Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
09

Понеділок, 6 січня – середа, 8 січня

Мікаель засидівся за читанням паперів аж геть за північ і на Водохреще встав пізно. Прямо перед входом у будинок Хенріка Ванґера стояла майже нова темно-синя машина «вольво». У ту мить, як Мікаель взявся за ручку дверей, її широко розчинив чоловік років п’ятдесяти, що саме виходив з будинку. Вони майже зіткнулися – чоловік, схоже, поспішав.

–  Що вам треба?

–  Мені треба побачити Хенріка Ванґера, – відповів Мікаель.

У чоловіковому погляді з’явилося розуміння. Він усміхнувся і простягнув руку:

–  Ви, мабуть, Мікаель Блумквіст, який допомагатиме Хенріку із сімейною хронікою?

Мікаель кивнув і потиснув його руку. Хенрік Ванґер вочевидь почав поширювати «легенду» Мікаеля, щоб пояснити його перебування в Хедестаді. Чоловік відзначався повнотою, яка виникає як результат багаторічного сидіння в офісі і на нарадах, але Мікаель відразу помітив у рисах його обличчя схожість з Харієт Ванґер.

–  Мене звуть Мартін Ванґер, – підтвердив той його здогадку. – Раді вітати вас у Хедестаді.

–  Дякую.

–  Я деякий час тому бачив вас по телевізору.

–  Схоже, всі бачили мене по телевізору.

–  Веннерстрьома... не полюбляють у цьому будинку.

–  Хенрік про це згадував. Я чекаю продовження історії.

–  Він кілька днів тому розповів, що найняв вас. – Мартін Ванґер несподівано розсміявся. – Він сказав, що ви, напевно, погодилися на цю роботу через Веннерстрьома.

Секунду повагавшись, Мікаель вирішив сказати правду:

–  Це була вагома причина. Але, чесно кажучи, мені треба було поїхати із Стокгольма, і в Хедестад мене запросили дуже вчасно, як мені здається. Я не можу вдавати, що суду не було, – адже мені доведеться посидіти у в’язниці.

Мартін Ванґер кивнув, раптом ставши серйозним:

–  Ви можете подати апеляцію?

–  У даному разі це не допоможе.

Товстун подивився на годинник:

–  Увечері мені треба бути в Стокгольмі, тому я повинен бігти. Повернуся за кілька днів. Приходьте до нас якось на вечерю. Мені дуже хочеться почути, що відбувалося на суді насправді.

Вони знову потисли один одному руки, і Мартін Ванґер, підійшовши до «вольво», відчинив дверцята. Обернувшись, він гукнув Мікаелю:

–  Хенрік на другому поверсі. Заходьте.

Хенрік Ванґер сидів на дивані в своєму кабінеті, на столі перед ним лежали «Хедестадс-курірен», «Даґенс індастрі», «Свенска дагбладет» та обидві вечірні газети.

–  Коло входу я стрівся з Мартіном.

–  Він помчав рятувати імперію, – сказав Хенрік Ванґер і трохи підняв термос, що стояв на столі. – Кави?

–  Дякую, із задоволенням, – відповів Мікаель.

Він сів і задумався, чому це Хенрік Ванґер так розвеселився.

–  Бачу, про тебе пишуть у газетах.

Хенрік Ванґер простягнув вечірню газету, розгорнуту на заголовку «Медійне коротке замикання». Текст написав колумніст[36]36
  колумніст (ангп. column – колонка) – журналіст, що пише постійні колонки.


[Закрыть] у смугастому піджаку, який раніше працював у журналі «Фінансмагасінст монополь» і зажив популярності як майстер висміювати будь-кого, хто бере в чому-небудь активну участь або гаряче відстоює свою позицію, – феміністи, антирасисти і захисники навколишнього середовища завжди могли розраховувати на свою порцію його іронії. Щоправда, у висловленні власних спірних поглядів колумніст не був коли-небудь помічений. Тепер він, судячи з усього, переключився на критику ЗМІ; через чотири тижні після процесу у справі Веннерстрьома він всю свою енергію сконцентрував на Мікаелі Блумквісті, який – із зазначенням імені – описувався як цілковитий ідіот. Еріка Берґер зображалася фіфочкою від журналістики, що ні бельбеса не розуміє у справі:

Ходять чутки, що журнал «Міленіум» прямує до катастрофи, попри те що його головний редактор – феміністка в міні-спідниці, яка надуває губки на телеекрані. Протягом кількох років журнал виживав за рахунок розрекламованого редакцією іміджу: молоді журналісти, що ведуть журналістські розслідування і виводять на чисту воду шахраїв у сфері підприємництва. Подібний рекламний трюк, можливо, і проходить у юних анархістів, що прагнуть саме такої інформації, але він не проходить у суді, що й довелося недавно зазнати на собі Калле Блумквісту.

