Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 37 страниц)

НЕЧИПОРЕНКО ТА ІНШІ

Нечипоренка в хаті не було. Господарка, пишна дебела молодиця з начорненими бровами, сказала, що «батько пішов на майдан більшовиків вішати». Цигальков знову запропонував Олексієві:

– Може, сходимо все-таки?

Ніби переборюючи спокусу, Олексій сказав:

– Добре б… Тільки очей багато.

Цигальков, зрозумівши його, кивнув:

– Тоді посидьте тут, я вас ненадовго залишу. Галино Сергіївно, прошу вибачити! – Він клацнув підборами і вийшов.

Боровий поклав мішок з «Ундервудом» на підлогу; одводячи очі, промовив:

– Сходить подивиться, що там… – і рушив за Цигальковим.

У залишені напіввідчиненими двері знову ввірвався дикий, сповнений нестерпного болю крик…

Господарка ойкнула, зачинила двері і поскаржилась:

– Не можу терпіти! Я й худобину, коли ріжуть, не дивлюсь. Вели б у степ!

Галина сіла на лавку, розв'язала косинку і заходилась поправляти зачіску.

Важко передати почуття, що оволоділи Олексієм. Поряд умирали товариші, невідомі його друзі. Умирали тяжко. Що придумали для них бандити? Печуть п'яти? Нігті зривають? Вирізають ремені з спини й сіллю посипають закривавлене оголене м'ясо?.. Краще не думати про це!..

Але як не думати, коли нерви напружені до краю, а слух чутливо ловить кожен звук, що долинає зовні? Коли тебе, ніби окропом, захлюпує ненависть і кричати хочеться від безсилої люті й усвідомлення власної безпорадності!..

А тут ще чужі пильні очі. І взнаки не дай, що тебе це скільки-небудь зачіпає!..

Зібравши всю волю, Олексій примусив себе підняти з підлоги і витягти з мішка «Ундервуд». Не кваплячись прибрав місце на столі, поставив машинку і заходився збирати гвинтики й планки, що повідпадали. Крики тепер стали глухіші, але щоразу, коли вони пробивалися до хати, було таке відчуття, немов кістлява рука хапає за серце і безжалісно стискає його твердими шишкуватими пальцями.

– Іди ляж, – сказала молодися Галині. – Бач, як стомилася з дороги, зовсім бліда! – І вона повела Галину в другу половину хати.

Коли через півгодини з вулиці ввалилися люди на чолі з осавулом Цигальковим, Олексій все ще порався біля «Ундервуда». Бандитів було шестеро. Боровий не прийшов.

Цигальков представив Олексія Нечипоренку. Високий дебелий отаман був в англійському зеленкуватому кітелі і смушковій петлюрівській папасі з золотим шиттям на шлику. Довгі пшеничні вуса зачесані вниз по-запорозьки. Очі маленькі, розумні, підпухлі. Коли він скинув папаху, виявилось, що його кругла, правильної форми голова чисто поголена. «Коли б ще оселедець – справжнісінький Тарас Бульба», – подумав Олексій.

Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.

– Од Вікентія? – запитав Нечипоренко.

– Так точно!

– Друкарню привезли? – Він підійшов до столу і ткнув пальцем у клавіші.

Важельок з літерою судорожно підскочив, дзенькнув і застряв.

– Що таке?..

– Зіпсувалася в дорозі, – сказав Олексій. – Галина її вночі в узголів'ї примощувала, мабуть, зламала щось.

– Отакої! Що ж тепер робить?

– Наладимо, – мовив Цигальков, оглянувши машинку. – В Парканах є годинникар, він полагодить.

– А де сама Галя?

– Спить, – пояснила господарка, – постелила їй на своєму ліжку.

– Ану, поклич!

– Нехай відпочиває, батьку, стомилася в дорозі дівчина.

– Є ще справа, – сказав Олексій, щоб одвести розмову від машинки.

