Текст книги "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Автор книги: Стіг Ларссон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц)

Розділ
05

Четвер, 26 грудня

Вперше з тієї миті, як Хенрік Ванґер почав свою розповідь, йому вдалося вразити Мікаеля. Тому довелося попросити старого повторити щойно сказане, аби переконатися, що він не помилився. В жодній з прочитаних ним статей не було навіть натяку на те, що в самому серці сімейства Ванґер було вчинене вбивство.

–  Це сталося двадцять другого вересня шістдесят шостого року. Харієт було шістнадцять років, і вона тільки-тільки почала вчитися в другому класі гімназії. Та субота стала найстрашнішим днем у моєму житті. Я перебирав увесь хід подій стільки разів, що можу по хвилинах прослідкувати подію того дня – все, окрім найголовнішого.

Він повів рукою.

–  Тут, у цьому будинку, тоді зібралася більшість моїх родичів. Мав відбутися щорічний огидливий парадний обід, за яким співвласники концерну «Ванґер» зустрічалися, щоб обговорити стан справ сім’ї. Цю традицію запровадив свого часу мій батько, і заходи ці найчастіше проходили більш-менш огидно. Обіди припинилися у вісімдесятих роках, коли Мартін просто вирішив, що всі пов’язані з концерном дискусії повинні вестися на звичайних засіданнях правління або зборах акціонерів. Це краще з прийнятих ним рішень. Сім’я не влаштовує подібних зустрічей уже двадцять років.

–  Ви сказали, що Харієт убили.

–  Не поспішайте. Дайте мені розповісти про те, що сталося. Отже, була субота і до того ж свято з карнавальною ходою для дітей, яку організував у Хедестаді спортивний клуб. Харієт пішла туди разом з кількома однокласниками, щоб подивитися на святкову ходу. Назад у Хедебю вона повернулася відразу після другої; обід мав розпочатися о п’ятій годині, і передбачалося, що вона разом з іншими хлопцями й дівчатами сім’ї візьме в ньому участь.

Хенрік Ванґер підвівся й підійшов до вікна. Жестом погукав Мікаеля і став показувати:

–  О чотирнадцятій п’ятнадцять, через кілька хвилин після повернення Харієт, там, на мосту, сталася жахлива аварія. Чоловік на ім’я Густав Аронссон, брат селянина з Естергорда – садиби на краю острова Хедебю, – завертав на міст і лобом в лоб зіштовхнувся з автоцистерною, що прямувала сюди з топковим мазутом. Чому саме сталася аварія, так до кінця і не з’ясували – огляд в обидва боки там чудовий, – але обидва їхали з перевищенням швидкості, і те, що могло б стати невеликим інцидентом, вилилося в катастрофу. Водій автоцистерни, намагаючись уникнути зіткнення, мабуть, інстинктивно повернув кермо. Він попав у поруччя, і цистерна, повалившись набік, нависла над краєм моста, з дальнього боку. Металевий стовп прохромив її, наче спис, і звідти забив легкозаймистий мазут. Густав Аронссон сидів у цей час, намертво затиснутий у своїй машині, і безперервно кричав від жахливого болю. Водій автоцистерни теж постраждав, але зумів вибратися назовні.

Старий на хвилину задумався і знову сів.

–  Харієт це нещастя безпосередньо не торкнулося. Проте воно зіграло особливу і надзвичайно важливу роль. Коли надбігли люди і спробували якось допомогти потерпілим, виник цілковитий хаос. Нависла загроза пожежі, і зчинилася страшенна паніка. Швидко почали прибувати поліція, «швидка допомога», служба порятунку, пожежники, преса і просто цікаві. Всі зібралися, звичайно, з материкового боку; тут, на острові, ми щосили старалися витягнути Аронссона з розбитої машини, але це виявилося неймовірно складною справою. Він був дуже міцно затиснутий і серйозно травмований.

Ми намагалися вивільнити його вручну, але нічого не виходило, кабіну потрібно було розрізати або розпиляти. Проблема полягала в тому, що нам не можна було робити ніяких дій, здатних викликати бодай одну іскру: ми були посеред озера мазуту, впритул до перевернутої цистерни. Якби вона вибухнула, нам би настав кінець. Крім того, допомога з материкового боку до нас надійшла не скоро: вантажівка перекривала міст, а перелазити через цистерну було все одно що перелазити через бомбу.

