Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 37 страниц)

ЧЕТВЕРТЕ КВІТНЯ

Чи були тому виною шпигунські донесення, чи німці самі розгадали нескладний маневр повстанців – невідомо. Як би там не було, наступ вони почали саме в центрі. Дружина вадонівських робітників не змогла стримати їх натиску. В останню мить Рада п'яти перекинула чорноморців на попереднє місце, але вони прийшли занадто пізно. Фронт був прорваний, і німці почали швидко розширювати пролом.

Якщо й раніше захисники міста значно поступалися ворогові в чисельності і озброєнні, то у них принаймні була міцна оборона. Тепер вони втратили і цю перевагу.

Ще точилися бої біля вокзалу, ще лилася кров за кожну хатину на міській околиці, ще загороджувач «Ксенія», розжарюючи стволи своїх двох невеликих гармат, посилав снаряд за снарядом по наступаючих німцях, але доля Херсона вже була вирішена…

Десь о дев'ятій годині ранку німці зайняли вокзал і вдерлися в місто.

По всіх вулицях, що тяглися до Дніпра, рушили їх сірозелені цепи…

Альошка розгубив усіх – і Пантюшку, і Силіна. В метушні, вискочивши із штабу разом з караульною командою, він якимсь чином опинився на Говардівській вулиці, біля старих цегляних лабазів.

Тут споруджували барикаду. Фронтовики і робітники ламали лабазні ворота, валили стовпи, викочували із складів бочки. По бруку текла запашна юшка огіркового розсолу. З дворів, які були розташовані поблизу, потягли кілька возів і, перекинувши набік, перегородили вулицю. Звідкись взялися матраци, сінники, великий дубовий буфет, чорний. від часу… Все це звалювалося в одну купу.

Коли барикада була готова, з боку вокзалу прийшла група матросів, чоловік шість. Двох вели під руки: вони були поранені. Матроси повідомили:

– Йдуть, зараз будуть тут!..

Поранених відвели в порт, а два моряки лишилися на барикаді.

– У кого є патрони? – спитали вони.

В Альошки в патронташі було кілька заряджених обойм. Їх зразу ж розібрали. Останню обойму Альошка загнав у патронник і видерся на купу бочок, складених на самій середині укріплення.

Шумні, гучноголосі моряки відразу ж стали головними людьми на барикаді, особливо один з них – високий паруб'яга з волосатими руками і квадратним підборіддям.

– Залягай! – командував він. – Стріляти не поспішайте, нехай ближче підійдуть…

Альошці він гукнув:

– Куди ти, дурна голово, заліз? Зіб'ють тебе, зараз же злазь!..

Він сам розставив захисників барикади, в душу розматюкав якогось бородатого фронтовика, що влаштувався під возом, потім звелів розібрати дошки на тротуарі, зробити прохід на випадок контратаки.

Йому з готовністю підкорялись.

З'явилися німці. Вони густим цепом ішли вздовж вулиці. Поли їх сірозелених шинелей були підіткнуті за пояс. Сталеві глибокі шоломи були насунуті мало не до плечей. Білим блиском відсвічували ножові багнети.

За першим цепом показався другий, за ним ще один…

Помітивши барикаду, німці сповільнили ходу, зупинилися. Вискочив офіцер і щось скомандував, трясучи палашем. Солдати рушили знову. Звідкись зачастив кулемет, і кулі заторохтіли по дерев'яній фортеці.

Матрос гукнув:

– Почастуємо німця наостанку, братки! Слухай команду. Вогонь!..

Бій був короткий. Відхлинувши після першого залпу, німці не відновили атаки. Безперервно поливаючи барикади з кулеметів, вони викотили на пряму наводку польову гармату.

– Тепер кінець! – безнадійно промовив матрос. – Треба відходити…

Першим же гарматним пострілом його було вбито.

Альошка бачив, як другий матрос трусив його за плечі, кликав на ім'я, нахиляючись до самого обличчя, як чорними від бруду і пороху пальцями піднімав його повіки і заглядав у вічі…

Разом з іншими захисниками барикади Альошка добіг до рогу. Тут він затримався. Хлопець не міг піти, не побачивши всього до кінця.