Нечипоренко поманив його в куток:

– Ну?

– Шаворський зустрітися з вами хоче.

– Чому?

– Домовитись про спільні дії: він дещо намітив.

– Де зустрітись? Коли?

– Він пропонує Нерубайське, у священика. А коли – самі скажіть. Чим швидше, тим, звичайно, краще. До речі, наказано передати, що там ви побачите немало цікавого.

– Що?

Олексій хотів відбутись якимсь багатозначним натяком, але тут у нього майнула думка: він несподівано пригадав, що в Нерубайському є катакомби, про які навколо ходить недобра слава.

– Катакомби в Нерубайському знаєте?

– Ну?

– Там дещо є про запас.

– Ага!..

Вертячи в пальцях якийсь невеликий блискучий предмет, Нечипоренко в задумі ворухнув вусами. На його м'ясистих щоках здувалися й опадали рожеві горбки.

– Добре. Коли думаєш вертатись?

– Та хоч зараз.

– Гостюй до вечора, я все обмізкую…

Бандити вмощувалися за столом. Цигальков усадив Олексія по праву руку від себе, навпроти Нечипоренка. Господарка повиймала з печі важкі чавуни з жирною запашною їжею, поставила два глечики з самогонкою. Коли посідали, похмурий рябий парубок із жорстким чубом, що прикривав шрам на лобі, сказав:

– От кому перепало, Горпинці. Ще обоз візьмемо – їй на рік вистачить!

– На вас напасешся! – сердито буркнула господарка.

– Не скупись! Тобі, либонь, задешево дісталось!

– Тобі задорого! – огризнулася вона. – Сонних пов'язати й дурень зуміє…

– Горпинко-о! – Нечипоренко повів на неї важким примруженим поглядом.

Вона, бурмочучи, одійшла до печі.

Пили довго, не поспішаючи. Мабуть, у цьому селі, що загубилося серед степу, бандити ночували себе безпечно. Розмовляли вони тією російсько-українською мішаниною, яку іронічно звали «суржиком», і, прислухаючись до їхньої розмови, Олексій багато чого узнав про останні хвилини бійців продзагону, закатованих на сільському майдані. Збуджені розправою, бандити смакували подробиці. Олексій посміхався. В роті в нього пересохло, шматок не ліз у горло…

Захмелілий Нечипоренко розм'як і знову згадав про Галину:

– Де ж Галя? Горпинко, буди її!

– Не чіпай дівчину, батьку. Ще встигнеш надивитись!

– Буди, коли наказують! – гримнув Нечипоренко і раптом звернувся до Олексія: – Ану, як тебе… Сивий, розповідай, чи не спокусив дорогою нашу непорочну великодню голубку?

Олексій подивився на нього спідлоба і сплюнув на підлогу.

– На чорта вона мені здалась! Салака тушкована!

Нечипоренко повертів у повітрі пальцем.

– Е-е, це ти, хлопче, брешеш! Галина не салака, Галина – це… скумбричка!

– А я, може, білорибицю полюбляю, – сказав Олексій. – От як Горпина!

За столом засміялися:

– Ач, губа не дура!

– Тямить.

– Яка ж вона білорибиця! Щука вона! – буркнув рябий парубок. – Тільки попадись їй – з усіма тельбухами ковтне.

– Не кажи! – Олексій п'яно мотнув головою. – Горпина – це, знаєш… що треба!..

– Заткніть пельки, нахабники! – сказала задоволена Горпина. – Розпатякались!

– Усі ви плебеї! – промовив Цигальков. Від випитої самогонки щоки його стали сірувато-блідими, яскравіше виступили червоні прожилки на переніссі. – Звикли судити про жінок по своїх бабах. Галина не про вас! Це – унікум. На цінителя! Та де вам зрозуміти!..

– На цінителя! – протягом сказав рябий. – А вона щось, я помічаю, не дуже-то цінить ваше благородіє!

