Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 35 страниц)

«Гм... а це, можливо, і варіант...» – невпевнено відзначила вона.

Хоча Лісбет чудово знала, для чого існує жіночий кризовий центр, їй ніколи і на думку не спадало звертатися туди самій. В її очах жіночі кризові центри призначалися для жертв, а до таких вона себе ніколи не зараховувала. Отже, залишалося зробити те, чого їй раніше робити не доводилося, – взяти рішення в свої руки і розібратися зі своїми проблемами самій.

І це точно був варіант.

Адвокатові Нільсу Б’юрману це нічого доброго не віщувало.

Глава
13

Четвер, 20 лютого – п'ятниця, 7 березня.

Останнього тижня лютого Лісбет Саландер сама собі дала першочергове особливе завдання: адвокат Нільс Б’юрман, 1950 року народження. Вона працювала приблизно по шістнадцять годин на добу, вивчаючи особисті обставини ретельніше, ніж будь-коли. Вона задіяла всі доступні архіви та офіційні документи, дослідила все його найближче оточення, ознайомилася з його фінансовим становищем і детально вивчила кар’єру й конкретні справи.

Результат виявився убивчим.

Він був юристом, членом Колегії адвокатів і автором напрочуд багатослівної і надзвичайно нудної дисертації з торгового права. Він мав бездоганну репутацію. Адвокат Б’юрман жодного разу не проколовся. Один-єдиний раз на нього заявляли до Колегії адвокатів – десять років тому його звинувачували в посередництві під час нелегальної купівлі квартири, але йому вдалося довести свою невинність, і справу було закрито. З фінансовим становищем усе було гаразд; адвокат Б’юрман був людина грошовита, його статок обчислювався щонайменше десятьма мільйонами. Податків він вносив більше, ніж треба було, був членом «Ґрінпісу» і «Міжнародної амністії», а також жертвував гроші до Фонду допомоги хворим на серцеві і легеневі захворювання. У ЗМІ він фігурував рідко, але кілька разів підписував офіційні відозви на підтримку політичних в’язнів країн третього світу. Він жив у пятикімнатній квартирі на Уппландсґатан, неподалік від площі Уденплан, і був секретарем свого житлового кооперативу. Був розлучений і бездітний.

Лісбет Саландер приділила пильну увагу його колишній дружині Єлені. Та була родом з Польщі, але все життя прожила в Швеції. Працювала в реабілітаційному центрі і, схоже, вдало повторно вийшла заміж за Б’юрманового колегу. Зачепитися нема за що. Шлюб з Б’юрманом тривав чотирнадцять років, і розлучення пройшло безконфліктно.

Адвокат Б’юрман регулярно працював з молоддю, що мала проблеми з правосуддям. До того як стати опікуном Лісбет Саландер, він був наставником чотирьох молодих людей. У всіх цих випадках йшлося про малоліток, і після досягнення ними повноліття рішення суду звільняло його від цієї ролі. Один з його колишніх підопічних як і раніше користувався послугами Б’юрмана як адвоката, так що і тут, схоже, ніякі конфлікти не проглядалися. Якщо використання підзахисних і стало для Б’юрмана звичкою, то він це добре приховував, і скільки Лісбет не копала, їй так і не вдалося виявити ніяких ознак чого-небудь протизаконного. Всі четверо щасливо влаштували своє життя, мали бойфрендів чи, відповідно, ґьорл– френдів, роботу, житло і кредитні картки.

Вона зателефонувала кожному з чотирьох клієнтів, відрекомендувавшись соціальним працівником, який вивчає те, як діти, що раніше мали наставника, організовують своє життя в порівнянні з іншими дітьми. При цьому вона запевнила, що гарантується цілковита анонімність. Вона склала анкету з десяти питань, які і ставила по телефону. Кілька питань було сформульовано так, що клієнтам доводилося розповідати про користь наставництва, – коли б вони мали щось проти Б’юрмана, це б обов’язково з’ясувалося. Але ніхто не сказав про нього нічого поганого.

Закінчивши розслідування, Лісбет Саландер зібрала всю документацію в паперовий пакет із супермаркету і виставила його в передпокій до двадцяти інших мішків з газетами. Зовні адвокат Б’юрман виявився бездоганний. У його минулому не було взагалі нічого такого, що Лісбет Саландер змогла б використати як важіль. Вона твердо знала, що він нікчема і мерзотник, але не знайшла жодного факту, який допоміг би їй це довести.