Стоячи над убитим товаришем, матрос палив з нагана. Розстрілявши патрони, він кинув револьвер на землю, повернувся і побрів вулицею. Він ішов важко, повільно, немов забувши про небезпеку, а за його спиною німецька гармата руйнувала останню херсонську барикаду – злітали уламки дощок, високо перевертаючись у повітрі, підскочило колесо від воза, каламутним фонтаном ударив у стіну найближчого будинку струмінь розсолу з розбитої бочки. Дим затягнув вулицю…

На Ганнібалівській, куди Альошка потрапив, підхоплений потоком відступаючих фронтовиків, він несподівано побачив Силіна. Розмахуючи великим автоматичним пістолетом, Силін намагався зупинити тих, що тікали. Розкуйовджений, в розірваній на боку шинелі, він кидався то в один, то в другий бік, хапав людей за плечі, несамовито лаявся. Його ніхто не слухав. Хтось крикнув, пробігаючи:

– Чого стараєшся, Петре! Тепер уже все!..

Силін зупинився, протверезілими очима оглянув вулицю. Він, здавалося, тільки зараз зрозумів, що нічого не можна змінити. Люди, які в паніці відступали до порту, вже не становили бойової сили. Тепер це був натовп, охоплений єдиним прагненням – врятуватися. Багато, хто кидав зброю…

Силін сплюнув, засмучено хитнув головою і, зсутулившись, попрямував до бокової вулиці…

Альошка наздогнав його.

– Товаришу Силін, ви куди?

Побачивши Альошку, той не висловив ні здивування, ні радості, ні досади. Тільки сказав стомлено:

– От і все, Олексію, кінець!..

Мимо пробігли двоє фронтовиків, зриваючи на бігу з шинелей червоні банти – відзнаки командирів.

– Куди біжать, куди біжать! – промовив Силін. – Усі кораблі відчалили. Переб'ють їх у порту…

– А ви куди? – настійливо повторив Альошка.

Незрозуміло чому, але в цю хвилину він відчував себе сильнішим за фронтовика.

Силін непевно махнув рукою.

– Треба сховатися до ночі. Там видно буде.

– Ходімо зі мною, я знаю місце!

– Веди…

Треба було поспішати. Німці займали квартал за кварталом. На одному з перехресть Альошка побачив кількох фронтовиків, які розбивали станковий кулемет. В іншому місці кремезний робітник в промазученій до шкіряного блиску ватній куртці, стоячи за рекламною тумбою, стріляв з карабіна. Коли скінчилися патрони, він поклацав порожнім затвором, перехопив карабін за ствол і з розмаху вдарив об бруківку. Приклад розлетівся на шматки. Робітник зник за рогом…

Найкоротшим шляхом, де через лазівки в парканах, де й по дахах дров'яних сараїв, Альошка привів Силіна до свого будинку на Кузнечній вулиці. Тут було порівняно тихо: фронт проходив стороною, віддаляючись до порту.

Ворота їхнього будинку були замкнені. Альошка переліз через огорожу, зняв засув і впустив Силіна.

Позаду пустого курника, біля рубленої стіни сарая, Альошка розібрав залишки спаленого за зиму стосу дров. Під ними були складені рядами товсті дошки. Альошка розсунув їх.

– Лізьте сюди, – сказав він, – швидше!..

Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.

… Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.

Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.

Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.

– В порт уже, мабуть, увійшли, – промовив Силін, – Умирають зараз наші.

Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі… Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.

– Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна проґавив. Я один винен!..

– Перестань дурниці верзти! – грубо обірвав його Силін. – Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи – винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно – винен, – я винен, що послухав його… Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! – Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.

Вони довго сиділи мовчки.

Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.

Ще через деякий час почулися голоси – це поверталися додому Глущенко і Катерина, які ховалися в підвалі. Все скінчилося. Херсон став німецьким.

