Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 35 страниц)

–  Хенрік Ванґер намагається мене підкупити. Передайте йому, що я волів би, щоб він не робив мені такої пропозиції.

–  Для Хенріка ця ситуація так само болісна, як і для вас. Він дуже любить вас і ставиться до вас як до свого друга.

–  Хенрік Ванґер просто спритний мерзотник, – сказав Мікаель, зненацька розлютившись. – Він хоче замовчати цю історію. І грає на моїх почуттях, знаючи, що я його теж люблю. А те, що він говорить, на практиці означає, що в мене розв'язані руки. Справді, якщо я це опублікую, йому доведеться переглянути своє ставлення до «Міленіуму».

–  Все змінилося з появою на сцені Харієт.

–  І тепер Хенрік з'ясовує, скільки я коштую. Я не збираюся виставляти Харієт напоказ, та хтось же мусить розповісти про тих жінок, які потрапляли до Мартінового підвалу. Дірку, адже ми навіть не знаємо, скільки жінок він занапастив. Хто збирається говорити від їх імені?

Цієї миті Лісбет Саландер відірвала погляд від комп’ютера і ніжним, аж нудотним, голосом звернулася до Дірка Фруде:

–  Невже ніхто у вашому концерні не збирається запропонувати хабара мені?

Фруде розгубився: він знову примудрився не взяти до уваги її.

–  Якби Мартін Ванґер зараз був живий, я б розповіла про нього все, – вела вона далі. – Яка б там угода у вас з Мікаелем не була, я б проінформувала про нього у всіх подробицях першу-ліпшу вечірню газету. А маючи таку змогу, я затягнула б Мартіна в його власну нору для тортур, прив’язала до столу і проткнула б йому мошонку голками. На жаль, він мертвий.

Вона звернулася до Мікаеля:

–  Я задоволена таким результатом справи. Ніщо вже не компенсує шкоди, заподіяної Мартіном Ванґером своїм жертвам. Зате склалася цікава ситуація. Ти наразі в такому становищі, що можеш і далі шкодити безневинним жінкам – перш за все Харієт, яку ти так гаряче захищав дорогою сюди. Я запитую тебе, що гірше – те, що Мартін Ванґер ґвалтував її, чи якщо ти зробиш з нею те саме на шпальтах газет? Перед тобою симпатична дилема. Можливо, тобі зуміє допомогти порада комісії з етики Спілки журналістів.

Вона зробила паузу. Мікаель раптом відчув, що не може поглянути їй в очі, і втупився в стіл.

–  Але я не журналістка, – нарешті сказала вона.

–  Чого ви хочете? – спитав Дірк Фруде.

–  Мартін знімав своїх жертв на відео. Я хочу, щоб ви спробували упізнати всіх, кого вдасться, і простежили за тим, щоб їх сім’ї отримали пристойну компенсацію. І крім того, я хочу, щоб концерн «Ванґер» надалі щорічно виплачував пожертви в два мільйони крон державній організації, що об’єднує в Швеції кризові центри для жінок та дівчат.

Дірк Фруде якусь мить обдумував ціну. Потім хитнув головою.

–  Мікаелю, ти зможеш із цим жити? – спитала Лісбет.

Мікаель раптом відчув напад відчаю. Все своє професійне життя він присвятив викриттям того, що намагалися приховати інші, і його моральні принципи забороняли йому сприяти прихованню жахливих злочинів, скоєних Мартіном Ванґером. Його посадові обов’язки полягали саме в тому, щоб робити відоме йому надбанням гласності, і він же ще й критикував своїх колег за те, що вони не розповідали правду. Проте тепер він сидить і обговорює найжахливішу «легенду» з усіх, що йому доводилося чути. Він довго сидів мовчки. Потім теж хитнув головою.

–  Добре. – Дірк Фруде звернувся до Мікаеля: – Що стосується пропозиції Хенріка щодо фінансової компенсації...

–  Він може запхнути її собі в дупу, – сказав Мікаель. – Дірку, тепер вам краще піти. Я розумію ваше становище, але зараз я такий злий на вас, Хенріка і Харієт, що коли ви не підете, ми з вами посваримося.

Та адвокат сидів і далі за кухонним столом і вставати, схоже, не збирався.

–  Я поки не можу піти, – сказав він. – Я виконав ще не все доручене. У мене є для вас іще одне повідомлення, яке вам не сподобається. Хенрік наполягає, щоб я все розповів сьогодні ввечері. Ви зможете, якщо захочете, завтра поїхати до лікарні і сказати йому все, що про нього думаєте.

