Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 37 страниц)

ПОДАРУНОК НЕЧИПОРЕНКА

Як і треба було сподіватися, в списках співробітників Одеської надзвичайної комісії Лежина не було. Не було такого і в Особливому відділі гарнізону. Виявився один, на прізвище Лажнян, але перевірка показала, що це колишній командир взводу стрілецької бригади Котовського, родом з Нахічевані. Багато хто знав його ще з громадянської війни.

Тим часом тримати в таємниці наступну операцію було все важче й важче. Для підготовчої роботи теж потрібні були люди. Інокентьєв пропонував потроху залучати до неї найбільш випробуваних і перевірених співробітників, але обережний начальник розвідвідділу категорично заперечував.

– Розміркуй сам, – казав він, – через одного шпигуна ми зараз мов скляні – просвічуємося наскрізь. Він же напевне підтримує з кимось дружні стосунки і, найімовірніше, саме з найкращими з наших людей.

– Ну й що з того? Гадаєш, вони йому вибовкнуть по дружбі? – образився за чекістів Інокентьєв.

– Не в тім справа. Досить відірвати їх од звичайної роботи, щоб він насторожився.

– Ну й дідько з ним, нехай собі насторожується! Мало які справи у нас бувають!

Олов'яников заперечливо хитнув головою.

– Ні, не можна, все на волосинці!

Він не хотів ризикувати в жодній дрібниці і, мабуть, мав рацію. Але рискнути все ж довелося. І саме цей риск зайвий раз підтвердив справедливість старовинного прислів'я про те, що нема лиха без добра.

Настав час зустрічати в Люстдорфі фелюгу із зброєю. Для операції потрібні були люди. Олов'яников запропонував було відібрати їх із співробітників карного розшуку або навіть мобілізувати молодь через міський комітет комсомолу, але Немцов і слухати про це не захотів.

– Нехай наші йдуть, – заявив він, – справа серйозна!

– А шпигун? – нагадав Олов'яников.

– Шпигун, шпигун! На Канатній дитячий будинок відкрили для матроських сиріт. Можливо, ти їх краще візьмеш? Там уже напевне немає шпигунів!

– Мені, знаєш, не до жартів, – сказав Олов'яников, смикаючи вуса. – Групу має очолити Михальов. Люди підуть з ним ніби як блатні і називатимуть його Сивим. А ти розумієш, як небезпечно розшифровувати Михальова саме перед нарадою отаманів?

– Я все чудово розумію! – сказав Немцов. – Але й передоручати цю справу комусь іншому не маю наміру! Пусти поголос, що вночі братимемо контрабандистів, ну, скажімо, в Лузанівці. Справа звичайна, нікого не здивує. І виклич добровольців. Так, так, добровольців! Чим відвертіше діятимемо, тим менше той запідозрить. А Михальова їм не обов'язково називати: не всі ж блатні в місті знають його, кінець кінцем!.. Ну, двом-трьом хлопцям, які надійніші, можна сказати, і досить.

– Але ж від решти не приховаєш, що фелюга доставить зброю. Одного цього досить, щоб провалити Михальова.

– Попередь, щоб мовчали.

– Шпигуна теж попередити? – єхидно спитав Олов'яников.

– От казка про білого бичка, – розсердився Немцов. – Сказано тобі: нікому я цієї справи передоручати не буду! Підуть чекісти – і годі! Та дідько тебе забери зовсім, контррозвідник ти чи ні? Отож, будь ласка, поверни цю справу так, щоб комар носа не підточив, інакше накладеш головою, так і знай! Усе! Працюй!

Олов'яникову довелося поступитись. Він робив це, згнітивши серце, втішаючи себе тим, що, можливо, шпигун справді не надасть значення звичайній облаві на контрабандистів.

Але, видно, від спостережливих співробітників Одеської надзвичайної комісії не приховалося, що начальник розвідвідділу дуже серйозно ставиться до незначної, на перший погляд, операції. Бажаючих узяти в ній участь виявилося більш ніж треба.

Відібрали десять чоловік. Звеліли їм зібратися на конспіративній квартирі поблизу Привозу. О третій дня туди прийшов Олексій.

