Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)

Друге відкриття він зробив глупої півночі. Ключем до розгадки – в цьому він не сумнівався – було те, що побачила Харієт у Хедестаді на Йєрнвегсґатан. Але щоб дізнатися, що це було, йому довелося б винайти машину часу, стати позаду Харієт і подивитися через її плече.

Дійшовши до цієї думки, Мікаель ляснув себе по лобі і кинувся назад до ноутбука. Він вивів на екран необрізані знімки, що мали відношення до Йєрнвегсґатан, подивився і... ось воно!

Позаду Харієт Ванґер, приблизно на метр праворуч від неї, стояла молода пара: чоловік у смугастому светрі і жінка в світлій куртці. Вона тримала в руці фотоапарат. Збільшивши знімок, Мікаель побачив, що це, схоже, «Кодак»-автомат з убудованим спалахом – дешевий апарат для відпускників, що не вміють фотографувати.

Жінка тримала апарат на рівні підборіддя. Потім підняла його і сфотографувала клоунів саме в той момент, коли Харієт змінилася на виду.

Мікаель порівняв положення апарата з напрямом погляду Харієт. Жінка знімала практично те, на що дивилася Харієт.

Раптом Мікаель відчув, що в нього дуже гупає в скронях. Він відкинувся на спинку стільця і витягнув з нагрудної кишені пачку сигарет.

Хтось зняв саме те, що він так хоче побачити.

Але як дізнатися, хто ця жінка? Як роздобути зроблені нею фотографії? Чи проявляли взагалі цю плівку і чи зберігся у такому разі цей знімок?

Мікаель відкрив папку із знімками натовпу на святі. У наступну годину він збільшував кожну фотографію і вдивлявся в кожен квадратний сантиметр. Тільки на останньому знімку він знову побачив ту пару. Курт Нюлунд сфотографував іншого клоуна, з кульками в руці, який зі сміхом позував перед камерою. Зйомка велася на стоянці біля входу на стадіон, де проходило свято. Був, напевне, початок другої – потім Нюлунда сповістили про аварію на мосту, і він припинив роботу на святі.

Жінка була майже зовсім затулена, та зате виразно виднівся профіль чоловіка в смугастому светрі. Він тримав у руці ключі і схилився, щоб відкрити дверцята машини. Фокус наводився на клоуна на передньому плані, і машина вийшла трохи розмитою. Номерний знак був частково прихований, але починався на «АСЗ» плюс щось іще.

У 60-ті роки номерні знаки починалися з літери, що позначала лен, і в дитинстві Мікаель навчився розпізнавати, звідки приїхала машина. На «АСЗ» починалися номери Вестерботтена[45]45
  Вестерботтен – північно-східна провінція Швеції.


[Закрыть].

Потім Мікаель помітив дещо інше. На задньому склі була якась наліпка. Він збільшив масштаб, але текст геть розплився.

Мікаель вирізав наліпку і довго морочився з контрастністю й різкістю. Він як і раніше не міг прочитати текст, але намагався в розпливчастих лініях угадати, які літери там можуть бути. Багато літер були оманливо схожі. «О» легко плуталося з «D», а «В» було схожим на «Е» та деякі інші. Повозившись із папером і ручкою і виключивши деякі літери, він дістав незрозумілий текст.

R JÖ NI  K RIFA RIK

Мікаель удивлявся в картинку, доки очі не почали сльозитись. І раптом ясно побачив текст:

NORSJÖ SNICKERIFABRIK  – ДЕРЕВООБРОБНА ФАБРИКА НУРШЬО.

Далі йшли дрібні значки, що зовсім не читалися, але, очевидно, були номером телефону.

Розділ
17

Середа, 11 червня – субота, 14 червня.

Третім шматочком мозаїки він був зобов’язаний допомозі з абсолютно несподіваного боку.

Пропрацювавши всю ніч з фотографіями, Мікаель проспав важким сном до середини дня. Прокинувся він з невиразним головним болем, прийняв душ і подався снідати до «Кафе Сусанин». Зібратися з думками вдавалося через силу. Треба було б сходити до Хенріка Ванґера і доповісти про свої відкриття. Проте замість цього він пішов і подзвонив у двері Сесілії Ванґер. Йому хотілося запитати в неї, що вона робила в кімнаті Харієт і чому збрехала, ніби туди не заходила.

