Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
14

Субота, 8 березня – понеділок, 17 березня.

Тиждень Лісбет Саландер провела в ліжку, страждаючи від болів внизу живота, кровотеч з прямої кишки і менш помітних ушкоджень, які треба буде довго заліковувати. Цього разу вона зазнала щось абсолютно інше в порівнянні з першим зґвалтуванням в його офісі; тепер ішлося вже не про присилування і приниження, а про систематичну жорстокість.

Надто пізно вона зрозуміла, що зовсім неправильно оцінювала Б’юрмана.

Вона сприймала його як представника влади, що любив диктувати свою волю, а він виявився закінченим садистом. Він протримав її закутою в кайданки цілу ніч. Кілька разів їй здавалося, що він збирається її вбити, а якоїсь миті він притискав до її обличчя подушку доти, доки вона не перестала бодай щось відчувати і трохи не втратила притомність.

Вона не плакала.

Крім сліз, викликаних суто фізичним болем у процесі насильства, вона не зронила жодної сльозинки. Покинувши квартиру Б’юрмана, вона допленталася до стоянки таксі біля площі Уденплан, доїхала додому і заледве піднялася до себе. Там вона прийняла душ, змила з себе кров, потім випила півлітра води, прийняла дві пігулки снодійного, доплелася до ліжка і з головою накрилася ковдрою.

В неділю Лісбет прокинулася ближче до обіду, без будь-яких думок і з нескінченним болем у голові, м’язах і внизу живота. Вона вибралася з ліжка, випила дві склянки молока і з’їла яблуко. Потім прийняла ще дві пігулки снодійного і знову лягла.

Встати з ліжка вона змогла тільки у вівторок. Вона вийшла на вулицю, купила велику упаковку піци, сунула дві штуки в мікрохвильовку і наповнила термос кавою. Ніч вона провела за читанням в Інтернеті статей і дисертацій про психопатологію садизму.

Її увагу привернула стаття, опублікована жіночою групою із США, де автор стверджував, що садист точно вгадує підходящі жертви і найбажанішою для нього є та, яка сама йде йому назустріч, гадаючи, ніби в неї нема вибору. Садист віддає перевагу несамостійним людям, що перебувають у залежному становищі, і має інтуїтивну здатність вираховувати підхожі кандидатури.

Адвокат Б’юрман вибрав жертвою її.

Це її спантеличило.

Вона раптом почала розуміти, як її сприймає навколишній світ.

У п’ятницю, через тиждень після другого зґвалтування, Лісбет Саландер прогулялася від свого будинку до крамнички татуювальника. Вона загодя зателефонувала і записалася на певний час, але інших відвідувачів у крамничці не було. Власник її впізнав і кивнув на знак вітання.

Вона вибрала простеньке татуювання у вигляді вузького ланцюжка і попросила нанести його на гомілковостопний суглоб.

–  Тут тонка шкіра. Тут буде дуже боляче, – сказав татуювальник.

–  Нічого, – відповіла Лісбет Саландер, зняла брюки і підняла ногу.

–  Значить, ланцюжок. У тебе вже багато татуювань. Ти певна, що хочеш іще одне?

–  Воно мені буде про дещо нагадувати, – відповіла Саландер.

По суботах «Кафе Сусанни» зачинялося о другій годині дня, і Мікаелю Блумквісту довелося піти. До цього він робив те, що вносив свої замітки в комп’ютер, а потім пройшовся до крамниці, купив їжу та сигарети й пішов додому. Він приохотився до смажених потрухів з картоплею і буряком – раніше ця страва його абсолютно не приваблювала, але на сільському повітрі чомусь їлася напрочуд добре.

Близько сьомої вечора він стояв біля кухонного вікна і роздумував. Сесілія Ванґер не телефонувала. Мікаель одним оком бачив її вдень, коли вона купувала в кафе хліб, але вона була заглиблена у власні думки. Схоже, сьогодні вона телефонувати не збирається. Він покосився на маленький телевізор, яким майже не користувався, але потім передумав, усівся на кухонний диван і розгорнув детектив Сью Графтон.

У суботу ввечері, у призначену годину, Лісбет Саландер повернулася до квартири Нільса Б’юрмана. Він впустив її з люб’язною запрошувальною посмішкою.

–  Ну, як ти себе почуваєш сьогодні, люба Лісбет? – спитав він замість привітання.