Мікаель поволі підвів погляд і подивився йому у вічі.

–  Мабуть, це найважче завдання з усіх, що мені доводилося виконувати, – вів далі Дірк Фруде. – Але я думаю, що врятувати ситуацію можна, тільки розкривши карти і будучи цілковито відвертим.

–  Що ще?

–  Коли Хенрік умовляв вас на Різдво узятися до цієї роботи, ні він, ні я не думали, що ви чого-небудь доб’єтеся. Хенрік справді просто хотів зробити останню спробу. Він ретельно проаналізував стан ваших справ, багато в чому спираючись на звіт, складений фрекен Саландер. Він скористався ситуацією, в яку ви потрапили, запропонував гарну винагороду і правильно підібрав наживку.

–  Веннерстрьома, – сказав Мікаель.

Фруде кивнув.

–  Ви блефували?

–Ні.

Лісбет Саландер зацікавлено звела одну брову.

–  Хенрік виконає свою обіцянку, – сказав Дірк Фруде. – Він дасть інтерв’ю і публічно піде в лобову атаку на Веннерстрьома. Ви можете потім отримати всі деталі, але в загальних рисах справа полягає ось у чому: коли Хане Ерік Веннерстрьом працював у фінансовому відділі концерну «Ванґер», він спустив кілька мільйонів на валютні спекуляції. Це було задовго до того, як махінації з валютою набули справжнього розмаху. Він зробив це, не маючи повноважень і не діставши дозволу у керівництва концерну. Справи у нього пішли погано, і зненацька утворилася розтрата в сім мільйонів крон, яку він намагався покрити частково за рахунок маніпуляцій з бухгалтерським обліком, а частково – шляхом продовження спекуляцій. Його на цьому зловили і звільнили.

–  Йому вдалося щось привласнити?

–  Так, близько півмільйона крон, які за іронією долі стали основою для створення компанії «Веннерстрьом груп». Все це у нас задокументовано. Ви зможете використати цю інформацію на свій розсуд, і Хенрік публічно підтримає ваші твердження. Але...

–  Але інформація вже знецінилася, – промовив Мікаель, ляснувши долонею по столу.

Дірк Фруде хитнув головою.

–  Справа тридцятилітньої давнини, і цю сторінку вже закрито, – сказав Мікаель.

–  Ви отримаєте доказ того, що Веннерстрьом шахрай.

–  Якщо це випливе назовні, то розгніває Веннерстрьома, але завдасть йому не більшої шкоди, ніж плювок горохом із трубочки. Він тільки, знизавши плечима, розішле повідомлення прес-служби про те, що Хенрік Ванґер – стариган, який намагається перехопити у нього якийсь бізнес, або стверджуватиме, що сам Хенрік і наказував йому тоді це проробляти. Навіть якщо він не зможе довести свою невинуватість, все одно зуміє напустити достатньо туману, щоб ніхто не поставився до цієї історії надто серйозно.

У Дірка Фруде був дуже нещасний вигляд.

–  Ви мене пошили в дурні, – підбив підсумок Мікаель.

– Мікаелю... ми цього не планували.

–  Я сам винен. Ухопився за соломинку, хоча повинен був передбачати щось подібне. – Він раптом усміхнувся. – Хенрік – стара акула. Він продавав товар і говорив те, що мені хотілося почути.

Мікаель устав і підійшов до раковини. Свої почуття він висловив одним словом:

–  Зникніть.

–  Мікаелю... Мені шкода, що...

–  Дірку, йдіть геть.

Лісбет Саландер не знала, підійти їй до Мікаеля чи дати йому спокій. Він сам вирішив цю проблему: не кажучи ні слова, схопив куртку і зачинив за собою вхідні двері.

Більше години Лісбет снувала туди й сюди по кухні. Вона почувалася так незатишно, що зібрала і помила посуд, хоча зазвичай це робив Мікаель. Періодично вона підходила до вікна і видивлялася його. Зрештою вона так розхвилювалася, що надягла шкіряну куртку і вирушила на пошуки Мікаеля.

