Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)

–  У тебе є краща ідея? – спитала Еріка. – Тоді саме час її викласти, поки ми не переписали договір начисто і не поставили підписи.

–  Ріккі, Ванґер використовує нас для зведення якихось особистих порахунків з Хансом Еріком Веннерстрьомом.

–  Ну і що нам до їх вендети?

Мікаель відвернувся від неї і сердито закурив сигарету. Сварка тривала досить довго, доки Еріка не пішла в його спальню, не роздяглася і не залізла в ліжко. Коли Мікаель двома годинами пізніше долучився до неї, вона вдала, що спить.

Цього вечора репортер з «Даґенс нюхетер» поставив їй те саме питання:

–  Як же тепер «Міленіум» зможе серйозно говорити про свою незалежність?

–  Що ви маєте на увазі?

Репортер здивовано звів брови. Він вважав, що питання достатньо зрозуміле, але все ж таки пояснив:

–  До завдання «Міленіуму» входить, зокрема, обстеження підприємств. Як тепер журнал зможе переконати громадськість у тому, що він об’єктивно підходить до підприємств Ванґерів?

Еріка подивилася на нього з таким подивом, ніби питання виявилося абсолютно несподіваним:

–  Ви стверджуєте, що об’єктивність «Міленіуму» постраждає тому, що він матиме підтримку відомого великого фінансиста?

–  Так, адже цілком очевидно, що ви не зможете об’єктивно оцінювати діяльність підприємств Ванґерів.

–  Відносно «Міленіуму» існують особливі правила?

–  Пробачте?

–  Я хочу сказати, що ви, наприклад, працюєте для газети, яка в повному розумінні цього слова належить людям з великим інтересом в економіці. Чи означає це, що жодна з газет, які випускає холдинг «Боннієр», не є об’єктивною? «Афтонбладет» належить великому норвезькому підприємству, яке, у свою чергу, відіграє важливу роль у сфері комп’ютерних комунікацій, – чи означає це, що здійснюваний «Афтонбладет» моніторинг підприємств, що займаються електронікою, необ’єктивний? «Метро» належить концерну Стенбека. Невже ви хочете сказати, що всі шведські газети, за якими стоять фінансові магнати, не заслуговують довіри?

–  Ні, звичайно, не хочу.

–  У такому разі чому ж ви вважаєте, що об’єктивність «Міленіуму» постраждає тому, що за нами теж стануть фінансисти?

Репортер підняв руки:

–  Гаразд, я знімаю це питання.

–  Ні, не треба. Я хочу, щоб ви точно передали мої слова. І можете додати, що коли «Даґенс нюхетер» пообіцяє приділяти додаткову увагу підприємствам Ванґера, то ми будемо ретельніше придивлятися до холдингу «Боннієр».

Проте етична дилема все-таки існувала.

Мікаель працює на Хенріка Ванґера, який, у свою чергу, має змогу потопити «Міленіум» одним розчерком пера. А що станеться, якщо Мікаель із Хенріком Ванґером через щось посваряться?

І перш за все – яка ціна її власної об’єктивності і в який момент вона з незалежного головного редактора перетворилася на редактора купленого? Ні самі ці питання, ні можливі відповіді на них Еріці не подобались.

Лісбет Саландер вийшла з Інтернету і закрила ноутбук. У неї не було роботи, зате прокинулося відчуття голоду. Перша обставина її не надто бентежила, з того часу як вона знову дістала доступ до свого банківського рахунка, а адвокат Б’юрман перейшов у розряд невеликих неприємностей, що залишилися в минулому. З відчуттям голоду вона розібралася, пішовши на кухню і ввімкнувши кавоварку. Перед цим вона багато годин нічого не їла і тепер зробила собі три великі бутерброди з сиром, ікрою та яйцями, звареними круто. Свої бутерброди вона жувала на дивані у вітальні, а тим часом опрацьовувала добуту інформацію.

Дірк Фруде з Хедестада найняв її для вивчення особистих обставин Мікаеля Блумквіста, якого запроторили до в’язниці за наклеп на Ханса Еріка Веннерстрьома. Через кілька місяців у правлінні «Міленіуму» виникає Хенрік Ванґер, теж із Хедестада, і стверджує, що існує якась змова, спрямована на знищення журналу. І це відбувається того ж дня, коли за Мікаелем Блумквістом зачиняються двері в’язниці. Найцікавішим з усього була дворічної давності статейка під назвою «З порожніми руками», присвячена Хансу Еріку Веннерстрьому, що її вона знайшла в інтернетівській версії журналу «Фінансмаґазі-нет монополь». Там наголошувалося, що Веннерстрьом починав свій aufmarsch[42]42
  Розгортання (нім.у військовий термін).