Мікаелю як і раніше здавалося, що розповідь старого добре відрепетирувана й обдумана з метою його зацікавити. Проте він не міг не визнати, що Хенрік Ванґер був чудовим оповідачем, здатним захопити слухача. Зате він усе ще не мав ані найменшого уявлення про те, чим ця історія може скінчитися.

– Особливого значення цій аварії надає те, що наступну добу міст був закритий. Тільки в неділю увечері вдалося викачати решту палива, прибрати автоцистерну і знову відкрити міст для руху. Протягом неповних двадцяти чотирьох годин острів Хедебю був практично відрізаний від зовнішнього світу. Перебратися на материк можна було тільки за допомогою пожежного катера, який спустили на воду, щоб перевозити народ з човнової гавані на цьому боці до старої рибацької гавані біля церкви. Декілька годин катером користувалися винятково рятувальники – приватних осіб почали перевозити тільки пізно увечері в суботу. Ви розумієте, що це означає?

Мікаель кивнув:

–  Очевидно, щось трапилося з Харієт отут, на острові, і коло підозрюваних обмежується людьми, що були тут. Свого роду загадка замкнутої кімнати у форматі острова?

Хенрік Ванґер іронічно посміхнувся:

–  Мікаелю, ви навіть не уявляєте, наскільки ви маєте рацію. Я теж читав Дороті Сейєрс. Факти виглядають таким чином: Харієт приїхала сюди, на острів, приблизно в десять хвилин на третю. Включаючи навіть дітей і неофіційні «половини», всього за день прибуло близько сорока гостей. Разом з персоналом і постійними жителями тут або поблизу від садиби перебували шістдесят чотири людини. Дехто – ті, хто збирався ночувати, – влаштовувалися в довколишніх будинках або гостьових кімнатах.

Харієт раніше жила в будинку через дорогу, але, як я вже говорив, її батько Готфрід і її мати Ізабелла жили недоладним життям, і я бачив, як вона страждає. Харієт не могла зосередитися на навчанні, і в шістдесят четвертому році, коли їй сповнилося чотирнадцять, я дозволив їй переїхати сюди, до мене. Ізабелла побачила в цьому слушну нагоду позбутися відповідальності за дівчинку. Харієт виділили кімнату нагорі, де вона і прожила останні два роки. Отже, сюди вона і прийшла того дня. Ми знаємо, що вона зустрілася з Харальдом Ванґером – одним з моїх старших братів – і перекинулася з ним кількома словами. Потім вона піднялася сюди, до цієї кімнати, і привіталася зі мною, сказавши, що хоче про щось поговорити. У ту хвилину в мене сиділо кілька інших членів сім ї, і я не міг приділити їй час. Проте для неї це вочевидь було дуже важливо, і я пообіцяв незабаром зайти до неї в кімнату. Вона кивнула і вийшла через оці двері. Більше я її не бачив. Буквально за хвилину пролунав гуркіт на мосту, і хаос, що почався, перевернув усі плани на день.

–  Як вона померла?

–  Не поспішайте. Все набагато складніше, і необхідно розповідати історію в хронологічному порядку. Коли сталося зіткнення, люди все покидали і помчали до місця події. Я був... гадаю, що я взяв керівництво на себе і в наступні години був страшенно заклопотаний. Нам відомо, що Харієт теж спускалася до моста – декілька людей її бачили, – але через небезпеку вибуху я велів забиратися всім, хто не допомагав витягувати Аронссона з розбитої машини. На місці катастрофи нас лишилося пятеро: ми з братом Харальдом, Магнус Нільссон – двірник з моєї садиби, робітник з лісопильні Сікстен Нурдландер, у якого був будинок біля рибальської гавані, і хлопець на ім'я Єркер Аронссон. Останньому було всього шістнадцять років, і мені по-доброму слід було б відправити його додому, але він доводився застряглому в машині Аронссону племінником і якраз прямував у місто, тому під'їхав на велосипеді буквально за хвилину після пригоди.

Приблизно о чотирнадцятій сорок Харієт була на кухні у нас вдома. Вона випила склянку молока і перекинулася кількома словами з куховаркою Астрід. Вони разом дивилися з вікна на розгардіяш на мосту.

