Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 35 страниц)

–  А звідси виникає наступне питання, – зауважила Лісбет.

–  Як, чорт візьми, Харієт виявилася в це втягнутою? Шістнадцятилітня дівчина, що жила в досить благополучному середовищі, далеко від подібних речей.

–  Є тільки одна відповідь, – мовила вола.

Мікаель знову хитнув головою:

–  Повинна бути якась прив’язка до сім’ї Ванґер.

До одинадцятої години вечора вони встигли так детально розібратися в серії вбивств, обговорити зв’язок між ними й різні окремі деталі, що думки в голові у Мікаеля почали плутатись. Він потер очі, потягнувся і запитав, чи не хоче вона піти прогулятися. З виду Лісбет Саландер було ясно, що вона вважає подібні променади марнуванням часу, але після недовгого роздумування вона погодилася. Позаяк увечері було багато комарів, Мікаель запропонував їй надіти брюки.

Вони пройшли під мостом, повз човнову гавань і попрямували в бік мису Мартіна Ванґера. Мікаель показував дорогою будинки, розповідаючи, хто в них живе. Дійшовши до будинку Сесілії Ванґер, він заговорив якось плутано, і Лісбет покосилась на нього.

Проминувши шикарну яхту Мартіна Ванґера, вони вийшли на мис, всілися на камінь і викурили одну сигарету на двох.

–  У всіх цих жінок є ще дещо спільне, – раптом сказав Мікаель. – Можливо, ти вже про це подумала.

–  Що саме?

–  Імена.

Лісбет Саландер задумалася, потім замотала головою.

–  Всі імена – біблійні, – підказав Мікаель.

–  Це не так, – швидко відповіла Лісбет. – Ліви і Лени в Біблії нема.

Мікаель похитав головою:

–  Насправді вони там є. Лів означає «жити», і саме це значення має біблійне ім’я Єва. А тепер-но напружся, Салі: скороченням від чого у нас є ім’я Лена?

Лісбет Саландер примружилася від злості і вилаялася про себе. Мікаель міркував швидше за неї, а цього вона не любила.

–  Магдалена, – сказала вона.

–  Блудниця, перша жінка, Діва Марія... у цьому зібранні вся біблійна компанія. Від цих диких загадок може, мабуть, обараніти і психолог. Взагалі-то, кажучи про імена, я зараз подумав про інше.

Лісбет терпляче чекала.

–  Це ще і традиційні єврейські імена. У сім’ї Ванґер антисеміти, нацисти і змовники-теоретики наявні в кількості, що значно перевищує норму. Харальд Ванґер, який живе тут і якому зараз за дев’яносто, був у шістдесятих роках у розквіті сил. Єдиний раз, коли я його бачив, він прошипів, що його власна дочка шльондра. У нього, безперечно, є проблеми з жінками.

Повернувшись додому, вони зробили бутерброди, щоб перекусити на ніч, і підігріли каву. Мікаель покосився на п’ятсот сторінок, приготованих для нього улюбленою співробітницею Драґана Арманського.

–  Ти зробила неймовірно велику роботу за рекордний час, – сказав він. – Дякую. І дякую за те, що ти так люб’язно погодилася приїхати сюди, щоб відзвітувати.

–  Що буде далі? – спитала Лісбет.

–  Завтра я поговорю з Дірком Фруде, і ми з тобою розплатимося.

–  Я мала на увазі не це.

Мікаель подивився на неї.

–  Ну... розшукову роботу, для якої я тебе наймав, виконано, – обережно сказав він.

–  Я ще не закінчила.

Мікаель відкинувся на спинку кухонного дивана і подивився в очі Лісбет. Прочитати що-небудь в її погляді було неможливо. Півроку він пропрацював над зникненням Харієт наодинці, і цілком несподівано з’явилася інша людина – досвідчений пошуковець, – що добре розбирається в ситуації. Він прийняв рішення, піддавшись пориванню.

–  Я знаю. Мені ця ситуація теж не дає спокою. Я поговорю завтра з Дірком Фруде. Ми наймемо тебе ще на тиждень-другий як... асистента-пошуковця. Не знаю, чи захоче він платити за тими ж розцінками, що платить Арманському, але пристойну місячну зарплату ми, мабуть, з нього видавимо.

Лісбет Саландер раптом нагородила його посмішкою. їй зовсім не хотілося, щоб її усунули від роботи, і вона була готова працювати навіть задарма.