ВДОМА

Через дві години, лишивши Силіну гвинтівку і револьвер, Альошка обережно виліз із тайника і з чорного ходу постукав у двері.

Відчинила йому Катерина.

– Альошенько! – ахнула вона. – Живий!..

Сестра впустила Альошку в кімнату і почала обмацувати його руки, груди, толову. Вона сміялася від радості, витирала пальцями сльози і примовляла:

– Живий! Слава тобі господи, живий!..

– Твій дома? – спитав Альошка.

– Нема його, – схлипуючи, відповіла Катерина, – пішов на німців дивитись.

Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альошці нічого приємного.

– Дай мені вмитися, Катю, – попросив він.

Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невгаваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.

Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.

– Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити?

Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:

– Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.

– Невже ти знову збираєшся йти? – сплеснула вона руками. – Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..

– Тихше! – гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. – Не скигли!.. Слухай, Катю, – промовив він м'якше, – цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.

– Я тебе сховаю, Альошенько, жодна жива душа не дізнається!

Альошка нетерпляче поморщився.

– Мені тепер одна дорога: йти звідси. І ти мене не затримуй, все одно піду!..

Помітно змужнілий за останній час, такий худий, що було видно, як під шкірою щік рухаються зуби, Альошка так нагадував батька, що Катерина не наважилася заперечувати. Вона несміливо сказала:

– Куди ж ти підеш, Альошенько?

– В Червону Армію. Татові напиши… Про мене не турбуйся, Катю, я тобі листа пришлю. А чоловікові своєму не говори поки що нічого.

– Ти зараз і підеш, Альошо?

– Кажу тобі, вночі. А їжу ти мені зараз приготуй, я її на подвір'ї сховаю, щоб Глущенко не бачив. Ну, давай, Катю, не гай часу! Стривай, що це?..

На вулиці, недалеко від будинку, раптом протяжно й розпачливо загаласувала людина… Вслід за цим гримнув постріл, аж шибки задрижали і галас обірвався.

Перекидаючи стілець, Альошка кинувся до вікна. Крізь зачинені віконниці нічого не можна було розглядіти, але за кілька секунд він виразно почув тупіт багатьох ніг по бруківці. І майже одночасно пролунав сильний стук у ворота.

– Німці! – промови» Альошка. – Двори обходять. Катю, треба відчинити.

У Катерини тремтіли губи.

– Це по тебе прийшли, Альошенько!..

– Що ти верзеш! Вони двори обходять. Піди відчини, гірше буде!

Вона спробувала підвестись, але не змогла: ноги не гримали її. Тоді Альошка сам кинувся до дверей. Зміркувавши щось, він на ходу відстебнув свій новий військовий ремінь, кинув його під стіл і вискочив на подвір'я.

Ворота гриміли під ударами гвинтівочних прикладів.

– Іду, йду! – гукнув Альошка. – Зараз!..

… Засув чіплявся за криву клямку. Альошці не відразу вдалося скинути його. За ворітьми стояли німці.

– Чому довго не відчиняв? – гримнув один з них, товстий, неголений, з офіцерськими нашивками.

– Не встиг, поспішав, – відповів Альошка і не впізнав свого голосу, сиплого, мов від простуди.

Офіцер, звузивши очі, дивився на його формену гімназичну сорочку.

– Хто ти є? – скрипуче спитав він. – Фронтзольдат?.. Фронтовік?

– Я гімназист, – сказав Альошка, – гімназист, гімназія, учень, розумієте?

Німець гидливо і недовірливо оглянув його з ніг до голови і, відштовхнувши плечем, пішов у ворота.

– Durchsucht alles, schneller![1]1
  Обшукати все, мерщій! (нім.)


[Закрыть]– наказав він.

Солдати розбіглись по подвір'ю.

– Хто-небудь заходіль сюда? – спитав, офіцер.

Альошка енергійно замотав головою.

– Ні, що ви, нікого не було!

– Хто в домі?

– Я і сестра з чоловіком. Він торговець, торгує, комерсант, – додав Альошка, пригадавши улюблене слово Глущенка.