Мікаель увімкнув мобільний телефон і перевірив, чи не телефонувала Еріка. Ніяких повідомлень не надходило. Хенрік Ванґер мовчки чекав; Мікаель раптом зрозумів, що право першим узяти слово старий надає йому.

–  Він ідіот, – сказав Мікаель.

Хенрік Ванґер засміявся, але відгукнувся без особливого співчуття:

–  Хай так. Проте засудили ж не його.

–  Вірно. Йому це не загрожує. Своєї думки він не має, але з великим задоволенням кидає останній камінь в засудженого, не шкодуючи при цьому найпринизливіших висловів.

–  Я багато таких побачив за своє життя. Можу дати гарну пораду, якщо тільки ти захочеш її від мене прийняти: вдавай, ніби не помічаєш його лайки, але запам’ятай і, як тільки трапиться нагода, відплати за давні образи. Але тільки не зараз, коли він б’є з вигіднішого положення.

Мікаель подивився на нього питально.

–  У мене в житті було багато ворогів, – вів далі Хенрік Ванґер. – – Я навчився не лізти в бійку, якщо був приречений на поразку. В той же час, ніколи не можна давати людині, що скривдила тебе, уникнути відповідальності. Вибери слушний час і завдай у відповідь удару, коли сам будеш у вигідній позиції, – навіть якщо в тебе вже не буде потреби в цьому ударі.

–  Дякую за урок філософії. Тепер мені хочеться, щоб ви розповіли мені про свою сім’ю.

Мікаель поставив диктофон на стіл між ними і ввімкнув запис.

–  Що ти хочеш дізнатися?

–  Я прочитав першу папку, де мовиться про зникнення Харієт і перші дні пошуків. Але там виявляється така нескінченна кількість Ванґерів, що мені важко в них розібратися.

Перш ніж зателефонувати, Лісбет Саландер хвилин десять простояла на порожніх сходах, не відриваючи погляду від латунної таблички з написом: «Адвокат Н. Е. Б’юрман». Замок у дверях клацнув.

Був вівторок. На неї чекала друга зустріч з цією людиною, і Лісбет переповнювали недобрі передчуття.

Вона не боялася адвоката Б’юрмана – Лісбет Саландер рідко боялася кого– або чого-небудь. Але вона відчувала інстинктивну неприязнь до нового опікуна. Попередник Б’юрмана, адвокат Хольгер Пальмґрен, був людина іншої породи; коректний, ввічливий і доброзичливий. їх стосунки припинилися три місяці тому, коли з Пальмґреном стався удар і її, внаслідок якихось невідомих їй бюрократичних порядків, успадкував Нільс Ерік Б’юрман.

Приблизно за дванадцять років, протягом яких Лісбет Саландер була об’єктом соціальної і психіатричної допомоги, включаючи два роки, проведені в дитячій клінщі, вона ніколи – жодного разу – не відповіла навіть на звичайне питання: «Як ти себе сьогодні почуваєш?»

Коли їй сповнилося тринадцять років, суд, відповідно до закону про опіку над неповнолітніми, ухвалив, що Лісбет Саландер слід направити для стаціонарного лікування до дитячої психіатричної клініки Святого Стефана в Уппсалі. Рішення суду ґрунтувалося в основному на припущенні, що в неї є психічні відхилення, які знаходять свій вираз у прояві небезпечної жорстокості щодо однокласників, а можливо, і до себе самої.

