Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)

Він наштовхнувся на стілець і впав. Пістолет покотився на підлогу до ніг Лісбет, і вона відіпхнула його ногою подалі від Мартіна.

Потім вона вдарила втретє, у той момент, коли Мартін Ванґер намагався звестися на ноги. З гучним ляском ключка обрушилася на його стегно, і з горла Мартіна Ванґера вирвався страхітливий крик. Четвертий удар влучив йому в лопатку.

– Ліс...бет, – прохрипів Мікаель.

Він починав утрачати притомність, і біль у скронях ставав уже майже нестерпним.

Лісбет обернулась до нього і побачила, що в нього обличчя кольору помідора, очі дико витріщені, а язик починає вивалюватися з рота.

Вона швидко роззирнулась і побачила на підлозі ніж. Потім кинула погляд на Мартіна Ванґера – той підвівся на коліна і намагався відповзти подалі від неї, рука його безпомічно теліпалася. У найближчі секунди жодних проблем від нього чекати не слід було. Вона кинула ключку і принесла ножа. У нього був гострий кінець, але тупе лезо. Лісбет стала навшпиньки і заходилася гарячково перепилювати ремінь. За кілька секунд Мікаель нарешті повалився на підлогу, проте зашморг навколо його шиї затягнувся.

Лісбет Саландер кинула ще один погляд на Мартіна Ванґера. Той звівся на ноги, але стояв, зігнувшись у попереку. Вирішивши, що він поки безпечний, Лісбет обернулася до Мікаеля і спробувала засунути пальці під зашморг. Різати вона спершу не наважувалась, але потім засунула кінчик ножа і, намагаючись ослабити петлю, подряпала Мікаелеві шию. Кінець кінцем зашморг піддався, і Мікаель кілька разів хрипко вдихнув.

Протягом короткої миті Мікаель переживав невимовне почуття: його тіло возз’єднувалося з душею. Зір неймовірно загострився, так що він міг розрізнити в кімнаті кожну порошинку. Звук кожного вдиху в цій кімнаті чи шурхотіння одягу доносилися так ясно, немов лунали з навушників, а ще він відчував запах шкіряної куртки і поту Лісбет Саландер. Потім, коли кров почала приливати до голови і його обличчя знов набуло нормального кольору, ілюзія розвіялася.

Лісбет Саландер повернула голову тієї миті, коли Мартін Ванґер зникав у дверях. Вона швидко встала, взяла пістолет – перевірила магазин і зняла із запобіжника. Мікаель відзначив, що їй, схоже, вже доводилося поводитися із зброєю. Роззирнувшись, вона вихопила поглядом ключі від кайданків, що лежали на столі, прямо перед очима.

– Я візьму його на себе, – сказала вона і кинулася до дверей.

Дорогою вона схопила ключі і, не обертаючись, кинула їх на підлогу біля Мікаеля.

Мікаель спробував крикнути їй, щоб вона почекала, але з горла вирвався тільки якийся скрип, а вона вже сховалася за дверима.

Лісбет не забула про те, що у Мартіна Ванґера десь є рушниця, і, вийшовши в прохід між кухнею і гаражем, зупинилася, скинувши вгору готовий до стріляння пістолет. Вона прислухалася, але не змогла розрізнити ні звуку, який підказав би, де її здобич. Вона інстинктивно рушила в бік кухні і вже майже дійшла до неї, коли почула, що у дворі заводиться автомобіль.

Вона помчала назад і через потайні двері вискочила до воріт гаража. З двору вона побачила задні вогні машини, що проїжджала повз будинок Хенріка Ванґера і вивертала на міст. Лісбет щодуху кинулася услід. Вона сунула пістолет в кишеню куртки і, наплювавши на шолом, завела свій мотоцикл. За кілька секунд вона вже мчалася через міст.

Коли вона під'їхала до кільцевої розв'язки біля виїзду на шосе Е-4, його перевага становила секунд дев'яносто і він уже сховався з очей. Вона загальмувала, заглушила мотор і прислухалася.

