Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)

–  Вашого злочину? – перепитав Мікаель.

–  Мені було шістнадцять років. Я боялася, соромилася, впадала у відчай. Я була сама. Правду знали тільки Аніта і Мартін. Я розповіла Аніті про сексуальне насильство, але не мала сил розповісти про те, що мій батько був ще й чокнутим убивцею жінок. Про це Аніта так і не довідалася. Зате я розповіла їй про свій власний злочин, який був таким жахливим, що, коли дійшло до справи, я не змогла зізнатися Хенрікові. Я молилася, щоб Господь пробачив мені, і на кілька років сховалася в монастирі.

–  Харієт, ваш батько був насильником і вбивцею. Вашої провини в цьому не було.

–  Я знаю. Батько присилував мене до сексу протягом року. Я робила все, щоб ухилитися від... але він був моїм батьком, і я не могла раптом відмовитися спілкуватися з ним, нічого не пояснюючи. Тому я посміхалася, грала комедію, намагалася вдавати, що все нормально, і старалася, щоб під час наших зустрічей з ним хто-небудь завжди був поблизу. Мати, звісно, знала, чим він займається, та її це не хвилювало.

–  Ізабелла знала? – приголомшено вигукнув Мікаель.

Голос Харієт став ще більш суворим:

–  Зрозуміло, знала. Ізабелла знала про все, що відбувалося в нашій родині. Та вона ніколи не звертала уваги на те, що здавалося неприємним або показувало її в невигідному світлі. Батько міг ґвалтувати мене у вітальні, під самим носом у неї, а вона нічого не помічала. Вона була неспроможна визнати, що в моєму або її житті щось негаразд.

–  Я зустрічався з нею. Вона сука.

–  І завжди нею була. Я часто роздумувала над їхніми з батьком стосунками. Я зрозуміла, що вони рідко кохалися після мого народження або навіть узагалі не кохалися. Жінки у батька були, однак Ізабелли він чомусь боявся. Він уникав її, але розлучитися не міг.

–  У родині Ванґерів не розлучаються.

Вона вперше засміялася:

–  Так, не розлучаються. Та річ у тім, що я не мала сили про все розповісти. Про це дізнався б увесь світ. Мої однокласники, всі родичі.

Мікаель накрив рукою її руку:

–  Харієт, мені дуже шкода.

–  Мені було чотирнадцять, коли він уперше мене зґвалтував. І протягом наступного року він водив мене до себе в будиночок. Кілька разів при цьому був присутній Мартін. Він примушував нас з Мартіном виробляти з ним різні речі. Він міцно тримав мене за руки, доки Мартін... діставав від мене задоволення. А коли батько помер, Мартін був готовий узяти собі його роль. Він чекав, що я стану його коханкою, і вважав, що я, зрозуміло, маю підкорятися. На той час у мене не залишалося вибору. Мені доводилося виконувати Мартінові вимоги. Я позбулася одного ката і відразу потрапила в пазурі до наступного, і єдине, що я могла, це стежити за тим, щоб ніколи не залишатися з ним наодинці.

–  Хенрік би...

–  Ви й досі не розумієте, – підвищила вона голос.

Мікаель побачив, що кілька чоловіків біля сусіднього намету подивилися на нього скоса.

Вона знову стишила голос і схилилася до нього:

–  Усі карти відкриті. Решту додумуйте самі.

Вона підвелася і принесла ще дві пляшки пива. Коли вона повернулася, Мікаель сказав їй одне-єдине слово:

–  Готфрід?

Вона кивнула.

–  Сьомого серпня шістдесят п’ятого року батько змусив мене піти з ним до будиночка. Хенрік був у від’їзді. Батько пив і намагався накинутися на мене. У нього навіть не вставав член, і вже починалася біла гарячка. Він завжди був... грубий і жорстокий зі мною, коли ми опинялися на самоті, але того разу він перейшов усякі межі. Він помочився на мене. Потім повідомив про те, що йому хочеться зі мною зробити, і почав розповідати про жінок, яких убивав. Він вихвалявся цим. Цитував Біблію. Так тривало кілька годин. Я не розуміла половини того, що він говорив, але усвідомила, що він зовсім божевільний.

Вона відпила з пляшки і вела далі:

–  Ближче до півночі в нього почався напад люті. Він став зовсім навіженим. Ми були на спальній антресолі. Він обв’язав мені шию футболкою і почав її чимдуж затягувати. У мене потемніло в очах. Я нітрохи не сумніваюся, що він дійсно намагався мене вбити, і вперше за ту ніч йому вдалося-таки зґвалтувати мене.