Цигальков мутно глянув на нього:

– Оцінить! Тобі, селюкові, і сп'яну не снилося, у яких жінок я мав успіх. Красуні! Аристократки!..

Горпина з грюкотом поставила на стіл емальовану кварту й уїдливо сказала:

– То ж то ви тепер жодної спідниці на хуторі не проминете!

– Вони на чорний хлібець перейшли, – кинув рябий парубок. – Через труднощі часу.

Нечипоренко голосно зареготав.

– Прикуси язика! – косо позираючи на рябого, прошипів Цигальков. – Не забувай, з ким тебе за стіл пустили!

– Я не забуваю! – похмуро відповів той. І тихо, щоб Цигальков не чув, додав: – Своїм посудом користуюсь, я гидливий…

Чимось цей парубок вирізнявся серед інших товаришів по чарці. Наїжачений, увесь якийсь зосереджено-гнівний, він схожий був на вовченя в собачій зграї.

– Чого це ви розходилися? – примирливо сказав Нечипоренко. – Ти, Миколо, не дуже-то: Цигальков – осавул. Додержуйся дисципліни, а то я з тебе пуховиків нароблю і Горпині на хазяйство віддам. Не радітимеш!

Коли ущухли сміх і непристойні дотепи на адресу господарки, Нечипоренко, забувши про Галину, заговорив про те, що частину відібраних у продзагону продуктів треба відправити в Паркани. Олексій не слухав його. Він дивився на руки отамана.

Нечипоренко закурював. Він дістав з кишені збірчастий кисет з китичкою на шнурку, скрутив козячу ніжку і клацнув запальничкою. Це був той самий білий блискучий предмет, який він весь час вертів у пальцях.

Побачивши цю запальничку, Олексій відчув, що хміль почав швидко виходити з його голови.

У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.

На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.

«Синєсвитенко!.. Петро Синєсвитенко був серед тих, на майдані!..»

– Зовсім його розвезло! – почув він ніби приглушений відстанню голос Горпини. – Йшов би надвір, а то потім прибирай після вас!..

Ледве ворушачи язиком, Олексій пробурмотів, що воно, звичайно… що там казати… всяке буває… – підвівся і, похитуючись, рушив до дверей.

«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»

У далекому кінці великого Горпининого баштану, за яким починався степ, Олексій помітив сінник. Він пішов туди, зарився в сіно, що лежало в низькому закуті під солом'яним навісом, руками обхопив голову…

Ось, виходить, який обоз розгромили бандити! Не озброєний державний продзагін, а просту робітничу артіль, яка вимінювала стареньку одежину на продукти для своїх голодаючих сімей! Ось, значить, кого закатували мученицькою смертю на сільському майдані, щоб залякати місцевих селян; батько Павки – щирий, невгамовний, незважаючи на тяжку хворобу, Петро Синєсвитенко!..

Не вчора Олексій став чекістом, не вперше йому було попадати в скрутне становище, і він вважав, що вже давно навчився непогано володіти собою і своїми почуттями. Тепер його впевненість похитнулась. Чи то все ж подіяла випита самогонка, чи давалося взнаки багатоденне напруження, в якому він перебував з моменту зустрічі з Рахубою, але, залишившись сам на сіннику, він відчув, що все в ньому розбурхано, перевернуто, розворушено. В голові стукало: треба діяти, діяти, діяти!.. А плани виникали один безглуздіший за інший.

Минуло немало часу, перш ніж він нарешті зрозумів, що нічого зробити не можна. Синєсвитенкові вже не допоможеш, а рискувати успіхом операції він не може, не має права! Лишалося чекати, терпеливо чекати і робити свою справу.

