Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц)

Стовпчик термометра опустився до мінус сімнадцяти градусів. Мікаель швидко перейшов через міст, минув церкву й піднявся під гору. Магазин «Консум» розташовувався зручно, метрів за триста. Мікаель доверху наповнив великі паперові пакети основними продуктами і, віднісши їх додому, знову перейшов через міст. Цього разу він зупинився біля «Кафе Сусанни». Жінці за прилавком було років п'ятдесят. Поцікавившись, чи її звуть Сусанною, Мікаель відрекомендувався і пояснив, що надалі, мабуть, стане тут постійним відвідувачем. Окрім нього, в кафе нікого не було, і, коли він замовив бутерброд і купив хліб та плетінку, Сусанна пригостила його кавою за рахунок закладу. Прихопивши з газетної стійки «Хедестадс-курірен», він сів за столик з видом на міст і підсвічену церкву. У темряві це видовище нагадувало різдвяну поштівку.

Читання газети забрало приблизно чотири хвилини. Єдиною цікавою новиною виявилося коротке повідомлення про те, що місцевий політик на ім'я Бірґер Ванґер (Народна партія) хоче створити в Хедестаді «ІТ-ТЕХЦЕНТР» – центр розвитку інформаційних технологій. Мікаель просидів у кафе півгодини, доки о шостій не прийшла пора зачиняти заклад.

О пів на восьму Мікаель зателефонував Еріці, але почув лише, що абонент недоступний. Він сів на кухонний диван і спробував читати роман, що був, згідно з текстом на зворотному боці обкладинки, сенсаційним дебютом якоїсь юної феміністки. Твір розповідав про спроби письменниці розібратися в своєму сексуальному житті під час поїздки до Парижа, і Мікаель задумався, чи стали 6 його називати феміністом, якби він у властивому гімназистам тоні написав роман про власне сексуальне життя. Мабуть, ні. Мікаель купив цей роман, тому що видавництво розхвалювало дебютантку, називаючи її новою Кариною Рюдберґ[34]34
  Каріна Рюдберг – сучасна шведська письменниця, автор скандального роману «Вища каста». (Прим. перекл.)


[Закрыть], але швидко переконався в тому, що захоплені характеристики не відповідають дійсності, як відносно стилю, так і змісту. За якийсь час він відклав книжку і почав замість неї читати пригодницьку повість про Хопалонґа Кассиді[35]35
  Персонаж романів Луїса Ламура (псевдонім – Текс Берне), американського письменника, автора вестернів.


[Закрыть], надруковану в журналі 50-х років.

Щопівгодини лунав короткий приглушений удар церковного дзвону. По той бік дороги світилися вікна двірника Гуннара Нільссона, але розгледіти в будинку кого-небудь з людей Мікаелю не вдавалося. У Харальда Ванґера було темно. Близько дев’ятої години через міст проїхало авто і зникло десь біля мису. Опівночі підсвічування фасаду церкви погасили. У цьому вочевидь і полягало все нічне життя Хедебю в п’ятницю на початку січня. Довкіл панувала вражаюча безмовність.

Мікаель знову спробував зателефонувати Еріці, але потрапив на її автовідповідач, який пропонував залишити повідомлення, що Мікаель і зробив. А потім погасив світло і ліг спати. Останнє, про що він подумав, перш ніж заснути, це що в Хедебю йому загрожує небезпека геть здичавіти.

Дивно було прокинутися в цілковитій тиші. Мікаель повністю позбувся глибокого сну буквально за частку секунди, після чого просто лежав і прислухався. В кімнаті було холодно.

Повернувши голову, він подивився на годинник, який поклав на табурет біля ліжка. Той показував вісім хвилин на восьму – він ніколи не був «жайворонком» і зазвичай на превелику силу випливав із сонних марень з допомогою як мінімум двох будильників. Тепер же він прокинувся сам і почував себе цілком відпочилим.

Мікаель поставив воду для кави, а потім став під душ. Забавно було уявити, як він зараз виглядає збоку. Непоганий би вийшов заголовок: «Калле Блумквіст – учений-мандрівник у глухомані».

