Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц)

Насамперед він зняв свій чудний головний убір. Пововтузився з ним, засунув, здається, за пояс, озирнувся довкола і тихенько свиснув.

Олексій, стримуючи подих, розстебнув кобуру.

Той почекав, прислухався і раптом виразно вимовив:

– Михальов… Ей, Михальов…

– Сюди! – покликав Олексій.

Храмзов (це був він) стрибнув у воду, розсуваючи комиші, пробрався до човна. Олексій допоміг йому влізти в нього.

– Ти звідки взявся?

Храмзов тремтів від холоду. Він був не в штанях, а в підштанках, а те, що Олексій вважав за головний убір, виявилося револьверною кобурою, яку Володя ременем прив'язав до голови, щоб не замочити.

– Бррр-р… Д-дай що-небудь… з-змерз… – тільки й зміг він вимовити.

Олексій накинув на нього свій френч.

Зігрівшись, Володя сказав:

– Думав, уб'ють тебе… Довелося поплавати…

– Ти на острові був? Біля халупи?

– Атож…

Більш Олексій ні про що не розпитував. Усе і так було ясно: Володя стежив за ним і за Діною, коли вони їхали на острів, і, побоюючись за життя товариша, а може, і для контролю (не завадить), уплав кинувся за ними. Це був справжній помічник.

Коли, нарешті, повз них прошльопав пароплав і зник за поворотом річки, Олексій вивів човен з комишів. Володя ліг на дно.

– Прав за пристань, кроків на двісті, – сказав він, – там моє барахло.

«ВИКРАДЕННЯ» КАРТИ

Завдання, одержане від Маркова, виконати було нелегко. І все-таки через два дні Олексій мав у своєму розпорядженні оперативну карту врангелівського фронту. Ось як це сталося.

Начальник штабу Саковнін був людиною тямущою і бувалою. Пояснювати йому довго не довелося.

– Де ж я візьму вам карту? – сказав він, захоплюючи в жменю своє масивне підборіддя. – Не віддавати ж справжню! Хоча стривайте, є одна думка. Справа ось у чому. Про нову оперативну карту ця сволота дізналася з пакета, який знайшла в убитого ординарця. Але їм невідомо, що за два дні до одержання нової карти нам прислали іншу, де було допущено кілька грубих помилок і її відмінили… Ось цю стару карту я мігби вам дати. Почекайте, не радійте: карта підлягає знищенню і, можливо, її вже немає. Зараз дізнаємося…

Він гукнув чергового і звелів викликати начальника секретного відділу. Той прийшов.

– Збереглася оперативна карта, погашена позавчора? – спитав у нього Саковнін.

Молодий начальник секретного відділу почервонів, мов буряк, і почав виправдовуватися: він якраз сьогодні збирався знищити її разом з деякими іншими паперами…

– Ціла ця карта чи ні? – різко спитав Саковнін.

– Ціла…

– Варто задати тобі, як Сидоровій козі, за таке поводження з документами! Іншим разом підеш під трибунал, май на увазі! А сьогодні, вважай, пощастило. Принеси її сюди і заразом поклич Туляковського… Все гаразд! – сказав Саковнін зраділому Олексієві, коли начальник секретного відділу пішов. – Буде вам карта. Тільки доведеться її трохи «підправити»: помилки ми залишимо, а те, що там указано правильно – номери, підрозділів і їх місцеперебування – змінимо так, щоб ця сволота не помітила. Але це ще не все. Карти я вам зараз не віддам. Усю махінацію треба погодити з штабом фронту і використати її не тільки для того, щоб дати змогу вам вислужитися перед шпигунами. Подумайте карта, очевидно, потрапить до білих. Можливо, виходячи з її даних, вони захочуть щось зробити. Це, правда, малоймовірно, бо вороги розуміють, що викрадена і розшифрована карта навряд чи залишиться незмінною, але все-таки… Коротше, про ті дані, які дістануться білим, повинні знати в штабі фронту! Я пошлю ад'ютанта з рапортом. Він справиться днів за два. Ви можете почекати?

– Днів два можу. Але хотілося б не більше.

– Більше й не треба. Через два дні одержите… якщо в штабі не буде заперечень. Нічого, невелика затримка навіть на краще: не так просто викрасти такий документ! – Начштабу весело підморгнув.