Небо було затягнуте важкими хмарами, але на обрії вже виднівся перший проблиск світанку. Потім вона почула звук мотора і побачила, як на шосе Е-4 промайнула машина Мартіна Ванґера, віддаляючись у південному напрямі. Лісбет знову завела мотоцикл, натиснула на газ і проскочила під віадуком. Поворот біля виїзду на шосе вона подолала на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Перед нею лежала пряма ділянка дороги. Транспорту видно не було, вона до краю натиснула на газ і помчала вперед. Коли дорога почала звиватися уздовж довгого гірського хребта, Лісбет гнала на швидкості сто сімдесят – майже максимальній, яку можна було витиснути з її власноручно відрегульованого легкого мотоцикла на спуску. За дві хвилини вона побачила машину Мартіна Ванґера приблизно за чотириста метрів попереду себе.

«Аналіз наслідків, – згадала вона. – Що мені тепер робити?»

Лісбет зменшила газ до прийнятних ста двадцяти на годину і поїхала з ним на одній швидкості. На крутих поворотах вона на кілька секунд втрачала його з очей, але потім вони вибралися на довгу пряму ділянку. Тепер вона відставала від нього метрів на двісті.

Він, мабуть, побачив фару її мотоцикла і, коли вони проходили довгий поворот, збільшив швидкість. Вона до кінця натиснула на газ, але на поворотах все одно відставала.

Вогні вантажівки Лісбет побачила здалеку. Мартін Ванґер теж. Несподівано він ще збільшив швидкість і, коли до вантажівки залишалося метрів сто п’ятдесят, шмигнув на зустрічну смугу. Лісбет бачила, як вантажівка гальмує і відчайдушно блимає фарами, але Мартін Ванґер подолав решту відстані за кілька секунд, і зіткнення стало неминучістю. Його автомобіль влетів просто у вантажівку, пролунав звук страшного удару.

Лісбет Саландер інстинктивно пригальмувала. Потім побачила, що причіп вантажівки починає падати, перегороджуючи її смугу. З тією швидкістю, з якою вона мчалася, вона б подолала відстань до місця аварії за дві секунди. Лісбет натиснула на газ, з’їхала на узбіччя і прослизнула десь за метр од задньої частини причепа. Куточком ока вона помітила язики полум’я, що злетіли перед капотом вантажівки.

Проїхавши ще сто п’ятдесят метрів, Лісбет зупинилася і озирнулася. Вона побачила, як з кабіни вантажівки, з пасажирського боку, вистрибнув водій. Тоді вона знову натиснула на газ. Біля Окербю, двома кілометрами південніше, вона звернула наліво і поїхала назад на північ по старій дорозі, паралельно Е-4. Проїжджаючи місце аварії трохи вище, вона бачила,як там зупинилися дві легкові машини. Розбитий автомобіль палав і був повністю придавлений і розплющений вантажівкою. Якийсь чоловік намагався погасити полум’я маленьким вогнегасником.

Лісбет натиснула на газ і незабаром дісталася до Хедебю. Не поспішаючи, вона переїхала через міст, залишила мотоцикл перед гостьовим будиночком і повернулася в житло Мартіна Ванґера.

Мікаель як і раніше боровся з кайданками: його руки так заніміли, що він не міг взяти ключа. Лісбет розстебнула йому кайданки і потримала за руки, поки кров у кистях знову не почала циркулювати.

–  Мартін? – хрипким голосом запитав Мікаель.

–  Мертвий. Він спрямував машину просто у вантажівку на швидкості півтори сотні кілометрів на годину, за кілька кілометрів на південь по Е-4.

Мікаель нерозуміюче втупився в неї: її не було всього декілька хвилин.

–  Ми повинні... зателефонувати до поліції, – прохрипів він і раптом дуже закашлявся.

–  Навіщо? – поцікавилася Лісбет Саландер.

Протягом десяти хвилин Мікаель ніяк не міг підвестися. Він голяка сидів на підлозі, прихилившись до стіни. Помасажувавши шию, він підняв невправними пальцями пляшку з водою. Лісбет терпляче чекала, поки він знову зможе рухатися, а тим часом міркувала.

–  Одягайся.

Обривками Мікаелевої футболки вона стерла відбитки пальців з кайданків, ножа і ключки для гольфа. Пластикову пляшку вона забрала з собою.

–  Що ти робиш?

–  Одягайся. Вже світає. Поквапся.

Мікаель звівся на неслухняні ноги і заледве натягнув труси й джинси, потім абияк вліз у кросівки. Лісбет засунула його шкарпетки в кишеню куртки і зупинила його:

–  Пригадай, що ти чіпав у цьому підвалі?