[Закрыть] у фінансовій сфері в 60-х роках саме на підприємствах Ванґера.

Не треба мати особливих талантів, щоб зрозуміти, що ці події якось між собою пов’язані. Тут вочевидь був заритий собака, а Лісбет Саландер любила розкопувати заритих собак. До того ж у неї зараз не було нічого цікавішого.

Частина 3
ОБ'ЄДНАННЯ
16 травня – 14 липня

13 відсотків жінок Швеції зазнавали грубих форм сексуального насильства поза межами сексуальних стосунків.

Розділ
15

П’ятниця, 16 травня – субота, 31 травня

Мікаеля Блумквіста звільнили з в'язниці в п'ятницю, 16 травня, через два місяці після ув'язнення. Опинившись у цій установі, він того ж дня подав прохання про скорочення строку покарання, щоправда не надто на нього сподіваючись. Причини, через які його прохання було задоволене, так і залишилися йому невідомі, але, очевидно, зіграло роль, по-перше, те, що він жодного разу не скористався правом покидати в'язницю на вихідні, а по-друге, те, що в камерах, розрахованих на тридцять одне місце, перебувало сорок два в'язні. Так чи інак, але директор в'язниці – сорокалітній польський емігрант Петер Саровський, з яким Мікаель чудово ладив, – написав листа з рекомендацією скоротити його строк.

Час у Рулльокер спливав спокійно і приємно. Ця в’язниця, як висловлювався Саровський, була призначена для підбурювачів спокою і для тих, хто сів за кермо в нетверезому стані, а не для справжніх злочинців. Розпорядком дня вона нагадувала турбазу. З-поміж інших ув’язнених половину становили іммігранти в другому поколінні; Мікаеля вони сприймали як чужорідний елемент, яким він, власне, і був. Він був єдиним серед них великим цабе, про котрого навіть повідомляли по телебаченню, проте серйозним злочинцем його ніхто із в’язнів не вважав.

Не вважав так і директор в’язниці. У перший же день Мікаеля запросили на розмову і запропонували йому допомогу психотерапевта, освітні курси для дорослих або інші варіанти навчання, а також сприяння у профорієнтації. Мікаель відповів, що не потребує соціальної адаптації, що він закінчив навчання кілька десятиліть тому і вже має роботу. Зате він попросив дозволу тримати в камері ноутбук, щоб і далі працювати над книгою, яку зобов’язався написати. Його бажання не викликало ніяких заперечень, і Саровський навіть надав йому шафу із замком, щоб він міг залишати комп’ютер у камері без нагляду і не боятися, що його поцуплять або зіпсують. Навряд чи хто-небудь із в’язнів став би таке чинити – вони ставилися до Мікаеля швидше поблажливо.

Таким чином, Мікаель провів два досить приємних місяці, приблизно по шість годин на день працюючи над сімейною хронікою Ванґерів. Лише на кілька годин йому доводилося робити перерву для щоденного прибирання і відпочинку. Разом з двома в’язнями, один з яких виявився зі шведського містечка Шьовде, а другий родом із Чилі, Міксаелю належало щодня прибирати гімнастичну залу в’язниці. Відпочинок складався з перегляду телепередач, гри в карти або занять на тренажерах. Мікаель виявив, що цілком пристойно грає в покер, але стабільно програє по кілька монет у п’ятдесят ере щодня. Тюремні правила дозволяли гру на гроші, тільки коли в спільному банку було менше як п’ять крон.

Про те, що його випускають достроково, Мікаель дізнався напередодні звільнення, коли Саровський запросив його до себе в кабінет і пригостив чаркою горілки. Решту вечора Мікаель присвятив спаковуванню речей і робочих блокнотів.

Знов опинившись на волі, Мікаель поїхав прямо до себе в Хедебю. Піднявшись на ґанок будиночка, він почув нявкання і побачив рудо-коричневу кішку, яка привітно потерлася об його ноги.

– Гаразд, заходь, – сказав він. – Тільки я ще не встиг купити молока.

