Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"
Автор книги: Олександр Лукін
Соавторы: Дмитро Поляновський
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц)
Частина III
ДІАНА З ОЛЕШОК
ПО СЛІДУВ ніч на сьоме серпня заговорили гармати, а з світанком до лівого дніпровського берега ринула флотилія баркасів, шаланд і чорних покалічених пароплавчиків, вщерть заповнених військами. Над Дніпром схрестились невидимі траси снарядів, розпушилася шрапнель. І вітер поніс до берегів пороховий гар. Правобережна група Червоної Армії форсувала Дніпро.
До вечора білих вибили з Олешок і, розвиваючи наступ, рушили на Великі Копані, громлячи лівий фланг врангелівського генерала Драценка. В рух прийшов весь Каховський плацдарм. Херсон, відокремлений Дніпром від основного театру воєнних дій, опинився в тилу, але зате незмірно зросло значення Олешок, через які йшов потік військ і військових вантажів.
Крім всяких інших справ, чекістам тепер доводилося разом з особливим відділом працювати з полоненими, яких нагнали з-за Дніпра величезну кількість. Треба було відібрати тих, хто потрапив до білих по непорозумінню, кого мобілізували примусово, обдуривши чи залякавши. Потім з ними працювали агітатори.
За два дні до початку наступу Олексій з кінним загоном ЧОПу виїхав у сільські райони. В Крамова в найближчих селах була велика агентура. На її ліквідацію ЧК послало два загони. З другим вирушив Воронько;
Загоном, в який потрапив Олексій, командував Філімонов, донський козак, кремезний і весь мовби наспіх вирублений з мореного дуба. Він був винахідливий і невтомний, як машина.
Більше місяця загін вештався по селах і хуторах. Дехто з крамовців був уже попереджений і встиг утекти. Захопити вдалося дев'ятнадцять чоловік.
У кожного арештованого Олексій випитував про Маркова. Так, говорили вони, наїздив, привозив розпорядження від Крамова, довго не затримувався. Зовнішність описували точно. Знали його як Крученого. І тільки один заможний дячок з Снігурівки сказав:
– Прізвище у них інше було. Я їхнього батечка знав – сурйозна людина купецького звання, Михайло Степанович Марков. Кажуть, в чека шльопнули. Син весь у нього пішов. Він вам батечка не простить, я думаю. Закваска у нього люта, купецька.
– А де він зараз?
– Е-е, хто ж його знає! Він всю округу наскрізь вивчив, що тут, що за Дніпром, кожну стежечку, наче вовк якийсь. Бродить де-небудь. А може, з Врангелем пішов. Тільки не думаю…
– Чому?
Дячок хитро поморгав очима.
– Звір від барлога далеко не тікає. У нас різні власті бували: і Денікін, і Григор'єв-отаман, і ваші приходили, і чужинці хазяйнували, а ній усе тут, при будь-яких властях. То на світло, то в тінь, а щоб податися кудись – такого не було ні разу. В нього багато куточків навколо.
– Що за куточки?
– Оцього не знаю. Все з чуток.
– А які чутки?
– Базікають люди… Та ж чутка – що? Дим. Пролетіла й нема її.
– Що ж про нього зараз гомонять?
– Різне… Хіба все запам'ятаєш! Пам'ять уже не та…
Дячок почав плутати. Більше від нього нічого не можна було добитися.
Трохи пізніше затримали мірошника, який колись мав справу з Марковим-старшим. Від нього дізналися, що за деякими відомостями Марков-син переховується в Олешках або поблизу них.
Після всіх цих допитів в уяві Олексія Марков почав виростати в ще значнішу фігуру, ніж йому здавалося раніше. Було очевидно, що два роки і для Маркова не минули даремно. Він заматерів, перетворився на досвідченого, випробуваного ворога, який обрав цілком певну галузь діяльності: підпілля, шпигунство. При Крамові Марков здійснював найважчу роботу, зв'язану з постійною небезпекою, проте сам увесь час лишався в тіні. І Олексій не був схильний пояснювати це просто обережністю, вірніше, не тільки нею. «Скромність» Маркова була для нього свідченням того, що Марков – ворог по натхненню, упертий і послідовний, який не вибирає засобів і на все готовий…
Загін Філімонова повернувся в Херсон у вересні. На трьох возах везли арештованих, на четвертому – поранених бійців. Філімонов теж був поранений, але сісти на воза відмовився. В Херсоні його зняли з сідла і на руках віднесли у госпіталь.
