Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 37 страниц)

Попов і Силін зайшли у вестибюль. Перед білими мармуровими сходами стояв сухорлявий дідуган з бронзовим свічником у руці. П'ять запалених свічок яскраво освітлювали його сутулу постать у в'язаній кофті.

– Хто ви такий? – спитав Попов.

– Я економ консульства… – Голос дідугана тремтів від переляку. – Ви ж напевно знаєте, що цей будинок не належить Росії? Тут іноземна територія…

– Нам треба бачити пана Бодуена, – замість відповіді сказав Попов.

– Це неможливо, панове. Віце-консул спить…

– Розбудіть його!

– Що ви, що ви!.. – замахав рукою старий. – Пан Бодуен – представник європейської держави. Ви не маєте права… тобто ви не повинні вриватися сюди! Це дипломатичний скандал!

Тут, не витримавши, гаркнув Ващенко:

– Що ти крутиш! Буди, коли тобі наказують!

Від його громового голосу старий весь зіщулився і став схожим на худий зморщений кулачок. Свічки в його руці задрижали, відкидаючи на стіни короткі відблиски.

– Панове, панове… Ви не розумієте, що робите!..

– Не галасуй, Ващенко, – сказав Попов. – А ви йдіть до свого хазяїна і скажіть, що його викликають представники Ради п'яти. Про скандал не турбуйтесь: це наша відповідальність.

– Як завгодно, як завгодно… – розводячи руками, забурмотів старий і квапливо зачовгав по сходах.

Свічник він поставив на широку балюстраду площадки сходів і зник за високими дубовими дверима з крученими блискучими ручками.

Альошка ніколи ще не бував у такому будинку. Тут і стіни, і навіть підлога з різнобарвних квадратиків були мармурові. По обидва боки дверей височіли якісь статуї, вкриті чохлами. Велике опудало ведмедя тримало на витягнутих лапах широке блюдо з чашею із зеленого каменю. Голі малята з крильцями літали по стелі…

І серед всієї цієї пишноти мовчки стояли люди в пропахлих потом, махоркою ї димом шинелях, суворі люди з натрудженими руками, які тримали владу в місті.

– Даремно ми його самого відпустили, – несподівано промовив Силін. – Одразу треба було йти, і квит!

– Не можна, Петре, – урезонював його Попов. – Як-не-як дипломатична особа!

– Плював я на цю особу! – сказав Ващенко і справді плюнув у куток. – Злидень, і все!

– Ну, ну!..

Дубові двері відчинились, і з них вийшов високий на зріст чоловік у довгому, до п'ят, шовковому стьобаному халаті. Він схрестив руки на грудях. Китиці плетеного пояса звисали до самих його колін. Обличчя у чоловіка було гладеньке, нерухоме, з безгубим ротом, який Альошка так добре запам'ятав. За ним показався дідуган.

– Пан Бодуен вас слухає, – промовив він.

Попов повернувся до Альошки.

– Це той самий?

Альошка кивнув головою.

– Він…

Бодуен теж глянув на Альошку і трохи примружився, ніби пригадуючи, де він його бачив.

Попов підійшов до іноземця, тримаючи наган в опущеній руці.

– Я член Ради п'яти, – сказав він. – Ми повинні оглянути ваш будинок.

Економ швидко забелькотів не по-російськи, перекладаючи його слова.

Бодуен щось уривчасто промовив, і старий переклав:

– Пан Бодуен висловлює протест проти ваших дій. Він питає пана, – не маю честі знати прізвище, – чи відомо йому, що таке екстериторіальність?

Незнайоме слово збентежило всіх, крім Попова, який в минулому був студентом.

– Пан Бодуен, – насмішкувато сказав він, – очевидно, недавно розучився говорити по-російськи? А втім, це не має значення. Так, ми маємо уявлення… Екстериторіальність забезпечує недоторканність дипломатичному представникові, але не тим злочинцям, яких він переховує… Щойно ми схопили німецького шпигуна, який вийшов з вашого будинку…

Пантюшка смикнув Альошку за рукав: що він каже?.. Альошка стиснув зуби і відштовхнув його ліктем. Це не пройшло поза увагою Бодуена. Тонка пряма щілина його рота ледве-ледве розтяглася.

