Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)

Еріка відразу заявила, що цей матеріал не можна використовувати, позаяк його отримано незаконним шляхом.

Ну зрозуміло, можна. Мікаель зауважив, що вони зовсім не зобов’язані звітувати про те, як роздобули матеріал. У них з таким самим успіхом могло з’явитися джерело, що мало доступ до комп’ютера Веннерстрьома і переписало його жорсткий диск на декілька СD-дисків.

Нарешті Еріка зрозуміла, яка зброя опинилася в її руках. Вона почувалася цілковито знесиленою, у неї як і раніше були питання, та вона не знала, з чого почати. Врешті-решт вона відкинулася на спинку стільця.

–  Мікаелю, що сталося в Хедесгаді?

Лісбет Саландер швидко підвела на нього очі.

Мікаель довго сидів мовчки. Потім відповів зустрічним запитанням:

–  Як у тебе складаються стосунки з Харієг Ванґер?

–  Добре. На мій погляд. Я зустрічалася з нею двічі. Минулого тижня ми з Крістером їздили до Хедестада на збори правління. І добряче нажлуктилися вина.

–  Як пройшли збори?

–  Вона тримає своє слово.

–  Ріккі, я знаю, тебе турбує те, що я так і сяк ухиляюся від пояснень і вигадую різні перешкоди для розмови. У нас із тобою ніколи не було таємниць одне від одного, і раптом так виходить, що про декілька місяців свого життя я... не можу тобі розповісти.

Еріка зловила його погляд. Вона знала Мікаеля як облупленого, та зараз в його очах прочитала щось таке, чого раніше не бачила, – благання. Він благав її ні про що не питати. Відкривши рота, вона безпорадно подивилася на нього. Лісбет Саландер з байдужим виглядом спостерігала за їх німим діалогом і до розмови не вступала.

–  Було так жахливо?

–  Гірше, ніж ти можеш уявити. Я боявся цієї розмови. Обіцяю розповісти тобі, але я кілька місяців намагався забути ці жахіття, повністю поринувши у справи Веннерстрьома... Я поки що не зовсім готовий. Я б хотів, щоб замість мене все розповіла Харіет.

–  Що в тебе за слід навколо шиї?

–  Лісбет врятувала мені життя. Якби не вона, я б уже помер.

Очі Еріки розширилися. Вона перевела погляд на дівчину в шкіряній куртці. Весь цей час, доки та сиділа за столом Мікаелевої вітальні, вона відчувала на собі погляд Лісбет Саландер, мовчазної дівчини, від якої віяло ворожістю.

– І зараз ти мусиш укласти з нею угоду. Вона – наше джерело.

Еріка Берґер довго сиділа, роздумуючи. Потім зробила те, що вразило Мікаеля, шокувало Лісбет і здивувало її саму.

Вона підвелася, обійшла навколо столу і стисла в обіймах Лісбет Саландер. Лісбет стала пручатися, як черв’як, якого насаджують на гачок.

Розділ
29

Субота 1 листопада – вівторок 25 листопада.

Лісбет Саландер сновигала просторами кіберімперії Ханса Еріка Веннерстрьома. Вона просиділа, не відриваючись, за екраном комп’ютера близько одинадцяти годин. Химерна думка, що народилася в якійсь невивченій звивині її мозку в останній тиждень перебування в Сандхамні, цілком поглинула її. На чотири тижні Лісбет відгородилася від навколишнього світу стінами своєї квартири і не відповідала на всі дзвінки Драґана Арманського. Вона проводила перед монітором по дванадцять-п’ятнадцять годин на добу, а решту вільного від сну часу роздумувала над однією й тією самою проблемою.

За минулий місяць вона тільки зрідка спілкувалася з Мікаелем Блумквістом, який так само переймався працею в редакції «Міленіуму». Вони телефонували одне одному кілька разів на тиждень, і Лісбет постійно тримала його в курсі кореспонденції та інших справ Веннерстрьома.

Лісбет усоте розглядала кожну деталь. Вона не боялася, що випустила щось з уваги, але сумнівалася, чи правильно зрозуміла заплутані взаємодії всіх цих частин.

