Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц)

НОВІ ЗУСТРІЧІ

З першого погляду було видно, що це льотчик; обвітрений, загорілий до мідної чорноти, в синьому з плямами комбінезоні. На згині ліктя висіли захисні окуляри і льотний шолом. По боках теліпалися на довгих ремінцях планшет і маузер у дерев'яній кобурі.

– Філіппов прибув, – доповів він.

– Здрастуй, сідай, – сказав Брокман. – Це Михальов, наш співробітник.

Філіппов недбало кивнув Олексієві і сів. Планшет і маузер поклав на зелене сукно стола. Він тримався впевнено і навіть трохи розв'язно, як людина, що знає собі ціну.

– Що в тебе там вийшло з Ісаковим? – спитав Брокман.

– Ага, вже наскаржився, – посміхнувся Філіппов. – Нічого такого особливого не вийшло.

– Ти чому відмовився сьогодні од польотів?

– Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.

– Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?

– Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, – спокійно сказав Філіппов. – Мені тепер Ісаков не указ…

– Це чому ж?

– А ось глянь… – Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. – Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…

Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.

– Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. – У нього сіпнулася щока.

– Та невже? – промовив Філіппов з ледве помітною іронією.

– Нікуди! Я наказ скасовую!

– Не маєш права, товаришу голова.

– Не твоя турбота! Цей наказ – зрадницький.

– Тобі всюди зрадництво ввижається!

– Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші – тут чи в тилу?

– Можливо, навіть, що й тут, – почав був Філіппов. – Не в тому річ…

– В тому! – перебив його Брокман. – Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил – таке тільки ворог міг придумати.

– Та мені що! – досадливо зморщився Філіппов. – Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують – треба виконувати.

– Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

– Послухай, Філіппов, – промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі, – я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв… Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів – усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою… Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш – знайду де хочеш. Так краще сам усвідом…

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

У коридорі Олексій зіткнувся з рум'яним парубчаком – черговим.

– В порядку? – поцікавився той.

– В порядку. Працюватиму у вас.

Черговий простягнув руку.

– Приємно познайомитися. Оперативний співробітник Федір Фоміи. – І відразу ж, переходячи на «ти», спитав: – Ну. як тобі наш голова?

– Міцний!

– Ого! – Фомін багатозначно підняв палець. – Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

– Он, в кутку, бачиш, – Адамчук, – шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі. – Уповноважений по бебе[4]4
  «Бебе» (б. б.) – так називали відділи по боротьбі з бандитизмом.


[Закрыть], гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той – Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла – земля горить під ним!..

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою…

– Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох, Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

– Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван Піддубний – поклав би, побий мене грім!..

Фомін був недавно направлений на роботу в ЧК райкомом комсомолу, і ця робота сповнювала його гордістю, яку він, хоч і намагався, не міг приховати. Він любив говорити. «Ми, чекісти…», «У нашій чекістській справі», і при цьому рум'яне обличчя парубчака ставало поважним, і це ще яскравіше підкреслювало його загалом зовсім хлопчачий вік – років сімнадцять, не більше. Брокмана він вважав зразком чекіста і, захлинаючись від захоплення, розповів Олексієві, як той, керуючи нещодавно облавою на політичних бандитів, що переховувалися на Сухарному, власноручно скрутив здоровенного бандюгу, який все-таки встиг прострелити голові литку лівої ноги.

– Знаєш, яка в нього рана? – говорив Фомін. – О! З кулак! А він хоч би день відлежався! Ходить! Усе йому дрібниця!

Повз їх столик пройшов стрункий циганкуватий парубок у чорній косоворотці, підперезаній набірним кавказьким ремінцем. Кобура револьвера, підвішена до пояса штанів, відстовбурчилася під сорочкою ззаду.

– Ти про що тут базікаєш, Федько? – спитав він, кинувши на Олексія недобрий, насторожений погляд.

– Тут лудильників нема, в іншому місці шукай! – ображено надувся Фомін.

Парубок насунув йому кубанку на ніс.

– Чи ба, чекіст!

– Рук не розпускай! – вигукнув Фомін. – Теж звичку взяв!

Парубок зареготав і відійшов до вікна видачі. Він зазирнув у кухню і щось сказав – там засміялися. Він був дуже красивий – смуглявий, чорнобровий, з тонкою, мов у дівчини, талією і кучерями, що вибивалися з-під оксамитової кепки.

– Між іншим, залізна людина! – півголосом сказав Фомін. – Серьога Нікішин. У денікінській контррозвідці побував, ребра переламані. А тут, знаєш, ким?.. – І пошепки: – Комендантом!.. Тому він такий весь і нервовий. І пристає тому… А так хлопець непоганий.

Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

– Давно не живуть, – сказав він, – більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

– Привіт привіз від брата, – відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

– Давай до нас! – запропонував він. – У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

– Піду, – відповів Олексій. – Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..