Олексій так стомився, що, приїхавши, насилу зміг доповісти Величку. Додому він не пішов, а ліг у дежурці на лавці і як убитий проспав до наступного ранку. Прокинувшись, сходив у їдальню, потім піднявся в свою кімнату.
Воронько ще не приїздив. Їх кімнату зайняв Федя Фомін. Він допитував полонених. Насунута на брови кубанка, очевидно, повинна була надати його рум'яному обличчю суворого виразу. На столі в бойовій готовності лежав револьвер.
Троє полонених переступали з ноги на ногу біля дверей, чекаючи своєї черги, і з шанобливим переляком розглядали грізного чекіста; четвертий тупцювався перед столом. Це був непоказний чоловічок в англійській шинелі, яка висіла на ньому, наче на кілку.
Побачивши Олексія, Федя занепокоївся.
– Ага, приїхав! – якось вже надто радісно закричав він. – Виконав складне бойове завдання? Придушив місцеву контрреволюцію?
Полонені витріщилися на Олексія, вирішивши, що перед ними дуже великий начальник червоного ЧК.
Не даючи здивованому таким прийомом Олексієві відповісти, Федя пояснив:
– Довелося зайняти твій кабінет. У мене в кімнаті зараз не можна, там вирішується одна дуже таємна справа… – І, повернувшись до полонених боком, моргнув Олексієві лівим оком: мовляв, мовчи.
Ніякої кімнати, навіть постійного місця у Феді не було, і він боявся, щоб Олексій нескромним зауваженням не підірвав його авторитету. Олексій це зрозумів і промовчав.
Федя, треба зауважити, високо цінив його стриманість, особливо після спіймання сигнальника: Олексій нікому не сказав, що в ту ніч Федя проґавив Крученого. А оскільки один шпигун був усе-таки спійманий, то честь цієї операції поділялася між ними нарівно.
Бачачи, що з боку Олексія його авторитету не загрожує ніяка небезпека, Федя впевнено продовжував допит:
– З яких будеш, Петро Кисельов?
– По селянству ми… – гугняво відповідав полонений.
– Ти в нас стріляв?
Полонений похнюпився.
– Говори як на сповіді! Не бійся.
– Стріляв…
– Навіщо стріляв?
– Наказали…
– Хто наказав?
– Взводний, хто…
Пронизливо дивлячись на нього, Федя підвищив голос:
– А ти знав, що стріляєш у Радянську владу, в твою ж рідну селянську владу?
– Знав…
– Так навіщо стріляв?
– Та наказували ж!
– А ти розумієш, – розтягуючи слова, спитав Федя, – що тобі за це належить?
Полонений подивився на носки черевиків, пом'явся і невпевнено промовив:
– Розстріляти мене, бо ж, правда, знав…
– А! – задоволено посміхнувся Федя. – Розумієш, що розстріляти за це мало! Ну, то йди. В інший раз розбирайся! Йди по коридору ліворуч, останні двері, до товариша Павликовича. Вій тебе направить, куди треба…
В такий же спосіб допитавши решту полонених, Федя відпустив їх і, відразу втративши солідність, кинувся до Олексія.
– Здоров, Альошко! Приїхав!.. Цілий? – говорив він, обмацуючи Олексія, наче не вірячи, що це справді він, у плоті й крові.
– Ти що тут наробив, чекіст? – спитав Олексій, показуючи на книги Воронька, з яких була знята ряднина.
– А що? Я тільки подивився.
– Почекай, приїде Воронько, він тобі покаже…
Федя зневажливо свиснув:
– Сьогодні не приїде, а завтра я – ф'ють, і шукай вітра в полі.
– Що таке?
– Їду на відповідальне завдання! – урочисто оголосив Федя.
– Куди?
– В Олешки. Цілу групу посилають і мене теж.
– Навіщо?
– В Олешках контра розходилася. Наших з-за рогу б'ють. Словом, треба все викрити. Найбойовіших хлопців підібрали. Я, між іншим, не набивався, мене Величко призначив.