Імперія Веннерстрьома нагадувала якийсь безформний пульсуючий організм, що постійно змінював зовнішність. Вона містила в собі опціони, облігації, акції, партнерства, позичкові відсотки, ренти, забезпечення кредитів, рахунки, трансферти й тисячі інших складників. Величезну частину доходів було розміщено в офшорних компаніях, що володіли одна одною.

У найбільш фантастичних аналізах експертів-економістів концерн «Веннерстрьом груп» мав ціну понад дев'ятсот мільярдів крон. Це був блеф або, принаймні, дуже перебільшений результат. Але бідняком Веннерстрьом точно не був. Лісбет Саландер оцінювала його дійсні доходи в суму приблизно від дев’яноста до ста мільярдів крон, що теж було не так уже й погано. Для серйозної ревізії всього концерну були б потрібні роки. Саландер вичленувала в цілому майже три тисячі окремих рахунків та банківських активів по всьому світові. Веннерстрьом шахраював у таких масштабах, що це вже не вважалося злочинним – це був бізнес.

Вивчаючи надра організму, створеного Веннерстрьомом, можна було виокремити три основні принципи його діяльності. Всі його доходи ділилися на три основні види, що розташовувалися в певному порядку. Постійні доходи в Швеції не приховувались, були виставлені на загальний огляд, мали бездоганно законне походження, щодо них щорічно проводилися ревізії і подаьалися звіти. В Америці велася дуже ґрунтовна діяльність, і базою для оборотних коштів був один з банків Нью-Йорка. Цікавою ж була діяльність, пов’язана з офшорними компаніями в таких місцях, як Гібралтар, Кіпр і Макао. Концерн Веннерстрьома нагадував крамницю, де торгують різною всячиною: він нелегально торгував зброєю, відмивав гроші підозрілих компаній у Колумбії та вів явно не-християнські справи в Росії.

Особливо вирізнявся рахунок на Кайманових островах; він контролювався особисто Веннерстрьомом, але стояв осібно від решти бізнесу. Якась десята проміле від кожної Веннерстрьомової операції постійно осідала на Кайманових островах через офшорні компанії.

Саландер працювала як під гіпнозом. Рахунок – клац – електронна пошта – клац – балансові звіти – клац. Вона виділила останні перекази. Прослідкувала маленьку трансакцію з Японії до Сінгапуру і далі через Люксембург на Кайманові острови. Зрозуміла принцип дії й перетворилася на частину імпульсів кіберпростору. Маленькі зміни. Ось остання пошта. Один жалюгідний мейл, що особливо нікого не цікавив, було відправлено о десятій годині вечора. Шифрувальна програма PGP смішна для того, хто вже сидить у його комп’ютері і може вільно читати повідомлення:

Берґер припинила боротися за рекламу. Вона здалася чи зайнята чимось іншим? Твоє джерело запевняло, що вони висять на волоску, але, схоже, вони днями взяли на роботу нову людину. Дізнайся, що відбувається. Блумквіст в останні тижні сидить у Сандхамні і пише як ненормальний, але ніхто не знає про що. Останніми днями він заходив до редакції. Організуй мені попередній примірник наступного числа.. ХЕВ.

Нічого страшного. Нехай трохи подумає. Тобі, старий, уже кінець.

О  пів на шосту ранку Лісбет вийшла з Мережі, вимкнула комп’ютер і знайшла нову пачку сигарет. За ніч вона випила чотири, ні, пять пляшок кока-коли, а зараз принесла шосту і опустилася на диван. Вона була в самих трусах і запраній камуфляжній футболці, що рекламує магазин «Солдат удачі», з текстом: «Kill them all and let God sort them out»[65]65
  Убивайте всіх, Господь упізнає своїх (англ.).


[Закрыть]. Відчувши, що замерзає, Лісбет потяглася по ковдру і закуталася в неї.

Вона відчувала себе під кайфом, ніби наковталася якоїсь погані вочевидь нелегального походження. Безтямним поглядом утупившись у вуличний ліхтар за вікном, вона сиділа нерухомо, а її мозок тим часом працював на повну потужність. Мама – клац – сестра – клац – Міммі – клац – Хольгер Пальмґрен. «Персти диявола». Арманський. Робота. Харієт Ванґер. Клац. Мартін Ванґер. Клац. Ключка для гольфа. Клац. Адвокат Нільс Б’юрман. Клац. Жодну з цих клятих деталей їй не вдавалося забути, хоч як вона намагалася.

