Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
02

П'ятниця, 20 грудня

Драґан Арманський народився в Хорватії п’ятдесят шість років тому. Його батько був вірменським євреєм з Білорусії, а мати – боснійською мусульманкою грецького походження. Вона ж відповідала за його культурне виховання, і в результаті, ставши дорослим, він опинився в тій великій і неоднорідній групі, яку ЗМІ визначали як мусульман. Державне міграційне управління, як не дивно, записало його сербом. Він мав шведське громадянство, а з фотографії в його паспорті дивилося чотирикутне обличчя з виступаючою щелепою, темною щетиною і сивими скронями. Часто його називали арабом, хоча серед його предків арабів не було взагалі, зате всі ці різноманітні гени дали б кретинам від расознавства всі підстави зарахувати його до представників нижчої раси.

Зовні він трохи нагадував дрібного боса з американського гангстерського фільму. Насправді ж він не мав справ з контрабандою наркотиків і не працював на мафію. Він був талановитим економістом, який, почавши працювати помічником економіста охоронного підприємства «Мілтон сек’юриті» на початку 70-х років, за три десятиліття по тому піднявся до посади виконавчого директора і оперативного керівника.

Інтерес до питань безпеки виник у нього заднім числом і переріс у пристрасне захоплення. Це стало чимось на зразок стратегічної гри: визначати загрозу, виробляти застережні засоби і весь час на один крок випереджати ворога – промислових шпигунів, шантажистів і злодіїв. Усе почалося з того, що Арманський виявив, як вправно ошукали одного з клієнтів за допомогою творчого підходу до бухгалтерського обліку, і зумів визначити, хто саме з групи з дванадцяти людей стояв за цим. Навіть тридцять років по тому він пам’ятав, як здивувався, коли зрозумів, що розкрадання в компанії стало можливим через нехтування звичайних заходів безпеки. Сам він із старанного рахівника перетворився на активного учасника розвитку підприємства і експерта в галузі економічного шахрайства. Через п’ять років Арманський потрапив до керівної групи компанії, а ще через десять років став виконавчим директором. Його призначення не обійшлося без протидії, але згодом вона швидко припинилася. За роки своєї роботи він перетворив «Мілтон сек’юриті» на одне з найбільш компетентних і запитуваних охоронних підприємств Швеції.

На компанію «Мілтон сек’юриті» працювали триста вісімдесят постійних співробітників і ще близько трьохсот надійних тимчасових, зарплата яким виплачувалася в міру потреби. Отже, у порівнянні з такими підприємствами, як «Фальк» і «Шведські охоронні послуги», вона була маленькою. Коли Арманський тільки влаштувався на службу, підприємство ще називалося Акціонерне товариство Юхана Фредріка Мілтона «Загальна охорона», і його клієнтами були торгові центри, що потребували контролерів та охоронців з міцними м’язами. Під його керівництвом фірма змінила назву на зручнішу для міжнародних контактів «Мілтон сек’юриті» й почала робити ставку на новітні технології. Зазнав зміни і кадровий склад: колишніх нічних сторожів, любителів носити форму і гімназистів, що підробляли, замінили люди високої кваліфікації. Арманський найняв немолодих поліцейських у відставці – на посади оперативних керівників, а також політологів, що розумілися в міжнародному тероризмі, індивідуальному захисті і промисловому шпигунстві, і, головне, фахівців з телекомунікаційної техніки і комп’ютерів. Підприємство переїхало з віддаленого району Сольна в нові солідні приміщення неподалік від Шлюзу, в самісінькому центрі Стокгольма.

На початок 90-х років «Мілтон сек’юриті» пропонувало безпеку абсолютно нового рівня і обслуговувало обране коло клієнтів. Сюди в основному входили середні підприємства з надзвичайно високим оборотом і заможні приватні особи – недавно розбагатілі рок-зірки, біржові ділки і директори дот-комів. Значна частина діяльності, що давала тепер майже сімдесят відсотків обороту, була спрямовайа на надання охоронців і забезпечення безпеки шведських підприємств за кордоном, перш за все на Близькому Сході. За час роботи Арманського оборот збільшився з неповних сорока мільйонів на рік майже до двох мільярдів. Забезпечення безпеки було справою украй прибутковою.