Уже близько місяця він змушений був жити в оточенні всілякої погані, далеко від товаришів, відокремлений од них суворими законами конспірації. І ось тут, у кімнаті, де було повно чекістів, він відчув себе так, наче після тривалої відсутності повернувся в рідний дім. Похмурі, веселі, насмішкуваті, простодушні – всі ці люди були якось по-рідному зрозумілі йому. Хотілося до кожного підійти, поплескати по плечу, сказати: «Здорово, от і я! Давненько не бачилися!» Це почуття ще більше посилилося, коли він побачив знайомі обличчя.

Був тут молодий чекіст, який на мітингу «містранівців» у Оперному театрі встановив тишу, грюкнувши об підлогу дверцятами. Іншого чекіста, трохи старшого, з опуклим, облисілим лобом, Олексій запам'ятав ще з того дня, коли, вештаючись з Павкою по Одесі, став випадковим свідком його перестрілки з грабіжником на Пушкінській вулиці. Нарешті, третього чекіста Олексій знав з чуток: це був начальник оперативного відділу губчека Демидов, кремезний голубоокий здоров'як в чорній шкірянці, застебнутій, незважаючи на спеку, на всі ґудзики.

Та, власне, і решту чекістів Олексій, здавалося, вже десь бачив, вони були звичними, своїми…

Небагатослівний, стриманий, з простим, малорухливим обличчям природженого розвідника, Олексій теж привернув до себе увагу. Чекісти з цікавістю поглядали на незнайомого високого на зріст хлопця в мішкуватому піджаку, з яким Олов'яников і Інокентьєв про щось довго розмовляли наодинці перед початком оперативної наради. Почав нараду Інокентьєв.

– Сьогодні ввечері, – сказав він, – влаштуємо невеличкий маскарад. Пограємося в блатних…

Не пояснюючи, навіщо це потрібно, він звелів усім подбати про відповідний зовнішній вигляд і о восьмій вечора знову зібратися тут.

– Вказівки дістанете на місці. Керувати операцією буду я і ось він… Називайте «старший», цього досить. – Інокентьєв показав на Олексія.

Усі глянули на нього.

Олексій сидів у кінці столу, прямий, застиглий. На щоках у нього проступили довгі жовна. Світлі, з холодним слюдяним блиском очі були зосереджені на бронзовій чорнильниці, яка стояла на столі. Коли Інокентьєв уже збирався закінчити нараду, він раптом сказав:

– Одну хвилину. А щодо спеціальної групи ви забули?

– Що?

– Та як же! – промовив Олексій, наче досадуючи на безпам'ятність начальства. – Можна вас на два слова? – і кивнув на двері.

Вони втрьох вийшли в коридор.

– Ти при своєму розумі? – накинувся на нього Олов'яников.

– Яка ще спеціальна група?

– Тихо! – схопив його за плече Олексій. – Він тут!

– Хто?

– Цей гад… Лежин!

На мить запанувала тиша. Стало чути, як за дверима жваво розмовляють чекісти. Олов'яников збліднувши спитав:

– Котрий?

– Опасистий, сидить поряд з Демидовим.

– Лисий?

– Так.

Олов'яников і Інокентьєв перезирнулися.

– Арканов… старший уповноважений, – вимовив Олов'яников таким неприродно рівним голосом, що неважко було зрозуміти, яка буря піднялась в душі начальника розвідувального відділу. – Як ти дізнався?

– Запальничка…

Так, це був китайський болванчик, рот якого, коли натискали пружину, розтулявся, і в ньому спалахував вогонь.

Усього два дні тому Олексій бачив його в руках Нечипоренка. Потім він чув, як отаман просив Шаворського передати щось на пам'ять своєму землякові, «незамінному», як називав його «хазяїн». І ось тепер запальничка була в чоловіка, що стріляв у грабіжника на Пушкінській вулиці. Стріляв і не поцілив з тридцяти метрів…

Напружену увагу цього чоловіка Олексій відчув на собі з того самого моменту, як зайшов у кімнату. Спочатку він пояснив це простою цікавістю.

Згорбившись, поставивши лікті на стіл, він сидів якраз напроти Олексія. Його пальці машинально погладжували сріблясте тільце східного божка. Потім, також машинально, він натиснув пружину. Болванчик розтулив рота, і з нього вихопився гострий язичок полум'я…

Олексій повільно одвернувся.