Настав час шукати інші варіанти. Коли вона проаналізувала все, залишилася одна можливість, що здавалася все більш і більш привабливою чи, принаймні, цілком здійсненною. Найпростіше було б, якби Б’юрман просто зник з її життя. Раптовий інфаркт поклав би край цій проблемі. Заковика полягала лише в тому, що в паскудних п’ятдесятип’ятилітніх мужиків інфаркти на замовлення не робляться.

Але тут можна ж ужити заходів.

Мікаель Блумквіст підтримував свій зв’язок із Сесілією Ванґер з якнайбільшою обережністю. Сесілія поставила три умови: вона не хотіла, щоб хто-небудь знав про їхні зустрічі, йому слід було приходити тільки за її дзвінком, коли вона бувала в гуморі, і ночувати він мав у себе.

Її пристрасть вражала і спантеличувала Мікаеля. Коли вони здибувалися в «Кафе Сусанни», вона трималася доброзичливо, але прохолодно і зберігала дистанцію. У себе ж у спальні вона просто шаленіла.

Мікаелю, взагалі-то, не хотілося бабратися в її особистому житті, але ж його найняли саме для того, щоб він бабрався в особистому житті всієї родини Ванґер. Відчуття в нього були неоднозначні, але разом з тим він почував цікавість. Якось він спитав у Хенріка Ванґера, з ким Сесілія була одружена і що в них сталося. Своє питання він поставив, коли з’ясовував минуле Олександра, Бірґера та інших членів сім’ї, що були на острові в день зникнення Харієт.

–  Сесілія? Не думаю, щоб вона мала до Харієт яке-небудь відношення.

–  Розкажіть про її минуле.

–  Вона повернулася сюди після навчання і почала працювати вчителькою. Познайомилася з чоловіком на ім’я Джері Карлссон, який, на жаль, працював у концерні «Ванґер». Вони одружилися. Я думав, що шлюб був щасливим, принаймні, спочатку. Проте за кілька років я став помічати, що все далеко не так безхмарно. Він її лупцював. Звичайна історія – він її бив, а вона терпіла і захищала його. Під кінець він перестарався, і вона потрапила до лікарні з важкими травмами. Я поговорив з нею і запропонував допомогу. Вона переїхала сюди, на острів, і з того часу відмовляється зустрічатися з чоловіком. Я потурбувався про те, щоб його звільнили.

–  Але ж вона так і не розлучилася з ним.

–  Не знаю, чому вона не розлучилася офіційно. Та позаяк вона так і не зібралася знову вийти заміж, це, мабуть, не мало значення.

–  А цей Джері Карлссон, він мав якесь відношення до...

–  ...до Харієт? Ні, в шістдесят шостому році він в Хедестаді не жив і в концерні ще не працював.

–  Зрозуміло.

–  Мікаелю, Сесілію я люблю. З нею не завжди легко, але вона одна з найкращих людей в нашій родині.

Цілий тиждень Лісбет Саландер з бюрократичною скрупульозністю планувала усунення адвоката Нільса Б’юрмана. Вона зважувала – і відкидала – різні методи доти, доки не відібрала кілька цілком реальних сценаріїв. Ніяких необдуманих дій. Першою її думкою було спробувати організувати нещасний випадок, але незабаром вона додумалася до того, що це з таким же успіхом може бути й відверте вбивство.

Потрібно було виконати лише одну умову. Адвокат Б’юрман повинен умерти так, щоб його смерть ніяк не можна було пов’язати з нею самою. Те, що їй доведеться фігурувати в майбутньому поліцейському розслідуванні, вона вважала більш чи менш неминучим: коли вивчатимуть діяльність Б’юрмана, її ім’я рано чи пізно виникне. Проте вона була лише одним з цілої низки його нинішніх і колишніх клієнтів і зустрічалася з ним усього кілька разів, і якщо тільки сам Б’юрман не записав у себе в щоденнику, що присилував її робити йому міньєт – а це здавалося їй малоймовірним, – то мотиву вбивати його в неї не було. Не повинно бути ані найменших доказів, що його смерть якось пов’язана з клієнтами; є колишні подруги, родичі, випадкові знайомі, колеги тощо. Трапляється навіть те, що зазвичай називають хуліганським нападом, коли злочинець і жертва один одного взагалі не знають.

