Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц)

Б’юрман із самого початку був її головним болем, але тепер вона усвідомила, що він почав перетворюватися на серйозну проблему.

Розділ
11

Субота, 1 лютого – вівторок, 18 лютого.

В суботу, поки не кінчився короткий зимовий день, Мікаель і Еріка пішли на прогулянку повз маленьку гавань дорогою, що вела до господарства Естергорд. Хоч Мікаель і прожив у Хедебю місяць, він раніше ніколи не ходив у глиб острова: холод і часті сніговії не викликали бажання до подібних вилазок. Але субота видалася ясною і приємною, ніби разом з Ерікою в Норрланд прийшла перша провість близької весни. Було всього п’ять градусів морозу, але розчищену дорогу облямовували метрової висоти замети. Минувши рибальські хатки, подорожні відразу опинилися в густому ялиновому лісі. Мікаеля вразило, наскільки вищою і неприступнішою виявилася зблизька гора Сьодерберґет, що височіла над хатками, ніж це здавалося із селища. На мить він задумався про те, скільки разів Харієт Ванґер гралася тут у дитинстві, але потім викинув це з голови. За кілька кілометрів ліс раптом кінчився і стежка вперлася в огорожу, за якою починалася територія господарства Естергорд. Мікаель і Еріка побачили білий дерев’яний будинок і велику темно-червону будівлю обори. Вирішивши на хутір не заходити, вони повернули і тим же шляхом подалися назад.

Коли вони проходили повз в’їзду до садиби Ванґерів, то почули стук у вікно на другому поверсі. Хенрік наполегливо помахав рукою, запрошуючи їх зайти. Мікаель і Еріка переглянулися.

–  Хочеш познайомитися з легендою промисловості? – спитав Мікаель.

–  А він кусається?

–  По суботах ні.

Хенрік Ванґер зустрів їх на порозі кабінету і потиснув гостям руки.

–  Я вас знаю. Ви, напевне, фрекен Берґер, – сказав він замість вітання. – Мікаель і словом не обмовився про те, що ви збираєтеся навідати Хедебю.

Одним з головних достоїнств Еріки була її дивовижна здатність з ходу зав’язувати дружні стосунки буквально з ким завгодно. Мікаелю доводилося спостерігати, як вона спрямовувала свою чарівливість на п’ятилітніх хлопчиків і ті через п’ять хвилин вже були готові кинути задля неї рідну матір. Старенькі за вісімдесят, схоже, не були винятком. Через дві хвилини Еріка з Хенріком Ванґером, геть забувши про Мікаеля, теревенили так, ніби знали одне одного з дитинства – ну, враховуючи різницю у віці, принаймні з дитинства Еріки.

Для початку Еріка заходилася безсоромно лаяти Хенріка Ванґера за те, що той заманив у глухомань її відповідального редактора. Старий відповів, що, наскільки він зрозумів з різних повідомлень у пресі, вона його вже звільнила, а як ні, то, можливо, саме час звільнити редакцію від баласту. Зробивши театральну паузу, Еріка обдумувала це твердження і критично роздивлялася Мікаеля. У будь-якому разі, заявив Хенрік Ванґер, тимчасове прилучення до сільського життя, очевидно, піде молодому Блумквістові на користь. Проти цього Еріка не заперечувала.

Хвилин п’ять вони в найуїдливіших висловах обговорювали його вади. Мікаель відкинувся в кріслі, прикидаючись скривдженим, проте по-справжньому спохмурнів, лише коли Еріка видала кілька завуальованих двозначних зауважень, які могли стосуватися як мінусів щодо його професійних якостей журналіста, так і можливої неповноцінністі у сексуальному відношенні. Хенрік Ванґер реготав, закинувши голову.

Мікаель був вражений; ніколи раніше він не бачив Хенріка Ванґера таким невимушеним і розслабленим. Тепер легко було уявити Хенріка на п’ятдесят – хай навіть на тридцять – років молодшим, і Мікаель подумав, що той був, мабуть, привабливим чоловіком, який зачаровував і приваблював жінок. А проте він так і не одружився знову. Жінки на його шляху, безперечно, траплялися, однак він ось уже майже півстоліття залишався холостяком.

Ковтнувши кави, Мікаель знову нашорошив вуха: розмова раптом зробилася серйозною і перейшла на справи «Міленіуму».