Це не могло бути помилкою або випадком – Олексій уже давно не вірив у такий збіг. Особисто йому все було зрозуміло. Треба тільки доказати, викрити, піймати на гарячому…

– Гляди, Михальов! Арканова переведено з Києва, півроку вже тут. Чи точно знаєш, що це та сама запальничка?

– Абсолютно точно: всього дві таких і є! Та ви самі можете пересвідчитися: у тої фігурки має бути вм'ятина збоку. Петро тому й залишив її собі, а мені дав ту, що краща.

– Ну, припустімо… А не могло бути такого випадку: Шаворський доручив комусь передати запальничку за призначенням, а той попав у наші руки, так вона і потрапила до Арканова?

– Ні, – сказав Олексій, поміркувавши. – Шаворський нікому не доручав зв'язуватися з Лежиним, я б знав. Ну давайте перевіримо. Ви забалакайте з ним, спитайте, звідки така запальничка, а я встряну.

– Гаразд. Тільки не лізь поперед батька в пекло.

– Будьте певні!..

– Треба Демидова попередити, – зауважив Інокентьєв. – Без нього не починайте. Ану, викличте мені його сюди…

Скориставшись з відсутності начальства, чекісти повставали з місць. У кімнаті було сизо від диму. Арканов стояв у простінку між вікнами, завішаними тюлевими занавісками, розмовляв з Демидовим і високим на зріст горбоносим чекістом. Коли зайшли Олов'яников і Олексій, вони рушили до своїх стільців, на ходу гасячи цигарки.

– Нічого, можна курити, – сказав Олов'яников. – Вийшла, товариші, невелика затримка, хвилин п'ятнадцять доведеться почекати. Зараз доставлять сюди одного тинчика, який точно вкаже місце висадки контрабандистів. Демидов, там твоя допомога знадобиться, вийди до Василя Сергійовича.

Демидов вийшов. Олов'яников сів на стілець посеред кімнати, всім своїм виглядом підкреслюючи, що наступні п'ятнадцять хвилин він має намір відпочити. Олексій сів біля нього.

– Ну, братки, – сказав Олов'яников, – дільце нас чекає закрутисте. Таких контрабандистів ви ще не бачили!

Він був помітно збуджений і частіше, ніж завжди, перевіряв, чи на місці його вусики. Чекістам, які добре знали свого начальника, все це говорило про те, що Олов'яников задумав якусь хитромудру комбінацію. Його обступили з усіх боків. Запитань ніхто не задавав, але кожен сподівався щось дізнатися про наступну операцію. Арканов стояв поряд з Олексієм, майже торкаючись його коліном. Олексій зблизька бачив його міцне роздвоєне підборіддя і м'яку округлу вилицю з подряпиною від бритви.

– Либонь, цікаво? – всміхнувся Олов'яников.

– Зрозуміла річ, – сказав хтось.

– Нічого, потерпіть до вечора! Курити є в кого-не-будь?

– Курити почали, Геннадію Михайловичу?

– Буває, бавлюсь під настрій…

– Тютюнцю? Цигарок?

– Якщо вже курити, то давайте тютюн.

Тютюн він узяв в Арканова. Довго й невміло скручував цигарку. Олексій розумів, що він навмисне зволікає час, чекаючи, мабуть, повернення Інокентьєва.

Нарешті той зайшов у кімнату, сказав:

– Усе гаразд.

– Ну й добре, – кивнув головою Олов'яников. – Ану, дайте вогнику…

Арканов, який пригостив його тютюном, перший подав і запальничку.

– Ого! – сказав Олов'яников. – Ану, покажи!

Він узяв запальничку, оглянув її з усіх боків.

– Цікава! Божок якийсь?

– Мабуть, китайський, – сказав Арканов. – Хитро зроблена, правда?

– Хитро.

– У нього їх до біса, – зауважив хтось із чекістів, – ціла колекція!

– У тебе ще така є? – зацікавився Олов'яников.

– Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?

– Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?

Арканов вибачливим жестом розвів руками.

– Не можу, пам'ять.

– Від жінки, певно?

– Від друга, разом воювали.

– А, від бойового соратника… – промовив Олов'яников. – То інша справа. – Він повернувся до Олексія: – Поглянь, яка забавна!

Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.

– Рідкісна річ, – мовив Олексій, – таких, видно, небагато…

– У мене їх немало перебувало на моєму віку, – самовдоволено сказав Арканов, – а нічого такого не траплялося.