Ніхто не відчинив.

Мікаель уже зібрався йти, аж тут почув голос:

–  Твоєї шльондри немає вдома.

Голлум вибрався зі свого лігва. Він виявився високим, майже два метри зростом, правда, його так зігнуло від віку, що очі тепер були на рівні очей Мікаеля. Всю шкіру вкривали темні пігментні плями. Він стояв у коричневому халаті, надітому поверх піжами, і спирався на ціпок. Типовий голлівудський лихий старий.

–  Що ви сказали?

–  Я сказав, що твоєї шльондри немає вдома.

Мікаель підійшов так близько, що майже ткнувся носом у Харальда Ванґера.

–  Ти говориш про свою власну дочку, брудна свинюка.

–  Це не я швендяю сюди ночами, – відповів Харальд Ванґер, посміхаючись беззубим ротом.

Від нього неприємно тхнуло. Мікаель обійшов його і, не обертаючись, рушив далі.

Хенріка Ванґера він застав у кабінеті.

–  Я тільки що зустрів вашого брата, – сказав Мікаель з погано приховуваною злістю.

–  Харальда? Он як... Значить, він наважився вистромити носа. Він проробляє це разок-другий на рік.

–  Він виник, коли я дзвонив у двері Сесілії. І сказав, цитую: «Твоєї шльондри немає вдома». Кінець цитати.

–  Це цілком у дусі Харальда, – спокійно відповів Хенрік Ванґер.

–  Він назвав власну дочку шльондрою.

–  Він так її називає вже багато років. Тому вони і не розмовляють.

–  Чому?

–  Сесілія втратила невинність, коли їй був двадцять один рік. Це сталося тут, у Хедестаді, після роману, який у неї трапився влітку, через рік після зникнення Харієт.

–  І що з цього?

–  Чоловіка, якого вона кохала, звали Петер Самуельссон, і він працював молодшим економістом на нашому підприємстві. Тямущий хлопак. Зараз служить в компанії«АВВ». Коли б вона була моєю дочкою, я б ухопився за можливість дістати такого в зяті. Але в нього був деякий мінус.

–  Тільки не кажіть, що це те, про що я подумав.

–  Харальд зміряв його голову, чи перевірив його родовід, чи щось подібне і виявив, що він на чверть єврей.

–  Господи Боже!

–  Відтоді він називає її шльондрою.

–  Він знав, що ми з Сесілією...

–  Про це, мабуть, знає все селище, окрім хіба що Ізабелли, позаяк ніхто, будучи при повному розумі, не стане їй нічого розповідати, а в неї, слава Богу, є одна приємна властивість – вона засинає близько восьмої вечора. Харальд, очевидно, стежить за кожним твоїм кроком.

Мікаель сів, вигляд у нього був досить пришелепкуватий.

–  Ви хочете сказати, що всім відомо...

–  Звичайно.

–  А ви не проти?

–  Дорогий Мікаелю, мене це абсолютно не стосується.

–  Де Сесілія?

–  Навчальний рік закінчився. Вона в суботу полетіла до Лондона, щоб навідати сестру, а потім поїде у відпустку до... гм, здається, до Флориди. Повернеться приблизно за місяць.

Мікаель відчув себе ще більш пришелепкуватим.

–  Ми начебто зробили перерву в наших стосунках.

–  Розумію, але це як і раніше не моя справа. Як посувається робота?

Мікаель налив собі каву з термоса, що стояв на столі, і поглянув на старого:

–  Я знайшов новий матеріал і думаю, мені треба позичити в кого-небудь машину.

Про свої висновки Мікаель розповідав досить довго. Діставши із сумки ноутбук, він запустив слайд-шоу, що давало змогу побачити Харієт на Йєрнвегсґатан та її реакцію. Він показав також, як виявив глядачів із туристським фотоапаратом та їхню машину з наліпкою деревообробної фабрики в Нуршьо. Коли він закінчив, Хенрік Ванґер попросив запустити слайд-шоу ще раз, і Мікаель виконав його прохання.

