Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 35 страниц)

–  Правду кажучи, я про це нічого не знав. Якось навіть відгонить середньовіччям.

–  Просто справжнісіньке безумство. На ділі це означає, що будь-яким своїм діям на підприємстві Мартін повинен спочатку забезпечити підтримку принаймні двадцяти – двадцяти п’яти відсотків співвласників, а це не так легко.

Хенрік Ванґер повів далі розповідь про родину:

–  Готфрід Ванґер помер без спадкоємців у тисяча дев’ятсот першому році. Тобто в нього були чотири дочки, але того часу жінок до уваги не брали. їм виділялася частка доходу, але справами займалися чоловіки. Тільки коли жінкам надали право голосу на виборах, уже в двадцятому сторіччі, вони змогли брати участь і в зборах акціонерів.

–  Як ліберально.

–  Не іронізуй. Тоді був інший час. Хай там як, у брата Готфріда, Бірґера Ванґера, було троє синів – Юхан, Фредрік і Гідеон Ванґери, й усі вони народилися в кінці дев’ятнадцятого сторіччя. Гідеона можна не брати до уваги; він продав свою частку й емігрував до Америки, де в нас як і раніше є парость сім’ї. Але Фредрік і Юхан управляли акціонерним товариством аж до створення сучасного концерну «Ванґер».

Господар знову дістав свій альбом і показав фотографії. На знімках початку минулого сторіччя було зображено двох чоловіків з масивними підборіддями і прилизаним волоссям; із серйозним виразом на обличчях вони дивилися прямо в об’єктив.

– Юхана Ванґера в сім’ї вважали генієм, він вивчився на інженера і впровадив у виробництво декілька власних запатентованих винаходів. Концерн базувався на сталі й залізі, але підприємство розширювалося і за рахунок інших галузей, наприклад текстилю. Юхан Ванґер помер у п’ятдесят шостому, залишивши трьох дочок – Софію, Меріт та Інґрід, які стали першими жінками, що автоматично дістали право брати участь у зборах акціонерів. Другий брат, Фредрік Ванґер, – це мій батько. Будучи бізнесменом і керівником виробництва, він використав Юханові винаходи для збільшення доходів. Батько дожив до шістдесят четвертого року. Аж до смерті він активно брав участь у керівництві концерном, хоча ще в п’ятдесяті роки передав щоденне ведення справ мені. Вийшло точнісінько як з попереднім поколінням, тільки навпаки. У Юхана Ванґера були тільки дочки. – Хенрік Ванґер показав фотографії жінок із солідними бюстами, у крислатих капелюхах і з парасольками від сонця в руках. – А у Фредріка – мого батька – народжувалися самі сини. Загалом нас було п’ять братів: Рікард, Харальд, Ґреґер, Ґустав і я.

Щоб дістати хоч невеличку надію розібратися в усіх паростях роду, Мікаель склеїв скотчем кілька аркушів формату А-4 і почав креслити генеалогічне дерево. Він особливо виділив імена членів сім’ї, що перебували на острові під час зустрічі 1966 року і тим самим бодай теоретично мали змогу бути причетними до зникнення Харієт Ванґер.

ФРЕДЕРІК ВАНҐЕР (1886—1964) дружина Ульріка (1885—1969)

Рікард (1907—1940) дружина Марґарета (1906—1959)

Готфрід (1927—1965) дружина Ізабелла (1928—)

Мартін (1948—)

Харієт (1950—?)

Харальд (1911—) дружина Інґрід (1925—1992)

Бірґер (1939—)

Сесілія (1946—)

Аніта (1948—)

Ґреґер (1912—1974) дружина Герда (1922—)

Олександр (1946)

Ґустав (1918—1955) неодружений, бездітний

Хенрік (1920—) дружина Едіт (1921—1958) бездітний

ЮХАН ВАНҐЕР (1884—1956) дружина Герда (1888—1960)

Софія (1909-1977) чоловік Оке Шьоґрен (1906-1967)

Маґнус Шьоґрен (1929—1994) Сара Шьоґрен (1931—)

Ерік Шьоґрен (1951—) Хокан Шьоґрен (1955—)