Від найменшого дотику змішувач перемикався з подачі крижаної води на кипяток. На кухонному столі не вистачало ранкової газети. Масло повністю замерзло. В шухляді з ножами і виделками не було сирорізки. На вулиці як і раніше стояла кромішня пітьма. Термометр показував мінус двадцять один градус. Починалася субота.

Зупинка автобуса, що прямував у Хедестад, була прямо навпроти «Консума», і Мікаель почав свою діяльність у засланні із задуманого вчора походу по крамницях. Вийшовши з автобуса проти вокзалу, він прогулявся центром міста і купив теплі зимові черевики, дві пари кальсонів, кілька теплих фланелевих сорочок, добротну подовжену зимову куртку, теплу шапку і втеплені рукавички. У «Магазині техніки» він знайшов маленький переносний телевізор з телескопічною антеною. Продавець запевнив, що йому вдається ловити в Хедебю, принаймні, центральні шведські канали, і Мікаель погрозив, що вимагатиме повернути гроші, якщо в нього нічого не вийде.

Він зайшов до бібліотеки, обзавівся читацьким квитком і вибрав собі два детективи Елізабет Джордж. У канцелярській крамниці він купив ручки і блокноти. А ще придбав спортивну сумку, аби було в чому донести покупки.

Під кінець він узяв пачку сигарет і, не відкриваючи, сунув у кишеню куртки. Палити Мікаель кинув десять років тому, але іноді в ньому прокидався потяг до нікотину. Наостанок він відвідав оптика, в якого замовив нові контактні лінзи і роздобув рідину для їх зберігання.

Близько другої години він повернувся в Хедебю і якраз відривав цінники від нового одягу, коли почув, що відчиняються вхідні двері. Світловолоса жінка років п’ятдесяти, переступаючи через поріг, постукала об одвірок кухні. В руках вона тримала тацю з бісквітом.

–  Добрий день, я хотіла тільки вас привітати. Мене звуть Гелен Нільссон, і я живу через дорогу. Отже, ми будемо сусідами.

Мікаель потиснув їй руку і назвався.

–  Я бачила вас по телевізору. Так приємно, що в гостьовому будиночку тепер вечорами горітиме світло.

Мікаель поставив каву – Гелен запротестувала, але проте всілася за кухонний стіл. Вона скоса подивилася у вікно:

–  Он іде Хенрік з моїм чоловіком. Бачу, вам знадобилися якісь коробки.

Надворі якраз зупинилися Хенрік Ванґер і Гуннар Нільссон з візком, і Мікаель поспішив на вулицю, щоб привітатися і допомогти занести в дім чотири великі коробки. Потім їх залишили на підлозі біля залізної грубки, а Мікаель дістав філіжанки для кави і розрізав принесений Гелен бісквіт.

Гуннар і його дружина були приємними людьми. їх, здавалося, не дуже цікавило, навіщо Мікаель оселився у Хедестаді, – схоже, їм досить було пояснення, що він працює на Хенріка Ванґера. Мікаель поспостерігав за стосунками між Нільссонами і Хенріком Ванґером і відзначив, що в них немає напруженості і непомітно різкої межі між панами і слугами. Гості спокійно розмовляли про справи в селищі, згадували людину, що побудувала нинішнє житло Мікаеля. Подружжя Нільссон поправляли Ванґера, коли його зраджувала пам'ять, а той за це розповів смішну історію про те, як Гуннар Нільссон якось увечері по дорозі додому побачив, що місцевий недоумок з другого боку моста намагається вломитися в гостьовий будиночок через вікно; він підійшов і спитав недорозвиненого зломщика, чому б йому не скористатися незачиненими дверима. Гуннар недовірливо оглядів новий маленький телевізор і запросив Мікаеля приходити до них вечорами, якщо йому захочеться подивитися яку-небудь програму – у них є супутникова антена.

Коли Нільссони пішли, Хенрік Ванґер ненадовго затримався. Старий хотів дати Мікаелю змогу самому розбиратися з архівом і запросив приходити і запитувати, якщо виникнуть проблеми. Мікаель подякував і запевнив, що все владнається.