О чотирнадцятій п'ятдесят п'ять Харієт пройшла через двір. Вона, зокрема, зустрілася зі своєю матір'ю, Ізабеллою, але вони не розмовляли. Буквально за хвилину їй зустрівся тодішній пастор місцевої церкви, Отто Фальк. У той час пасторська садиба була на тому місці, де зараз вілла Мартіна Ванґера, і, отже, пастор жив по цей бік моста. Отто Фальк був застуджений і спав у себе вдома, коли сталося зіткнення; він пропустив саму драматичну подію, але його розбудив шум, і він якраз прямував до моста. Харієт зупинила його і хотіла з ним поговорити, але він відмахнувся від неї і поспішив далі. Отто Фальк був останнім, хто бачив її живою.

–  Як вона померла? – повторив Мікаель.

–  Не знаю, – відповів Хенрік Ванґер, підвівши на нього змучений погляд. – Тільки близько п’ятої нам вдалося витягнути Аронссона з машини – він, до речі, вижив, хоч і добряче постраждав, – і незабаром після шостої ми вирішили, що небезпеки пожежі більше немає. Острів був як і раніше відрізаний, але все почало заспокоюватись. Тільки коли ми десь біля восьмої години вечора сіли нарешті за обідній стіл, виявилося, що Харієт відсутня. Я послав одну з її двоюрідних сестер до неї в кімнату, але та повернулася і сказала, що її там немає. Я не надав цьому значення; вирішив, що вона пішла прогулятися або що їй просто не повідомили про початок обіду. Увечері мені довелося з різних приводів з’ясовувати стосунки з сім’єю. І лише наступного ранку, коли Ізабелла спробувала розшукати Харієт, ми усвідомили, що ніхто й гадки не має, де вона, і що ніхто не бачив її відучора.

Він розвів руками:

–  Того дня Харієт Ванґер безслідно зникла.

– Зникла? – луною відгукнувся Мікаель.

–  За всі ці роки нам не вдалося знайти ані найменшого її сліду.

–  Але якщо вона пропала, то ви не можете стверджувати, що її хтось убив.

–  Ваше заперечення зрозуміле. Я міркував таким же чином. Коли людина безслідно зникає, є чотири можливості. Вона могла зникнути добровільно і переховуватись. Вона могла стати жертвою нещасного випадку і загинути. Вона могла вчинити самогубство. І нарешті, вона могла стати жертвою злочину. Всі ці можливості я зважував.

–  Отже, ви гадаєте, що хтось укоротив їй віку. Чому ж?

–  Тому, що це єдиний обґрунтований висновок. – Хенрік Ванґер підняв палець. – Спочатку я сподівався, що вона втекла. Але чим більше минало часу, тим більше ми переконувалися в тому, що це не так. Подумайте самі, як шістнадцятилітня дівчина з досить благополучного середовища, хай навіть і дуже кмітлива, змогла б самостійно влаштуватися і переховуватись, та так, щоб її не виявили? Звідки б вона взяла гроші? А якби навіть її де-небудь прийняли на роботу, то їй треба було б заповнювати податкову декларацію і зазначати якусь адресу.

Він підняв два пальці:

–  Моєю наступною думкою, звичайно, було, що з нею сталося якесь лихо. Зробіть мені послугу – підійдіть до письмового столу і відкрийте верхню шухляду. Там лежить карта.

Мікаель виконав прохання і розгорнув карту на журнальному столику. Острів Хедебю являв собою шматок землі неправильної форми, витягнутий кілометрів на десять завдовжки, у найширшому місці він ледве сягав півтора кілометра. Більшу частину острова займав ліс. Споруди розташовувалися поблизу від моста і навколо маленької човнової гавані; на дальньому боці острова було тільки одне господарство, Естергорд, звідки й вирушив машиною нещасний Аронссон.

–  Пам’ятайте, що покинути острів вона не могла, – підкреслив Хенрік Ванґер. – Тут, на острові, можна стати жертвою нещасного випадку, як і в будь-якому іншому місці. Людину може уразити блискавка, але того дня грози не було. Людина може потрапити під коня, впасти в колодязь або провалитись в ущелину. Тут напевно існують сотні можливостей потрапити в біду. Я обдумав більшість з них.

Він показав три пальці:

–  Тут є одна заковика, яка стосується і третьої можливості, – що дівчина, всупереч очікуванням, наклала на себе руки. Десь на цій обмеженій ділянці обов’язково має бути її тіло.

Хенрік Ванґер ляснув долонею по карті.

–  Після її зникнення ми цілими днями прочісували острів уздовж і впоперек. Обстежили кожну канаву, кожен клаптик ріллі, гірської ущелини і бурелому. Ми перевірили кожну будівлю, кожен димар, кожен колодязь, сарай і горище.