Постелили йому в тісній кімнатці, де вміщалися тільки вузька казармена койка та круглий столик. Лежачи в постелі, Олексій пригадав візницю: за Дніпром невпинно гуркотіли гармати. Будиночок увесь здригався. Олексій заплющив очі. Ось він і повернувся в Херсон. Завтра почнеться нове життя.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія – Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, – говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько – колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.

Олексієві відвели місце в одній кімнаті з Вороньком. Тут стояли два столи, кілька табуретів і килимовий диванний матрац без валиків і подушок. У кутку, під стіною, височіло щось вкрите рядниною.

Першого ж дня Воронько спитав Олексія:

– Ти книги любиш?

– Які книги? – не зрозумів Олексій.

– Всякі.

– Ну, люблю,

– То краще розлюби, спокійніше буде.

Виявилося, що під рядниною в кутку книжковий штапель. Книги були пристрастю Воронька. Він збирав їх де тільки міг і нікому не дозволяв навіть доторкатися до своєї бібліотеки. Було дивно спостерігати, як цей великий, бувалий чоловік щоранку обережно знімав ряднину і перевіряв, чи всі книги на місці. Короткими незграбними пальцями він водив по глянсуватих спинках, здував пилюку, витягуючи трубочкою сухі жорсткі губи, іноді Воронько витягав якусь книгу, перегортав її сторінки, зітхав і клав на місце. Читати не було часу. Потім він вкривав рядниною своє багатство – дбайливо і з якимсь особливим секретом, щоб відразу було помітно, якщо хто-небудь торкнеться не спитавши. В усьому, що не стосувалося книг, Воронько був людиною широкої натури, компанійський, готовий поділитися останнім. Свою пристрасть до книг він пояснював скупо, немов соромливо ховав від стороннього погляду щось найбільш задушевне і потаємне.

– Розум у людині поважаю… Допусти наших до книжок – умить розтягнуть на цигарки. Не можу такого переносити.

Якось вранці до кімнати ввійшов Величко.

– В першому госпіталі поранені зчинили бучу, – сказав він. – Лікарів арештували. Сходіть, розберіться…

Воронько і Олексій прийшли в госпіталь у самий розпал мітингу.

Ходячі поранені в шинелях поверх нижньої білизни товпилися на подвір'ї навколо санітарної двоколки. На ній стояв чорнявий червоноармієць, спираючись на милицю і тримаючи на вису товсто забинтовану, скуту лубком ногу. Рубав повітря розчепіреною п'ятірнею і надривним голосом виголошував промову:

– У пораненої людини шматок віднімати – та це що ж таке, товариші! Ви мені скажіть таке питання: кому потрібно, щоб поранений червоноармієць голодним, сидів? Відповідаю: білогвардійській гідрі це потрібно! Що, неправда?

– Правильно-о! – неслося йому у відповідь.

– Білогвардійська гідра не хоче, щоб ми підправляли своє поранене здоров'я і знову били її на пні до повної перемоги світової революції!..

– Здорово чеше, чортяка! – сказав Воронько півголосом. – Навчилися слова говорити! За мною, Михальов…

Він вліз у натовп і, обережно розсуваючи поранених, пробрався до двоколки. Олексій ішов за ним. Їх пізнали.

– Чекісти прийшли!

– Ага, давайте їх сюди!

– Де ви там ходите, коли у нас тут своя контрреволюція повилазила!..

– Ей, хлопче, – крикнув Воронько чорнявому червоноармійцеві, – злізай! Поговорив і досить. Розповідайте, що у вас.

Говорили всі разом. З великими труднощами вдалося з'ясувати таке.

У госпіталь завезли м'ясо.

Двом пораненим, які чергували на кухні, здалося, що кухар хоче привласнити собі частину. Вони зажадали, щоб м'ясо було зважене при них.

Коли обід зварився, вони знову зажадали зважити м'ясо, і виявилося, що невистачає більше двадцяти фунтів…

Чутка про це вмить рознеслася по палатах. Поранені захвилювалися. Всі хто міг ходити, оточили кухню. Як не викручувався кухар, як не божився, що м'ясо просто уварилося, ніхто навіть і слухати не схотів його. Уварка в двадцять фунтів здавалася неправдоподібною. Де ж це видано: цілих двадцять фунтів! Та ними сорок чоловік можна нагодувати!

Справа здавалася ясною, як день – крадіжка, контрреволюція!

Госпіталь закипів. Кілька розсудливих голосів потонули в загальному обуренні. Кухаря, а заодно і всіх його помічників, скрутили і замкнули в підвалі. Комусь спало на думку, що кухар не міг діяти без відома начальства. Не довго думаючи, щоб не промахнутися, схопили завгоспа і начальника госпіталю. Разом з ними кинули в підвал двох лікарів, які намагалися заступитися за арештованих.

У повітрі запахло самосудом.