Харієт Ванґер подивилася на Мікаеля. В її очах читалося благання.

–  Але він був такий п’яний, що мені якимсь чином вдалося вирватися. Я зістрибнула з антресолі на підлогу і в паніці кинулася навтьоки. Гола, я мчала, не тямлячи себе, і потрапила на підмостки біля води. Він, хитаючись, гнався за мною.

Мікаелю раптом захотілося, щоб вона припинила розповідь.

–  Я була достатньо сильною, щоб зіштовхнути п’яного чоловіка в воду. Я схопила весло і утримувала його під водою, доки він не перестав борсатися. Знадобилося всього кілька секунд.

Коли вона зробила паузу, тиша раптом здалася оглушливою.

–  А коли я підвела очі, на підмостках стояв Мартін. Він був наляканий і водночас посміхався. Не знаю, як довго він отирався біля будиночка і шпигував за нами. Відтоді я потрапила йому в лапи. Він підійшов до мене, схопив за волосся і відвів до будинку, знову в Готфрідове ліжко. Він прив’язав мене і ґвалтував, доки наш батько все ще плавав у воді, біля підмостків, і я не могла навіть опиратися.

Мікаель заплющив очі. Йому раптом стало соромно і він пошкодував, що не дав Харієт Ванґер спокій. Проте її голос звучав з новою силою:

–  З того дня він мав наді мною цілковиту владу. Я виконувала всі його вимоги. Мене немов паралізувало, і мій розум врятувало тільки рішення Ізабелли відправити Мартіна до Уппсали – розвіятися після трагічної смерті батька. Вона знала, що він зі мною витіває, і для неї це був спосіб спекатися проблеми. Можете не сумніватися, що Мартін був засмучений.

Мікаель хитнув головою.

–  За весь наступний рік він приїжджав додому тільки на різдвяні канікули, і мені вдавалося триматися від нього подалі.

Між Різдвом і Новим роком я поїхала з Хенріком до Копенгагена. А під час літніх канікул у нас була Аніта. Я довірилася їй, вона весь час залишалася зі мною і стежила за тим, щоб Мартін до мене не наближався.

–  А потім ви зустрілися на Йєрнвегсґатан.

Вона кивнула:

–  Мені сказали, що він не приїде на родинну зустріч, а залишиться в Уппсалі. Проте він, очевидно, передумав, раптово з’явився на іншому боці вулиці й витріщився на мене. Він мені посміхнувся. У мене виникло відчуття кошмарного сну. Я вбила батька, а зараз усвідомила, що мені ніколи не позбутися брата. До цього моменту я подумувала накласти на себе руки. Та тут вирішила, що ліпше втекти.

Вона поглянула на Мікаеля майже весело:

–  Навіть приємно нарешті розповісти правду. Тепер вам відомо все. Як же ви хочете скористатися своїми знаннями?

Розділ
27

Субота, 26 липня – понеділок, 28 липня.

О десятій ранку Мікаель підібрав Лісбет Саландер біля її під’їзду на Лундаґатан й одвіз до крематорію Північного кладовища. Він супроводжував її й на церемонії прощання. Довгий час, крім Лісбет з Мікаелем і жінки-пастора, там нікого не було, та коли похоронна відправа вже почалася, у двері раптом прослизнув Драґан Арманський. Він коротко кивнув Мікаелю і став позаду Лісбет, обережно поклавши їй руку на плече. Вона хитнула головою, не озираючись на нього, ніби знала, хто підійшов до неї ззаду, і після цього немов перестала помічати їхню з Мікаелем присутність.

Лісбет нічого не розповідала про свою матір, але пастор, очевидно, поговорила з кимось із лікарні, де та померла, і Мікаель зрозумів, що причиною смерті став крововилив у мозок. За час усієї церемонії Лісбет не сказала ні слова. Пастор двічі збивалася, коли, звертаючись безпосередньо до Лісбет, яка дивилася їй просто в вічі, не отримувала відповіді. Коли все закінчилося, Лісбет розвернулася і пішла геть, не подякувавши і не попрощавшись. Мікаель з Драґаном глибоко зітхнули і покосилися один на одного. Вони не мали уявлення про те, що коїться у неї в голові.

–  Їй дуже зле, – сказав Драґан.

–  Це я вже зрозумів, – відповів Мікаель. – Добре, що ви прийшли.