– У нас є підстави вважати, – говорив далі Попов, – що тут переховується ще хтось. В зв'язку з тим, що Херсон на обложному стані, ми повинні обшукати будинок.

Старий швидко переклав. Вислухавши відповідь свого хазяїна, він сказав:

– Пан Бодуен попереджає вас: якщо буде порушена недоторканність дипломатичного житла, він звернеться до свого уряду.

Попов нетерпляче труснув головою:

– Це його право! – І він сказав до своїх: – Ващенко, ти побудь тут, а ви, Петре і Зуєв, ходімо зі мною!

Бодуен швидко щось сказав економові, і той шмигнув у двері. Сам він лишився на місці, заступаючи вхід. Попов підійшов до нього впритул.

– Дозвольте пройти!

Той не поворухнувся.

– Дозвольте пройти, кажу! – повторив Попов, і голос його пролунав погрозливо.

Як і раніш, тримаючи руки на грудях, Бодуен відступив на крок до дверей і раптом заговорив по-російськи, повільно, чітко, карбуючи кожен склад.

– Ім'ям великої держави, яку я маю честь тут представляти, я категорично заперечую проти вторгнення в будинок, що їй належить!

– Ага! – посміхнувся Попов. – Ви згадали російську мову! Ви, очевидно, добре знаєте і німецьку, якщо так легко розумієте німецьких шпигунів… Досить базікати: постороніться, добродію!

– Я ще раз повторюю… – почав був Бодуен.

Він не встиг договорити. На вулиці знявся галас, тупіт, пролунали постріли. Попов різко повернувся:

– Що там таке?

Силін зробив йому знак лишитися на місці і вийшов на ганок. Альошка й Пантюшка вискочили теж.

У темряві недалеко від будинку лежала людина. Інша нахилилася над нею.

– Що трапилось? – вигукнув Силін.

– Товаришу Силін, – випрямившись, сказав фронтовик, що лишився біля будинку на варті, – цей з вікна вистрибнув. Я гукнув: стій! А він стріляти. Довелося й мені.

– Убив?

– Здається, є трохи!..

Силін підійшов ближче і запалив сірника. На бруківці, відкинувши руку з пістолетом, лежав чоловік у короткій порваній чумарці. Вогник сірника відбився в його відкритих очах. Плоска кепочка відлетіла вбік, оголивши лисий череп. Силін розстебнув чумарку, під нею був німецький френч. Ретельно обшукавши вбитого, Силін з допомогою хлопців стягнув з нього чоботи і обшарив ноги. В шерстяній шкарпетці він знайшов пачку папірців…

Потім вони повернулися в будинок.

– З вікна вистрибнув озброєний чоловік, – коротко сказав Силін Попову.

Той повернувся до Бодуена.

– Ну, що ви на це скажете?

Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.

– Так… – промовив Попов.

Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка…

Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.

Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.

– Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо, – сказав він. – Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.

Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.

– Усе. Можна йти.

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.

– Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, – сказав Силін, – а ви, хлопці, ходімо з нами.

Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.

У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей – це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пантюшкою.

Із свого місця підвелася друкарка.

– Товаришу Попов, – заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. – Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?

– Зараз розберемося, – відповів Попов, скоса глянувши на неї.

Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.

Альошка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря…

Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.

Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки…

Прокинулись писарі.

Двері розчинилися навстіж – на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки,

– Ось ця? – хрипко спитав він. – Ось ця сама?..

Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.

Киренко дивився їй просто в очі.

– Це ти… Костюкова загубила?.. – З придихом на кожному слові промовив він.

– Що він говорить?! Я не розумію!.. – забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.

– Не розумієш?! А!.. – І Киренко почав обривати застібку на кобурі.

– Що ви робите! – Жінка відсахнулась до стіни, розширеними очима стежачи за його пальцями.

– Стій, Павле! – Силін схопив Киренка за руку. – Поговорити треба!..

– Пусти!.. – хрипів той. – Пусти! Роздушу гадину!..

З допомогою Попова, і вартових Силіну вдалося відтіснити його до дверей.

– Ну, вам тепер усе ясно? – спитав Попов у друкарки.

Вона насилу промовила:

– Я нічого… не… розумію…

– Ах, ви ще не розумієте, мадам, або як вас там… фон-Гревеніц!

