Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)

Як правило, у таких випадках вона знімала пістолет із запобіжника, хоч би в думках. Проте з його боку не відчувалося ані найменшої загрози чи ворожості. У нього була причина всипати їй по перше число, навіть заявити на неї до поліції, якщо він здогадався, що вона зламувала його комп’ютер. А він навіть це звів до жарту.

Це була найбільш дражлива частина їхньої розмови. Мікаель, здавалося, свідомо не почав розвивати цю тему, і вона зрештою не стрималася й почала сама:

– Ти сказав, що знаєш, як я діяла.

–  Ти – хакер і побувала в моєму комп’ютері.

–  Звідки тобі це відомо?

Лісбет навіть не сумнівалася в тому, що не залишила ніяких слідів і що її вторгнення можна було виявити тільки в тому разі, якщо б серйозний експерт служби безпеки сканував жорсткий диск тієї самої миті, коли вона входила в комп’ютер.

–  Ти зробила помилку.

Він пояснив, що вона процитувала варіант тексту, який був виключно в його комп’ютері, і ніде більше.

Лісбет Саландер довго сиділа мовчки. Нарешті вона підвела на нього позбавлені будь-якого виразу очі.

–  Як ти діяла? – спитав він.

–  Це таємниця. Що ти збираєшся зробити?

Мікаель знизав плечима:

–  Що я можу зробити? Можливо, мені слід було б поговорити з тобою про етику і мораль, а також небезпеку копирсання в чужому особистому житті.

–  А хіба всі журналісти не це роблять?

Він хитнув головою:

–  Так, звичайно. Саме тому в журналістів є комісія з етики, яка дотримується моральних аспектів їхньої роботи. Коли я пишу про мерзотника з банківської сфери, я не торкаюся, наприклад, його сексуального життя. Навіть якщо жінка, яка підроблює чеки, лесбіянка або ловить кайф від сексу зі своїм псом, я не пишу про це. Навіть негідники мають право на приватне життя, і взагалі, людям дуже легко нашкодити нападками на їх стиль життя. Ти розумієш, що я маю на увазі?

–  Так.

–  Отже, ти робиш замах на недоторканність особи. Моєму працедавцеві ні до чого знати, з ким я трахаюся. Це моя особиста справа.

Обличчя Лісбет Саландер прорізала крива посмішка:

–  Ти вважаєш, мені не слід було про це згадувати.

–  У моєму випадку це не має особливого значення. Про наші з Ерікою стосунки знає півміста. Річ у принципі.

–  У такому разі тобі, можливо, буде цікаво дізнатися, що в мене теж є принципи, які відіграють роль моєї власної комісії з етики. Я називаю їх «принципи Саландер». Для мене мерзотник завжди залишається мерзотником, і якщо я можу нашкодити йому, розкопавши про нього якесь лайно, то він тільки того і заслуговує. Я просто відплачую.

–  Гаразд, – усміхнувся Мікаель Блумквіст. – Я міркую майже подібним чином, але...

–  Але коли я складаю звіт про особисті обставини, я ще враховую те, яке враження на мене справляє людина. Я не безстороння. Якщо людина здається доброю, я можу на дещо заплющити очі.

–  Правда?

–  У твоєму випадку так і було. Про твоє сексуальне життя можна було написати цілу книжку. Я, наприклад, могла б розповісти Фруде, що Еріка Берґер у минулому входила до «Клаб екстрим» і у вісімдесяті роки балувалася БДСМ[49]49
  Психосексуальна субкультура, що ґрунтується на еротичному обміні владою та інших формах сексуальних відносин, які зачіпають рольові ігри в панування і підпорядкування.


[Закрыть]. А враховуючи ваш з нею сексуальний зв'язок, це могло б навести на деякі думки.

Мікаель Блумквіст зустрівся з Лісбет Саландер поглядом. Трохи згодом він подивився у вікно і розсміявся:

–  Ти справді працюєш серйозно. Чому ж ти не включила це до звіту?

–  Ви з Ерікою Берґер дорослі люди і вочевидь добре одне до одного ставитеся. Те, що ви робите в ліжку, нікого не обходить, а розкажи я таке про неї, це могло б лише нашкодити вам або дати кому-небудь матеріал для шантажу. Хто знає – з Дірком Фруде я не знайома, і матеріал цілком міг потрапити до рук Веннерстрьома.

–  А тобі не хотілося давати Веннерстрьому інформацію?