Знову залишившись на самоті, Мікаель заніс коробки до кабінету і заходився вивчати їх вміст.

Хенрік Ванґер провадив приватне розслідування зникнення онучки свого брата протягом тридцяти шести років. Мікаелю було важко визначити, був такий інтерес результатом одержимості, а чи з роками це стало для старого чимось на кшталт інтелектуальної гри. Проте було цілком очевидно, що старий патріарх підійшов до справи з систематичністю археолога-аматора – документи майже повністю зайняли сім метрових полиць.

Основу зібрання складали двадцять шість товстих папок, що містили матеріали поліцейської справи про зникнення Харієт Ванґер. Мікаелю було важко собі уявити, щоб зникнення звичайної людини викликало такий великий слідчий матеріал. З другого боку.Хенрік Ванґер, безперечно, мав достатній вплив, аби змусити поліцію Хедестада відпрацювати кожен можливий і неможливий слід.

Крім поліцейських матеріалів були ще добірки статей, фотоальбоми, карти, сувеніри, інформаційні брошури про Хедестад і підприємства концерну «Ванґер», щоденник самої Харієт Ванґер (у якому, проте, було не надто багато сторінок), шкільні зошити, медичні довідки і таке інше. Тут були також щонайменше шістнадцять переплетених томів формату А4, по сотні сторінок у кожному. Ці томи становили журнал ходу розслідування, що належав руці Хенріка Ванґера. Тут патріарх акуратним почерком записував власні роздуми, безплідні ідеї, безвихідні концепції і спостереження. Мікаель трохи погортав томи навмання. Текст нагадував художній твір, і Мікаелю спало на думку, що перед ним чистовик, написаний на основі численних старих блокнотів. Під кінець він дійшов до десятків папок з матеріалами про різних членів родини Ванґер; тут сторінки були машинописними і вочевидь збиралися протягом тривалого часу. Хенрік Ванґер вів справу проти власної сім’ї.

Близько сьомої Мікаель почув настирливе нявкання і відчинив вхідні двері. Рудувато-коричнева кішка хутко прошмигнула повз нього в тепло.

– Я тебе розумію, – сказав Мікаель.

Якийсь час кішка обнюхувала дім. Мікаель налив у блюдечко трохи молока, яке гостя з великою охотою випила. Потім вона заплигнула на кухонний диван і згорнулася в клубочок, вочевидь не збираючись звідси йти.

Коли Мікаель розібрався в матеріалі і розставив усе по полицях у зрозумілому йому порядку, на годиннику був уже початок одинадцятої. Він вийшов на кухню, поставив варитися каву і зробив два бутерброди. Кішку він пригостив шматочком ковбаси і печінковим паштетом. За весь день Мікаель жодного разу як слід не поїв, але чомусь не відчував особливого апетиту. Випивши каву, він дістав з кишені куртки сигарети і розкрив пачку.

Потім він прослухав повідомлення на мобільнику; Еріка на зв’язок не виходила, і він спробував їй зателефонувати, але знову почув тільки автовідповідач.

Як один з перших кроків свого приватного розслідування Мікаель відсканував карту острова Хедебю, яку позичив у Хенріка Ванґера. Поки в пам’яті ще збереглися імена, почуті від Хенріка під час вчорашньої екскурсії, Мікаель вписав на свою карту, хто в якому будинку живе. Він швидко виявив, що клан Ванґерів являє собою досить широку галерею образів і потрібний буде час, щоб вивчити, хто є хто.

Близько півночі Мікаель надів теплий одяг і нові черевики й пішов прогулятися через міст. Він звернув на дорогу понад берегом, нижче церкви. Протока і стара гавань були вкриті кригою, але трохи далі Мікаель побачив темну смугу відкритої води. Поки він там був, підсвічування фасаду церкви погасили, і його оповила темрява. Стояв мороз, і все небо було усіяне зірками.