– Та їх усього і є дві! – сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. – Ось її пара. Теж від друга…

Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.

Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.

Олексій підвівся і спитав з нарочитою наївністю:

– Отже, він уже встиг тобі передати?

– Хто?

– Ну друг твій, сусіда, Степан Онисимович?

І тут всі побачили, як Арканов змінився на обличчі, воно в нього стало безглуздим від переляку, набрало сірого відтінку.

– Який такий ~ сусіда? – пробурмотів він. – Н-не знаю!

– Хіба? – не відпускаючи його погляду, сказав Олексій. – А він про тебе часто згадує, таку рекомендацію дає – позаздриш: незамінна, каже, людина! І Шаворський підтримує.

Поки він усе це говорив, з Аркановим відбулася дивна метаморфоза. Він відступив на крок, зіщулився і, здавалося, став нижчим на зріст. У нього по-старечому опали щоки, рясний піт виступив на лобі.

– Та ти що? Плутаєш з кимось.

– Ні, Лежин, не плутаю, спеціально прийшов побачити тебе!

Лежин обвів очима чекістів, зробив спробу посміхнутися, але усмішки не вийшло. Чекісти розступилися. Він стояв один посеред кімнати, незграбно розставивши лікті.

Не даючи йому опам'ятатися, Олексій сказав:

– А Нечипоренка ти впізнаєш: зараз його привезуть сюди!

– Брешеш, – вихопилося в Лежина. – Не взяли ви його!..

– Не взяли – так візьмемо! – проговорив Олов'яников, відсторонюючи Олексія. – Нарешті ти попався, собако! Зняти зброю!

Втягнувши голову, не спускаючи очей з начальника розвідвідділу, Лежин позадкував до стіни. Поряд з ним уже був Демидов.

– Сказано тобі, з-знімай! – злегка заїкаючись, наказав він.

Лежин відштовхнув простягнуту до нього руку і зробив рух убік, ніби хотів прослизнути до вікна між Демидовим і стіною.

Начальник оперативного відділу заступив йому дорогу:

– Стій!

– Пу-усти!

Наміряючись, певне, скористатися замішанням серед чекістів і вистрибнути у вікно невисокого другого поверху, Лежин раптом нагнувся і головою вперед кинувся на Демидова.

Однак з Демидовим не так легко було впоратися. Лежин збив його з ніг, але той, падаючи, встиг схопити шпигуна за відлогу куртки і рвонув його на себе. Вони покотилися по підлозі. На допомогу приспіли Олексій і чекісти, які опам'яталися від здивування й несподіванки.

Через кілька хвилин Лежин сидів на стільці, прикручений до нього ременем.

– Зараз говоритимеш чи після? – спитав його Олов'яников.

– Га-ади!.. – прошипів Лежин. Обличчя його було перекошене, сльози текли по щоках. – Слова не витягнете, га-ади!

– Значить, потім, – спокійно резюмував Олов'яников. – Ось, товариші, який камуфлет! – звернувся він до чекістів. – Півроку цей тип у нас вважався своїм. Видихувати, що він наробив, нам ще доведеться. Ну, та поступово видихаємо… А тепер слухайте. Його ми залишимо тут на день-два, в Чека не відправлятимемо. Про те, що сталося, не повинна знати жодна жива душа, навіть з наших, обставини того потребують. Ви зрозуміли мене? Жодна жива душа! Питатимуть, де Арканов, кажіть: послали у відрядження,

Переконавшись, що всі присутні добре зрозуміли його розпорядження, спокійно, наче нічого не сталося, Олов'яников заговорив про операцію в Люстдорфі. Коли розходилися, він затримав Олексія:

– Потім, якщо зможеш, приїжджай сюди. Разом допитаємо цю наволоч. – І, весело сяйнувши окулярами, пошепки додав: – Здорово, брат! Правильний сьогодні деньок!

КОНТРАБАНДИСТИ

Чекісти виїхали о восьмій годині на старому заїждженому грузовику. Олексій чекав їх на околиці міста, біля гори Чумки. Його посадили на дно кузова, закривши з усіх боків від сторонніх очей, і грузовик, деренчачи всіма своїми частинами, покотив по булижній дорозі на Люстдорф.

Інокентьєв ще зранку побував у цьому приміському висілку, населеному німецькими колоністами, і намітив місце для «прийому» закордонних «гостей»: відлюдну вкриту галькою відмілину, з двох боків одгороджену скелями, а з третьої – обривом. Сюди було важко дістатись, а ще важче – вибратися звідси.