– Я дізнався від Мікаеля, що у вас виникли проблеми з журналом.

Еріка покосилася на Мікаеля.

–  Ні, він не обговорював зі мною службових справ, але треба бути сліпим і глухим, щоб не зрозуміти, що ваш журнал, як і концерн «Ванґер», доживає віку.

–  Думаю, ми як-небудь виправимо становище, – обережно сказала Еріка.

–Яв цьому сумніваюся, – заперечив Хенрік Ванґер.

–  Чому?

–  Давайте прикинемо, скільки у вас співробітників. Шість? Видання накладом двадцять одна тисяча примірників, яке виходить раз на місяць, друк, розповсюдження, приміщення... Ваш річний оборот має становити десь близько десяти мільйонів. Приблизно половину суми мають давати надходження від реклами.

–  І що з цього?

–  Хане Ерік Веннерстрьом – лихопомний і дріб’язковий дідько, який дасть вам спокій не скоро. Скільки рекламодавців ви втратили за останні місяці?

Еріка вичікувала, спостерігаючи за Хенріком Ванґером. Мікаель зловив себе на тому, що сидить, затамувавши дух. Раніше, коли вони із старим торкалися теми «Міленіуму», той або пускав уїдливі зауваження, або прикидав, наскільки продуктивно Мікаель зможе працювати для нього в Хедестаді. І хоча Мікаель і Еріка обоє були засновниками і співвласниками журналу, зараз старий звертався виключно до Еріки, як керівник до керівника. Вони посилали одне одному сигнали, які Мікаель не міг ні вловити, ні пояснити. Можливо, причиною всьому його походження з бідної робітничої сім’ї Норрланда, тоді як вона була дівчиною з вищих верств, з найрізноманітнішою спадковістю.

–  Можна мені ще кави? – спитала Еріка.

Хенрік Ванґер зараз же взявся за термос.

–  Гаразд, ви добре підготувалися, – визнала вона. – Ми спливаємо кров'ю. Що далі?

–  Скільки ви можете протягнути?

–  У нас є півроку, щоб зламати ситуацію. Максимум вісім – дев ять місяців. На більше у нас просто забракне капіталу.

Старий дивився у вікно, зберігаючи непроникний вираз обличчя. Церква як і до того стояла на своєму місці.

–  Ви знали, що я колись був власником газет?

Мікаель з Ерікою замотали головами. Хенрік Ванґер раптом розсміявся:

–  У п'ятдесятих-шістдесятих роках ми володіли шістьма місцевими щоденними газетами. Ідея належала моєму батькові – він вважав, що наявність ЗМІ за спиною вигідна в політичному відношенні. І нам як і раніше належить газета «Хедестадс-курірен», а Бірґер Ванґер у нас – голова правління. Він Харальдів син, – уточнив старий для Мікаеля.

–  І крім того, політик муніципального рівня, – додав Мікаель.

–  Мартін теж входить до правління. Він наглядає за Бірґером.

–  Чому ви залишили собі тільки одну газету? – спитав Мікаель.

–  У шістдесяті роки ми провели раціоналізацію структури концерну. Видання газет було для нас швидше хобі, ніж бізнесом. Коли в сімдесятих роках довелось урізувати бюджет, ми серед перших активів продали газети. Але я знаю, що означає володіти періодичним виданням... Можна поставити особисте питання?

Питання було звернене до Еріки. Вона підвела одну брову і кивнула.

–  Мікаеля я про це не питав, і якщо не хочете, можете нічого не відповідати. Мене цікавить, чому ви потрапили в цю історію. Був у вас матеріал чи ні?

Мікаель і Еріка переглянулися. Тепер настала черга Мікаеля сидіти з непроникливим лицем. Секунду повагавшись, Еріка заговорила:

–  Матеріал у нас був. Але на ділі він виявився зовсім не таким, як ми очікували.

Хенрік Ванґер кивнув, немовби йому все стало ясно, хоча навіть сам Мікаель нічого не зрозумів.

–  Я не хочу це обговорювати, – втрутився він. – Я вивчив матеріал і написав текст. У мене були всі необхідні джерела. А потім усе пішло до біса.

–  Але у вас було початкове джерело інформації?

Мікаель кивнув.

–  Не стану прикидатися і говорити, що розумію, як ви примудрилися налетіти на таку міну. Я не можу пригадати подібної історії, хіба що справа Лундаля в «Експрессен» у шістдесятих роках, якщо ви, молодь, про таке чули. Ваше джерело теж було безнадійним міфоманом?