–  Яв цьому зовсім не впевнений.

Арманський пильно подивився на Мікаеля:

–  Ви вирушаєте на північ? Приглядайте за нею.

Мікаель пообіцяв. Вийшовши з церкви, вони розлучилися.

Лісбет уже чекала в авто.

Їй довелося поїхати з Мікаелем до Хедесгада, щоб забрати мотоцикл і обладнання, яке вона позичила в «Мілтон сек’юриті». Тільки коли вони минули Уппсалу, Лісбет порушила мовчанку і спитала, як минула поїздка до Австралії. Мікаель вийшов з літака в стокгольмському аеропорту Арланда напередодні пізно ввечері і спав усього кілька годин. Дорогою він виклав їй розповідь Харієт Ванґер. Лісбет Саландер сиділа мовчки і відкрила рота тільки через півгодини.

–  Сука, – сказала вона.

–  Хто?

–  Бісова Харієт Ванґер. Якби вона що-небудь зробила в шістдесят шостому році, Мартін Ванґер не зміг би далі вбивати і ґвалтувати ще тридцять сім років.

–  Харієт знала про вбивства, вчинені батьком, та й гадки не мала про те, що Мартін брав у них участь. Вона втікала від брата, який її ґвалтував і погрожував, якщо вона не підкорятиметься, розповісти про те, що вона втопила батька.

–  Бридня собача.

Далі аж до Хедестада вони їхали мовчки. Лісбет була в особливо похмурому настрої. Мікаель спізнювався на домовлену зустріч і висадив її біля повороту на острів, запитавши, чи дочекається вона його повернення.

–  Ти збираєшся тут ночувати? – спитала вона.

–  Гадаю, так.

–  Ти хочеш, щоб я була вдома, коли ти повернешся?

Він вийшов з машини, підійшов до Лісбет і обійняв її. Вона відштовхнула його майже з люттю. Мікаель відсахнувся.

–  Лісбет, ти мій друг.

Вона подивилася на нього без жодного виразу:

–  Ти хочеш, щоб я залишилася, щоб тобі було кого ввечері трахати?

Мікаель окинув її довгим поглядом. Потім розвернувся, сів у авто і завів мотор. Він опустив скло: вона вороже дивилася на нього.

–  Я хотів бути тобі другом, – сказав він. – Якщо ти думаєш інакше, тобі немає чого чекати на моє повернення.

Коли Дірк Фруде ввів Мікаеля до палати, Хенрік Ванґер сидів повністю одягнений. Мікаель відразу запитав про його здоров’я.

–  Мене збираються завтра відпустити на похорон Мартіна.

–  Як багато розповів вам Дірк Фруде?

Хенрік опустив погляд:

–  Він розповів про те, чим займалися Мартін і Готфрід. Як я зрозумів, усе набагато гірше, ніж я міг собі уявити.

–  Мені відомо, що сталося з Харієт.

–  Як вона померла?

–  Харієт не померла. Вона жива. І мріє з вами побачитися, якщо ви цього захочете.

Хенрік Ванґер і Дірк Фруде витріщилися на Мікаеля так, ніби весь їхній світ цієї миті перевернувся.

–  Знадобився певний час, щоб умовити її приїхати сюди, але вона жива, добре почувається і перебуває тут, у Хедестаді. Вона приїхала сьогодні вранці і може прийти сюди за годину. Звичайно, якщо ви захочете з нею зустрітися.

Мікаелю довелося знову розповісти всю історію від початку до кінця. Хенрік Ванґер слухав так жадібно, ніби це був новий варіант Нагірної проповіді. Лише іноді він укидав яке– небудь запитання або просив Мікаеля щось повторити. Дірк Фруде не промовив жодного слова.

Коли історія підійшла до кінця, старий довго сидів мовчки. Хоча лікарі й запевняли, що Хенрік Ванґер одужав від інфаркту, Мікаель боявся розповідати йому історію Харієт – він гадав, що для старого це буде заважке випробування. Проте Хенрік не виявляв жодних ознак душевного хвилювання, хіба що голос його звучав дещо невиразно, коли він нарешті заговорив.

–  Бідолашна Харієт. їй усе-таки треба було прийти до мене.

Мікаель подивився на годинник. Він показував за п’ять хвилин четверту.

–  Ви хочете з нею зустрітися? Вона як і раніше боїться, що ви відвернетеся від неї, коли дізнаєтеся всю правду до кінця.