Мікаель роззирнувся, намагаючись пригадати, і нарешті сказав, що не торкався ні до чого, окрім дверей і ключів. Лісбет знайшла ключі в піджакові Мартіна Ванґера, який той почепив на стілець. Вона ретельно обтерла ручку дверей і вимикач та погасила світло. Потім провела Мікаеля вгору сходами і попросила зачекати, доки вона покладе на місце ключку. Коли вона повернулася, у неї в руках була темна футболка, що належала Мартінові Ванґеру;

–  Надінь. Я не хочу, щоб хто-небудь бачив, що ти розгулюєш ночами напівголий.

Мікаель усвідомив, що перебуває в шоковому стані. Лісбет командувала, а він безвольно виконував її розпорядження.

Вона вивела його з будинку Мартіна Ванґера і підтримувала всю дорогу. Як тільки вони переступили поріг свого будиночка, Лісбет попередила Мікаеля:

–  Якщо хтось нас бачив і запитає, ідо це ми вночі робили, то ми ходили іуляти на мис і займалися там сексом.

–  Лісбет, я не можу...

–  Йди в душ. Зараз же.

Вона допомогла йому роздягтися і відправила в ванну. Потім поставила кавник і швиденько зробила з півдюжини товстих бутербродів із сиром, печінковим паштетом та солоним огірком. Коли Мікаель, накульгуючи, повернувся в кімнату, Лісбет сиділа і напружено роздумувала. Вона оглянула синці й подряпини у нього на тілі. Від зашморгу навколо всієї шиї залишився темно-червоний слід, а з лівого боку до того ж виднілася кривава відмітина від ножа.

–  Ну ж бо, – сказала Лісбет. – Лягай у ліжко.

Вона принесла пластир і наклала на рану компрес.

Потім налила йому кави і простягнула бутерброд.

–  Я не голодний, – відказав Мікаель.

–  їж, – скомандувала Лісбет Саландер і відкусила великий шматок бутерброда з сиром.

Мікаель на секунду заплющив очі. Потім сів і теж відкусив від бутерброда. Горло боліло так сильно, що ковтати було вкрай важко.

Лісбет зняла шкіряну куртку і принесла з несесера баночку бальзаму.

–  Хай кава поки що остигне, а ти лягай на живіт.

Протягом пяти хвилин вона масажувала йому спину і натирала його лініментом. Потім перевернула його і зробила те ж саме спереду.

–  У тебе через деякий час з’являться добрячі синяки.

–  Лісбет, нам треба зателефонувати до поліції.

–  Ні, – відповіла вона з такою гарячковістю в голосі, що Мікаель здивовано розплющив очі і подивився на неї. – Якщо ти зателефонуєш до поліції, я поїду геть. Я не хочу мати до цього ніякого відношення. Мартін Ванґер мертвий, загинув в автокатастрофі. У машині він був сам. Є свідки. Хай поліція або хтось інший знаходить його прокляту нору тортур. Ми з тобою так само нічого про неї не знаємо, як і всі решта.

–  Чому?

Вона ніби не помітила питання і помасажувала йому ниючий пах.

–  Лісбет, ми не можемо просто...

–  Якщо нитимеш, я відтягну тебе назад у Мартінове лігво і знову посаджу на ланцюг.

Поки вона говорила, Мікаель заснув, так раптово, ніби знепритомнів.

Розділ
25

Субота, 12 липня – понеділок, 14 липня.

Близько п’ятої години ранку Мікаель здригнувся, прокинувся і відразу ж почав шкребти шию, щоб стягнути зашморг. Лісбет зайшла в спальню і схопила його за руки, не даючи ворушитися. Він розплющив очі і подивився на неї неуважним поглядом.

–  Я не знав, що ти граєш у гольф, – пробурмотів він і знову заплющив очі.

Вона посиділа біля нього кілька хвилин, поки не переконалася, що він знову заснув. Поки він спав, Лісбет знову побувала в підвалі Мартіна Ванґера і обстежила місце злочину Крім знарядь для тортур вона знайшла велике зібрання порнографічних журналів зі сценами насильства та безліч поляроїдних знімків, уклеєних в альбоми.

Ніякого щоденника там не було, зате вона наткнулася на дві папки формату А-4 з паспортними фотографіями і записаними від руки даними жінок. Лісбет забрала папки із собою, поклавши їх в нейлонову сумку разом з ноутбуком Мартіна Ванґера, який знайшла на столі в холі, поверхом вище. Коли Мікаель знову заснув, вона продовжила вивчати свій добуток. Годинник показував початок сьомої, коли вона вимкнула ноутбук, закурила сигарету і задумливо прикусила нижню губу.