Таке припущення спиралося швидше на емпіричні оцінки, ніж на ретельно виважений аналіз. Будь-які спроби лікарів чи представників влади завести мову про її почуття, внутрішній світ або стан здоров’я успіху не мали: вона лише похмуро мовчала у відповідь, роздивляючись підлогу, стелю і стіни. Вона схрещувала руки на грудях і відмовлялася проходити психологічні тести. Відвертий опір будь-яким спробам її виміряти, зважувати, досліджувати, аналізувати і виховувати поширювався і на шкільні заняття – власті могли відвезти її до класу і прикайданити до парти, але були не в змозі завадити їй затикати вуха і відмовлятися братися до ручки. Вона так і не отримала атестата про закінчення школи.

Вже саме діагностування її розумових здібностей було, отже, пов’язано з великими труднощами. Коротше кажучи, Лісбет Саландер не належала до відкритих натур, і спілкуватися з нею було вкрай важко.

Того ж року, тобто коли їй сповнилося тринадцять, було також вирішено, що слід прикріпити до неї наставника, який слідкував би за дотриманням її інтересів, доки вона досягне повноліття. Таким наставником став адвокат Хольгер Пальмґрен, який, незважаючи на труднощі на початку, зумів-таки домогтися результатів там, де зазнали поразки психологи й лікарі. З часом йому вдалося завоювати не тільки певну довіру, але навіть дещицю теплих почуттів з боку важкої дівчинки.

Коли вона досягла віку пятнадцати років, лікарі більш-менш одностайно зійшлися на тому, що вона, в усякому разі, не проявляє жорстокості щодо оточуючих і не становить безпосередньої небезпеки для самої себе. Позаяк її сім’ю визнали неблагополучною, а родичів, здатних про неї поклопотатися, у неї не було, було вирішено, що шлях Лісбет Саландер з дитячої психіатричної клініки Уппсали до суспільства має пролягти через прийомну сім’ю.

Шлях цей, проте, виявився непростим. З першої прийомної сім’ї вона втекла вже за два тижні. Сім’ї номер два і три відпали з неймовірною швидкістю. Після чого Пальмґрен серйозно з нею поговорив, з усією прямотою пояснивши, що коли вона поводитиметься в тому ж дусі, то напевно знов опиниться в якій-небудь дитячій установі. Завуальована погроза подіяла, і Лісбет прийняла сім’ю номер чотири – немолоду пару, що мешкала в районі Мідсоммаркрансен.

Це, однак, не означало, що вона виправилася. Сімнадцятилітню Лісбет Саландер чотири рази забирали до поліції: двічі такою п’яною, що їй була потрібна негайна медична допомога, і раз під безперечною дією наркотиків. В одному з цих випадків вона, п’яна як чіп і напівроздягнена, була на задньому сидінні машини, припаркованої на набережній Стокгольма, причому в товаристві такого ж п’яного чоловіка, значно старшого за неї.

Востаннє її забрали за три тижні до того, як їй мало сповнитися вісімнадцять: будучи тверезою, вона перед турнікетами станції метро в Старому місті вдарила якогось чоловіка ногою по голові, і її заарештували за заподіяння фізичної шкоди. Свої дії Саландер пояснила тим, що чоловік її лапав, а по-заяк на вигляд їй можна було дати швидше дванадцять років, ніж вісімнадцять, вона вирішила, що в чоловіка були схильності педофіла. Звичайно, якщо вважати, що вона взагалі щось пояснила. Її слова, проте, знайшли підтримку у свідка, внаслідок чого прокурор припинив справу.

Проте її біографія в цілому мала такий характер, що суд вирішив провести судово-медичну експертизу. Позаяк Саландер, вірна своїй звичці, відмовлялася відповідати на питання і брати участь в обстеженнях, лікарі, з якими консультувалося Управління охорони здоров’я і соціального забезпечення, ухвалило під кінець вердикт, що ґрунтувався на «спостереженнях за пацієнткою». Правда, трохи неясно, що саме могли дати спостереження за молодою жінкою, яка мовчки сиділа на стільці, схрестивши руки і випнувши нижню губу. Безумовно було лише те, що вона страждає на психічні відхилення і потрібно вживати заходів. Висновок судових медиків приписував лікування в закритій психіатричній установі, а паралельно з цим виконувач обов’язків керівника муніципальної соціальної служби написав відгук, у якому цілком погоджувався з результатами експертизи.