Розпаковуючи багаж, Мікаель не міг позбутися почуття, ніби він побував у відпустці. Йому навіть якось бракувало Саровського і в’язнів-побратимів. Хоч яким би безглуздим це здалося, але у в’язниці йому було добре. Звістка про звільнення надійшла так несподівано, що він навіть не встиг нікого попередити.

Був початок сьомої вечора. Мікаель швидко сходив у крамницю, поки та ще не зачинилася, і купив основні продукти. Повернувшись додому, він увімкнув мобільний телефон і подзвонив Еріці, але почув у відповідь, що наразі абонент недоступний. Мікаель залишив повідомлення, запропонувавши здзвонитися наступного дня.

Потім він прогулявся до Хенріка Ванґера, якого здибав на першому поверсі свого будинку. Побачивши Мікаеля, той здивовано звів брови.

–  Ти утік? – щонайперше спитав старий.

–  Законно звільнений достроково.

–  Оце сюрприз.

–  Для мене теж. Мені повідомили тільки вчора ввечері.

Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім старий, на подив Мікаеля, обхопив його руками і міцно обійняв.

–  Я саме збирався попоїсти. Склади мені компанію.

Анна подала запіканку зі шкварками й брусницею. Вони просиділи в їдальні, розмовляючи, майже дві години. Мікаель повідомив про те, як далеко він просунувся із сімейною хронікою і де залишилися прогалини. Про Харієт Ванґер вони не згадували, зате детально обговорювали справи «Міленіуму».

–  У нас пройшло три засідання правління. Фрекен Берґер і ваш партнер Крістер Мальм були такі люб’язні, що перенесли два засідання сюди, а на третьому, в Стокгольмі, мене представляв Дірк. Хотів би я бути на кілька літ молодшим, а то, правду кажучи, їздити в таку далечінь для мене дуже втомливо. Спробую вибратися до Стокгольма влітку.

–  Думаю, вони цілком можуть проводити засідання тут, – відповів Мікаель. – А як вам роль співвласника журналу?

Хенрік Ванґер криво посміхнувся:

–  Це найприємніше з моїх занять за багато років. Я перевірив фінансовий бік, і він виглядає цілком пристойно. Мені не доведеться додавати стільки грошей, скільки я збирався, – розрив між доходами і витратами скорочується.

–  Ми з Ерікою розмовляли кілька разів на тиждень. Наскільки я розумію, ситуація з рекламою поліпшується.

Старий хитнув головою:

–  Злам намітився, та потрібен час. Спочатку підприємства концерну «Ванґер» внесли свою лепту, купивши рекламні сторінки. Але вже двоє колишніх рекламодавців – мобільні телефони й одне турбюро – повернулися назад. – Він широко усміхнувся. – Ми проводимо також невелику роботу серед давніх ворогів Веннерстрьома, з кожним індивідуально. І повір мені, їх список чималий.

–  А від самого Веннерстрьома щось чути?

–  Ну, безпосередньо ні. Але ми звинуватили Веннерстрьома в тому, що він організовує бойкот «Міленіуму», і в результаті він виглядає дріб’язковим. Кажуть, журналіст із «Даґенс нюхетер» намагався його розпитати і дістав у відповідь шпильки.

–  Вам це дає втіху?

–  Втіха – невідповідне слово. Мені слід було б зайнятися цим багато років тому.

–  Що ж усе-таки сталося поміж вами і Веннерстрьомом?

–  І не немагайся. Про це ти дізнаєшся ближче до Нового року.

Вона намагалася не зустрічатися з ним очима, і Мікаель відразу зауважив, що жінка йому не вельми рада.

–  Ні... ні, заходь. Хочеш кави?

–  Із задоволенням.

Привівши його на кухню, вона повернулася спиною і стала наливати в кавоварку воду. Мікаель підійшов до неї і поклав руку їй на плече; вона завмерла.

–  Сесіліє, по-моєму, тобі не хочеться поїти мене кавою.

–  Я чекала тебе тільки через місяць, – сказала вона. – Ти заскочив мене зненацька.

В її голосі чулося невдоволення, і він розвернув її так, щоб бачити обличчя. Вони трохи постояли мовчки. Вона як і раніше не дивилася йому в очі.

–  Сесіліє, до дідька каву. Що сталося?

Вона похитала головою і зробила глибокий вдих:

–  Мікаелю, я хочу, щоб ти пішов. Нічого не питай. Просто йди.