Вона не відповіла. Він злегка обійняв її за плечі.

–  Минулого разу я, можливо, трохи перетягнув струну, – сказав він. – У тебе був дещо приголомшеним вигляд.

Вона наділила його кривою посмішкою, і він раптом на мить відчув непевність.

«Ця тьолка ненормальна, – нагадав він собі. – Про це не можна забувати».

Він задумався, чи зуміє вона звикнути.

–  Ходім у спальню? – спитала Лісбет Саландер.

«З другого боку, може, вона і вловила...»

Він повів її, обіймаючи за плечі, як і під час попередньої зустрічі.

«Сьогодні буду з нею обережнішим. Треба зміцнювати довіру».

На комоді вже лежали приготовлені кайданки. Тільки підійшовши до ліжка, адвокат Б’юрман зрозумів: щось не так.

До ліжка його підвела вона, а не навпаки. Він зупинився, розгублено дивлячись, як вона щось виймає з кишені куртки; спочатку йому здалося, що це мобільний телефон. Потім він побачив її очі.

– Скажи: «Добраніч», – звеліла вона.

Лісбет Саландер приставила до його лівої пахви електрошокер і випустила заряд у сімдесят п’ять тисяч вольт. Коли в нього почали слабіти ноги, вона вперлась у нього плечем і, використовуючи всю силу, штовхнула його на ліжко.

Сесілія Ванґер відчувала легке сп’яніння. Вона вирішила не телефонувати Мікаелю Блумквісту. їхні стосунки розвинулися в дурний фарс із постільними сценами: Мікаелю доводилося скрадатися завулками, щоб пройти до неї непоміченим, а сама вона виступала в ролі закоханої школярки, яка не в змозі побороти свою пристрасть. В останні тижні її поведінка виходила за будь-які межі пристойності.

«Проблема в тому, що він мені дуже подобається, – подумала вона. – Він завдасть мені болю».

Вона довго сиділа, бажаючи, щоб Мікаель ніколи не приїздив у Хедебю.

Потім Сесілія відкоркувала пляшку вина і випила наодинці два келихи. Увімкнула «Новини» і спробувала ознайомитися зі становищем у світі, але їй відразу набридли переконливі докази того, що президентові Бушу вкрай необхідно розбомбити Ірак. Тоді вона сіла на диван у вітальні й дістала книгу Геллерта Тамаса «Людина-лазер», але, прочитавши кілька сторінок, відклала. Книга навела Сесілію на думку про батька, і їй стало цікаво, на які теми фантазує він.

Востаннє їм випала нагода поспілкуватися в 1984 році, коли вона пішла разом з ним і братом Бірґером полювати на зайців на північ від Хедестада. Бірґер хотів випробувати нового собаку – гончака на кличку Гамільтон, якого тільки-но придбав. Харальдові Ванґеру було сімдесят три роки, і вона щосили намагалася змиритися з його безумством, яке перетворило на жахіття її дитинство і наклало відбиток на все її доросле життя.

Ніколи ще Сесілія не почувалася такою слабкою, як у той час. Трьома місяцями раніше її шлюбові настав кінець. Жорстоке поводження з жінками – як це банально звучить. Її били не так щоб дуже, але постійно: їй діставалися ляпаси, розлючені стусани, періодичні погрози; час від часу її валили на підлогу в кухні. Його напади люті завжди бували непояснимими, проте він рідко поводився з нею так жорстоко, щоб вона діставала фізичні каліцтва. Кулаками він старався не бити. Сесілія терпіла.

Все змінилося того дня, коли вона раптом дала йому здачі і він цілковито втратив над собою контроль. Остаточно вийшовши з себе, він кинув ножиці, і ті застрягли у неї в лопатці.

Він тут-таки розкаявся, запанікував, одвіз її до лікарні і вигадав історію про нещасний випадок, у правдивість якої ніхто з персоналу не вірив уже під час його розповіді. їй було соромно. Наклавши дванадцять швів, її залишили в лікарні на два дні. Потім Хенрік Ванґер забрав її й одвіз до себе додому. З того часу вона жодного разу з чоловіком не розмовляла.

Тієї сонячної осінньої днини, через три місяці після краху її шлюбу, Харальд Ванґер перебував у чудовому настрої і тримався майже доброзичливо. Але ні з того ні з сього, прямо посеред лісу, він обрушив на дочку зливу образ і грубих зауважень щодо її сексуальних звичок і кинув їй в лице, що така шлюха, звичайно, не могла втримати чоловіка.