Коли Хенрік Ванґер відірвався від екрана комп’ютера, його обличчя було сірим. Мікаель раптом злякався і притримав його за плече. Хенрік Ванґер жестом показав, що все гаразд, і якийсь час сидів мовчки.

–  Чорт забирай, ти зробив те, що вважалося неможливим. Ти виявив дещо абсолютно нове. Що ти збираєшся робити далі?

–  Я мушу знайти цей знімок, якщо він ще існує.

Про обличчя у вікні і свої підозри щодо Сесілії Ванґер Мікаель не згадав. Мабуть, це свідчило про те, що він був далеко не стороннім приватним детективом.

Коли Мікаель знову вийшов на вулицю, Харальд Ванґер уже заліз, мабуть, назад у своє лігво. Завернувши за ріг, Мікаель побачив, що на ґанку його будиночка хтось сидить спиною до нього і читає газету. На якусь частку секунди йому привиділося, що це Сесілія Ванґер; правда, він одразу ж зрозумів, що це не так.

На приступці влаштувалася темноволоса дівчина, і, підійшовши ближче, він її упізнав.

–  Привіт, тату, – сказала Пернілла Абрахамссон.

Мікаель міцно обійняв доньку.

–  Звідки, скажи, будь ласка, ти взялася?

–  Природно, з дому. Дорогою в Шеллефтео. Я тільки переночую.

–  А як ти мене знайшла?

–  Мама знала, куди ти поїхав. Я спитала в кафе, де ти живеш, і мене направили сюди. Ти мені радий?

–  Звичайно. Заходь. Якби ти попередила, я купив би чогось смачного.

–  Я чисто спонтанно вирішила зробити тут зупинку. Мені хотілося привітати тебе з виходом з в'язниці, але ти так і не зателефонував.

–  Пробач.

–  Нічого страшного. Мама каже, що ти вічно заклопотаний тільки своїми думками.

–  Значить, вона про мене такої думки?

–  Більш чи менш. Але це не має значення. Я тебе все одно люблю.

–  Я теж тебе люблю, та, чи знаєш...

–  Знаю. Я думаю, що вже достатньо доросла.

Мікаель приготував чай і дістав печиво. Раптом він зрозумів, що донька справді має рацію. Вона вже не маленька, їй майже сімнадцять років, ще трохи – і вона стане дорослою жінкою. Йому треба відвикати поводитися з нею як з дитиною.

–  Ну і як тобі?

–  Що?

–  В’язниця.

Мікаель розсміявся:

–  Ти повіриш, якщо я скажу, що це було щось ніби сплаченої відпустки, під час якої я мав змогу думати і писати?

–  Безумовно. Я не думаю, що в’язниця дуже відрізняється від монастиря, а в монастир люди завжди йшли, щоб розвиватися.

–  Ну, можна, либонь, і так сказати. Сподіваюсь, у тебе не виникло проблем через те, що твій татко сидів у в’язниці?

–  Зовсім ні. Я тобою пишаюся і не пропускаю нагоди похвалитися тим, що ти сидів за свої переконання.

–  Переконання?

–  Я бачила по телевізору Еріку Берґер.

Мікаель сполотнів. Він навіть не подумав про доньку, коли Еріка викладала їхню стратегію, і Пернілла очевидячки гадала, що він чистий, як щойно натрушений сніг.

–  Пернілло, я не був невинний. На жаль, я не можу обговорити з тобою те, що сталося, але мене засудили не помилково. Суд виходив з того, що почув під час процесу.

–  Але ти ніколи не розповідав своєї версії.

–  Ні, бо не можу її довести. Я зробив колосальну помилку і тому був змушений сісти у в’язницю.

–  Гаразд. Тоді скажи мені – мерзотник Веннерстрьом чи ні?

–  Він один з найбрудніших мерзотників, з якими мені доводилося мати справу.

–  Чудово. Мені цього досить. У мене є для тебе подарунок.

Вона дістала із сумки пакет. Мікаель відкрив його і побачив CD-диск з кращими записами «Юритмікс»[46]46
  Британський музичний дует.


[Закрыть]. Вона знала, що він давно любить цю групу. Мікаель обійняв доньку, притьмом підключив ноутбук, і вони разом послухали «Приємні сновидіння».

–  Що ти збираєшся робити в Шеллефтео? – спитав Мікаель.