–  А квіти? – спитав Хенрік.

–  Я запитав її про це в літаку дорогою додому. З усієї сім’ї вона любила тільки одну людину – вас. Квіти, зрозуміло, надсилала вона. Харієт сподівалася таким чином дати вам зрозуміти, що вона жива і з нею все гаразд, не виходячи з тіні. Але про стан справ у Хедестаді вона могла дізнатися тільки від Аніти, яка жодного разу не показувалася тут і, закінчивши навчання, відразу переїхала за кордон. Тому Харієт нічого не знала про те, що тут відбувалося, і не уявляла, як тяжко ви страждали, вважаючи, ніби з вас просто знущається її вбивця.

–  Гадаю, що квіти вона відправляла за допомогою Аніти.

–  Та працювала в авіакомпанії і літала по всьому світові – вона надсилала квіти з тих місць, куди потрапляла.

–  Але як ти дізнався про те, що допомогла їй саме Аніта?

–  З фотокартки, на якій її можна побачити у вікні кімнати Харієт.

–  Але ж вона могла бути причетна до... вона ж могла виявитися вбивцею. Як ти здогадався, що Харієт жива?

Мікаель подивився на Хенріка Ванґера довгим поглядом, а потім усміхнувся, вперше з часу повернення до Хедестада:

–  Аніта була причетна до зникнення Харієт, проте вбивцею вона бути не могла.

–  Чому ти був такий упевнений у цьому?

–  Тому що це не якийсь безглуздий детектив. Якби Аніта вбила Харієт, ви давним-давно знайшли б її тіло. Отже, єдине логічне пояснення полягало в тому, що Аніта допомогла їй утікати і переховуватися. То ви хочете зустрітися з Харієт?

–  Звісно, хочу.

Мікаель знайшов Харієт у холі лікарні, коло ліфтів. Спершу він навіть не впізнав її; відтоді, як вони розлучилися напередодні в аеропорту, вона встигла повернути собі темний колір волосся. На ній були чорні брюки, біла блузка та елегантний сірий жакет. Вона мала чудовий вигляд, і Мікаель, вирішивши її підбадьорити, нахилився і поцілував її в щоку.

Коли Мікаель відчинив перед Харієт Ванґер двері, Хенрік підвівся зі свого крісла. Вона зробила глибокий вдих:

–  Доброго дня, Хенріку.

Старий оглянув її з голови до ніг. Харієт підійшла і поцілувала його. Мікаель кивнув Діркові Фруде і зачинив двері, залишивши їх наодинці.

Коли Мікаель приїхав на острів Хедебю, Лісбет Саландер у будиночку не було. Відеоапаратура та її мотоцикл зникли, так само як і сумка з її речами й туалетне приладдя з ванної кімнати. Тож будиночок відразу здався йому порожнім.

Мікаель похмуро пройшовся будинком, який раптом зробився чужим і якимсь несправжнім. Він поглянув на купи паперів у кабінеті, які йому слід було скласти в коробки і віднести назад до Хенріка, але не мав сили починати прибирання. У крамниці він купив хліба, молока, сиру й ще чогось на вечерю, а потім поставив кавник, усівся в саду і почав читати вечірні газети, взагалі ні про що не думаючи. Близько пів на шосту через міст проїхало таксі. За три хвилини воно повернулося у зворотному напрямі. На задньому сидінні Мікаель упізнав Ізабеллу Ванґер.

Близько сьомої він задрімав у саду, але тут з’явився Дірк Фруде і розбудив його.

–  Як справи у Хенріка з Харієт? – спитав Мікаель.

–  У цієї сумної історії є свої забавні моменти, – відповів адвокат, стримано посміхаючись. – До палати Хенріка зненацька увірвалася Ізабелла. Вона помітила, що ви повернулися назад, і зовсім збожеволіла. Кричала, що час покласти край цьому ідіотському базіканню про Харієт і що ви своїм копирсанням довели її сина до смерті.

–  Мабуть, щодо цього вона має рацію.

–  Вона вимагала від Хенріка, щоб він вас звільнив і простежив за тим, щоб ви звідси зникли, а також щоб він припинив пошуки примар.

–  Овва!

–  Вона навіть не глянула на жінку, з якою розмовляв Хенрік. Мабуть, подумала, що це хтось з персоналу. Я ніколи не забуду миті, коли Харієт підвелася, подивилася на Ізабеллу і сказала: «Добридень, мамо».

–  І що далі?