– Правда?
– Що я, брехатиму?!
Олексій побіг до Величка.
– Правда, що в Олешки їде група?
– Їде.
– Відпустіть мене з ними, товаришу Величко!
– Там людей досить.
– Товаришу Величко, арештований Середенко, мірошник, показує, що Кручений зараз в Олешках. Прошу дозволити мені продовжити цю справу.
Величко зім'яв пальцями нижню губу, подумав.
– Ходімо до Брокмана, – сказав він.
Голова ЧК зустрів Олексія привітно.
– А, мандрівник! Чого прийшов?
– Просить послати його з групою Іларіонова, – сказав Величко. – Дізнався, що Кручений в Олешках.
Олексій доповів про свідчення мірошника,
– Чутки не перевірені, – сказав він, – але все-таки… Адже я один знаю його в обличчя, товаришу Брокман.
– Ти… Як ти думаєш? – спитав Брокман у Величка.
– Я так вважаю: з Іларіоновим ми його не пошлемо. Стривай, стривай, – спинив він Олексія, – поїдеш окремо. Ти в ЧК нова людина, ще не примелькався, це треба, використати. Зведемо тебе з Корольовою…
– З якою Корольовою?
– Є одна в Олешках. Жила там при білих, надійна людина. Зв'язуватиме тебе з Іларіоновим. Сам тримайся окремо: Олешки – маленьке містечко, вмить усе буде відомо, Іларіонова я попереджу. Тепер щодо обстановки. Крученого, звичайно, спіймати треба, але дивись не захоплюйся, справа не тільки в ньому. В Олешках штаб групи військ. Через місто йдуть війська. Зараз там саме місце для шпигунів. Останнім часом вони вбили трьох командирів і шість червоноармійців. Ясно, в місті зграя, а твій Кручений, якщо він в Олешках, мабуть, не остання, спиця в їхньому колесі. Думаю, ось як треба діяти…
Величко виклав свій план, Брокман цей план схвалив.
– Перед від'їздом зайди, напишу записку до начальника штабу Саковніна, я його добре знаю, – сказав він. – Величко, підготуй йому документи по всій формі… – І посміхнувся: – Прізвище придумай найкрасивіше.
– Хай їде під своїм, – заперечив Величко. – Він же тутешній. Зустріне знайомого – і кінець, провал.
– Теж правильно, – погодився Брокман. – Обдумайте все як слід і не гайтеся. Завтра ж відправ його…
МАРУСЯ КОРОЛЬОВА
Група, очолювана Іларіоновим, вирушила на світанку. Олексій виїхав удень. В кишені у нього лежало призначення в армію на посаду штабного писаря і документ з херсонського госпіталю, де він нібито лікувався від поворотного тифу.
Старий, що сочився парою й димом, пасажирський пароплав «Петро», який робив регулярні рейси між Херсоном і Олешками, відходив о третій годині дня… На двох його палубах у страшенній тісноті сиділи біженці з мішками й корзинами. Чоловіків було небагато. Більше – жінки, змучені і злі. Мовчазні діти байдуже дивились на пропливаючі береги.
«Петро» шльопав колесами повз висохлі за літо плавні, повз вербові зарості і комиші, що буйно розрослися. Білі чаплі поважно перелітали через пароплав, опускались біля берега і, підібгавши одну ногу, нерухомо застигали на мілководді.
Через годину в завороті Дніпрового рукава, який називається тут річкою Конкою, показались червоні пристанські дахи, дебаркадер і поряд з ним піщаний спуск до води. Олешки,
Перегороджуючи всю річку, «Петро» незграбно розвернувся і підійшов до дебаркадера. Почалась висадка. Проминувши матросів, що перевіряли квитки, Олексій, зіскочив на дерев'яний пірс і разом з натовпом вийшов у місто.
В дитинстві він часто бував тут у тітки, яка померла на початку революції. Містечко було схоже на велике село: білі, вкриті соломою мазанки, баштани, садки, городи, що збігали до самої річки, тихі, порослі травою вулиці, де вільно паслася худоба. Тепер і сліду немає тієї безтурботної тиші, якою колись славились Олешки. На вулицях обози, тачанки, конов'язі. В місті, не вивітрюючись, стоїть змішаний запах гною, дьогтю і свіжого хліба, який пекли в багатьох будинках для армії. Скрізь червоноармійці, матроси. Раз у раз проносяться вершники-ординарці.