Брат навіть не помітив, що кожне батькове слово вражає її, мов удар батога. Бірґер Ванґер раптом засміявся, обхопив батька рукою і висловився в такому дусі, що «чи ж йому не знати, які-то баби». Він безтурботно підморгнув Сесілії і запропонував Харальдові піти посидіти в засідці на горі.

Заціпеніло дивлячись на батька з братом, Сесілія якоїсь миті враз усвідомила, що тримає в руках заряджену мисливську рушницю, і заплющила очі. їй хотілося скинути вгору рушницю і вистрелити з обох стволів, щоб убити оцих двох. Але замість цього Сесілія поклала рушницю на землю, під ноги, розвернулася й пішла назад до машини. Вона покинула їх у лісі і поїхала додому сама. З того дня вона розмовляла з батьком лише в окремих випадках, з необхідності. До себе додому вона його не пускала і сама ніколи не ходила до нього.

«Ти зіпсував мені життя, – подумала Сесілія. – Ти зіпсував мені життя ще в дитинстві».

О пів на дев’яту вечора Сесілія підняла слухавку, зателефонувала Мікаелю Блумквісту і попросила його прийти.

Адвокат Нільс Б’юрман почував біль. М’язи не слухалися. Тіло здавалося паралізованим. Він не був певен, що втрачав притомність, але відчував розгубленість і ніяк не міг пригадати, що ж сталося. Коли він поволі знову став відчувати власне тіло, то виявив, що в голому вигляді лежить догоричерева в своєму ліжку, з кайданками на зап’ястях і на всю ширину розтягнутими в різні боки ногами. У тих місцях, де електроди діткнулися з тілом, болюче нили опіки.

Лісбет Саландер сиділа на присуненому до ліжка ротанговому стільці і терпляче чекала, закинувши ноги в черевиках на матрац і покурюючи сигарету. Спробувавши заговорити, Б’юрман зрозумів, що його рот заклеєний широкою ізоляційною стрічкою. Він закрутив головою і побачив, що Лісбет устигла повитягувати і перевернути шухляди його комода.

–  Я знайшла твої іграшки, – сказала Саландер.

Вона підняла хлист і показала ним на колекцію пенісів, вуздечок і гумових масок на підлозі.

–  Для чого це призначено?

Вона трохи підняла здоровенну анальну затичку.

–  Ні, говорити й не намагайся – я все одно тебе не почую. Це її ти випробував на мені минулого тижня? Тобі досить кивнути.

Вона схилилася над ним, вичікуючи.

Нільс Б’юрман раптом відчув холодний, що шматував груди, страх і, втративши самовладання, заборсався у кайданках.

«Вона захопила владу! – пронизала його панічна думка. – Це неможливо!»

Він нічого не міг удіяти, коли Лісбет Саландер посунулася вперед і помістила анальну затичку між його сідниць.

–  Отже, ти садист, – констатувала вона. – Тобі подобається встромляти в людей різні штуки. – Вона не зводила з нього очей, а її обличчя було незворушне, як маска. – Без мазила.

Коли Лісбет Саландер грубо розсунула йому сідниці й застосувала затичку за призначенням, Б’юрман дико закричав крізь ізоляційну стрічку.

–  Припини скиглити, – сказала Лісбет Саландер, наслідуючи його. – Якщо будеш брикатися, мені доведеться тебе покарати.

Вона встала й обійшла навколо ліжка.

«Якого біса?» – тільки і міг подумати він, проводжаючи її безпорадним поглядом.

Виявляється, Лісбет Саландер прикотила сюди з вітальні його тридцятидвохдюймовий телевізор, а долі прилаштувала його DVD-програвач. Вона подивилась на нього, як і раніше тримаючи в руках хлист:

–  Ти уважно мене слухаєш? Не намагайся говорити – тобі досить кивнути. Чуєш, що я кажу?

Він кивнув.

–  Чудово. – Вона нахилилася і підняла заплічник. – Упізнаєш?

Він знову кивнув.

–  Цей заплічник був у мене з собою, коли я приходила до тебе минулого разу. Практична штука. Я запозичила її в «Мілтон секюриті». – Вона розстебнула блискавку аж унизу. – Це цифрова відеокамера. Ти дивишся «Інсайдер» по ТБ-три? Саме такі заплічники використовують брудні репортери, коли знімають щось прихованою камерою.