Старий відірвав погляд від Мікаеля і втупився в темряву за вікном. Його голос став тихіший і лунав довірливіше:

–  Я шукав її всю осінь, навіть після того, як народ зневірився і прочісувати острів перестали. У вільний час я ходив по острову туди й сюди. Настала зима, а мені так і не вдалося виявити жодного сліду. Навесні я знов узявся до пошуків, доки не зрозумів, що вони марні. Влітку я найняв трьох досвідчених лісників, які ще раз обшукали все із спеціально навченими собаками. Вони ретельно обстежили кожен квадратний метр острова. На той час я вже почав підозрювати, що її вбили. Тобто вони шукали місце, де закопали її тіло. Лісники провадили пошуки три місяці, але ми не виявили ніяких слідів Харієт. Вона мовби зникла в повітрі.

–  Існує ще кілька можливостей, – заперечив Мікаель.

–  Наприклад?

–  Вона могла потонути або втопитися. Це острів, і вода здатна приховати багато що.

–  Що правда, то правда. Але ймовірність не дуже велика. Подумайте: якщо з Харієт щось трапилося і вона потонула, то логічно припустити, що це сталося десь поблизу від селища. Не забувайте, що переполох на мосту був найдраматичнішою подією, що сталася в Хедебю за кілька десятиліть, і нормальна цікава шістнадцятилітня дівчина навряд чи піде в такий момент гуляти на інший бік острова. Але ще важливіше інше, – провадив він далі, – течія тут не дуже сильна, а вітри о цій порі року бувають північними або північно-східними. Коли щось потрапляє в воду, то потім завжди спливає де-небудь біля берега материка, а там майже скрізь є споруди. Не думайте, що нам це не спадало на думку; ми, звичайно, обстежували «кішкою» всі ті місця, де вона могла потонути. Я найняв молодих хлопців з місцевого клубу нирців. Вони присвятили ціле літо тому, що ретельно обшукали дно протоки і вздовж берега... нічого. Я абсолютно впевнений, що вона не лежить у воді, інакше б ми її знайшли.

–  А не могло з нею що-небудь трапитися в іншому місці? Міст, звичайно, було перекрито, але до материка зовсім недалеко. Вона могла перепливти туди або перебратися на човні.

–  Стояв кінець вересня, і вода була така холодна, що Харієт навряд чи пішла б купатися посеред усього цього переполоху. Але якби вона раптом вирішила перепливти на материк, її б обов’язково помітили і зчинився б великий галас. На мосту була далеко не одна дюжина очей, а на материку вздовж води стояли дві-три сотні людей і спостерігали за розвитком драми.

–  А човен?

–  Ні. Того дня на острові налічувалося рівно тринадцять човнів. Більшість прогулянкових човнів уже витягли на берег. У старій човновій гавані на воді залишалися тільки два катери. Там були ще сім плоскодонок, п’ять з яких вже лежали на березі. Під пасторською садибою одна плоскодонка лежала на суші і одна на воді. Біля господарства Естергорд були ще моторний човен і плоскодонка. Всі ці судна перевіряли, і вони виявилися на своїх місцях. Якби Харієт перепливла в човні і втекла, їй би довелося залишити човен на тому боці.

Хенрік Ванґер підняв четвертий палець:

–  Відтак залишається тільки одна реальна можливість: Харієт зникла не з власної волі. Хтось убив її і сховав тіло.

Лісбет Саландер провела другий день Різдва за читанням полемічної книги Мікаеля Блумквіста про економічну журналістику. Книга складалася з двохсот десяти сторінок, називалася «Тамплієри» і мала підзаголовок «Повторення пройденого для журналістів-економістів». На обкладинці, стильно оформленій Крістером Мальмом, була поміщена фотографія Стокгольмської біржі. Крістер Мальм попрацював у «Фотошопі», і глядач не відразу усвідомлював, що будівля біржі висить у повітрі, а фундамент у неї відсутній. Важко уявити собі більш промовисту обкладинку, здатну відразу так ясно задати тон розповіді.

Саландер відзначила, що Блумквіст прекрасний стиліст. Книга відзначалася прямотою і захопливістю викладу матеріалу, і навіть не посвячена в тонкощі економічної журналістики людина могла багато що з неї почерпнути. Тон книги був уїдливим і саркастичним, але головне, переконливим.