–  Якби мені довелося вибирати, за кого вболівати в матчі між ним і тобою, я б, либонь, опинилася на твоєму боці.

–  У нас з Ерікою... наші стосунки...

–  Мені наплювати на ваші стосунки. Але ти не відповів мені, як збираєшся вчинити з інформацією про те, що я зламала твій комп'ютер.

Він витримав майже таку ж довгу паузу, яку зазвичай витримувала вона, і лише потім сказав:

–  Лісбет, я тут не для того, щоб з'ясовувати з тобою стосунки. І не збираюся тебе шантажувати. Я тут для того, щоб просити тебе допомогти мені з розслідуванням. Ти можеш відповісти «так» чи «ні». Якщо ти відмовишся, я знайду когось іншого і ти більше ніколи про мене не почуєш.

Він трохи подумав і посміхнувся їй:

–  За умови, що я не спіймаю тебе знову в моєму комп'ютері.

–  І це означає?

–  Ти знаєш про мене дуже багато чого – дещо з цього особисте і приватне. Але шкоди вже завдано. Я тільки сподіваюся, що ти не збираєшся використати свою обізнаність на шкоду мені або Еріці Берґер.

Вона відповіла йому позбавленим будь-якого виразу поглядом.

Розділ
19

Четвер, 19 червня – неділя, 29 червня.

Мікаель провів два дні, вивчаючи свій матеріал і чекаючи повідомлення про те, чи виживе Хенрік Ванґер. Він підтримував постійний контакт із Дірком

Фруде. У четвер увечері адвокат прийшов до нього додому і повідомив, що на цю хвилину криза, схоже, минула.

–  Він слабкий, але мені сьогодні дозволили з ним трохи поговорити. Він хоче якнайшвидше побачити вас.

У результаті напередодні свята літнього сонцестояння, близько години пополудні, Мікаель поїхав до лікарні Хедестада і відшукав відділення, де лежав Хенрік Ванґер. Тут шлях йому перепинив розсерджений Бірґер Ванґер і начальницьким тоном заявив, що відвідувачів до Хенріка Ванґера не пускають. Мікаель спокійно залишився стояти, роздивляючись муніципального радника.

–  Дивно. Хенрік Ванґер послав по мене і чітко повідомив, що хоче зі мною сьогодні зустрітися.

–  Ви не член сім'ї, і вам тут нема чого робити.

–  Ви маєте рацію, я справді не член сім'ї. Проте я дію за прямою вказівкою Хенріка Ванґера і підкоряюся виключно його наказам.

Справа цілком могла дійти до бурхливої перепалки, але в цю мить з Хенрікової палати якраз вийшов Дірк Фруде.

–  А ось і ви. Хенрік тільки що про вас питав.

Фруде відчинив двері, і Мікаель повз Бірґера Ванґера пройшов у палату.

За цей тиждень Хенрік Ванґер, здавалося, постарів літ на десять. Він лежав з напівзаплющеними очима, з носа стриміла киснева трубка, волосся було в більшому безладі, ніж будь– коли. Медсестра притримала Мікаеля за руку і попередила:

–  Дві хвилини. Не більше. І не хвилюйте його.

Мікаель хитнув головою і сів на стілець для відвідувачів так, щоб бачити Хенрікове обличчя. Відчуваючи дивну ніжність, він простягнув руку й обережно доторкнувся до безсилої кисті старого. Хенрік Ванґер промовив уривчасто, слабким голосом:

–  Новини?

Мікаель хитнув головою:

–  Я відзвітую, як тільки вам стане трохи краще. Загадку я поки не розгадав, але виявив новий матеріал і перевіряю деякі ниточки. За тиждень або два я зможу сказати, куди вони ведуть.

Хенрік спробував кивнути, але скоріше моргнув на знак того, що все зрозумів.

–  Мені треба на кілька днів поїхати.

Брови Хенріка зсунулися.

–  Ні, я не покидаю корабель. Мені треба поїхати, щоб провести розслідування. Я домовився з Дірком Фруде про те, що звітуватиму йому. Ви не проти?

–  Дірк... мій повірник... в усьому.

Мікаель знову хитнув головою.

–  Мікаелю... якщо я не... виберуся... я хочу, щоб ти закінчив... роботу у будь-якому разі.

–  Я обіцяю довести справу до кінця.

–  Дірк має всі... повноваження.