Робота йшла в трьох основних сферах: консультації з безпеки, що полягали у виявленні можливих або передбачуваних небезпек; застережні заходи, що звичайно полягали в установленні дорогих камер спостереження, охоронної або пожежної сигналізації, електронних замикаючих пристроїв і комп’ютерного устаткування; і, нарешті, безпосередня охорона приватних осіб або підприємств, що відчувають реальну або уявну загрозу. Останній сектор ринку за десять років збільшився в сорок разів і протягом недавнього часу поповнився новою групою клієнтів. Її складали відносно забезпечені жінки, яким загрожували колишні приятелі та чоловіки або невідомі переслідувачі, що бачили їх по телебаченню і втратили розум через їх тісні джемпери або колір губної помади. Крім того, «Мілтон сек’юриті» співпрацювало з аналогічними підприємствами, що добре зарекомендували себе, в інших європейських країнах і США і забезпечувало безпеку багатьох іноземних гостей під час відвідин Швеції. Наприклад, серед них була одна відома американська актриса, яка провела два місяці на зйомках фільму в містечку Тролльхеттан, позаяк її агент уважав, що під час нечастих прогулянок навколо готелю їй за статусом належить мати охоронців.

У четвертій, значно меншій сфері були зайняті лише окремі співробітники. Сюди входило те, що на внутрішньому жаргоні називалося «лобстер» – інакше ВОО або «О. Обст», це позначення розшифровувалося як «вивчення особистих обставин».

Ця частина діяльності Арманського не цілком задовольняла. Прибутків вона давала менше, а труднощі становила значні, оскільки вимагала від співробітників чогось більшого, ніж уміння знатися на телекомунікаційній техніці або встановлювати апаратуру для прихованого спостереження. Іноді вивчення особистих обставин означало звичайне збирання відомостей про кредитоспроможність, або уточнення біографічних даних перед прийняттям на роботу, або перевірку підозр, що хтось із співробітників причетний до витоку інформації або займається злочинною діяльністю. У таких випадках «лобстер» був частиною оперативної роботи.

Проте клієнти підприємства дуже часто зверталися до Арманського з особистими проблемами, що зазвичай приводило до небажаних пустих розмов.

«Мені хочеться дізнатися, що за обірванець дружить з моєю дочкою...»

«Я думаю, що дружина мене зраджує...»

«Син гарний хлопець, але потрапив у погану компанію...»

«Мене шантажують...»

Найчастіше Арманський твердо говорив «ні». Якщо дочка вже доросла, вона має право спілкуватися з будь-яким обірванцем, а з невірністю, на його думку, подружжю слід розбиратися самим. У подібних справах таїлися пастки, які могли спричинити скандали і створити юридичні проблеми «Мілтон сек’юриті». Тому Драґан Арманський ретельно стежив за цими завданнями, незважаючи на те що в загальному обороті підприємства вони становили справжню дрібницю.

Цього ранку, на жаль, треба було якраз вивчати особисті обставини. Заздалегідь поправивши стрілки на брюках і відкинувшись на спинку свого зручного робочого крісла, Драґан Арманський недовірливо вдивлявся в співробітницю на ім’я Лісбет Саландер. Вона була на тридцять два роки молодша за нього, і він в тисячний раз констатував, що навряд чи можна уявити собі людину, на вигляд менш відповідну для роботи на престижному охоронному підприємстві, ніж вона. Його сумніви виглядали розумними і разом з тим не мали під собою підстав. В очах Арманського Лісбет Саландер, безумовно, була найбільш компетентним пошуковцем з усіх, з ким йому доводилося зустрічатися за час роботи в галузі. За ті чотири роки, що вона на нього працювала, Лісбет не схалтурила з жодним завданням і не подала жодного посереднього звіту.