Зважаючи на її послужний список, автор відгуку стверджував, що існує «великий ризик зловживання алкоголем і наркотиками» і що вона вочевидь страждає на «відсутність здатності до самоаналізу». Журнал її поведінки був до цього часу повен обтяжуючих визначень, таких як «інтроверт», «соціальна загальмованість», «відсутність співпереживання», «егоцентризм», «психопатична асоціальна поведінка», «неконтактність» і «нездатність засвоювати навчальний матеріал». Людина, прочитавши її журнал, могла легко дійти помилкового висновку, що вона серйозно відстає в розумовому розвитку. Проти неї говорив і той факт, що вуличний патруль соціальної служби неодноразово бачив її з різними чоловіками в кварталі навколо площі Маріаторгет, і, крім того, вона якось була помічена в парку Тантулунден, знов-таки в компанії чоловіка, значно старшого за неї. Припустили, що Лісбет Саландер, можливо, займається або ризикує почати займатися якоюсь формою проституції.

Коли окружний суд – інстанція, якій належало визначити її майбутнє, – зібрався для ухвалення рішення, результат здавався визначеним наперед. Вона, безперечно, була проблемним підлітком, і здавалося малоймовірним, щоб суд виніс ухвалу, відмінну від рекомендацій судово-психіатричної і соціальної комісій.

Ранком того дня, коли мав засідати суд, Лісбет Саландер забрали з дитячої психіатричної клініки, де її тримали під замком з моменту події в Старому місті. Вона почувала себе табірним в’язнем і навіть не сподівалася пережити цей день. Першим у залі суду вона побачила Хольгера Пальмґрена і далеко не відразу зрозуміла, що він присутній там не як наставник, а виступає як її адвокат і захисник її прав. Він відкрився їй абсолютно з нового боку.

На подив Лісбет, Пальмґрен, безперечно, був у її кутку рингу і переконливо виступав проти поміщення її до закритого інтернату. Вона навіть бровою не повела, ніяк не виявивши свого здивування, але напружено дослухалася до кожного слова. Пальмґрен був незрівнянний, коли протягом двох годин провадив перехресний допит лікаря, якогось доктора Йєспера X. Льодермана, котрий поставив своє ім’я під рекомендацією запроторити Саландер до інтернату. Перевірялася кожна деталь висновку, і лікаря просили дати наукове обґрунтування кожному твердженню. Поступово ставало очевидно, що оскільки пацієнтка навідріз відмовилася проходити тести, висновок лікарів був насправді побудований на припущеннях, а не на наукових даних.

Під кінець судового розгляду Пальмґрен указав на те, що примусове поміщення до інтернату не тільки прямо суперечить ухвалі риксдагу щодо подібних справ, але в даному разі навіть зможе стати приводом для санкцій політичного характеру і жорсткої критики в пресі. Отже, всі мають бути зацікавлені в пошуках прийнятного альтернативного рішення. Такі слова під час розгляду подібних справ були винятковими, і члени суду неспокійно засовалися.

Врешті-решт було ухвалено компромісне рішення. Суд вирішив, що Лісбет Саландер психічно хвора, але не в такій мірі, щоб її обов’язково потрібно було поміщати до відповідної установи. Водночас суд узяв до уваги рекомендацію керівника соціальної служби про встановлення опікунства. Після чого голова суду з єхидною посмішкою звернувся до Хольгера Пальмґрена, який аж до цього моменту залишався її наставником, з питанням, чи хоче він узяти на себе таку роль. Голова, безперечно, гадав, що Хольгер Пальмґрен дасть задній хід і постарається перекласти відповідальність на когось іншого, але той, навпаки, добродушно заявив, що охоче візьме на себе обов’язок опікуна фрекен Саландер, тільки з однією умовою.

– Це, природно, припускаю, що фрекен Саландер має до мене довіру і згодна, щоб я став її опікуном, – сказав він, звертаючись прямо до неї.

Лісбет Саландер була трохи збита з пантелику обміном репліками, що відбувався протягом дня над її головою. Аж до цієї миті її думки ніхто не питав. Вона довго дивилася на Хольгера Пальмґрена, а потім кивнула.