–  Хенріку, я дуже хочу, щоб ви одужали. Я на вас страшенно розсерджуся, якщо ви здумаєте померти, коли я так далеко просунувся в роботі.

–  Дві хвилини, – сказала медсестра.

–  Я мушу йти. Коли я зайду наступного разу, мені б хотілося поговорити з вами довше.

У коридорі його очікував Бірґер Ванґер. Коли Мікаель вийшов, той зупинив його, поклавши руку йому на плече:

–  Я хочу, щоб ви більше не турбували Хенріка. Він тяжко хворий, і його не можна турбувати і хвилювати.

–  Я розумію ваше занепокоєння і розділяю його. Я не буду хвилювати Хенріка.

–  Всі розуміють, що Хенрік найняв вас, аби посприяти йому в його маленькому хобі... щодо Харієт. Дірк Фруде сказав, що перед тим, як у Хенріка стався інфаркт, він дуже розхвилювався під час однієї з розмов із вами. Дірк сказав, ніби ви думаєте, що спровокували інфаркт.

– Більше я так не думаю. У Хенріка Ванґера було велике звапніння судин. Він міг дістати інфаркт, усього лише відвідавши вбиральню. Адже вам це зараз теж відомо.

– Я хочу мати цілковиту інформацію про всі ці дурниці. Ви копирсаєтеся в справах моєї родини.

–  Як я вже говорив, я працюю на Хенріка. А не на родину.

Бірґер Ванґер явно не звик до того, щоб йому показували дулю. Він якийсь час дивився на Мікаеля поглядом, який мав, очевидно, вселяти тремтіння, але в основному робив його схожим на напиндюченого лося. Потім Бірґер Ванґер розвернувся і пройшов у Хенрікову палату.

Мікаелю стало смішно, але він стримався. Було б недоречним сміятися в коридорі лікарні поряд з палатою, де Хенрік бореться зі смертю. Та Мікаелю раптом згадалася книжка Леннарта Хюланда з віршами про кожну літеру абетки: у 60-х роках її читали для дітей по радіо, і він, з якоїсь незрозумілої причини, завчив її напам’ять, коли вчився читати і писати. У пам’яті спливла строфа про літеру «Л»: «Лось у лісі сам зостався, він стояв і посміхався».

Виходячи з лікарні, Мікаель зіткнувся ніс у ніс із Сесілією Ванґер. Він багато разів намагався дзвонити їй на мобільний телефон після її повернення з перерваної відпустки, але вона не відповідала. Щоразу, як він намагався зайти до неї, її не було вдома.

–  Привіт, Сесіліє, – сказав він. – Прийми моє співчуття з приводу Хенріка.

–  Дякую, – кивнувши, відповіла вона.

Мікаель спробував зрозуміти, в гуморі вона чи ні, але не вловив з її боку ні тепла, ні холоду.

–  Нам треба поговорити, – сказав він.

–  Вибач, що я відшила тебе таким робом. Я розумію, що ти злишся, але зараз я сама не своя.

Мікаель здивовано закліпав, але потім зрозумів, на що вона натякає. Він поквапно узяв її за руку і посміхнувся:

–  Зажди, ти мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не серджуся на тебе. Я сподіваюся, що ми можемо залишатися друзями, але якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися... якщо ти так вирішила, то я готовий це прийняти.

–  Я погано вмію зберігати стосунки, – сказала вона.

–  Я теж. Давай вип’ємо кави? – Він кивнув у бік лікарняного кафетерію.

Сесілія Ванґер завагалася:

–  Ні, не сьогодні. Я хочу провідати Хенріка.

–  Гаразд, але мені все-таки необхідно з тобою поговорити. Суто про справу.

–  Що ти маєш на увазі? – насторожилась вона.

–  Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися, ну, коли ти прийшла до мене в січні? Я сказав, що та наша розмова буде не для преси і що коли мені доведеться ставити тобі справжні питання, я попереджу. Це стосується Харієт.

Обличчя Сесілії Ванґер раптом спалахнуло злістю.

–  Клятий покидьок!

–  Сесіліє, я виявив речі, про які мені просто необхідно з тобою поговорити.

Вона відступила на крок.

–  Ти хіба не розумієш, що всі ці ідіотські пошуки клятої Харієт для Хенріка всього лише працетерапія? До тебе що, не доходить, що він там зараз, можливо, вмирає? І останнє, чого він потребує, так це щоб його знову хвилювали і вдихали в нього примарні надії.