Навпаки, вона завжди добивалася чудових результатів. Арманський був певен, що Лісбет Саландер має унікальний талант. Хто завгодно міг зібрати відомості про кредитоспроможність чи отримати довідку в судового виконавця, але Саландер діяла з фантазією і завжди поверталася з чим-небудь абсолютно несподіваним. Він так і не зумів до пуття збагнути, як саме вона діє, і подеколи її здатність добувати інформацію межувала з чаклунством. Вона почувалась як риба у воді в бюрократичних архівах і могла розшукати людей, про яких було мало що відомо. Головне, вона вміла входити в довіру до людини, яку перевіряла. Якщо тільки можна було викопати який-небудь бруд, вона мчала в потрібному напрямі, немов запрограмована крилата ракета.

Мабуть, у цьому виявлявся її талант.

Звіти Лісбет Саландер могли довести людину, що потрапила в зону дії її радара, до справжньої катастрофи. Арманського і тепер ще кидало в піт від згадки про той випадок, коли він доручив їй провести рутинну перевірку науковця з фармакологічної компанії, яка призначалася на продаж. Робота була розрахована на тиждень, але затягнулася. Чотири тижні Саландер мовчала і проігнорувала декілька нагадувань, а потім заявилася із звітом, де документально підтверджувалося, що об’єкт, який їх цікавить, є педофілом і як мінімум двічі оплачував сексуальні послуги тринадцятилітньої повії в Таллінні.

Крім того, за деякими ознаками, він виявляв хворобливу цікавість до дочки своєї тодішньої співмешканки.

Саландер мала якості, які часом приводили Арманського на межу відчаю. Вияснивши, що чоловік виявився педофілом, вона не попередила Арманського телефонним дзвінком і не ввірвалася до нього в кабінет з пропозицією поговорити. Вона ні словом не обмовилася про те, що її звіт містить ядерний заряд, а одного чудового вечора просто поклала його Арманському на стіл, якраз коли він збирався вимкнути лампу і йти додому. Він забрав звіт із собою і розгорнув його тільки пізно ввечері, коли, розслабившись, усівся у вітальні своєї вілли на острові Лідінгьо,щоб випити з дружиною по келиху вина перед телевізором.

Звіт було, як завжди, виконано з майже науковою скрупульозністю, з виносками, цитатами і зазначенням додаткових джерел. На перших сторінках викладалися біографічні дані об’єкта, описувалася його освіта, кар’єра та економічне становище. Тільки на сторінці 24, під проміжним заголовком, Саландер скинула бомбу – описала поїздки до Таллінна, в тому ж діловому тоні, в якому повідомляла про те, що він живе на віллі в Соллентуні і їздить на темно-синьому «вольво». Твердження підкріплювалися документами в чималому додатку, зокрема, фотографіями тринадцятилітньої дівчинки в компанії об’єкта. Знімок був зроблений в коридорі талліннського готелю, і об’єкт тримав руку під светром дівчинки. Крім того, Лісбет Саландер якимсь чином вдалося розшукати цю дівчинку і вмовити її дати докладне інтерв’ю, записане на диктофон.

Звіт створив саме такий хаос, якого Арманський прагнув уникати. Спершу йому довелося прийняти дві пігулки ліків, призначених йому лікарем проти виразки шлунка. Потім він викликав замовника для нагальної тяжкої розмови. І врешті-решт був змушений – всупереч категоричному небажанню замовника – негайно передати матеріали до поліції. Останнє означало, що «Мілтон сек’юриті» ризикує виявитися втягнутим у судовий процес. Якщо звинувачення не буде доведено або чоловіка визнають невинним, виникне небезпека, що на саме підприємство подадуть до суду за наклеп. А це вже біда.

Проте біди не трапилося. Найбільше в Лісбет Саландер його дратувала вражаюча відсутність емоцій. Від іміджу залежало надзвичайно багато що, а «Мілтон сек’юриті» створило собі імідж підприємства консервативного і стабільного. Саландер вписувалася в нього так же органічно, як екскаватор на виставку-продаж яхт.