В особі Пальмґрена дивним чином поєдналися риси юриста і соціального працівника старої школи. Колись давним-давно вибраний своєю політичною партією членом муніципальної комісії з соціальної допомоги, він майже все своє життя присвятив роботі з важкими підлітками. Між адвокатом і найскладнішою з його підопічних, як не дивно, виникли шанобливі стосунки, що межували з дружбою.

Їх спілкування тривало в цілому одинадцять років, з того року, коли їй сповнилося тринадцять, до минулої зими, коли за кілька тижнів до Різдва Пальмґрен не прийшов на одну із запланованих щомісячних зустрічей і вона подалася до нього додому. З квартири доносилися якісь звуки, але двері ніхто не відчинив, і тоді Саландер проникла всередину, забравшись на балкон третього поверху по ринві. Пальмґрена вона знайшла на підлозі передпокою, при тямі, але нездатним говорити і ворушитися внаслідок раптового інсульту. Йому тоді було всього шістдесят чотири роки. Вона викликала «швидку допомогу» і поїхала з ним до лікарні, слабіючи від наростаючої паніки.

Протягом трьох діб Саландер майже не покидала коридору перед реанімаційним відділенням. Ніби вірний сторожовий пес, вона стежила за кожним кроком лікарів і медсестер, що входили і виходили. Никала мов неприкаяна туди й сюди коридором, не пропускаючи поглядом жодного медика, що опинявся поблизу. Нарешті якийсь доктор, імені якого вона так і не спромоглася дізнатися, завів її до кабінету і пояснив усю серйозність ситуації. Після тяжкого крововиливу в мозок стан Хольгера Пальмґрена був критичним. Лікарі схилялися до того, що він вже не прийде до пам’яті. Саландер не заплакала, на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Вона встала, покинула лікарню і більше туди не поверталася.

П’ятьма тижнями пізніше Лісбет Саландер викликали до опікунської ради муніципалітету для першої зустрічі з її новим опікуном. Першим бажанням Саландер було проігнорувати виклик, але Хольгер Пальмґрен зумів уселити їй, що кожен вчинок має наслідки. До цього часу вона вже навчилася спочатку аналізувати наслідки, а тільки потім діяти, і, добре розміркувавши, прийшла до висновку, що найбільш невинним рішенням буде піти назустріч опікунській раді, зробивши вигляд, ніби вона дослухається до її розпоряджень.

У результаті в грудні – під час короткої паузи в збиранні матеріалу про Мікаеля Блумквіста – вона слухняно прийшла до офісу Б’юрмана на площі Санкт-Еріксплан, де літня представниця ради вручила адвокатові Б’юрманові товстеньку папку з паперами Саландер. Дама люб’язно поцікавилася самопочуттям підопічної і, схоже, цілком задовольнилася відповіддю у вигляді глухого мовчання. Приблизно за півгодини вона передала турботу про Саландер адвокатові Б’юрману.

Лісбет Саландер незлюбила адвоката Б’юрмана протягом перших п’яти секунд після того, як вони потисли одне одному руки.

Вона краєм ока дивилася на нього, поки він вивчав її журнал. Вік – за п’ятдесят. Добре треноване тіло; теніс по вівторках і п’ятницях. Блондин, починає лисіти. На підборідді ямка. Пахне одеколоном «Бос». Синій костюм, червона краватка із золотою шпилькою і претензійні запонки з його ініціалами. Окуляри в сталевій оправі. Сірі очі. Судячи по журналах на приставному столі, цікавиться полюванням і стрільбою.

Протягом попереднього десятиліття Пальмґрен під час зустрічей пригощав її кавою, і вони трохи розмовляли. Навіть найгірші її вчинки, втечі з прийомних сімей і систематичні прогули школи не виводили його з себе. По-справжньому Пальмґрен розсердився тільки один-єдиний раз, коли її забрали за заподіяння фізичної шкоди тому слизнякові, який лапав її в Старому місті. «Розумієш, що ти накоїла? Лісбет, ти заподіяла шкоду іншій людині». Він говорив як старий учитель, і вона терпляче ігнорувала нотацію від першого до останнього слова.