Разом з Мікаелем Блумквістом вона включилася в пошуки того, кого вони вважали серійним убивцею з далекого минулого. Але знайшли вони щось інше. Лісбет заледве могла собі уявити ті жахіття, які, мабуть, розігрувалися в підвалі Мартіна Ванґера, прямо посеред добре організованої ідилії.

Вона спробувала зрозуміти.

Мартін Ванґер убивав жінок з 60-х років, приблизно по одній або дві на рік упродовж останніх п’ятнадцяти років. Убивав настільки тихо і так добре все продумавши, що ніхто навіть не підозрював про наявність серійного вбивці. Як же йому це вдавалося?

Папки частково давали відповідь на це питання.

Його жертвами ставали непомітні жінки, часто іммігрантки, що відносно недавно приїхали і не мали друзів та знайомих у Швеції. Серед жертв були також повії і соціально незахищені жінки, які зловживали алкоголем і наркотиками або мали інші проблеми.

Вивчаючи психологію сексуального садизму, Лісбет Саландер дізналася, що подібні вбивці охоче колекціонують якісь речі своїх жертв, використовують їх як сувеніри, що допомагають їм пригадати і знову частково пережити колишню насолоду. Мартін Ванґер з цією метою вів цілу книгу смерті. Він акуратно заносив свої жертви до каталогу і виставляв їм оцінки, коментував і описував їхні страждання, фіксував те, що діялося, на відеофільмах і фотографіях.

Його метою були насильство і вбивство, проте Лісбет прийшла до висновку, що насправді головним інтересом Мартіна Ванґера було полювання. У себе в ноутбуці він створив базу даних, що включала сотні жінок. Серед них зустрічалися службовки концерну, офіціантки ресторанів, які він часто відвідував, адміністраторки готелів, персонал страхової каси, секретарки знайомих по бізнесу та багато інших. Здавалося, Мартін Ванґер реєстрував і вивчав буквально кожну жінку, що траплялась йому.

Він убив тільки маленький відсоток цих жінок, але всі жінки, що опинялися поблизу від нього, ставали потенційними жертвами – він заносив їх до бази даних і вивчав. Вивчення мало характер пристрасного хобі, якому він, очевидно, приділяв силу-силенну годин, ставлячи собі питання: вона заміжня чи одиначка? У неї є діти і сім'я? Де вона працює? Де живе? Якою їздить машиною? Яка в неї освіта? Колір волосся? Колір шкіри? Форми тіла?

Лісбет дійшла висновку, що збирання особистих даних про кандидаток в майбутні жертви, безперечно, було важливою складовою сексуальних фантазій Мартіна Ванґера. Він був перш за все мисливцем, а вже потім убивцею.

Закінчивши читати, Лісбет виявила в одній з папок маленький конверт і витягла два вицвілі поляроїдні знімки. На першому знімку за столом сиділа темноволоса дівчина, одягнена тільки в темні брюки; верхня частина тіла з маленькими задертими вгору грудьми була оголена. Дівчина відвернула обличчя від камери і якраз збиралася підняти руку, щоб захиститися, ніби фотограф вийняв апарат несподівано для неї. На другому знімку вона була вже повністю гола і лежала голічерева на ліжку з блакитним покривалом, знов-таки відвернувшись від камери.

Лісбет сунула конверт з фотографіями в кишеню куртки. Потім віднесла папки до залізної грубки і тернула сірником. Коли все згоріло, вона поворушила попіл. Затим вона, незважаючи на заливний дощ, зробила коротку прогулянку і потихеньку втопила ноутбук Мартіна Ванґера під мостом.

Коли о пів на восьму ранку Дірк Фруде широко розчинив двері, Лісбет сиділа за кухонним столом, курила сигарету і пила каву. Обличчя адвоката було попелясто-сірим, і весь вигляд свідчив про те, що розбудила його страшна звістка.

–  Де Мікаель? – спитав він.

–  Ще спить.

Дірк Фруде опустився на стілець. Лісбет налила каву і простягнула йому філіжанку.

–  Мартін... Мені повідомили, що Мартін вночі на смерть розбився машиною.