–  Там у літньому таборі біблейська школа громади «Світло життя», – відповіла Пернілла, ніби нічого природнішого і бути не могло.

Мікаель раптом відчув, як у нього заворушилося волосся на голові.

Він усвідомив, які схожі його донька і Харієт Ванґер. Перніллі шістнадцять років, стільки ж було і Харієт, коли та зникла. Обидві росли без батьків, обох потягнуло до релігійних сект: Харієт – до місцевої громади п'ятдесятників, а Перніллу – до відгалуження чогось, приблизно такого ж безглуздого, як «Світло життя».

Мікаель до пуття не знав, що йому робити з цікавістю до релігії, що раптом прокинулася в доньки. Він боявся втручатися, щоб не порушити ії право самій вибирати собі шлях. У той же час «Світло життя», безперечно, належало до таких громад, про які вони з Ерікою, не вагаючись, охоче опублікували б у «Міленіумі» принизливий репортаж. Мабуть, йому варто принагідно обговорити це питання з матір'ю Пернілли.

Пернілла спала в Мікаелевому ліжку, а він сам влаштувався на ніч на кухонному дивані, після чого прокинувся з ниючою шиєю і болем у м'язах. Пернілла рвалася продовжувати свій шлях, тому Мікаель нагодував її сніданком і провів до потяга. У них випало трохи часу, і, купивши на вокзалі каву, вони всілися на лавці в кінці перону і почали базікати про те, про се. Перед самим прибуттям потяга Пернілла раптом змінила тему.

–  Тобі не подобається, що я їду в Шеллефтео, – відзначила вона.

Мікаель не знав, що відповідати.

–  У цьому немає нічого страшного. Але ж ти не християнин?

–  Ні, в усякому разі, доброчесним християнином мене назвати не можна.

–  Ти не віриш у Бога?

–  Так, у Бога я не вірю, але поважаю твою віру. Всі люди повинні у щось вірити.

Коли підійшов її потяг, вонл обіймалися доти, аж доки Перніллі настав час заходити у вагон. На півдорозі вона обернулася:

–  Тату, я не стану тебе агітувати. Про мене, ти можеш вірити, в що хочеш, я все одно тебе любитиму. Але я вважаю, що тобі слід і далі самостійно вивчати Біблію.

–  Що ти хочеш цим сказати?

–  Я бачила цитати в тебе на стінці, – сказала вона. – Тільки чому ти вибрав такі похмурі і невротичні? Цілую. Бувай.

Вона помахала рукою і зникла. Мікаель залишився стояти геть розгублений, дивлячись услід даленіючому на північ потягу. Тільки коли состав зник за поворотом, до нього дійшов зміст її прощального зауваження, і від цього похолоділо в грудях.

Мікаель вискочив з вокзалу і подивився на годинник. До автобуса в Хедебю залишалося сорок хвилин. Чекати так довго Мікаель аж ніяк не міг. Він побіг через площу до стоянки таксі і розшукав Хусейна, водія з норрландським діалектом.

Десятьма хвилинами пізніше Мікаель розплатився за проїзд і пройшов прямо до кабінету. Над письмовим столом у нього була скотчем прикріплена записка:

Магда – 32016

Сара – 32109

РЯ —30112

РЛ —32027

Марі – 32018

Він оглянув кімнату і зрозумів, що тут йому Біблії не знайти. Тоді він узяв із собою записку, знайшов ключі, які залишив

у полумиску на вікні, і пробіг підтюпцем всю дорогу до будиночка Готфріда. Майже тремтячими руками він зняв з полиці Біблію Харієт.

Дівчина записала не номери телефонів. Цифри вказували на розділи і вірші з Левита, Третьої книги Мойсеевої. Закони про покарання.

(Магда) Третя книга Мойсеева, розділ 20, вірш 16:

Коли жінка наблизиться до якоїсь скотини, щоб злучитися з нею, мусиш убити жінку й скотину; вони мусять згинути; кров їхня нехай упаде на них.

(Сара) Третя книга Мойсеева, розділ 21, вірш 9:

Коли дочка котрогось священика обезчестить себе розпустою, вона тим знеславить батька свого; вогнем таку спалити.