Однак при згадці, що треба повернутися до хати і знову сісти за один стіл з Нечипоренком і Цигальковим, йому стало не по собі. Він всіляко відтягував цю мить, думав про Синєсвитенка, про осиротілого Павку, про те, що, коли все кінчиться, хлопчика треба буде забрати з собою в Херсон: пропаде один…

Недавнє збудження поступово змінилося в ньому розслабленою тягучою втомою. Навкруги було тихо. Медвяно пахло сіно. У гнізді під стріхою пищали ластівки. Потім почувся брязкіт бляшанок і неголосний спонукливий вигук: «Цабе, цабе!» – хтось їхав волами. Олексій мляво подумав: «Нічого, встигну, на свіжу голову краще буде…» – і заплющив очі.

… Прокинувшись, він кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до шурхоту, що розбудив його.

Біля сінника хтось стояв. Сінник був тимчасовий, з плетеними з лози стінами. Людина торкалася стіни плечем, і лоза потріскувала.

Коли б ця людина рухалась, робила щось, Олексій не став би затримуватись і виліз. Але невідомий просто стояв, ніби чекаючи чогось, і незрозуміле це очікування насторожило Олексія. Невідомий промовив:

– Нарешті.

«Цигальков…» – упізнав Олексій.

До осавула хтось підходив. І раніше ніж той, що підійшов, промовив перше слово, Олексій якимсь шостим почуттям угадав Галину…

– Вибачте, – сказала вона, – я примусила вас чекати. Ніяк не могла вирватись.

– Нічого, – відповів Цигальков, – я міг би чекати вас усе життя! – З тону його неважко було зрозуміти, що осавул настроєний досить грайливо.

– Тут нікого нема? – заклопотано спитала Галина.

– Не турбуйтесь, я все оглянув.

– Ходімте все-таки за сарай, тут можуть побачити. «Ого, – подумав Олексій, – осавул недаремно хвастався! Ось тобі й «непорочна великодня голубка!..»

Він чув, як вони обійшли сінник. Голоси стали трохи глухіші.

– Я так чекав, так чекав… – бурмотів Цигальков.

Галина раптом обурено сказала:

– Ви з глузду з'їхали! Як ви смієте!..

Цигальков щось нерозбірливо буркнув. Почулася коротка боротьба, і Галина промовила, важко дихаючи:

– Стійте там! Якщо ви ступите хоч один крок, я зразу ж піду!

«Еге, справа не така вже й проста!» – подумав Олексій. Він прислухався.

– Галино Сергіївно! Галиночко… – томливо пробелькотів Цигальков. – Ну що за дитячі витівки!..

– Припиніть зараз же! – вигукнула Галина. – Стійте там, вам кажуть! Тьху, гидота яка!.. Хочете вислухати мене, або я негайно ж піду?

– Справді ж, Галино Сергіївно, ви мене дивуєте! – Осавул грав голосом, наче любовник-резонер з поганого провінціального театру. – Для чого така суворість? Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! Досить мені побачити вас, і я ніби сам не свій. Будьте ж поблажливі до людини, яка ладна на все заради вас!

– Та замовкніть же нарешті! – сердито сказала Галина. – Боже мій, всюди те саме! Я думала, хоч ви відрізняєтесь од усіх цих мужланів! Такі страшні роки, розтоптано все святе, нещасна наша батьківщина в крові, в муках… А ми… – В голосі її тремтіли злі сльози. – Всі, всі на один кшталт! Говоримо про високі ідеали і самі ж їх топчемо!.. Я востаннє питаю: хочете ви розмовляти серйозно? У нас так мало часу, а ви верзете хтозна-що!

– О господи! – зітхнув Цигальков. – Ну давайте поговоримо, якщо вже ви неодмінні того бажаєте. Що ж ви хочете мені сказати?

Помовчавши, Галина заговорила швидко й сердито:

– По-перше, я переказала Шаворському те, про що ми з вами говорили минулого тижня. Він велів подякувати і запевнити вас, що все візьме до уваги.

– Дуже радий.

– Крім того, я мала повідомити вас про щось особливо важливе. Але тепер, мені здається, це ні до чого. Боюсь, що Вікентій Михайлович помилявся у вас!