Вона застебнула блискавку.

–  Тобі цікаво, де об’єктив? У цьому й полягає хитрість. Ширококутний об'єктив з волоконною оптикою. Він виглядає як ґудзик і захований у пряжці ременя. Ти, може, пам’ятаєш, що я поставила заплічник тут, на стіл, перш ніж ти почав мене лапати. Я повернула його так, щоб об’єктив був спрямований на ліжко.

Вона взяла CD-диск і сунула в DVD-програвач. Потім розвернула ротанговий стілець і сіла так, щоб їй було видно екран телевізора. Закурила нову сигарету і натиснула на пультик дистанційного керування. Адвокат Б’юрман побачив на екрані себе, коли він відчиняв двері перед Лісбет Саландер.

«Ти що, навіть на годинник не навчилася дивитися?» – привітав він її роздратовано.

Вона прокрутила йому весь фільм. Запис закінчився через дев’яносто хвилин посеред сцени, коли голий адвокат Б’юрман сидить, відкинувшись на спинку ліжка, п’є вино і спостерігає за Лісбет Саландер, яка лежить скарлючившись із зчепленими за спиною руками.

Вона вимкнула телевізор і хвилин десять мовчки сиділа на ротанговому стільці, не дивлячись на нього. Б’юрман не смів навіть ворухнутися. Потім вона встала і вийшла у ванну. Повернувшись, Лісбет Саландер знов сіла на стілець. Її голос був сухим і жорстким, як наждачний папір.

–  Минулого тижня я зробила помилку, – сказала вона. – Я думала, що ти знову змусиш мене робити міньет, що абсолютно паскудно в твоєму випадку, але не настільки паскудно, щоб я не могла це стерпіти. Я сподівалася малою кров’ю добути достатньо вагомий доказ, що ти мерзотний старий слизняк. Проте я тебе недооцінила. Не зрозуміла, який ти чортовий збоченець.

Я буду висловлюватися гранично ясно. На цьому записі видно, як ти ґвалтуєш розумово відсталу двадцятичотирилітню дівчину, до якої тебе приставили опікуном. Ти навіть не уявляєш, наскільки розумово відсталою я можу виявитися, якщо буде потрібно. Будь-хто, переглянувши цю плівку, зрозуміє, що ти не тільки покидьок, а й чокнутий садист. Цей фільм я дивилася вдруге і, сподіваюся, востаннє. Він вимагає вжиття заходів. Думаю, що до відповідної установи посадять тебе, а не мене. Згоден?

Вона почекала. Він не реагував, але було видно, як він тремтить. Вона схопила хлист і стьобнула його по статевому члену.

–  Ти згоден зі мною? – повторила вона значно голосніше.

Він кивнув.

–  Чудово. Тоді тут у нас цілковита ясність.

Вона підтягла ротанговий стілець поближче і сіла так, щоб бачити його очі.

–  І як ти думаєш, що нам з цим робити?

Відповідати він не міг.

–  У тебе є які-небудь гарні ідеї?

Не дочекавшись відповіді, вона простягнула руку, вхопилася за мошонку і стала тягнути, доки його лице не перекривилося від болю.

–  У тебе є гарні ідеї? – повторила вона.

Він замотав головою.

–  Чудово. Я страшенно розізлюсь, якщо тобі раптом що-небудь спаде на думку в майбутньому.

Вона відкинулася на стільці і запалила нову сигарету.

–  Наші дії виглядатимуть от як. Наступного тижня, як тільки тобі вдасться видлубати цю здоровецьку гумову пробку зі своєї дупи, ти повідомиш мій банк про те, що я – і лише я – матиму доступ до свого рахунка. Ти мене розумієш?

Адвокат Б’юрман кивнув.

–  Молодець. Ти більше ніколи не будеш зі мною зв’язуватись. Зустрічатися ми тепер будемо, тільки якщо мені раптом цього захочеться. Тобто тобі забороняється мене відвідувати.

Він кілька разів кивнув і раптом видихнув, зрозумівши, що вбивати його вона не збирається.

–  Якщо ти хоча б раз спробуєш чіплятися до мене, копії цього диска з’являться в редакціях усіх стокгольмських газет. Ти зрозумів?