Хенрік Ванґер похитав головою і, стишивши голос, звернувся до Еріки:

–  Я вже був видавцем і можу стати ним знову. Чи не потрібний вам ще один партнер?

Для Мікаеля це питання прозвучало як грім серед ясного неба, але Еріка, схоже, зовсім не здивувалася.

–  Що ви хочете цим сказати? – спитала вона.

–  Як довго ви пробудете в Хедестаді? – питанням на питання відповів Хенрік Ванґер.

–  До завтра.

–  Ви могли б – звичайно, разом з Мікаелем – потішити старого і прийти сьогодні до мене на вечерю? О сьомій годині?

–  Чудово. Ми з радістю прийдемо. Але ви ухиляєтеся від мого питання. Чому вам хочеться стати співвласником «Міленіуму»?

–  Я не ухиляюся від питання. Але думаю, що краще нам буде обговорити його за їдою. Перш ніж прийняти рішення, мені необхідно переговорити з моїм адвокатом Дірком Фруде. Якщо двома словами, то я можу сказати, що в мене є вільні гроші. Якщо журнал виживе і почне знову давати прибуток, я виграю. Якщо ж ні – ну, свого часу я втрачав куди більше.

Мікаель уже збирався відкрити рот, коли Еріка опустила руку йому на коліно.

–  Ми з Мікаелем довго боролися за те, щоб бути абсолютно незалежними.

–  Нісенітниця. Цілковито незалежних людей не буває. Але я не прагну відібрати у вас журнал і плювати хотів на його зміст. Якщо вже цей паразит Стенбек заробив очки, видаючи «Модерна тідер», то я цілком можу стояти за «Міленіумом». Тим паче що журнал гарний.

–  Це якось повязано з Веннерстрьомом? – раптом спитав Мікаель.

Хенрік Ванґер посміхнувся:

–  Мікаелю, мені вже за вісімдесят. Я шкодую, що є справи, які залишилися незробленими, і люди, з якими я не поквитався по-крупному. До речі, – знову звернувся він до Еріки, – я вкладу сюди капітал за однієї принаймні неодмінної умови.

–  Кажіть, – запропонувала Еріка.

–  Мікаель Блумквіст повинен знову обійняти посаду відповідального редактора.

–  Ні, – тут же заперечив Мікаель.

–  Так, – сказав Хенрік Ванґер так само різко. – Веннерстрьома поб’є грець, якщо ми вийдемо з повідомленням прес-служби про те, що концерн «Ванґер» починає підтримувати «Міленіум» і водночас ти знову стаєш відповідальним редактором. Цим ми цілком ясно дамо зрозуміти: про зміну влади не йдеться і редакційна політика залишається колишньою. І вже саме це дасть рекламодавцям, котрі роздумують, чи йти з журналу, привід зважити все ще раз. Веннерстрьом не всемогутній. Вороги у нього є теж, і є підприємства, які захочуть розмістити свою рекламу у вас.

–  Про що, хай йому біс, йшлося? – спитав Мікаель, як тільки вони з Ерікою опинилися на вулиці.

–  Думаю, це називається зондуванням ґрунту перед укладенням угоди, – відповіла вона. – А ти не розповідав мені, що Хенрік Ванґер така душка.

Мікаель заступив їй шлях:

–  Ріккі, ти з самого початку чудово знала, у що виллється ця розмова.

–  Привіт, малюк. Зараз тільки третя година, і я хочу, щоб до вечері мене гарненько розважили.

Мікаель Блумквіст аж кипів від злості. Але довго злитися на Еріку йому ніколи не вдавалося.

Еріка надягла чорну сукню, короткий жакет і "лодочки", які про всяк випадок привезла в подорожній сумці. Вона наполягла на тому, щоб Мікаель був у костюмі і при краватці, і він вирядився в чорні брюки, сіру сорочку, темну краватку та сірий піджак. Коли вони точно в призначену годину з’явилися у Хенріка Ванґера, виявилося, що в гості запрошені ще Дірк Фруде і Мартін Ванґер.Усі були в костюмах і при краватках, окрім Хенріка, який красувався в коричневій кофті і з метеликом.

– Перевага дев’ятого десятка в тому, що ніхто не може прискіпуватися до твого одягу, – заявив він.