Арманський ніяк не міг змиритися з тим, що його кращим пошуковцем є бліда, анорексично худа дівчина із стрижкою «бобрик» і пірсингом на носі й бровах. На шиї в неї було татуювання у вигляді оси завдовжки два сантиметри, один витатуйований ланцюжок обвивав біцепс лівої руки, а другий – щиколотку. У тих випадках, коли Саландер приходила в маєчках, Арманський міг переконатися, що на лопатці в неї видніє ще більше татуювання із зображенням дракона. Природним кольором її волосся був рудий, але вона фарбувала його в синяво-чорний. Вона виглядала так, немов тільки що прокинулася на ранок після тижневої оргії в компанії хард-рокерів.

На відсутність апетиту вона не нарікала – у цьому Арманський був певен; навпаки, вона, схоже, споживала безліч всякої нездорової їжі. Просто за своєю конституцією вона від народження була худою, кістлявою, немов дівчисько, стрункою, з маленькими руками, вузькими щиколотками і ледь помітними під одягом грудьми. їй було двадцять чотири роки, а виглядала вона на чотирнадцять.

Широкий рот, маленький ніс і високі вилиці надавали її зовнішності чогось азіатського. Рухалася вона швидко, як павук, а коли працювала за комп’ютером, її пальці літали по клавішах просто з якоюсь одержимістю. З таким тілом на кар’єру в модельному бізнесі розраховувати не доводилося, але великий план її обличчя з правильним макіяжем цілком міг би прикрасити будь-який рекламний щит. З макіяжем – іноді вона ще користувалася огидною чорною помадою, – татуюваннями і пірсингом у носі й бровах вона якимсь абсолютно незбагненним чином здавалася... гмм... привабливою.

Те, що Лісбет Саландер взагалі працювала на Драґана Арманського, заслуговувало на подив само по собі. Вона належала до того типу жінок, з якими Арманський зазвичай у контакти не вступав і, тим паче, в думці не мав пропонувати їм роботу.

Вона отримала місце помічниці в офісі за рекомендацією Хольгера Пальмґрена – адвоката, що вже однією ногою перебував на пенсії і вів особисті справи старого Ю. Ф. Мілтона. Лісбет Саландер він охарактеризував як «тямущу дівчину трохи відчайдушної поведінки». Пальмґрен благав Арманського дати їй шанс, і той неохоче пообіцяв. Таких людей, як Пальмґрен, відмова лише спонукує подвоїти зусилля, тому простіше було відразу погодитись. Арманський знав, що немолодий адвокат займається важкою молоддю та іншою проблемною публікою, але, попри це, судить завжди розважливо.

Варто було йому побачити Лісбет Саландер, як він відразу пошкодував про свою обіцянку.

Вона не просто здавалася відчайдушною – в очах Арманського вона була уособленням відчайдушності в чистому вигляді. Вона пропустила старші класи школи, ніколи й близько не підходила до гімназії і не мала вищої освіти.

У перші місяці Саландер працювала повний день, ну, майже повний, в усякому разі, періодично з’являлася на службі. Варила каву, ходила по пошту і робила ксерокопії. Проблема полягала в тому, що її абсолютно не хвилювали такі поняття, як нормальний робочий час або прийнятий розпорядок дня.

Зате вона мала великий талант дратувати співробітників підприємства. Її прозвали дівчиною з двома звивинами: одною – щоб дихати, другою – щоб стояти прямо. Про себе вона ніколи нічого не розповідала. Співробітники, що намагалися з нею завести мову, рідко чули щось у відповідь і незабаром припинили це робити. Звернені до неї жарти ніколи не зустрічали відгуку – Саландер або дивилася на жартівника великими, без будь-якого вогника очима, або реагувала з відвертою досадою.

Крім того, у неї різко змінювався настрій, якщо їй здавалося, що хтось з неї кепкує, а зважаючи на той стиль спілкування, який панував в офісі, це траплялося нерідко. Її поведінка не викликала бажання ні довіряти їй, ні дружити з нею, і незабаром вона перетворилася на дивакувату особу, що тинялася коридорами, немов безгоспна кішка. Її вважали абсолютно безнадійною.