–  У мене починають злипатися очі, – заявила вона і без зайвих слів пішла до себе, зачинивши за собою двері.

Через дві хвилини вона знову прочинила двері і вистромила голову:

–  Думаю, ти помиляєшся. Це не божевільний серійний убивця, що начитався Біблії. Це звичайнісінька тварюка, яка ненавидить жінок.

Розділ
21

Четвер,

З липня – четвер, 10 липня

Лісбет Саландер піднялася раніше від Мікаеля, близько шостої ранку. Вона поставила воду для кави і прийняла душ. Коли о пів на восьму прокинувся

Мікаель, вона сиділа і читала з екрана ноутбука його міркування щодо справи Харієт Ванґер. Він вийшов на кухню, загорнувшись у простирадло і протираючи сонні очі.

–  На плиті є кава, – сказала Лісбет.

Мікаель заглянув через її плече:

–  Цей документ захищений паролем.

Вона повернула голову і підвела на нього очі:

–  На те, щоб завантажити з Інтернету програму, яка зламує паролі «Ворда», потрібно тридцять секунд.

–  Нам доведеться поговорити про те, де межа між твоїм і моїм, – сказав Мікаель і пішов у душ.

Коли він звідти вийшов, Лісбет уже закрила його комп’ютер і повернула на місце в кабінет. Її ноутбук був увімкнутий. Мікаель майже не сумнівався в тому, що вона вже перенесла вміст його комп’ютера у свій власний.

Лісбет Саландер була інформаційним наркоманом з гранично розпливчастим уявленням про мораль та етику.

Тільки-но Мікаель усівся снідати, як у вхідні двері постукали, і він пішов відчиняти. На порозі стояв Мартін Ванґер. У нього був похмурий вигляд, і Мікаель на мить подумав, що той прийшов сповістити про Хенрікову смерть.

–  Ні, Хенрік почуває себе так само, як і вчора, – запевнив той. – У мене зовсім інша справа. Можна мені на хвильку зайти?

Мікаель впустив його і відрекомендував своєму «асистентові-пошуковцю» Лісбет Саландер. Та потянула на промисловця одним оком, швидко кивнула і знов уткнулася в комп’ютер. Мартін Ванґер автоматично привітався, але здавався таким неуважним, що, схоже, взагалі не звернув на неї уваги. Мікаель налив йому кави і запросив сісти.

–  Що таке?

–  Ви виписуєте «Хедестадс-курірен»?

–  Ні. Я іноді читаю газету в «Кафе Сусанни».

–  Значить, сьогоднішнього числа ви ще не читали.

–  Судячи з вашого тону, мені б слід було його прочитати.

Мартін Ванґер поклав на стіл перед Мікаелем свіже число

«Хедестадс-курірен». Мікаелю там, щоб розпалити в читачів цікавість, приділили дві шпальти на першій сторінці, з продовженням на четвертій. Він глянув на заголовок.

ТУТ ПЕРЕХОВУЄТЬСЯ ЗАСУДЖЕНИЙ ЗА НАКЛЕП ЖУРНАЛІСТ

До тексту додавалася фотографія, знята телеоб'єктивом з церковного пагорба по той бік моста, що зображала Мікаеля, коли він виходить з дверей будиночка.

Репортер Конні Турссон непогано попрацював, складаючи пасквіль на Мікаеля. У статті коротко викладалася справа Веннерстрьома й підкреслювалося, що Мікаель з ганьбою втік з «Міленіуму» і тільки що відбув покарання у в'язниці. Текст завершувався очікуваним твердженням, що Мікаель відмовився давати інтервю «Хедестадс-курірен». Тон статті явно давав зрозуміти жителям Хедестада: серед них розгулює Стокгольмець із Жахливо Темною Репутацією. До жодного слова не можна було прискіпатися, щоб подати до суду за наклеп; проте Мікаель був зображений як вельми підозріла особа, і на образ його автор не пошкодував чорної фарби. Стаття з вигляду і за змістом нагадувала ті, в яких описуються політичні терористи. «Міленіум» подавався як «агітаційний журнал», не гідний довіри, а книгу Мікаеля про економічну журналістику автор охарактеризував як зібрання суперечливих тверджень про поважаних журналістів.