Лісбет замислилася над тим, чи зможе Б’юрман ще хоч раз роздягтися перед жінкою і як він у такому разі пояснить їй татуювання у себе на животі. І чи вдасться йому уникнути роздягання під час наступного візиту до лікаря.

Мікаель Блумквіст. Клац.

Його вона вважала гарною людиною, що іноді, можливо, занадто входить у роль практичної свинюки. І на жаль, він був надзвичайно наївним у деяких елементарних питаннях моралі. Він був натурою поблажливою і всепрощаючою, що намагалась шукати пояснення і виправдання людським вчинкам, йому не дано зрозуміти, що хижаки всього світу розуміють тільки одну мову. Думаючи про нього, Лісбет відчувала в душі якусь незручність, ніби була зобов’язана захищати його.

Вона не пам’ятала, коли заснула, але прокинулася назавтра о  дев’ятій з болем у шиї, бо весь час незручно спиралася головою на стіну за диваном. Тоді Лісбет перебралася до спальні і  знову заснула.

Це був, безумовно, головний репортаж їхнього життя. Еріка Берґер уперше за півроку була щаслива, як може бути щасливим тільки редактор, готуючи гарячу публікацію. Вони з Мікаелем востаннє шліфували текст, коли йому на мобільний подзвонила Лісбет Саландер.

–  Я забула сказати: Веннерстрьом почав турбуватися з приводу того, що ти останнім часом пишеш, і замовив попередній примірник наступного числа.

–  Звідки ти знаєш... ет, забудь. Є що-небудь про те, які він має наміри?

–  Нічого немає, але є одне цілком логічне припущення.

Мікаель замислився на кілька секунд.

–  Друкарня! – вигукнув він.

Еріка здивовано підвела брови.

–  Якщо редакція тримає язик за зубами, то залишається не так уже багато можливостей. Або хто-иебудь з його найманців збирається прийти до вас уночі.

Мікаель звернувся до Еріки:

–  Зарезервуй для цього числа нову друкарню. Негайно. І зателефонуй Драґанові Арманському – я хочу, щоб найближчий тиждень у нас тут сиділа нічна охорона.

І знову заговорив з Лісбет:

–  Дякую, Саллі.

–  Скільки це коштує?

–  Що ти маєш на увазі?

–  Скільки коштує моя інформація?

–  А що ти хочеш?

–  Це ми з тобою обговоримо за кавою. І негайно.

Вони зустрілися в кафе-барі наХурнсґатан. У Саландер був такий серйозний вигляд, що, вмощуючись поряд з нею на барний дзиґлик, Мікаель відчув занепокоєння. Вона, як завжди, відразу перейшла до справи:

–  Мені потрібні гроші в борг.

Мікаель усміхнувся однією із своїх найнаївніших посмішок і поліз по гаманець.

–  Звичайно. Скільки?

–  Сто двадцять тисяч крон.

–  Овва! – Він засунув гаманець назад. – У мене немає при собі такої суми.

–  Я не жартую Мені потрібно сто двадцять тисяч крон на... скажімо, на шість тижнів. У мене є шанс укласти капітал, але мені нема до кого звернутися. У тебе зараз на рахунку близько ста сорока тисяч. Я тобі їх поверну.

Мікаель залишав без коментарів той факт, що Лісбет Саландер проникла в таємницю банківського вкладу і з’ясувала, скільки в нього грошей на рахунку. Він користувався Інтернет-банком, і джерело її знань було самоочевидним.

–  Тобі немає потреби позичати в мене гроші, – відповів він. – Ми ще не обговорили твою частку, але вона з гаком покриє те, що ти хочеш позичити.

–  Яку частку?

–  Саллі, я маю отримати від Хенріка Ванґера шалено великий гонорар, і до кінця року ми розрахуємося. Без тебе я був би мертвий, а «Міленіум» би загинув. Я збираюся розділити гонорар з тобою. П’ятдесят на п’ятдесят.

Лісбет Саландер допитливо подивилася на нього. У неї на лобі з’явилася зморшка. Мікаель уже почав звикати до її довгих пауз у розмові. Нарешті вона похитала головою:

–  Мені не потрібні твої гроші.

–  Але...

–  Я не візьму від тебе жодної крони. – Вона раптом посміхнулася своєю кривою усмішкою. – Якщо тільки вони не надійдуть у формі подарунків на мій день народження.