Перший розділ нагадував певною мірою оголошення війни, і Блумквіст заявляв про це просто, без натяків. За останні двадцять років шведські журналісти, що спеціалізуються на економіці, поступово перетворилися на групу некомпетентних хлопчиків на побігеньках, сповнених почуття власної величі і нездатних до критичного мислення. Зробити останній висновок автора спонукав той факт, що багато хто з них раз по раз задовольнявся передаванням висловлювань директорів підприємств і біржових спекулянтів, без найменших заперечень навіть у тих випадках, коли повідомлялися неправдиві відомості. Подібні репортери або такі наївні і довірливі, що їх слід було б усунути від роботи, або – і це набагато гірше – свідомо зраджують обов’язок журналіста критично досліджувати матеріал і забезпечувати громадськість правдивою інформацією. Блумквіст стверджував, що йому часто буває соромно, коли його називають економічним журналістом, позаяк при цьому його ставлять на одну дошку з людьми, яких він взагалі відмовляється зараховувати до журналістів.

Блумквіст порівнював діяльність «економістів» з роботою репортерів, що спеціалізуються на кримінальному праві, або кореспондентів-міжнародників. Він описував, який би зчинився галас, якби правовий журналіст денної газети під час, наприклад, процесу із звинувачення у вбивстві почав видавати отримані від прокурора відомості за істину в останній інстанції, не отримавши інформації у сторони захисту, не поговоривши з сім’єю жертви і не склавши уявлення про те, що справедливо, а що ні. Блумквіст уважав, що необхідно додержувати тих же правил і коли працюєш в галузі економіки.

У книзі наводився ланцюг доказів, покликаних підтвердити вступні міркування. У довгому розділі розглядалися репортажі про відомий дот-ком, надруковані в шести провідних денних газетах, а також у «Фінанстіднінґен», «Даґенс індастрі» і використані в щоденній програмі економічних новин на телебаченні. Спершу він цитував і підсумовував сказане журналістами, а потім порівнював з тим, як ситуація виглядала насправді. Описуючи хід справ на підприємстві, він раз у раз згадував прості запитання, які «серйозний журналіст» обов’язково б поставив, а всі ці «економісти» дружно не поставили. Красивий хід.

В іншому розділі йшлося про розповсюдження акцій компанії «Телія» – це був найбільш знущальний та іронічний розділ книги. Кількох названих на ім’я журналістів, що пишуть про економіку, буквально було публічно відшмагано, і серед них якийсь Вільям Борг, на якого Мікаель, схоже, був особливо злий. В одному з останніх розділів порівнювався рівень компетентності шведських і зарубіжних економічних журналістів. Блумквіст описував, як «серйозні журналісти» «Файненшл таймс», журналу «Економіст» і деяких німецьких економічних газет коментували аналогічні речі в своїх країнах. Порівняння виявлялося не на користь шведських журналістів. Останній розділ містив пропозиції щодо виходу з цієї сумної ситуації. Заключні слова книги повертали читача до вступу:

Якби парламентський репортер виконував свою роботу таким же чином, необдумано ламаючи списи на захист кожного ухваленого рішення, яким би безглуздим воно не було, або якби політичний журналіст ухилявся від оцінки ситуації, такого репортера звільнили б або, принаймні, перевели у відділ, де він не зміг би заподіяти великої шкоди. Проте в світі репортерів-економістів не діють правила роботи нормального журналіста – критично оцінювати ситуацію і об’єктивно повідомляти отримані дані читачеві. Замість цього тут підносять до небес найуспішніших шахраїв. Тут також закладається основа Швеції майбутнього і підривається остання довіра до журналістів як до професіоналів.

Звинувачення висувалися неабиякі. Тон був уїдливим, і Саландер легко зрозуміла, чому за цим пішли обурені дебати як у професійному виданні «Журналіст» та деяких економічних журналах, так і на головних сторінках денних газет. Лише кілька людей були названі в книзі на ім’я, але Лісбет Саландер вважала, що ця професійна група досить мала і всі чудово розуміють, чиї саме газетні статті цитувалися. Блумквіст нажив злісних ворогів, що й спричинило безліч злорадних коментарів щодо рішення суду в справі Веннерстрьома.

Вона згорнула книгу і подивилася на фотографію автора на задньому боці обкладинки. Мікаель Блумквіст був знятий трохи збоку. Русявий чубчик дещо недбало спадав на лоб, мовби безпосередньо перед тим, як фотограф натиснув на кнопку, повіяв вітер або наче (що було ймовірнішим) фотограф Крістер Мальм підібрав йому такий імідж. Він дивився в камеру з іронічною посмішкою, надавши поглядові хлоп’ячого і чарівного виразу.