Олексій прибув у штаб.
Оформлення на посаду писаря зайняло небагато часу. Огрядний, насмішкуватий начальник штабу Саковнін, прочитавши записку Брокмана, сказав:
– Сьогодні приходив один з ваших, Іларіонов, попереджав, що приїдете. Ну, що ж, писар з вас, оскільки я розумію, поганенький. Служитимете при мені. Можете відлучатися, не доповідаючи… Коли щось потрібно буде – звертайтеся…
Олексій відкозиряв і пішов шукати Корольову.
Корольова жила в похиленій хатинці аж на околиці містечка, поблизу піщаних дюнів (за Олешками починався широкий степ, сухий і безводний, наче пустеля). Біля будинку був невеличкий садок з городом, засадженим, головним чином, картоплею. Біля хвіртки – собача будка. Кудлатий чорномордий пес кинувся під ноги Олексієві. Олексій зупинився, вичікуючи – може хтось вийде на собачий гавкіт.
За хвилину вийшла дівчина в косинці, жовтому сарафані й білій сорочці з засуканими рукавами і сердито гукнула:
– Навіщо пса дратуєш? Кого треба?
– Корольова тут живе?
– Хомко, на місце! – дівчина загнала собаку в будку і ногою загородила вхід, не даючи йому вискочити.
– Іди в хату, – сказала вона Олексієві, дивлячись на нього суворими світлими очима.
Пригинаючись у дверях, Олексій ввійшов у тісну хату з великою російською піччю і до блиску вимитими, віконцями. Тут було дуже чисто, пахло сіном. Біля вікна сиділа літня жінка в сірій кофті; обличчя в неї було темне, вкрите дрібним мереживом добродушних зморщок. Вона щось розтирала в глиняній мисці.
– Здрастуйте, – привітався Олексій,
– Сідай, сідай, – закивала жінка, – нічого…
– Вона глуха, – сказала дівчина, входячи в кімнату. – Ти з нею голосніше.
– Хто тут Корольова?
– Обидві ми Корольови. А що треба?
Намагаючись приховати здивування (не таким малювався йому підпільний працівник ЧК), Олексій сказав:
– Величко тобі привіт передає.
– Ти Михальов?
– Я.
– Мені Іларіонов говорив.
«Вже встигла побачити!» все більше дивуючись, подумав Олексій.
– Документ у тебе є?
– Ось він…
Вона прочитала його госпітальний документ, причепливо вдивляючись у підписи лікарів. Олексій знав: усі вони були зроблені рукою Величка. Повернувши папір, дівчина посміхнулась, і йому відразу стало зрозуміло, що її суворість, різкі інтонації в голосі і незалежна манера триматися – все це напускне, що їй більш властиво посміхатися, швидко й багато говорити, бурхливо виражати радість і незадоволення. На вигляд їй можна було дати років вісімнадцять, а то й менше. В неї була міцна фігурка, миловидне лице з ямочкою на правій щоці, рот маленький – верхня губа тоненька, нижня припухла. А очі вже не здавалися суворими і були такі великі, майже круглі.
– Здрастуй, – сказала вона і простягнула руку. – Маруся. Згадали-таки про мене! А то ж відтоді, як білих прогнали, сиджу тут, ніби нікому й не потрібна. Я і в райком комсомолу писала, і Величку, і Адамчуку, а вони відповідають: сиди і все!.. Ти надовго? В якій справі?
Олексій озирнувся на жінку, яка, не звертаючи уваги на них, продовжувала щось розтирати макогоном у глиняній мисці.
– Вона не чує, – відмахнулася Маруся. – Це моя тітка, татова сестра. Вона лікарка, травами лікує. Вона глуха… При ній все можна говорити.
Олексій розповів, для чого приїхав. У Марусі запалали щоки. Вона сплеснула руками.