Спочатку вона спустилася до човнової гавані, де в будинках як і раніше горіло світло, але Мікаеля там видно не було, Лісбет пішла понад водою, стежкою, де вони звичайно прогулювалися вечорами. Будинок Мартіна Ванґера стояв темний і вже здавався нежилим. Вона вийшла до каменів на мисі, на яких вони з Мікаелем колись сиділи, а потім повернулася додому. Він іще не повернувся.

Лісбет піднялася до церкви. Нікого. Вона трохи постояла вагаючись, не знаючи, що їй робити. Потім повернулася назад, до мотоцикла, вийняла з-під сідла ліхтарик і знову рушила уздовж води. Якийсь час вона пробиралася по звивистій, напівзарослій дорозі, а потім досить довго шукала стежку до Готфрідового будиночка. Будиночок позаду рідких дерев раптово виник з темряви, коли Лісбет уже підійшла до нього майже впритул. На терасі Мікаеля не виявилося, двері були замкнені.

Лісбет уже повернула була до селища, але зупинилася і пройшла назад аж до мису. Враз вона побачила в темряві силует Мікаеля, на підмостках, де Харієт Ванґер утопила свого батька, і вперше перевела подих.

Він почув, як вона вийшла на підмостки, і обернувся. Вона мовчки сіла поряд з Мікаелем. Нарешті він порушив мовчанку:

–  Вибач. Мені просто треба було трохи побути самому.

–  Я знаю.

Вона запалила дві сигарети і простягла одну Мікаелю. Він подивився на неї. Лісбет Саландер була найбільш асоціальною людиною з усіх, кого йому доводилося зустрічати. Вона звичайно ігнорувала будь-які його спроби поговорити на особисті теми і ніколи не приймала ані найменших виявів симпатії. Але вона ж урятувала йому життя, а зараз вирушила посеред ночі розшукувати його невідомо де. Він обійняв її однією рукою.

–  Тепер я знаю, яка мені ціна. Ми зрадили тих дівчат, – сказав він. – Про всю цю історію ніхто не дізнається. Вміст Мартінового погреба просто зникне.

Лісбет не відповіла.

– Еріка мала рацію, – вів далі Мартін. – Мені було б корисно з’їздити до Іспанії і потрахатися протягом місяця з іспанками, а потім повернутися додому і взятися до Веннерстрьома. А так я змарнував багато місяців.

–  Якби ти поїхав до Іспанії, Мартін Ванґер як і раніше продовжував би тортури в погребі.

Він не відповів.

Вони довго ще сиділи разом, потім Мікаель підвівся і запропонував іти додому.

Заснув він раніше від Лісбет, а вона лежала без сну, прислухаючись до його дихання. Невдовзі вона пішла на кухню, зварила каву, всілася в темряві на кухонному дивані і напружено думала, викурюючи одну сигарету за іншою. Те, що Ванґер з Фруде повинні були пошити Мікаеля в дурні, вона вважала само собою зрозумілим. Це цілком у їх манері. Але це проблема Мікаеля, а не її. Чи ні?

Врешті-решт Лісбет зважилася. Вона загасила недопалок, увійшла до Мікаеля, засвітила лампу біля ліжка і почала термосити його, доки він не прокинувся. Було о пів на третю.

–  Що?

–  У мене є питання. Сядь.

Мікаель сів і сонно втупився в неї.

–  Коли тебе притягли за наклеп, чому ти не захищався?

Мікаель захитав головою і зустрівся з нею поглядом. Потім покосився на годинник.

–  Лісбет, це довга історія.

–  Розповідай. У мене є час.

Він довго сидів мовчки, обдумуючи, що йому говорити, і вирішив сказати правду.

–  Мені нічим було захищатися. Зміст статті виявився помилковим.

–  Коли я влізла в твій комп’ютер і прочитала твоє листування з Ерікою Берґер,там багато йшлося про справу Веннерстрьома, але ви весь час обговорювали практичні деталі суду і ні словом не обмовилися про те, що насправді відбулося. Розкажи, де вийшов прокол.

–  Лісбет, я не можу відкрити правду. Мене добряче надурили. Ми з Ерікою зійшлися на тому, що якби я спробував розповісти, як усе було насправді, це б ще більше підірвало до нас довіру.

–  Послухай, Калле Блумквісте, учора вдень ти тут щось проповідував про дружбу, довіру та інші високі матерії. Я не збираюся викладати твою історію в Мережі.