(РЯ) Третя книга Мойсеева, розділ 1,вірш 12:

І розшматує його на кусні, і священик розкладе їх укупі з головою й туком на дровах, що горять на жертовнику.

(РЛ) Третя книга Мойсеева, розділ 20, вірш 27:

Чоловік або жінка, що будуть викликати мертвих або відьмувати, мусять бути скарані на смерть; камінням нехай поб'ють їх; кров їхня упаде на них.

(Марі) Третя книга Мойсеева, розділ 20, вірш 18:

Коли чоловік зійдеться з жінкою в час її спливу і, оголивши наготу її, відкриє її течиво, і вона відкриє свою кровотечу, обох їх викорінити з-поміж людей їхніх!

Мікаель вийшов з дому й усівся на ґанку. Не доводилося сумніватися, що, записуючи цифри до телефонної книжки, Харієт мала на увазі саме це: кожна з указаних цитат була в її Біблії ретельно підкреслена. Мікаель закурив сигарету і прислухався до щебету птахів поблизу.

Значення цифр він розгадав, але імена як і раніше залишалися загадкою. При чому тут Магда, Сара, Марі, РЯ і РЛ?

Думка перескочила за асоціацією, і раптом перед Мікаелем розверзлося пекло. Йому згадалася спалена в Хедестаді жертва, про яку розповідав Ґустав Морелль. Справа Ребеки – дівчини, яку десь наприкінці 40-х років зґвалтували і вбили, поклавши її голову на розжарене вугілля.

«І розітне його на куски його, голову його, і товщ його, а священик порозкладає їх на дровах, що на огні, який на жертівнику».

Ребека. Ініціали «РЯ». Як же було її прізвище?

Боронь Боже, у що ж була втягнута Харієт?

У Хенріка Ванґера раптом виявилося нездужання, і, прийшовши до нього ближче надвечір, Мікаель дізнався, що той уже в ліжку. Анна все-таки впустила Мікаеля, дозволивши поговорити із старим кілька хвилин.

–  Літня застуда, – шморгаючи носом, заявив Хенрік. – Що тобі треба?

–  У мене є питання.

– Ну?

–  Ви чули про вбивство, яке начебто сталося в Хедестаді десь у сорокових роках? Дівчину на ім’я «Ребека якась» убили, сунувши головою у багаття.

–  Ребека Якобссон, – ні секунди не вагаючись, сказав Хенрік Ванґер. – Її ім’я не з тих, що швидко забуваються, щоправда, чути про неї мені не доводилося вже багато років.

–  Але про вбивство вам відомо?

–  Ще й як відомо! Ребеці Якобссон було двадцять три або двадцять чотири, коли її вбили. Це, мабуть, трапилося... так, точно, сорок дев’ятого року. Провадилося дуже ретельне розслідування, в якому я навіть сам трохи брав участь.

–  Ви? – здивовано виіукнув Мікаель.

–  Так. Ребека Якобссон працювала в нашому концерні секретаркою. Вона була дуже гарна і мала великий успіх. Але чому ти раптом про неї запитуєш?

Мікаель не знав, що говорити. Він устав і підійшов до вікна.

–  Сам гаразд не знаю. Хенріку, можливо, я дещо знайшов, але мені необхідно спершу все гарненько обдумати.

–  Ти натякаєш на те, що між Ребекою і Харієт може бути якийсь зв’язок? Між їх випадками минуло близько сімнадцяти років.

–  Дайте мені подумати. Я загляну завтра, якщо вам стане трохи краще.

Але наступного дня Мікаель із Хенріком Ванґером не зустрівся. Близько години попівночі він усе ще сидів за кухонним столом, читаючи Біблію Харієт, і раптом почув шум машини, що мчала через міст. Покосившись у кухонне вікно, він побачив, як промайнули блакитні вогні «швидкої допомоги».

Сповнений недобрих передчуттів, Мікаель вискочив на вулицю і кинувся слідом за нею. Машина зупинилася біля будинку Хенріка Ванґера. На першому поверсі скрізь горіло світло, і Мікаель відразу зрозумів: щось трапилося. Він двома стрибками подолав сходи, що вели в дім, і зіштовхнувся з розхвильованою Анною Нюґрен.