Чекісти сховали грузовик у кущах на обриві і спустилися на берег, наламавши по дорозі по оберемку сухого бур'яну. На пляжі приготували три освітлювальних вогнища, для яких передбачливий Інокентьєв захопив бутель з гасом. Дисковий ручний кулемет системи Шоша встановили на скелі, що стрімко звисала над берегом.

Потім Олексій подбав про сигналізацію, обумовлену в депеші Рахуби. Два чекісти з ліхтарями влаштувалися в різних кінцях відмілини. Сигнали вони повинні були подавати по черзі, відзначаючи ділянку берега, до якої мали причалити «гості».

Коли все було готово, полягали на березі і почали чекати.

Ніч випала тепла й тиха. Ні вітерця в морі, ні шурхоту на обривах. Тільки легкий, скляний плескіт води. Великий, шерехатий з одного боку місяць завис над морем, розхлюпавши під собою сріблясту масну доріжку світла.

Олексій і Інокентьєв лежали поряд за великим гострим уламком скелі і курили в рукав.

– Як там мій Павка, Василю Сергійовичу? – спитав Олексій.

– Павка? – здивувався Інокентьєв. – З яких це пір він став твоїм?

– Ну, сказав як прийшлось. Як він там?

– Нічого, живе.

– За батьком сумує?

– Тепер трохи спокійніший став.

– А мене пам'ятає?

– Пам'ятає… – буркотливо повторив Інокентьєв. – У нього іншої й розмови нема: дядько Олекса та дядько Олекса. Чим ти його причарував?

– Рибу ми з ним ловили, – сказав Олексій, усміхаючись і з ніжністю згадуючи свого кирпатого приятеля. – Ну в підкидного дурня різалися…

– Розповідав він. Казав, ти в цій грі зовсім не тягнеш…

– Бреше! – гаряче заперечив Олексій. – Махляв багато, тому й вигравав. – Помовчавши, він обережно спитав: – Може, віддасте мені його, Василю Сергійовичу?

Інокентьєв трохи піднявся на ліктях.

– Та ти що, хлопче, з глузду з'їхав? Як це я тобі віддам його? Куди ти його дінеш?

– Знайду куди. Зі мною житиме.

– Де? В Нерубайські катакомби його потягнеш?

– Не вік же мені там тинятися, колись же я десь зупинюсь.

– Ач вигадав! – розхвилювався Інокентьєв. – І спаде ж таке на думку! Віддай йому хлоп'я, теж мені вихователь знайшовся! Ти сам спочатку людиною стань, сім'ю заведи…

– Заведу колись. А поки що ми б і з Павкою непогано жили.

– Кінчай! – суворо наказав Інокентьєв. – Павка мені замість сина. Моя Віра Хомівна біля нього мов квочка, зовсім забалувала хлопця.

– Ну от бачите! А зі мною…

– Кінчай! – ще суворіше наказав Інокентьєв. – Ач іграшку знайшов! Рідня він тобі, чи що?

– Так і вам же…

– Дурний ти! – глухо промовив Інокентьєв. – Мого Вітальку вбили в двадцятому році. В мене в серці пустота. Не зрозуміти тобі цього: молодий ще.

Сховавшись за каменем, він кількома сильними затяжками докурив цигарку. Оранжеві спалахи освітлювали його крупний ніс і білі брови.

– І щоб при Павці ніяких таких розмов не заводив! Не баламуть хлопця. Звичайно, він тебе вибрав би: йому з тобою вольниця! І все! Не люблю дурних розмов! – Він засунув недокурок під камінь і одвернувся.

Деякий час вони лежали мовчки. Потім Інокентьєв сказав:

– Погода мені не подобається. Повний штиль та ще й місяць. Можуть не прийти. – Він підвівся. – Подивлюсь, як хлопці…

Поклавши голову на камінь, Олексій думав про те, який хороший чоловік Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…

Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш – і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді – і навіть часто – це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина – про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах – можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…

Захрустіла галька. Підійшов Інокентьєв.

– Ану, послухай! – сказав він.

Олексій підвівся, прислухався. З моря доносилися глухі, ледве чутні тиркаючі звуки. Працював мотор.

– Наче йдуть!