–  А я ж так і не дізнався, коли в тебе день народження.

–  Та ти ж журналіст. Дізнайся.

–  Саландер, я серйозно говорю про те, що маю намір поділитися з тобою грошима.

–  Я теж говорю серйозно. Твої гроші мені не потрібні. Я хочу позичити сто двадцять тисяч, і вони будуть потрібні мені завтра.

Мікаель Блумквіст сидів мовчки.

«Вона навіть не питає про розмір її частки».

–  Саллі, я радо піду з тобою до банку і позичу тобі ту суму, про яку ти просиш. Але під кінець року ми повернемося до розмови про твою частку. – Він підняв руку. – Коли в тебе, до речі, день народження?

– У Вальпургієву ніч, – відповіла вона. – Підходить? Тоді я розгулюю скрізь із мітлою між ногами.

Лісбет приземлилася в Цюриху о пів на восьму вечора і взяла таксі до готелю «Маттерхорн». Вона забронювала номер для такої собі Ірене Нессер і змінила свою зовнішність відповідно до фотографії з норвезького паспорта на це ім’я. На десять тисяч із позичених у Мікаеля Блумквіста грошей вона через сумнівні контакти з міжнародної мережі Чуми придбала два паспорти. У Ірене Нессер було світле волосся до плечей, тому Лісбет купила в Стокгольмі парик.

Прибувши до готелю, Лісбет відразу пройшла до себе в номер, замкнула двері й роздяглася. Вона лягла на ліжко і втупилася в стелю кімнати, що коштувала тисячу шістсот крон за ніч. Лісбет почувалася спустошеною. Вона вже витратила половину позиченої у Мікаеля Блумквіста суми, та, незважаючи на додані всі до останньої крони власні заощадження, її бюджет був більш ніж мізерним. Вона припинила думати і майже відразу заснула.

Прокинулася вона вранці, на початку шостої. Спершу прийняла душ і багато часу присвятила тому, щоб за допомогою товстого шару тонального крему і пудри замаскувати татуювання на шиї. Наступним пунктом в її контрольному списку значилося: записатися на пів на сьому ранку до салону краси, що містився у фойє набагато дорожчого готелю. Вона купила ще один світлий парик, цього разу з напівдовгим волоссям і зачіскою «паж», потій їй зробили манікюр, приклеїли накладні червоні нігті поверх її власних обгризених, додали накладні вії і пудру, наклали рум’яна, нанесли губну помаду та іншу липку гидоту. Обійшлося все це приблизно у вісім тисяч крон.

Вона розплатилася кредитною карткою на ім’я Моніки Шоулс, подавши для засвідчення своєї особи англійський паспорт на це ім’я.

Наступною зупинкою був Будинок моди Каміль, що розташовувався на тій самій вулиці за сто п’ятдесят метрів ходи. За годину вона вийшла звідти в чорних чоботях, чорних колготках, пісочного кольору спідниці з відповідною за тоном блузою, в короткій куртці та береті. Всі речі були фірмовими і дорогими. їх вибір вона довірила продавцеві. Ще вона вибрала собі ексклюзивний шкіряний портфель і маленьку дорожню валізу фірми «Самсонайт». Вершиною всіх придбань стали скромні сережки і простий золотий ланцюжок навколо шиї. З кредитної картки списали ще сорок чотири тисячі крон.

Уперше в житті у Лісбет Саландер також з’явився бюст, який, – коли вона подивилася на себе в дзеркальні двері – змусив її затамувати подих. Бюст був таким самим фальшивим, як і особа Моніки Шоулс. Вона купила його в Копенгагені, у крамниці, де отоварюються трансвестити.

Тепер вона була готова до війни.

На початку десятої Лісбет пройшла два квартали до славного своїми традиціями готелю «Циммерталь», де у неї був замовлений номер на ім’я Моніки Шоулс. Вона дала належні сто крон чайових хлопчикові, що доставив нагору нову сумку, всередину якої Лісбет упхала свою стару спортивну. Номер був невеликим і коштував усього двадцять дві тисячі крон на добу. Лісбет зняла його на одну ніч. Залишившись сама, вона озирнулася. З вікна відкривався чудовий вид на Цюрихське озеро, який її анітрохи не зацікавив. Зате своє віддзеркалення вона роздивлялася аж пять хвилин. З рами на неї дивилася абсолютно чужа людина. Білявка Моніка Шоулс, персона з великим бюстом і зачіскою типу «паж», одномоментно мала на обличчі більше косметики, ніж Лісбет Саландер використовувала за місяць. Вона мала... зовсім інший вигляд.