Вона замовкла.

–  Можливо, для Хенріка це і хобі, але я зараз відшукав більше нового матеріалу, ніж хто-небудь виявив за останні тридцять п’ять років. У розслідуванні існують відкриті питання, і я працюю над ними за завданням Хенріка.

–  Якщо Хенрік помре, всьому цьому проклятому розслідуванню миттю настане кінець. Тоді тебе відразу ж звідси викинуть, – сказала Сесілія Ванґер і пройшла повз нього.

Все було зачинено. Хедестад практично весь спорожнів, а населення, схоже, роз’їхалося святкувати день літнього сонцестояння на свої дачі. Під кінець Мікаель усе ж таки надибав працююче кафе при міському готелі, де зміг замовити каву з бутербродом і почитати вечірні газети. Нічого суттєвого в світі не сталося.

Він відклав газети і задумався про Сесілію Ванґер. Ні Хенрікові, ні Діркові Фруде він не розповідав про те, що вікно в кімнаті Харієт відчинила саме вона. Він боявся накликати на неї підозру, і менш за все йому хотілося нашкодити їй. Але рано чи пізно це питання доведеться поставити.

Просидівши в кафе годину, Мікаель вирішив відкласти всі проблеми і присвятити святковий вечір чому-небудь, не пов’язаному з родиною Ванґер. Його мобільний телефон мовчав. Еріка кудись поїхала розважатися зі своїм чоловіком, і поговорити йому було ні з ким.

Він повернувся на острів близько четвертої години і вирішив зробити ще одну річ – кинути курити. Від часу служби в армії він регулярно тренувався як у спортзалі, так і роблячи пробіжки південним берегом озера Меларен, але закинув тренування, коли почалися проблеми з Хансом Еріком Веннерстрьомом. Тільки у в’язниці він знову почав качати м’язи, в основному щоб розвіятися, але після звільнення знову розслабився. Час було набирати форму. Він рішуче надягнув тренувальний костюм і зробив повільну пробіжку дорогою до будиночка Готфріда, звернув до Укріплення і ускладнив собі завдання бігом по пересіченій місцевості. Мікаель не займався орієнтуванням з часів армії, але йому завжди більше подобалося бігати лісом, ніж по рівних доріжках. Від огорожі господарства Естергорд він повернувся назад у селище. На останніх кроках до свого будиночка він уже важко дихав і почував себе геть розбитим.

Десь близько шостої він прийняв душ. Зварив картоплю і виніс на хисткий столик біля будинку оселедця в гірчичному соусі, зелену цибулю та яйця. Він налив стопку горілки і, не мавши компанії, випив сам-один. Потім розгорнув детектив Вел Макдермід «Співаючі русалки».

О сьомій годині до нього прийшов Дірк Фруде і важко опустився на садовий стілець навпроти. Мікаель налив йому горілки.

– Дехто сьогодні був вами обурений, – сказав Фруде.

–  Я це зрозумів.

–  Бірґер Ванґер – дурень.

–  Я знаю.

– Але Сесілія Ванґер аж ніяк не дурна, а вона в нестямі.

Мікаель хитнув головою.

–  Вона вимагає від мене прослідкувати за тим, щоб ви припинили копирсатися в сімейних справах.

–  Зрозуміло. І ваша відповідь?

Дірк Фруде подивився на стопку з горілкою і зненацька вихилив її.

–  Моя відповідь: Хенрік дав чіткі інструкції відносно того, що він хоче, щоб ви робили. Доки він їх не змінив, ви працюєте відповідно до складеного нами контракту. Я сподіваюся, що ви з усієї сили будете старатися виконати свою частину умов контракту.

Мікаель хитнув головою і поглянув на небо, яке почало затягуватись хмарами.

–  Насувається гроза, – сказав Фруде. – Якщо штормитиме надто сильно, я вас підтримаю.

–  Дякую.

Вони трохи помовчали.

– Можна мені ще стопочку? – спитав адвокат.

Буквально через кілька хвилин після того, як Дірк Фруде пішов собі геть, перед будиночком Мікаеля загальмувало авто

Мартіна Ванґера і припаркувалося на узбіччі. Мартін підійшов і привітався, Мікаель побажав йому приємного свята і запитав, чи не хоче він чарчину.

–  Ні, мені краще утриматися. Я заїхав тільки переодягнутись, а потім поїду назад у місто, щоб провести вечір з Евою.