Упродовж усієї вечері Еріка була в доброму гуморі.

Тільки коли вони пізніше перейшли в салон з каміном й усілися з келишками коньяку, почалося серйозне обговорення. Вони говорили майже дві години, перш ніж на стіл ліг проект угоди.

Дірку Фруде доручалося створити компанію, що цілком належала б Хенрікові Ванґеру, з правлінням, до якого входили він сам, Фруде і Мартін Ванґер. Компанія повинна була протягом чотирьох років укладати суму, яка покривала б різницю між доходами і витратами «Міленіуму». Гроші перераховувалися з особистих коштів Хенріка Ванґера. Натомість Хенрік отримував помітну посаду в керівництві журналом. Договір було укладено на чотири роки, але «Міленіум» діставав право його розірвати через два роки. Проте дострокове розірвання договору вимагало значних коштів, позаяк викупити Хенрікову частку можна було, тільки виплативши йому всю вкладену ним суму.

У разі раптової смерті Хенріка Ванґера Мартін Ванґер заміняв його в правлінні до кінця строку дії угоди. По закінченні строку Мартінові надавалося право самому вирішувати, чи брати йому й далі участь в діяльності журналу. Мартіна, здавалося, радувала можливість поквитатися з Хансом Еріком Веннерстрьомом, і Мікаеля дуже цікавило, що ж таке між ними сталося.

Коли попередній варіант угоди був готовий і Мартін почав доливати всім коньяк, Хенрік, скориставшись з нагоди, схилився до Мікаеля і тихим голосом заявив, що цей договір жодним чином не впливає на домовленість між ними двома.

Було також вирішено повідомити про майбутні зміни того дня, коли Мікаель Блумквіст сяде у в’язницю в середині березня, – тоді це справить на ЗМІ найбільше враження. Поєднання цього сумного факту із змінами в правлінні було настільки неправильним з погляду піару, що неминуче мало б спантеличити Мікаелевих недоброзичливців і привернути найпильнішу увагу до Хенріка Ванґера, що виходив на сцену. А насправді все було логічно: ці кроки підкреслювали, що прапор епідемії чуми, який маяв над редакцією «Міленіуму», поповз униз і що в журналі з’являються нові патрони, готові до рішучих дій. Підприємства Ванґера, хай навіть переживаючи не кращі часи, як і раніше мали велику вагу в промисловості, і в разі потреби він міг перейти в наступ.

В обговореннях з одного боку брала участь Еріка, а з другого Хенрік і Мартін. Мікаелевої думки ніхто не питав.

Пізно вночі Мікаель лежав, схиливши голову Еріці на груди і дивлячись їй в очі.

– Скільки часу ви з Хенріком Ванґером обговорювали цю угоду? – спитав він.

–  Приблизно тиждень, – відповіла вона з посмішкою.

–  Крістер в курсі?

–  Зрозуміло.

–  Чому нічого не говорили мені?

–  З якої речі мені було обговорювати це з тобою? Ти пішов з посади відповідального редактора, кинув редакцію і правління й поселився в лісі.

Мікаель трохи подумав.

–  Ти вважаєш, що я заслужив, щоб зі мною поводилися як з ідіотом?

–  О так, – багатозначно сказала вона.

–  Ти справді на мене розсердилася.

–  Мікаелю, я ніколи не почувала себе такою розлюченою, обдуреною і покинутою, як того дня, коли ти пішов з редакції. Ніколи раніше я на тебе так не злилася.

Вона міцно схопила його за волосся і скинула з себе його голову.

У неділю Еріка поїхала, а на Хенріка Ванґера Мікаель був такий злючий, що зустрічатися з ним або з ким-небудь іншим з членів клану було б ризиковано. Він поїхав до Хедестада і всю другу половину дня гуляв містом, зайшовши по дорозі до бібліотеки і кондитерської. Увечері він пішов у кіно і подивився «Володаря кілець», з яким так і не знайшов часу ознайомитися раніше, хоча прем’єра відбулася вже рік тому. Йому раптом подумалося, що орки – набагато простіші і зрозуміліші істоти, ніж люди.

Мікаель завершив цей вечір відвідинами «Макдоналдса» в Хедестаді й повернувся на острів тільки з останнім автобусом, близько півночі. Вдома він заварив каву, всівся за кухонний стіл і дістав папку. Читав до четвертої ранку.