–  Сумно, – сказала Лісбет Саландер і відпила кави.

Дірк Фруде підвів погляд і спочатку дивився на неї з очевидним нерозумінням, але потім його очі розширилися:

–  Що?..

–  Він потрапив в аварію. Так прикро.

–  Вам відомо, що сталося?

–  Він спрямував авто просто в лоб вантажівки. Вчинив самогубство. Справи імперії йшли все гірше, і він не витримав стресу. Принаймні, я підозрюю, що так це буде подано в газетах.

У Дірка Фруде зробився такий вигляд, ніби його зараз поб’є інсульт. Він швидко встав, пройшов до спальні і відхилив двері.

–  Дайте йому поспати, – суворо сказала Лісбет.

Фруде поглянув на сплячого Мікаеля. Він побачив синці на обличчі і криваві плями на верхній половині тулуба, потім помітив палаючу лінію на горлі, що її залишив зашморг. Лісбет торкнулася його руки і знову зачинила двері. Адвокат позадкував і поволі опустився на диван.

Лісбет Саландер коротко розповіла про те, що сталося вночі. Вонз детально описала,як знайшла Мікаеля із зашморгом на шиї і директора концерну, котрий стояв перед ним, і як виглядала камера жахів Мартіна Ванґера. Потім вона розповіла про те, що виявила напередодні вдень в архіві концерну, і про те, як вияснила зв’язок Мартінового батька з убивствами принаймні семи жінок.

Дірк Фруде жодного разу не перебив її. Коли вона закінчила, він кілька хвилин сидів занімівши, потім тяжко зітхнув і поволі похитав головою.

–  Що ж нам робити?

–  Це не моя проблема, – байдуже сказала Лісбет.

–  Але...

–  Щодо мене, то моєї ноги тут ніколи не було.

–  Я не розумію.

–  Я не бажаю ні за яких обставин фігурувати в поліцейському протоколі. Я не маю до цього ніякого відношення. Якщо моє ім’я згадають у зв’язку з цією історією, я стану заперечувати, що була тут, і не відповім на жодне питання.

–  Я не розумію. – Старий адвокат запитливо подивився на неї.

–  Вам не треба нічого розуміти.

–  Що ж мені тоді робити?

–  Це вирішувати вам, але ми з Мікаелем повинні залишитись осторонь.

Дірк Фруде мертвотно збліднув.

–  Дивіться на це так: вам відомо лише, що Мартін Ванґер загинув в автокатастрофі. Ви не маєте ані найменшого уявлення про те, що він був божевільний убивця, і ніколи не чули про кімнату в його підвалі.

Вона поклала ключ на стіл між ними.

–  У вас є час до того, як хто-небудь почне виносити речі з Мартінового погреба і виявить там камеру. Це, напевно, станеться не відразу.

–  Ми повинні піти з цим до поліції.

–  Не ми. Ви можете йти до поліції, якщо хочете. Це залежить від вас.

–  Таке не можна замовчувати.

–  Я не пропоную це замовчувати, а хочу, щоб ми з Мікаелем залишились осторонь. Коли ви знайдете ту кімнату, ви зробите власні висновки і вирішите, кому вам захочеться про це розповісти.

–  Якщо те, що ви говорите, правда, значить, Мартін викрадав і вбивав жінок... напевно є сім’ї, що перебувають у розпачі тому, що не знають, де їхні діти. Ми не можемо просто...

–  Правильно. Але є одна проблема. Тіла відсутні. Можливо, ви знайдете в якій-небудь шухляді паспорти або посвідчення особи. Не виключено, що деякі жертви можна впізнати по відеофільмах. Але вам не потрібно приймати рішення сьогодні. Спочатку все обдумайте.

Адвокат був у паніці.

–  О Боже! Для концерну це буде смертельний удар. Скільки сімей залишаться без хліба, якщо стане відомо, що Мартін... – Він розгойдувався вперед і назад, не в змозі розібратися з моральною дилемою, що постала перед ним.

–  Це один аспект. Я гадаю, що спадкоємицею Мартіна виявиться Ізабелла. Думаю, буде не найліпше, якщо вона дізнається про Мартінове хобі першою.

–  Я мушу піти й подивитись...

–  Я вважаю, що сьогодні вам ходити туди не варто, – твердо сказала Лісбет. – У вас предосить турбот. Вам треба поїхати повідомити Хенрікові, і ви повинні скликати екстрене засідання правління і зробити те, що ви зробили б, загинь ваш генеральний директор за цілком нормальних обставин.