Мікаель всіляко намагався протестувати. Він нагадав Лісбет, що вже середина ночі, і заявив, що не має сил зараз про це думати. Проте вона й далі вперто сиділа, доки він не здався. Він сходив у туалет, сполоснув обличчя і знову поставив кавник. Потім повернувся на ліжко і розповів, як два роки тому старий шкільний приятель Роберт Ліндберґ, сидячи на яхті в гостьовій гавані Архольма, викликав у нього цікавість.

–  Ти думаєш, що твій приятель набрехав?

–  Ні, в жодному разі. Він правдиво розповів те, що знав, – я зміг перевірити кожне слово в документах ревізії УПП. Я навіть з’їздив до Польщі і сфотографував залізний ангар, де колись розташовувалось велике підприємство «Мінос», потім узяв інтерв’ю у кількох колишніх працівників підприємства, і всі сказали одне й те ж саме.

–  Я не розумію.

Мікаель зітхнув. Трохи зачекавши, він сказав:

–  У мене вийшов з біса добрячий матеріал. Із самим Веннерстрьомом я на той час іще не стикався, та історія вийшла залізна, і якби я її тоді опублікував, мені б справді вдалося його труснути. До висунення звинувачення в шахрайстві справа, мабуть, не дійшла б – у нього вже було схвалення ревізії, – але я б зіпсував йому репутацію.

–  Де стався прокол?

–  По ходу справи хтось довідався, в чому я копирсаюся, і Веннерстрьомові стало відомо про моє існування. Зовсім несподівано стала відбуватися безліч дивних речей. Спершу мені почали погрожувати. Пішли анонімні дзвінки з карткових таксофонів, які не вдавалося відстежити. На адресу Еріки теж посипалися погрози – звичайна нісенітниця, типу: зав’язуй, інакше ми вивісимо твої цицьки на дверях хліва тощо. Вона, звісно, шаленіла від злості.

Він узяв у Лісбет сигарету.

–  Потім сталося дещо вкрай неприємне. Одного разу вночі, коли я виходив з редакції, на мене напали двоє чоловіків – просто підійшли і зо два рази врізали. Я був абсолютно не готовий до цього, мені зацідили по зубах, і я впав на землю. Вирахувати їх мені не вдалося, але один був схожий на старого байкера.

–  Так.

–  Усі ці дії викликали, зрозуміло, лише той ефект, що Еріка розлютилась, а я вперся рогом. Ми посилили охорону в «Міленіумі». Проте масштаб переслідувань був несумірний зі змістом мого матеріалу. Ми ніяк не могли зрозуміти суть того, що відбувається.

–  Але ж опублікував ти щось зовсім інюе.

–  Правильно. Ми неочікувано зробили сенсаційне відкриття. У нас з'явилося джерело, deep throat[64]64
  Анонімне джерело інформації (англ.).


[Закрыть] – хлопець з оточення Веннерстрьома. Він буквально до смерті боявся, і нам доводилося зустрічатися з ним в анонімних готельних номерах. Від нього ми дізналися, що гроші від афери з «Міносом» використовувалися для торгівлі зброєю під час війни в Югославії. Веннерстрьом обкручував справи з усташами. І мало того, як доказ джерело надало нам копії письмових документів.

–  Ви йому повірили?

–  Він діяв вправно. Він надав нам достатньо інформації, щоб вивести нас ще на одне джерело, здатне підтвердити його розповідь. Ми отримали навіть фотографію, на якій один з найближчих соратників Веннерстрьома тисне руку покупцеві. У нас вийшов чудовий детальний матеріал, у якому все здавалося доказовим. Ми його опублікували.

–  А він виявився сфабрикованим.

–  Від початку до кінця, – підтвердив Мікаель. – Документи були вправно сфальсифіковані. Адвокат Веннерстрьома зміг довести навіть, що фотографію підручного Веннерстрьома з лідером усташів було змонтовано з двох різних знімків за допомогою «Фотошопу».

–  Приголомшливо, – діловим тоном сказала Лісбет Саландер, щось занотувавши.

–  Що правда, то правда. Заднім числом стало цілком очевидно, як нас підставили. Наш початковий матеріал нашкодив би Веннерстрьому. А так ці дійсні факти потонули в потоці фальсифікацій – вийшла найстрашніша підстава з усіх, про які я коли-небудь чув. Ми опублікували статтю, з якої Веннерстрьом міг висмикувати факт за фактом і доводити свою невинність. Спрацьовано було з біса вправно.