Усі ці міркування він виклав молодцюватому, чорновусому ад'ютантові Туляковському і начальникові секретного відділу, який приніс карту. Задоволений, що неприємну розмову забуто, начальник секретного відділу не заперечував.

За півгодини ад'ютант виїхав у штаб фронту.

Він упорався навіть швидше, ніж можна було чекати. Наприкінці наступного дня Туляковський повернувся і привіз дозвіл передати карту Олексієві. Відповідні зміни були вже внесені. Більше того, карту помітили дев'ятим вересня – днем, коли прислали нову. Поправки були зроблені так акуратно, що навіть обізнані люди – начштабу і начальник секретного відділу – не відразу їх помітили.

– Тепер постарайтесь, щоб карта без перешкод потрапила за призначенням, – сказав Саковнін Олексієві. – Сьогодні понесете?

– Мабуть, завтра.

– Значить, викрадення станеться вночі. Вранці зчинимо тривогу…

І наступного ранку в штабі почався переполох. Бігали стривожені, заклопотані ад'ютанти. Декого з вільнонайманих і писарів, у тому числі і Олексія, викликали в особливий відділ, розпитували, хто вночі залишався в штабі, чому, що робив… Про справжній стан речей знало всього чоловік п'ять-шість. Серед решти поширилася чутка, що з кімнати командуючого зник якийсь папір. Що за папір, якого змісту, кому він потрібний – про це робили різні припущення. Трапилося так, що саме в цей день командуючий виїхав у штаб фронту, і його від'їзд теж зв'язували з тим, що сталося.

Йшов дощ. Він почався на світанку і ліниво булькав увесь день. На вулиці до ночі чулася добірна лайка – це обозники прибулої з Херсона частини витягали вози з розкислих вибоїн дороги. Дощ рано загасив життя в містечку. Ніч настала годині о десятій; мокра, сліпа чорнота запнула будиночки, і стало тихо, тільки з рівним шелестінням сипав дощ та зрідка чавкала багнюка під ногами патрулів.

Перелазячи через паркан у сад Федосових, Олексій оступився і обляпав грязюкою штани і рукав френча до самого плеча. Намагаючись не робити шуму, він обійшов будинок і глянув на Дінине вікно. Завіски були щільно закриті.

Олексій набрав жменьку піску і кинув у скло. Вікно освітилося. На завісках з'явилась тінь і зробила знак чекати. Олексій став під навіс заднього ґанку.

…Стукіт каблучків по сходах і голос Діни:

– Хто там?..

– Це я, Олексій…

Злетів гачок, грюкнув засув.

– Ви?! Ходімо!..

Вони квапливо піднялися в мезонін.

– Дістали?.. Принесли?..

– Так.

– Я вже знаю: все місто говорить про це! Ах, який ви молодець, Альошо! Ви просто чудові!.. І ніхто вас не підозрює?

– Здається, ні. Сьогодні викликали в особливий відділ, допитували. Не тільки мене – багатьох, і нічого…

– Де вона? Давайте сюди швидше!

Олексій пошукав очима, куди сісти.

– Чого вам?

– Треба чобіт зняти.

– Сідайте на кушетку!

– Я брудний, упав…

– Пусте, сідайте!

Олексій сів на кушетку і заходився стягувати чобіт. Діна одвернулася, відійшла до дверей, але нетерпіння було надто велике – повернулась знову.

Олексій розмотав онучу і з-під штанини дістав складену вчетверо карту. Діна вихопила її, розгортаючи на ходу, кинулася до світла. Взуваючись, Олексій бачив, як вона жадібно переглядала помітки, підписи і штабні печатки, водила пальцем по цифрах, що означали номери частин. Потім, лишивши розгорнуту карту на столику, рвучко підбігла до кушетки і опустилась на неї поруч з Олексієм.

– Альошо!.. – промовила вона, важко дихаючи. – Альошо!.. Ви не знаєте… Ні, ви зовсім не знаєте, що зробили!..

І раптом, притягнувши до себе, почала цілувати його в щоки, в губи, в колюче підборіддя…

Перед найсуворішим судом товаришів, перед будь-яким трибуналом Олексій зміг би виправдатися в тому, що обняв Діну: нічого іншого йому не лишалося робити. Це було необхідністю, тактичною хитрістю…

Але нікому в світі, і в тому числі самому собі, він не зміг би пояснити, чому в цю мить щось ворухнулося в ньому, і до серця підступив гострий жаль до дівчини, непотрібний, не заслужений нею жаль. Він зовсім близько бачив її сяючі, радісні очі, відчував долонями гнучку, довірливо-податливу спину, і десь у найвіддаленішому куточку свідомості ворухнулася зрадлива розслаблююча думка: чи правильне він робить, вдаючись до такого жорстокого обману?..