– Ой, правда! Тут нечисто, в Олешках. Після білих стільки погані лишилось – біда! Офіцерики різні, куркульня, їх можна хоч зараз узяти. Хочеш, проведу? – вона схопилась і, готова до негайних дій, почала поправляти косинку на голові.
– Стривай, Марусино, – зупинив її Олексій. – Тобі Іларіонов говорив, що треба робити?
– Зрозумієш цього Іларіонова! Чи то тобі допомагати, чи то йому…
– За вказівкою Величка, будеш при мені для зв'язку. Відразу домовимось: накази виконувати точно і без суперечок. Обстановка складна!
На мить в її очах спалахнули непокірні вогники, але відразу ж і погасли.
– Гаразд, – сказала вона. – Зі мною клопоту не буде!
– Хтось знає в місті, що ти була в підпіллі?
– Ніхто.
– Ти ж і при білих тут жила?
– Так.
– А що робила?
– Хіба Величко тобі не казав?
– Ні.
– Зовсім-таки нічого?
– Зовсім.
Йому здалося, що Марусю це засмутило.
– Вистачало діла, можеш бути спокійним! – сказала вона і нахмурила тоненькі брови. – Ми з Анею Гольдман усю розвідку вели…
Олексій глянув на неї з недовір'ям. Він і раніше знав, що з зайнятих білими Олешок весь час надходять відомості про врангелівські війська, але ніколи не міг подумати, що посилає їх така тендітна на вигляд дівчина, майже дитина…
– У нас зв'язковим був дядя Фрол Селемчук, він рибалить на Конці, – розповідала Маруся. – Мало не через ніч їздив у Херсон, а він старий, шістдесят три йому… Ми тут таке затівали!.. Я вже ходила до них у штаб на роботу найматись, тільки не вийшло. Один офіцерик – мокрогубий такий, зуби гнилі, – дуже чіплявся. Думала, жива не вийду.
Олексій відкривав у дівчині все нові й нові риси. Він помітив дві, немов бритвою проведені, зморшки на стику брів; коли Маруся хмурилась, вони надавали її обличчю упертого, недоброго виразу. Іноді вона великим пальцем заправляла під косинку русі кучерики, що вибивались біля вуха: це був нервовий рух, в якому вгадувалася звичка постійно бути насторожі.
– А де зараз ця… Аня? – спитав Олексій.
– Аню спіймали, – потемнівши в очах, відповіла Маруся. – Той гнилозубий. Кароєв його прізвище – солдатам віддав на поталу, а потім її повісили за коси. Вона одна про мене знала і не виказала. Нас з нею разом у ЧК направив міськком комсомолу.
– Кароєв? – перепитав Олексій.
Це був контррозвідник, який завербував Солових…
– Закатували Аню… – Маруся зморщила ніс, у неї сіпнулося підборіддя. – Сама винна. Зі мною вони такого не зробили б!
– А чим же ти краща?
– Не краща. – Дівчина пошарила пальцями по плічку сарафана і з вшитої в ньому маленької кишеньки видавила срібний пакетик з фольги.
– Ось, – сказала вона, – Знаєш, що це таке? Найсильніша в світі отрута, мені один лікар пояснив. Називається ці-ян. Мабуть, китайська: в тринадцятій армії були хлопці з китайців, так у них імена схожі. Сунеш таку штуку в рота, зубами – р-раз – і відразу смерть. Умить вбиває! В Херсоні дістала, коли аптеку конфіскували. Я Ані говорила: візьми, знадобиться, в мене ще є. А вона каже: не треба, все одно не наважусь. Муку прийняти наважилась, а ці-ян ні…
– Слухай, Маріє, – сказав Олексій, – тут був раніше телеграфіст Солових…
– Був такий, – підтвердила Маруся, ховаючи пакетик у потайну кишеню. – Він при білих пропав.
– Ти знаєш, де він жив?
– Ні.
– Дам тобі адресу. В нього повинні бути родичі. Постарайся узнати, що їм відомо про нього, їх імена і взагалі про всю сім'ю. З сусідами поговори. Тільки обережно, щоб потім не базікали: от, мовляв, приходили, випитували.
– Зрозуміло.
– Завтра вранці знайдеш мене в штабі. Коли приставатимуть, хто та для чого, скажи, знайома або там наречена, чи що…
– Добре, – Маруся поправила кучерик біля вуха, – зроблю.