Офіцер ще раз зміряв його поглядом і відвернувся.

Стоячи за його спиною, Альошка, затамувавши подих, дивився, як солдати нишпорили по подвір'ю, ворушили багнетами купу хмизу, для чогось заготовленого Глущенком, виламавши двері сарая, нишпорили всередині. Один німець спустився в льох, а двоє зайшли в курник… Вони пробули там кілька секунд і повернулися, нічого не помітивши. В Альошки відлягло од серця.

Зачиняючи за офіцером ворота, Альошка чув, як німці вже ломилися в сусідній двір. Від пережитого хвилювання він відчував втому в усьому тілі. Зараз, коли небезпека минула, йому було соромно згадувати, яким прохальним, приниженим голосом він розмовляв з цим товстим самовпевненим німцем… Плювати! Як би там не було, він врятував Силіна і Катерину, якій теж не поздоровилося б, коли б німці знайшли схованого на її подвір'ї фронтовика. Крім того, він тепер знає, що у своїй гімназичній формі не викликає підозри. Можна було навіть піти в місто і подивитися, що там робиться…

Катерина зібрала Альошку в далеку дорогу. В старий речовий мішок, з яким батько їздив на риболовлю, вона поклала зміну білизни, шкарпетки і всю їжу, яка знайшлася в домі. Поки вона поралась, Альошка дістав з своєї скриньки чисту святкову формену сорочку і запасний ремінь з білою бляхою, на якій ще зберігся вензель другої херсонської гімназії. Сорочку він попросив випрасувати.

Коли Катерина почала прасувати, хлопець одніс мішок у тайник.

Силін спав. Від світла, яке впало йому в очі, він стрепенувся і схопив гвинтівку.

– Це я, – заспокоїв його Альошка, – їсти вам приніс.

Він передав Силіну мішок і кухоль з водою, який прихопив у сінях.

– Пийте хутчій, кухоль треба назад.

Силін жадібно випив воду.

– Спасибі, брат, у горлі мов наждаком хтось натер. Це ти з німцями розмовляв?

– Я.

– Більше, мабуть, не прийдуть…

– Товаришу Силін, – сказав Альошка, – я в місто хочу сходити.

– Навіщо це?

– Так… Може, побачу кого і наших.

– Тобі що, життя набридло?

– Чому набридло! На мені хіба написано? Ці ж німці нічого не запідозрили.

Силін промовчав.

– То як же, товаришу Силін?

– Ось що, Олексію, – сказав Силін, – я б тебе зараз не посилав, але коли ти сам… Словом, слухай. Дам тобі адресу. Це те місце, куди я спочатку хотів піти. Скажеш, що ти прийшов від Петра Павловича привітати з визволенням. Запам'ятав? Від Петра Павловича привітати з визволенням, – так і треба сказати.

– Ясно, – відповів Альошка.

Справа була знайома.

– Розповіси їм, де я, і взагалі про все. Там люди вірні, допоможуть вибратися з Херсона. Адреса така: Купецька вулиця… – Силін назвав адресу і звелів Альошці повторити. – Пам'ятай, Олексію, якщо попадешся, краще мене викажи, а цю адресу забудь!

– Та ви що! – образився Альошка.

– Слухай, не перебивай, по місту ходи обережно, дивися, щоб не вистежили тебе. На рожен не лізь, пам'ятай, що ти не один. Та що говорити, сам повинен розуміти. Тепер іди… Щасти тобі, і обережніше!..

Альошка старанно зсунув дошки і нагріб на них сміття.

– Тут, може, Глущенко вештатиметься, сестрин чоловік, так ви мовчіть, – попередив він. – Я прийду – стукну тричі, ось так.

– Добре.

Сорочка вже була готова. Вмитий, у свіжовипрасуваній формі, Альошка мав вигляд цілком благонравного старшокласника.

– Може не підеш, Альошенько? – ладна знову заплакати, спитала Катерина. – Знають же, що ти у фронтовиків був. Братіку, не йди!..

Але Альошка вже не слухав її.

