Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)

Мартін Ванґер стверджував, що не зустрічався з Харієт того дня. Вій брехав. У Хедестад він тоді приїхав раніше і на Йєрнвегсґатан ніс у ніс зіткнувся зі своєю сестрою.

Мікаель міг документально підтвердити цей факт фотографіями, що пролежали забуті майже сорок років.

Харієт Ванґер побачила брата, і це приголомшило її. Вона поїхала на острів і спробувала поговорити з Хенріком, але пропала, так і не поговоривши з ним.

«Що ти хотіла розповісти? – подумки запитував у неї Мікаель. – Про випадок в Уппсалі? Але Лена Андерссон з Уппсали в твоєму списку не значилася. Ти про це не знала».

У Мікаеля як і раніше щось не складалося. Харієт зникла близько третьої години дня. У цей час Мартін точно був по той бік моста. Його видно на фотографіях з церковного пагорба. Він у принципі не міг завдати удару Харієт на острові. Одного шматочка мозаїки як і раніше бракувало.

Співучасник? Аніта Ванґер?

З архівних матеріалів Лісбет змогла зробити висновок, що становище Готфріда Ванґера в концерні з роками змінювалося. Він народився 1927 року. У двадцятилітньому віці він зустрівся з Ізабеллою, і та відразу завагітніла; Мартін народився в 1948-му, і молодятам, зрозуміло, довелося одружитись.

Коли Годфріду виповнилося двадцять два, Хенрік забрав його до головного офісу концерну. Хлопець був явно талановитий, і на нього покладалися великі надії. У двадцять п’ять він забезпечив собі місце в правлінні, ставши заступником начальника відділу розвитку підприємства,і вважався новою зіркою.

Десь у середині 50-х років його кар’єра зупинилася.

Він запиячив, шлюб з Ізабеллою розпадався, діти, Харієт і Мартін, страждали, і тоді втрутився Хенрік.

Готфрідова кар’єра досягла своєї межі. У 1956 році створили ще одну посаду заступника начальника відділу розвитку, щоб другий заступник робив усю роботу в ті періоди, коли Готфрід пиячитиме і десь пропадатиме.

Проте Готфрід і далі залишався Ванґером і до того ж привабливим і красномовним хлопцем. З 1957 року його діяльність, схоже, зводилася до того, щоб роз’їжджати країною і відкривати фабрики, вирішувати місцеві конфлікти та створювати враження, що керівництво концерну не залишається байдужим до проблем на місцях. Цим воно ніби говорило: «Ми посилаємо одного з наших синів, аби допомогти вам. Ми ставимося до цього серйозно».

Другу прив’язку вона знайшла о пів на сьому. Готфрід Ванґер брав участь у переговорах в Карлстаді, де концерн купував місцеве деревообробне підприємство. Наступного дня фермершу Магду Лувісу ПІьоберґ знайшли вбитою.

Буквально за п’ятнадцять хвилин вона виявила третю прив’язку. Уддевалла, 1962 рік. Того ж дня, коли зникла Леа Персон, місцева газета брала інтерв’ю у Готфріда Ванґера з приводу можливості розширення порту.

Трьома годинами пізніше Лісбет Саландер переконалася в тому, що Готфрід Ванґер щонайменше в п’яти із семи випадків був там, де коїлося вбивство, за кілька днів до того або кількома днями пізніше. їй бракувало інформації про вбивства 1949 і 1954 років. Вона придивилася до його фотографії в одній із статей. Гарний, стрункий чоловік з русявим чубом; він був схожим на Кларка Ґейбла з «Віднесених вітром».

«У 1949 році Готфрідові було двадцять два роки. Перше вбивство сталось удома, в Хедестаді. Ребека Якобссон, секретарка з концерну. Де ви зустрічалися? Що ти їй обіцяв?»

Коли Буділь Ліндґрен хотіла о сьомій годині зачинити архів і йти додому, Лісбет Саландер прошипіла, що вона ще не закінчила. Завідувачка може спокійно йти, хай тільки залишить ключа, щоб Лісбет змогла замкнути. Буділь Ліндґрен, до цього часу вже дуже зла через те, що це дівчисько на неї ричить, зателефонувала Діркові Фруде додому і зажадала вказівок. Фруде відразу сказав, що Лісбет може, якщо захоче, залишатися на всю ніч. Чи не буде фру Ліндґрен така ласкава повідомити охоронцеві офісу, щоб той випустив її, коли вона збереться йти?