–  Мікаелю... мені бракує слів, щоб висловити мої почуття з приводу цієї статті. Вона огидна.

–  Це замовна робота, – спокійно сказав Мікаель, запитливо дивлячись на Мартіна Ванґера.

–  Сподіваюся, ви розумієте, що я не маю до цього ані найменшого відношення. Я мало кавою не похлинувся, коли це побачив.

–  Хто за цим стоїть?

–  Я зробив уранці кілька дзвінків. Конні Турссон у них когось заміщає на літо. Але статтю він написав за завданням Бірґера.

–  Я не думав, що Бірґер має вплив на редакцію – адже він як-не-як муніципальний радник і політик.

–  Формально він ніякого впливу не має. Але головним редактором газети є Гуннар Карлман, син Інґрід Ванґер, – це гілка Юхана Ванґера. Бірґера з Гуннаром пов’язує багатолітня дружба.

–  Тоді зрозуміло.

–  Турссона негайно звільнять.

–  Скільки йому років?

–  Чесно кажучи, не знаю. Я з ним ніколи не зустрічався.

–  Не звільняйте його. Він мені телефонував, і, судячи з голосу, це молодий і недосвідчений репортер.

–  Такі речі просто не можна залишати без наслідків.

–  Якщо хочете знати мою думку, то ситуація, коли головний редактор газети, що належить сім'ї Ванґер, нападає на журнал, співвласником і членом правління якого є Хенрік Ванґер, видається дещо абсурдною. Виходить, що головний редактор Карлман нападає на вас із Хенріком.

Мартін Ванґер подумав над словами Мікаеля, але повільно похитав головою:

–  Я розумію, що ви хочете сказати. Проте я мушу покладати відповідальність на справжнього винуватця. Карлман – співвласник концерну і веде проти мене вічну війну, але цей випадок значно більше схожий на помсту Бірґера за те, що ви його поставили на місце в коридорі лікарні. Ви йому як більмо на оці.

–  Я знаю. Тому й думаю, що Турссон особливо не винен. Молоденькому тимчасовому співробітнику надзвичайно важко сказати «ні», коли головний редактор наказує йому писати певним чином.

–  Я можу зажадати, щоб вам завтра склали офіційні вибачення на першій сторінці.

–  Не варто. Це призведе до затяжної боротьби, яка тільки ще більше ускладнить ситуацію.

– Отже, ви вважаєте, що мені не слід що-небудь робити?

–  Це безглуздо. Карлман чинитиме опір, і вас можуть зобразити негідником, який, будучи власником газети, намагається незаконно впливати на свободу слова і формування громадської думки.

–  Пробачте, Мікаелю, але я з вами не згоден. Адже в мене теж є право формувати думку. Я вважаю, що від цієї статті відгонить, і маю намір відкрито заявити про свою позицію. Я ж бо як-не-як заміщаю Хенріка в правлінні «Міленіуму» і в цій ролі не можу допустити, щоб подібні нападки на наш журнал залишалися без відповіді.

–  Добре.

–  Я зажадаю публікації моїх коментарів і виставлю Карлмана ідіотом. Хай нарікає на себе.

–  Що ж, ви маєте право чинити згідно з власними переконаннями.

–  Для мене також важливо переконати вас у тому, що я не маю ніякого відношення до цієї ганебної вихватки.

–  Я вам вірю, – сказав Мікаель.

–  Крім того, я не хочу зараз торкатися цієї теми, але стаття лише підкреслює актуальність того, що ми вже мимохідь обговорювали. Вам необхідно повернутися до редакції «Міленіуму», щоб ми могли виступати єдиним фронтом. Поки вас там немає, вся ця говорильня триватиме. Я вірю в «Міленіум» і переконаний, що разом ми спроможні виграти цю битву.

–  Мені зрозуміла ваша позиція, але тепер уже моя черга не погодитися з вами. Я не можу розірвати контракт із Хенріком і справді зовсім не хочу цього робити. Бачте, я дійсно прив’язався до Хенріка. А ця історія з Харієт...

–  Невже?

–  Я розумію, що для вас це важко і що Хенрік морочиться з цією історією вже багато років...

–  Між нами кажучи, я дуже люблю Хенріка, і він мій наставник, але щодо Харієт він одержимий настільки, що виходить за рамки здорового глузду.