Раптом Мікаеля охопив страшний смуток. Він просто не міг зрозуміти, як умудрився дозволити Хенрікові Ванґеру вмовити себе взятися за цю безглузду справу. Еріка мала рацію: це марна трата часу. Йому слід було б зараз бути в Стокгольмі – наприклад, у ліжку з Ерікою – і що є сили будувати плани війни проти Ханса Еріка Веннерстрьома. Але й тут він не відчував особливого ентузіазму, позаяк не мав ані найменшого уявлення, як братися до цієї справи. Якби це трапилося вдень, він пішов би до Хенріка Ванґера, розірвав контракт і поїхав додому. Але з пагорба біля церкви він міг переконатися, що в садибі Ванґера вже темно і тихо. Від церкви йому було видно всі будівлі цього боку острова. У будинку Харальда Ванґера теж було темно, зате горіло світло в Сесілії Ванґер, на найближчій до мису віллі Мартіна Ванґера і в будинку, який винаймали. У човновій гавані світився пронизуваний вітром будиночок художника Еушена Нормана, і з його димаря вилітав великий сніп іскор. Горіло світло і на верхньому поверсі кафе, і Мікаель подумав з цікавістю, чи живе там сама Сусанна і якщо так, то чи є з нею хтось.

Недільного ранку Мікаель спав довго і прокинувся в цілковитій паніці тому, що гостьовий будиночок здригався від неймовірного гулу. За мить він схаменувся і зрозумів, що чує церковні дзвони, що кличуть до меси, і, отже, вже майже одинадцята година. Він почував себе мляво і тому ще трохи полежав. Тільки коли біля дверей пролунало вимогливе нявкання, він устав з ліжка і випустив кішку на вулицю.

До дванадцятої він уже прийняв душ і поснідав, а потім рішуче пройшов до кабінету і дістав першу папку поліцейської справи. Але раптом завагався, дивлячись через вікно на рекламну вивіску «Кафе Сусанни». Засунувши папку в сумку, Мікаель надягнув куртку.

Кафе, коли він до нього дістався, виявилося напхом напхане відвідувачами, і Мікаель відразу дістав відповідь на питання, що відклалося в голові: як закладові вдається не прогоріти в такій дірці, як Хедебю? Тепер з’ясувалося, що основний дохід Сусанні дають відвідувачі церкви, а також охочі попити кави після похоронів та інших подібних заходів.

Замість відвідин кафе він вирішив прогулятися. «Консум» в неділю не працював, але Мікаель пройшов ще кілька сотень метрів по дорозі, що вела в Хедестад, і купив газети на відкритій у вихідні бензоколонці. Ще годину він присвятив прогулянці по Хедебю і знайомству з материковою частиною селища. Район неподалік від церкви і «Консума» вважався центром містечка і був забудований двоповерховими кам’яними будинками, які зводилися, як прикинув Мікаель, у 1910-х або 20-х роках і утворювали коротку вулицю. На північ од в’їзду до селища здіймалися багатоквартирні будинки для сімей з дітьми. Уздовж води, з південного боку від церкви, розташовувалися переважно вілли. Хедебю, безперечно, був респектабельним місцем, підхожим для мешкання представників влади і чиновників Хедестада.

Коли він повернувся до моста, наплив відвідувачів у кафе Сусанни вже минув, але вона ще клопоталася, прибираючи із столів брудний посуд.

– Недільний ажіотаж? – спитав він замість вітання.

Вона кивнула, прибравши розтріпане пасмо волосся за вухо:

–  Добрий день, Мікаелю.

–  Бачу, ви мене запам’ятали.

–  Важко було б не запам’ятати, – відповіла вона. – Я бачила вас по телевізору на судовому процесі перед Різдвом.

Мікаель раптом засоромився.

–  їм просто треба чим-небудь заповнювати випуски новин, – пробурмотів він і пішов до куткового столика з видом на міст.

Коли вони із Сусанною зустрілися поглядами, вона усміхнулася.

О третій годині пополудні Сусанна повідомила, що заклад зачиняється: після того, як схлинуло нашестя публіки з церкви, до кафе заходили тільки поодинокі відвідувачі. Мікаель устиг прочитати приблизно п’яту частину першої папки поліцейської справи про зникнення Харієт Ванґер. Закривши папку, він сунув її разом зі своїм блокнотом у сумку і швидкою ходою попрямував через міст додому.