–  Ви не могли відступитися і розповісти правду. У вас не було ніяких доказів того, що фальшивка є справою рук самого ж Веннерстрьома.

–  Навіть гірше. Якби ми спробували розповісти правду і виявилися такими ідіотами, що звинуватили б Веннерстрьома в створенні фальшивки, нам би просто ніхто не повірив. Це виглядало б як відчайдушна спроба перекласти провину на самого потерпілого. Ми б постали як викінчені змовники-теоретики і повні кретини.

–  Я розумію.

–  Веннерстрьом був невразливий з будь-якого боку. Якби фальсифікація розкрилася, він зміг би стверджувати, що його намагався зганьбити хтось із його ворогів. А ми, в «Міленіумі», все одно втратили б усіляку довіру, оскільки клюнули на відомості, що виявилися помилковими.

–  І ти вирішив не захищатися, а погодитися на тюремне покарання.

–  Я заслужив покарання, – з гіркотою сказав Мікаель. – Я вчинив злочин проти честі та гідності особи. Тепер тобі все відомо. Можна, я нарешті посплю?

Мікаель погасив світло і заплющив очі. Лісбет примостилася поряд і якийсь час лежала мовчки.

–  Веннерстрьом – бандит, – сказала вона.

–  Я це знаю.

–  Ні, я маю на увазі, мені точно відомо, що він бандит. Він співпрацює з усіма, від російської мафії до колумбійських картелів, що займаються наркотиками.

–  Про що ти говориш?

–  Коли я віддавала Фруде свій звіт, він дав мені додаткове завдання. Попросив спробувати з’ясувати, що насправді відбувалося на процесі. Я тільки почала над цим працювати, як він зателефонував Арманському і скасував замовлення.

–  Он як.

–  Гадаю, вони відмовилися від розслідування, щойно ти пристав на пропозицію Хенріка Ванґера. їм це більше не було потрібно.

–  І що ж?

–  Ну, я не люблю залишати справи незавершеними. У мене навесні видалося... кілька вільних тижнів, коли у Арманського не було для мене роботи, і я задля розваги почала копати навколо Веннерстрьома.

–  Ти що-небудь знайшла?

–  У мене в комп’ютері є весь його жорсткий диск. Якщо ти схочеш, то зможеш отримати скільки завгодно доказів того, що він справжній бандит.

Розділ
28

Вівторок, 29 липня – п'ятниця, 24 жовтня.

На читання роздруківок з комп’ютера Лісбет – вийшли цілі коробки паперів – у Мікаеля Блумквіста пішло три дні. Справа ускладнювалася тим, що картина складалася надто неоднорідна: то опційна операція в Лондоні, то валютна операція в Парижі, через представника, то офшорна компанія в Гібралтарі, то раптове подвоєння рахунку в «Чейз Манхеттен банку» в Нью-Йорку.

До того ж спливало багато дивного, що збивало з пантелику. Наприклад, пять років тому в Сантьяго, в Чилі, було зареєстроване торговельне товариство з неторканим рахунком на двісті тисяч крон, одне з майже тридцяти аналогічних підприємств у дванадцяти різних країнах, – і жодного натяку на рід його діяльності. Що це – заморожені компанії? Заморожені в очікуванні чого? Підставні компанії для прикриття якоїсь іншої діяльності? Очевидно, відповіді на ці запитання Веннерстрьом тримав не в комп'ютері, а в голові, і тому така інформація ніколи не потрапляла до електронних документів.

Лісбет Саландер вважала, що відповідей на подібні питання їм дістати не вдасться. Перед їхніми очима проходили факти, але вони не могли проникнути в їхню суть. Імперія Веннерстрьома нагадувала цибулину: знімеш один шар оболонки, а під ним уже інший, і розгортається цілий лабіринт компаній з надзвичайно складними взаємними зв'язками. Компанії, рахунки, фонди, цінні папери, – навряд чи хоч хто-небудь, навіть сам Веннерстрьом, мав цілковите уявлення про стан справ. Ця імперія жила власним життям.

Існувала хіба що якась схема або, принаймні, натяк на неї: плутанина компаній, що належали одна іншій. Спроба зробити оцінку вартості імперії Веннерстрьома приводила до результатів албсурдно великим розкидом: від ста до чотирьохсот мільярдів крон. Усе залежало від того, кого питали і як підраховували. Але якщо компанії володіють доходами одна одної, яка ж тоді їх загальна вартість?