Минула хвилина, друга, чорний, непроглядний оксамит морської далини тричі прокололи слабкі, короткі спалахи сигнального вогника.

– Вони! – сказав Олексій. – Хлопці, увага! – Він уже всіх чекістів знав на ймення. – Гурченко, іди до вогнищ. Гасу налий, коли вони підійдуть ближче, щоб не затухли. Не запалюй до пори… Ей, – крикнув він сигнальникам, – починайте! Решта – сюди! – Підійшовши до скелі, на якій влаштувався кулеметник, він нагадав: – Петров, стріляти не поспішай, спробуємо взяти без шуму. Якщо відірвуться од берега, тоді бий.

– Зрозуміло, – обізвався зверху голос того самого хлопця, що навів колись порядок в Оперному театрі.

Три чекісти підійшли до Олексія. З обох боків відмілини поперемінно замиготіли ліхтарі.

Пофиркування мотора стало частішим. Судно швидко наближалося до берега. Потім чекісти почули, як мотор переключили на холості оберти, а ще через кілька хвилин місячну доріжку перетнула тінь самого судна.

Це була не фелюга, як передбачалося, а великий морський дубок з довгою навкісною реєю на щоглі. Тихенько рокочучи, він підплив до відмілини. Відбувся вже відомий діалог:

– Чого мигаєте?

– Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?

– Скумбрію купимо.

– Скумбрії немає, є камбала…

З дубка спитали:

– Сивий тут?

– Тут.

– Нехай підійде. Решті стояти віддалік. – І неголосно попередили: —У нас кулемет!..

Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:

– Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?

Це був… Рахуба.

– Григорій Павлович? – намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.

– Я самий! Як там у вас?

– Нормально!

Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:

– Причалюйте!

Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.

– Люди з тобою надійні? – спитав Рахуба.

– Цілком, – запевнив його Олексій.

– Шаворський, звичайно, не прийшов?

– Ні. Тут… Іванов, його помічник.

– Не знаю такого.

– Він у нерубайських катакомбах жив, – на ходу вигадав Олексій, – офіцер.

– Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.

Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської – в губчека!

Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:

– Сам Рахуба!

– Зрозумів…

– Я сказав, що ви…

Інокентьєв не дав йому закінчити:

– Чув, ходімо…

– Ротмістр Іванов, – відрекомендувався він Рахубі. – З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!

Вони потиснули один одному руки.

Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.

– Починайте розвантажувати, – розпорядився Рахуба, – капітан поспішає. – Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: – Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.

Олексій покликав своїх:

– Приймайте, та живо!

Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.

Чекісти взялися розвантажувати суденце.

Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.

З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.

– Сходжу допоможу їм, – сказав Інокентьєв Рахубі.

– Не треба, самі впораються.

– Нічого, скоріше буде.

Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві:

– Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.

– Один упораєтесь?

– Якось!

Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.

Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.

– Підсади, – шепнув Олексій Царьову.

Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.

– Ку-уди?! – кинувся до нього один матрос. – Куди лізеш? Назад, назад!

– Стривай! – відхиляючись, сказав Олексій. – Допомогти хочу.

– Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!

Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.

– Михай! – гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.

До них пробирався капітан.

– Назад, Іване, назад! – закричав він здалеку. – Злізай скоро, назад злізай!

– Що там у вас? – почувся з берега стривожений голос Рахуби.

– Та от хочемо допомогти, – відповів Олексій, – а вони галасують…

– Ніякої допомоги не треба! – підскочив до нього капітан. – Злізай назад! – Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.

Олексій схопив його за руку, рвонув на себе і прямим зустрічним ударом у щелепу збив його з ніг. Навалюючись зверху, крикнув:

– Бери їх, хлопці!

Дубок сильно розгойдався: з обох боків в нього лізли чекісти. На кормі раптом несамовито закричав моторист. Зацвіркали кулі по берегу…

Крім капітана, на дубку було всього два контрабандисти (один матрос був на відмілині). Їх досить швидко скрутили. Гірше від усіх довелось Олексієві. Капітан був досить сильним чолов'ягою. Він зумів вивернутися з-під Олексія і вихопити ніж. Приловчившись, Олексій схопив його за зап'ястя і встиг відчути на шкірі тільки твердий ковзкий дотик сталі. Мовчки перекочувалися вони в тісному проміжку між бортом і основою щогли. Бандит намагався вдарити Олексія головою в обличчя, а Олексій думав тільки про те, щоб не випустити руку, що стискала ніж.