– Нам довелося покликати лікаря, щоб привести Ізабеллу до тями. Наразі вона відмовляється впізнавати Харієт і стверджує, що ви десь знайшли самозванку.

Тепер Дірк Фруде прямував до Сесілії та Олександра, щоб повідомити їм новину про воскресіння Харієт. Він поспішив далі, знову залишивши Мікаеля на самоті.

Лісбет Саландер зупинилася на бензоколонці, щоб заправити бак мотоцикла на в’їзді до Уппсали з північного боку. Всю дорогу вона мчала, рішуче дивлячись тільки вперед. Швидко розплатившись, Лісбет завела мотор і під’їхала до виїзду на дорогу, а там знову зупинилася в замішанні.

Вона як і раніше почувалася недобре. Покидаючи Хедебю, вона була розлючена, та за час у дорозі злість поступово згасла. Лісбет і сама гаразд не розуміла, чому так розгнівалася на Мікаеля Блумквіста, та й узагалі, чи саме він викликав у неї таку злість.

Вона подумала про Мартіна Ванґера, бісову Харієт, Дірка Фруде і весь цей проклятий клан Ванґерів, який угніздився в Хедестаді і правив звідти своєю імперією, водночас усе глибше загрузаючи у внутрішніх інтригах. Цим людям знадобилася її допомога. Інакше вони б навіть не почали з нею вітатися, не кажучи вже про те, щоб довіряти їй свої таємниці.

Бісова наволоч.

Лісбет глибоко зітхнула і згадала матір, яку поховала вранці. Нічого доброго чекати не доводилося. Смерть матері означала, що її рана ніколи не загоїться, адже Лісбет уже не вдасться дістати відповіді на те, про що вона хотіла запитати.

Вона подумала про Драґана Арманського, який стояв за нею під час похорону. Вона мала йому що-небудь сказати. Принаймні, підтвердити, що знає про його присутність. Але якщо вона це зробить, той відразу вирішить, що відтепер отримує право втручатися в її життя. А такому варто лише дати палець, то він відкусить усю руку. Він би все одно не зміг її зрозуміти.

Лісбет подумала про проклятого адвоката Нільса Б’юрмана – її опікуна, який хоча б на цей час був знешкоджений і виконував те, що йому веліли.

Вона відчула непримириму ненависть і зціпила зуби.

Потім вона подумала про Мікаеля Блумквіста, і їй стало цікаво: що б він сказав, дізнавшись про те, що в неї є опікун і що взагалі-то життя у неї собаче. Вона зрозуміла, що насправді на нього зовсім не сердиться, просто він потрапив під руку і нарвався під сплеск люті, коли Лісбет охопило єдине бажання кого-небудь убити. Гніватися на Мікаеля було безглуздо.

Ставлення до нього Лісбет було суперечливим.

Він пхав свого носа куди не слід, почав копирсатися в її особистому житті і... Але водночас їй подобалося працювати разом з ним. Уже саме це відчуття здавалося дивним – працювати разом з кимось. Вона до такого не звикла, але ж усе пройшло на диво безболісно. Він її не лапав і не намагався повчати, як треба жити.

У ліжко затягнула його вона, а не навпаки.

І до того ж усе вийшло цілком приємно.

Тоді чому ж у неї виникло відчуття, ніби їй хочеться вдарити його ногою в обличчя?

Вона зітхнула і провела нещасним поглядом трейлер, що проїздив повз неї по шосе Е-4.

Годині о восьмій вечора Мікаель як і раніше сидів у саду, коли до нього долинув звук мотоцикла і він побачив, як через міст їде Лісбет Саландер. Вона припаркувалася і зняла шолом. Потім підійшла до садового столика і торкнулася кавника, але той був порожнім і холодним. Мікаель здивовано дивився на Лісбет. Вона взяла кавник і пішла на кухню, а коли повернулася, то замість шкіряного комбінезона на ній були джинси й футболка з написом: «І can be a regular bitch. Just try me»[63]63
  Я можу бути крутою сукою. Спробуй мене (англ.).


[Закрыть].

–  Я думав, ти поїхала, – сказав Мікаель.

–  Я повернула назад від Уппсали.

–  Непогано прогулялася.

–  У мене болить зад.

–  Чому ти повернулася?

Вона не відповіла. Мікаель не наполягав, очікуючи, доки вона заговорить сама. Вони мовчки випили каву, і лише через десять хвилин Лісбет подала голос.

–  Мені подобається твоя компанія, – неохоче зізналася вона.