Лісбет Саландер прикусила нижню губу. Звичайно, проблема полягала в тому, що Готфрід Ванґер потонув під п’яну руку в 1965 році, тоді як останнє вбивство сталося в Уппсалі в лютому 1966-го. Лісбет задумалася, чи не зробила вона помилку, включивши сімнадцятилітню гімназистку Лену Андерссон у список.

Та потім вирішила, що ні. Почерк, правда, трохи відрізняється, але наявне те ж відсилання до Біблії. Тут має бути взаємозв’язок.

О дев’ятій годині почало смеркати. На вулиці похолодало, замрячив дощик. Мікаель сидів за кухонним столом, постукуючи по ньому пальцями, коли через міст, у бік мису проїхала машина Мартіна Ванґера. Це в якомусь сенсі загострило ситуацію до краю.

Мікаель не знав, що йому робити. В ньому вирувало гаряче бажання запитувати, боротися... Звичайно, це не найрозумніший спосіб дій, якщо вже він підозрює, що Мартін Ванґер і є той божевільний убивця, який уколошкав власну сестру і дівчину з Уппсали і до того ж намагався застрелити його самого. В той же час Мартін Ванґер притягав його як магніт. Він-бо не знає, що Мікаелю все відомо, і можна піти до нього під приводом... ну, скажімо, щоб повернути ключа від Готфрідового будиночка.

Мікаель замкнув за собою двері і неквапливо попрямував у бік мису.

У будинку Харальда, як завжди, була цілковита пітьма. У Хенріка світилося вікно тільки в кімнаті, що виходить у двір. Анна вже лягла спати. Будинок Ізабелли поринув у темряву, Сесілїї теж. В Олександра Ванґера на другому поверсі горіло світло, а в двох будинках, де жили люди, що не належали до згаданого клану, світла не було. Він не зустрів жодної живої душі.

Перед будинком Мартіна Ванґера він зупинився, вагаючись, дістав мобільник і набрав номер Лісбет. Як і раніше безрезультатно. Тоді він вимкнув телефон, аби той часом не задзвонив.

На першому поверсі горіло світло. Мікаель перетнув газон і зупинився за два метри від кухонного вікна, але не помітив ніякого руху. Він обійшов навколо будинку, проте Мартіна Ванґера так і не побачив. Зате виявив, що ворота гаража не щільно зачинені.

«Не будь ідіотом», – подумки закликав він себе до розважливості, але не зміг устояти перед спокусою заглянути туди.

Перше, що він побачив, була відкрита коробка на верстаку, з патронами для штуцера. Потім йому на очі потрапили дві каністри з бензином, що стояли під лавкою.

«Знову готуєшся до нічного візиту, Мартіне?» – подумки спитав він.

–  Заходьте, Мікаелю. Я бачив, що ви сюди йдете.

У Мікаеля спинилося серце. Він повільно повернув голову і в сутінках, біля дверей, що вели в дім, побачив Мартіна Ванґера.

–  Ви не могли стриматися, щоб не прийти?

Голос у нього був спокійний, майже доброзичливий.

–  Доброго вечора, Мартіне, – відказав Мікаель.

–  Заходьте, – повторив Мартін Ванґер. – Сюди.

Ступивши крок уперед і вбік, він зробив лівою рукою запрошувальний жест. Праву руку він тримав перед собою зігнутою, і Мікаель побачив матовий відблиск металу.

–  У мене в руці «ґлок». Отож без дурниць. З такої відстані я не промахнуся.

Мікаель повільно пішов до нього. Наблизившись до Мартіна Ванґера, він зупинився і подивився тому в очі.

–  Мені довелося прийти сюди. У мене є кілька запитань.

–  Зрозуміло. Ходи у двері.

Мікаель так само повільно увійшов до будинку. Прохід вів до холу, у бік кухні, але, перш ніж він устиг туди дійти, Мартін Ванґер зупинив його легким доторком руки до плеча.

–  Ні, не так далеко. Праворуч. Відчиняй бічні двері.

Погріб. Коли Мікаель уже наполовину спустився по сходах, господар повернув вимикач, і спалахнули лампи. Праворуч була котельна. Спереду чувся запах мийних засобів. Мартін спрямував його наліво, у комору із старими меблями і коробками. У глибині були ще одні двері. Сталеві двері з циліндровим замком.

–  Сюди, – сказав Мартін і кинув Мікаелю зв'язку ключів. – Відчиняй.

Мікаель одімкнув двері.

–  Вимикач зліва.

За дверима виявилось пекло.