У справі Харієт Ванґер було декілька дивних речей, які, в міру того як Мікаель заглиблювався в документацію, все більше привертали його увагу. Сам він ніяких революційних відкриттів не зробив, і ці проблеми цікавили комісара Ґустава Морелля протягом довгого часу, особливо на дозвіллі.

В останній рік перед своїм зникненням Харієт Ванґер змінилася. Якоюсь мірою це могло пояснюватися труднощами перехідного періоду, через який так чи інак проходять усі. Харієт дорослішала, й опитані однокласники, вчителі та члени сім’ї стверджували, що вона поступово ставала все більш потайливою і замкнутою.

Дівчина, яка двома роками раніше була звичайним веселим підлітком, явно віддалилася від свого оточення. У школі вона як і раніше спілкувалася з друзями, але, за словами однієї з її подруг, якось «байдужки». Вибране подругою слово виявилося досить незвичним, щоб Морелль його записав і став розпитувати далі. Йому пояснили, що Харієт припинила говорити про себе, втратила цікавість до пліток і дрібних життєвих секретів.

У дитинстві релігійне життя Харієт Ванґер, як у всіх дітей, зводилося до відвідин недільної школи, вечірньої молитви і конфірмації. В останній же рік вона, схоже, стала віруючою, читала Біблію і регулярно ходила до церкви. Проте до місцевого пастора Отто Фалька – друга сім’ї Ванґерів – вона не зверталася, а їздила в Хедестад, у громаду п’ятдесятників. Щоправда, інтерес до п’ятдесятників тривав недовго. Вже через два місяці вона покинула громаду і почала читати книги про католицизм.

Чи було це релігійною одержимістю, властивою деяким підліткам? Можливо. Проте в сім’ї Ванґер ніхто особливою набожністю не відзначався, і залишилося незрозумілим, що саме таким чином на неї вплинуло. Звичайно, спрямувати думки Харієт до Бога могла нагла смерть її батька, котрий потонув за рік перед цим. В усякому разі, Ґустав Морелль зробив висновок, що якісь події в житті Харієт гнітили її і впливали на її поведінку, але встановити, які саме, йому було важко. Як і Хенрік Ванґер, Морелль присвятив багато часу розмовам з її подругами, намагаючись знайти кого-небудь, кому Харієт довіряла.

Певні надії покладалися на Аніту Ванґер, ту саму дочку Харальда Ванґера, що була на два роки старшою за Харієт, яка провела літо 1966 року в Хедебю і вважала, що дуже подружилася з дівчиною. Але Аніта Ванґер теж не змогла нічого прояснити. Вони спілкувалися все літо – купалися, гуляли, базікали про фільми, поп-групи і книжки. Харієт часто супроводжувала Аніту на уроки водіння. Якось вони поцупили з дому пляшку вина і добряче напилися, а то ще якось вони кілька тижнів прожили самі накраю острова, в хатині Готфріда – рубленому будиночку, який батько Харієт побудував у 50-х роках.

Питання про потаємні думки і почуття Харієт залишилися без відповіді. Мікаель, проте, відзначив одну невідповідність у цьому описі: потайливою її називали шкільні друзі та дехто з родичів, тоді як Аніта Ванґер зовсім не вважала подругу замкнутою. Він узяв це на замітку, щоб при нагоді обговорити з Хенріком.

Конкретнішу поживу для роздумів дала Мореллю сторіночка зі щоденника Харієт Ванґер, зошита в гарній палітурці, який дівчина дістала в подарунок на Різдво за рік до зникнення. У ньому вона записувала справи на щодень, зустрічі, різні плани, дати контрольних робіт в гімназії, домашні завдання тощо. У щоденнику було багато місця для повсякденних записів, але Харієт вела їх украй нерегулярно. У січні вона взялася була до діла як слід: занотувала, з ким зустрічалася в різдвяні канікули і які фільми подивилася. Потім вона не писала нічого особистого до закінчення навчального року, а нові записи давали деякі підстави думати, що в цей період Харієт серйозно захопилася якимсь хлопцем, чиє ім’я не було назване.

Сторінки з номерами телефонів теж мали якусь загадку. Тут акуратно і в абетковому порядку були переписані члени родини, однокласники, деякі вчителі, кілька членів громади п’ятдесятників та інші, легко встановлювані особи з її оточення. На останній сторіночці, чистій, що вже, власне, не належала до телефонної книжки, було п’ять імен і стільки ж номерів телефонів. Три жіночі імені та два ініціали.