У жінки здригнулися плечі. Немов захищаючись, вона витягла поперед себе вузькі долоні:

– Що ви!.. Що ви!.. Це брехня!..

– Брехня, кажете? А це теж брехня? – і Попов помахав пом'ятим листком копіювального паперу. – Пізнаєте? – Він підняв копірку на світло і повільно прочитав – «Командирові революційного загону севастопольських матросів, товаришеві Мокроусову… Наказ…» Це ви друкували? Ми взяли цей документ у вбитого німецького шпигуна!

Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..

Жінка облизала губи…

– Я нічого не знаю! – видавила вона. – Це помилка…

– Он як, помилка!.. Можливо… До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню…

Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.

– Ну, це теж помилка? А загибель Костюкова з загоном?.. А захоплений німцями кілька днів тому обоз з боєприпасами, – це, мабуть, теж помилка?..

Обличчя Попова перекосилося від гніву. Прямі й гострі зморшки окреслили рот.

– Все… Скінчилися ваші помилки, шановна фон-Гревеніц! Шкода, що пізно! Не розгадали вас вчасно! Ну, що ж, не вміємо ще, навчимося. Навчимося!.. – Повторив він, – Одного не можу зрозуміти: як ви дійшли до цього, ви, російська аристократка? В героїні пнулися? Чи перед німцями хотіли вислужитись? Не розумію!.. Ну, та це тепер і не важливо! – Він обернувся і сказав: – Покличте Ващенка.

Один з вартових вийшов з кімнати. Попов сів до столу, присунув аркуш паперу, взяв олівець.

– Ваше прізвище фон-Гревеніц? Ім'я, по батькові, вік?

Вона беззвучно поворушила губами і нічого не відповіла.

– Не хочете? Воля ваша…

Настала мовчанка. Важко дихав Пантюшка. Силін, зсунувши брови, обривав бахрому на рукаві шинелі. Киренко налитими люттю очима нерухомо дивився на друкарку.

Альошка сидів, вчепившись пальцями в коліна, оглушений ударами власного серця. Він відчував, що найголовніше попереду.

Ввійшов Ващенко і зупинився на порозі, запитально оглядаючи присутніх. Він, очевидно, відразу зрозумів, для чого його викликали. На простому обличчі фронтовика з'явився напружений і навіть якийсь стражденний вираз. Попов підвівся, спираючись рукою на стіл.

– Ця жінка – німецька шпигунка, – глухувато промовив він. – Рада засудила… в розход. Взяти!

Ващенко не поворухнувся, тільки на довгій його шиї судорожно стрибнув кадик.

– Таке рішення Ради… – повторив Попов. Вуглувато, весь немов скам'янівши, Ващенко зробив крок до друкарки і доторкнувся до її плеча.

– Ходімо!..

І тоді почалося найтяжче з усього, що довелося пережити Альошці за останній час…

Друкарка істерично кричала. Вириваючись із рук фронтовиків, вона розірвала комір своєї чорної сукні, оголилося худе, з виступаючими ключицями плече. Волосся її розтріпалося. Дико й безглуздо трусилися жовті, прямі, як солома, патли. Прокльони змінювались погрозами, благаннями про пощаду, і крики її врізалися в душу.

У ці хвилини Альошка зовсім забув, що ця жінка – ворог, ворог страшний, який діяв із звірячою підступністю, нишком, що через цю шпигунку гинули люди і, може, навіть уся справа, заради якої лилася кров на підступах до Херсона. Зараз він бачив тільки кволу, збожеволілу від жаху жінку, яка билася в руках дужих фронтовиків…

У голові в нього мутилося, нудота підступала до горла, і, вже не усвідомлюючи, що він робить, Альошка кинувся вперед і, щось відчайдушно вигукуючи, почав відривати руки Ващенка від жінки.

Його відштовхнули…

… Коли Альошка отямився, фон-Гревеніц уже не було в кімнаті. Поруч стояв Силін.

– Ну, очухався? Ех, ти!.. Хіба можна так, Олексію, Альошко, Миколин сину! – сказав він. – Іди вниз, я зараз спущуся, побалакаємо. Допоможи йому, – сказав він Пантюшці.