Близько дев'ятої години Лісбет вийшла в коридор і купила в автоматі каву й загорнутий у плівку бутерброд. Потім вона продовжила перегортати старі папери, намагаючись знайти який-небудь слід Готфріда Ванґера в Кальмарі 1954 року. Але їй це так і не вдалося.

Вона подумала, чи не зателефонувати Мікаелеві, але вирішила перед тим, як іти, подивитися ще журнали для персоналу.

Кімната була площею п’ять на десять метрів. Мікаель припустив, що в географічному відношенні вона розташовується уздовж північної короткої стіни будинку.

Мартін Ванґер опорядив свою особисту камеру тортур з великою ретельністю. Зліва – ланцюги, металеві кільця на стелі й підлозі, стіл зі шкіряними ременями, де він міг прив’язувати своїх жертв. А ще відеоустаткування. Студія запису. В глибині кімнати була сталева клітка, де він міг тривалий час тримати своїх гостей під замком. Праворуч від дверей – ліжко і телевізійний куточок. На полиці Мікаель побачив купу відеофільмів.

Як тільки вони увійшли до кімнати, Мартін Ванґер наставив на Мікаеля пістолет і звелів йому лягти животом на підлогу. Мікаель відмовився.

–  Гаразд, – сказав Мартін Ванґер. – Тоді я прострелю тобі колінну чашечку.

Він прицілився.

Мікаель здався. Вибору в нього не було.

Він сподівався, що Мартін хоч на десяту частку секунди втратить пильність – у бійці Мікаель мав би всі переваги. У нього був маленький шанс у проході, нагорі, коли Мартін поклав руку йому на плече, але він забарився, а після цього Мартін до нього не підходив близько. З простреленою колінною чашечкою він шансів уже не матиме, і Мікаель ліг на підлогу.

Мартін підійшов ззаду, наказав Мікаелю покласти руки на спину і защепнув на них кайданки. Потім штовхнув Мікаеля в пах, потім ще і ще.

Те, що відбувалося далі, здалося Мікаелю кошмарним сном. Мартін Ванґер то кидався, немов звір у клітці, погребом, то начебто заспокоювався. Кілька разів він починав бити Мікаеля ногами; той міг лише намагатися захищати голову, приймаючи удари м'якими частинами тіла. Через кілька хвилин його тіло вже боліло від десятка ран.

За перші півгодини Мартін не промовив ні слова, і спілкуватися з ним було неможливо. Потім він, схоже, заспокоївся. Приніс ланцюг, обмотав його навколо Мікаелевої шиї і пристебнув висячим замком до кільця в підлозі. Хвилин на п'ятнадцять він залишив Мікаеля самого.

Повернувшись, Мартін приніс із собою літрову пляшку питної води. Він сів на стілець і почав пити, дивлячись на Мікаеля.

–  Можна мені води? – спитав Мікаель.

Мартін Ванґер нахилився і щедро дав йому напитися з шийки. Мікаель жадібно ковтав.

–  Дякую.

–  Все такий же шанобливий, Калле Блумквіст.

–  Навіщо було так бити? – спитав Мікаель.

–  Ти мене дуже розсердив. І заслужив покарання. Чому ти не поїхав додому? Адже ти був потрібний у «Міленіумі». Я говорив серйозно – ми могли 6 перетворити його на великий журнал і співпрацювати багато років.

Мікаель скорчив гримасу і спробував надати тілові зручнішої пози. Він був беззахисний і нічого не міг удіяти – тільки говорити.

–  Гадаю, ти вважаєш, що цей шанс уже згаяно, – сказав Мікаель.

Мартін Ванґер засміявся.

–  Мені шкода, Мікаелю. Але ти, звичайно, розумієш, що тобі доведеться вмерти тут.

Мікаель кивнув головою.

–  Як, чорт забирай, ви на мене вийшли, ти і ця анорексичка, яку ти залучив до цієї справи?

–  Ти збрехав про те, що робив у день зникнення Харієт. Я можу довести, що ти був у Хедестаді під час карнавальної ходи. Тебе сфотографували, коли ти стояв і дивився на Харієт.

–  По це ти і їздив у Нуршьо?

–  Так, щоб забрати знімок. Його зробила пара, яка випадково опинилася в Хедестаді. Вони там просто ненадовго зупинялися.

Мартін Ванґер похитав головою.

–  Чорт забирай, це брехня, – сказав він.

Мікаель задумався, що б йому таке сказати, аби завадити страті чи бодай відстрочити її.

–  Де цей знімок зараз?