Мікаель мовчки чекав на продовження.

–  Я розмовляв із Сесілією. Вона зараз трохи нервує – вони з Хенріком дуже близькі. Сподіваюся, ви пробачите їй, якщо вона наговорить чогось... неприємного.

–  Я дуже добре ставлюся до Сесілії, – відповів Мікаель.

–  Це зрозуміло. Але з нею буває важко. Я тільки хочу, щоб ви знали: вона категорично проти вашого копирсання в минулому сім’ї.

Мікаель зітхнув. Схоже, усі в Хедестаді вже зрозуміли, для чого Хенрік його найняв.

–  А ви?

Мартін Ванґер розвів руками:

–  Хенрік одержимий цією історією з Харієт уже не одне десятиліття. Я не знаю... Харієт була мені сестрою, але минуло стільки років, усе це відійшло вже так далеко. Дірк Фруде сказав, що у вас залізний контракт, розірвати який може тільки сам Хенрік, але боюся, що в його теперішньому стані це завдало б більше шкоди, ніж дало користі.

–  Значить, ви хочете, щоб я працював далі?

–  Вам вдалося що-небудь зробити?

–  Вибачте, Мартіне, але якщо я що-небудь розповім вам без дозволу Хенріка, це буде порушенням контракту.

–  Я розумію. – Він раптом усміхнувся. – У Хенрікові є щось від змовника-теоретика. Але головне, я хочу, щоб ви не вселяли в нього примарних надій.

–  Це я обіцяю. Я викладаю йому лише факти, які можу підтвердити документально.

–  Чудово... До речі, ось іще що – адже у нас є й інший контракт, про який теж треба подумати. Оскільки Хенрік захворів і не може виконувати свої обов’язки в правлінні «Міленіуму», я повинен його там замінити.

Мікаель чекав, що ж далі.

–  Нам, очевидно, треба скликати правління і обговорити ситуацію.

–  Це гарна думка. Проте, наскільки я розумію, вже вирішено, що наступне засідання правління відбудеться тільки в серпні.

– Я знаю, але, можливо, нам слід перенести його ближче.

Мікаель увічливо посміхнувся:

–  Можливо, але ви звертаєтеся не за адресою. Зараз я до правління «Міленіуму» не входжу. Я покинув журнал у грудні і не маю ніякого впливу на рішення правління. У цій справі вам краще звернутися до Еріки Берґер.

Такої відповіді Мартін Ванґер не чекав. Трохи подумавши, він устав.

–  Ви, звичайно, маєте рацію. Я з нею поговорю.

На прощання він поплескав Мікаеля по плечу і попрямував до машини.

Мікаель задумливо дивився йому вслід. Нічого конкретного сказано не було, але в повітрі вочевидь нависла загроза. Мартін Ванґер поклав на шальку терезів «Міленіум».

Через деякий час Мікаель налив собі ще горілки і взявся до книжки Вел Макдермід.

Близько дев’ятої з’явилася плямиста кішка і потерлася об його ноги. Він підняв її до себе на коліна і почухав за вухами.

– Значить, будемо нудьгу розганяти святкового вечора удвох, – сказав він.

Коли почали падати перші краплі дощу, він увійшов до будинку і ліг спати. Кішка зволіла залишитись на вулиці.

Лісбет Саландер витягла з підвалу свій мотоцикл і присвятила святковий день його ґрунтовній перевірці. «Кавасакі» з двигуном у сто двадцять п’ять кубів був, можливо, не найкрутіший мотоцикл на світі, але він належав їй, і вона вміла з ним поводитися. Саландер власноручно перебрала його гайку за гайкою, довівши до ладу скільки було змога і навіть трохи більше можливого.

Після обіду вона надягла шолом і шкіряний комбінезон і поїхала до лікарні «Еппельвікен», де провела вечір у парку разом з матір’ю. Вона відчувала деякий неспокій і докори совісті. Мати здавалася неуважнішою, ніж будь-коли. За проведених разом три години вони перекинулися лише кількома словами, і в неї залишилося враження, що мати не розуміє, з ким розмовляє.