РОДИЧІ СОЛОВИХ
Побувати у родичів Солових Олексієві порадив Величко.
Злополучний телеграфіст, незважаючи на свій переляк, відмовився назвати даму серця. Варто було тільки заговорити про неї, як його наче хто підміняв.
– Ні, ні! – говорив він, притискаючи руки до грудей і гарячково поблискуючи очима. – Я жертва, і вона жертва!.. Я готовий усе розповісти! Я їх ненавиджу, цих негідників! Вони обдурили її так само, як і мене! Вона поетичне створіння… Вона вірила мені… Благаю вас: хай я один постраждаю!.. – Але він тут же лякався своїх слів, починав присягатися, що, піддавшись на умовляння контррозвідників, зробив необдумано, не бажаючи нікому заподіяти шкоди…
Його упертість викликала в Олексія почуття, схоже на повагу: як-не-як це було проявом характеру…
Можливо, телеграфіст говорив правду, і особа, що полонила його, справді була іграшкою в руках контррозвідників. Проте Олексій, а тим більше Величко, знали, що зв'язки з контррозвідкою легко не пориваються, що особа могла знати, кого, відступаючи, врангелівці залишили в Олешках.
Та й взагалі, треба ж було з чогось почати!..
План в Олексія був такий: прийти до родичів Солових, видати себе за людину, що сиділа в ЧК разом з телеграфістом, і постаратися вивідати, хто вона, ця особа. Треба сказати, що в ЧК потрапив випадково. Ні, він не контра в тому розумінні, яке вони надають цьому поняттю. Але він і не червоний. Він з тих, що вагаються. Пливе собі за течією, куди винесе. Винесло до червоних – працює на них. Потрапив би до білих – ще краще… Та ось не потрапив. Ну, що ж, почекаємо, побачимо, як піде далі. Війна ще не завтра кінчається, все може бути…
Коли спитають, за що взяли в ЧК і чому після цього червоні все-таки лишили його в себе на роботі, можна розповісти про госпітальну історію з уваркою м'яса, яку розплутав Воронько. Сказати, що, не подумавши, виступив на мітингу, вимагав самосуду над лікарями. Чекісти забрали його і ще кількох чоловік, потримали, пострахали і випустили. І ось там він зустрів Солових, сидів з ним три дні в камері. Ділились останнім. А коли Олексія звільняли, Солових попросив зайти до рідних, якщо доведеться бути в Олешках.
Це, здається, виглядало правдоподібно…
Вранці прибігла Маруся. По сусідству з Солових жила бабуся, яка ходила до Марусиної тітки по трави. Маруся дізналася від неї, що сестру телеграфіста звуть Вандою. Її чоловік, Володимир Аполінарійович, колись служив в Асканії-Нова – маєтку відомого в окрузі поміщика Фальцфейна. Батько Солових, акцизний чиновник, помер давно, а мати лише, рік тому отруїлася грибами і теж померла. Ванда і її чоловік ніде не працюють, торгують чимось на базарі.
Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться…
Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.
Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ґанком. Позаду – яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в пічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де-не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.
Очевидно, це був шурин телеграфіста.
Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.
Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.
З хвилину обоє мовчали.
Першим заговорив товстун:
– Вам кого?..
Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.
– Солових Владислав тут жив? – спитав він.
– Ну, тут, – відповів товстун, почекавши. – А вам навіщо?
– Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир… забув по батькові?
– Аполінарійович.
– Значить, ви? – Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: – Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий… Надію має побачити особисто…
– Ага…
– Хай, каже, не турбуються. Скоро, мовляв, ще дам звістку.
– Та-ак…
– От і все.
– Зрозумі-іло…
Олексій чекав запитань. Їх не було. Товстун мовчав і дивився Олексієві просто в очі, марно клацаючи ножицями в повітрі.
– Коли що треба, я в штабі працюю… писарем, – сказав Олексій. – Спитати Михальова.
Він одірвався від паркана і пішов, не озираючись, але відчуваючи, що товстун дивиться йому вслід.