Вона ніколи раніше не говорила таких слів.

–  Було... цікаво працювати разом з тобою над цією справою.

–  Мені теж сподобалося з тобою працювати, – сказав Мікаель.

–  Гм.

–  Чесно кажучи, мені ніколи не доводилося співпрацювати з таким класним пошуковцем. Я, звичайно, розумію, що ти паскудний хакер і водишся з сумнівною компанією. Але ти можеш просто підняти слухавку і за двадцять чотири години організувати нелегальне прослуховування телефону в Лондоні і тому дійсно добиваєшся результатів.

Вона вперше поглянула на нього відтоді, як сіла за стіл. Як же це вийшло, що йому відомо так багато її секретів?

–  Усе дуже просто. Я знаюся на комп’ютерах. У мене ніколи не виникає проблем з тим, щоб прочитати текст і чітко вловити його сенс.

–  У тебе фотографічна пам’ять, – спокійно сказав він.

–  Мабуть, так. Я просто схоплюю механізм дії. І не тільки комп’ютерів і телефонної мережі, а й мотора мого мотоцикла, телевізорів, пилососів, хімічних процесів і астрофізичних формул. Я чокнута. Виродок.

Мікаель насупив брови і досить довго сидів мовчки.

«Синдром Аспберґера, – подумав він. – Або щось подібне. Талант бачити малюнок і розуміти абстрактні міркування там, де інші бачать тільки перешкоди».

Лісбет утупилася в стіл.

–  Більшість людей дорого б заплатили, щоб мати такий дар.

–  Я не хочу про це говорити.

–  Гаразд, киньмо це. Чому ти повернулася?

–  Не знаю. Можливо, це помилка.

Він подивився на неї допитливо.

–  Лісбет, ти можеш пояснити мені, як ти розумієш слово «дружба»?

–  Коли добре до когось ставишся.

–  Так, а чому людина до когось добре ставиться?

Вона знизала плечима.

–  Дружба – в моєму розумінні – будується на двох речах, – сказав він. – На пошані й довірі. Обидва чинники обов’язково мають бути. І ще необхідна взаємність. Можна поважати когось, але якщо немає довіри, дружба розпадається.

Вона й далі мовчала.

–  Я зрозумів, що ти не хочеш обговорювати зі мною своє життя, але колись тобі все-таки доведеться вирішити, довіряєш ти мені чи ні. Я хочу, щоб ми були друзями, але це бажання має бути взаємним.

–  Мені подобається трахатися з тобою.

–  Секс не стосується дружби жодним чином. Друзі, звичайно, можуть займатися сексом, але, Лісбет, якщо мені доведеться вибирати між сексом і дружбою у стосунках з тобою, немає ніякого сумніву в тому, що я виберу.

–  Я не розумію. Ти хочеш трахатися зі мною чи ні?

Мікаель прикусив губу. Врешті-решт він зітхнув.

–  Не слід займатися сексом з людьми, з якими разом працюєш, – пробурмотів він. – Це створює проблеми.

–  Я щось не так зрозуміла, і, можливо, ти не трахаєшся з Ерікою Берґер при першій-ліпшій нагоді? А вона до того ж заміжня.

Мікаель трохи помовчав.

–  У нас з Ерікою... історія почалася задовго до того, як ми стали працювати разом. А те, що вона заміжня, тебе не стосується.

–  Он як, тепер чомусь уже ти не хочеш говорити про себе. Хіба дружба – це не питання довіри?

–  Так, але річ у тім, що я не обговорюю друга за спиною. Тоді б я зрадив її довіру. Я б так само не обговорював тебе з Ерікою за твоєю спиною.

Лісбет Саландер замислилася над його словами. Розмова ускладнилася, а вона не любила складних розмов.

–  Мені подобається трахатися з тобою, – знову сказала вона.

–  А мені з тобою... але я як і раніше годен бути тобі за батька.

–  Мені наплювати на твій вік.

–  Ти не можеш плювати на нашу різницю у віці. Через неї у нас навряд чи зможуть виникнути тривалі стосунки.

–  А хто говорить про тривалі стосунки? – сказала Лісбет. – Ми щойно закінчили справу, в якій головну роль відігравали чоловіки з диявольськи збоченою сексуальністю. Як на мене, я б винищила їх усіх до ноги.

–  Та вже ж, поняття компромісу тобі невідоме.

–  Так, – сказала вона, посміхнувшись своєю кривою невеселою усмішкою. – Але ж ти-бо не такий.