–  Починаючи цю роботу, я ставився до неї як до марнування часу. Але річ у тім, що всупереч сподіванням ми виявили нові обставини. Я думаю, що ми на порозі прориву і, можливо, зуміємо-таки дати відповідь на питання про те, що з нею трапилося.

–  Ви ж не хочете розповідати, що ви знайшли?

–  Згідно з контрактом, я не маю права з ким-небудь обговорювати це без особистої згоди Хенріка.

Мартін Ванґер сперся підборіддям на руку, і Мікаель бачив у його очах сумнів. Зрештою Мартін прийняв рішення:

–  Гаразд, у такому разі найкращий вихід – це якнайшвидше розібратися із загадкою Харієт. Тоді домовмося так: я надаватиму вам усіляку підтримку, щоб ви за найкоротший час змогли задовільним чином закінчити свою роботу і потім повернутись до «Міленіуму».

–  Чудово. Мені б не хотілося воювати ще й з вами.

–  Воювати зі мною вам не доведеться. Я вас цілком і сповна підтримуватиму. Якщо у вас виникнуть проблеми, можете на мене розраховувати. Я гарненько притисну Бірґера, щоб він не робив ніяких перешкод. Спробую також поговорити з Сесілією і заспокоїти її.

–  Дякую. Мені необхідно поставити їй питання, а вона вже місяць відкидає мої спроби з нею поговорити.

Мартін Ванґер раптом осміхнувся:

–  Можливо, вам з нею треба з’ясувати дещо інше. Але в це я втручатись не буду.

Вони потисли один одному руки.

Лісбет Саландер мовчки прислухалася до розмови між Мікаелем і Мартіном Ванґером. Коли Мартін пішов, вона підсунула до себе газету і пробігла очима статтю, але її зміст коментувати не стала.

Мікаель сидів мовчки і роздумував. Гуннар Карлман народився 1942 року, і, отже, в 1966-му йому було двадцять чотири. Він теж був на острові того дня, коли зникла Харієт.

Після сніданку Мікаель посадив свого асистента-пошуковця читати документи: поліцейські протоколи з приводу зникнення Харієт, опис Хенрікового приватного розслідування, а до всього цього додав усі фотографії аварії на мосту.

Потім Мікаель сходив до Дірка Фруде і попросив його скласти контракт, згідно з яким вони наймали Лісбет співробітником строком на місяць.

Повернувшись назад, він побачив, що дівчина перебралася в сад і сидить, заглибившись у поліцейські протоколи. Мікаель зайшов у дім і підігрів каву, а тим часом трохи поспостерігав за нею з вікна кухні. Вона, здавалося, просто перегортала справи, приділяючи кожній сторінці не більше десяти-пятнадцяти секунд. Мікаеля здивувало, яким чином вона, з такою недбалістю підходячи до матеріалів, умудряється давати такі докладні й точні висновки. Він узяв з собою дві філіжанки кави і склав їй компанію за садовим столиком.

–  Те, що ти написав про зникнення Харієт, писалося до того, як тобі спало на думку, що ми шукаємо серійного вбивцю? – спитала вона.

–  Вірно. Я записував те, що здавалося істотним, питання, які я хотів задати Хенрікові Ванґеру, і таке інше. Ти напевно помітила, що робилося це досить безсистемно. Аж до теперішнього часу я, по суті, просто рухався в потемках навмання, намагаючись написати якусь історію – розділ для біографії Хенріка Ванґера.

–  А зараз?

–  Раніше вся увага пошуковців була зосереджена на острові та подіях, що відбувалися там. Тепер же я переконаний, що історія почалася в Хедестаді, кількома годинами раніше. Це дозволяє поглянути на всю справу зовсім під іншим кутом.

Лісбет хитнула головою і трохи поміркувала.

–  Це ти здорово додумався щодо тих знімків, – сказала вона.

Мікаель здивовано звів брови. Лісбет Саландер справляла враження людини, від якої не дуже вже дочекаєшся похвали, і Мікаель відчув себе потішеним. З другого боку, для журналіста він справді досяг у цій справі небувалих успіхів.

–  Тепер твоя черга додавати деталі, – вела вона далі. – Чим кінчилась історія з тим знімком, за яким ти полював у Нуршьо?

–  Ти хочеш сказати, що не подивилася знімки в моєму комп’ютері?

–  Я не встигла. Мені більше хотілося прочитати, як ти міркував і до яких прийшов висновків.