Коли Саландер запитала про це, Мікаель Блумквіст повернув до неї змучене обличчя.

–  Це езотерика, – відповів він і продовжив сортувати банківські кредити.

Після того, як Лісбет Саландер випустила джина, боротьбі з яким Мікаель Блумквіст тепер присвячував весь вільний від сну час, вони рано-вранці поспішно покинули Хедебю. Вони поїхали прямо до Лісбет і провели перед її комп’ютером дві доби, протягом яких вона демонструвала Мікаелю Веннерстрьомові володіння. У нього виникло безліч запитань, але одне з них було викликане суто цікавістю.

–  Лісбет, як тобі вдається практично керувати його комп’ютером?

–  Завдяки маленькому винаходу мого колеги Чуми. У Веннерстрьома є лептоп Ай-Бі-Ем, на якому він працює і вдома, і в офісі. Отже, вся інформація збирається на одному-єдиному жорсткому диску. У нього вдома широкосмуговий Інтернет. Чума винайшов свого роду манжетку, яка застібається навколо самого кабелю, і я йому зараз її тестую; манжетка реєструє все, що бачить Веннерстрьом, і пересилає інформацію далі, на який-небудь сервер.

–  Хіба у нього немає персонального файрвола?

Лісбет усміхнулася:

–  Зрозуміло, є. Та вся сіль у тому, що манжетка працює і як свого роду файрвол. У результаті його комп’ютер зламується дуже швидко. Скажімо, якщо Веннерстрьом отримує мейл, то повідомлення спочатку потрапляє на манжетку Чуми і ми можемо його прочитати ще до того, як воно проходить його файрвол. Хитрість полягає в тому, що мейл переписується і до нього додається початковий код у кілька байт. Історія повторюється щоразу, коли Веннерстрьом що-небудь закачує в свій комп’ютер. З фотографіями виходить ще краще. Він дуже багато повзає по Мережі. Кожного разу, коли він відкриває порнознімок або заводить нову домашню сторінку, ми додаємо кілька рядків початкового коду. За деякий час – кілька годин або днів, залежно від того, як багато він користується комп’ютером, Веннерстрьом скачує собі цілу програму, приблизно в три мегабайти, де кожен фрагмент приєднується до наступного.

–  І що з цього?

–  Коли останні фрагменти стають на місце, програма інтегрується з його інтернетівською програмою. Він сприймає це як зависання свого комп’ютера і змушений його перезавантажувати. Під час перезавантажування інсталюється абсолютно нове програмне забезпечення. Він використовує «Майкрософт експлорер». Наступного разу, коли він запускає «Експлорер», він насправді запускає абсолютно іншу програму, яка непомітна на його робочому столі, працює і виглядає як «Експлорер», але робить ще багато різних речей. Насамперед вона контролює його файрвол і стежить за тим, щоб усе працювало. Потім вона починає сканувати комп’ютер і надсилає фрагменти інформації щоразу, коли він, перебуваючи в Мережі, клікає мишкою. Через деякий час, знов-таки залежно від того, як довго він сидить у Мережі, повна дзеркальна копія вмісту його жорсткого диска збирається на якомусь сервері. І настає час для Ейч-ті.

–  Ейч-ті?

–  Соррі. Чума називає це Ейч-ті. Hostile Takeover.

–  A-а.

–  Головна хитрість полягає в тому, що відбувається далі. Коли структура сформувалася, у Веннерстрьома вийшли два повні жорсткі диски – один на власному компі, а другий – на нашому сервері. Надалі, коли він запускає свій комп’ютер, він насправді запускає відбитий комп’ютер. Він працює вже не на власному комп’ютері, а на нашому сервері. Його комп’ютер починає злегка гальмувати, але це майже непомітно. І коли я підключаюся до сервера, я можу приєднуватися до його комп’ютера в реальному часі. Кожного разу, коли Веннерстрьом натискає на клавішу свого комп’ютера, я бачу це в себе.

–  Твій приятель, мабуть, теж хакер.

–  Це він організував нам підслуховування в Лондоні. Він трохи дивний і ніколи не спілкується з людьми, але в Мережі він легенда.

–  Гаразд, – сказав Мікаель з покірною посмішкою. – Питання номер два: чому ти не розповіла про Веннерстрьома раніше?

–  Ти мене не питав.

–  А якби я так і не запитав – припустімо, ми з тобою ніколи б не зустрілися, – ти б так і мовчала про те, що Веннерстрьом бандит, а «Міленіум» би тим часом збанкрутував?