І ось що найнебезпечніше: в ту мить він не знайшов досить переконливого спростування цієї думки.

– Стривайте, Альошо! – підвелася раптом Діна. – Сидіть тут, я на одну хвилнку!..

Вона метнулася до столика, згорнула карту, мнучи її в поспішності. Не соромлячись, розстебнула комір, засунула карту за пазуху. Потім схопила хустку, що висіла на кріслі, і вибігла з кімнати. В неї був вигляд іменинниці, що одержала найбажаніший подарунок…

Олексій чув, як вона спустилася в сад, і кроки її зашелестіли, віддаляючись у бік річки.

Тільки лишившись на самоті, він трохи заспокоївся. Все правильно. Все як треба… Ні, він не Солових, його на такі штучки не спіймаєш!..

Справедливість вимагає сказати, що тепер у думках Олексія не було впевненості…

Хвилин за п'ятнадцять він почув: ідуть. Діна була не сама.

«Поблизу ховає…» промайнуло в голові. Східці зарипіли під важкими кроками. Діна розчинила двері.

– Ось він! – збуджено промовила вона.

Ввійшов Марков. За ним всунулася вугрувата пика його охоронця Севи. Марков посміхнувся.

– Здрастуй, друже! Вітаю!

Поліз вітатися і Сева, розчулено кліпаючи червонуватими бугорками повік без вій.

– Що я вам казала! – торжествувала Діна. – Ви собі не можете уявити, Альошо, як вони мене пробирали через вас! І легковажна я, і дівчисько, і мало не зрадниця! Ось, будь ласка! Хто правий?

– Ти, ти! – поблажливо сказав Марков, розправляючи карту на столику. – Та сама! Як же тобі вдалося?

– Не питай! Дві ночі підстерігав…

Історію «викрадення» карти Олексій сумлінно продумав. Карта висіла у командарма, прикрита завіскою, вночі біля неї стояв вартовий. А в сусідній кімнаті – канцелярії цілу добу позмінно працювали писарі. Олексієві пощастило потрапити в нічний наряд… О третій годині ночі вони закінчили роботу. Олексій вийшов разом з усіма, а в коридорі відстав і, повернувшись у канцелярію, сховався під столом. Розрахунок був на те, що вартовий час від часу виходить оглянути штаб. За кілька хвилин він справді вийшов. Олексій прослизнув у кімнату, де висіла карта, зняв її з стіни і через вікно вистрибнув у двір, не забувши акуратно зашморгнути завіску, щоб не зразу виявили відсутність карти. Йому вдалося непомітно пройти повз вартового, а далі все було просто: карту він сховав під каменем біля вбиральні, де вона спокійно пролежала до сьогоднішнього вечора. Все це зайняло так мало часу, що Олексій встиг прийти в хату, відведену для писарів, раніше за своїх співробітників: ті надумали серед ночі варити кашу в штабній кухні, і коли, наївшись, прийшли додому, він уже спав. На допиті вони одностайно підтвердили це, а один, сучий син, навіть сказав, що йому здається, ніби Олексій залишив роботу раніше від інших: він, мовляв, завжди од нарядів ухиляється. В результаті постраждав тільки вартовий: його забрали в особливий відділ і досі тримають.

– Ото стрибок! – схвалив Сева. – Міг би ще й вартового рішити, щоб я луснув!

– Шум здіймати! – заперечив Олексій. – Так вірніше.

– Значить, тебе ніхто не підозрює? – спитав Марков.

– Поки що ніхто…

– Днів два виждемо, нехай все уляжеться, а потім дам тобі ще завданнячко. А зараз іди, коли б не почали шукати.

Олексієві треба було поспішати, але йому не хотілося йти, нічого не вивідавши у шпигунів.

Марков сам прийшов йому на допомогу.

– У тебе нічна перепустка? – спитав він.

– Так.

– Візьми з собою Севу. Треба карту доставити. Наткнетеся на патруль – відверни його увагу… Завтра заскочиш на пошту, Дося скаже, що робити далі.

– До ранку не можна дочекатися? – бурчав Сева. – Обов'язково ганяти людину в дощ. Чому Дося не передасть?