Мікаель пішов був до себе додому, але біля хвіртки нерішуче спинився. Замість того щоб увійти, він спустився до води коло мосту і сів на камінь. Закурив, намагаючись розібратися в своїх думках і зрозуміти, чому ж так різко змінилося ставлення до нього Сесілії Ванґер.

Раптом він почув звук мотора і побачив, як під мостом лине у протоку велике біле судно. Коли воно пропливало повз, Мікаель помітив, що за штурвалом стоїть Мартін Ванґер і зосереджено пильнує, щоб не наскочити на мілину. Дванадцятиметрова крейсерська яхта – це вражає. Мікаель устав і пішов доріжкою понад водою. Враз він побачив, що біля причалів уже гойдається досить багато різних корабликів – катерів і вітрильників. Серед них було кілька катерів фірми «Петерссон», а біля одної пристані підстрибувала на хвилі, здійнятій судном, яхта спортивного товариства. Решта суден були більшими і дорожчими. Він зауважив одну круїзну вітрильну яхту, фірми «Халлберґ Рессі». Наближалося літо, і відразу стали помітні класові відмінності між мореплавцями Хедебю – у Мартіна Ванґера була, безперечно, найбільша і найдорожча яхта в окрузі.

Мікаель зупинився біля будинку Сесілії Ванґер і покосився на освітлене вікно другого поверху. Потім пішов додому і поставив каву, а тим часом заглянув до свого кабінету.

Перед від’їздом у в’язницю він більшу частину документів, пов’язаних із Харієт, переніс назад до Хенріка. Йому здалося, що розумніше не залишати надовго документацію в безлюдному будинку, і тепер полиці зяяли пусткою. З усіх матеріалів розслідування в нього лишилися тільки п’ять блокнотів з власноручними записами Хенріка Ванґера, які він брав із собою у в’язницю і до цього моменту вже знав напам’ять. І, як з’ясувалося, один фотоальбом, забутий на горішній полиці.

Мікаель дістав його і взяв із собою на кухню. Наливши кави, він сів і почав перегортати альбом.

Там були фотографії, зроблені в день зникнення Харієт. Починався альбом з останнього знімка Харієт, де дівчина була знята під час святкової ходи в Хедестаді. За ним ішло більш як сто вісімдесят чітких фотографій із зображенням аварії на мосту. Мікаель уже багато разів роздивлявся альбом з лупою, знімок за знімком. Тепер же він проглядав його неуважно, цілком певний, що нічого тут вже не дасть йому поштовху для подальших роздумів. Раптом він відчув, що втомився від загадки Харієт Ванґер, і з шумом закрив альбом.

Не знаходячи собі місця, Мікаель підійшов до кухонного вікна і втупився в темряву.

Потім знову поглянув на альбом. У нього було неясне відчуття, ніби він тільки що бачив щось важливе; якийсь здогад проскакував і вислизав. Навіть волосся на потилиці піднялося від передчуття, мовби якась невидима істота обережно подула йому в вухо.

Він сів і знову розгорнув альбом. Продивився його, сторінку за сторінкою, затримуючись на кожному знімку моста. Поглянув на тодішнього Хенріка Ванґера, забризканого мазутом і майже на сорок років молодшого за нинішнього, потім на такого ж Харальда Ванґера – людину, яку поки лише вгадував за ледь помітним ворушінням фіранки і жодного разу не бачив навіть його слідів на снігу. На знімках були зафіксовані зламані поручні моста, будинки, вікна і транспортні засоби. У натовпі глядачів Мікаель без зусиль розпізнав двадцятилітню Сесілію Ванґер, у світлій сукні під темним жакетом; її можна було знайти  на двох десятках фотографій.

Раптом Мікаель розхвилювався. За багато років він навчився довіряти своїй інтуїції. У цьому альбомі щось було, тільки він не міг сказати, що саме.

Він як і раніше сидів за кухонним столом, прикипівши очима до фотографій, коли близько одинадцятої години раптом почув, як відчиняються вхідні двері.

– Можна мені увійти? – спитала Сесілія Ванґер.

Не чекаючи відповіді, вона всілася супроти нього, по той бік столу. У Мікаеля виникло дивне відчуття дежавю. Вона була одягнена в широку тонку світлу сукню і сіро-синій жакет – майже так само, як на фотографіях 1966 року.

–  Проблема в тобі, – сказала вона.

Мікаель звів брови.