–  Мене ніхто не просив викривати Веннерстрьома, – повчальним тоном відповіла Лісбет.

–  Але якби?

–  Але ж я розповіла, – відрубала вона.

Мікаель припинив цю розмову.

Вміст Веннерстрьомового комп’ютера цілком поглинув Мікаеля. Лісбет переписала Веннерстрьомів жорсткий диск – близько п’яти гігабайт – на десятки СВ, і їй уже починало здаватися, що вона більш-менш переїхала до Мікаелевого помешкання. Вона терпляче чекала, поки він у всьому розбереться, і відповідала на запитання, що в нього постійно виникали.

–  Я просто не розумію, як він може бути таким кретином, що збирає весь матеріал про свою брудну білизну на одному жорсткому диску, – сказав Мікаель. – Якщо це потрапить до поліції...

–  Люди взагалі часто роблять дурниці. Мабуть, він просто не думає, що поліції коли-небудь спаде на думку конфіскувати його комп’ютер.

–  Почувається вищим за будь-які підозри. Я згоден, що він зарозумілий засранець, але повинні ж у нього бути консультанти з безпеки, які можуть йому пояснити, як поводитися з комп’ютером. У нього там зберігається матеріал аж з дев’яносто третього року.

– Комп’ютер досить новий. Його зроблено рік тому, але Веннерстрьом, схоже, переніс туди всю стару кореспонденцію і тому подібне, замість того щоб зберегти на СО-дисках. Проте він все ж таки використовує шифрувальні програми.

–  Що абсолютно нерозумно, якщо ти сидиш прямо в його комп’ютері й читаєш паролі щоразу, коли він їх уставляє.

Коли вони пробули в Стокгольмі чотири дні, о третій годині ночі Мікаелю на мобільний телефон раптом подзвонив Крістер Мальм.

–  Хенрі Кортез сьогодні ввечері ходив з подружкою в кабак.

–  Он як, – сонно промовив Мікаель.

–  Дорогою додому вони опинилися в кафе на Центральному вокзалі.

–  Не краще місце, щоб когось спокушати.

–  Послухай. Янне Дальман у нас у відпустці. Хенрі раптом помітив його за столиком у компанії іншого чоловіка.

–  І що?

–  Хенрі впізнав його супутника за фото під його статтями. Це Крістер Седер.

–  Мені здається, я знаю це ім’я, але...

–  Він працює в журналі «Фінансмаґазінет монополь», яким володіє «Веннерстрьом груп», – вів далі Мальм.

Мікаель сів у ліжку.

–  Ти слухаєш?

–  Слухаю. Адже це не обов’язково щось означає. Седер звичайний журналіст і може виявитися просто давнім приятелем Дальмана.

–  Гаразд, нехай у мене параноя. Але три місяці тому «Міленіум» купив репортаж у незалежного журналіста, а за тиждень до нашої публікації Седер випустив майже ідентичне викриття. Це був той самий матеріал про виробника мобільних телефонів, який приховав доповідь про те, що вони використовують неправильний компонент, здатний викликати коротке замикання.

–  Я чую, що ти говориш. Але таке трапляється. Ти говорив з Ерікою?

–  Ні, вона все ще у від’їзді і повернеться тільки наступного тижня.

–  Нічого не роби. Я передзвоню пізніше, – сказав Мікаель і вимкнув телефон.

–  Проблеми? – спитала Лісбет Саландер.

–  Це пов’язано з «Міленіумом»,– сказав Мікаель. – Мені треба туди ненадовго заскочити. Хочеш зі мною?

О четвертій ранку редакція була порожня. Лісбет Саландер знадобилося приблизно три хвилини, щоб зламати паролі в комп’ютері Янне Дальмана, і ще дві хвилини, щоб перекачати його вміст до ноутбука Мікаеля.

Більша частина електронної пошти, щоправда, містилася в особистому комп’ютері Янне Дальмана, доступу до якого у них не було. Проте Лісбет Саландер змогла через його стаціонарний комп’ютер у редакції дізнатися, що крім службової адреси «millennium.se» Дальман мав особисту hotmail-адресу в Інтернеті. їй знадобилося шість хвилин, щоб зламати цю адресу і викачати його кореспонденцію за останній рік. Через п’ять хвилин Мікаель мав у своєму розпорядженні докази того, що Янне Дальман видавав інформацію про ситуацію в «Міленіумі» і тримав редактора «Фінансмаґазінет монополь» у курсі того, які репортажі Еріка Берґер ппанує помістити в які числа. Шпигунська діяльність велася принаймні з минулої осені.