Дірк Фруде обдумував її слова. Його серце калатало. Він був старим адвокатом і фахівцем з вирішення різних проблем; від нього чекали, що саме він завжди знає, як слід діяти в будь-яких умовах. Але зараз він був геть розгублений і не міг прийняти ніякого рішення. Він раптом усвідомив, що сидить і приймає вказівки від молоденького дівчиська. У якомусь сенсі вона володіла ситуацією краще за нього і пропонувала шляхи вирішення, які йому самому зараз не спадали на думку.

–  А Харієт?..

– Нам з Мікаелем ще не все ясно. Але ви можете переказати Хенрікові Ванґеру, що ми в цьому розберемося.

Коли о дев'ятій годині Мікаель прокинувся, всі програми новин уже найперше повідомляли про несподівану кончину Мартіна Ванґера. У них мовилося тільки те, що промисловець з невідомих причин виїхав уночі на високій швидкості на зустрічну смугу шосе.

У машині він був сам. Місцеве радіо видало досить докладну інформацію, в якій прозирала тривога за майбутнє концерну «Ванґер» і за економічні наслідки для підприємства, які викличе ця смерть.

Поспіхом складена вдень телеграма Телеграфної агенції Швеції вийшла під заголовком «Край шокований». У ній підсумовувались нагальні проблеми концерну «Ванґер»: ні для кого не було таємницею, що тільки в Хедестаді три тисячі людей з двадцяти однієї тисячі населення міста працювали в концерні або якимсь іншим робом перебували в цілковитій залежності від його благополуччя. Генеральний директор концерну «Ванґер» мертвий, а його попередник – старий, що заледве поправляється від інфаркту. Природний спадкоємець відсутній. І все це в період, коли підприємство переживає найбільш глибоку кризу за всю свою історію.

У Мікаеля Блумквіста була змога поїхати до поліції Хедестада і викласти те, що сталося вночі, але Лісбет Саландер вже повернула розвиток подій так, як їй хотілося. Позаяк він не зателефонував до поліції негайно, зробити це з кожною годиною ставало все важче. Першу половину дня він провів на кухонному дивані в похмурій мовчанці, споглядаючи дощ і важкі хмари на вулиці. Близько десятої пройшла ще одна сильна гроза, але до обіду дощ припинився і вітер трохи ущух. Мікаель вийшов на вулицю, обтер садові меблі й усівся з кухлем кави. Він був у сорочці з піднятим коміром.

Мартінова смерть, природно, наклала відбиток на денний розпорядок життя Хедебю. У міру прибуття членів клану, до будинку Ізабелли Ванґер під’їздили машини, висловлювались співчуття. Лісбет холоднокровно спостерігала за цією процесією, Мікаель сидів, не промовляючи ні слова.

–  Як ти себе почуваєш? – нарешті спитала вона.

Мікаель трохи поміркував над відповіддю.

–  Думаю, я ще не оговтався від шоку, – вирішив він. – Я був безпорадний і протягом кількох годин твердо вірив, що мені доведеться вмерти. Я з жахом чекав смерті і зовсім нічого не міг удіяти.

Він простягнув руку і поклав їй на коліно.

–  Дякую, – сказав він. – Якби ти не з’явилася, він би мене убив.

Лісбет нагородила його кривою посмішкою.

–  Правда... я не можу зрозуміти, як ти могла викинути таку дурницю, що пішла битися з ним сам на сам. Я лежав там на підлозі і благав Бога про те, щоб ти побачила фотографію, зрозуміла і зателефонувала до поліції.

–  Коли б я чекала на поліцію, ти, напевно, не вижив  би. Я не могла дозволити цій скотині тебе вбити.

–  Чому ти не хочеш спілкуватися з поліцією? – спитав Мікаель.

–  Я не спілкуюся з властями.

–  Чому?

–  Це моя справа. Але навряд чи б на твоїй кар’єрі як журналіста добре позначилося те, що тебе роздягав Мартін Ванґер, відомий серійний убивця. Якщо тобі не подобається кличка Калле Блумквіст, то уяви собі, які до неї додадуться нові епітети.

Мікаель подивився на неї запитливо, проте облишив цю тему.

–  У нас є завдання, – сказала Лісбет.

Мікаель хитнув головою:

–  Що сталося з Харієт?