– Галино Сергіївно! – усміхнувся Цигальков, – Не треба змішувати справу і… почуття. Адже я вже довів свою…

– А, добре! – перебила його Галина. – Моє діло – виконати доручення, а там – як знаєте! Так от, майте на увазі… Тут, у районі Дністра, Шаворський робить головну ставку зовсім не на Нечипоренка.

– Он як! А на кого ж? Невже на Гуляй-Біду?

– На вас.

Цигальков видав губами звук, схожий на той, який утворюється, коли з пляшки вилітає корок.

– Ви певні?

– Я переказую його слова.

Настала тривала пауза. Коли Цигальков заговорив, грайливості його мов і не було. Голос лунав насторожено:

– Та-ак. А чого б це?

– Дуже просто. Нечипоренко, попри всі його достоїнства, все-таки звичайний український самостійник, а ви – козачий офіцер, і важко припустити, що вас хвилює ідея самостійної України…

– Я справді за неподільну Росію.

– Ну от Шаворський і хоче добитися того, щоб на чолі українського націоналістичного руху стояли кадрові російські офіцери. І в даному випадку він розраховує на вас.

– Зро-зу-мі-ло… – протягом сказав Цигальков. – Що ж я повинен зробити?

– Передусім дати нам інформацію. Нечипоренко криється, не дає майже ніяких відомостей, посилається на те, що, мовляв, сам усе розповість Шаворському під час зустрічі. Але де гарантія, що він не передумає?

– Вірно… А як Шаворський гадає замінити його мною? – Видно, осавул жадав «просунутися по службі».

– Нечипоренко збирається в Одесу, – помовчавши, відповіла Галина. – Можливо, його викликають саме з цією метою…

На мить Олексій розгубився. Наскільки він знав, Шаворський зовсім не думав «усувати» отамана. Але Галина казала правду: розставити своїх людей на чолі українських націоналістів було заповітною мрією одеського змовника… І тут несподівана думка майнула в Олексієвій голові. Ну звичайно ж, як він одразу не збагнув! Шаворський діяв одночасно в двох напрямах. Старий інтриган наказав Олексієві домовитись з Нечипоренком про зустріч, а Галині тим часом доручив вести підкоп під отамана, щоб у слушний момент прибрати до рук його банду! А Цигальков, видно, давно в них на гачку…

Що ж до Галини, то Олексій просто не пізнавав її. Вольовий голос, сильні впевнені інтонації. А коли говорила про «високі ідеали», то навіть пристрасно! От гадюка! Ні-і, ця буде міцніша й набагато небезпечніша, ніж та істеричка в Олешках! «Непримирима до фанатизму» – так, здається, сказав про неї Шаворський?..

– Що ви хочете знати? – спитав Цигальков.

– Ви, здається, кудись збираєтесь? – запитанням на запитання відповіла Галина.

– Так, за Дністер, у Бендери[14]14
  Тобто за кордон, у боярську Румунію.


[Закрыть].

– Для чого?

Настала мовчанка. Потім Цигальков рішуче промовив:

– Гаразд, я вам вірю, Галино Сергіївно. Сподіваюсь, ви це оціните… В Бендерах – наш інформаційно-оперативний центр. Там розроблено детальний план захоплення повіту. В загальних рисах він зводиться ось до чого. В Парканах, як ви знаєте, велика офіцерська організація. Вона готова виступити кожної хвилини. Тут – наш загін. Із Бендер вирушить ударна група з кількох сотень чоловік. Одночасно активізуються Палій, Заболотний і решта в інших повітах, щоб відволікти увагу червоних. Лишається уточнити день повстання і деякі деталі. Для того і їду.

– Бачите, як усе це важливо! – запально сказала Галина. – Адже, якщо задуману вами операцію підтримає одеське підпілля, – не повіт, а вся губернія опиниться в наших руках!

– Можливо…

– Коли ви їдете?