Магда – 32016 Сара – 32109 РЯ – 30112 РЛ – 32027 Марі – 32018

П’ятизначні номери, що починалися на «32», в 60-ті роки належали Хедестаду. Номер, що затесався між ними, на «ЗО», указував на селище Норрбю, за межами Хедестада. Проблема полягала в тому, що, систематично опитавши все коло знайомих Харіет, інспектор Морелль так і не з’ясував, кому ці номери телефонів належать.

Перший, номер якоїсь Магди, здавався багатообіцяючим. Він привів до крамниці тканин і швейного приладдя на Парк-гатан, 12, і належав Марґот Лундмарк. Магдою звали її матір, яка іноді підробляла в крамниці. Проте цій Магді було шістдесят дев’ять років, і вона уявлення не мала про те, хто така Харієт Ванґер. Шиттям дівчина не захоплювалася, і не знайшлося жодних доказів того, що вона коли-небудь навідувалася до цієї крамниці.

Другий номер, за яким мала бути Сара, привів у сім’ю на прізвище Турессон, яка мешкала в західній частині міста, по той бік від залізниці. Родина складалася з подружжя Андерса й Моніки, а також їхніх синів Юнаса й Петера, на той час ще дошкільнят. Ніякої Сари в сім’ї не було, і про Харієт Ванґер вони дізналися тільки тоді, коли про її зникнення повідомили в засобах масової інформації. Єдиний зв’язок між Харієт і сім’єю Турессон, який вдалося намацати, полягав у тому, що Андерс, за фахом покрівельник, роком раніше протягом кількох тижнів міняв черепицю на будинку школи, де Харієт тоді вчилася в дев’ятому класі. Значить, усе ж таки існувала теоретична можливість, що вони зустрічалися, правда, украй невелика.

Решта три номери також привели в глухий кут. Номер 32027, супроводжуваний ініціалами «РЛ», дійсно колись належав Розмарі Ларссон, але, на жаль, вона вже кілька років як померла.

Протягом зими 1966/1967 року інспектор Морелль значну частину своїх зусиль спрямував на спроби пояснити, чому Харієт записала ці імена і телефони.

Першим йому спало на думку цілком логічне міркування, що телефонні номери були записані з використанням якогось особистого коду. Морелль намагався йти за ходом міркувань шістнадцятилітньої дівчини. Позаяк число «32» явно вказувало на Хедестад, він поекспериментував з перестановкою решти цифр. Варіанти «32601» і «32160» ні до якої Магди його не привели. Щоправда, у процесі вивчення таємничих номерів Морелль виявив, що коли змінювати досить багато цифр, то якийсь зв’язок з Харієт рано чи пізно з’являється. Наприклад, коли він намагався збільшувати на одиницю кожну з останніх трьох цифр у номері «32016», виходив номер «32127», що належав адвокатській конторі Дірка Фруде в Хедестаді. Проблема полягала лише в тому, що виявлені такі зв’язки абсолютно нічого не пояснювали. Крім того, йому так і не вдалося знайти код, що підходив би до всіх п’яти номерів одночасно.

Морелль пішов у своїх міркуваннях далі. А чи не могли цифри означати щось інше? Ну, наприклад, автомобільні номери 60-х років включали літеру з назви лена і п’ять цифр – знову глухий кут.

Потім комісар облишив цифри і зосередив увагу на іменах. Він навіть склав список усіх мешканок Хедестада, що мали імена Марі, Магда і Сара, а також людей, що мали ініціали «РЛ» і «РЯ». В цілому вийшло триста сім чоловік. Серед них двадцять дев’ять чоловік були якось пов’язані з Харієт; наприклад, одного хлопця, який разом з нею вчився в дев’ятому класі, звали Роланд Якобсон, тобто ініціали «РЯ» йому підходили.

Проте вони були знайомі ледь-ледь і зовсім не спілкувалися після того, як Харієт перейшла до гімназії. І до того ж хлопець не мав ніякого відношення до вказаного номера телефону.

Загадка телефонної книжки так і залишилася нерозгаданою.

Четверта зустріч з адвокатом Б’юрманом не належала до планових: Лісбет Саландер була змушена з ним зв’язатися.