Після місяця безперервних проблем Арманський викликав Саландер до себе в кабінет з твердим наміром її вигнати. Вона спокійнісінько вислухала весь перелік своїх гріхів, не заперечуючи і навіть не ворухнувши бровою. Тільки коли він закінчив говорити про те, що його не влаштовує її ставлення до справи, і вже хотів запропонувати їй спробувати себе на якому-небудь іншому підприємстві, яке змогло б повніше використати її кваліфікацію, вона перебила його посеред фрази. І він уперше почув від неї щось більше, ніж окремі слова.

–  Послухайте, якщо вам потрібний сторож, ви можете сходити й підібрати кого-небудь у бюро з працевлаштування. Адже я можу рознюхати будь-яку чортівню про кого завгодно, і якщо ви неспроможні знайти мені кращого застосування, ніж сортувати пошту, то ви просто ідіот.

Арманський ще й досі пам’ятав, як сидів, утративши від люті мову, а вона спокійно казала далі:

–  У вас ось один тип змарнував три тижні на те, щоб написати абсолютно порожній звіт про того япі, що його хочуть зробити головою правління того дот-кому. Учора ввечері я копіювала йому цей нікчемний звіт і зараз бачу його у вас на столі.

Пошукавши поглядом звіт, Арманський як виняток підвищив голос:

–  Ви не маєте права читати конфіденційні документи.

–  Мабуть, що так, але правила безпеки на довіреному вам підприємстві не позбавлені деяких недоліків. Згідно з вашими директивами, він зобов’язаний копіювати таке сам, проте вчора він шпурнув звіт мені, а сам подався в кабак. І до речі, його минулий звіт я кілька тижнів тому знайшла в їдальні.

–  Невже? – приголомшено вигукнув Арманський.

–  Заспокойтеся. Я віднесла звіт до нього в сейф.

–  Він дав вам шифр від свого персонального сейфа? – задихаючись, спитав Арманський.

–  Не зовсім. Він записав його разом з паролем для входу в комп’ютер на папірці, що лежить у нього на столі під книжкою. Але суть в тому, що ця ваша пародія на приватного детектива провела нікудишнє розслідування особистих обставин. Він не взяв до уваги, що в хлопця є круті картярські борги і що він поглинає кокаїн, як пилосос, а крім того, його подружка шукала захисту в жіночому кризовому центрі, коли він завдав їй чосу.

Вона замовкла. Арманський кілька хвилин сидів мовчки, гортаючи той самий звіт. Він був кваліфіковано оформлений, написаний гарною мовою, мав безліч посилань на джерела і висловлювання друзів і знайомих об’єкта. Нарешті Арманський підвів погляд і вимовив два слова:

–  Доведіть це.

–  Скільки у мене часу?

–  Три дні. Якщо ви не зможете підкріпити свої твердження до вечора п’ятниці, я вас звільню.

За три дні по тому вона, не сказавши ні слова, подала звіт, у якому не менш докладні посилання на джерела перетворювали приємного на перший погляд молодого япі в неблагонадійного мерзотника. Арманський за вихідні кілька разів перечитав звіт і в понеділок присвятив частину часу повторній перевірці її тверджень. Утім, без особливого ентузіазму: ще навіть не взявшись до справи, він розумів, що інформація виявиться вірною.

Арманський був спантеличений і злий на самого себе за те, що вочевидь недооцінив її. Адже він вважав її тупою, трохи не розумово відсталою. Хто б міг подумати: дівчисько, що прогуляло в школі так багато уроків і навіть не отримало атестат, зуміло видати звіт, не тільки написаний гарною мовою, а й сповнений таких спостережень та інформації, що він не міг і уявити, звідки вона це роздобула.

Він був певен, що ніхто інший із співробітників «Мілтон секюриті» не зумів би дістати виписку з конфіденційного журналу лікаря жіночого кризового центру. Спробувавши розпитати її, як вона діяла, Арманський отримав лише ухильні відповіді. Вона і в думці не мала видавати свої джерела і твердо на тому стояла. Поступово Арманському стало зрозуміло, що Лісбет Саландер взагалі не має наміру обговорювати свої методи роботи, ні з ним, ні з ким-небудь іншим. Це його турбувало, але не настільки, щоб устояти перед спокусою випробувати її знову.