– Сьогодні вночі.

– А повернетесь?

– Днів через два-три.

– Де ви переправлятиметесь через Дністер?

– У селі Бичках, біля Тирасполя, там є поронник Солухо Мартин.

Галина подумала.

– Знаєте що, Опанасе Петровичу, я вас зустріну в цього поронника, попередьте його. Відомості, які ви привезете, ми передамо в Одесу: Шаворський повинен бути в курсі справи. Ви згодні зі мною?

– Цілком.

– От і чудово! Нарешті ми зрозуміли одне одного!

Шелестіння од вітру, що піднявся, завадило Олексієві почути відповідь Цигалькова. Долинули тільки останні слова:

– … вам би я з насолодою підкорявся! – Осавул знову починав загравати.

У Галини вмить похолодав голос:

– Ми, здається, все обговорили? Ходімте, щоб нашої відсутності не помітили.

– До речі, – зупинив її Цигальков, – цей ваш Сивий знає про все?

– Можливо. Та краще його ні про що не розпитувати: у нас різні завдання. Я піду. Ви почекайте трохи: не треба, щоб нас бачили разом…

Коли Галина й Цигальков пішли, Олексій ще полежав трохи, обмірковуючи почуте.

Здогад його підтвердився: Шаворський справді дав йому і Галині різні завдання. Важливо було інше: в Бендерах готується збройна вилазка через кордон, у Парканах, зовсім недалеко звідси, є ще одна офіцерська контрреволюційна організація, а в куркульських селах назрів заколот. Похмура бандитська хмара нависла над Придністров'ям… Коли б Олексієві не пощастило підслухати цю розмову, він би, певно, так і поїхав, нічого не дізнавшись. Ну, тепер треба вивідати все до кінця.

Велика справа випадок у роботі розвідника! Олексій, звичайно, не міг вважати своєю заслугою те, що став свідком змови Галини й Цигалькова. Щаслива нагода цього разу сама припливла до рук. Лишалось тільки не проґавити її.

Він обережно витяг голову з сіна, пересвідчився, що поблизу нікого нема, і, зіскочивши на баштан, обтрусив з одягу сінну полову. Він виспався. Голова була ясна.

Обійшовши село, задвірками вибрався на сільський майдан, де тепер було порожньо й тихо. І тут зустрів Борового.

Запопадливий дядько не марнував часу. Він ішов, згинаючись під вагою мішка з зерном, на поясі в нього теліпалась обскубана гуска.

– Гляди, грижу наживеш, – сказав йому Олексій. – Ти Галину часом не бачив?

– Ні, не бачив, – натужно видушив Боровий.

– Іди запрягай коней, скоро поїдемо.

Боровий поплентався далі.

На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.

Олексій пішов у хату.

У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.

– Де ти пропадав? – запитав Нечипоренко.

– Спав, – відповів Олексій, сідаючи до столу. – Побалакаємо, Степане Онисимовичу?

– Куди поспішаєш?

– В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.

– Поїзд в Одесу йде ввечері, – сказала Галина.

– Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.

– Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. – Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.

Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:

– Я поїду з вами.

– А вам куди поспішати? – здивувався Нечипоренко. – Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?

– Більше ніж треба!

Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.

– З характером дівка, необ'їжджена! – не приховуючи захоплення, сказав він. – Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?

– Чого ж, зручно…

У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…

– Пароль є у вас? – запитав Нечипоренко.

– Пароль самі назвіть, так буде краще…

– Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?

– Добре.

– Так і умовимось. – Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.

Але для Олексія цього було не досить.

– Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?

– Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.

– Малувато. Факти потрібні.

– Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.

– Усе так усе, – сказав Олексій. Наполягати він не міг.

– Чого ти у вікно втупився? – Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.

Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.

– Куди це він? – запитав Олексій.

– У Паркани, – відповів Нечипоренко і недбало пояснив: – Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.

– Ну, гаразд, – Олексій підвівся. – Що це у вас? – вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.

Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.

– Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! – Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. – Не інакше – закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!

– Забавно, – кивнув Олексій. – Може, продасте… на згадку?

– Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду – одвезу: великий любитель таких штучок.

– Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.

– Щасливої дороги…

Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.

– Треба перемовитись кількома словами, – сказав він Галині. – Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.

Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.

Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:

– Ви нічого не хочете переказати мною?

– Кому?

– Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.

Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:

– І що ж ви бачили?

– Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…

– Що ж було потім?

– А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?

Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:

– Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? – Вона зневажливо опустила кутики губ.

– Ніхто мені не доручав, – похмуро одказав Олексій. – Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?

– Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, – ніби не чуючи його, вела далі Галина. – Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!

«Ач сатана, ще й повчає!» – подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.

– Добре, сперечатись нам нічого! Хотіли розказати, то розказуйте!

Вона, певне, зрозуміла, що треба змінити тон, і сказала сухо й неприязно, немов хотіла швидше відкараскатись од неприємного обов'язку:

– Микола Саричев передав мені список парканської організації.

– Що це ще за організація?

– У Парканах переховується група офіцерів, вони ведуть велику роботу, мають зброю.

– Скільки їх там?

– Десять чоловік.

– Усього десять?!

– Не знаю, можливо й більше. У списку лише десять прізвищ.

– Давайте сюди список!

Галина зітхнула:

– Не будьте наївним, Сивий! Невже ви думаєте, що я стану тримати при собі такий документ?

– Де ж він?

– Визубрила й спалила. Якщо є на чому писати, я вам продиктую.

Олексій дістав папір і недогризок олівця. Сівши на пагорок, записав десять названих нею прізвищ.

– Явка в них є? Пароль?

Галина сказала й це.

– Добре. Тепер поясніть мені, чому саме Микола передав вам цей список? Та ще й нишком, щоб ніхто не бачив?

Галина зітхнула ще важче:

– Невже й це потрібно пояснювати? Скажіть, чи ви самі що-небудь узнали в Нечипоренка про стан його справ? Ага, ні!.. Ото ж то! Із «щирого» самостійника слова не витягнеш, він за кожну дрібницю торгується, мов перекупка! А мені Вікентій Михайлович наказав вивідати все, що можливо, про становище в районі. От і довелося шукати інші способи інформації. Пощастило обвести Миколу Саричева і ще одну людину.

– Кого?

– Є тут один…

– Кажіть хто!..

Видно, Олексій промовив це надто категоричним тоном. У Галини одразу ж спалахнули щоки, а в очах загорілися злі, непокірні вогники.

– Нічого я вам більше не скажу! Передайте Шаворському список і явки парканської групи, і досить з вас!.. Про решту я сама знайду спосіб повідомити його. Та й взагалі, поки що не все ясно…

Олексієві так кортіло натякнути, що і про її відносини з Цигальковим йому вже відомо, але він вчасно стримався: чорт з нею, ще сполохаєш ненароком!

Він спробував виправити становище:

– Навіщо ж шукати що якісь способи? Давайте я все разом і передам, вам же менше клопоту.

– Подумати тільки, яка безкорислива турбота! – посміхнулася Галина. – Лишіть її при собі! Я незабаром сама приїду до Одеси з усіма відомостями. І не варто, знаєте, виїздити на інших: ви тут пиячили, я працювала, а вийде, що все зробили ви!

Он що! Ця особа просто не хотіла ділити з ним свої заслуги!

– Причина, по-моєму, неповажна, – сказав він, встаючи. – Адже одну справу робимо.

– Одну, та по-різному! Кожен в міру своїх здібностей! І досить, може? Час пізній…

Червоніли хмарки над краєм землі. У байраках залягли тіні. Закінчувався цей важкий день, який надовго запам'ятається Олексієві.

Попереду до самого світанку пролягла труська дорога. Фургон торохтів. Пасажири сиділи спиною одне до одного, мовчали…