Б’юрман не був особливо налаштований до розмов. Він відразу відзначив невідповідність між обов’язками, приписаними Хольгерові Пальмґрену законом про опікунство, і тим фактом, що той вочевидь дозволяв Лісбет Саландер самостійно вести господарство і розпоряджатися грошима. Б’юрман влаштував свого роду допит. «Скільки ти заробляєш? Мені потрібна копія обліку твоїх витрат. З ким ти спілкуєшся? Чи своєчасно ти вносиш плату за квартиру? Ти вживаєш спиртне? Пальмґрен схвалював кільця, які в тебе на обличчі? Ти справляєшся з особистою гігієною?»

Пішов ти...

Пальмґрен став її наставником відразу після того, як трапився «Весь Цей Кошмар». Він наполіг на тому, щоб зустрічатися з нею за планом, мінімум раз на місяць, а іноді й частіше. Після того як вона переїхала назад на Лундаґатан, вони до того ж виявилися майже сусідами; він жив на Хурнсґатан, усього за два квартали від неї, і вони регулярно, просто зустрічаючись на вулиці, ходили разом пити каву до «Гріффі» або в яке-небудь інше кафе поблизу. Пальмґрен ніколи не нав’язував їй свого товариства, але іноді навідував її з маленьким подарунком на день народження. Він запрошував її заходити у будь-який час. Щоправда, цим привілеєм вона користувалася рідко, але після переїзду почала святкувати у нього Різдво, попередньо відвідавши матір. Вони їли різдвяний окіст і грали в шахи. Гра її абсолютно не цікавила, але, освоївши правила, вона не програла жодної партії. Він був удівцем, і Лісбет Саландер вважала себе зобов’язаною скрашувати йому самотність у свята.

Вона почувалася боржником щодо нього, а свої борги вона завжди повертала.

Саме Пальмґрен здавав квартиру, що належала її матері, поки Лісбет не знадобилося власне житло. Квартира була маленькою – сорок дев’ять квадратних метрів – і давно потребувала ремонту, але все-таки це був дах над головою.

Тепер Лісбет залишилася без Пальмґрена, і ще один її зв’язок з навколишнім світом обірвався. Нільс Б’юрман був людина зовсім іншого складу. Проводити в нього вдома Святвечір вона не збиралася. Найпершим його кроком стало введення нових правил користування банківським рахунком, на який їй переказували зарплату. Пальмґрен спокійно вийшов за межі закону про опікунство, дозволивши їй розпоряджатися своїми коштами самій. Вона оплачувала рахунки, а заощаджені гроші могла витрачати на свій розсуд.

Коли за тиждень до Різдва Б’юрман запросив її на зустріч, вона заздалегідь підготувалася і спробувала пояснити йому, що його попередник довіряв їй і не мав причин про це шкодувати. Пальмґрен дозволяв їй самій розбиратися зі своїми справами, не втручаючись у її особисте життя.

–  Це якраз одна із проблем, – відповів Б’юрман, постукавши по її журналу.

Він прочитав цілу лекцію про правила і державні постанови, що стосувалися опікунства, а потім оголосив про встановлення нового порядку.

–  Отже, він надавав тобі цілковиту свободу? Цікаво, чому йому це сходило як з гуски вода?

«Тому що він був чокнутим соціал-демократом, що присвятив важким дітям майже сорок років», – подумки відповіла Лісбет.

–  Я вже не дитина, – сказала вона вголос, ніби це все пояснювало.

–  Так, ти не дитина. Але мене призначили твоїм опікуном, і поки я ним є, я несу за тебе юридичну і економічну відповідальність.

Щонайперше він відкрив на її ім’я новий рахунок, про який їй належало повідомити в розрахунковий відділ «Мілтон сек’юриті» і надалі користуватися тільки ним. Саландер зрозуміла, що настали чорні часи: адвокат Б’юрман оплачуватиме її рахунки і видаватиме їй щомісяця певну суму на кишенькові витрати. До того ж за ці свої витрати вона повинна давати звіт, показуючи чеки. «На їжу, одяг, походи в кіно і таке інше» він вирішив видавати їй тисячу чотириста крон на тиждень.