–  Негатив? Лежить у моєму сейфі в банку,тут, у Хедестаді... ти ж бо не знав, що я завів собі банківський сейф? – Мікаель безсоромно брехав. – Копії є в різних місцях. У наших з Лісбет комп’ютерах, на сервері «Міленіуму» і на сервері «Мілтон сек’юриті», де працює Лісбет.

Мартін Ванґер виждав, намагаючись зрозуміти, блефує Мікаель чи ні.

–  Як багато знає Саландер?

Мікаель завагався. Лісбет Саландер була наразі його єдиною надією на порятунок. Що вона робитиме, коли повернеться додому і виявить, що він зник? Він поклав фатальний знімок Мартіна Ванґера на кухонний стіл. Чи зрозуміє вона? Чи вдарить на сполох? Вона не з тих, хто телефонує до поліції. Найжахливіше – це якщо вона піде до Мартіна, подзвонить у двері і зажадає пояснень, де Мікаель.

–  Відповідай, – мовив Мартін Ванґер крижаним голосом.

–  Я думаю. Лісбет знає приблизно стільки ж, скільки і я, можливо, навіть більше. Так, швидше за все, більше. Вона кмітлива. Наприклад, Лену Андерссон долучила до цієї справи вона.

–  Лену Андерссон? – Мартін Ванґер був явно збентежений.

–  Сімнадцятилітню дівчину, яку ти замучив до смерті в Уппсалі в лютому шістдесят шостого року. Не кажи, що ти її забув.

Погляд Мартіна Ванґера прояснився, на обличчі відбилося потрясіння, вперше за цей вечір. Він і в думці не мав, що хтось розкопає той випадок, – Лена Андерссон не згадувалася в телефонній книжці Харієт.

–  Мартіне, – сказав Мікаель найтвердішим голосом, на який був здатний. – Мартіне, все кінчено. Мене ти можеш убити, але для тебе все кінчено. Дуже багато людей уже в курсі, і цього разу ти попався.

Мартін Ванґер зірвався на рівні і знову почав ходити по кімнаті. Раптом він ударив кулаком у стіну.

«Я мушу пам’ятати, що в нього мізки звихнуті, – нагадав собі Мікаель. – Кішка. Він міг принести кішку сюди, але подався з нею до сімейного склепу. Він діє не найраціональнішим чином».

Мартін Ванґер обернувся до нього:

–  Я думаю, ти брешеш. Що-небудь знаєте тільки ви із Саландер. Ви ні з ким не говорили, інакше поліція вже була б тут. Одна гарна пожежа в гостьовому будиночку – і ніяких доказів не залишиться.

–  А якщо ти помиляєшся?

Мартін раптом посміхнувся:

–  Якщо я помиляюся, тоді це справді кінець. Але я так не думаю. Я ставлю на те, що ти блефуєш. А який у мене вибір? – Він задумався. – Слабкою ланкою є тільки ця чортова сучка. Мені необхідно її знайти.

–  Вона вдень поїхала до Стокгольма.

Мартін Ванґер засміявся:

–  Он як. Чому ж вона у такому разі просиділа весь вечір в архіві концерну?

Серце в Мікаеля закалатало з подвоєною частотою.

«Він знав. Він весь час знав».

–  Правильно. Вона збиралася зайти до архіву, а потім їхати до Стокгольма, – відповів Мікаель якомога спокійніше. – Я не думав, що вона так надовго затримається.

–  Кінчай. Завідувачка архіву повідомила мені, що Дірк Фруде дозволив Саландер сидіти там скільки завгодно. Це означає, що вночі вона повернеться додому. Охоронець має зателефонувати мені, коли вона вийде з офісу.

Частина 4
Hostile takeover[57]57
  Вороже поглинення – скуповування однією людиною чи групою осіб контрольного пакета акцій без згоди керівників та акціонерів компанії


[Закрыть]
11 липня – 30 грудня

92 відсотки жінок Швеції, що зазнали сексуального насильства, в останньому випадку насильства не заявляли про це до поліції

Розділ
24

П'ятниця, 11 липня – субота, 12 липня.

Мартін Ванґер схилився й обшукав кишені Мікаеля, в одному з яких знайшовся ключ від будиночка.

–  Це ви добре придумали, поміняти замок, – зауважив він. – Я займуся твоєю подружкою, коли вона прийде додому.

Мікаель не відповів. Він пригадав, що Мартін Ванґер у ході конкурентної боротьби набув великого досвіду ведення переговорів, а значить, з блефом йому доводилося мати справу й раніше.

–  Навіщо?

–  Що навіщо?

–  Навіщо все це? – Мікаель обвів поглядом кімнату.