–  Вибач, але ти захопив мене зненацька, коли з’явився сьогодні ввечері. Тепер я така нещасна, що просто не можу спати.

–  Чому ж ти нещасна?

–  Ти хіба не розумієш?

Він похитав головою.

–  Ти не сміятимешся, якщо я розповім?

–  Обіцяю не сміятися.

–  Коли взимку я тебе спокусила, це було божевільне поривання з мого боку. Мені хотілося розважитися. Того першого вечора я сприймала це як жарт і зовсім не збиралася зав’язувати з тобою тривалі стосунки. Потім усе пішло інакше. Ті тижні, коли ти був моїм occasional lover, стали найбільш приємними в моєму житті. Я хочу, щоб ти це знав.

–  Мені теж це здавалося дуже приємним.

–  Мікаель, я весь час брехала тобі і самій собі. Я ніколи не відзначалася сексуальною розбещеністю. За все життя у мене було п’ятеро партнерів. Я «дебютувала» у двадцять один рік. Потім з’явився чоловік, ми познайомилися, коли мені було двадцять п’ять, але він виявився покидьком. А затим я кілька разів зустрічалася ще з трьома чоловіками, з перервою в кілька років. Але ти щось у мені пробудив, я просто не могла вдовольнитися. Можливо, це було пов’язано з твоєю непримхливістю.

–  Сесіліє, не треба...

–  Цить, не перебивай мене. Інакше я не зумію все розповісти.

Мікаель вирішив помовчати.

–  Того дня, коли ти відправився у в’язницю, я відчула себе такою нещасною. Ти раптом зник, наче тебе ніколи й не було. У моєму ліжку стало холодно і порожньо, і я раптом знову перетворилася на п’ятдесятишестилітню тітку.

Вона ненадовго замовкла і подивилася Мікаелю в очі.

–  Взимку я в тебе закохалася. Ніяк не думала, що так вийде, але це факт. І я раптом усвідомила, що ти тут тільки на якийсь час і одного чудового дня поїдеш назавжди, а я залишуся тут до скону. Мені стало так страшенно боляче, що я вирішила не підпускати тебе близько, коли ти повернешся з в’язниці.

–  Мені дуже шкода.

–  Я сама винна.

Вони трохи посиділи мовчки.

–  Коли ти сьогодні пішов, я розревілася. Як би мені хотілося прожити життя спочатку. Потім я дещо для себе вирішила.

–  Що саме?

Вона опустила очі.

–  Що треба бути несосвітенною ідіоткою, щоб припинити з тобою зустрічатися тільки тому, що ти одного разу звідси поїдеш. Мікаелю, ми можемо почати все спочатку? Ти зможеш забути те, що сьогодні сталося?

–  Вже забуто, – сказав Мікаель. – Дякую, що розповіла.

Вона як і раніше не відривала очей від столу.

–  Якщо ти хочеш мене, то я з великим задоволенням.

Раптом вона знов подивилася на нього. Потім підвелась і попрямувала в спальню. Кинула додолу жакет, стягуючи дорогою сукню через голову.

Мікаель із Сесілією прокинулись одночасно, почувши, як відчиняються вхідні двері і хтось проходить у кухню. Гупнула поставлена на підлогу сумка. Потім раптом у дверях спальні з’явилася Еріка з усмішкою на обличчі, яка миттю змінилася виразом жаху.

–  О Боже! – Вона відступила назад.

–  Привіт, Еріко, – промимрив Мікаель.

–  Привіт. Пробачте. Тисяча вибачень за те, що я ввірвалася. Мені слід було постукати.

–  Нам треба було замкнути вхідні двері. Еріко, це Сесілія Ванґер. Сесіліє – Еріка Берґер, головний редактор «Міленіуму».

–  Вітаю, –  сказала Сесілія.

–  Вітаю, – відгукнулася Еріка. Схоже, вона не могла вирішити, слід їй підійти і ввічливо потиснути руку чи просто піти. – Е-е,я... я можу піти прогулятися...

–  А може, ти краще поставиш каву? – Мікаель глянув на будильник на нічному столику: початок першої.

Еріка кивнула і зачинила двері спальні. Мікаель із Сесілією переглянулися. У Сесілії був стурбований вигляд. Вони займалися коханням і перемовлялися до четвертої години ранку, а потім Сесілія сказала, що залишиться в нього до завтра і їй наплювати, якщо хтось дізнається, що вона трахається з Мікаелем. Вона спала, повернувшись до нього спиною, але весь час відчуваючи його руки у себе на грудях.