На другому тижні лютого її ноутбук загинув у результаті нещасного випадку, такого безглуздого, що їй з розпачу хотілося когось убити. Саландер приїхала на зустріч до «Мілтон сек’юриті» велосипедом і в гаражі закотила його за стовп. Коли вона поставила заплічник додолу, щоб дістатися до велосипедного замка, якийсь темно-червоний «сааб» здав назад. Вона стояла до нього спиною і не побачила небезпеки, доки не почула хрускіт. Водій автомобіля нічого не помітив і спокійно виїхав з гаража.

У заплічнику був її білий ноутбук «Еппл ай-6ук-600» з жорстким диском обсягом 25 гігабайт і з RАМ-диском у 420 мегабайт, виготовлений у січні 2002 року і забезпечений чотирнадцятидюймовим екраном. На момент купівлі він був останнім словом техніки фірми «Еппл». Свої комп’ютери Лісбет Саландер завжди оснащувала останніми, а іноді й найдорожчими деталями – комп’ютерне забезпечення було в неї за великим рахунком найбільшою статтею витрат.

Відкривши заплічник, вона побачила, що кришку комп’ютера зламано. Саландер устромила сітьовий шнур і спробувала запустити пристрій, проте той не подавав ані найменших ознак життя. Вона віднесла те, що вціліло, до майстерні Тіммі на Бреннчюркаґатан, сподіваючись, що хоч якусь частину жорсткого диска удасться врятувати. Трохи подлубавшись, Тіммі похитав головою.

– Вибач. Безнадійно, – констатував він. – Тобі залишається тільки організувати пишний похорон.

Втрата комп'ютера пригнічувала – протягом року вони з ним чудово ладили, – але катастрофою ще не була. Вдома у Лісбет були резервні копії всіх документів, а також старіший стаціонарний «Мак Джі-3» і ще куплений п'ять років тому ноутбук «Тошиба ПК», якими цілком можна було користуватися. Але їй, чорт забирай, потрібний був швидкий і сучасний комп.

Легко здогадатися, що її цікавив найкращий варіант: «Еппл пауербук Джі-4/1.0» в алюмінієвому корпусі, який щойно з’явився, з процесором «Пауер ПК-7451» і «Алтівек вілосіті інджин» на 960 мегабайт і жорстким диском у 60 гігабайт. До нього додавалися гарнітура «Блю тус» і вбудований CD– і DVD-плеєр.

Цей ноутбук, перший у світі, мав сімнадцятидюймовий екран з графікою NVIDIA і роздільною здатністю 1440 на 900 пікселів, яка приголомшувала прихильників «ПК» і перевершувала те, що було на ринку.

У світі «комп'ютерного заліза» він був усе одно що новітня модель «роллс-ройса» серед автомобілів. Але по-справжньому Лісбет Саландер уразило те, що клавіші підсвічувались ізсередини і, отже, літери було видно навіть у цілковитій темряві. Це ж так просто, чому ніхто не додумався раніше?

Це була любов з першого погляду.

Ноутбук коштував тридцять вісім тисяч крон плюс ПДВ.

А ось це вже становило проблему.

Вона все-таки залишила замовлення у фірмі «Макджізас», де зазвичай купувала техніку і тому мала чималу знижку. За кілька днів Лісбет Саландер прикинула свої можливості. Страховка за комп’ютер, що став жертвою нещасного випадку, покривала значну частину вартості нового, але їй все одно не вистачало вісімнадцяти тисяч крон. У бляшанці з-під кави вдома у Лісбет було приховано десять тисяч крон, щоб завжди мати під рукою готівку, але цього було мало. Вона згадала адвоката Б’юрмана лихим словом, але, хоч як це було гидко, зателефонувала своєму опікунові і пояснила, що їй потрібні гроші на непередбачені витрати. Б’юрман відповів, що протягом дня в нього немає на неї часу. Саландер сказала, що виписати чек на десять тисяч крон забере в нього двадцять секунд. Він заявив, що не може видавати гроші без достатньо вагомих підстав, але потім поступився і, трохи подумавши, велів їй прийти по закінченні робочого дня, о пів на восьму вечора.