Мікаель витратив кілька днів на те, щоб вирахувати машину, маркування якої включало б літери «АС». Добряче помучившись і врешті-решт проконсультувавшись із колишнім автомеханіком з Хедестада, він вияснив марку машини: «форд Англія» – посередня модель, про яку він раніше і не чув. Потім він зв’язався із службовцем з бюро реєстрації автотранспорту і спробував замовити список усіх «фордів Англія», які в 1966 році мали реєстраційні номери «АСЗ» з чимось. Але йому відповіли, що подібні археологічні розкопки в реєстрі, очевидно, можливі, проте забрали б дуже багато часу і до того ж ця інформація до певної міри закрита.

Тільки через кілька днів після свят Мікаель знову позичив «вольво» і вирушив на північ дорогою Е-4. Він ніколи не любив швидкої їзди і вів машину спокійно. Перед самим херньосандським мостом він зупинився і випив кави в кондитерській Вестерлунда.

Наступну зупинку він зробив в Умео, де заїхав у мотель і з’їв комплексний обід. Купивши автомобільний атлас, він дістався до Шеллефтео, звідки звернув ліворуч, до Нуршьо. До шостої години він був на місці і зупинився в готелі «Нуршьо».

Пошуки він почав прямо з раннього ранку. У телефонному довіднику деревообробної фабрики не виявилось, а дівчина років двадцяти, що сиділа за стійкою адміністратора, про таке підприємство ніколи не чула.

– У кого б мені запитати?

На секунду розгубившись, дівчина просяяла і сказала, що зателефонує батькові. Через дві хвилини вона повернулася з повідомленням, що деревообробну фабрику в Нуршьо закрили в 80-ті роки. Якщо Мікаелю хочеться поговорити з кимось, хто знає про підприємство більше, йому варто звернутися до такого собі Бурмана, котрий працював там майстром, а зараз живе на вулиці Сульвендан.

Нуршьо виявилося маленьким містечком, і головна вулиця, вдало названа Стурґатан, тобто Велика вулиця, пронизувала його наскрізь. Тут розміщувалися крамниці, а на паралельних вулицях – житлові будинки. На в’їзді до Нуршьо зі східного боку були невеликий промисловий район і конюшня; на виїзді на захід містилася надзвичайно гарна церква. Мікаель відзначив, що свої храми в містечку мали місіонери і п’ятдесятники. Афіша на дошці оголошень автобусної зупинки рекламувала музей полювання і лижного спорту. Стара афіша повідомляла про те, що на святах тут співала Вероніка. З кінця в кінець містечко можна було пройти приблизно за двадцять хвилин.

Вулиця Сульвендан лежала за п’ять хвилин ходу від готелю і складалася з приватних будинків. На дзвінок Мікаеля Бурман не відчинив. Було пів на десяту, і Мікаель вирішив, що господар або пішов на роботу, або – якщо він на пенсії – просто подався у своїх справах.

Наступним номером його програми став господарчий магазин на Стурґатан: Мікаель зміркував, що сюди час від часу приходять усі, хто живе в Нуршьо. У торговій залі було двоє продавців; Мікаель вибрав того, що старше, років п’ятдесяти з вигляду.

– Добрий день, я розшукую пару, яка, очевидно, жила в Нуршьо в шістдесятих роках. Чоловік, можливо, працював на деревообробній фабриці. Як їх звуть, я не знаю, але в мене є дві фотографії, зняті в шістдесят шостому році.

Продавець довго й уважно вивчав знімки, але врешті-решт похитав головою, заявивши, що не впізнає ні чоловіка, ні жінку.

Надійшов час ланчу, і Мікаель перехопив у кіоску біля автобусного вокзалу. Він відкинув крамниці і завітав до муніципалітету, бібліотеки та аптеки. У поліцейській дільниці нікого не було, і він почав навмання опитувати літніх людей. Годині о  другій йому зустрілися дві молоді жінки, які, зрозуміло, не знали пару на знімку, але висловили слушну думку:

–  Якщо знімок зроблено в шістдесят шостому році, цим людям має бути близько шістдесяти років. Ви можете сходити в притулок для людей похилого віку біля Сульбакки і розпитати там пенсіонерів.

У канцелярії притулку Мікаель відрекомендувався жінці років тридцяти і пояснив їй свою справу. Вона з підозрінням витріщилась на нього, але зрештою зглянулася. Мікаель пройшов за нею у вітальню, де протягом півгодини показував фотографії багатьом людям віком від сімдесяти і старше. Вони з усієї сили намагалися допомогти, але ніхто з них не спромігся впізнати пару, зняту в Хедестаді 1966 року.