Залежно від того,скільки вона брала роботи, Лісбет Саландер отримувала близько ста шістдесяти тисяч крон на рік. Вона легко могла б подвоїти цю суму, перейшовши на повний робочий день і беручись за всі доручення, які їй пропонував Драґан Арманський, але потреб у неї було мало, і вона витрачала не особливо багато грошей. Квартплата становила близько двох тисяч на місяць, і, незважаючи на скромні доходи, у неї на рахунку назбиралося дев’яносто тисяч крон. І тепер вона, отже, позбавлялася доступу до них.

–  Річ у тім, що я відповідаю за твої гроші, – пояснив адвокат. – Ти повинна робити заощадження на майбутнє. Але не хвилюйся, я всім цим займуся.

«Сволота, я всім цим займаюся сама відтоді, як мені сповнилося десять!»

–  У соціальному плані ти поводишся досить добре, щоб тебе не потрібно було поміщати до інтернату, але суспільство несе за тебе відповідальність.

Він детально розпитав, у чому полягають її робочі обов’язки в «Мілтон сек’юриті». Чуття спонукало її збрехати про рід своїх занять: Саландер описала свої найперші тижні в офісі, і в адвоката Б’юрмана склалося враження, що вона варить каву та сортує пошту. Відповіді його, схоже, влаштували – він визнав усе це цілком відповідними заняттями для людини з деякими заскоками.

Чому вона приховала правду, вона не знала, але залишилася переконаною, що рішення було мудрим. Якби адвокат Б’юрман значився в списку комах, що перебувають на межі зникнення, вона б, не вагаючись, розчавила його каблуком.

Провівши в товаристві Хенріка Ванґера п’ять годин, Мікаель Блумквіст присвятив більшу частину ночі понеділка і весь вівторок переписуванню начисто своїх заміток і доведенню родоводу Ванґерів до скільки-небудь зрозумілого вигляду. Розказана Хенріком історія сім’ї кардинальним чином відрізнялася від загальновідомих уявлень про цей клан. Мікаель знав, що в кожної сім’ї є «скелети в шафі» – у Ванґерів їх було ціле кладовище.

На той час Мікаелю вже доводилося нагадувати самому собі, що його завдання взагалі-то полягає не в написанні історії сім’ї Ванґер, а в розв’язанні загадки Харієт Ванґер. Він погодився на це завдання, будучи цілком певний, що рік протиратиме штани і робота, яку він буде виконувати для Хенріка Ванґера, – насправді просто гра на публіку. Через рік йому видадуть абсурдну зарплату: складений Дірком Фруде контракт було підписано. Справжньою ж платою за роботу, як він сподівався, стане інформація про Ханса Еріка Веннерстрьома, яку, за словами Хенріка, той мав.

Послухавши свого наймача, Мікаель почав думати, що цей рік зовсім не обов’язково має пройти даремно. Вже сама по собі книга про сім’ю Ванґер мала певну цінність – можна сказати, що це буде гарний матеріал.

Він і на мить не сумнівався в тому, що знайти вбивцю Харієт Ванґер йому не вдасться – якщо навіть її справді вбили, а вона не загинула внаслідок якого-небудь безглуздого нещасного випадку або не зникла якимсь іншим чином. Як і Хенрік, Мікаель вважав неймовірним, щоб дівчина, утікши, протягом тридцяти шести років зуміла ховатися від усіх державних систем контролю. Зате він не виключав того, що Харіет Ванґер могла попрямувати, наприклад, до Стокгольма і по дорозі її підстерегла якась небезпека, вона стала жертвою нападу або ще якихось злощасних обставин.

А от Хенрік Ванґер був переконаний, що Харієт убили і що відповідальність лежить на комусь із членів сім’ї – можливо, нарівні з якоюсь сторонньою особою. Його впевненість будувалася на тому, що Харієт Ванґер пропала в ті драматичні години, коли острів був відрізаний від світу, а всі погляди були прикуті до катастрофи.

Еріка має рацію: якщо його дійсно наймали, щоб розкрити загадкове вбивство, то це було позбавлено здорового глузду. В той же час Мікаель Блумквіст починав розуміти, що доля Харієт Ванґер дуже вплинула на життя сім’ї і перш за все – Хенріка Ванґера. Правий Хенрік чи ні, але його підозри на адресу родичів, які він почував протягом більш як тридцяти років, майже не приховуючи цього, наклали відбиток на сімейні зборища і створили нездорове протистояння, що спричинилося до розвалу всього концерну. Отже, вивчення обставин зникнення Харієт мало стати найважливішим розділом книги і навіть зіграти роль основного стрижня в історії сім’ї, а матеріалу було предосить. Вважав він загадку Харієт Ванґер своїм головним завданням чи задовольнявся написанням сімейної хроніки, логічно було почати з того, щоб розібратися в дійових особах. Саме про них він і розмовляв з Хенріком Ванґером протягом дня.