Наскільки міг судити Мікаель, не будучи в цих справах професіоналом, інспектор Морелль у процесі розслідування проявив виняткову сумлінність і зробив куди більше, ніж ви магав його службовий обов’язок. Коли Мікаель уже відклав матеріали справи, ім’я Морелля й далі нерідко зустрічалося в особистих записах Хенріка. Між ними виникли дружні взаємини, і Мікаель задумався над тим, чи не заразився Морелль одержимістю від свого нового друга. Так чи інак, але Морелль навряд чи що-небудь пропустив. Поліція провела розслідування майже ідеально, але відповіді загадка Харієт Ванґер так і не дістала. Всі можливі питання були поставлені, всі зачіпки використані, всі припущення перевірені, навіть відверто абсурдні.

Мікаель прочитав ще не всі матеріали справи, але чим далі він просувався, вивчаючи перевірені сліди і версії, тим більший сумнів його охоплював. Він сподівався знайти що-небудь недобачене його попередником і зовсім не уявляв, як йому самому підступитися до цієї справи. Врешті-решт рішення дозріло. Єдиний шлях для себе він бачив у тому, щоб спробувати з’ясувати психологічні мотиви замішаних в цю історію людей.

Найбільш очевидне питання стосувалося самої Харієт. Що за людина вона була насправді?

Зі свого вікна Мікаель бачив, що близько п’ятої години на горішньому поверсі будинку Сесілії Ванґер спалахнуло світло. Він подзвонив у її двері приблизно о пів на восьму, якраз коли по телебаченню починалася програма новин. Господиня, що відчинила двері, була в халаті, з жовтим волохатим рушником на мокрому волоссі. Мікаель відразу ж вибачився за те, що прийшов невчасно, і спробував піти, але вона жестом запросила його на кухню.

Поставивши каву, Сесілія на кілька хвилин сховалася на другому поверсі. Коли вона знов спустилася, на ній були джинси і картата фланелева сорочка.

–  Я вже думала, що ви так і не зайдете до мене в гості.

–  Мені слід було спершу зателефонувати, але я побачив світло і піддався імпульсу.

–  Я бачу, що у вас ночами горить світло. І ви частенько гуляєте після півночі. Ви «сова»?

Мікаель знизав плечима:

–  Так вийшло.

Він подивився на стосик шкільних підручників, що лежав на кухонному столі.

–  Ви як і раніше викладаєте, директоре?

–  Ні, директором я не встигаю. Але я була вчителькою історії, Закону Божого і суспільствознавства. І мені залишилося ще кілька років.

–  Залишилося до чого?

Вона усміхнулася:

–  Мені п’ятдесят шість. Скоро на пенсію.

–  Ніколи не скажеш, що вам за п’ятдесят, радше можна дати сорок з чимось.

–  Не лестіть. А вам скільки років?

–  Сорок з хвостиком, – усміхнувся Мікаель.

–  А зовсім недавно ж було двадцять. Як швидко життя минає, чи не так?

Сесілія Ванґер розлила каву у філіжанки і запитала, чи не голодний Мікаель. Трохи погрішивши проти істини, той відповів, що недавно попоїв. Він лінувався готувати і перебивався бутербродами, але справжнього голоду не відчував.

–  То навіщо ви прийшли? Настав час тих самих питань?

–  Чесно кажучи, я прийшов не для того, щоб ставити питання. Просто захотілося заглянути на вогник.

Сесілія Ванґер знов усміхнулася:

–  На вас чекає в’язниця, ви переїздите в Хедебю, копирсаєтеся у вмісті головного хобі Хенріка, не спите ночами, подовгу вночі прогулюєтеся в собачий холод... Я нічого не пропустила?

–  Моє життя розвалюється, – посміхнувся у відповідь Мікаель.

–  Хто була ця жінка, що приїжджала до вас у вихідні?

–  Еріка... вона головний редактор «Міленіуму».

–  Ґьорлфренд?

– Не зовсім. Вона заміжня. Я їй більше друг і occasional lover[39]39
  Принагідний коханець (англ.).


[Закрыть].

Сесілія Ванґер засміялася.

–  Що вас так розсмішило?

–  Те, як ви це сказали. «Occasional lover». Гарний вислів. Мікаель теж засміявся. Сесілія Ванґер раптом стала йому подобатися.

–  Мені б теж не завадив occasional lover, – сказала вона. Вона скинула капці і поклала ногу йому на коліно. Мікаель автоматично опустив руку на її ногу і торкнувся шкіри. Він на секунду завагався, відчуваючи, що потрапив у цілком несподівані і незнайомі води, проте почав обережно масажувати великим пальцем її ступню.