– Мовчи! – обірвав його Марков. – Ось тобі карта, сховай. І скажи там, щоб зараз же відправили.

Діна провела їх до хвіртки. На прощання вона сказала, ніби вибачаючись:

– У нас ще все попереду, Альошо…

НА ЯВЦІ СМАГІНИХ

Сева продовжував бурчати і на вулиці:

– Здихався! Вигнав, мов собаку…

На зріст Сева був такий же, як і Олексій. В його крихкотілій, незграбній постаті відчувалася неабияка сила, але голосок мав плаксивий, тонкий і говорив співуче, трохи шепеляво.

– Це ж не людина, а егоїст! Віддай за нього душу, а він і не покашляє? Тобі хочеться побути з дівчиною, що ж я маю проти? Так ні! Йому треба, щоб я зовсім пішов!..

– Що ти базікаєш! – перебив його Олексій. – З якою дівчиною?

– А ти сам не догадався?

– З Діною?

– З ким же ще!

– Таке скаже, дурень! – невідомо чому скипів раптом Олексій. – Що ти язиком мелеш?

– Ти в неї втріскався, – спокійно сказав Сева. – Це видно навіть сліпому, так тобі і не хочеться вірити. Ой хлопче, не ти перший, не ти останній!

– Стривай! Чому ти вирішив, що вона з Марковим?..

– Дивіться на нього: я вирішив!.. У них же палке кохання! Почуття!.. Плював я на ті почуття! Я б цю Досечку своїми руками придушив! Тільки й користі від неї, що приманює таких, як ти. Тепер вони тебе візьмуть за жилку, все виссуть до краплиночки, а ти чекай, може Досечка не обдурить!

– Йолоп! – промовив Олексій. – Хіба я заради баби. Чхати мені на вашу Досю!

Вони підійшли до центральних вулиць. Сева замовк і пропустив Олексія вперед.

… Звичайно, Сева міг і прибрехати, але Олексій чомусь повірив відразу. Він по-новому оцінив і ті погляди, якими обмінювалися Марков і Діна (в них було щось більше, ніж просте взаєморозуміння), і те, що вони звертались одне до одного на «ти», а Діна звала Маркова зменшеним ім'ям «Вітя»… Ні, Сева не бреше. Але тоді незрозуміло, навіщо знадобилися Діні сьогоднішні ніжності?.. Ще вчора це було виправдано: заманювала простодушного хлопця. Але для чого це їй сьогодні, коли карта викладена і Олексій, на їх думку, зв'язаний по руках і ногах?

Сева приглушено командував: «Наліво…», «Прямо…», «Сюди».

Вони благополучно добралися до околиці, покружляли по провулках, нарешті прийшли.

Це був захаращений заїжджий двір: діряві навіси, обора, вкрита липким кізяком, з поламаними яслами для худоби і досить незграбний, приземкуватий будинок, складений з товстенних колод, в яких були прорізані малесенькі віконця. Посеред двору стояли вози з піднятими голоблями, десь у темряві жували коні.

– Гайда за мною, – сказав Сева, – зараз назад відведеш.

На умовний стук – три подвійних удари і трохи згодом ще один – двері відчинив босий бородатий селянин у полотняній сорочці, що звисала на солдатські злинялі штани. Він тримав у кулаці церковну свічку.

Побачивши поруч з Севою незнайому людину, селянин поспішно погасив свічку.

– Свій, – заспокоїв його Сева. – Кручений прислав. Григорій у тебе?

– Тутечки… Спить.

– Буди хутко!

Селянин впустив їх у велику, освітлену каганцями кімнату з двоповерховими нарами вздовж стін. Гірко пахло тютюном і промоклим одягом. На нарах спали якісь люди. Коли стукнули двері, вони заворушилися, попідводили голови.

– Це Сева, – сказав хазяїн.

Голови опустилися.

Хазяїн пішов за завіску, яка відділяла куток біля печі, і незабаром повернувся з високим заспаним чоловіком, вигляд якого вразив Олексія. Він був у розстебнутій студентській тужурці з блискучими ґудзиками і оксамитовими петлицями на комірі. На ногах ~– шеврові чоботи з халявами, зібраними в гармошку. З-під тужурки виднівся маузер.