Меріт (1911—1988) чоловік Альгот Ґюнтер (1904—1987)

Оссіан Ґюнтер (1930—) дружина Агнес (1933—)

Якоб Ґюнтер (1952—)

Інґрід (1916—1990) чоловік Харрі Карлман (1912—1984)

Гуннар Карлман (1942—) Марія Карлман (1944—)

Дітей до дванадцяти років Мікаель відкинув – з Харієт Ванґер могло трапитися що завгодно, та все ж таки спиратися слід було на здоровий глузд. Трохи подумавши, він викреслив

і Хенріка Ванґера – якщо патріарх мав якесь відношення до зникнення братової внучки, то його дії в останні тридцять шість років потрапляли до сфери психопатології. Слід було також виключити Хенрікову матір, яка в 1966 році перебувала в поважному віці вісімдесяти одного року. Залишалися двадцять три члени родини, яких, на думку Хенріка, варто було зарахувати до групи «підозрюваних». Семеро з них з того часу померли, а декілька чоловік досягли гідного захоплення віку.

Проте Мікаель був не готовий розділити переконання Хенріка Ванґера, що за зникненням Харієт стояв неодмінно хтось із членів сім’ї. До списку підозрюваних слід було додати ще кількох сторонніх людей.

Дірк Фруде став на посаду адвоката Хенріка Ванґера навесні 1962 року. А якщо з тих, що були в будинку, брати до уваги не тільки панів, то хто входив до числа прислуги в той час, коли пропала Харієт? Нинішній «двірник» Гуннар Нільссон – хай навіть у нього алібі, – якому тоді було дев’ятнадцять років, і його батько Маґнус Нільссон мали до острова щонайбезпосередніше відношення, так само як і художник Еушен Норман і пастор Отто Фальк. Чи був Фальк одружений? Господар Естергорда Мартін Аронссон і його син Йєркер Аронссон жили на острові і до того ж спілкувалися з Харієт усе її дитинство – які в них були стосунки? Чи була в Мартіна Аронссона дружина? Чи були ще люди в маєтку?

Коли Мікаель почав записувати всі імена, група збільшилася приблизно до сорока чоловік. Під кінець він роздратовано відкинув фломастер. Стрілки годинника вже встигли добратися до пів на четверту ранку, а термометр стабільно показував двадцять один градус нижче нуля. Схоже, настав тривалий період холодів. Йому страшенно хотілося в своє ліжко на Беллмансґатан.

У середу Мікаеля Блумквіста о дев’ятій ранку розбудив стукіт у двері – прийшли з компанії «Телія», щоб установлювати телефонну розетку і модем ADSL. Об одинадцятій він нарешті мав доступ до Мережі і тепер почував себе при повній зброї. А от мобільний телефон як і раніше мовчав. Еріка не відповідала на його дзвінки протягом цілого тижня: мабуть, вона розсердилася всерйоз. У нього теж починала прорізатися впертість – телефонувати їй в офіс категорично не хотілося. Коли він телефонує на мобільний, їй видно, що це він, і вона має можливість вибирати, хочеться їй відповідати чи ні. Значить, не хочеться.

Мікаель запустив поштову програму і проглянув близько трьохсот п’ятдесяти повідомлень, надісланих йому за останній тиждень. Штук дванадцять він зберіг, останні виявилися спамом або розсипками, які він передплатив. Відкритий першим лист надійшов з адреси «[email protected]» і містив такий текст:

СПОДІВАЮСЯ, В ТЮРЯЗІ ТЕБЕ ОПУУУСТЯТЬ, ПРОКЛЯТА КОМУНІСТИЧНА СКОТИНО.

Мікаель зберіг послання в папці з назвою «Інтелігентна критика».

Сам він надіслав короткий текст на адресу: «егіка.Ьеrgег@ millenium.se».

Привіт, Ріккі. Мабуть, ти на мене смертельно зла, позаяк не відповідаєш на дзвінки. Я хочу тільки повідомити, що в мене тепер є доступ до Мережі, і коли ти дозрієш, щоб мені пробачити, можеш зв'язатися зі мною по мейлу. До речі, Хедебю – жахливе містечко, але побувати тут варто. М.