–  Послухай, усе нормально, – сказав Мікаель. – Еріка заміжня жінка, а не моя подружка. Ми іноді зустрічаємося, але її абсолютно не хвилюють мої стосунки з кимось іншим. Мабуть, вона просто збентежилася від несподіванки.

Коли вони трохи пізніше вийшли на кухню, Еріка вже поставила на стіл каву, сік, апельсиновий джем, сир і тости. Линули смачні запахи. Сесілія відразу попрямувала до Еріки і простягнула руку:

–  Ми там до пуття й не привітались. Добрий день.

–  Дорога Сесіліє, даруйте, що я вломилася наче слон, – сказала дуже засмучена Еріка.

–  Ради Бога, забудьте про це. Давайте пити каву.

–  Привіт, – сказав Мікаель і обійняв Еріку, перш ніж сісти. – Як ти тут опинилася?

–  Зрозуміло, приїхала сьогодні вранці машиною. Я близько другої по півночі отримала твоє повідомлення і намагалася зателефонувати.

–  Я вимкнув телефон, – пояснив Мікаель і посміхнувся Сесілії Ванґер.

Після сніданку Еріка залишила Мікаеля із Сесілією удвох, пославшись на те, що повинна побачити Хенріка Ванґера. Сесілія прибирала зі столу, повернувшись до Мікаеля спиною. Він підійшов і обійняв її.

–  Що ж тепер буде? – спитала Сесілія.

–  Нічого. Адже Еріка мій ліпший друг. Ми з нею періодично спимо вже двадцять років і, сподіваюся, будемо разом ще двадцять. Але ми ніколи не були парою і не перешкоджаємо романам одне одного.

–  А у нас з тобою роман?

–  Не знаю, що це, але нам вочевидь добре разом.

–  Де вона сьогодні ночуватиме?

–  Ми її десь прилаштуємо. У Хенріка, наприклад, є кімнати для гостей. У моєму ліжку вона спати не буде.

Сесілія на хвильку задумалася.

–  Не знаю, чи переживу я це. Може, у вас з нею так заведено, але я не знаю... я ніколи... – Вона похитала головою. – Я піду до себе додому. Мені треба над цим трохи поміркувати.

– Сесіліє, ти ж мене вже запитувала, і я розповідав тобі про наші з Ерікою стосунки. Її існування не могло стати для тебе сюрпризом.

–  Це правда. Але поки вона перебувала на зручній відстані, у Стокгольмі, я могла про неї не думати.

Сесілія наділа жакет.

–  Забавна ситуація, – усміхнулась вона. – Приходь до мене ввечері вечеряти і бери Еріку з собою. Думаю, вона мені сподобається.

Питання з ночівлею Еріка вже вирішила самостійно. Приїжджаючи в Хедебю для зустрічей з Хенріком Ванґером, вона ночувала в одній з його гостьових кімнат і тепер напрямки запитала, чи не зможе він знов її поселити. Не приховуючи своєї радості, Хенрік запевнив, що вона для нього завжди бажана гостя.

Коли все влаштувалося, Мікаель і Еріка прогулялися через міст і сіли на терасі «Кафе Сусанни», хоча до закриття залишалося зовсім мало часу.

–  Я дуже засмутилася, – сказала Еріка. – Я їхала сюди, щоб привітати тебе з поверненням на волю, а побачила тебе в ліжку з місцевою femme fatale[43]43
  Фатальна жінка (фр.).


[Закрыть].

–  Пробач.

–  Як довго ви з міс Великі цицьки... – Еріка покрутила вказівним пальцем.

–  Приблизно з того часу, як Хенрік став співвласником.

–  Ага.

–  Що «ага»?

–  Просто цікаво.

–  Сесілія гарна жінка. Вона мені подобається.

–  Я вас не осуджую. Просто засмутилася. Цукерочка лежить перед носом, але мені доведеться сісти на дієту. Як велось у в’язниці?

–  Все одно що в пристойній робочій відпустці. А як справи в журналі?

–  Вже трохи краще. Ми як і раніше насилу зводимо кінці з кінцями, але вперше за цей рік обсяг реклами почав збільшуватися. До торішнього рівня ще далеко, але ми, в усякому разі, набираємо силу. Це заслуга Хенріка. Найдивніше, що почала збільшуватися кількість передплатників.