Не тільки тужурка, але й кожний рух говорили, що ця людина – міський житель. Обличчя, опушене світлою борідкою, було б навіть красивим, якби не червоні плями на переніссі та отічні мішки на вилицях – сліди систематичного пияцтва. Густі брови, зростаючись, суцільною лінією тяглися від скроні до скроні; на них спадало розкуйовджене, давно не стрижене волосся.

Чоловік окинув Олексія в'їдливим, підозріливим поглядом і, коли Сева повторив, що це свій, привітався коротким кивком.

Вони з Севою сіли до столу і почали розмову напівголосом, нахилившись один до одного. Сева передав «студентові» (так Олексій охрестив його в думці) прислану Марковим карту і найсуворіший наказ негайно переправити її через Чалбаси, Каланчак, Новотроїцьке. Олексій зрозумів – у Крим…

– Доставимо, – хрипло, наче з перепою, сказав «студент», розтираючи на щоці рожеву вм'ятину від подушки. – Зараз же поїду на хутір, а вранці відправлю Мартиненку. Так і скажи йому. А як дістали карту?

– Он той постарався, – вказав Сева на Олексія. – Добрий стрибок зробив!

«Студент» знов, цього разу з більшою прихильністю, глянув на Олексія. Сева нахилився до нього і щось довго шепотів у саме вухо. Як не напружував Олексій слух, він розібрав тільки окремі слова: «Приготував таку… довбоне к бісовій матері!.. Тобі… щоб там і чекав… Може післязавтра… Вона одна закінчить…»

– Добре, – голосно сказав «студент». – Усе ясно.

Він почав одягатися. Поверх тужурки натягнув довгу, до колін, бекешу, надів крислатий бриль і сказав хазяїнові:

– Хвиля, буди Макара. А ви, – повернувся він до Севи і Олексія, – поспішайте, я вслід за вами. Скажіть Крученому, що все буде в ажурі…

За ворітьми Олексій спитав:

– Хто він такий?

– Та то ж Смагін, Григорій Смагін! – немов дивуючись необізнаності Олексія, сказав Сева. – Невже не чув?

– Бандит? – вирвалось в Олексія.

Сева зупинився.

– Сам ти бандит! – зашипів він. – Це твої червонопузі – бандити! Ан-ти-лі-гент! Таких на всю Росію дві пляшечки! Бандит! Може, і я, по-твоєму, бандит? Григорій освічена людина, на адвоката вчився… Що ти можеш про нього розуміти, погань ти!..

… Чи чув Олексій про Смагіна, вірніше, про братів Смагіних? Їх було двоє – Григорій і Василь.

Відтоді, як він почав працювати в херсонському ЧК, не минало й тижня, щоб про братів-розбійників не говорили голосно, із скандалами, з доріканнями на адресу то одного, то іншого оперуповноваженого. Особливо діставалось Адамчуку, в обов'язки якого входила ліквідація таких суб'єктів…

У Смагіних була банда, що діяла на правому березі Дніпра, десь у районі Великої Олександрівни, але засікти місце її основної бази, як не намагались це зробити, не вдавалось. Тричі проти неї висилали загони ЧОПу, і кожного разу вони поверталися ні з чим, до того ж добре потріпані. Рухлива, невелика, – в ній налічувалося близько півтори сотні шабель, – банда налітала раптово і легко уникала переслідування: сліди її безнадійно губилися серед багатих сіл і хуторів району.

Спочатку думали, що Смагіни просто «гулящі», в яких лозунг невибагливий: грабуй, поки є можливість! Однак в середині серпня поблизу Великої Олександрівни сталася трагедія, яка пролила світло на їх справжню суть. Смагінці захопили секретаря Херсонського повіткому партії, що проїздив у тих краях, і його трьох супутників – місцевих більшовиків. З ними розправились по-звірячому, як звичайно розправлялися політичні бандити: викололи очі, обрубали вуха, а розпороті животи набили пшеницею – нате, мовляв, жеріть, більшовики, наш хазяйський хлібець…

Поступово збиралися деякі відомості про Смагіних. Обидва з дворян, уроджені феодосійці. Молодший, Григорій, – юрист-недоучка, за переконанням есер, стоїть за міцного хазяйчика. Старший, Василь, в минулому денікінський доброволець, садист і п'яниця, в банді виконує обов'язки ката, поступившись керівною роллю Григорію, перед яким, говорили, благоговів…

І ось цього невловимого Григорія Смагіна щойно бачив Олексій. Треба повернутися, зупинити, не дати втекти… Пізно! Та й не справитися самому. До того ще – Сева…

– Ну, добре, добре, – сказав Олексій, – подумаєш, обмовився…

Сева ще довго не міг заспокоїтися.