«Вельми гарний чоловік, – відзначила про себе Лісбет. – На якого, проте, чекають три місяці у в’язниці».

– Привіт, Калле Блумквіст, – сказала вона вголос. – Ти ж бо досить самовпевнений?

Ближче до обіду Лісбет Саландер увімкнула свій ноутбук і відкрила поштову програму «Евдора». Набраний нею текст складався з одного рядка:

Ти маєш час?

Лісбет підписалася «Оса» й відправила листа на адресу: «Plague[32]32
  Рlaguе – чума (англ.).


[Закрыть][email protected]». Про всяк випадок вона пропустила своє просте повідомлення через шифрувальну програму PGP.

Потім вона надягла чорні джинси, масивні зимові черевики, теплий светр, темну коротку куртку, а також комплект з рукавичок, шапочки і шарфа ясно-жовтого кольору. Вийняла кільця з брів і носа, нафарбувала губи рожевою помадою і подивилася на себе в дзеркало. Тепер вона була схожа на будь-яку людину, що безцільно гуляє в свято, і визнала, що непогано замаскувалася для вилазки в тил противника.

Лісбет доїхала на метро до станції «Естермальмсторґ» і подалась у напрямку до набережної. Вона йшла центральною алеєю, дивлячись на номери будинків. Дійшовши майже до моста, що вів на острів Юргорден, Лісбет зупинилася і подивилася на потрібний їй під’їзд. Потім перейшла вулицю і стала чекати за кілька метрів од дверей.

Вона відзначила, що більшість людей, що прогулювались цієї холодної святкової днини, йшли уздовж берега і лише дехто прямував хідником біля будинків.

Їй довелося терпляче прочекати майже півгодини, поки з боку Юргордена не з’явилася літня пані з ціпком. Пані зупинилася і стала з підозрою розглядати Саландер, а та привітно усміхнулася і привіталася шанобливим кивком. Пані з ціпком відповіла на вітання, очевидячки намагаючись пригадати, звідки вона знає цю дівчину. Саландер розвернулася й відійшла на декілька кроків од під’їзду, зробивши вигляд, що просто на когось чекає і з нетерплячки ходить туди й сюди. Коли вона обернулася, пані з ціпком уже дісталася до дверей і ретельно натискала кнопки кодового замка. Саландер легко помітила комбінацію цифр: 1260.

Почекавши п’ять хвилин, вона підійшла до дверей, потикала в кнопки, і замок клацнув. Вона відчинила двері, увійшла і роззирнулася. Майже біля самого входу висіла камера спостереження. Дівчина поглянула на неї і зрозуміла, що побоюватися нічого: камера була з тих, що продавалися «Мілтон сек’юриті», і автоматично вмикалася, тільки якщо при зломі квартири в будинку спрацьовувала охоронна сигналізація. У глибині, зліва від старомодного ліфта, були двері ще з одним кодовим замком; Саландер для проби набрала ті самі цифри «1260» і переконалася, що код під’їзду відкриває також вхід у підвал і до приміщення із сміттєвими контейнерами.

«Ну й халтура», – подумки оцінила Лісбет.

Рівно три хвилини вона присвятила огляду підвалу, в ході чого виявила там незачинену пральню і комору для великогабаритного мотлоху. Потім вона скористалася набором відмичок, позиченим у «Мілтон сек’юриті» у фахівців із замків, і відчинила замкнуті двері, що вели до приміщення, схоже призначеного для зібрань кондомініуму. У глибині підвалу містилася кімната для занять різними хобі. Нарешті Саландер знайшла те, що шукала, – маленьку комірку, що виконувала в будинку роль електропідстанції. Вона оглянула лічильники, шафу з пробками і сполучні коробки, а потім дістала цифровий апарат «Кенон» завбільшки з пачку сигарет і зробила три фотографії того, що її цікавило.

По дорозі на вулицю вона на мить кинула погляд на дошку біля ліфта і прочитала ім’я мешканця верхнього поверху.

Веннерстрьом.

Покинувши будинок, Саландер швидко дійшла до Національного музею, де заглянула в кафе, щоб відігрітися й випити кави. Десь за півгодини вона вже піднімалася до себе в квартиру. Тим часом їй прийшла відповідь з адреси «Plague_ xyz_ [email protected]». Коли вона розшифрувала її за допомогою PGP, виявилося, що вона складається просто з числа 20.