Вона підвелася.

–  Я йду в душ, а потім збираюся гола влягтися в твоє ліжко. Якщо ти вважаєш себе застарим, можеш іти спати на розкладачку.

Мікаель подивився їй услід. Які б заморочки у Лісбет Саландер не були, соромливість до них, у будь-якому разі, не належала. Вона завжди брала гору в їхніх спорах. Трохи згодом Мікаель підвівся, забрав у будинок філіжанки з-під кави й пішов до спальні.

Вони встали близько десятої, прийняли разом душ і сіли снідати в саду.

Близько одинадцятої зателефонував Дірк Фруде. Він повідомив, що похорон відбудеться о другій, і запитав, чи збираються вони там бути.

–  Не думаю, – відповів Мікаель.

Потім адвокат попросив дозволу зайти до них близько шостої, щоб поговорити, і Мікаель охоче погодився.

Кілька годин у нього пішло на те, щоб розкласти папери по коробках і перенести їх до кабінету Хенріка. Насамкінець залишилися тільки його власні блокноти з нотатками та дві папки зі справою Ханса Еріка Веннерстрьома, які він уже півроку не відкривав. Мікаель зітхнув і запхав їх у сумку.

Дірк Фруде запізнився і з’явився тільки близько восьмої години. Він був як і раніше в траурному костюмі і здавався геть виснаженим, коли сів на кухонний диван і з вдячністю прийняв з рук Лісбет філіжанку кави. Лісбет влаштувалася за приставним столом і вткнулася в свій ноутбук, а Мікаель почав розпитувати Фруде про те, як сприйняли родичі воскресіння Харієт.

–  Можна сказати, що воно затьмарило смерть Мартіна. Зараз уже про Харієт пронюхали і ЗМІ.

–  І як ви пояснюєте ситуацію?

–  Харієт поговорила з журналістом з «Курірен». Вона розповіла, що втекла з дому, бо не могла жити у згоді з родичами, але що в неї все склалося вдало, адже тепер вона очолює компанію з таким самим оборотом, як у концерну «Ванґер».

Мікаель свиснув.

–  Я розумів, що австралійські вівці дають дохід, але не знав, що ранчо так процвітає.

–  На ранчо все йде чудово, але це не єдине джерело її доходів. Сім’я Кочран займається розробкою родовищ, опалами, транспортуванням, електронікою, володіє підприємствами обробної промисловості та багато чим іще.

–  Овва! І що ж тепер буде?

–  Чесно кажучи, не знаю. Народ прибував протягом усього дня – вперше за багато років родина збирається разом. З’явилися представники клану по лінії Фредріка Ванґера та Юхана Ванґера, а також молодь – ті, кому від двадцяти років і більше. Сьогодні увечері в Хедестаді зібралося близько сорока Ванґерів. Половина з них сидять у лікарні і стомлюють Хенріка, а решта розмовляють у готелі з Харієт.

–  Харієт стала величезною сенсацією. А скільки народу знає правду про Мартіна?

–  Поки що тільки я, Хенрік і Харієт. Ми довго розмовляли втрьох. Уся ця історія з Мартіном і... його збоченнями наразі багато що відсуває для нас на задній план. Концерн опинився в колосальній кризі.

–  Це зрозуміло.

–  Природний спадкоємець відсутній, але Харієт на деякий час затримається в Хедестаді. Нам необхідно, зокрема, з’ясувати, кому що належить, як розподілятиметься спадок тощо. Адже Харієт має право на частку в спадку, яка, за умови перебування Харієт тут упродовж усього часу, була б достатньо великою. Це просто жах.

Мікаель засміявся. Діркові Фруде було не до сміху.

–  Ізабелла остаточно зламалася. Її поклали до лікарні, і Харієт відмовляється її відвідувати.

–  Я її розумію.

–  Зате з Лондона приїжджає Аніта. Наступного тижня ми скликаємо сімейну раду, і вперше за двадцять п’ять років вона в ній братиме участь.

–  Хто стане новим генеральним директором?

–  Посаду прагне обійняти Бірґер, але про цю кандидатуру не може бути й мови. Хенрік тимчасово виконуватиме обов’язки генерального директора, прямо з лікарні, доки ми не призначимо кого-небудь або стороннього, або з членів сім’ї...

Він не закінчив речення. Мікаель раптом підвів брови:

–  Харієт? Ви жартуєте.

–  Чому? Безперечно, вона компетентна і шанована ділова жінка.