– Бандит… – бубонів він. – Горло треба рвати за такі слова! Набрався у червоних різних слів! Люди за ідеї страждають, а всяка погань… бандит!..

НОВЕ ДОРУЧЕННЯ

Поки Олексій «налагоджував» зв'язки з Марковим, Іларіонов теж не сидів без діла. Спокійно розраховувати, маневрувати і терпляче вичікувати було не в його звичці. Кипуча натура начальника опергрупи вимагала більш прямолінійних і, головне, швидкодіючих методів боротьби з контрреволюцією. Незважаючи на обіцянки, дані ним Олексієві, якого, до речі, Іларіонов вважав зовсім недосвідченим у контррозвідувальній роботі, він, звичайно, не схотів чекати, поки той усе підготує. Бездіяльність у такий напружений момент боляче зачіпала його непомірно роздуте самолюбство. Іларіонов вирішив, поки дійде до діла, почати «розмотувати клубок з другого кінця». Для цього він звелів Марусі переписати всіх, хто був у нього на підозрінні. Маруся склала список. До нього ввійшли два викладачі приватної жіночої гімназії, ветеринарний фельдшер Лабудько і кілька місцевих жителів, зв'язаних в минулому з білими, а також крамарі і дрібні торговці, діла яких процвітали до приходу Червоної Армії…

Коли наступного дня Олексій прийшов на пошту, Діна завела його в задню кімнату, звідки, як і першого разу, був виставлений старий Федосов, і, дуже хвилюючись, попередила:

– Альошо! Будьте обережні! В місті беруть людей! Дуже важливо, щоб вас це ні в якому разі не торкнулося. В нинішній обстановці ви єдина в нас людина, що може з'являтися де завгодно… Марков звелів, як тільки прийдете, прислати вас до нього.

– Куди?

– До мене додому. В саду, праворуч від альтанки, побачите кущі, за ними – льох. Постукаєте ось так… – І вона простукала на столі той самий сигнал, який Олексій учора вже чув: три подвійних удари і трохи згодом ще один.

– Погуляйте спочатку по місту, – напучувала Діна, – не доведи господь, щоб вас вистежили! Ви знаєте, я боюсь, що і за мною вже наглядають!

– Чому ви думаєте? Хтось заходив сюди?

– Ні. Просто… інтуїція…

На вулиці Олексій переконався в тому, що цього разу інтуїція її не обманює. Недалеко від пошти він несподівано побачив… Федю Фоміна!

У заломленій набакир папасі, заклавши руки за пояс, Федя з виглядом людини, якій нікуди поспішати, прогулювався вздовж паркана біля. пошти, розглядаючи на ньому захльостані вітром і дощами обривки рекламних афіш, оголошення про пропажу худоби і накази місцевих властей. Але обдурити Олексія йому не вдалось: юнак помітив, яким уважним поглядом Федя проводжає всіх, хто виходив з поштамту.

Помітивши Олексія, Федя байдуже одвернувся (треба віддати йому належне: він навіть оком не змигнув, побачивши давнього друга).

Коли б не ця випадкова зустріч, Олексій, може б і не заперечував проти активності Іларіонова: тільки б не чіпав головних учасників. Тепер же стало ясно, що той і не збирається виконувати їхньої умови і що стримати його без допомоги старших товаришів неможливо. Доведеться викликати когось з Херсона. Іншого виходу нема…

З цими думками Олексій підійшов до будинку Федосової.

В саду, за альтанкою, схований у густому малиннику, обкладений дерном височів пагорок, з якого стирчала коротка вентиляційна труба. Під час минулих відвідин Олексій не помітив його. На вузьких дубових дверях був чавунний засув, на одній його скобі висів великий амбарний замок.

Олексій постукав. Відчинив йому сам Марков.

– Заходь, – сказав він, ховаючи в кишеню револьвер.

На Олексія повіяло затхлою вапняною пліснявою. В глибині підземелля, куди вели глиняні східці, рябою плямою розпливалося світло шахтарської лампи. Серед банок, горщиків і діжок з якимись засолами стояли два тапчани. На одному з них спав Сева, з головою закутавшись у шинелю. На другий сів Марков, накинувши на себе широкий кожух, який валявся на дошках. Обличчя Маркова здавалося зеленуватим у сутінках. Він вказав Олексієві на місце поруч себе, спитав:

– Їсти хочеш?