Коли підійшов час обіду, Мікаель поклав ноутбук в сумку і прогулявся до «Кафе Сусанни», де приземлився за свій улюблений кутковий столик. Подаючи йому каву з бутербродом, Сусанна з цікавістю подивилася на комп’ютер і спитала, над чим він працює. Мікаель уперше скористався своєю «легендою», пояснивши, що найнятий Хенріком Ванґером для написання історії його роду. Вони обмінялися компліментами, і Сусанна запропонувала Мікаелю звернутися до неї, коли він буде готовий до справжніх викриттів.

– Я прислуговувала у Ванґерів за столом протягом тридцяти п’яти років і знаю більшість пліток про цю сім’ю, – сказала вона і ходою від стегна подалася на кухню.

Вибудувана Мікаелем таблиця показувала, що рід Ванґерів невпинно прагнув розмножуватися. Включаючи дітей, онуків і правнуків – яких він вносити до таблиці не став, – потомство братів Фредріка і Юхана Ванґерів налічувало близько п’ятдесяти осіб. Мікаель також відзначив, що члени родини відзначалися довголіттям. Фредрік Ванґер дожив до сімдесяти восьми років, а його брат Юхан – до сімдесяти двох. Ульріка Ванґер померла у вісімдесят чотири роки. Із живих братів Харальдові Ванґеру був дев’яносто один рік, а Хенрікові Ванґеру вісімдесят два.

Єдиним винятком був брат Хенріка Ґустав, який помер від хвороби легенів у віці тридцяти семи років. Хенрік говорив, що Ґустав завжди був хворобливим і тримався дещо осторонь від рідні. Він залишився неодруженим і не мав дітей.

У решті випадків рання смерть членів сім’ї була зумовлена не хворобою, а іншими причинами. Рікард Ванґер пішов добровольцем на фінську зимову війну і загинув на Карельському фронті, коли йому було тридцять три роки. Готфрід Ванґер, батько Харієт, потонув за рік до її зникнення. Сама Харієт пропала в шістнадцять. Мікаель відзначив дивну закономірність: саме цю парость роду в трьох поколіннях – дід, батько і дочка – спостигало нещастя. Після Рікарда залишився тільки Мартін Ванґер, який до п’ятдесяти п’яти років був ще неодружений і бездітний. Щоправда, Хенрік Ванґер повідав Мікаелю, що в Мартіна є співмешканка, котра живе окремо від нього в Хедестаді.

Коли зникла сестра, Мартінові Ванґеру було вісімнадцять років. Він належав до невеликого кола близьких родичів, яких з певною часткою впевненості можна було викреслити із списку підозрюваних. Тієї осені Мартін жив в Уппсалі, де вчився в останньому класі гімназії. Його чекали на сімейну зустріч, але він прибув тільки ближче надвечір і тієї фатальної години, коли сестра розтанула в повітрі, був поміж тих, що спостерігали аварію з другого боку моста.

Мікаель відзначив ще дві особливості родового дерева. По-перше, Ванґери одружувались раз і на все життя; ніхто з клану не розлучався і не брав повторного шлюбу, навіть овдовівши ще замолоду. Мікаель задумався про те, наскільки це відповідає звичайній статистиці. Сесілія Ванґер роз’їхалася зі своїм чоловіком кілька літ тому, але, наскільки міг зрозуміти Мікаель, офіційно як і раніше залишалася заміжньою.

По-друге, чоловіча і жіноча половини родини виявилися розділені і в географічному відношенні. Нащадки Фредріка Ванґера, до яких належав Хенрік Ванґер, традиційно відігравали провідну роль у концерні і в основному жили в Хедестаді або його околицях. Юхан Ванґер породжував на світ виключно спадкоємиць, які виходили заміж і перебиралися в інші частини країни, і тепер представники його парості жили в основному в Стокгольмі, Мальмі і Ґетеборзі або за кордоном і приїжджали до Хедестада тільки на літні канікули чи на важливі для концерну зустрічі. Єдиний виняток становила Інґрід Ванґер, чий син Гуннар Карлман мешкав у Хедестаді і був головним редактором місцевої газети «Хедестадс-курірен».