Мікаель зітхнув, запустив ноутбук і відкрив папку з фотографіями.

–  Цікава справа. Відносно конкретної мети пошуків відвідини Нуршьо виявились успішними, але результат мене геть розчарував. Іншими словами, ту фотографію я знайшов, але пуття від неї мало. Та жінка, Мілдред Берґґрен, акуратно вклеювала в альбом і зберігала всі до єдиної відпускні фотографії. Серед них була і ця, знята на дешевій кольоровій плівці. За тридцять сім років фотографія добряче вицвіла і місцями дуже пожовтіла, але у Мілдред в коробці з-під туфель збереглися негативи. Вона віддала мені їх, щоб я відсканував усі негативи з Хедестада. Ось те, що побачила Харієт.

Він клікнув на фотографію з номером документа (Harriet/ bd-19.esp).

Лісбет зрозуміла його розчарування. Вона побачила зняту широким об’єктивом трохи нечітку фотографію, на якій були зображені клоуни на дитячому святі. На задньому плані було видно ріг магазину чоловічого модного одягу Сундстрьома. На хіднику, теж на віддалі, стояло з десяток людей, у просвіті між клоунами і капотом наступної вантажівки.

– Я вважаю, що вона дивилася ось на цю людину. По-перше, тому, що намагався з’ясувати, на що вона дивиться, за допомогою тріангуляції, керуючись кутом повороту її обличчя – я точно замалював це перехрестя, – а по-друге, тому, що тільки цей чоловік, схоже, дивиться просто в об’єктив, тобто на Харієт.

Лісбет побачила нечітку фігуру людини, що стояла трохи позаду глядачів, біля самого рогу поперечної вулиці. Одягнена вона була в темну стьобану куртку з червоними вставками на плечах і темні штани, можливо, джинси. Мікаель збільшив фотографію так, що верхня частина фігури заповнила весь екран. Зображення відразу розпливлося ще більше.

–  Це чоловік. Приблизно метр вісімдесят на зріст, звичайної статури. У нього середньої довжини русяве волосся, бороди немає. Розрізнити риси обличчя неможливо, так само як і прикинути вік – може бути від підліткового до середнього.

–  З фотографією можна попрацювати...

–  Я пробував і навіть надсилав її Крістерові Мальму з «Міленіуму», а він у цій справі неперевершений майстер.

Мікаель клікнув на іншу фотографію.

–  Це найкращий варіант з тих, що вдалося дістати. Просто дуже поганий апарат і дуже далека відстань.

–  Ти цей знімок кому-небудь показував? Народ може впізнати поставу...

– Я показував знімок Діркові Фруде. Він уявлення не має, хто це може бути.

–  Дірк Фруде, напевно, не найбільш спостережлива людина в Хедестаді.

–  Так, але я працюю на нього і Хенріка Ванґера. Я хочу спершу показати знімок Хенрікові, а потім уже йти далі.

–  Він може бути просто випадковим перехожим.

–  Не виключено. Проте схоже, що саме він справив на Харієт таке сильне враження.

Протягом наступного тижня Мікаель із Лісбет Саландер займалися справою Харієт практично всі вільні від сну години. Лісбет і далі читала матеріали розслідування й закидала Мікаеля питаннями, на які той намагався відповідати. Потрібна була сама лиш правда, і будь-яка ухильна відповідь чи неясність ставали причиною тривалого обговорення. Цілий день вони згаяли на те, що вивчали пересування всіх дійових осіб під час аварії на мосту.

Поступово Мікаель відкривав у натурі Лісбет все більше й більше дивного. Всього лише перегортаючи матеріали розслідування, вона в кожному епізоді вихоплювала деталі, що викликали найбільші сумніви і не узгоджувались між собою.

У другій половині дня, коли спека в саду ставала нестерпною, вони робили перерву. Кілька разів ходили купатися в каналі або прогулювалися до тераси «Кафе Сусанни». Сусанна раптом стала поводитися з Мікаелем підкреслено холодно, мабуть, через те, що в його будинку поселилася Лісбет. Дівчина виглядала набагато молодшою за свої роки, і в очах Сусанни він, схоже, перетворився на типа, якого тягне до неповнолітніх. Приємного в цьому було мало.