Якщо про неї зайде мова, то з’ясується, що вона всього лише безпорадна недієздатна дівчина з документами про розумову неповноцінність. Отже, було б дуже добре, якби Б’юрмана вбили таким складним способом, що розумово відсталу дівчину ніяк не можна було 6 у цьому запідозрити.

Стрілецьку зброю вона відкинула відразу. Роздобути її не становило б для неї великих труднощів, але поліція якраз дуже добре вміє розбиратися в справах, що стосуються зброї, і таким чином зможе напасти на її слід.      .

Вона подумала про ніж, який можна було б купити в найближчій господарчій крамниці, але відкинула і його. Навіть якщо вона раптово прийде і встромить ножа йому в спину, немає жодної гарантії, що він помре відразу й мовчки чи що помре взагалі. А значить, може зчинитися галас, який приверне увагу, і на її одязі може залишитися кров, що загрожує стати вагомим доказом її участі.

Вона навіть подумувала про яку-небудь бомбу, але це здавалося занадто складним. Виготовити бомбу самій не проблема – в Інтернеті повно посібників з виробництва найсмертоносніших знарядь. Проте вибуховий пристрій важко встановити так, щоб не наражати на ризик невинних людей, які випадково опинилися поблизу. Крім того, знов-таки немає гарантії, що він дійсно загине.

Задзвонив телефон.

–  Вітаю, Лісбет, це Драґан. У мене є для тебе робота.

–  У мене немає часу.

–  Це важливо.

–  Я зайнята, – сказала вона і поклала слухавку.

Врешті-решт вона зупинилася на несподіваному варіанті – отрута. Ця ідея спочатку здивувала її саму, але, коли уважніше глянула, Лісбет визнала її найкращою.

Кілька діб Лісбет Саландер провела, прочісуючи Інтернет у пошуках підходящої отрути. Вибір виявився великим. Наприклад, можна взяти одну з найбільш смертельних отрут, відомих науці, – ціаністий водень, який частіше називають синильною кислотою.

Ціаністий водень використовується як компонент у деяких хімічних виробництвах, наприклад для виготовлення фарбників. Щоб убити людину, досить кількох міліграмів; один літр у резервуарі води цілком може знищити середнього розміру місто.

Із зрозумілих причин таку смертоносну речовину тримають за сімома замками. Проте якщо політичний фанатик, що замислив убивство, не може зайти до найближчої аптеки і попросити десять мілілітрів ціаністого водню, то виготовити цю отруту на звичайній кухні можна майже в необмежених кількостях. Потрібне лише немудре лабораторне устаткування, що продається у складі дитячих хімічних наборів за дві-три сотні крон, та кілька інгредієнтів, які легко знайти серед звичайних господарчих товарів. Інструкція щодо виготовлення лежить в Інтернеті.

Іншим варіантом був нікотин. З одного блока сигарет можна добути достатню кількість міліграмів, а потім зварити сироп. Ще кращою речовиною, щоправда складнішою у виробництві, є сульфат нікотину, що має властивість вбиратися через шкіру; тобто досить надіти гумові рукавички, наповнити водяний пістолет і вистрілити адвокатові Б’юрману в лице. Протягом двадцяти секунд він утратить свідомість, а за кілька хвилин помре.

До цього моменту Лісбет Саландер уявлення не мала про те, що так багато звичайнісіньких речей з найближчої крамниці побутової хімії можна обернути в смертоносну зброю. Присвятивши кілька днів вивченню цієї теми, вона переконалася, що нема ніяких особливих технічних перешкод для того, щоб розібратися з опікуном в найкоротші строки.

Залишалися тільки дві проблеми: смерть Б’юрмана не дасть їй змоги розпоряджатися своїм життям самім і немає ніяких гарантій, що Б’юрманів наступник не виявиться у сто разів гіршим.

Потрібно було провести аналіз наслідків.

Їй треба було знайти спосіб керувати своїм опікуном і тим самим власним становищем. Вона просиділа на старому дивані у вітальні цілий вечір, наново прокручуючи ситуацію в голові. Під кінець вечора вона відкинула ідею вбивства за допомогою отрути і виробила альтернативний план.

Особливо привабливим він, проте, не був і припускав, що вона знову дозволить Б’юрманові на неї накинутися. Але якщо в неї все вийде, вона переможе.

Так їй здавалося.