Близько п’ятої він знову повернувся на вулицю Сульвендан і  подзвонив до Бурмана. Цього разу йому пощастило більше. Подружжя Бурман, обоє пенсіонери, тільки що повернулись додому. Його запросили на кухню, де дружина відразу поставила варитися каву, а Мікаель тим часом виклав суть справи. Як і при всіх попередніх спробах, йому випав невиграшний квиток. Бурман почухав потилицю, запалив люльку і трохи згодом признався, що пари на знімку не знає. Між собою подружжя говорило місцевим діалектом, і Мікаелю часом було важко їх розуміти.

–  Але ви цілком маєте слушність, що ця наліпка з нашої фабрики, – сказав чоловік. – Здорово ви її розпізнали. Біда тільки в тому, що ми роздавали їх направо й наліво – перевізникам, покупцям і постачальникам деревини, ремонтникам, машиністам та багатьом іншим.

–  Знайти цю пару виявилося складнішим, ніж я думав.

–  Навіщо вони вам здалися?

Мікаель заздалегідь вирішив, що коли його спитають, розповідатиме правду. Будь-які вигадані історії про пару на знімку звучали б фальшиво і могли тільки все заплутати.

–  Це довго розповідати. Я вивчаю злочин, скоєний у Хедестаді в шістдесят шостому році, і є ймовірність, хоч і мікроскопічна, що люди на знімку бачили дещо важливе. їх ні в чому не звинувачують, і, швидше за все, вони самі навіть не підозрюють, що володіють інформацією, здатною допомогти розкрити цей злочин.

–  Злочин? Що за злочин?

–  Вибачте, але більше я нічого сказати не можу. Зрозуміло, виглядає дуже дивним, що хтось майже через сорок років приїжджає і намагається розшукати цих людей, але злочин не розкрито, і лише останнім часом раптом з’явилися нові факти.

–  Розумію. Так, у вас і справді досить незвичайне діло.

–  Скільки людей працювало на фабриці?

–  Зазвичай у штаті налічувалося сорок чоловік. Я працював там із сімнадцяти літ, із середини п’ятдесятих, і аж до закриття фабрики. Потім я став перевізником.

Бурман трохи подумав.

–  Можу сказати лише, що хлопець із знімка у нас на фабриці ніколи не працював. Утім, він міг би бути з перевізників, але, думаю, я б його тоді впізнав. Та є й інша можливість. Наприклад, на фабриці міг працювати його батько чи хтось із родичів або це просто не його машина.

Мікаель хитнув головою:

–  Я розумію, що можливостей багато. Чи немає у вас ідеї, з ким би ще мені варто було поговорити?

–  Є, – кивнувши, сказав Бурман. – Приходьте завтра зранку, і ми з'їздимо поспілкуватися з кількома стариками.

Лісбет Саландер опинилася перед досить серйозною методологічною проблемою. Вона була експертом із збору інформації про кого завгодно, але її відправною точкою завжди були ім’я і персональний ідентифікаційний номер конкретної людини. Якщо людина була в комп’ютерному реєстрі, а там неодмінно є всі, то об’єкт швидко потрапляв у її павутину. Якщо людина мала комп’ютер, підключений до Інтернету, адресу електронної пошти і, можливо, навіть власну сторінку – а майже всі люди, що ставали об’єктами її специфічного дослідження, таку мали, – їй не важко було вивідати її найсокровенніші таємниці.

Завдання від Мікаеля Блумквіста вимагало діяти протилежним чином. Простіше кажучи, потрібно було ідентифікувати чотирьох людей, виходячи з надзвичайно мізерних даних про них. Крім того, ці люди жили кілька десятиліть тому, а отже, ні в якому комп’ютерному реєстрі їх, швидше за все, не було.

Спираючись на справу Ребеки Якобссон, Мікаель висунув припущення, що ці люди стали жертвами вбивці. Тобто вони повинні були значитися в різного роду нескінчених поліцейських розслідуваннях. Відомості про те, коли і де ці вбивства були скоєні, були відсутні, відомо лише, що трагедії сталися до 1966 року. Ситуація вимагала від Лісбет застосувати якісь абсолютно нові методи пошуку.

«І як же мені бути?» – замислилась вона, а потім увімкнула комп’ютер, зайшла на «www.google.com» і зробила запит на: (Магда) + (убивство).

Це був найпримітивніший з доступних варіантів пошуку, але, на свій подив, Лісбет відразу дістала непоганий результат. Перше ж посилання вказувало на програму передач «ТВ Вермланд»[50]50
  Вермланд – західна провінція Швеції.