Кішка чекала його на сходинках, і Мікаель огледівся, дивуючись, кому ж вона, власне, належить. Проте він впустив її в дім – все ж якась компанія.

Він знову спробував зателефонувати Еріці, але знову потрапив тільки на автовідповідач. Було цілком очевидно, що Еріка на нього злиться. Мікаель міг би зателефонувати на її номер у редакції або додому, але вирішив, що не робитиме цього, – він уже й так залишив їй доволі багато повідомлень. Замість цього він зварив собі каву, посунув кішку на дивані, сів за кухонний стіл і відкрив папку.

Читав Мікаель поволі і дуже уважно, щоб не проґавити якусь деталь. Коли пізно ввечері він відклав папери, кілька сторінок його блокнота було заповнено записами – замітками на пам’ять і питаннями, відповіді на які він сподівався дістати в наступних папках. Матеріал розташовувався в хронологічному порядку: чи то його пересортував Хенрік Ванґер, чи то самі поліцейські в 60-ті роки дотримувалися цієї системи.

Найперша сторінка була фотокопією записаного від руки дзвінка до відділу охорони поліції Хедестада. Поліцейський, що прийняв дзвінок, підписався «Н. о. Рюттінґер»; «н. о.» Мікаель витлумачив як «начальник охорони». Заявником був указаний Хенрік Ванґер, зазначались його адреса і телефон. Рапорт був датований: 11.14, неділя, 23 вересня 1966 року. Текст відзначався стислістю і сухістю:

Дзвінок від Хрк. Ванґера, повідом., що його племінниця (?) Харієт Ульріка ВАНҐЕР, нар. 15 січ. 1950 р. (16 років), зникла зі свого будинку на о-ві Хедебю в 2-й полов, дня в суботу. Заяви, висловлює велике занепокоєння.

Об 11.20 є запис про розпорядження направити на місце «ГІ-014» (Поліцейську машину? Патруль? Поліцейський катер?)

Об 11.35 ще нерозбірливішим, ніж у Рюттінґера, почерком вписано:

Конст-ль Маґнуссон допов., що міст на о-ві ще закрито. Трансп. катером.

На полях був підпис, що його неможливо прочитати. О 12.14 знову Рюттінґер:

Телзв’язок: конст-ль Маґнуссон допов., що Харієт Ванґер (16 р.) пропала вдень у суб. Сім’я вкрай стурбована. Вважає, що д-ка не ночувала вдома. Не могла покинути о-в через аварію. Ніхто з опитан. членів сім’ї не знає про місце знаходж. X. В.

О 12.19:

Ґ. М. доповіли про пригоду по тел.

Останній запис, зроблений о 13.42, свідчив:

Р. М. на місці в Х-бю; прийняв справу.

Під час читання наступного листа стало ясно, що за таємничими ініціалами «Ґ. М.» ховався Ґустав Морелль, який катером прибув на острів, де прийняв на себе командування і склав заяву про зникнення Харієт Ванґер за належною формою. На відміну від перших записів, що рясніли невиправданими скороченнями, рапорти Морелля були надруковані на машинці і написані цілком нормальною мовою. На подальших сторінках з вражаючою, як на Мікаеля, скрупульозністю і великою кількістю деталей повідомлялося про вжиті заходи.

Морелль підійшов до справи систематично. Спочатку він опитав Хенріка Ванґера разом з Ізабеллою Ванґер, матір’ю Харієт. Потім по черзі поговорив з Ульрікою Ванґер, Харальдом Ванґером, Ґреґером Ванґером, братом Харієт Мартіном Ванґером, а також з якоюсь Анітою Ванґер. Мікаель прийшов до висновку, що їх опитували в певному порядку, за спадним ступенем важливості.

Ульріка Ванґер доводилася матір’ю Хенрікові Ванґеру і вочевидь вважалася в родині кимось на кшталт королеви-вдови. Старенька пані жила в садибі Ванґерів і ніяких відомостей не мала. Напередодні ввечері вона рано пішла спати і взагалі не бачила Харієт протягом кількох днів. Схоже, вона наполягла на зустрічі з інспектором кримінальної поліції Мореллем з єдиною метою – висловити свою точку зору, яка полягала в тому, що поліція зобов’язана негайно вжити заходів.