Той обережно, наче хворого, підхопив друга під пахни. Альошка відштовхнув його і пішов з канцелярії, супроводжуваний насмішкуватими поглядами штабних писарів.

НІЧНА РОЗМОВА

В караульні він ліг ниць, уткнувшись обличчям у запилений солом'яний матрац. Пантюшка спитав обережно:

– Альошко, може тобі чогось дати?

– Іди звідси! – огризнувся Альошка. – Йди краще… Пантюшка ображено відійшов.

Ні тоді, ні пізніше Альошка не міг пояснити, що він відчував, йому було погано. В нього нило все тіло, і він майже фізично відчував тягар останніх подій, що навалилися на нього, – подій одного дня, які розпочалися з розмови з Силіним і закінчились безглуздою сценою у штабі. Те, що відбулося за цей короткий час, приголомшило його, переплутало, змішало все, чим він жив досі.

Раніше боротьба за революцію уявлялась Альошці відкритим боєм у чистому полі віч-на-віч з ворогом. Насправді все виходило інакше. В «чисте поле» він не потрапив. Там бились інші, щасливіші, ніж він. А йому випала доля побачити і пережити таке, про що й згадати було моторошно…

У вухах його все ще дзвенів пронизливий крик фон-Гревеніц. Ворог, шпигунка, виходець з якогось іншого опівнічного світу, в якому копошилися зловісні постаті Бодуена і Маркова, – і все ж було нестерпно усвідомлювати, що, можливо, саме в цю мить її розстрілює Ващенко, чоловік з добрими очима, хороша проста людина…

Альошка лежав крижем на тапчані, обхопивши руками голову, йому було погано, просто погано…

Силін, увійшовши в кімнату, спитав:

– Ви тут, хлопці?

– Тут, – відповів Пантюшка.

– Чому в темряві сидите? Сірників нема, чи що?

Він пошарив на столі, запалив каганець. Потім підійшов і сів біля Альошки, Каганець поставив на сусідній тапчан.

– Ти що, заснув, Олексію? Вставай, вставай!

Альошка знехотя сів, відвертаючись од світла. Силін допитливо, намагаючись приховати усмішку, розглядав його.

Вигляд у Силіна був змучений. Щоки позападали. Від утоми він втратив свою звичку мружитись, і очі його здавалися тепер більшими і світлішими. Над вилицями набухли мішки.

– Нате ось, хлібця вам приніс. Мабуть, не їли ще? – сказав він. – А де Пантелеймон? Ей, друже, ти чого в куток забився? Йди, одержуй свою пайку!..

Пантюшка швидко перебрався на сусідній тапчан і сів на ньому по-турецьки, підібгавши ноги.

Альошці їсти не хотілось, але, бажаючи показати, що з ним уже все гаразд, він узяв простягнутий Силіним окраєць хліба і над силу заходився жувати.

Силін заговорив жваво:

– Не підвели ви мене, хлопці! Просто сищики, нат-пінкертони. Яку шпигунку піймали, ай-ай! Важливу справу зробили, це я серйозно говорю! Сволота була велика, і жаліти нічого… – Він не дивився на Альошку, але тому було від цього не легше, шматок застрявав у нього в горлі.

А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:

– Звичайно, людину розстріляти – це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички… Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували… Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть, від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і – до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином… – Силін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. – Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий – років під сорок, кремезний мужчина, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі…» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?

Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал зволів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів…

Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна кули в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу – не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу…

Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.

– Ось як було, хлопці, – сказав він, помовчавши. – Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, – всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала. Їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося… – Він покашляв у кулак. – Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це довідаються – всьому кінець…

– Тепер не довідаються, – промовив Пантюшка.

– Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?

– Папірець же не в нього був.

– Мало що! На словах хіба не можна передати?

Пантюшка подумав і стривожено засовався на тапчані.

– А й справді! Як же тепер, товаришу Силін? Треба, значить, матросів назад!

У голосі Силіна з'явилися злі нотки:

– А я що кажу? Попов затявся, розумієш, і не зрушити його: як вирішили, так, мовляв, і буде. Ех, надто багато у нас начальства, кожен думає, що він Суворов. Киренко теж на його боці – от і посперечайся з ними!.. Чуєш, Олексію, Киренко ж на тебе злий. Чому, каже, він за шпигунку заступився? Сам, мабуть, біла кость, контра…

Альошка схопився.