[Закрыть] з Карлстада, яка представляла уривок із серіалу «Вермландські вбивства», що демонструвався в 1999 році. Потім вона наткнулася на коротку анотацію в газеті «Вермландс фолькблад», у якій мовилося таке:

У серіалі «Вермландські вбивства» черга дійшла до Магди Лувіси Шьоберґ із Ранмутреська – жертви жахливого загадкового злочину, який кілька десятиліть тому завдав роботи поліції Карлстада. У квітні 1960 року сорокашестилітню дружину фермера Лувісу Шьоберґ знайшли жорстоко вбитою у власнім хліву. Журналіст Клас Гуннарс змальовує останні години її життя і марні пошуки вбивці. Свого часу ця смерть наробила багато галасу, і висловлювалася безліч версій відносно особи злочинця. У програмі виступить молодший родич жертви з розповіддю про те, як звинувачення зіпсувало його життя. О 20.00.

Кориснішу інформацію вона знайшла в статті «Справа Лувіси приголомшила весь край», опублікованій в журналі «Вермландскультур», матеріали якого пізніше повністю викладалися в Інтернеті. Тут в інтригуючій манері із захватом описувалося, як чоловік Лувіси Шьоберґ, лісоруб Хольгер Шьоберґ, повернувшись близько п’ятої години вечора з роботи, знайшов свою дружину мертвою. Над нею вчинили сексуальне насильство, завдали їй кілька ножових поранень, а потім убили, заколовши вилами. Вбивство сталося в хліву, але особливу увагу привернуло те, що вбивця, закінчивши свою справу, поставив тіло жертви на коліна в стійло і міцно прив’язав.

Пізніше виявилося, що одну з їхніх тварин, корову, було поранено ножем у шию.

Першим у вбивстві запідозрили чоловіка, але той зміг надати залізне алібі. Він з шостої ранку разом з колегами був на вирубці за сорок кілометрів від дому. А Лувіса Шьоберґ була ще точно жива о десятій годині, коли до неї заходила сусідка. Ніхто нічого не бачив і не чув; їхній хутір лежав приблизно за чотириста метрів од найближчих сусідів.

Переставши вважати чоловіка головним підозрюваним, поліцейські, що проводили розслідування, зосередили увагу на племінникові вбитої, юнакові двадцяти одного року від роду. Той неодноразово мав конфлікти з правосуддям, дуже потребував грошей і кілька разів позичав невеликі суми у своєї тітки. Алібі племінника було значно слабкіше, і він якийсь час просидів у в’язниці, доки його не випустили, що називається, за відсутністю доказів. У селі, проте, багато хто вважав винним саме його.

Поліція перевірила й кілька інших версій. Багато зусиль та уваги було віддано пошукам таємничого бродячого торговця, поміченого в цих місцях, а також чуткам про компанію «злодійкуватих циганів», що орудувала в околицях. Чому в такому разі вони вчинили жорстоке вбивство з сексуальним насильством, але так нічого й не вкрали, залишалося неясним.

У свій час під підозрінням був сусіда з села, холостяк, замолоду звинувачуваний у злочині гомосексуального характеру, – тоді гомосексуальність ще підлягала кримінальному покаранню – і який, згідно з багатьма висловлюваннями, мав славу «дивакуватого». Навіщо чоловікові, який вважався гомосексуалістом, було чинити статеве насильство над жінкою, ніхто такого питання собі не ставив. Але жодна з цих версій так і не посприяла затриманню кого-небудь або виголошенню обвинувального вироку.

Лісбет Саландер визнала зв’язок із списком з телефонної книжки Харієт Ванґер безперечним. Біблійна цитата з Третьої книги Мойсеевої, розділ 20, вірш 16 говорила:

«Коли жінка наблизиться до якоїсь скотини, щоб злучитися з нею, мусиш убити жінку й скотину; вони мусять згинути; кров їхня нехай упаде на них».

Не могло бути випадковістю, що господиню хутора на ім’я Магда знайшли мертвою в хліву, поставленою в стійло і там прив’язаною.

Виникало питання, чому Харієт Ванґер записала ім’я Магда замість Лувіса, адже в побуті жертва користувалася тільки ним. Якби в анотації до серіалу не було наведено її повне ім’я, Лісбет навряд чи вийшла б на цей випадок.