Мартін Ванґер нахилився, сунув руку Мікаелю під підборіддя й підвів голову так, що їхні погляди зустрілися.

–  Бо це так легко, – сказав він. – Жінки зникають весь час. Вони нікому не потрібні. Іммігрантки. Шльондри з Росії. Через Швецію щороку проходять тисячі людей.

Він відпустив Мікаелеву голову й підвівся, майже пишаючись тим, що може продемонструвати. Слова Мартіна Ванґера вразили Мікаеля, як удар кулаком.

«Боже! Ця загадка не залишилася в минулому. Мартін Ванґер вбиває жінок і сьогодні. І я, в цілковитому невіданні, ускочив просто...»

–  Зараз у мене в гостях нікого немає. Але тобі, можливо, цікаво буде дізнатися, що, поки ви з Хенріком взимку й весною розводити теревені, тут сиділа дівчина. Її звали Ірина, вона приїхала з Білорусі. Коли ти в мене вечеряв, вона сиділа замкнута в цій клітці. Приємна була вечорина.

Мартін Ванґер усівся на стіл і став баламкати ногами. Мікаель заплющив очі. Він раптом відчув печію і почав швидко ковтати.

–  Що ти робиш з тілами?

–  У мене тут, прямо внизу, біля пристані стоїть яхта. Я відвожу їх далеко в море. На відміну від батька я не залишаю після себе ніяких слідів. Але він теж був спритняга. Він знаходив своїх жертв по всій Швеції.

Шматочки мозаїки почали ставати на свої місця. Готфрід Ванґер. Із сорок дев'ятого по шістдесят п’ягий. У шістдесят шостому естафету прийняв Мартін Ванґер, в Уппсалі.

–  Ти захоплюєшся батьком.

–  Це він мене навчив. Він залучив мене, коли мені було чотирнадцять.

–  Уддевалла. Леа Персон.

–  Саме так. Я був присутній. Тільки дивився, але був присутній.

–  Шістдесят четвертий, Сара Вітт з Роннебю.

–  Мені було шістнадцять. Я тоді вперше оволодів жінкою. Готфрід мене вчив. І задушив її саме я.

«Він хвастається. Боже правий, ну й сімейка», – подумав Мікаель.

–  Ти ж розумієш, що це ненормально?

Мартін Ванґер злегка знизав плечима:

–  Думаю, тобі не зрозуміти божественності відчуття цілковитої влади над життям і смертю людини.

–  Мартіне, ти маєш насолоду від того, що катуєш і вбиваєш жінок.

Керівник концерну на хвилину задумався, втупившись в одну цятку на стіні позаду Мікаеля, а потім посміхнувся своєю чарівною, сяючою усмішкою:

–  Взагалі-то я так не думаю. Якщо вдумливо проаналізувати мій стан, то я швидше серійний ґвалтівник, ніж серійний убивця. Насправді я серійний викрадач. Убивство стає, так би мовити, неминучим наслідком, бо мені ж потрібно замести сліди. Ти мене розумієш?

Мікаель не знав, що йому відповідати, і лише кивнув головою.

–  Звичайно, суспільство моїх дій не схвалює, але мій злочин є в першу чергу злочином проти умовностей суспільства. Мої гості вмирають тільки аж у кінці, коли вони мені надокучають. Завжди захопливо спостерігати їх розчарування.

–  Розчарування? – здивовано перепитав Мікаель.

–  Авжеж. Розчарування. Вони думають, що виживуть, якщо мені догоджатимуть. Вони підладжуються під мої правила. Починають довіряти мені, встановлювати зі мною дружні взаємини і до останнього сподіваються, що дружба чогось варта. Розчарування виникає, коли вони раптом виявляють, що їх обдурили.

Мартін Ванґер обійшов навколо столу й обіперся на сталеву клітку.

–  Тобі, з твоїми міщанськими умовностями, ніколи цього не збагнути, але головний інтерес полягає в плануванні викрадення. Тут не можна діяти імпульсивно – хто так чинить, завжди попадається. Це ціла наука, в цьому ділі треба враховувати тисячу деталей. Мені треба знайти здобич і дізнатися про її життя геть усе. Хто вона? Звідкіля? Як я можу до неї добратися? Як мені треба триматися, щоб опинитися із здобиччю сам на сам, не розкривши свого імені, щоб воно не виявилося потім у якому-небудь поліцейському розслідуванні?

«Припини», – подумав Мікаель.

Мартін Ванґер обговорював викрадання і вбивства майже в академічному стилі, мовби викладав свою особливу точку зору з якогось езотеричного теологічного питання.