Щовечора Мікаель робив пробіжки. Коли він, захекавшись, повертався додому, Лісбет утримувалася від коментарів, але біганина по бездоріжжю явно не відповідала її уявленням про літні розваги.

–  Мені сорок з хвостиком, – пояснив їй Мікаель. – Щоб моя талія не розповзлася до страхітливих розмірів, я повинен рухатися.

–  Угу.

–  Ти ніколи не тренуєшся?

–  Іноді боксую.

–  Боксуєш?

–  Так, ну, знаєш, в рукавичках.

Мікаель пішов у душ і спробував уявити собі Лісбет на боксерському рингу. Вона цілком могла з нього й пожартувати, і це варто було уточнити.

–  У якій вазі ти боксуєш?

– Ні в якій. Просто іноді розминаюся з хлопцями в боксерському клубі.

«Чомусь мене це не дивує», – подумав Мікаель.

Проте він відзначив, що вона все-таки розповіла про себе хоч щось. Йому як і раніше залишалися невідомими основні факти її біографії: як вийшло, що вона почала працювати в Арманського, яка в неї освіта або що роблять її батьки. Як тільки Мікаель намагався запитувати її про особисте життя, вона відразу закривалася, як мушля, і відповідала коротко або просто ігнорувала його.

Якось удень Лісбет Саландер раптом відклала папку і поглянула на Мікаеля, насупивши брови:

–  Що тобі відомо про Отто Фальке? Про пастора?

–  Майже нічого. Тепер тут пастор – жінка. На початку року я кілька разів зустрічався з нею в церкві, і вона розповіла, що Фальк ще живий, але мешкає в пансіонаті центру геріатрії, в Хедестаді. У нього хвороба Альцгеймера.

–  Звідкіля він узявся?

–  Він сам родом з Хедестада, потім учився в Уппсалі, а приблизно в тридцятилітньому віці повернувся додому.

–  Він не був одружений. І Харієт з ним спілкувалася.

–  Чому ти запитуєш?

–  Я просто відзначила, що поліцейський, цей Морелль, допитував його досить м’яко.

–  У шістдесяті роки пастори все ще посідали зовсім інше становище в суспільстві. Те, що він жив на острові, так би мовити, поряд із сильними світу цього, було цілком природним.

–  Мене цікавить, наскільки ретельно поліція обшукувала пасторську садибу. На знімках видно, що там був великий дерев’яний будинок, і напевно чимало місць, де можна було ненадовго заховати тіло.

–  Вірно. Проте ніщо в матеріалі не вказує на зв’язок пастора з серійними вбивствами або із зникненням Харіет.

–  Якраз навпаки, – заперечила Лісбет Саландер, подарувавши Мікаелю криву посмішку. – По-перше, він пастор, а в пасторів до Біблії особливе ставлення. По-друге, він був останнім, хто бачив Харіет і розмовляв з нею.

–  Але ж він одразу попрямував до місця аварії і залишався там протягом кількох годин. Його видно на багатьох знімках, особливо в той час, коли, ймовірно, зникла Харієт.

–  А-а, я можу зруйнувати його алібі. Але взагалі-то мені зараз подумалося про інше. Тут ідеться про садиста, що вбиває жінок.

–  І що з цього?

– Я була... у мене навесні вивільнилося трохи часу, і я дещо почитала про садистів, у цілком іншому зв’язку. Мені, зокрема, трапився посібник, випущений ФБР, де стверджується, що переважна більшість спійманих серійних убивць походять з проблемних сімей і що вони ще в дитинстві любили знущатися з тварин. В Америці багато серійних убивць були до того ж спіймані під час підпалів.

–  Ти маєш на увазі принесення в жертву тварин і цілопалення?

–  Так. У всіх відзначених Харієт убивствах фігурують знущання з тварин і вогонь. Але я взагалі-то мала на увазі те, що пасторська садиба в кінці сімдесятих років згоріла.

Мікаель трохи подумав.

–  Слабкувато, – врешті-решт сказав він.

Лісбет Саландер кивнула:

–  Згодна. Та варто взяти на замітку Я нічого не знайшла в розслідуванні про причини пожежі, і було б цікаво дізнатися, чи бували в шістдесятих роках інші таємничі пожежі. Крім того, варто перевірити, чи не відмічалися тоді в цих краязс випадки знущання з тварин або заподіяння їм каліцтв.