Він кілька разів кивнув,тримаючи в думці: «Мені необхідно роздобути цю плівку».

–  Раз на рік ти подаватимеш звіт про моє гарне самопочуття до опікунської ради муніципалітету. Ти маєш повідомляти, що я проваджу цілком нормальний спосіб життя, маю постійну роботу, з усім справляюся і що ти не помічаєш абсолютно ніяких відхилень у моїй поведінці. Зрозумів?

Він кивнув.

–  Щомісяця ти складатимеш фіктивний письмовий звіт про наші зустрічі. Ти маєш детально розповідати про те, яка я позитивна і як у мене все добре йде. Копію надсилатимеш мені поштою. Зрозуміло?

Він знову кивнув. Лісбет Саландер відсутнім поглядом помітила краплі поту, що виступили в нього на лобі.

–  Через кілька років, скажімо, через два роки, ти почнеш переговори в суді про відміну рішення про мою недієздатність. Ти роздобудеш невропатолога, який присягнеться в тому, що я абсолютно нормальна. Ти будеш дуже старатися і зробиш усе, що в твоїх силах, щоб мене оголосили дієздатною.

Він кивнув.

–  Знаєш, чому ти будеш старатися з усієї сили? Тому що в тебе є на те серйозна причина. Якщо тобі не вдасться, то я оприлюдню плівку.

Він вслухався буквально в кожен склад, що його вимовляла Лісбет Саландер. Раптом у його очах спалахнула ненависть. Він вирішив, що вона зробила помилку, залишивши його живим.

«Тобі це тикнеться, проклята суко. Рано чи пізно. Я тебе знищу», – думав він, проте й далі з ентузіазмом кивав у відповідь на кожне питання.

–  Те саме станеться, якщо ти спробуєш знову мене лапати. – Вона обхопила себе за горло долонею. – Прощай ця квартирка, твій чудовий титул і твої мільйони на міжнародному рахунку.

Коли вона згадала про гроші, у нього розширилися очі.

«Звідки, чорт забирай, їй відомо, що...»

Лісбет Саландер осміхнулася і зробила глибоку затяжку. Потім загасила сигарету, кинувши її на килимове покриття і роздавивши каблуком.

–  Мені потрібні запасні ключі звідси і від твого офісу.

Він насупив брови.

Вона схилилася над ним і благодушно посміхнулася:

–  Надалі я стану тримати твоє життя під контролем. Коли ти менше за все цього чекаєш, наприклад коли мирно спиш, я раптом виникатиму в спальні з цією штукою в руці. – Вона підняла електрошокер. – Я буду за тобою приглядати. Якщо я хоч раз застукаю тебе з дівчиною – незалежно від того, самохіттю вона сюди прийде чи ні, – якщо я взагалі хоч раз застану тебе з жінкою...

Лісбет Саландер знову обхопила шию пальцями.

–  Якщо я помру... стану жертвою нещасного випадку – потраплю під машину і таке інше... копії плівки відправлять до газет поштою. Разом з текстом, де я детально розповідаю, як воно мати тебе за опікуна. І ще одне. – Вона схилилася так низько, що її обличчя опинилося буквально за кілька сантиметрів од його обличчя. – Якщо ти ще хоч раз до мене доторкнешся, я тебе уб'ю. Повір мені на слово.

Адвокат Б'юрман раптом дійсно їй повірив. Її погляд не залишав ніякої надії на те, що це блеф.

–  Пам'ятай, що я божевільна.

Він кивнув.

Вона окинула його задумливим поглядом і серйозним тоном сказала:

–  Не думаю, щоб ми з тобою стали добрими друзями. Зараз ти лежиш і вітаєш себе з тим, що я через тупість дарую тобі життя. Тобі здається, що, навіть будучи моїм бранцем, ти зберігаєш наді мною контроль, бо якщо вже я тебе не вбиваю, то мені залишається тільки тебе відпустити. Отже, ти сповнений надій, що зумієш відразу знову захопити наді мною владу.

Він замотав головою, раптово охоплений недобрими передчуттями.

–  Ти дістанеш від мене подарунок, який весь час нагадуватиме тобі про нашу угоду.

З кривою посмішкою вона залізла на ліжко і стала на коліна у нього між ногами. Адвокат Б’юрман не розумів, що вона збирається робити, але раптом злякався.

Потім він побачив у неї в руці голку.