–  Тебе це справді цікавить, Мікаелю?

Він нахилився і поплескав Мікаеля по щоці. Його дотик видався обережним, майже ніжним.

–  Ти ж розумієш, що закінчитися це може тільки одним. Ти не проти, якщо я закурю?

Мікаель помотав головою.

–  Можеш навіть пригостити мене сигаретою, – відповів він.

Мартін Ванґер задовольнив його бажання. Він запалив дві сигарети й обережно вклав одну з них Мікаелеві між губи, дав йому затягнутися і вийняв.

–  Дякую, – автоматично сказав Мікаель.

Мартін Ванґер знову засміявся:

–  От бачиш. Ти вже почав пристосовуватися до принципів покірливості. Я тримаю твоє життя в своїх руках, Мікаелю. Ти знаєш, що я можу вбити тебе будь-якої миті. Ти благав мене трохи поліпшити якість твого життя і вдався для цього до раціонального аргументу, додавши трохи лестощів. І дістав винагороду.

Мікаель згідливо кивнув. Його серце калатало майже нестерпимо.

О чверть на дванадцяту Лісбет Саландер, перегортаючи сторінки, пила воду зі своєї пластикової пляшки. На відміну від Мікаеля вона не похлинулася, а лише витріщила очі, виявивши ще одну прив’язку.

Клац!

Протягом двох годин вона переривала журнали, призначені для персоналу концерну «Ванґер» в усіх кінцях світу. Головний журнал називався просто «Інформація про підприємство» і був прикрашений логотипом концерну – розмаюваним вітром шведським прапором на флагштоку у вигляді стріли. Журнал був явно випущений рекламним відділом штабу концерну і вселяв співробітникам переконання, що всі вони є членами однієї великої родини.

Під час спортивних канікул, у лютому 1967 року, Хенрік Ванґер зробив широкий жест, запросивши п'ятдесят службовців головного офісу поїхати з. сім’ями на тиждень покататись на лижах до Хер’єдалена[58]58
  Північно-західна провінція Швеції.


[Закрыть]. Це було знаком вдячності за виконану роботу, позаяк у попередньому році концерн добився рекордного результату. Групу супроводжував співробітник PR-відділу, котрий підготував репортаж із знятої для співробітників лижної бази.

Багато знімків із забавними підписами було зроблено під час катання з гори. Декілька штук зафіксувало вечірку в барі, де веселі, рум’яні від морозу співробітники піднімали перший або вже другий кухоль пива. Дві фотографії були зняті під час маленьких зборів, де Хенрік Ванґер оголосив сорокаоднолітню службовку офісу Уллу-Брітт Муґрен «Кращим співробітником року». їй вручили премію в п’ятсот крон і скляну вазу.

Вручення премії відбулося на терасі готелю, вочевидь безпосередньо перед тим, як народ збирався знову рвонути в гори. На фотографії можна було побачити людей з двадцять.

З правого краю, прямо за Хенріком Ванґером, стояв чоловік зі світлим чубом. На ньому була темна стьобана куртка, виразно виділялися вставки на плечах. Позаяк журнал був чорно-білим, кольори залишалися таємницею, але Лісбет Саландер ладна була битися навзаклад, що плечі червоні.

Підпис під фотографією пояснював ситуацію:

«Крайній праворуч – дев’ятнадцятилітній Мартін Ванґер, який зараз вчиться в Уппсалі. Про нього вже говорять як про надію концерну».

– Ага, попався! – тихо сказала Лісбет Саландер.

Вона погасила настільну лампу і залишила журнали розкиданими по столу цій суці Буділь Ліндґрен буде завтра чим зайнятися.

На стоянку Лісбет вийшла через бічні двері. На півдорозі до мотоцикла вона пригадала, що обіцяла повідомити охоронцеві, коли йтиме. Вона зупинилася і оглянула стоянку. Охоронець сидів з другого боку будівлі, а отже, назад їй доведеться йти навколо будинку.

«Наплювати», – вирішила вона.

Підійшовши до мотоцикла, вона увімкнула мобільний телефон і набрала номер Мікаеля. Її повідомили, що абонент за межами досяжності. Зате вона виявила, що Мікаель намагався телефонувати їй не менше тринадцяти разів між пів на четверту і дев’ятою. Останні дві години він не дзвонив.