–  Вона завжди коливається туди-сюди.

–  У межах кількох сотень. Але за останні три місяці їх стало більше на три тисячі. Зростання йде досить стабільно, приблизно по двісті п’ятдесят чоловік на тиждень. Спершу я думала, що це випадковість, але нові передплатники з’являться й далі. Такого помітного збільшення накладу у нас ніколи не було. Це важливіше за доходи від реклами. І наші колишні читачі, схоже, всюди досить послідовно продовжують передплату.

–  Чим це пояснюється? – спантеличено спитав Мікаель.

–  Не знаю. Ніхто з нас не розуміє. Ми не проводили ніякої рекламної кампанії. Крістер цілий тиждень присвятив вибірковому дослідженню тих людей, які у нас з'являються. По-перше, це абсолютно нові передплатники. По-друге, сімдесят відсотків з них жінки, хоча звичайно сімдесят відсотків передплатників – чоловіки. По-третє, вони майже всі належать до жителів передмість, із середніми доходами і кваліфікованою роботою: вчителі, молодші керівники і чиновники.

–  Бунт середнього класу проти великого капіталу?

–  Не знаю. Проте якщо так триватиме й далі, склад передплатників зазнає кардинальної зміни. Два тижні тому ми проводили редакційну нараду і вирішили частково додавати в журнал новий матеріал; я хочу більше статей, присвячених профспілковим питанням, з прив'язкою до Центрального об'єднання профспілок службовців, і тому подібних, а також більше дослідницьких репортажів, наприклад про жіночі проблеми.

–  Тільки обережно, не міняй надто багато, – порадив Мікаель. – Якщо у нас з'являються нові передплатники, значить, їм, очевидно, подобається журнал у його нинішньому вигляді.

До себе на вечерю Сесілія Ванґер запросила також Хенріка Ванґера, можливо, щоб його присутність не давала розмові повернути на неприємні теми. Вона приготувала печеню з дичини і подала червоне вино. Еріка з Хенріком в основному обговорювали розвиток «Міленіуму» і приплив нових передплатників, але поступово зайшла мова і про інші речі. Еріка раптом звернулася до Мікаеля і спитала, як посувається його робота.

–  Я розраховую закінчити чорновий варіант сімейної хроніки приблизно за місяць і подати на суд Хенріка.

–  Хроніка у дусі родини Адамс, – усміхнулася Сесілія.

–  Вона включає деякі історичні аспекти, – признався Мікаель.

Сесілія покосилася на Хенріка Ванґера.

–  Мікаель, насправді сімейна хроніка Хенріка не цікавить. Він хоче, щоб ти розгадав загадку зникнення Харієт.

Мікаель нічого не відповів. З самого початку їхніх стосунків із Сесілією він говорив з нею про Харієт цілком відверто. Сесілія вже здогадалася, в чому полягало його справжнє завдання, хоча він прямо в цьому не признавався. Але й Хенрікові він ніколи не розповідав про те, що обговорює цю тему із Сесілією. Густі брови Хенріка трохи зсунулись. Еріка мовчала.

–  Послухай, – сказала Сесілія Хенрікові. – Я ж не зовсім тупа. Я не знаю достеменно, яка у вас з Мікаелем домовленість, але в Хедебю він через Харієт.

Хенрік хитнув головою і покосився на Мікаеля:

–  Я ж говорив, що вона здатна міркувати.

Потім він звернувся до Еріки:

–  Думаю, Мікаель пояснив вам, що він робить у Хедебю?

Вона кивнула.

–  І думаю, ви вважаєте, що це безглузда праця. Ні, не відповідайте. Це дурна і безглузда праця. Але мені необхідно все дізнатися.

–  Я не вникаю в ці справи, – дипломатично сказала Еріка.

–  Звичайно, вникаєте.

Він поглянув на Мікаеля:

–  Минуло вже майже півроку. Розкажи, тобі вдалося знайти що-небудь, чого ми ще не перевірили?

Мікаель уникав погляду Хенріка. Йому відразу згадалося дивне відчуття, що виникло в нього напередодні, коли він розглядав альбом. Це відчуття не відпускало його весь день, але в нього не було часу знову повернутися до фотографій. Можливо, це все його фантазії, але якась зачіпка там промайнула. Ще трохи – і він зловить вислизаючу здогадку. Нарешті він підвів очі на Хенріка Ванґера і похитав головою:

–  Я не просунувся ні на йоту.