Харальд Ванґер був братом Хенріка і значився в списку впливових членів сім’ї під номером два. Він заявив, що мигцем зустрівся з Харієт Ванґер, коли та повернулася зі свята в Хедестаді, але що він «не бачив її з моменту аварії на мосту і не має в своєму розпорядженні відомостей про те, де вона нині».

Ґреґер Ванґер, брат Хенріка і Харальда, повідомив, що бачив зниклу дівчину, коли вона після відвідин Хедестада заходила до кабінету Хенріка Ванґера з проханням про розмову. Сам Ґреґер Ванґер з нею не розмовляв, тільки привітався. Він не знав, де вона може бути, але висловив припущення, що вона, очевидно, нікому не сказавши, легковажно поїхала до когось із друзів і напевно скоро з’явиться. На питання про те, як вона в такому разі могла покинути острів, він не спромігся відповісти.

Мартіна Ванґера опитували поспіхом. Він вчився в останньому класі гімназії в Уппсалі, де жив у Харальда Ванґера. Йому не знайшлося місця в Харальдовій машині, тому він поїхав у Хедебю велосипедом і прибув так пізно, що застряг по той бік моста і зумів перебратися катером тільки пізно ввечері. Його опитували, сподіваючись на те, що він спілкувався з сестрою і вона могла натякнути йому про свій намір утекти. Почувши таке запитання, мати Харієт запротестувала, хоча комісар Морелль на той момент розглядав версію втечі як найбільш обнадійливу. Проте Мартін не бачився із сестрою з літніх канікул і жодних цінних відомостей не мав.

Аніта Ванґер була дочкою Харальда Ванґера, і насправді Харієт доводилася їй двоюрідною племінницею, але помилково їх назвали кузинами. Вона вчилася на першому курсі університету в Стокгольмі, але минуле літо провела в Хедебю. Вони з Харієт були майже ровесницями і дуже здружилися. Аніта повідомила, що прибула на острів разом з батьком в суботу і мріяла про зустріч з Харієт, але так і не встигла з нею побачитися. Вона сказала, що хвилюється, бо куди-небудь зникнути, не попередивши сім’ю, – це на Харієт не схоже. У цьому її підтримали Хенрік та Ізабелла Ванґер.

Поки він сам опитував членів сім’ї, констеблі Маґнуссон і Берґман – вони і входили до патруля 014 – за наказом інспектора Морелля, поки не стемніло, організували перше прочісування місцевості. Позаяк міст як і раніше залишався перекритим, отримати підкріплення з материкового боку було важко; перший ланцюжок складався приблизно з тридцяти людей різної статі й віку, що трапилися під руку. Того дня обшукали порожні будиночки рибацької гавані, узбережжя біля мису і вздовж протоки, найближчу до селища частину лісу і так звану гору Сьодербергет, над рибальською гаванню. Останнє місце почали обшукувати після того, як виникла думка, що Харієт могла забратися туди, щоб краще бачити, що відбувається на мосту. Патрулі направили також в Естергорд і на той бік острова, у будинок Готфріда, куди Харієт іноді навідувалася.

Проте пошуки Харієт Ванґер виявилися марними і припинилися вже значно пізніше, як стемніло, близько десятої години вечора. Вночі температура опустилася до нуля градусів.

Ще вдень інспектор Морелль влаштував штаб у салоні на першому поверсі садиби, який Хенрік Ванґер надав у його розпорядження, і провів низку заходів.

У супроводі Ізабелли Ванґер він обстежив кімнату Харієт, намагаючись з’ясувати, чи все на місці: одяг, якого бракувало, сумка або щось подібне могли б свідчити про те, що дівчина втекла з дому. Ізабелла Ванґер допомагала йому без особливого бажання і, здавалося, погано уявляла собі гардероб дочки. «Вона часто носила джинси, але вони всі такі схожі» – ось усе, що вона змогла сказати. Сумочка Харієт лежала на письмовому столі. У ній виявилося посвідчення особи, гаманець з десятьма кронами і п’ятдесятьма ере, гребінець, люстерко і носова хусточка. Після огляду кімнату Харієт опечатали.