О пів на десяту вона нарешті поснідала в барі готелю двома філіжанками кави та бейглом з варенням. Сніданок коштував їй двісті десять крон.

«Чи вони тут усі божевільні?» – подумала вона.

Близько десятої години Моніка Шоулс поставила філіжанку, відкрила свій мобільний телефон і набрала номер модемного з’єднання на Гаваях. Через три гудки пролунав сигнал: модем підключився. Моніка Шоулс відповіла – набрала код із шести цифр і відправила повідомлення, що містило вказівку запустити програму, яку Лісбет Саландер написала спеціально з цією метою.

В Гонолулу, на анонімній домашній сторінці сервера, формально приписаного до університету, запустилася проста програма. Її єдина функція полягала в тому, щоб надіслати вказівку для запуску іншої програми, на іншому сервері, який у цьому випадку був звичайним комерційним сайтом, що пропонував Інтернет-послуги в Голландії. Завданням цієї третьої програми, у свою чергу, було знайти жорсткий диск, що дзеркально відбивав диск Ханса Еріка Веннерстрьома, і взяти на себе керування вже четвертою програмою, що інформувала про рух коштів на його майже трьох тисячах: банківських рахунків у всьому світі.

Цікавим для Лісбет був тільки один рахунок. Лісбет Саландер помітила, що Веннерстрьом переглядав його кілька разів на тиждень. Якби він увімкнув комп’ютер і увійшов саме в цей файл, усе було б гаразд. Програма повідомляла про дрібні зміни, яких можна було очікувати, виходячи з того, як звичайно змінювався рахунок протягом попередніх шести місяців. Якби Веннерстрьом протягом найближчих сорока восьми годин підключився і розпорядився про виплату або переміщення грошей з рахунку, програма послужливо відповіла б, що все виконано. Насправді ж зміна відбулася б тільки на відображеному жорсткому диску в Голландії.

Моніка Шоулс вимкнула мобільний телефон тієї миті, коли почула чотири короткі сигнали, що підтверджували запуск програми.

Вона покинула «Циммерталь» і прогулялася через вулицю до банку «Хаузер Генерал», де на 10.00 у неї був запис на прийом до директора Ваґнера. На місце Лісбет прибула за три хвилини до призначеного часу і використала їх для позування перед камерою спостереження, що зняла її, коли вона проходила у відділення з офісами для негласних особистих консультацій.

– Мені потрібна допомога з кількома трансакціями, – сказала Моніка Шоулс бездоганною оксфордською англійською.

Відкриваючи портфель, вона впустила ручку з логотипом готелю «Циммерталь», і директор Ваґнер люб’язно її підняв. Подарувавши йому грайливу усмішку, вона написала в блокноті, що лежав перед нею на стоя і, номер рахунка.

Директор Ваґнер окинув її поглядом і вирішив, що перед ним – балувана донька якого-небудь боса.

–  Йдеться про декілька рахунків у банку «Кроненфельд» на Кайманових островах. Автоматичний трансферт за повторюваними кліринговими кодами.

–  Фройлен Шоулс, у вас, зрозуміло, є всі клірингові коди? – спитав він.

–  Aber natürlich[66]66
  Певна річ (нім.).


[Закрыть], – відповіла вона з сильним акцентом, продемонструвавши при цьому, що німецькою оволоділа не більше ніж на шкільному рівні.

Вона почала називати шістнадцятизначні цифрові коди, не заглядаючи в жоден папірець. Директор Ваґнер зрозумів, що в першій половині дня його чекає важка робота, але заради чотирьох відсотків від трансакцій він був ладен відмовитися від ланчу.