Коли Лісбет на сьомий вечір свого перебування в Хедебю пішла спати, вона була трохи сердита на Мікаеля Блумквіста. Протягом тижня вона проводила з ним практично кожну вільну від сну хвилину; у звичайних випадках семи хвилин у товаристві іншої людини виявлялося досить, щоб у неї виникав головний біль.

Лісбет давно вияснила, що спілкування з оточуючими не її коник, і вже звиклася з життям відлюдницею. І воно б її цілком задовольняло, якби тільки люди давали їй спокій і не заважали робити свої справи. На жаль, оточуючі не виявляли достатньої мудрості й розуміння. їй доводилося відмагатися від різних соціальних структур, дитячих виправних установ, опікунської ради муніципалітету, податкових управлінь, поліції, кураторів, психологів, психіатрів, учителів і гардеробників, які (за винятком вахтерів кафе «Вітряк», що вже знали її) не хотіли пускати її в бари, хоча їй уже сповнилося двадцять п’ять років. Існувала ціла армія людей, які, здавалося, не могли знайти собі інших занять, окрім як при найменшій нагоді намагатися керувати її життям і вносити свої корективи до вибраного нею способу існування.

Лісбет рано засвоїла, що сльози нічому не зарадять. Вона також зрозуміла, ще кожна спроба привернути чию-небудь увагу до обставин її життя тільки погіршує ситуацію. Отож, вона мусила сама вирішувати свої проблеми, користуючись тими методами, які сама вважала за необхідні. Адвокатові Нільсу Б’юрману довелося спізнати це на собі.

Мікаель Блумквіст, як і решта людей, мав огидну схильність копирсатися в її особистому житті і ставити питання, на які їй не хотілося відповідати. Зате реагував він зовсім не так, як більшість знайомих їй людей.

Коли вона ігнорувала його питання, він тільки знизував плечима, кидав цю тему і давав їй спокій. Дивовижно!

Для початку, добравшись першого ранку перебування в нього вдома до його ноутбука, Лісбет, зрозуміло, перекачала звідти всю інформацію в свій комп’ютер. Тепер не важливо було, усуне він її від подальшої роботи чи ні, – доступ до матеріалу в неї все одно був.

Потім вона спробувала спровокувати його, у нього на очах читаючи документи в його ж комп’ютері. Вона чекала на вибух люті. А він лише подивився на неї з якимсь пригніченим виглядом, пробурмотів щось іронічне, прийняв душ, а потім заходився обговорювати з нею те, що вона прочитала. Дивний хлопак. Просто-таки виникала спокуса повірити в те, що він їй довіряє.

Разом з тим його обізнаність про її таланти хакера видавалася справою серйозною. Лісбет Саландер знала, що юридичною мовою хакерство, яким вона займалася по роботі і задля власної втіхи, називалося незаконним проникненням у комп’ютер і могло призвести до ув’язнення строком до двох років. Це був уразливий момент – сидіти за ґратами їй не хотілось, а ще у в’язниці в неї, швидше за все, відберуть комп’ютер, позбавивши тим самим єдиної роботи, яка в неї справді добре виходила. їй навіть на думку не спадало розповідати Драґанові Арманському чи комусь іншому, як вона добуває інформацію, за яку вони платять.

За винятком Чуми і небагатьох людей у Мережі, подібних до неї професійних хакерів, – а більшість з них знали її тільки як Осу і гадки не мали, хто вона така й де живе, – в її таємницю проник тільки Калле Блумквіст. Він спіймав її, бо вона зробила помилку, якої не зробить навіть дванадцятилітній хакер-новачок, і це свідчило лише про те, що її мізки розплавилися і вона заслуговує на добрячий прочухан. Проте він не оскаженів і не перевернув усе догори дном, а замість цього найняв її на роботу.

З цієї причини Лісбет на нього вже трохи злилася.

Коли вони з’їли по бутерброду на ніч і зібралися йти спати, він раптом запитав її, чи гарний вона хакер. На власний подив, вона йому відповіла, навіть не подумавши:

– Мабуть, кращий у Швеції. Можливо, є ще двоє чи троє людей мого рівня.

У своїй правоті вона нітрохи не сумнівалася. Колись Чума був кращим за неї, але вона давно його обійшла.

В той же час вимовляти ці слова вголос було дивно, раніше їй цього робити не доводилося. Та власне, і ні з ким було вести подібні розмови, і їй раптом стало приємно, що він, схоже, захоплений її можливостями. Але потім він усе зіпсував, спитавши, як вона всього цього навчилася.