НІМЦІ В ХЕРСОНІ

Калюжа підсохлої крові на тротуарі біля сусіднього будинку – ось що насамперед побачив Альошка на вулиці. Але це був тільки початок.

Він вийшов на Суворовську і не впізнав її. Ще вчора тут було порожньо і непривітно. Сліпими здавалися будинки з зачиненими віконницями. Покинуто чорніли ліхтарі, яких давно ніхто не засвічував. Здавалось якимсь чудом, коли з'являвся перехожий у цивільному одязі…

Сьогодні все змінилося, наче за помахом чарівної палички. Розчинилися навстіж вікна. Зникли чорні пластирі гофрованих щитів з магазинних вітрин, і в тіні парусинових тентів відкрилися холодні глиби масла, піраміди ковбасних кілець, гостроверхі голови цукру.

У місті, де на робітничих околицях люди з ранку до вечора простоювали в чергах, щоб одержати пайковий фунт невипеченото хліба, виявилися запаси борошна, м'яса, крупи і найрізноманітніших продуктів.

Добропристойні херсонські обивателі заповнили тротуари. Деякі вийшли цілими сім'ями, ведучи за руки вичепурених дітей. Настрій був святковий.

У натовпі неквапливо розгулювали головні винуватці торжества – німецькі та австрійські офіцери. Перед ними шанобливо розступалися, чоловіки знімали котелки.

Навпроти кондитерської Голубєва бівуаком розташувався німецький батальйон. Чекаючи, коли їх розмістять на постій, солдати грілися на сонці, ліниво перемовляючись, курили, з цікавістю розглядали зівак, які оточили їх щільним кільцем. Перед ними з'явився сам хазяїн кондитерської, відомий в усьому місті багач Голубєв, присадкуватий, пузатий чоловічок у довгому сюртуку.

– Дорогим визволителям! – вигукнув він і широким жестом розчинив двері магазина.

Напомаджені прикажчики у білосніжних фартухах мочали витягати просто на панель великі фанерні ящики, вщерть наповнені рум'яними, тільки-но з печі булками, які в Херсоні називали «франзолями». У повітрі гаряче і солодко запахло здобою.

– Від вдячного російського купецтва! – оголосив Голубєв. – Уклінно прошу!

Солдати з'юрмилися навколо ящиків. Нарядні дами зааплодували Голубєву. Якийсь пан і розчесаною надвоє борідкою вигукнув:

– Браво!

Альошка згадав слова Силіна: «Тепер вони повилазять, покажуть себе…»

Тримаючись ближче до підворіть, він дивився широко відкритими очима… Контрреволюція «показувала» себе в повній мірі. Добре одягнені, радісно збуджені обивателі рухалися по Суворовській, затираючи добротними черевиками свіжі сліди крові, ще тільки ранком пролитої на цих тротуарах.

Кого тільки тут не було! Крамарі, благообразні діячі з міської думи, гімназичні вчителі…

Альошка побачив тут і Глущенка у фетровому м'якому капелюсі з задраними вгору крисами, що його він надівав в особливо урочистих випадках. Один раз промайнула кремезна постать Маркова…

Сьогодні був їхній день. Сьогодні для них світило сонце.

На ліхтарних стовпах уже біліли «Звернення німецького командування до всіх жителів міста Херсона». Доводилося до відома, що голова новоствореного міського самоврядування представник партії соціалістів-революціонерів пан К. дав командуванню доблесних німців запевнення у цілковитому спокої жителів міста на весь час перебування в ньому австро-німецьких військ. Далі говорилося, що німці прийшли сюди як друзі, і тому у своєму прагненні навести порядок вони не зупиняться ні перед чим. Насамперед жителям Херсона належало протягом доби здати всю зброю, яку вони мають. Крім того, заборонялося ходити по вулицях пізніше дев'ятої години вечора. За порушення будь-якої з цих умов – розстріл.