Олексій повернувся до штабу похмурий і сів переписувати якісь накази. Доводилося все обмірковувати заново. Невдача зламала такий простий і ясний план. Чому? В розмові з товстуном він поводився правильно і пішов теж вчасно: настирливість відразу ж видала б його. Може, шурин просто злякався, а після одумається і все-таки прийде дізнатись про долю свого нещасливого родича? Навряд. Видно, стріляний горобець, почув недобре. Ех, треба було не з ним розмовляти, а підстерегти Ванду, сестру: з жінками все-таки легше… Звичайно, дурна макітра заднім розумом тільки й сильна.
Так Олексій картав себе доти, поки від цього пустого заняття його не відірвав голос чергового по штабу:
– Михальов, на вихід! Приймай гостей: дамочка до тебе прийшла!
Писарі, радіючи нагоді відірватись од роботи і позубоскалити, загомоніли:
– Спритний хлопець! Йде коли хоче. За які заслуги!
«Ну, почекай же! – подумав Олексій, ідучи до виходу, – Сказано, дома чекати, зайвий раз людям очі не мозолити». Він вирішив, що прийшла Маруся.
Але біля виходу, замість Марусі, стояла висока, худа жінка з припухлим від недавніх сліз обличчям. Лише побачивши її опуклі водянисті очі і біле, немов кислотою травлене волосся, Олексій догадався: Ванда, уроджена Солових. У нього радісно забилося серце. Перебираючи бахрому хустки, жінка злякано дивилась на озброєних людей, що снували біля штабу.
Олексій пройшов повз неї і, злегка зачепивши ліктем, неголосно кинув:
– Ходімо…
Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.
Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупичок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.
Він раптом відчув усю складність свого завдання.
Солових був врангелівськнм шпигуном і справедливо повинен був попести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною – братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав… Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла… Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..
– Ви сестра Владислава? – спитав він.
Вона мовчки кивнула.
– Я з ним сидів у ЧК три дні…
– Він живий?
– Живий… Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.
Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.
– Ви не плачте, – півголосом сказав Олексій. – Може, ще обійдеться…
– За що… Його… схопили?
– Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати, І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього…
Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.
– Так, так, – сказала вона, – справді, заходив якийсь… Тільки ми не знали, вірити йому чи ні. Чоловік у мене такий підозріливий… Він і про вас погано подумав, ви вже пробачте, такий час…
Олексій великодушно махнув рукою:
– Пусте. Тепер до кожного треба з перевіркою… А коли він заходив, при білих?
– Ні, пізніше.
«Марков, – подумав Олексій, – кому ж іще?»
– А ви, пробачте, як туди потрапили? – несміливо спитала жінка.
Олексій в кількох словах розповів їй про «м'ясний бунт» в госпіталі, і як його для острашки взяли в ЧК, і як у камері подружив з Солових… Він сказав, що годують у ЧК цілком пристойно і жити можна. Головне, одкрутитись від обвинувачення. Адже там теж не звірі, чого попусту базікати, даремно не розстрілюють…
– Коли мене відпускали, мені Владислав сказав: передай уклін Ванді (вас же Вандою звуть?) і чоловікові її, Володимиру, а також їй, – Олексій понизив голос.
– Кому «їй»? – жваво спитала Ванда.
– Ну, їй… Самі, мабуть, знаєте…
– Діні?.. – і у неї вмить висохли очі. – Федосовій? Цій змії?
– Тихше! – нагадав Олексій.
Але жінка, забувши про обережність, голосно заговорила, що ця дівиця – нещастя їх сім'ї, що вона загубила Владислава, закрутивши йому голову своєю божевільною фантазією! Він був готовий для неї на що завгодно, а вона, вертихвістка, навіть ні разу не зайшла відтоді, як він зник.
– Тихо! – зупинив її Олексій. Тепер він знав усе, що його цікавило. – Не можна так… голосно.
– Пробачте!.. Жахливі нерви!.. Стільки переживань…
– Мені, мабуть, треба вже назад, – сказав Олексій, вдаючи, що його налякала невитриманість Ванди.
– Так, так… Спасибі вам. Вибачте…
– Ідіть ви раніше, – сказав Олексій. – Я потім. Вона приклала хусточку до очей, схлипнула, кивнула на прощання і вийшла з тупичка.
Олексій, почекавши, кинувся в протилежний бік – до Марусі.