Вона не знала, що відповідати.

«Я завжди це вміла», – могла б вона сказати.

Та замість відповіді вона просто пішла й лягла спати, навіть не побажавши йому на добраніч.

Мікаель ніяк не відреагував на її раптовий відхід, мабуть, аби ще більше її розсердити. Вона лежала, прислухаючись до того, як він ходить по кухні, прибирає і миє посуд. Він завжди лягав пізніше за неї, але зараз вочевидь теж збирався спати. Вона почула, як він пройшов у ванну, а потім подався до себе в спальню і зачинив двері. Через деякий час до неї донеслося скрипіння його ліжка, що стояло за півметра від неї, за стіною.

За тиждень, який вона прожила в нього, він жодного разу не спробував з нею фліртувати. Він з нею працював, цікавився її думкою, поправляв її, коли вона помилялася, визнавав її правоту, коли вона йому вичитувала. Чорт забирай, він ставився до неї як до людини.

Лісбет раптом усвідомила, що їй подобається товариство Мікаеля Блумквіста і що, мабуть, вона йому навіть довіряє. Раніш вона нікому не довіряла, хіба що Хольгерові Пальмґрену. Щоправда, зовсім з іншої причини: Пальмґрен був передбачуваним добрим дядьком.

Лісбет раптом схопилася, підійшла до вікна і розгублено втупилася в темряву. Найважчим для неї завжди було вперше показатися голою іншій людині. Вона не сумнівалася в тому, що її худорляве тіло справляє неприємне враження. Груди – плоскі, про стегна й говорити не доводиться. На її погляд, пропонувати їй було особливо нічого. А проте вона залишалася звичайнісінькою жінкою, з тим же статевим потягом і бажанням, що і в інших. Вона простояла, роздумуючи, майже двадцять хвилин, а потім наважилася.

Мікаель улігся і розгорнув роман Сари Барецьки, аж раптом почув, як рипнули відчинені двері, і зустрівся поглядом з Лісбет Саландер, загорнутою в простирадло. Якийсь час вона мовчки стояла в дверях, мовби про щось роздумуючи.

–  Щось трапилося? – запитав Мікаель.

Вона похитала головою.

– Що тобі треба?

Вона підійшла до нього, взяла книжку і поклала на нічний столик. Потім нахилилася і поцілувала його в губи. Ясніше виявити свої наміри було просто неможливо. Вона швидко забралася до нього на ліжко, всілася й подивилась на нього вивчаючим поглядом. Потім опустила руку на простирадло в нього на животі. Позаяк ніякого протесту з його боку не надійшло, вона нахилилася і вкусила його за сосок.

Мікаель геть розгубився. Через кілька секунд він схопив її за плечі і відсунув настільки, щоб бачити лице. Її дії вочевидь не залишили його байдужим.

–  Лісбет... я не певний, що це гарна ідея. Адже нам доведеться разом працювати.

– Я хочу, щоб ти мене трахнув. Від цього в мене не виникне жодних проблем у роботі з тобою, але мені буде з тобою неймовірно важко, якщо ти мене звідси виставиш.

– Але ж ми ледь знаємо одне одного.

Вона раптом усміхнулася, коротко, немов кашлянула:

–  Коли я збирала про тебе інформацію, то переконалася, що раніше це тобі не заважало. Навпаки, ти з тих, хто не пропускає жодної спідниці. У чому ж річ? Я для тебе недостатньо сексуальна?

Мікаель помотав головою, намагаючись підібрати які-небудь переконливі докази. Не діждавшись відповіді, вона стягла з нього простирадло і всілась на нього верхи.

–  У мене немає презервативів, – сказав Мікаель.

–  Начхати.

Коли Мікаель прокинувся, Лісбет уже встала. Він почув, як вона порається з кавником на кухні. На годиннику було близько сьомої. Позаяк поспати йому вдалося всього дві години, він ще трохи полежав із заплющеними очима.

Він зовсім не розумів Лісбет Саландер. До цього вона жодного разу навіть поглядом не натякнула, що виявляє до нього бодай найменшу цікавість як до чоловіка.

–  Доброго ранку, – сказала Лісбет, заглядаючи в двері і навіть трохи посміхаючись.