Вона набрала номер стаціонарного телефону гостьового будиночка, але ніхто не відповів. Вона насупила брови, пристебнула сумку з комп’ютером, наділа шолом і завела мотоцикл. Шлях від головного офісу біля в’їзду в промисловий район Хедестада до острова забрав десять хвилин. На кухні горіло світло, але в будинку було порожньо.

Лісбет Саландер вийшла на вулицю і роззирнулася. Першою її думкою було, що Мікаель подався до Дірка Фруде, але вже з моста вона змогла переконатися в тому, що в будинку Фруде, по той бік води, світло погашене. Вона подивилася на годинник: за двадцять хвилин дванадцята.

Повернувшись у будинок, Лісбет відчинила гардероб і дістала комп’ютер, який зберігав дані з розміщених нею камер зовнішнього спостереження. Незабаром вона вже знала, як розвивались події.

О 15.32 Мікаель прийшов додому.

О 16.03 він вийшов у сад і пив каву. З собою в нього була папка, яку він вивчав. За проведену в саду годину він зробив три короткі дзвінки. Усі три до хвилини відповідали тим дзвінкам, на які вона не відповіла.

О 17.21 Мікаель пішов пройтися і був відсутній не більше п’ятнадцяти хвилин.

О 18.20 він підходив до хвіртки і дивився на міст.

О 21.03 він вийшов і більше не повертався.

Лісбет швидко прокрутила знімки з іншого комп’ютера, що показував хвіртку і дорогу перед вхідними дверима. Вона побачила, хто проходив повз протягом дня.

О 19.12 до свого будинку пройшов Гуннар Нільссон.

О 19.42 хтось проїхав у бік Хедестада в «саабі», що належав господарству Естергорд.

О 20.02 машина повернулася – вона їздила до кіоску чи на бензоколонку?

Потім нічого не відбувалося аж до 21.00, коли проїхав автомобіль Мартіна Ванґера. Трьома хвилинами пізніше Мікаель вийшов з будинку.

Трохи менше години по тому, о 21.50, у полі зору об’єктива раптом опинився Мартін Ванґер. Він з хвилину постояв біля хвіртки, оглядаючи будинок і заглядаючи у вікно кухні. Потім піднявся на ґанок, поторсав двері і дістав ключа. Мабуть, виявивши, що замок поміняно, він трохи постояв на місці, а затим розвернувся і покинув будинок.

Лісбет Саландер раптом відчула, як груди заповнює холод.

Мартін Ванґер знову надовго залишив Мікаеля самого. Той нерухомо лежав у незручній позі із зчепленими за спиною руками; шия його була тонким ланцюгом притягнута до кільця в підлозі. Він помацав кайданки, але зрозумів, що розщепнути їх не зможе: вони сиділи так щільно, що його руки затерпли.

Шансів не було. Мікаель заплющив очі.

Він не знав, скільки минуло часу, аж раптом знову почулися кроки Мартіна Ванґера і перед його очима постав керівник підприємства. Вигляд у нього був стурбований.

–  Незручно? – спитав він.

–  Так, – відповів Мікаель.

–  Сам винен. Треба було їхати додому.

–  Чому ти вбиваєш?

–  Це мій вибір. Ми з тобою могли б обговорювати моральні та інтелектуальні аспекти моїх дій цілу ніч, але факт залишається фактом. Спробуй поглянути на це так: людина являє собою оболонку зі шкіри, яка утримує на місцях клітини, кров і хімічні компоненти. Одиниці потрапляють в історичні книги. Більшість же гинуть і безслідно зникають.

–  Ти вбиваєш жінок.

–  Ми, хто вбиває заради насолоди, – адже таке хобі є не тільки у мене – живемо повноцінним життям.

–  Але навіщо Харієт? Власну сестру?

Обличчя Мартіна Ванґера раптом змінилося. Він одним стрибком опинився біля Мікаеля і схопив його за волосся:

–  Що з нею трапилося?

–  Що ти хочеш сказати? – насилу вимовив Мікаель.

Він спробував повернути голову, аби зменшити біль коло коренів волосся. Ланцюг кругом шиї відразу натягнувся.

–  Ви із Саландер. До чого ви прийшли?

–  Відпусти мене. Ми ж розмовляємо.

Мартін Ванґер відпустив його чуба і всівся перед Мікаелем, схрестивши ноги. Зненацька у нього в руках з’явився ніж. Він приставив кінчик леза до шкіри прямо під оком бранця. Мікаель змусив себе не опустити очей під його поглядом.

–  Що, чорт забирай, з нею трапилось?

–  Я не розумію. Я думав, це ти її вбив.