Рахуючи внучатих племінників і троюрідних братів та сестер з усіх боків, клан Ванґерів складався із сотні людей. Сім’я виявилася такою величезною, що Мікаелю довелося створити у себе в ноутбуку окрему базу даних. Він скористався програмою «Ноутпед» (www.ibrium.se) – чудовим творінням двох хлопців із стокгольмського Королівського технологічного інституту, яке ті поширювали через Інтернет як програмне забезпечення для музичних композицій. На думку Мікаеля, ця програма була з числа цілком незамінних під час проведення журналістського розслідування. Кожному з численних Ванґерів у базі даних відводився окремий документ.

Генеалогічне дерево сім’ї достовірно простежувалося до початку XVI сторіччя, коли Хенрікові предки мали прізвище Ванґеєрсад. На його думку, вона, можливо, походила від голландського прізвища ван Ґеєрстад; якщо це вірно, то їх родовід починався аж з XII сторіччя.

У пізніші часи сім’я мешкала в Північній Франції і опинилася в Швеції разом із Жаном Батистом Бернадотом[37]37
  Маршал Франції, у 1818—1844 рр. посідав престол Швеції під ім’ям короля Карла XIV Юхана, засновник династії Бернадотів.


[Закрыть] на початку XIX сторіччя. Олександр Ванґеєрсад був військовим і хоч особисто короля не знав, але прославився як талановитий начальник гарнізону і в 1818 році отримав маєток Хедебю на подяку за довгу і вірну службу. В нього були також власні засоби, які він використав на покупку в Норрланді великих лісових масивів. Його син Адріан народився у Франції, але на батькове прохання переїхав у далеке від паризьких салонів провінційне норрландське містечко Хедебю, щоб управляти маєтком. Він займався сільським і лісним господарством, використовуючи нові методи, що надходили з континенту, і заклав целюлозну фабрику, навколо якої виросло місто Хедестад.

Олександрового внука звали Хенріком, і він скоротив прізвище до Ванґер. Він розвивав торгівлю з Росією і створив маленький торговий флот, чиї шхуни в середині XIX сторіччя ходили в Балтію, Німеччину і центр сталеливарної промисловості – Англію. Хенрік Ванґер-старший уніс різноманітність у сімейну справу, заснувавши досить скромний гірничий промисел та деякі з перших в Норрланді металургійних заводів. Він залишив після себе двох синів, Бірґера і Готфріда, які й заснували клан Ванґерів-фінансистів.

–  Ти знайомий з давніми законами щодо спадкоємства? – спитав під час розмови Хенрік Ванґер.

–  Цілеспрямовано я цим ніколи не займався.

–  Я тебе чудово розумію і теж вічно плутаюся. Бірґер і Готфрід, у дусі родової традиції, жили як кіт із собакою і запекло боролися за владу і вплив на сімейних підприємствах. Боротьба ця стала багато в чому тягарем, що потенційно загрожував перспективам усієї справи. З цієї причини їх батько перед самою смертю вирішив створити систему, за якої б кожен член сім’ї успадкував якусь частку всього підприємства. Задумано напевно було правильно, але привело це до ситуації, коли ми, замість того, щоб підключати компетентних людей і партнерів іззовні, отримали правління концерну, що складалося з родичів з одним або кількома відсотками голосів.

–  Це правило діє і до цього дня?

–  Саме так. Якщо хтось із членів сім’ї хоче продати свою частину, зробити це можна тільки всередині клану. На щорічні збори акціонерів зараз заїжджається близько п’ятдесяти Ванґерів та їхніх нащадків. У Мартіна приблизно десять відсотків акцій; у мене – п’ять відсотків, оскільки я багато акцій продав, зокрема Мартінові. Мій брат Харальд має сім відсотків, а більшість решти володіють тільки одним відсотком або половиною.