– Стережись, старший! – Марченко, нахилившись, стукнув капітана по голові рукояткою нагана.

У того одразу ж обм'якли руки, ніж випав, стукнувши об дно дубка.

– Мотузка є? – задихаючись, спитав Олексій, не випускаючи контрабандиста.

– Є.

– Давай сюди!

Коли капітан був міцно зв'язаний, Олексій скочив на ноги…

Сутичка на дубку почалася в цілковитій темряві. Коли вона скінчилася, на березі палали костри, освітлюючи широку відмілину, буре нагромадження каменів і жовтий, порізаний тріщинами зріз обриву, на якому метушливо коливалися короткі тіні.

На відмілині, скорчившись, лежав чоловік у синьому бушлаті.

– Василю Сергійовичу?! – крикнув Олексій.

«Убитий! – спалахнуло в мозку. – Де Рахуба?!»

Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко – чекіст, який запалив вогнища на березі.

З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.

– Держи його, Гурченко, не дай втекти, – закричав він.

Рахуба був весь на видноті, розчепірений на прямовисній стіні, освітлений танцюючим світлом вогнищ.

Тримаючись за кущ, який нависав з верхнього краю обриву, він однією ногою стояв на вузькому кам'яному виступі, а другою намацував опору, щоб відштовхнутися.

– Зараз я його зніму! – крикнув Петров.

Олексій хотів було зупинити його: «Не стріляй, живим візьмемо!» – але не встиг: гуркіт пострілу з важкого маузера розлігся по берегу.

Рахуба випустив кущ, відкинувши голову, на мить застиг на місці, потім щось осипалось у нього під ногами, і, вигнувши спину, він полетів униз мимо чекіста, який притиснувся до стіни.

Коли Олексій підбіг, Рахуба вже був мертвий. Він лежав горілиць, з відкритими очима і судорожно роззявленим ротом.

– Ех, перестарався Федько! – промовив Гурченко, що стрибнув з обриву. – Готовий!

– Обшукай його! – сказав Олексій і кинувся назад, до Інокентьєва.

Царьов і мокрий по пояс Марченко обережно повертали командира на спину. Інокентьєв глухо, тяжко стогнав. Олексій присів навпочіпки.

– Що, Василю Сергійовичу?..

Інокентьєв не відповів. Із рота в нього юшила кров.

– У живіт він йому стріляв, гад, – промовив Царьов, – прямо впритул, крізь кишеню. Він нічого й зробити не встиг… Нагору треба нести, в машину.

– Розтрясе його по дорозі, – зауважив Марченко. – Не доїде.

Олексій оглянувся. Чекісти підтягували до берега дубок, на якому все ще працював мотор. Знову стало темно: сухий бур'ян, политий гасом, швидко догоряв. Підійшов Гурченко з ліхтарем.

– Хто розуміється на моторі? – спитав Олексій.

– Я, – сказав Петров. – А що?

– Дубок зможеш довести до Одеси?

– Що ж тут мудрого?

– Тоді повезете морем, – сказав Олексій. – Ану, взяли!..

Інокентьєва підняли з землі і перенесли на дубок. Від болю він втратив свідомість.

Відтягнувши до щогли зв'язаних контрабандистів, Інокентьєва поклали на широку банку в передній частині суденця.

– Можете їхати, – сказав Олексій Петрову. – Марченко, бери Царьова і Нилова, залишитесь вартувати зброю.

– А ти?

– Я на грузовику поїду. Зустріну їх на Карантинній пристані.

Він зліз на берег, почекав товаришів, і вони втрьох відштовхнули дубок з відмілини.

Заторохтів мотор. Суденце повільно відпливло од берега, розвернулось і почало віддалятися. Зникло в пітьмі. Тільки два сигнальних ліхтарі довго ще миготіли тьмяним світлом.

– Довезуть чи не довезуть? – промовив Царьов.

Ніхто йому не відповів. Олексій труснув головою:

– Ну, все. – Він провів долонею по обличчю. – Піду. Цього, – він кивком показав на Рахубу, – покрийте чимось. Близько нікого не підпускати.

– Зрозуміло!

– Поки що…

І, відчувши рантову важку втому в усьому тілі, повільно пішов до обриву.