На ящику, який заміняв стіл, стояли тарілки, пляшки з спиртним і два горщики з вареною їжею. Олексій відмовився.

– Що нового? – поцікавився Марков. – У штабі тебе не чіпають?

– Поки що все гаразд. Нікому і на думку не спадає.

– Добре. Слухай, для чого я тебе викликав. Сюди наїхало чекістів до біса. Почались арешти. Вчора і сьогодні вони схопили чоловік двадцять. Усі ці люди в більшості – дрібнота. Якщо й попалися два-три таких, що більш-менш, – він покрутив у повітрі сухими цупкими пальцями, – так і вони нічого до пуття не знають. Але в усякому разі небезпека є. Мені з Севою до ночі нема чого й думати виходити на вулицю. А час підходить гарячий. Слухай, днями наші почнуть наступ по всьому фронту!

– Та ну?.. – не втримався Олексій. – Звідки ти знаєш?

Марков по-своєму зрозумів його хвилювання.

– Знаю! Можеш бути певний, цього разу більшовикам гірко буде! Так почастуємо, як ніколи! Наші вдарять на Правобережжя, а з Польщі пробивається ударна армія генерала Юзефовича. Покрутяться більшовики! На Київщині їх Петлюра тисне, в Білорусії – Булак-Булахович. А союзники!.. Словом, буде їм по зав'язку! В такий момент гав ловити не можна! Є діло. Коли вигорить – немає нам ціни! І, головне, просте. – Він присунувся, спершись ліктем на коліно, і знизу вгору заглянув Олексієві в обличчя.

– Яке? – трохи сиплим голосом спитав Олексій.

– Ось яке… Перед нашим наступом… – Марков мовби карбував слова, – треба, щоб тутешній штаб рознесло к бісовій матері! Зрозумів?

– Ні…

Марков нетерпляче поправив кожух на плечах.

– Пояснювати треба? Слухай як слід. Є у нас одна штучка. Не наша, не російська. Ось така завбільшки, він розставив руки, – з чемодан. І в ній невеличкий пристрій… Начебто годинник – циферблат, стрілочки. Можна завести на будь-який час…

– Пекельна машина?

– От, от.

– Ну й що?

– Покладеш її в мішок – і в штаб. Залиш де-небудь у кутку, аби тільки не зразу звернули увагу. Решта тебе не обходить. Адресу, де ця штука зберігається, одержиш у Досі. Це треба обов'язково зробити. Крім тебе, нікому.

– Так… – промовив Олексій, засовуючи пальці під кашкета і чухаючи голову. – А далі?

– Що далі?

– Сам я… куди?

– Про себе не турбуйся. Коли рвоне, ми далеко будемо. Для початку – до Смагіна, ти бачив його вчора, а від нього – за лінію фронту. Можна і за кордон махнути, коли захочеш. Є там одне місце, де нас, мов рідних, приймуть. На все життя будеш забезпечений, можеш повірити! Тільки, відверто скажу, я тікати не збираюсь. Коли вигорить те, що задумали, ми й тут непогано влаштуємося!

На обличчі Олексія з'явився вираз, з якого можна було зрозуміти, що юнака «переконали» ці доводи.

– Слухай далі, – говорив Марков. – Може статися, що ми більше не побачимося… до вибуху, – додав він, помітивши, що Олексій швидко підвів голову, і розцінивши цей жест, як побоювання за свою долю. – І через те, що нам з Севою не можна показуватись у місті, тобі доведеться самому попередити декого… можливо. Це ще неточно.

Олексій насторожився. Ось воно – явки!..

Але Марков не поспішав їх називати.

– У свій час Дося повідомить тобі адреси й пароль. Треба буде обійти їх години за дві до вибуху… Подробиці узнаєш у Досі. Умовимося так: завтра і післязавтра, вранці, навідайся на пошту. Даремно ходити туди не треба. Коли будеш потрібний, Дося повісить на вікно, припустімо, білу ганчірку. Повтори, що я сказав.

Олексій повторив.

– Ну, Михальов, я обіцяти не люблю, але так і знай, коли пощастить – будеш представлений самому головнокомандуючому! Про це я сам потурбуюсь.

Олексій, звичайно, подякував за такі блискучі перспективи.

– Бажаю успіху! – піднесено сказав Марков.