–  Серце, – сказала вона. – Він розбудив мене і поскаржився на болі в грудях, а потім упав.

Мікаель обійняв добру домоправительку, і тут з будинку винесли ноші, на яких лежав з виду вже бездиханний Хенрік Ванґер. Слідом з’явився дуже занепокоєний Мартін Ванґер. Він уже встиг лягти спати, коли йому зателефонувала Анна, і тепер був у капцях босоніж і з незастебнутою ширінькою. Мартін нашвидку привітався з Мікаелем і звернувся до Анни:

–  Я поїду в лікарню. Зателефонуйте Бірґерові і Сесілії. І повідомте Діркові Фруде.

–  Я можу сходити до Фруде, – запропонував Мікаель.

Анна вдячно кивнула.

Після півночі зазвичай приходять не з добрими вістками, думав Мікаель, притуляючи палець до дзвінка. Збігло кілька хвилин, перш ніж у дверях з’явився заспаний адвокат.

–  У мене погані новини. Хенріка Ванґера щойно відвезли до лікарні. Схоже, інфаркт. Мартін просив повідомити вас.

–  О Боже, – сказав Дірк Фруде.

Він поглянув на наручний годинник і розгублено додав:

–  П’ятниця, тринадцяте...

Коли Мікаель повернувся до себе додому, було пів на третю попівночі. Він трохи повагався, але вирішив відкласти розмову з Ерікою.

Тільки о десятій ранку, попередньо переговоривши по мобільному телефону з Дірком Фруде і переконавшись у тому, що Хенрік Ванґер як і раніше живий, він зателефонував Еріці й повідомив, що нового співвласника «Міленіуму» відвезено до лікарні з інфарктом. Як і слід було сподіватися, цю новину вона сприйняла з великим душевним болем і занепокоєнням.

А пізно ввечері до Мікаеля прийшов Дірк Фруде і детально розповів про стан Хенріка Ванґера.

–  Він живий, але справи його кепські. Він переніс серйозний інфаркт, а крім того, підхопив якусь інфекцію.

–  Ви його бачили?

–  Ні. Він лежить в реанімації, коло нього сидять Мартін і Бірґер.

–  Шанс є?

Дірк Фруде непевно повів рукою:

–  Інфаркт він пережив, а це завжди добра ознака. Хенрік, загалом-то, досить міцний здоров'ям. Але він старий. Подивимось.

Вони трохи посиділи мовчки, роздумуючи над тим, яке нетривке людське життя. Мікаель налив кави. Дірк Фруде виглядав пригніченим.

–  Я змушений запитати, що ж тепер буде, – сказав Мікаель.

Фруде підняв на нього очі:

–  Умови вашої роботи не змінюються. Вони обумовлені в контракті, який діє до кінця року, незалежно від того, чи буде живий Хенрік Ванґер. Вам немає про що турбуватися.

–  Я не турбуюся про умови і мав на увазі зовсім інше. Мене цікавить, перед ким мені звітувати за його відсутності.

Дірк Фруде зітхнув:

–  Мікаелю, ви не гірше за мене знаєте, що вся ця історія з Харієт для Хенріка була чимось на кшталт хобі.

–  Не скажіть.

–  Що ви маєте на увазі?

–  Я виявив нові обставини, – сказав Мікаель. – Частково я вчора проінформував про них Хенріка. Боюся, що це могло спровокувати інфаркт.

Дірк Фруде якось дивно подивився на Мікаеля:

– Ви жартуєте.

Мікаель похитав головою.

– Дірку, за останні дні я розкопав більше даних про зникнення Харієт, ніж усе офіційне розслідування років за тридцять. Зараз моя проблема полягає в тому, що ми не обговорили, перед ким я повинен звітувати за відсутності Хенріка.

–  Ви можете розповідати мені.

–  Добре. Мені необхідно рухатися далі. У вас є трохи часу?

Мікаель побудував розповідь про свої відкриття якомога логічніше. Він продемонстрував знімки з Йєрнвегсґатан і виклав свою теорію. Потім пояснив, як його донька розкрила таємницю телефонної книжки, і під кінець описав знайдений зв’язок з жорстоким убивством Ребеки Якобссон у 1949 році.