Проводячи своє приватне розслідування, Хенрік виходив з того, що «прихований мотив убивства Харієт» слід шукати в надрах сімейного підприємства. По-перше, він дуже рано почав говорити про видатні здібності Харієт; а по-друге, мотивом могло стати бажання завдати удару по самому Хенрікові. Крім того, не можна виключити те, що Харієт, наприклад, отримала якусь дражливу інформацію щодо концерну і тим самим почала становити для когось загрозу. Все це були лише припущення, проте вони дозволили виділити групу з тринадцяти осіб, яких Хенрік оголосив «особливо цікавими».

Вчорашня розмова з патріархом прояснила Мікаелю ще один момент. Із самого початку старий розповідав йому про свою родину з таким презирством, що це здавалося дивним. Мікаелю подумалося, що причиною тому підозри, які почував Хенрік щодо причетності сім'ї до зникнення Харієт, але тепер він схилявся до думки, що колишній глава концерну, загалом, оцінює родичів на диво тверезо.

Поступово складався образ родини, яка на фінансовому і суспільному теренах досягала успіхів, але у приватному житті виглядала вочевидь неблагополучною.

Батько Хенріка Ванґера був людина холодна і бездушна, він породжував дітей на світ і цілком перекладав турботу про їх виховання і добробут на плечі дружини. До шістнадцятилітнього віку діти майже не зустрічалися зі своїм батьком, окрім як на особливих сімейних зборищах, де їм належало бути, але трималися тихо та сумирно. Хенрік Ванґер не міг пригадати жодного випадку найменшого прояву любові з боку батька; зате той ніколи не втрачав нагоди вказати синові на його прорахунку які критикував нещадно. До тілесних покарань доходило рідко, та цього і не вимагалося. Батькової поваги йому вдалося частково заслужити, але набагато пізніше, коли він почав приносити користь концерну.

Старший брат, Рікард, збунтувався. Після сварки, причини якої в сім’ї ніколи не обговорювалися, він поїхав учитися до Уппсали. Там він пристав до нацистів, що врешті-решт привело його в окопи Карельського фронту.

Щоправда, про те, що аналогічну політичну кар’єру зробили ще двоє братів, старий тоді не згадав.

Харальд і Ґреґер Ванґери обидва в 1930 році подалися услід за старшим братом до Уппсали. Між собою ці двоє були дуже близькі, але як тісно вони спілкувалися з Рікардом, Хенрік Ванґер достеменно не знав. Відомо, що брати прилучилися до фашистського руху Пера Енґдаля «Нова Швеція». Харальд Ванґер потім усі роки віддано йшов за Пером Енґдалем: спочатку до Шведського національного союзу, затим до «Шведської опозиції» і нарешті – до «Новошведського руху», що організувався після закінчення війни. Його членом Харальд залишався аж до смерті Пера Енґдаля в 90-х роках і часом був головним спонсором уцілілого шведського фашизму.

В Уппсалі Харальд Ванґер здобув медичну освіту і майже відразу потрапив у кола, що виявляли велику цікавість до євгеніки. Протягом деякого часу він працював у Шведському інституті євгеніки і, будучи лікарем, став одним з ініціаторів кампанії за стерилізацію представників небажаного населення.

Цитата, Хенрік Ванґер, том 2:

Харальд пішов далі. У 1937 році він став співавтором – слава Богу, під псевдонімом – книги «Нова Європа народів». Я про це дізнався тільки в 70-х роках. У мене є копія, яку ви можете почитати. Мабуть, це одна з найогидніших книг шведською мовою. Харальд виступав не тільки за стерилізацію, але ще й за евтаназію – активну допомогу у спровадженні на той світ людям, які були гидкими його естетичному смакові і не вписувалися в його уявлення про ідеальний шведський народ. Іншими словами, він обстоював масові вбивства у книзі, написаній бездоганною академічною мовою і підкріпленою всіма необхідними аргументами. Ліквідуйте інвалідів. Не допускайте поширення саамського населення; там є монгольський вплив. Психічнохворі сприймуть смерть як спасіння. Безпутні жінки, волоцюги, цигани і євреї... Можете продовжити самі.