Сева висунувся з-під шинелі.

– Ні пуху тобі ні пера, довгий!

– Іди ти!..

За годину в штаб фронту поскакав посланець з донесенням, а Храмзов першим же пароплавом поїхав у Херсон по авторитетну підтримку проти Іларіонова. Він знайшов її в особі Величка і Воронька, які днями повернулися з облави на членів крамовської організації.

Тієї ж ночі вони приїхали в Олешки на катері військової річкової флотилії.

В хаті Марусі відбулася серйозна розмова. Іларіонов відразу напав на Олексія. Він вичерпав увесь запас «красивих» слів і юридичних термінів, звинувачуючи Олексія в тому, що юнак працює невміло й повільно, не бажає визнавати дисципліни і прагне все робити самостійно, не погоджуючи своїх дій з ним, начальником опергрупи, який несе відповідальність за все.

Довелося визнати, що в його претензіях є певна частка справедливості. Після першої розмови, коли позиція, зайнята Іларіоновим, мало не поставила всю операцію під загрозу провалу, Олексій не дуже довіряв йому. Він, правда, повідомив йому через Храмзова про зустріч з Марковим на острові і про маневр з картою, але подробиці цього маневру Іларіонову довелося з'ясовувати самому в начальника штабу. Щождо заїжджого двору, куди Сева водив Олексія вчора, то про нього Михальов і зовсім не згадав, боячись, щоб гарячий начальник опергрупи не здумав негайно почати облаву.

– Відповідаю я за операцію чи не відповідаю? – кричав Іларіонов. – Хто повинен робити ко-ор-дина-цію, їм… не я? Хай мене чорт візьме!

Олексій мовчав: досить було йому сказати про свої побоювання, як Іларіонов образився б, і тоді домовитися з ним було б зовсім неможливо.

Поклавши лікті на стіл, Величко втомлено дивився мимо начальника опергрупи, погладжуючи рубці на своїй двопалій руці, і було незрозуміло, як він ставиться до сказаного. Інша справа Воронько. Цей уважно слухав і хитав головою, коли Іларіонов виголошував свої улюблені слівця: «координація», «погодженість операції і взаємодія». Завзятий книжник, він поважав людей, які вміли красиво висловлюватися.

Величко дав Іларіонову наговоритися досхочу. Коли той закінчив і з шумом сів на табурет, упевнений, що вщент розгромив Олексія, він спитав:

– Усе? – і повернувся на лаві. – Доповідай, Михальов, по порядку.

Вигляд у Величка при цьому був такий, наче розмова тільки починається. Очевидно, Володя встиг уже дещо йому розповісти.

– Так, я не все передавав Іларіонову, – почав Олексій. – Може, я й не правий, але тільки…

– По суті говори, змалюй обстановку, – перервав його Величко, чим відразу збентежив Іларіонова. Здавалося, Величка анітрохи не цікавили взаємовідносини його підлеглих.

Олексій докладно доповів про все, що відбулося з моменту його від'їзду з Херсона: про явочну квартиру, на якій зустрів Смагіна, про доручення висадити в повітря штаб і про відомості з приводу наступного контрнаступу білих. Зроблено було немало. Це зрозуміли всі, навіть Воронько, який щойно захоплювався красномовністю Іларіонова. І коли Олексій сказав, що надто поспішні дії, а також стеження, встановлене за Федосовою вже помічене нею, можуть усе згубити, Воронько перший погодився з цим.

– Лихоманка в тебе, чи що, Семене Степановичу? – сказав він Іларіонову. – Говориш красиво, а сам як на голках сидиш, їй-богу!

– Спитайте в нього краще, чому я тільки зараз про все дізнаюсь! – закричав Іларіонов, і обличчя його вкрилось червоними плямами.

– Потім! – насупився Величко. – Ну-ну, Михальов…

– Чому, наприклад, потрібно обійти явки, попереджати? – говорив Олексій. – Думаю, вони, крім вибуху, ще щось затіяли.

– Адреси явок знаєш?

– В тому й справа, що ні! Адреси одержу разом з вибухівкою. Розумієте, товаришу Величко, найважливіші відомості надійдуть тільки в останню мить!

– Так-ак… Треба чекати…

Знову розкричався Іларіонов, звинувачуючи Олексія в найтяжчих гріхах. За Олексія заступилася Маруся, Храмзов підтакував їй, Воронько щось басив собі у вуса.