Морелль провів допит кількох членів сім’ї та слуг. Усі свідчення були ретельно записані.

Після того як учасники першого прочісування повернулися без результатів, інспектор вирішив, що необхідно провести більш систематичні пошуки. Увечері і вночі викликали підкріплення; Морелль, зокрема, зв’язався з головою місцевого клубу спортивного орієнтування, попросивши надати допомогу і викликати по телефону членів клубу для обстеження місцевості. Близько півночі він отримав повідомлення про те, що п’ятдесят три спортсмени, в основному з юніорської секції, прибудуть у садибу Ванґерів до сьомої ранку. Хенрік Ванґер зробив свій внесок, просто викликавши частину ранкової зміни – п’ятдесят чоловік – з розташованої поблизу целюлозно– паперової фабрики свого концерну. Хенрік Ванґер поклопотався також про їжу і напої.

Мікаель Блумквіст живо уявляв собі сцени, які, очевидячки, розігрувалися в садибі Ванґерів тієї багатої на події доби. Було очевидно, що аварія на мосту сприяла загальній розгубленості перші години. З одного боку, вона утруднила можливість швидко отримати підкріплення з материка, а з іншого, вселила всім переконання, що дві драматичні події, що сталися в тому ж місці і в той же час, неодмінно мають бути якось пов’язані одна з одною. Коли цистерну підняли, інспектор Морелль навіть сходив на міст, аби переконатися в тому, що Харієт Ванґер не опинилася якимсь незбагненним чином під нею. Це був єдиний нераціональний вчинок, який Мікаелю вдалося виявити в діях комісара, – адже були свідки, що бачили зниклу дівчину на острові вже після катастрофи. Проте керівникові розслідування було важко позбутися думки, що одна подія якимсь чином випливає з іншої, хоча ніяких розумних підстав для цього не було.

Протягом першої доби надії на швидке і щасливе вирішення справи почали танути. їм на зміну прийшли і поступово зміцніли два припущення. Непомітне зникнення з острова вочевидь не могло бути виконанане без великих труднощів, проте Морелль не хотів скидати з рахунку можливість, що Харієт Ванґер утекла. Він вирішив, що її слід оголосити в розшук, і велів поліцейським, що патрулювали в Хедестаді, проявляти пильність, щоб не пропустити зниклу дівчину. Він навіть доручив колезі з кримінальної поліції опитати шоферів автобусів і службовців залізничного вокзалу, щоб дізнатися, чи не бачив її хто-небудь з них.

У міру надходження негативних повідомлень зростала ймовірність того, що з Харієт Ванґер сталося лихо. Ця теорія визначила план пошуків наступної доби.

Масштабне прочісування місцевості через два дні після зникнення дівчини було – наскільки міг судити Мікаель Блумквіст – проведено дуже ретельно і грамотно. Пошуки організовували поліцейські і пожежники, що мали досвід у подібних справах. Звичайно, на острові були важкодоступні ділянки, але його територія все-таки була обмежена, і протягом дня його ретельно перевірили геть увесь. Один поліцейський катер і два катери з добровольцями, наскільки було можливо, обшукали акваторію навколо острова.

Наступного дня пошуки велися вже меншим складом учасників. Цього разу патрулі отримали розпорядження по другому колу прочесати найбільш важкопрохідні ділянки місцевості, а також територію, що зветься Укріпленням, – занедбану систему бункерів, зведену береговою охороною під час Другої світової війни. Того дня обшукали також відлюдні куточки, колодязі, земляні погреби, надвірні споруди і горища селища.

На третій день після зникнення, коли масштабні пошуки припинилися, в службових записах проступало певне роздратування. Ґустав Морелль, звісно, ще не знав, що насправді на той момент досяг у своєму розслідуванні максимуму і більшого йому добитися не судилося. Він почувався розгубленим, вагаючись запропонувати скільки-небудь логічний наступний крок або вказати місце, де слід було вести пошуки далі. Харієт Ванґер зникла у просторі, і почалися майже сорокарічні муки Хенріка Ванґера.