На кінець лютого життя Мікаеля в Хедебю вже йшло своїм звичаєм. Щоранку він вставав о дев’ятій годині, снідав і працював до дванадцятої, вивчаючи новий матеріал. Потім, незважаючи на погоду, годину прогулювався. У другій половині дня він працював і далі вдома чи в «Кафе Сусанни», або опрацьовуючи прочитане вранці, або записуючи фрагменти майбутньої біографи Хенріка. Між третьою і шостою в нього завжди був вільний час. Він закуповував, прав, їздив у Хедестад і робив інші домашні справи. Близько сьомої він ходив до Хенріка Ванґера і ставив питання, що накопичилися за день. Близько десятої він повертався додому і читав до години або другої ночі, систематично вивчаючи зібрані Хенріком документи.

На свій подив, Мікаель виявив, що робота над біографією Хенріка йде як по маслу. У нього вже набралося близько ста двадцяти сторінок чорнового варіанта сімейної хроніки, що охоплювала період від прибуття Жана Батиста Бернадота до Швеції і приблизно до 1920-х років. Після цього просування сповільнилося, і тепер йому доводилося ретельно добирати слова.

Через бібліотеку в Хедестаді Мікаель замовив книги, що описували епоху виникнення шведського нацизму, зокрема докторську дисертацію Гелени Льов «Свастика і сніп Васи». Він написав ще близько сорока сторінок про Хенріка та його братів, поставивши свого працедавця в центр усієї оповіді. Мікаель склав обширний план майбутніх досліджень з метою зрозуміти, як виглядало і працювало у той час сімейне підприємство, і виявив, що клан Ванґерів був до того ж міцно пов'язаний з імперією Івара Крюґера. Це була ще одна побічна лінія, якій треба було приділити увагу. Він прикинув, що в цілому йому залишається написати сторінок триста. У нього був графік, згідно з яким він мав намір до першого вересня подати на суд Хенріка Ванґера повний чорновий варіант, а восени почати доопрацьовувати текст.

Зате в справі Харієт Ванґер Мікаель не просунувся ні на міліметр. Скільки він не читав об'ємистий матеріал і не роздумував над деталями, у нього не з'являлося жодної підстави запідозрити, що розслідування слід було вести іншими шляхами.

Якось суботнього вечора наприкінці лютого в нього відбулася довга розмова з Хенріком Ванґером, у якій він звітував про цілковиту відсутність успіхів. Старий терпляче слухав, поки Мікаель перелічував усі глухі кути, в які заходив.

–  Коротше кажучи, Хенріку, я не знаходжу в розслідуванні ніяких промахів.

–  Я розумію, що ти маєш на увазі. Сам бився до втрати свідомості. І разом з тим я певен, що ми безперечно щось проґавили. Ідеальних злочинів не буває.

–  Ми ж навіть не можемо стверджувати, що злочин дійсно було скоєно.

Хенрік Ванґер зітхнув і засмучено розвів руками.

–  Працюй далі, – попросив він. – Доведи роботу до кінця.

–  Це безглуздо.

–  Можливо. Але не здавайся.

Мікаель зітхнув.

–  Номери телефонів, – промовив він нарешті.

–  Так.

–  Вони повинні щось означати.

–  Так.

–  Вони записані навмисно.

–  Так.

–  Але ми не можемо їх зрозуміти.

–  Так.

–  Або розуміємо неправильно.

–  Саме так.

–  Це не номери телефонів. Вони означають щось інше.

–  Можливо.

Мікаель знову зітхнув і пішов додому, щоб читати далі.

Коли Лісбет Саландер знову зателефонувала і заявила, що їй потрібні гроші, адвокат Нільс Б’юрман зітхнув полегшено. Від останньої планової зустрічі вона відмовилася, пославшись на те, що мусить працювати, і в його душу закрався невиразний неспокій. Невже вона перетворюється на некеровану проблемну дитину? Та позаяк, не з’явившись на зустріч, вона не дістала кишенькових грошей, рано чи пізно їй все одно доведеться до нього звернутися. Також адвоката непокоїла думка про те, що вона могла розповісти кому-небудь про його витівку.

Її дзвінок з приводу грошей переконав опікуна, що ситуація під контролем. Але її необхідно приструнчити, вирішив Нільс Б’юрман, Вона повинна зрозуміти, хто тут головний, і лише тоді у них зможуть скластися конструктивніші стосунки. Тому цього разу він призначив їй зустріч не в офісі, а в себе вдома. Почувши таку вимогу, Лісбет Саландер на тому кінці дроту надовго замовкла – проклята тупоумна сука, – а потім усе-таки погодилася.