Кілька днів він роздумував.

Йому згадалися слова Хольгера Пальмґрена, які той сказав, коли направляв дівчину до нього: «Кожній людині необхідно дати шанс».

Він подумав про своє мусульманське виховання, з якого засвоїв, що допомагати знедоленим – його обов’язок перед Богом. У Бога він, правда, не вірив і мечеть не відвідував з молодих літ, але Лісбет Саландер здавалася йому людиною, що потребує реальної допомоги і підтримки. А за минулі десятиліття він не дуже відзначився на цьому шляху.

Замість того щоб її звільнити, Арманський запросив Лісбет Саландер для індивідуальної розмови, під час якої спробував з’ясувати, що ж за людина ця важка дівчина насправді. Він ще раз переконався, що Лісбет Саландер страждає на якесь серйозне відхилення, але виявив, що попри різку манеру триматися вона має неабиякий розум. Вона здавалася йому хворобливою і відштовхуючою, а проте – на його власний подив – починала йому подобатися.

У наступні місяці Арманський узяв Лісбет Саландер під своє крило. Якщо вже бути цілком відвертим, то він розглядав її як маленький, свій особистий соціальний проект. Він доручав їй простенькі розслідування і намагався підказувати, як краще діяти. Вона терпляче слухала, а потім йшла і виконувала завдання винятково на власний розсуд. Він попросив технічного керівника навчити її основ комп'ютерної грамотності; Саландер покірно просиділа за партою півдня, після чого технічний керівник з деяким роздратуванням доповів, що вона, схоже, і так краще розуміється в комп'ютерах, ніж більшість співробітників підприємства.

Незабаром Арманський переконався, що, незважаючи на розмови про ефективне ведення справ, пропозиції пройти курс навчання персоналу і використати всякі інші можливості, Лісбет Саландер зовсім не збиралася підстроюватися під заведений в офісі «Мілтон сек'юриті» порядок. Це ставило його перед неприємною дилемою.

Для решти співробітників Лісбет залишалася й далі джерелом роздратування. Арманський чудово усвідомлював, що ні від кого іншого не потерпів би появи на роботі, коли йому або їй заманеться, і в звичайній ситуації швидко поставив би ультиматум, зажадавши змінити поведінку. Він також здогадувався, що Лісбет Саландер у відповідь на ультиматум або погрозу звільнення просто зниже плечима. Отже, йому доводилося вибирати: або спекатися її, або змиритися з тим, що вона працює не так, як усі нормальні люди.

Ще більша проблема Арманського полягала в тому, що він ніяк не міг розібратися у власних почуттях до цієї молодої жінки. Вона була, немов невідчепна короста, відштовхуючою і разом з тим привабливою. Про сексуальний потяг тут не йшлося, так, в усякому разі, думалось Арманському. Жінки, на яких він зазвичай поглядав, були пишними блондинками з пухкими губами, що пробуджували його фантазію; крім того, він уже двадцять років як був одружений з фінкою на ім’я Рітва, котра навіть у зрілому віці з лихвою відповідала всім його вимогам. Дружину він ніколи не зраджував; ну, можливо, зрідка і траплялося таке, що, коли б їй про це стало відомо, вона могла б неправильно його зрозуміти, але їхній шлюб був щасливим, і в нього були дві дочки віку Саландер. У будь-якому разі, його не хвилювали плоскогруді дівчата, яких здалеку можна прийняти за худеньких хлопчаків. Це було не в його стилі.

Однак він почав ловити себе на непристойних мріяннях про Лісбет Саландер і визнавав, що її присутність не залишає його цілком байдужим. Але привабливість її, вважав Арманський, полягала в тому, що Саландер здавалася йому якоюсь чужорідною істотою. З таким же успіхом він міг би закохатися в зображення грецької німфи. Саландер була представницею якогось нереального світу, до якого він тягнувся і не міг туди потрапити, – та якби він і міг, дівчина йому цього б не дозволила.