Змовчав він лише про те, що зумів розгледіти Сесілію Ванґер у вікні кімнати Харієт. Він волів сам поговорити з нею, перш ніж кинути на жінку тінь підозри.

Лоб Дірка Фруде вкрили зморшки заклопотаності.

–  Ви гадаєте, що вбивство Ребеки має відношення до зникнення Харієт?

–  Не знаю. На перший погляд це виглядає неймовірним. Разом з тим не можна заплющувати очі на той факт, що Харієт записала в телефонній книжці ініціали «РЯ» поряд з указівкою на закон про спалення жертви. Ребеку Якобссон спалили. Зв’язок з сім’єю Ванґер безперечний – вона працювала в концерні «Ванґер».

–  А як ви все це поясните?

–  Поки я не можу цього пояснити. Але я хочу рухатися далі. Ви представник інтересів Хенріка, і вам доведеться приймати рішення за нього.

–  Можливо, слід повідомити поліцію.

–  Ні. В усякому разі, ми не станемо цього робити без дозволу Хенріка. Справу про вбивство Ребеки давно закрито за давністю, і поліцейське розслідування припинено. Ніхто не почне знову морочитися з убивством, скоєним п’ятдесят чотири роки тому.

–  Я розумію. Що ви збираєтеся робити?

Мікаель устав і пройшовся по кухні.

–  По-перше, я хочу перевірити зачіпку з фотографією. Якщо ми дізнаємося, що побачила Харієт... думаю, це зможе стати ключем до подальшого розгортання подій. По-друге, мені потрібне авто, щоб дістатися до Нуршьо і подивитися, куди приведе цей слід. І по-третє, я хочу перевірити цитати з Біблії. Ми вже прив’язали одну цитату до жахливого, огидного вбивства. Залишається ще чотири. Ось тут мені і знадобилася б допомога.

–  Яка саме допомога?

–  Мені потрібний помічник для розслідування – людина, яка зможе перерити старі прес-архіви і відшукати Магду, Сару і решту, кого Харієт перелічила на ім'я. Якщо я маю рацію, то Ребека не єдина жертва.

–  Ви хочете сказати, доведеться посвятити когось іще...

–  Раптово виникла потреба провести розшукові роботи колосального обсягу. Коли б я був поліцейським, що веде розслідування зміг би розподілити людські ресурси і відправити співробітників ритися в паперах. Мені потрібний професіонал, який уміє працювати в архівах і в той же час заслуговує на довіру.

–  Я розумію... взагалі-то я знаю одного компетентного пошуковця, – сказав Дірк Фруде. – Вона вивчала ваші особисті обставини, – вихопилося в нього перш, ніж він устиг подумати.

– Хто вивчав і що? – спитав Мікаель Блумквіст з металом у голосі.

Дірк Фруде раптом зрозумів, що бовкнув те, чого, мабуть, не слід було говорити.

«Я старію», – подумав він.

–  Я просто роздумував уголос. Не зважайте.

–  Ви замовляли на мене досьє?

–  Нічого страшного, Мікаелю. Ми хотіли найняти вас і перевіряли, що ви за людина.

–  Значить, ось чому мені завжди здавалося, що Хенрік Ванґер бачить мене наскрізь. Наскільки докладним воно було?

– Досить докладним.

–  Включаючи проблеми «Міленіуму»?

Дірк Фруде знизав плечима:

–  Це було актуальним у той час.

Мікаель запалив сигарету, п’яту за цей день. Він зрозумів, що куріння знову стає його звичкою.

–  Ви отримали письмовий звіт?

–  Мікаелю, там немає нічого особливого.

–  Я хочу його прочитати, – сказав він.

–  Мій голубе, у цьому немає нічого дивного. Ми хотіли перевірити вас, перш ніж найняти на роботу.

–  Я хочу прочитати звіт, – повторив Мікаель.

–  Дати на це дозвіл може тільки Хенрік.

–  Справді? Тоді я скажу так: звіт повинен бути у мене в руках протягом години. Якщо я його не отримаю, я зараз же відмовляюся від роботи і їду до Стокгольма нічним поїздом. Де звіт?

Дірк Фруде і Мікаель Блумквіст зміряли один одного поглядами. Потім старий адвокат зітхнув і опустив очі.