У фантазії мого брата Освенцим цілком міг розташовуватися в Даларні.

Ґреґер Ванґер став після війни викладачем, а з часом і директором гімназії в Хедестаді. Хенрік тоді вважав, що після війни брат вийшов з партії і порвав з ідеями нацизму. Помер Ґреґер 1974 року, і, тільки розбираючи його архів, Хенрік з його листування дізнався, що в 50-х роках Ґреґер пристав до абсолютно ідіотської секти, що не мала ніякого політичного значення, – Північної рейхспартії (NRP). Її членом він залишався аж до смерті.

Цитата, Хенрік Ванґер, том 2:

Отже, троє з моїх братів були в політичному відношенні психічно хворими. Наскільки хворими вони були в інших відношеннях?

Єдиним братом, до якого Хенрік Ванґер ставився хоч якоюсь мірою із симпатією, був слабкий на здоров’я Ґустав, котрий помер від хвороби легенів у 1955 році. Ґустав не цікавився політикою і поставав такою собі відчуженою художньою натурою, що не виявляла й найменшої цікавості до бізнесу та роботи в концерні.

Мікаель спитав Хенріка Ванґера:

–  Виходить, живими залишилися тільки ви з Харальдом. Чому він переїхав назад у Хедебю?

–  Він повернувся додому в сімдесят дев’ятому році, незадовго до того, як йому сповнилося сімдесят. У нього тут є будинок.

–  Але ж дивно жити під носом у брата, якого ненавидиш.

Хенрік Ванґер подивився на Мікаеля здивовано:

–  Ти мене неправильно зрозумів. Я швидше жалію свого брата, ніж ненавиджу. Він цілковитий ідіот, і це він мене ненавидить.

–  Він ненавидить вас?

–  Саме так. Думаю, тому він і повернувся – щоб мати змогу прожити решту літ, ненавидячи мене зблизька.

–  Чому він так ставиться до вас?

–  Через моє одруження.

–  А що там таке?

Хенрік Ванґер з дитинства не був близький із старшими братами. Він єдиний з усіх виявляв ділові здібності і став останньою надією батька. Не цікавлячись політикою і не прагнучи до Уппсали, він визнав за краще вивчати економіку в Стокгольмі. Починаючи з вісімнадцяти років Хенрік проводив кожні канікули на посаді практиканта в якому-небудь з численних офісів або правлінь концерну «Ванґер», завдяки чому вивчив усі закапелки сімейного підприємства.

10 червня 1941 року – посеред вибухлої світової війни – Хенріка на шість тижнів послали до Німеччини, в торгове представництво концерну «Ванґер» у Гамбурзі. Йому був тільки двадцять один рік, і в ролі компаньйона і ментора до нього приставили німецького агента концерну, підстаркуватого ветерана підприємства Хермана Лобака.

–  Не хочу стомлювати вас деталями, але, коли я вирушав у дорогу, Гітлера й Сталіна мали за добрих друзів і ніякого Східного фронту не існувало. Все ще вважали, що Гітлер непереможний. У повітрі витало почуття... думаю, правильніше сказати, оптимізму і відчаю. Навіть більше ніж через півстоліття як і раніше важко підібрати слова для тих настроїв. Зрозумійте мене правильно – нацистом я ніколи не був, і Гітлер здавався мені безглуздим оперетковим персонажем. Але було важко не заразитися надіями на щасливе майбутнє, що наповнювали простих людей Гамбурга. Війна підступала все ближче, і за той час, що я там провів, Гамбург кілька разів зазнавав нальотів бомбардувальників, але народ, здавалося, вважав це тимчасовою неприємністю, чекав, що скоро настане мир і Гітлер створить свою Neuropa – нову Європу. Пропаганда вселяла людям, що Гітлер – бог, і їм хотілося в це вірити.

Хенрік Ванґер розгорнув один з численних фотоальбомів.