Лісбет поклала перед ним на стіл два поляроїдні знімки і пояснила, де їх знайшла. Мікаель якийсь час уважно вивчав фотографії, а потім підвів погляд.

–  Це може бути вона, – сказав він. – Поручитися я не можу, але фігура і волосся схожі на ті, що я бачив на її фотографіях.

Мікаель з Лісбет просиділи в саду годину, перебираючи всі деталі. Наближаючись до розгадки з різних боків, вони обоє вирахували, що Мартін Ванґер і є винним у всій історії.

Лісбет так і не помітила залишену Мікаелем на столі фотографію. Вивчивши знімки камер зовнішнього спостереження, вона зрозуміла, що Мікаель вчинив якусь дурницю. Підійшовши до будинку Мартіна Ванґера з боку берега, вона заглянула в усі вікна, але не побачила жодної живої душі. Потім обережно посмикала всі двері й вікна на першому поверсі. Під кінець вона залізла в будинок через відкриті балконні двері другого поверху. У неї пішло багато часу на те, щоб якомога обережніше оглянути кімнату за кімнатою, але врешті-решт вона знайшла сходи до підвалу. Мартін зробив помилку: він залишив двері до камери тортур ледь відхиленими, і вона змогла дістати цілковите уявлення про ситуацію.

Мікаель запитав, чи багато вона чула з того, що говорив Мартін.

–  Не дуже. Я прийшла туди, коли він випитував про те, що сталося з Харієт, перш ніж підвісити тебе на зашморгу. Я залишила вас на хвильку, щоб сходити нагору і пошукати зброю. У гардеробі я знайшла ключки для гольфа.

–  Мартін Ванґер не мав ані найменшого уявлення про те, що сталося з Харієт, – сказав Мікаель.

–  Ти йому віриш?

–  Так, – твердо відповів Мікаель. – Мартін Ванґер був дурніший за дурного тхора... Господи, звідки я беру такі порівняння... але він визнав усі скоєні ним убивства. Він говорив вільно. Мені здається, він хотів справити на мене враження. Проте що стосується Харієт, то він так само заповзято, як і Хенрік Ванґер, хотів дізнатися, що ж насправді з нею сталося.

–  Ну... і до чого це нас приводить?

–  Ми знаємо, що за першу серію вбивств, між сорок дев’ятим і шістдесят п’ятим роками, відповідальний Готфрід Ванґер.

–  Так. І він навчив Мартіна Ванґера.

–  Тут йдеться про дисфункціональну сім’ю, – сказав Мікаель. – У Мартіна не було жодного шансу стати нормальною людиною.

Лісбет Саландер кинула на Мікаеля здивований погляд.

–  Мартін розповів мені – правда, по частинах, – що батько вчив його цього з того часу, як він досяг статевої зрілості. Він бачив, як було вбито Леа в Уддеваллі в шістдесят другому році. Йому тоді було чотирнадцять. Він брав участь у вбивстві Сари в шістдесят четвертому, цього разу активно. Йому було шістнадцять.

–І?

–  Він сказав, що не є гомосексуалістом і ніколи не торкався чоловіка, за винятком свого батька. Це змушує мене думати, що... ну, напрошується висновок, що батько його зґвалтував. Статеве присилування, очевидно, тривало довгий час. Він був, так би мовити, вихований власним батьком.

–  Дурниця, – сказала Лісбет Саландер.

Її голос раптом став твердим, як кремінь. Мікаель дивився на неї з подивом. Її погляд був холодним, без крихти співчуття.

–  У Мартіна, як і в будь-кого іншого, був шанс дати здачу. Він зробив свій вибір. Він убивав і ґвалтував, бо йому це подобалось.

–  Гаразд, не заперечуватиму. Але Мартін був піддатливим хлопчиком і потрапив під батьків вплив, так само як особу Готфріда свого часу сформував його батько, нацист.

–  Ага, значить, ти виходиш з того, що в Мартіна не було власної волі і що люди стають такими, якими їх виховують.

Мікаель обережно всміхнувся:

–  Це що, вразливе місце?

Очі Лісбет Саландер раптом спалахнули відчайдушною злістю. Мікаель поспішно повів далі:

–  Я не стверджую, що на людей впливає тільки виховання, але думаю, що виховання відіграє велику роль. Готфрідів батько бив його протягом багатьох років. Таке не може минути безслідно.