Якось, коли Арманський сидів у вуличному кафе на площі Стурторгет у Старому місті, до закладу неквапливою ходою зайшла Лісбет Саландер і сіла за столик неподалік. З нею були троє дівах і хлоп’яга, одягнені в такому ж самому стилі. Арманський з цікавістю спостерігав за нею. Вона здавалася такою ж стриманою, як і на роботі, проте майже посміхалася, слухаючи діваху з пурпурним волоссям.

Арманському стало цікаво: як би відреагувала Саландер, якби він прийшов одного разу на роботу із зеленим волоссям, у потертих джинсах і розмальованій шкіряній куртці із заклепками? Але швидше за все, вона б просто посміялася з нього.

Вона сиділа до нього спиною, жодного разу не обернувшись і, очевидно, не помічаючи, що він тут. Її присутність дивним чином не давала йому спокою, а коли він за кілька хвилин підвівся, збираючись непомітно піти, вона раптом повернула голову і подивилась просто на нього, ніби весь час знала, що він тут, і тримала під спостереженням свого радара. Її погляд був немов блискавична атака, і Арманський поспішно покинув кафе, удавши, що не помітив дівчину. Вона не привіталася, але провела його очима, і лише коли він завернув за ріг, цей погляд перестав пекти йому спину.

Сміялася вона рідко або й взагалі ніколи не сміялася. Проте з часом Арманському почало здаватися, що її ставлення до нього трохи потепліло. Вона мала, м’яко кажучи, стримане почуття гумору, яке часом проступало в ній лише кривою в’їдливою посмішкою.

Її бездушність іноді викликала в Арманського бажання схопити її, струсонути, хоч якось прорватися крізь її захисну шкаралупу, щоб завоювати її дружбу чи бодай повагу.

Один-єдиний раз, коли вона вже пропрацювала на нього дев’ять місяців, він спробував поговорити з нею про ці почуття. Це було грудневого вечора на різдвяному святі «Мілтон сек’юриті», де Арманський, проти звичаю, випив зайвину. Нічого неприпустимого не сталося – він просто спробував сказати, що й справді добре до неї ставиться. Більше за все йому хотілося пояснити їй, що він відчуває потребу оберігати її і що коли їй знадобиться допомога, то вона може з цілковитою довірою звернутися до нього. Він навіть спробував її обійняти, зрозуміло, дружньо.

Саландер вивільнилася з його незграбних обіймів і покинула свято. Після цього вона не з’являлася на роботі і не відповідала по мобільному телефону. Драґан Арманський сприймав її відсутність як тортури – майже як особисту драму. Обговорювати свої почуття йому було ні з ким, і він вперше з жахом усвідомив, яку фатальну владу над ним має Лісбет Саландер.

За три тижні по тому, коли Арманський одного січневого вечора працював над перевіркою річного звіту, Саландер повернулася. Вона увійшла до кабінету нечутно, як привид, – просто він раптово помітив, що вона стоїть у напівтемряві неподалік дверей і роздивляється його. Він не мав ніякого уявлення про те, як довго вона вже там була.

–  Хочете кави? – спитала Лісбет.

Вона причинила двері і простягнула йому принесений від кавового автомата стаканчик, який Арманський мовчки взяв. Він відчував полегшення, змішане з переляком, коли дівчина, подштовхнувши ногою двері, сіла в крісло для відвідувачів і глянула йому просто в очі. Потім вона поставила заборонене питання, та так, що від нього не можна було ні відбутися жартом, ні ухилитися:

–  Драґане, я тобі подобаюсь?

Арманський сидів як паралізований, відчайдушно намагаючись збагнути, що йому відповідати. Його першим бажанням було стати в позу ображеного і все заперечувати. Потім він зустрів її погляд і усвідомив: вона вперше запитала про особисте, причому цілком серйозно, і якщо він спробує відбутися жартом, вона сприйме це як образу. їй захотілося поговорити з ним, і йому стало цікаво, скільки часу вона набиралася духу, щоб запитати про це. Він повільно відклав ручку, відкинувся на спинку крісла і нарешті розслабився.

–  Чому ти так думаєш? – спитав він.