– Це Херман Лобак. Він пропав безвісти в сорок четвертому році; очевидно, загинув під час якогось бомбардування. Про його долю ми так і не дізналися. За проведені в Гамбурзі тижні ми з ним здружилися. Я жив разом з ним і його родиною в чудовій квартирі, розташованій у багатих кварталах Гамбурга, і ми щодня спілкувалися. Він був так само далекий від нацизму, як і я, але для зручності вступив до нацистської партії. Членський квиток відкривав йому двері і полегшував можливість займатися бізнесом від імені концерну «Ванґер» – а саме бізнесом ми й займалися. Ми будували для їхніх потягів товарні вагони – мене завжди цікавило, чи не відправляли частину цих вагонів до Польщі. Ми продавали тканину для їхньої форми і лампи для їхніх радіоприймачів – хоча офіційно ми, зрозуміло, не знали, для чого ці товари використовувались. Херман Лобак добре вмів укладати контракти, він був весела і приємна людина. Бездоганний нацист. Згодом я зрозумів, що весь цей час йому доводилося ретельно приховувати таємницю.

Уночі проти двадцять другого червня Херман Лобак раптом постукав до мене в спальню і розбудив мене. Моя кімната розташовувалася по сусідству із спальнею його дружини, і він знаками запропонував мені мовчки одягнутися і йти за ним. Ми спустилися поверхом нижче і всілися в курильному салоні. Лобак вочевидь не стулив очей усю ніч. Радіо було увімкнуте, і я зрозумів, що сталося щось жахливе. Почалась операція «Барбаросса». Німеччина напала на Радянський Союз у свято літнього сонцестояння.

Хенрік Ванґер розпачливо сплеснув руками.

–  Херман Лобак дістав дві чарки і налив нам по добрячій порції шнапсу. Він вочевидь був приголомшений. Коли я спитав його, що це означає, він прозорливо відповів, що це означає кінець Німеччини і нацизму. Я не дуже повірив йому – адже Гітлер здавався непереможним, – але Лобак випив зі мною за погибель Німеччини. Потім він перейшов до діла.

Мікаель кивнув, показавши, що уважно слідкує за розповіддю.

–  По-перше, він не міг зв’язатися з моїм батьком для отримання інструкцій, але за власною ініціативою вирішив перервати моє перебування в Німеччині і відправити мене додому якнайскоріше. По-друге, він хотів попросити мене дещо для нього зробити.

Хенрік Ванґер показав на пожовтілу і пошарпану фотографію темноволосої жінки в напівпрофіль.

–  Херман Лобак був одружений уже сорок років, але в дев’ятнадцятому році він зустрів жінку надзвичайної краси і вдвічі молодшу за себе і закохався до нестями. Вона була проста бідна швачка. Лобак почав упадати коло неї; як і в багатьох інших заможних чоловіків, у нього вистачало засобів, щоб поселити її в квартирі, розташованій на зручній відстані від офісу. Вона стала його коханкою, а в двадцять першому році народила йому доньку, яку назвали Едіт.

–  Багатий літній чоловік, бідна молоденька жінка і дитя кохання – таке навряд чи могло викликати скандал навіть у сорокові роки, – зауважив Мікаель.

–  Цілком правильно. Коли б не одна деталь. Жінка була єврейкою, а Лобак, відповідно, був батьком дочки-єврейки. А діло ж було в самому центрі нацистської Німеччини, де таких, як він, вважали зрадниками раси.

–  А-а, це, безумовно, інша річ. І що далі?

–  Матір Едіт забрали в тридцять дев’ятому році. Вона зникла, і про її подальшу долю ми можемо тільки здогадуватися. Було відомо, що в неї залишилася дочка, яка поки не значилася в списках для транспортування, і її розшукував відділ гестапо, що вистежував євреїв, які переховувались. Улітку сорок першого року, того ж тижня, коли я прибув до Гамбурга, виявився зв’язок матері Едіт з Херманом Лобаком, і його викликали на допит. Він зізнався в любовному зв’язку і батьківстві, але заявив, що не спілкувався з дочкою вже десять років і уявлення не має про її місцезнаходження.

–  А де ж була дочка?