Він затряс головою і звивався доти, доки вона не приставила коліно до його промежини і застережливо не надавила.

–  Лежи спокійно. Я ніколи раніше цим інструментом не користувалася.

Вона зосереджено працювала протягом двох годин. Коли вона закінчувала, він уже більше не вив, перебуваючи в стані напівнепритомності.

Лісбет Саландер злізла з ліжка, схилила голову і критично оглянула свій витвір. Її художні здібності лишали бажати багато кращого. Закарлючистий шрифт нагадував стиль імпресіоністів. Великими червоно-синіми літерами, у п’ять рядків, цілковито вкриваючи його живіт від сосків майже аж до статевого члена, було витатуйовано текст: «Я САДИСТСЬКА СВИНЯ, ПОКИДЬОК І ҐВАЛТІВНИК».

Вона зібрала голки і поклала тюбики з фарбою в заплічник. Потім пішла у ванну і вимила руки. Повернувшись назад у спальню, вона виявила, що почуває себе значно краще.

–  Добраніч, – сказала вона.

Йдучи, вона відстебнула одну кайданку і поклала ключ йому на живіт. Свій фільм і його зв’язку ключів вона забрала з собою.

Трохи за північ, коли вони курили одну сигарету на двох, Мікаель повідомив їй, що якийсь час вони не зможуть бачитися. Сесілія здивовано повернулася до нього.

–  Що ти хочеш сказати? – спитала вона.

У нього був присоромлений вигляд.

–  У понеділок я на три місяці сідаю у в’язницю.

Більше нічого пояснювати не потрібно було. Сесілія надовго замовкла: вона раптом відчула, що ось-ось розплачеться.

Драґан Арманський уже почав утрачати надію, але в другій половині дня в понеділок Лісбет Саландер раптом постукала в його двері. Про неї не було ні чутки ні звістки з того часу, як він на початку січня скасував розслідування справи Веннерстрьома, а щоразу, коли він намагався їй зателефонувати, вона або не відповідала, або говорила, що зайнята, і кидала слухавку.

–  У тебе є для мене робота? – спитала вона, не марнуючи слів на привітання.

–  Привіт. Радий тебе бачити. Я вже думав, що ти вмерла або щось подібне.

–  Мені потрібно було з дечим розібратися.

–  У тебе досить часто виникають справи, з якими треба розбиратися.

–  Це було терміново. Тепер я повернулася. У тебе є для мене робота?

Арманський похитав головою:

–  Пробач. Наразі немає.

Лісбет Саландер дивилася на нього застиглим поглядом. Через деякий час він набрався духу і знову заговорив:

–  Лісбет, ти знаєш, що я кохаю тебе і з радістю даю тобі роботу. Але тебе не було два місяці, а в мене – купа справ. На тебе просто неможливо покладатися. Щоб замінити тебе, мені довелося перекладати роботу на інших, а зараз у мене нічого немає.

–  Ти можеш зробити голосніше?

–  Що?

–  Радіо.

–  ...журнал «Міленіум». Повідомлення про те, що промисловець-ветеран Хенрік Ванґер стає співвласником і членом правління «Міленіуму», з’явилося того ж дня, коли колишній відповідальний редактор Мікаель Блумквіст почав відбувати тримісячне тюремне покарання за наклеп на бізнесмена Ханса Еріка Веннерстрьома. На прес-конференції головний редактор «Міленіуму» Еріка Берґер повідомила, що після закінчення строку Мікаель Блумквіст знову обійме посаду відповідального редактора.

–  Чорт забирай, – сказала Лісбет Саландер, але так тихо, що Арманський помітив лише, як у неї ворухнулися губи.

Вона раптом підвелась і попрямувала до дверей.

–  Почекай. Куди ти?

–  Додому. Мені треба дещо перевірити. Зателефонуй, коли в тебе що-небудь з’явиться.

Новина про те, що «Міленіум» дістав підкріплення в особі Хенріка Ванґера, стала куди більшою подією, ніж очікувала Лісбет Саландер. Інтернетівський варіант газети «Афтонбладет» уже пропонував розгорнуту телеграму Телеграфної агенції, у якій описувалася кар’єра Хенріка Ванґера і наголошувалося, що цей публічний виступ старого промислового магната – перший за останні двадцять років. Звістка про те, що він стає співвласником «Міленіуму», виглядала такою ж неймовірною, начебто Петер Валленберґ або Ерік Пенсер[40]40
  Перший – великий шведський промисловець, другий – фінансист.