–  Тому що я бачу, як ти на мене дивишся і як відвертаєшся. А ще іноді ти хочеш простягнути руку і торкнутися до мене, а потім стримуєшся.

Раптом він усміхнувся їй:

–  Мені здавалося, що коли я доторкнуся до тебе пальцем, ти відкусиш мені руку.

Вона вичікувала, навіть не посміхнувшись.

–  Лісбет, я твій начальник, і навіть коли б я і захопився тобою, то ніколи б нічого собі не дозволив.

Вона все ще вичікувала.

–  Між нами кажучи, бували випадки, коли я відчував, що мене до тебе вабить. Пояснити це я не можу, але це так. Сам не знаю чому, але ти мені дуже симпатична. Проте ти мене не збуджуєш.

–  Чудово. Тому що з цього все одно нічого не вийде.

Арманський раптом засміявся. Саландер уперше висловила йому щось особисте, хай навіть це було найнеприємніше, що тільки може почути чоловік.

Він спробував підібрати відповідні слова:

–  Лісбет, я розумію, що тебе не цікавить старий, якому вже п’ятдесят з хвостиком.

–  Мене не цікавить старий, якому п’ятдесят з хвостиком і він – мій шеф. — Вона підняла руку. – Зажди, дай мені сказати. Іноді ти здаєшся тупаком і бюрократом, і це мене дратує, але ти, загалом, привабливий чоловік, і... я теж часом відчуваю... Але ти мій шеф, і я зустрічалася з твоєю дружиною і хочу працювати в тебе й надалі, і закрутити з тобою було б найбільшою дурістю з мого боку.

Арманський сидів мовчки, ледве наважуючись дихати.

–  Я ж розумію, що ти для мене зробив, а невдячність не в моїх правилах. Я ціную, що ти виявився вищим за власні забобони і дав мені шанс. Але я не хочу, щоб ти був моїм коханцем, і татусь мені теж не потрібний.

Вона замовкла.

Трохи згодом Арманський безпорадно зітхнув:

–  То який же я тобі потрібний?

–  Я хочу працювати на тебе й далі. Якщо тобі це підходить.

Він кивнув, а потім відповів з максимальною відвертістю:

–  Я дуже хочу, щоб ти на мене працювала. Але мені б також хотілося, щоб ти мала до мене якісь дружні почуття і довіру.

Лісбет похитала головою:

–  Ти не та людина, з якою хочеться дружити.

Здавалося, вона збирається піти, і він сказав:

–  Я зрозумів, що ти не бажаєш, щоб хтось ліз у твоє життя, і я постараюся цього не робити. Але ти не проти, якщо я як і раніше буду до тебе добре ставитися?

Саландер довго роздумувала. Потім вона відповіла: встала, обійшла навколо столу й обійняла його.

Арманський був геть збентежений.

Тільки коли вона відпустила його, він схопив її за руку:

– Ми можемо бути друзями?

Вона кивнула.

Це був єдиний раз, коли вона проявила до нього ніжність і коли вона взагалі його торкнулася. Цю мить Арманський згадував з теплотою.

За чотири роки вона так і не відкрила йому ні свого особистого життя, ні минулого.

Якось Арманський спробував на ній своє мистецтво розбиратися з «лобстерами». Він також мав довгу розмову з адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, схоже, зовсім не здивувався його приходу, і від отриманих відомостей його довіра до неї зовсім не зросла. У розмовах з Лісбет він ніколи не торкався цієї теми і жодним словом не дав зрозуміти, що копався в її особистому житті. Він приховав від неї свій неспокій і просто посилив пильність.

Того дивного вечора Саландер і Арманський уклали певну угоду. Надалі вона почне виконувати для нього завдання із збирання відомостей на нових умовах. їй призначається маленька щомісячна зарплата, не залежно від того, має вона роботу чи ні; справжній же дохід їй даватиме виконання доручень, кожне з яких він відтепер оплачуватиме окремо, їй дозволялося працювати виключно на власний розсуд, але за це вона брала на себе зобов’язання ніколи не робити нічого, що могло б збентежити його або зганьбити «Мілтон сек’юриті».