Це забрало більше часу, ніж вона гадала. Тільки на початку першої, з деяким відставанням від графіка, Моніка Шоулс вийшла з банку і повернулася до готелю «Циммерталь». Вона показалася біля стійки адміністратора, а потім піднялася до себе в номер і зняла обновки. Латексний бюст вона залишила, але зачіску «паж» замінила на світле волосся до плечей, як у Ірене Нессер. Вона вбралася в більш звичний одяг: черевики на особливо високому підборі, чорні брюки, простий светр і гарну шкіряну куртку зі стокгольмського магазину шкіряного одягу. Потім оглянула себе в дзеркалі. У неї був цілком охайний вигляд, але вона вже більше не була схожою на багату спадкоємицю. Перш ніж покинути номер, Ірена Нессер відібрала частину отриманих облігацій і поклала їх до тонкої папки.

У пять хвилин на другу, із запізненням на кілька хвилин, вона ввійшла до банку «Дорфман», розташованого метрів за сімдесят від банку «Хаузер Генерал». Ірене Нессер заздалегідь домовилася про зустріч з директором Хассельманом. Вона вибачилася за запізнення бездоганною німецькою з норвезьким акцентом.

–  Жодних проблем, фройлен, – відповів директор Хассельман. – Чим я можу бути вам корисний?

–  Я хотіла б відкрити рахунок. У мене є кілька особистих облігацій, які я хочу обернути на гроші.

Ірене Нессер поклала перед ним папку.

Директор Хассельман проглянув її вміст, спочатку нашвидку, потім докладніше. Він підвів одну брову і шанобливо посміхнувся.

Вона відкрила п’ять номерних рахунків, якими могла користуватися через Інтернет і які належали анонімній офшорній компанії в Гібралтарі, – цю компанію за п’ятдесят тисяч крон з грошей, позичених у Мікаеля Блумквіста, заснував там для неї місцевий маклер. Вона обернула п’ятдесят облігацій на гроші, які розмістила на рахунках. Вартість кожної облігації відповідала одному мільйону крон.

Її справа в банку «Дорфман» затягнулася, і вона ще більше вибилася з графіка. Вона вже не могла тепер завершити всі справи до закриття банків. Тому Ірене Нессер повернулася до готелю «Маттерхорн», де протягом години намагалася навернутися на очі якомога більшій кількості людей. Проте в неї розболілася голова, і це змусило її рано вкластися спати. Вона купила біля стійки адміністратора пігулки від головного болю, попросила, щоб її розбудили о восьмій ранку, і піднялася до себе в номер.

Час наближався до п’ятої години,і всі банки в Європі зачинилися. Зате водночас саме відкрилися банки на американському континенті. Вона увімкнула свій комп’ютер і через мобільний телефон приєдналася до Мережі. Година пішла в неї на те, щоб зняти гроші з рахунків, які вона трохи раніше цього дня відкрила в банку «Дорфман».

Гроші ділилися на маленькі порції і використовувалися для оплати рахунків великої кількості фіктивних підприємств, розкиданих по всьому світу. Коли вона все закінчила, гроші забавним чином повернулися до банку «Кроненфельд» на Кайманових островах, але тепер уже не на ті рахунки, з яких пішли цього ж дня, а на зовсім інший рахунок.

Ірене Нессер вирішила, що ця перша порція тепер у безпеці і її майже неможливо відстежити. Вона зробила лише одну-єдину виплату – приблизно мільйон крон перемістився на рахунок, прив’язаний до кредитної картки, що лежала у неї в гаманці. Цим рахунком володіла анонімна компанія під назвою «Восп ентерпрайзис»[67]67
  «Підприємство Оси».


[Закрыть], зареєстрована в Гібралтарі.

За кілька хвилин по тому через бічні двері бару готелю «Маттерхорн» вийшла блондинка із зачіскою типу «паж». Моніка Шоулс дійшла до готелю «Циммерталь», увічливо кивнула портьє і піднялася на ліфті до себе в номер.

Потім вона, не поспішаючи, вдяглася в бойову уніформу Моніки Шоулс, підправила макіяж, покрила татуювання додатковим шаром тонального крему і спустилася до ресторану готелю, де повечеряла неймовірно смачною рибою. Вона замовила пляшку марочного вина, про яке раніше навіть не чула, але яке коштувало тисячу двісті крон, випила приблизно з келих, безтурботно залишивши решту, і перемістилася до бару готелю. Вона залишила близько п’ятисот крон чайових, що змусило персонал звернути на неї увагу.

Протягом трьох годин вона доклала всіх зусиль для того, щоб її підчепив п’яний молодий італієць з якимсь аристократичним ім’ям, яке вона й гадки не мала запам’ятовувати. Вони розпили дві пляшки шампанського, з яких Моніці Шоулс припало приблизно келих.