Вони вимкнули комп’ютери, повернулися до Мікаелевої квартири і кілька годин поспали. Близько десятої години ранку Мікаель зателефонував Крістеру Мальму.

–  У мене є докази того, що Дальман працює на Веннерстрьома.

–  Я так і знав. Гаразд, я сьогодні ж звільню цю мерзотну скотину.

–  Не треба. Нічого не роби.

–  Нічого?

–  Крістер, покладися на мене. До якого числа у Дальмана відпустка?

–  Він виходить на роботу в понеділок.

–  Скільки сьогодні в редакції народу?

–  Ну, приблизно половина.

–  Ти можеш скликати нараду о другій годині? Про що йтиметься, не говори. Я прийду на нараду.

За конференц-столом перед Мікаелем усілися шестеро. Крістер Мальм мав стомлений вигляд. Хенрі Кортез був закоханий, що явно читалося на його обличчі, як це буває тільки з двадцятичотирилітніми. Моніка Нільссон дивилася повними очікування очима; Крістер Мальм ні словом не сказав про мету зборів, але вона пропрацювала в редакції досить довго, щоб уловити незвичність ситуації, і сердилася на те, що її не ввели в курс справи. Цілком звичайний вигляд був лише в Інгели Оскарссон, яка працювала тільки два дні на тиждень, займаючись організаційними питаннями, реєстрацією передплатників і тому подібним і завжди здавалася досить засмиканою відтоді, як два роки тому народила дитину. Другою, що працювала неповний тиждень, була незалежна журналістка Лотта Карім, яка мала з журналом такий самий контракт, як Хенрі Кортез, і тільки-но вийшла з відпустки.

Сонні Маґнуссон ще відпочивав, але Крістеру вдалося його викликати.

Мікаель почав з того, що всіх привітав і вибачився за те, що був відсутній протягом цього року.

–  Те, про що сьогодні піде мова, ні я, ні Крістер не встигли обговорити з Ерікою, але можу запевнити вас, що в цьому випадку я говорю від її імені. Сьогодні нам треба буде вирішити долю «Міленіуму».

Він зробив паузу, чекаючи, поки всі усвідомлять його слова. Ніхто ні про що не запитав.

–  Останній рік видався важким. Мене дивує, що ніхто з вас не передумав і не почав шукати іншу роботу. Доводиться виходити з того, що ви або геть божевільні, або виключно віддані і вам чомусь подобається працювати саме в нашому журналі. Тому я збираюся розкрити карти і попросити вас зробити останній вклад.

–  Останній вклад? – поцікавилася Моніка Нільссон. – Це звучить так, ніби ти збираєшся закрити журнал.

–  Саме так, – відповів Мікаель. – Після відпустки Еріка збере всіх нас на похмурі редакційні збори і оголосить, що до Різдва «Міленіум» закриється і вас усіх буде звільнено.

Тут присутніх охопив відомий неспокій. Навіть Крістер Мальм на секунду повірив, що Мікаель говорить серйозно, але потім усі помітили його задоволену посмішку.

– Протягом осені вам доведеться вести подвійну гру. Річ у тім, що наш дорогий відповідальний секретар Янне Дальман підробляє інформатором у Ханса Еріка Веннерстрьома. Як наслідок ворог весь час перебуває в курсі того, що відбувається в редакції, і це пояснює багато з тих невдач, яких ми зазнали в останній рік. Особливо щодо тебе, Сонні, коли частина рекламодавців, що здавалися позитивно настроєними, раптом нас покинула.

–  Я весь час це підозрювала, – сказала Моніка Нільссон.

Янне Дальман не був надто популярним у редакції, і викриття вочевидь ні для кого не стало шоком. Мікаель перервав виникле бурмотіння:

–  Я вам розповідаю про все це, бо цілковито довіряю вам. Ми пропрацювали разом кілька років, і я знаю, що голови у вас на плечах є. Я також можу сміливо розраховувати на вашу підтримку в тому, що відбуватиметься восени. Надзвичайно важливо змусити Веннерстрьома повірити в те, що «Міленіум» перебуває на межі банкрутства. У цьому й полягатиме ваше завдання.