–  Я щодня зустрічався з нею в будинку Лобака. Це була симпатична і мовчазна двадцятилітня дівчина, яка прибирала мою кімнату і допомагала подавати вечерю. У тридцять сьомому році, коли переслідування євреїв тривали вже кілька років, мати Едіт стала благати Лобака про допомогу. І він допоміг – Лобак любив свою позашлюбну дитину так само дуже, як і дітей від законного шлюбу. Він заховав дівчину в найнеймовірнішому місці – просто під носом у всіх. Роздобув для неї фальшиві документи і найняв її як економку.

–  Його дружина знала, хто вона така насправді?

–  Ні, вона не мала про це ані найменшого уявлення.

–  І що з цього вийшло?

–  Чотири роки все йшло добре, але тепер Лобак відчув, що зашморг затягується. Поява гестапівців на його порозі стала питанням часу. Отже, він розповів мені про все це вночі, тижнів за два до мого повернення до Швеції. Потім привів дочку і познайомив нас. Вона дуже боялася і навіть не сміла зустрітися зі мною поглядом. Лобак почав благати мене врятувати їй життя.

–  Як?

–  Він усе влаштував. За початковим планом я повинен був залишитися ще на три тижні, а потім доїхати потягом до Копенгагена і перетнути протоку на кораблі – така поїздка навіть під час війни була відносно безпечною. Проте всього через два дні після нашої розмови з Гамбурга до Швеції відходив вантажний пароплав, що належав концерну «Ванґер». Лобак хотів, щоб я негайно покинув Німеччину на цьому пароплаві. Зміна планів поїздки вимагала схвалення служби безпеки, але питання з цими бюрократами можна було вирішити. А Лобакові було важливо, щоб я опинився на борту.

–  Гадаю, разом з Едіт.

–  Едіт повинна була потрапити на корабель, сховавшись в одному з трьох сотень ящиків з устаткуванням. Моїм завданням було захистити її, якщо дівчину знайдуть, поки ми не покинемо німецькі територіальні води, і завадити капітанові скоїти яку-небудь дурницю. У разі щасливого розвитку подій мені слід було дочекатися, поки ми відійдемо подалі від Німеччини, і випустити її з ящика.

–  Чудовий план.

–  Звучало все просто, але поїздка обернулася жахіттям. Капітана корабля звали Оскар Гранат, і він зовсім не був у захваті, коли на нього раптом поклали відповідальність за зарозумілого спадкоємця його працедавця. Ми покинули Гамбург наприкінці червня, близько дев'ятої години вечора. Корабель якраз виходив з внутрішньої гавані, коли пролунав сигнал повітряної тривоги. Почався наліт англійських бомбардувальників – щонайпотужніший з тих, які мені довелося пережити, і гавань, природно, була їх головною метою. Я не перебільшу, якщо скажу, що мало не наклав у штани, коли бомби почали вибухати поблизу від нас. Проте ми якимсь дивом уціліли, витримали з пошкодженим двигуном страшний шторм, уночі, посеред встановлених у воді мін, і наступного дня прибули в Карлскруну. Ви, напевно, збираєтеся запитати, що сталося з дівчиною.

–  Думаю, я вже знаю.

–  Мій батько, зрозуміла річ, був у нестямі. Своєю ідіотською витівкою я поставив під загрозу все. Дівчину могли будь– якої миті депортувати – пам'ятайте, що йшов сорок перший рік. Але до цього часу я вже був так само до смерті закоханий в неї, як колись Лобак в її матір. Я посватався і поставив батька перед ультиматумом: або він погоджується на цей шлюб, або хай шукає для сімейного підприємства іншого підхожого спадкоємця. Він здався.

–  Але вона померла?

–  Так, до безглуздого рано. Вже в п’ятдесят восьмому році. Ми прожили разом близько шістнадцяти років. У неї була вроджена хвороба серця. І виявилося, що я безплідний – діти у нас так і не з’явилися. Через усе це мій брат мене і ненавидить.

–  Через те, що ви з нею одружилися?

Через те, що я – використовуючи його термінологію одружився з брудною жидівкою. Для нього це було зрадою щодо народу і моралі, до всіх принципів, які він обстоював.

–  Та він просто чокнутий.

–  Думаю, краще не скажеш.