Раптом старий спрямував на нього пильний, уважний погляд. На слова Мікаеля він нічого не відповів і зрештою хитнув головою:

–  Не знаю, як ви, молодь, але мені пора. Дякую за вечерю, Сесіліє. На добраніч, Еріко. Зайдіть до мене вранці перед від’їздом.

Коли Хенрік Ванґер зачинив за собою вхідні двері, в кімнаті запала мовчанка. Її порушила Сесілія:

–  Мікаелю, що все це означає?

–  Це означає, що Хенрік Ванґер так само чутливо вловлює чужі коливання, як сейсмограф – сейсмічні хвилі. Учора ввечері, коли ти прийшла, я розглядав фотоальбом.

–  І що?

–  Я щось побачив. Сам не знаю, що саме, і не можу до пуття пояснити. Воно майже набуло форми думки, але мені не вдалося її спіймати.

–  Але про що ти думав?

–  Навіть не знаю. А потім прийшла ти, і в мене... гм... з'явилися приємніші теми для розмірковувань.

Сесілія почервоніла. Намагаючись не зустрітися поглядом з Ерікою, вона заквапилася на кухню, щоб поставити каву.

Стояв теплий і сонячний травневий день. Зелень почала убиватися в силу, і Мікаель спіймав себе на тому, що наспівує «Цвітіння час наспів».

Еріка провела ніч в гостьовій кімнаті Хенріка Ванґера. Після вечері Мікаель запитав Сесілію, чи потрібна їй компанія, але та відповіла, що зайнята підготовкою до обговорення оцінок, а крім того, втомилася і хоче спати. Еріка поцілувала Мікаеля в щоку і рано-вранці в понеділок покинула Хедебю.

Коли Мікаель в середині березня відправився до в'язниці, ще скрізь товстим шаром лежав сніг. А зараз уже зазеленіли берези, і навколо його будиночка утворився пишний соковитий газон.

Вперше у Мікаеля з'явилася змога оглянути острів цілком. Близько восьмої ранку він пішов у садибу, щоб позичити в Анни термос, а заразом перемовитися кількома словами з Хенріком, що тільки-но встав, і взяв у нього карту острова. Особливо його цікавив будиночок Готфріда,який кілька разів згадувався в поліцейських протоколах, бо Харієт бувала там багато разів. Хенрік пояснив, що будиночок належить Мартінові Ванґеру, але всі ці роки здебільшого порожній, і лише кілька разів ним користувався хто-небудь із родичів.

Мартіна Ванґера Мікаель устиг перехопити, коли той прямував на роботу до Хедестада. Виклавши свою справу, він попросив дозволу взяти ключі. Мартін глянув на нього з веселою посмішкою:

–  Гадаю, сімейна хроніка дійшла до розділу про Харієт.

–  Я просто хочу розглянутися...

Мартін Ванґер попросив почекати і хутко повернувся з ключами.

–  Отже, я можу туди заглянути?

–  Щодо мене, то коли захочете, можете хоч поселитися там. Взагалі-то, він приємніший за місце, де ви зараз живете, хіба що розташовується на іншому кінці острова.

Мікаель зварив каву і зробив кілька бутербродів, набрав у пляшку води, засунув їжу в наплічник і перекинув його через плече. Шлях пролягав уздовж бухти, вузькою і напівзарослою доріжкою, що обходила острів з північного боку. Будиночок Готфріда був на мисі, приблизно за два кілометри від селища, і Мікаель неквапливою ходою подолав цю відстань усього за півгодини.

Мартін Ванґер був правий. Коли доріжка обігнула мис, перед Мікаелем відкрилося затоплене зеленню містечко біля самої води. Краєвид був чудовий: по ліву руч – гирло річки Хедеельвен і гостьова гавань, по праву – промислова гавань.

Здавалося дивним, що в будиночку Готфріда так ніхто і не поселився. Це була складена з просякнутих темною морилкою колод хата в сільському стилі, з черепичним дахом, зеленими віконними рамами і маленькою сонячною терасою перед входом. Проте будиночок і ділянку очевидно ніхто давно не доглядав; фарба на одвірках і лутках відлущилася, а на місці колишнього газону виросли метрові кущі. Щоб його розчистити, потрібно було деньок гарненько попрацювати косою і кущорізною пилкою.