–  Але ж їй треба займатися підприємствами в Австралії.

–  Так, але за її відсутності там чудово справляється її син Джеф Кочран.

–  Він же studs manager на овечій фермі. Якщо я правильно зрозумів, він стежить за тим, щоб вівці правильно спаровувалися.

–  Він здобув економічну освіту в Оксфорді та юридичну – в Мельбурні.

Мікаель пригадав пітного, м’язистого, голого до пояса чоловіка, який віз його в ущелині, і спробував уявити його в костюмі у вузьку білу смужку. Чом би й ні?

–  За одну мить усього цього не вирішити, – сказав Дірк Фруде. – Але з неї вийшов би ідеальний генеральний директор. За гарної підтримки її прихід міг би означати для концерну цілком нову економічну політику.

–  У неї бракує знань...

–  Це правда. Харієт, зрозуміло, не може відразу цілковито перебрати на себе управління концерном, ніби з неба впавши після кількох десятиліть відсутності. Проте наш концерн міжнародний, і ми могли б запросити сюди американського виконавчого директора, який ані слова не знає по-шведськи. Це бізнес.

–  Рано чи пізно вам доведеться розбиратися з проблемою, пов’язаною з тим, що знаходиться у Мартіна в підвальній кімнаті.

–  Я знаю. Але ми не зможемо будь-що про неї сказати, повністю не знищивши Харієт. Я радий, що вирішувати це питання доведеться не мені.

–  Хай йому біс, Дірку, ви не можете просто взяти і приховати те, що Мартін був серійним убивцею.

Дірк Фруде мовчки засовався на дивані. Мікаель раптом відчув у роті неприємний присмак.

–  Мікаелю, я опинився в... дуже незручному становищі.

–  У чому річ?

–  У мене є повідомлення від Хенріка. Воно дуже просте. Він дякує за виконану вами роботу і вважає умови контракту виконаними. Це означає, що він звільняє вас від решти зобов’язань, вам більше немає потреби жити і працювати в Хедестаді і таке інше. Тобто ви можете негайно переїздити до Стокгольма і займатися іншими справами.

–  Він хоче, щоб я зник зі сцени?

–  Зовсім ні. Хенрік хоче, щоб ви прийшли поговорити з ним про майбутнє. Він говорить, що сподівається бути спроможним як і раніше виконувати свої обов'язки в правлінні «Міленіуму» в повному обсязі. Але...

Дірк Фруде ще більше зніяковів, хоча здавалося, що далі вже нікуди.

–  Але він більше не хоче, щоб я писав хроніку сім'ї Ванґер.

Дірк Фруде кивнув. Він дістав блокнот, відкрив його і простягнув Мікаелю.

–  Він написав вам листа.

Дорогий Мікаелю!

Я глибоко поважаю твою незалежність і не збираюся ображати тебе, намагаючись указувати тобі, що писати. Ти маєш право писати і публікувати все, що захочеш, і я не маю наміру чинити на тебе будь-який тиск.

Якщо ти наполягатимеш, наш контракт залишиться чинним. Ти маєш достатньо матеріалу, щоб завершити хроніку сім'ї Ванґер. Мікаелю, за все своє життя я ніколи нікого ні про що не прохав. Я завжди вважав, що людина має дотримуватися своєї моралі і власних переконань. Зараз у мене немає вибору.

Я прошу тебе як друга і співвласника «Міленіуму» утриматися від розкриття правди про Готфріда і Мартіна. Я знаю, що це неправильно, але не бачу ніякого виходу з цього мороку. Я змушений вибирати між двома огидними речами, і в програші при цьому опиняються всі.

Я прошу тебе не писати нічого такого, що заподіяло б ще більшої шкоди Харієт. Ти на собі відчув, що означає стати предметом кампанії в ЗМІ. Кампанія проти тебе мала досить помірний характер, але ти, мабуть, можеш собі уявити, чим це обернеться для Харієт, якщо правда вийде на люди. Вона промучилася сорок років, і їй нема чого ще більше страждати через дії її батька та брата. Я прошу тебе також подумати про те, які наслідки ця історія матиме для тисяч працівників концерну. Це доб'є її і знищить нас.

Хенрік.

–  Хенрік також говорить, що, раптом ви будете вимагати компенсації за фінансові втрати, яких зазнаєте, відмовившись від публікації цього матеріалу, він готовий це обговорювати. Ви можете висувати будь-які фінансові вимоги.