[Закрыть] раптом з’явилися в ролі співвласників газети «ЕТС» або спонсорів журналу «Урдфронт маґазін».

Подія набула такого масштабу, що телепередача новин, яка виходить в ефір о 19.30, відвела йому третє місце і присвятила аж три хвилини. Еріка Берґер давала інтерв’ю, сидячи за столом для прес-конференцій у редакції «Міленіуму». Зовсім несподівано справа Веннерстрьома знову стала актуальною.

–  Торік ми зробили серйозну помилку, яка призвела до того, що журнал засудили за наклеп. Звичайно, ми про це шкодуємо... і при першій нагоді знову повернемося до цієї історії.

–  Що ви маєте на увазі, кажучи, що повернетеся до цієї історії? – запитав репортер.

–  Я хочу сказати, що ми викладемо свою версію того, що сталося, чого ми поки що не робили.

–  Але ви могли виступити в суді.

–  Ми визнали за краще цього не робити. Але ми, зрозуміло, і далі будемо вести журналістські розслідування.

–  Чи означає це, що ви як і раніше впевнені в тому матеріалі, за який вас засудили?

–  Сьогодні я утримаюся від коментарів з цього питання.

–  Після рішення суду ви звільнили Мікаеля Блумквіста.

– Ви помиляєтеся. Прочитайте наше прес-повідомлення. Йому потрібний був тайм-аут і була абсолютно необхідна перерва в роботі. Він знов обійме посаду відповідального редактора цього року, тільки трохи пізніше.

Камера обводила приміщення редакції, а репортер скоромовкою переказував бурхливу історію «Міленіуму» як незвичайного і загонистого журналу. Мікаель Блумквіст ніяких коментарів давати не міг: його щойно ув’язнили до тюрми Рулльокер, розташованої біля маленького озера, прямо посеред лісу, кілометрів за десять від Естерсунда.

Зате Лісбет Саландер помітила, як у самому кутку телевізійної картинки, в дверях редакції раптом промайнув Дірк Фруде. Вона насупила брови і задумливо прикусила нижню губу.

Цього понеділка відбулося мало подій, і в дев’ятигодинному випуску «Новин» Хенрікові Ванґеру відвели аж чотири хвилини. Його запросили дати інтерв’ю в студії місцевого телебачення в Хедестаді. Репортер почав із заяви про те, що «після двох десятиліть мовчання легенда промисловості Хенрік Ванґер знову з’явився у променях рампи». Репортажеві передувала розповідь про життя Хенріка Ванґера, що супроводжувалася кадрами чорно-білої хроніки, де той виступав разом з Таге Ерландером на відкритті фабрик у 60-х роках. Потім у фокусі камери опинився диван, що стояв у студії, на якому, спокійно відкинувшись на спинку і схрестивши ноги, влаштувався Хенрік Ванґер. На ньому була жовта сорочка, вузька зелена краватка і вільний темно-коричневий піджак. Зовні він був схожий на худеньке старезне городнє опудало, але говорив чітким і твердим голосом. І до того ж щиро. Перш за все репортер запитав про причини, що спонукали його стати співвласником «Міленіуму».

–  «Міленіум» – гарний журнал, за яким я вже кілька років слідкую з великим інтересом. Зараз на журнал ведеться цілеспрямована атака. У нього є могутні вороги, які організовують бойкот з боку рекламодавців з метою його остаточного знищення.

Репортер був очевидно не готовий до такої відповіді, але відразу зметикував, що й без того дивна історія набуває цілком несподіваного розмаху.

–  Хто стоїть за цим бойкотом?

–  Це одне з тих питань, у яких «Міленіуму» належить ретельно розібратися. Але дозвольте мені скористатися нагодою і заявити, що «Міленіум» не дозволить так легко себе потопити.

–  Тому ви і стали співвласником журналу?

–  Якщо зацікавлені кола дістануть змогу затулити рота невгодним голосам із засобів масової інформації, це може вкрай негативно позначитися на свободі слова.

Хенрік Ванґер говорив так, ніби все життя був культурним радикалом і борцем за відкрите суспільство». Мікаель Блумквіст, що вперше з'явився цього вечора в телевізійній кімнаті в'язниці, несподівано розреготався. Решта ув’язнених покосилася на нього занепокоєно.