Мартін Ванґер довго дивився на Мікаеля, потім устав і почав походжати по кімнаті, поринувши у задуму. Тоді кинув ніж додолу, засміявся і повернувся до Мікаеля:

–  Харієт, Харієт, вічно ця Харієт. Ми намагалися... розмовляти з нею. Готфрід намагався її вчити. Ми думали, що вона одна з нас і змириться зі своїм обов’язком, але вона виявилася всього лише звичайною... лярвою. Я вважав, що тримаю її під контролем, але вона збиралася розповісти Хенрікові, і я зрозумів, що не можу їй довіряти. Рано чи пізно вона б усе про мене розповіла.

–  Ти вбив її.

–  Я хотів її вбити. Я збирався це зробити, але запізнився. Мені було не перебратися через міст.

Мікаелів мозок намагався засвоїти цю інформацію, але виникало таке відчуття, ніби вистрибує табличка з текстом: «Information overload»[59]59
  Інформаційне перевантаження (англ.).


[Закрыть]. Мартін Ванґер не знав, що сталося з його сестрою.

Раптом Мартін Ванґер вийняв з піджака мобільний телефон, подивився на дисплей і поклав телефон поряд із стільцем.

–  Пора з цим закінчувати. Мені треба встигнути ще зайнятися твоєю стервом-анорексичкою.

Він відімкнув шафу, дістав вузький шкіряний ремінь і начепив його, немов зашморг, Мікаелеві на шию. Потім відщепнув ланцюг, яким Мікаель був прив’язаний до підлоги, підняв його на ноги і штовхнув до стіни. Він протягнув ремінь у кільце над головою Мікаеля і затягнув так, що тому довелося стати навшпиньки.

–  Не дуже туго? Дихати можеш? – Він ослабив ремінь на якийсь сантиметр і пристебнув його кінець до стіни. – Я не хочу, щоб ти відразу задихнувся.

Зашморг так сильно врізався Мікаелеві в горло, що він не мав сили що-небудь відповісти. Мартін Ванґер його уважно оглянув.

Враз він розстебнув на Мікаелеві штани і стягнув їх разом з трусами. Коли він стягував штани, Мікаель на мить втратив точку опертя і повис на зашморгу, але потім його пальці знов торкнулися підлоги. Мартін Ванґер пішов до шафи і приніс ножиці. Він розрізав футболку бранця і кинув обрізки в купу. Потім став трохи віддалік і оглянув свою жертву.

–  Хлопців у мене тут ще не було, – сказав Мартін Ванґер серйозним голосом. – Я ніколи не торкався до іншого чоловіка... за винятком батька. Це було моїм обов’язком.

У скронях у Мікаеля гупало. Він не міг перенести вагу тіла на ступні, не задушившись. Він спробував ухопитися пальцями за бетонну стіну позаду, але зачепитися було ні за що.

–  Пора, – сказав Мартін Ванґер.

Він поклав руку на ремінь і натиснув. Мікаель відчув, як зашморг відразу ж глибше уп'явся йому в горло.

–  Мене завжди цікавило, які чоловіки на смак.

Він натиснув на ремінь дужче і, несподівано нагнувшись, поцілував Мікаеля в губи. І тієї ж самої миті в кімнаті пролунав холодний голос:

–  Ей ти, козел поганий, у вашій глушині в мене на ці речі монополія.

Мікаель чув голос Лісбет крізь червоний туман. Йому вдалося сфокусувати погляд і розгледіти її в дверях. Вона дивилася на Мартіна Ванґера без жодного виразу.

–  Ні... тікай, – прохрипів Мікаель.

Обличчя Мартіна Ванґера Мікаель не бачив, але він зміг майже фізично відчути його шок, коли той обернувся. На секунду час зупинився. Потім Мартін Ванґер потягнувся за пістолетом, який залишив на табуреті.

Лісбет Саландер зробила три швидкі кроки вперед і змахнула ключкою для гольфа, яку ховала збоку. Описавши велику дугу, та влучила Мартінові Ванґеру у ключицю, ближче до плеча. Удар був такої страшенної сили, що Мікаель почув хрускіт зламаної кістки. Мартін Ванґер завив.

–  Тобі подобаються больові відчуття? – спитала Лісбет Саландер.

Голос її був жорстким, як наждачний папір. Мікаелеві ніколи в житті не забути її обличчя, коли вона перейшла в наступ, вишкіривши зуби, наче дикий звір. Очі її сипали чорними чортами, рухи були стрімкими, як у павука, націленого на здобич. Вона знову змахнула ключкою, і наступний удар припав Мартінові Ванґеру по ребрах.