– У кабінеті, у мене вдома.

Справа Харієт Ванґер була, безумовно, найдивнішою історією з усіх, у які доводилося вплутуватись Мікаелю Блумквісту. Взагалі його життя за весь останній рік, починаючи з того моменту, як він опублікував матеріал про Ханса Еріка Веннерстрьома, нагадувало суцільні американські гірки, що переважно складаються з ділянок з вільним падінням. І кінця цьому, схоже, поки не було видно.

Дірк Фруде копирсався дуже довго, і витвір Лісбет Саландер опинився в руках у Мікаеля тільки о шостій годині вечора. Він складався приблизно з вісімдесяти сторінок власне звіту і ста сторінок копій статей, атестатів та інших документів, що стосувалися життя Мікаеля.

Було дуже дивно читати про самого себе те, що, коли уважніше глянути, виявлялося певною компіляцією з біографії і службового донесення. Мікаель відчував, як усе більше дивується докладності звіту. Лісбет Саландер відзначила деталі, які, як він думав, були назавжди поховані в компості історії. Вона розкопала його юнацький зв’язок із жінкою,яка тоді була полум’яною синдикалісткою, а зараз стала професійним політиком.

«З ким, скажіть, будь ласка, вона розмовляла?» – дивувався він.

Вона розшукала його рок-групу «Бутстреп», яку сьогодні вже навряд чи пам’ятає хоч одна жива душа, і до тонкощів вивчила його фінансові справи.

Як, чорт забирай, їй це вдалося?

Будучи журналістом, Мікаель багато років присвятив добуванню інформації про різних людей і міг оцінити якість її роботи з суто професійної точки зору. В його очах Лісбет Саландер, безперечно, була першокласним пошуковцем. Він сумнівався, що сам зміг би створити звіт такої якості про абсолютно невідому йому людину.

Мікаель відзначив також, що їм з Ерікою зовсім не було потреби дотримуватись конспірації, спілкуючись із Хенріком Ванґером; той уже в усіх подробицях знав про їх багатолітній зв’язок і трикутник за участю Ґреґера Бекмана. Лісбет Саландер зуміла ще і вражаюче точно оцінити стан «Міленіуму»; зв’язуючись з Ерікою і пропонуючи свою участь, Хенрік Ванґер чудово знав, наскільки погано у них йдуть справи. І Мікаель не міг не поставити собі питання: що ж за гру той насправді веде?

Справа Веннерстрьома розглядалася лише поверхово, але пошуковець, без сумніву, сиділа серед публіки на одному із судових засідань. І в неї виникли питання з приводу дивної поведінки Мікаеля, коли той відмовився виступати на процесі.

«Розумна дівчина, хоч би ким вона там була», – не міг не визнати Мікаель.

А наступної секунди він просто не повірив своїм очам. Лісбет Саландер коротко виклала свої припущення щодо того, як події розгортатимуться, з її точки зору, після суду. Вона майже дослівно передала прес-повідомлення, яке вони з Ерікою розіслали, коли він залишив посаду відповідального редактора «Міленіуму». Лісбет Саландер використала його власну чернетку.

Він подивився на обкладинку звіту. Його було датовано трьома днями раніше, ніж Мікаель отримав на руки ухвалу суду.

Цього просто не могло бути.

На той день прес-повідомлення існувало в одному-єдино– му місці на світі – в особистому комп’ютері Мікаеля. Не в робочому комп’ютері в редакції, а в його ноутбуку. Цей текст ніколи не роздруковувався. Копії не мала навіть Еріка Берґер, хоч вони й обговорювали його в загальних рисах.

Мікаель повільно опустив звіт Лісбет Саландер. Він вирішив більше не закурювати. Замість цього надів куртку і вийшов у світлу ніч – до дня літнього сонцестояння залишався тиждень. Він поволі йшов понад берегом протоки, повз ділянку Сесілії Ванґер і шикарну яхту поряд з віллою Мартіна Ванґера і весь час міркував. Під кінець він сів на камінь і став дивитися на вогні бакенів у бухті Хедестада. Напрошувався тільки один висновок.

– Ви побували в моєму комп'ютері, фрекен Саландер, – сказав він уголос. – Ви мерзотний хакер.