Вона планувала зустрітися з ним так само, як і минулого разу, у нього в офісі. Тепер же їй доводилося ступати на незнайому територію. Зустріч було призначено на вечір п’ятниці. Код під’їзду Лісбет Саландер отримала по телефону, але подзвонила в двері квартири тільки о пів на дев’яту, на півгодини пізніше призначеного часу. Ці півгодини на темних сходах були потрібні їй для того, щоб востаннє перевірити план, зважити альтернативні варіанти, остаточно зважитися і зібратися з духом.

Близько восьмої години вечора Мікаель закрив ноутбук і надягнув куртку. Світло в кабінеті він вимикати не став. Небо було всіяне зірками, а температура трималася коло нуля. Мікаель швидкою ходою попрямував під гору по дорозі, що вела до Естергорда. Минувши будинок Хенріка Ванґера, він звернув наліво й пішов нерозчищеною, але втоптаною доріжкою понад берегом. На воді блимали бакени, і в темряві красиво сяяв вогнями Хедестад. Мікаелю потрібне було свіже повітря, але головне, хотілося уникнути пильних очей Ізабелли Ванґер. Побіля будинку Мартіна Ванґера він знову вийшов на дорогу і на самому початку десятої опинився біля Сесілії Ванґер. Вони відразу пішли до її спальні.

Зустрічалися вони раз або двічі на тиждень. У цій глушині Сесілія стала для Мікаеля не тільки коханкою, а й людиною, якій він почав довіряти. Йому значно більше користі давало обговорення проблеми Харієт Ванґер з нею, ніж з Хенріком.

План майже відразу пішов шкереберть.

Адвокат Нільс Б’юрман відчинив двері квартири,одягнений у халат. Він уже встиг розсердитися на її запізнення і просто махнув рукою, щоб вона заходила. На ній були джинси, чорна футболка і неодмінна шкіряна куртка. На ногах чорні черевики, а на грудях, на перекинутому через плече ремені, висів маленький заплічник.

–  Ти що, навіть на годинник не навчилася дивитися? – роздратовано привітав її Б’юрман.

Саландер не відповіла. Вона роззиралася. Квартира виглядала приблизно так, як вона і уявляла собі після вивчення її планування в архіві Управління житлового будівництва. Меблі в нього були світлі, з берези й бука.

–  Заходь, – сказав Б’юрман уже привітніше.

Обійнявши Саландер за плечі, він повів її через хол у глиб квартири і без зайвих розмов прочинив двері у спальню. Не залишалося жодних сумнівів у тому, яких саме послуг від неї чекають.

Лісбет Саландер поспішно огледілася. Холостяцька обстановка, двоспальне ліжко з високою спинкою з неіржавіючої сталі, комод, що виконував одночасно роль нічного столика. Приліжкові лампи з неяскравим світлом, одежна шафа з дзеркальною стінкою, ротанговий стілець і маленький столик у кутку, біля дверей.

Б’юрман узяв її за руку і підвів до ліжка.

–  Розкажи, навіщо тобі знадобилися гроші цього разу. Знову на комп’ютерні штучки?

–  На їжу.

–  Звичайно. Як же я не здогадався, ти ж пропустила нашу останню зустріч.

Він узяв її за підборіддя й підняв обличчя так, що їхні погляди зустрілися.

–  Як ти себе почуваєш?

Вона знизала плечима.

–  Ти обдумала те, що я сказав минулого разу?

–  Що саме?

–  Лісбет, не корч із себе більшу дурепу, ніж ти є. Я хочу, щоб ми з тобою були друзями і допомагали одне одному.

Вона не відповіла, і адвокат Б’юрман поборов бажання дати їй ляпаса, щоб трохи збадьорити.

–  Тобі минулого разу сподобалася наша гра для дорослих?

–  Ні.

Він звів брови:

–  Лісбет, не дурій.

–  Мені потрібні гроші, щоб купити їжу.

–  Саме про це ми того разу й говорили. Якщо ти будеш доброю до мене, я буду добрий до тебе. Але якщо ти почнеш зі мною сваритися, то...

Його рука ще міцніше стисла її підборіддя, але вона вивільнилася.

–  Мені потрібні мої гроші. Що ви хочете, щоб я зробила?

–  Ти чудово знаєш.

Він схопив її за плече і потягнув до ліжка

–  Заждіть, – швидко сказала Лісбет.