Пізніше, лежачи на ліжку у себе в камері, що нагадувала тісний номер мотелю, з маленьким столиком, стільцем і прикріпленою до стіни полицею, він визнав правоту Хенріка і Еріки відносно того, як саме слід було податиі цю новину. Навіть не обговоривши її з жодною людиною, він розумів, що у ставленні до «Міленіуму» дещо вже змінилося.

Виступ Хенріка Ванґера означав оголошення війни Хансу Еріку Веннерстрьому. Суть виступу була кришталево ясна – надалі ти битимешся не проти журналу з шістьма співробітниками і річним бюджетом, що дорівнює представницькому обіду компанії «Веннерстрьом груп». Тепер тобі доведеться боротися з концерном Ванґерів, який хоч і являє собою лише рештки минулої величі, але все-таки є значно могутнішим противником. Веннерстрьом опинився перед вибором: відступитися або взяти на себе завдання знищити заразом і підприємства Ванґерів.

Хенрік Ванґер, по суті справи, заявив по телебаченню, що готовий битися. Можливо, шансів проти Веннерстрьома в нього і немає, але війна обійдеться тому недешево.

Еріка ретельно обдумала свій виступ. Вона, взагалі-то, не сказала нічого конкретного, але слова про те, що журнал «ще не висловив своєї версії», створили враження: їм є що висловлювати. Незважаючи на те що Мікаеля було притягнено до відповідальності, засуджено і нині він сидів у в’язниці, вона взяла й заявила – не кажучи цього прямо, – що насправді він невинний і що існує інша правда.

Слово «невинний» відкрито не пролунало, але саме завдяки цьому невинність Мікаеля ставала ще очевиднішою. Те, що його повернення на посаду відповідального редактора вважалося само собою зрозумілим, підкреслювало: «Міленіуму» нема чого соромитися. Переконати громадськість не становитиме труднощів – змови цікаві всім, і цілком зрозуміло, на чиєму боці виявляться симпатії публіки, коли доведеться вибирати між страшенно багатим бізнесменом і загонистим вродливим головним редактором. Щоправда, ЗМІ так же легко на цю історію не купляться, але Еріка, можливо, знешкодила частину критиків, які тепер не наважаться відкрити рота.

За великим рахунком жодна з подій дня ситуацію не змінила, але вони виграли час і трохи змінили співвідношення сил. Мікаель здогадувався, що для Веннерстрьома цей вечір став не найприємнішим. їхній противник не міг знати, як багато – чи мало – їм відомо, і, перш ніж зробити наступний хід, йому доведеться це з’ясувати.

Переглянувши спочатку власний виступ, а потім запис інтерв’ю Хенріка Ванґера, Еріка з похмурим виразом обличчя вимкнула телевізор і відео. Вона зиркнула на годинник – без чверті третя по півночі – і стримала бажання зателефонувати Мікаелю. Він сидить у в’язниці, і малоймовірно, щоб йому дозволили тримати в камері мобільний телефон. До себе на приміську віллу Еріка повернулася пізно, її чоловік уже спав. Вона встала, підійшла до бару і, наливши собі добрячу порцію «Аберлюра»[41]41
  Сорт віскі.


[Закрыть] – спиртне вона пила приблизно раз на рік, – сіла коло вікна і стала дивитися на затоку Сальтшіьон та маяк біля виходу в протоку.

Склавши договір з Хенріком Ванґером, вона залишилася з Мікаелем віч-на-віч, і між ними сталася велика сварка. За минулі роки вони багато разів бурхливо лаялися і сперечалися через те, як слід подавати матеріал, яким має бути лейаут, чи достовірні джерела і через тисячу інших речем, що стосувалися «кухні» створення журналу. Але сварка в гостьовому будиночку Хенріка Ванґера стосувалася принципових питань, і позиція Еріки, як вона сама розуміла, була вразливою.

–  Не знаю, що мені тепер робити, – сказав Мікаель. – Хенрік Ванґер найняв мене, щоб писати його біографію. До цього часу я міг усе кинути, якби він спробував змусити мене написати про те, чого не було, або схилити до того, щоб якось перекрутити історію. А зараз він один із співвласників нашого журналу і до того ж єдиний, у кого достатньо грошей, щоб журнал порятувати. І я раптом опинився в пастці, а ця позиція навряд чи сподобається комісії з професійної етики.