Близько одинадцятої її п’яний кавалер схилився і безсоромно здавив їй перса. Вона вдоволено опустила його руку під стіл. Здається, він не помітив, що стискав м’який латекс. Часом їхня балаканина ставала надто голосною, викликаючи певне невдоволення решти відвідувачів. Коли майже опівночі Моніка Шоулс помітила, що на них раз по раз похмуро зиркає один з охоронців, вона допомогла своєму італійському другу дістатися до його номера.

Коли він почимчикував до ванної, вона налила останній келих червоного вина і, розгорнувши складений пакетик, приправила вино розкришеною пігулкою роґіпнолу. За хвилину по тому, як вони підняли келихи, італієць безпорадним лантухом плюхнувся на ліжко. Вона розв’язала йому краватку, стягла черевики і прикрила кавалера ковдрою. Потім вимила у ванній келихи, витерла їх і вийшла з номера.

Наступного ранку о шостій годині Моніка Шоулс поснідала у себе в номері, залишила чималу суму на чай і виписалася з готелю «Циммерталь» ще до сьомої. Перш ніж покинути номер, вона не полінувалася ретельно стерти свої відбитки пальців з ручок дверей, гардеробів, туалетного стільчака, телефонної слухавки та інших предметів, до яких торкалася, витративши на це п’ять хвилин.

Ірене Нессер виписалася з готелю «Маттерхорн» о пів на дев’яту, відразу після того, як їі розбудили. Вона взяла таксі і перевезла свої речі до камери схову на залізничному вокзалі. Наступні години вона приділила візитам до дев’яти приватних банків, між якими розподілила частину облігацій з Кайманових островів. На третю годину дня приблизно десять відсотків облігацій було обернено на гроші, які вона розмістила на тридцяти з гаком номерних рахунках. Решту облігацій вона зв’язала в пачку і поклала до кращих часів у банківський сейф.

Їй ще треба було зробити кілька візитів у Цюриху, проте з цим можна було не поспішати.

О пів на п’яту дня Ірене Нессер приїхала на таксі в аеропорт, де в дамській кімнаті розрізала на дрібні шматочки паспорт і кредитну картку Моніки Шоулс і спустила їх в унітаз. Ножиці вона викинула в урну.

Після 11 вересня 2001 року привертати до себе увагу наявністю гострих предметів у багажі було не варто.

Рейсом «GD-890» компанії «Люфтґанза» Ірене Нессер прилетіла до Осло, де доїхала автобусом до центрального вокзалу, відвідала там дамську кімнату і розібрала свій одяг. Поклала всі предмети, з допомогою яких створювався образ Моніки Шоулс, – парик із зачіскою «паж» і фірмовий одяг, – у три пластикові пакети і порозсовувала їх по різних сміттєвих баках та урнах біля вокзалу. Золотий ланцюжок і сережки були авторськими виробами і могли навести на слід, тому вони зникли в каналізаційному люку.

Накладний латексний бюст Ірене Нессер, повагавшись деякий час, усе-таки вирішила зберегти.

Ризикуючи спізнитися, вона спішно проковтнула гамбургер у «Макдоналдсі», попутно перекладаючи вміст ексклюзивного шкіряного портфеля до своєї спортивної сумки. Виходячи з ресторану, вона залишила портфель під столом. Придбавши в кіоску каву латте в стаканчику з кришкою, вона поспішила до нічного потяга на Стокгольм і ледве встигла на нього в останній момент, коли вже зачинялися двері. У неї було заброньовано окреме купе.

Замкнувши двері купе, вона відчула, як уперше за дві доби вміст адреналіну в її в крові нарешті знизився до нормального рівня. Вона відчинила вікно, порушуючи заборону на куріння, запалила сигарету і почала маленькими ковтками пити каву. Тим часом потяг виїжджав з Осло.

Вона прокрутила в голові свій контрольний список, щоб переконатися, чи не забула про якусь деталь. Раптом вона нахмурилася і обмацала кишеню куртки. Витягнувши звідти ручку з готелю «Циммерталь», задумливо роздивилася її і викинула у вікно.

Через п’ятнадцять хвилин вона вкрилася ковдрою і майже миттєво заснула.