Кинувши на нього покірний погляд, вона коротко кивнула. Потім зняла заплічник і шкіряну куртку із заклепками й огледілася. Поклала куртку на ротанговий стілець, поставила заплічник на круглий столик і зробила кілька нерішучих кроків до ліжка. І зупинилася, немов трохи задумалася.

Бюрман підійшов ближче.

–  Заждіть, – знову сказала вона таким тоном, ніби намагалася його напоумити. – Я не хочу, щоб мене примушували робити міньєт щоразу, як мені знадобляться гроші.

Бюрман почервонів і раптом ударив її долонею по обличчю. Саландер витріщила очі, але перш ніж вона встигла хоч якось відреагувати, він схопив її за плече і жбурнув на ліжко, обличчям униз. Такий несподіваний напад заскочив її зненацька. Вона спробувала перекинутися, але він придавив її до ліжка і сів на неї верхи.

Все йшло точнісінько як і минулого разу: вона безнадійно поступалася йому у фізичній силі. Чинити опір вона могла, тільки намагаючись ударити його в очі нігтями або яким-небудь предметом. Вироблений нею сценарій вже наказав довго жити.

«Бля!» – подумала Лісбет Саландер, коли він зірвав з неї футболку. Вона з жахом зрозуміла, що переоцінила свої можливості.

Потім почула,як він відкрив шухляду комода, що стояв біля ліжка. Пролунало дзвякання металу. Спочатку вона не зрозуміла, що відбувається, але потім побачила, як на її зап’ясті клацнуло кільце кайданків. Він витягнув їй руки вгору, пропустив ланцюг другого кільця навколо одного із стовпців спинки ліжка і замкнув його на другому зап’ясті. Йому не завдало великого клопоту стягнути з неї взуття і джинси. Нарешті він зірвав з неї трусики і розпрямився, тримаючи їх у руці.

–  Лісбет, ти повинна навчитися довіряти мені, – сказав він. – Я навчу тебе, як гратися в цю гру для дорослих. Будеш поводитися погано, я тебе покараю. А будеш слухняною дівчинкою, ми станемо друзями.

Він знову сів на неї верхи:

–  Отже, анальний секс тобі не подобається.

Лісбет Саландер відкрила рот, щоб закричати. Б’юрман схопив її за волосся і запхнув у рота труси. Вона відчула, як він чимось обмотує їй щиколотки, розсовує ноги і міцно прив’язує – вона опинилася в його цілковитій владі. Лісбет чула, як він ходить кімнатою, але бачити його не могла, позаяк обличчя їй закривала футболка. Кілька хвилин він вичікував, їй заледве вдавалося дихати. Потім вона відчула дикий біль, коли він розлючено встромив їй щось у зад.

Сесілія Ванґер як і колись дотримувалася правила, що ночувати Мікаель повинен у себе вдома. На початку третьої по півночі він став одягатися, а вона лежала й далі голісінька на ліжку, тихенько йому всміхаючись.

–  Ти мені подобаєшся, Мікаелю. Мені з тобою добре.

–  Ти мені теж подобаєшся.

Вона притягнула його назад до ліжка і стягла з нього сорочку, яку він тільки що надів. Він затримався ще на годину.

Проходячи зрештою повз будинок Харальда Ванґера, Мікаель помітив, як йому здалося, ворушіння однієї з фіранок на другому поверсі. Щоправда, було дуже темно, щоб сказати напевно.

Тільки близько четвертої ранку суботи Лісбет Саландер дістала змогу вдягнутися. Вона взяла шкіряну куртку і заплічник і попленталася до виходу, де на неї вже чекав Б’юрман – він щойно прийняв душ і був акуратно одягнений. Він простягнув їй чек на дві з половиною тисячі крон.

–  Я відвезу тебе додому, – сказав він, відчиняючи двері.

Переступивши поріг квартири, вона обернулася. Її тіло виглядало розчавленим, обличчя опухло від сліз, і, коли їхні погляди зустрілися, він відсахнувся. Йому ніколи ще не доводилося бачити таку неприховану спопеляючу ненависть. Лісбет Саландер справляла враження саме такої божевільної, як її описував журнал.

–  Ні, – сказала вона так тихо, що він ледве розчув.– Я доберуся сама.

Він поклав руку їй на плече:

–  Справді?

Вона кивнула. Рука в неї на плечі стислася.

–  Ти ж пам’ятаєш, про що ми домовилися. Ти прийдеш сюди наступної суботи.

Вона знову кивнула. Покірно.

Він її відпустив.