Біля листівок збиралися купки обивателів. Біля однієї з них розливався співучим південним голоском худенький, строкато одягнений чоловічок у плоскому солом'яному капелюсі канотьє:

– Я вам скажу, що це цілком логічно, панове! Вони визволили нас від гнобителів, так вони хочуть, щоб їм було спокійно. Вони вам зроблять порядок, будьте певні!

– Окупаційний порядок! – зауважив хтось.

Худенький панок замахав у повітрі руками в кремових рукавичках.

– Ай-ай, як ми любимо красиві слова! Окупаційний порядок, окупація!.. Киньте говорити дурниці! В німецькій окупації для інтелігентної людини більше свободи, ніж в усьому вашому більшовицькому раю!..

Альошці не вдалося дослухати цю суперечку, тому що в кінці вулиці несподівано пролунали крики. Згори, з висячого балкона будинку, радісно повідомили:

– Спіймали! Більшовиків спіймали!

Хлопчисько, що стояв на балконі, заскиглив, тупаючи ногами від захоплення і нетерпіння:

– Ой, хай їх приведуть сюди! Ой, я хочу подивитися!..

Дебела дама спиняла його:

– Не стрибай, впадеш униз! Їх приведуть, приведуть, ти все побачиш!..

Натовп повалив назустріч арештованим, і Альошка побіг разом з усіма.

Німці вели трьох чоловіків: молодого штатського з синьому пальті, на якому висіло клоччя, і двох фронтовиків у мокрих до нитки шинелях. Зразу ж стало відомо, що фронтовиків узяли в порту, де вони переховувалися під настилом вугільного пірса, сидячи по шию у воді, а штатського знайшли на даху одного з будинків.

Добропорядний натовп обивателів змінився на очах. Арештованим кричали:

– Попалися, сволота, більшовики прокляті!

– Скінчилося ваше царство!

– До стіни їх!

– Дайте їх нам, ми самі розсудимо!..

Товста жінка в рожевому капорі, трясучи товстими щоками, пронизливо вигукувала одне і те саме слово:

– Мерзотники, мерзотники, мерзотники!..

Фронтовики зацьковано озиралися. Один був високий і зріст, рябий, оброслий чорною щетиною; другого Альошка знав: він бачив цього низького бистроокого солдатика в Союзі фронтовиків. Зараз той ішов зігнувшись, шкутильгаючи на ліву ногу, і щохвилини спльовуючи на землю червону слину з розбитого рота. Хтось збив з нього папаху, мокре волосся чубком впало на лоб, і від цього солдат став схожий на хлопчиська. Штатський якось по-пташиному, ривками крутив головою і жалібно бурмотів:

– За що, люди добрі? За що караєте? Подивитись тільки заліз на те горище, святий істинний хрест, подивитися… Помилуйте, голубчики, невинний я!..

На розі Суворовєької і Потьомкінської арештованих поставили обличчям до стіни. Кроків за десять від них вишикувався рій німецьких солдатів.

У натовпі знайшлося кілька жалісливих. Делегація і кількох учителів гімназії, якогось заїжджого студента і довгоносої енергійної дами звернулася до німецького офіцера, просячи помилувати штатського. Адже могло бути, що він справді ні в чому не винен.

Офіцер з невдоволеним виглядом підійшов до нього:

– Zeige die Hende!

– Руки покажи, – переклав студент.

Не зовсім розуміючи, що від нього хочуть, штатський простягнув руки. В нього були плоскі долоні, вкриті задубілими буграми мозолів; у зморшках чорнів металевий пил, що в'ївся в шкіру. Юнак був робітником, і цього виявилося досить…

Офіцер знизав плечима, ніби кажучи: «Нічого не можна зробити, панове», – і крикнув солдатам:

– Achtung![2]2
  Увага! (нім.)


[Закрыть]

Альошка не схотів більше дивитися. Проклавши собі дорогу ліктями, він вирвався з натовпу і кинувся геть під цього місця. Коли пролунав залп, йому здалося, що не в нього, в голову, в груди, в саме серце вдарили кулі…

Він зупинився тільки на Купецькій, де було тихо і порожньо, як колись давно.