– Я? Це я біла кость?

Силін потяг його за руку, примусив сісти.

– Сам винен: не треба було лізти. Знайшов кого захищати!.. Я Киренку кажу: «Ти що, Павле, цей же хлопчина сам її вистежив». І про батька твого розповів. Тільки тим і заспокоїв. Та-ак, Олексію, іншим разом будеш обережнішим: це ж тобі війна, з поспіху буває не розбереш, хто свій, а хто не свій. Думаєш, я не розумію, чому ти психонув? Я розумію, я, брат, усе розумію. Та не можна так. Воювати тільки починаємо, багато ще буде крові. Вороги всюди. Німці – що! Страшніший є ворог. Кожен буржуй на нас вовком дивиться, намагається в спину вдарити. Або візьми Бодуена. Подивився я сьогодні, як він живе. Скрізь фарфор, підлога паркетна, блиском блищить, на стелі янголятка намальовані і висять такі штуки для ламп, що я зроду не бачив. А в спальні під ліжком – гвинтівки. От тобі і янголятка!..

– Товаришу Силін, – сказав Пантюшка, – не розумію, який йому резон німцям допомагати, його ж країна теж з німцем воює. Він якось на мітинг приїздив. Народу була сила. Сам думний голова говорив, що союзники нам допоможуть німців подолати, і на Бодуена показував. А той усе підтакував.

– Дивак ти, хлопче, – усміхнувся Силін. – Це він міському голові був союзником, а не більшовикам. Тепер усе по-іншому. Була тут раніше «електрична компанія», свої фабрики мала, і цей самий Бодуен у ній пайовиком був, ніби хазяїном, чи що. А більшовики ті фабрики прибрали на користь народу. Тепер Бодуену наплювати, хто буде – німці, чи чорт, чи диявол – аби не більшовики. Зрозумів? Він з німцями від однієї мами…

– А чому ж тоді не взяли його? – приставав дійшли й Пантюшка. – А Попов ще каже: дамо виїхати!..

Силін за звичкою потер підборіддя.

– Я в цьому, брат, і сам не розбираюсь, – признався він. – Дипломатія… Хитра справа! Попов каже: «Не можна». А він освічений, йому видніше. В Петрограді, чув, Надзвичайну комісію організували по боротьбі з контрреволюцією? Надзвичайну! – повторив він багатозначно. – Доберуться, напевно, і до цих бодуенів… Ну ось, хлопці… Влізли ви у цю кашу, так треба триматися. Самі кажете: не маленькі. Зажди, Олексію, прийде час, такими станете революціонерами – на диво! – Силін засміявся і поплескав Альошку по коліну. – Щось ще хотів тобі сказати, Олексію… – Він поморщився, торкнувся пальцем скроні. – Що ж це?.. Ні, не пригадаю… Все. Піду… А втомився я – сил немає!

Він глянув на вільний тапчан, видно, його долало нестерпне бажання лягти. Зітхнув.

– Ну, добре, відпочивайте. Завтра підемо того гімназиста брати, що до неї ходив.

– Маркова, – підказав Альошка.

– От-от. Прощупаємо, що за фігура… Якщо, звичайно, все буде в порядку, – несподівано додав він.

І, розпрямивши плечі, мов струшуючи з них якийсь тягар, важко пішов до дверей. Альошка погасив каганець.

– Хороша він людина! – сказав Пантюшка.

– Хороша, – погодився Альошка.

Пантюшка спитав:

– Поспимо, Альошко?

– Поспимо, Паню.

Але довго ще лежав Альошка без сну…

Перед світанком повернулися фронтовики і Ващенко. Мовчки поставили гвинтівки в піраміду, мовчки розійшлися по тапчанах.

Непомітно поріділа ніч. Немов народжуючись із мороку, окреслилися предмети. Минуло ще трохи часу, і повітря за посвітлілими вікнами набрало легкого золотавого відтінку.

Настав ранок четвертого квітня – дня вирішального бою за Херсон.

З першими променями сонця за містом пролунала канонада…