–  Дурниця, – повторила Лісбет. – Готфрід не єдина дитина, яку жорстоко били. Це не дає йому права вбивати жінок. Цей вибір він зробив сам. І те ж стосується Мартіна.

Мікаель підвів руку:

–  Ну ж бо, не будемо сваритися.

–  Я не сварюся. Мені просто здається, що дуже вже гарно виходить – кожній сволоті завжди є на кого все звалити.

–  Добре. Вони несуть персональну відповідальність. Із цим ми розберемося потім. Суть в тому, що Готфрід помер, коли Мартінові було сімнадцять років, і керувати ним стало нікому. Він спробував наслідувати батька і почав у лютому шістдесят шостого року в Уппсалі.

Мікаель потягнувся до Лісбетової пачки по сигарету.

–  Я навіть не збираюся вдумуватися в те, які потреби Готфрід намагався задовольняти і як він сам оцінював те, що робив. Там замішана якась біблійна тарабарщина, якимсь робом пов’язана з покаранням і очищенням, якій, напевно, зміг би дати раду психіатр. На деталі нам наплювати. Він був серійним убивцею.

Секунду подумавши, він провадив далі:

–  Готфрід хотів убивати жінок і виправдував свої дії якимись псевдорелігійними міркуваннями. Але Мартін навіть не шукав собі виправдання. Він діяв організовано і вбивав систематично. До того ж він міг не шкодувати на своє хобі грошей і був кмітливіший за батька. Щоразу, коли Готфрід залишав після себе труп, це приводило до поліцейського розслідування і виникав ризик, що хтось нападе на його слід або хоча б зв’яже скоєні ним убивства між собою.

–  Мартін Ванґер збудував свій будинок у сімдесятих роках, – задумливо сказала Лісбет.

–  Здається, Хенрік згадував, що це було в сімдесят восьмому. Певно, Мартін замовив надійний погріб для зберігання важливих архівів або чогось подібного. Йому зробили кімнату без вікон, із звукоізоляцією і сталевими дверима.

–  І він користувався нею протягом двадцяти п’яти років.

Вони ненадовго замовкли, і Мікаель задумався про те, які жахи, мабуть, відбувалися на острові, в атмосфері загального благополуччя, протягом чверті століття. Лісбет роздумувати про це не треба було – вона бачила зібрання відео– фільмів. Вона зауважила, як Мікаель мимохіть торкнувся шиї.

–  Готфрід ненавидів жінок і вчив сина ненавидіти жінок, тим часом ґвалтуючи його. Але був ще і якийсь підтекст... Думаю, Готфрід мріяв про те, щоб діти поділяли його, м’яко кажучи, збочене уявлення про світ. Коли я запитав про Харієт, про його власну сестру, Мартін сказав: «Ми намагалися розмовляти з нею. Але вона виявилася звичайною... лярвою. Вона збиралася розповісти Хенрікові».

Лісбет хитнула головою:

–  Я чула його слова. Приблизно в цей час я саме спустилася в погріб. І отже, ми знаємо, про що мала бути її таємна розмова з Хенріком.

Мікаель наморщив лоба.

–  Не зовсім. – Він трохи помовчав. – Подумай про хронологію. Ми не знаємо, коли Готфрід уперше зґвалтував сина, але він узяв Мартіна з собою, коли вбивав Леа Персон в Уддеваллі в шістдесят другому році. Потонув він у шістдесят п’ятому. До цього вони з Мартіном намагалися розмовляти з Харієт. Що це нам підказує?

–  Готфрід брався не тільки за Мартіна. Він брався і за Харієт.

Мікаель кивнув головою:

– Готфрід був учителем. Мартін – учнем. Харієт була їхньою... чим же, іграшкою?

–  Готфрід учив Мартіна трахати сестру. – Лісбет показала на поляроїдні знімки. – 3 оцих фото важко визначити її ставлення, позаяк не видно обличчя, але вона намагається затулитися від камери.

–  Припустімо, що все почалося, коли їй було чотирнадцять, у шістдесят четвертому році. Вона учинила опір – «не змирилася зі своїм обов’язком», як висловився Мартін. Ось про це вона й погрожувала розповісти. Мартіну ж свого часу вочевидь заперечити було нічого, і він підкорився батькові. Вони з Готфрідом уклали свого роду... пакт і намагалися долучити до нього Харієт.