На щастя, хтось із медперсоналу догадався послати по чекістів…

Олексія і Воронька здавили з усіх боків. Кожний хотів висловитися, викласти свої докази винності кухаря та його спільників.

Рудий парубок у козачому кашкеті з малиновим околишем, смикаючи Олексія за рукав, бубонів йому в саме вухо:

– … Останній шматок намагаються вкрасти! Та, може, мені від того шматка сили прибавиться, може я вже забув, яке воно, м'ясце те, на смак!..

Воронько підняв руку:

– Тихо, товариші! Все буде и порядку! Зараз заберемо арештованих у ЧК, там розберемося, хто правий, хто винний.

Чорнявий червоноармієць вигукнув:

– Не віддамо! Самі їх судити будемо!

– Не випустимо гадів з лазарету! – підтримали його.

– Знаємо, вони вам м'ясце, а ви їх під чотири вітри! – вигукнув рудий козак, який щойно розмовляв з Олексієм.

– Що-о? – Воронько обернувся до нього. – Що ти сказав? – мацаючи задню кишеню штанів, де лежав револьвер, він зробив крок до пораненого. – Вони нам м'ясце?.. Значить, нас купити можна, так чи що?

Відсахнувшись назад, парубок притиснувся спиною до товаришів.

Стало тихо. І ця раптова тиша була пройнята таким недобрим, настороженим чеканням, що Олексій відчув: Воронько робить помилку. Сутичка з пораненим у цій напруженій обстановці могла викликати новий вибух обурення.

Він застережливо сказав:

– Товаришу Воронько!..

Але Воронько, очевидно, і сам уже все зрозумів. Знизавши плечима, він одвернувся від рудого і рішуче поправив на боці офіцерську польову сумку.

– Добре, хай по-вашому! Створимо комісію – на місці розберемося!

– Це інша річ! – схвально зашуміли навколо.

– З самого початку так би!..

– Письменні є? – спитав Воронько. – Хай вийдуть.

Він був уже спокійний, посміхався, і тільки вуса його збуджено їжилися.

Наперед протиснулися кілька чоловік. Воронько відібрав чотирьох, приєднав до них чорнявого червоноармійця, який виголошував промову, потім знайшов очима свого рудого кривдника.

– Ей, гнідий, іди теж в комісію засідати!

– А на біса мені та комісія! – відмахнувся рудий, тримаючись про всяк випадок якомога далі.

– Іди сам розбирайся, якщо іншим не віриш, – наполягав Воронько.

– Мені це ні до чого. І так все відомо.

– Може ще щось узнаєш… про чекістів.

– Ви йому пожерти пообіцяйте, сам побіжить, – порадив хтось. – Він черевом до всього доходить.

Поранені засміялися. Від недавньої напруженості не залишилося й сліду. Рудого почали підштовхувати до Воронька.

– Та я ж малописьменний… – відмовлявся той.

– Зрозумієш як-небудь… Забурчить у пузі – значить, непорядок!..

Його, кінець кінцем, умовили.

Трубним своїм басом Воронько немов обрубав гамір:

– Тихо! Знаєте цих людей? – спитав він, показуючи на комісію. – Довіряєте їм?

– Знаємо!

– Люди відомі!..

– В такому разі кінчайте базар: комісія працюватиме, решта не суньте носа! Ведіть на кухню!

І натовп, очолюваний комісією, посунув до одноповерхового кухонного флігелька, що стояв окремо. Біля його дверей двоє поранених з гвинтівками охороняли нерозданий обід.

Комісія ввійшла в кухню, поранені з'юрмилися в дверях, обліпили розчинені навстіж вікна.

На довгому кухонному столі сірою вологою глибою лежало зварене і вже охололе м'ясо.

– Сідайте, громадяни, – сказав Воронько членам комісії, – будемо працювати.

Олексієві здавалося, що матроса починає тішити вся ця історія. Воронько сів на табурет посеред кухні, поклав на коліна польову сумку і взявся в боки, хитро оглядаючи присутніх з-під насуплених брів. Олексій став біля дверей, допомагаючи вартовим стримувати цікавих. Комісія сіла на лаві вздовж стіни.

Почався розгляд справи.

Насамперед допитали тих двох поранених, які «спіймали» кухаря на гарячому. Це були молоденький чубатий червоноармієць з забинтованим оком і здоровенний кульгаючий матрос у смугастому тільнику і жовтих поношених кальсонах. Молоденький жваво розповідав, що підозру в нього викликала солідна комплекція кухаря: з чого б він був такий гладкий, коли у всього трудового народу черева підводить! Не інакше – обжирається за рахунок поранених! З цього все і почалося…

– Кухар з самого початку повівся зухвало, – розповідав свідок, – відмовився м'ясо важити: мовляв, з обідом не встигне. Але ми взяли його за зябра – зважив… А як з'ясувалося, що невистачає, каже – уварка. Це аж двадцять фунтів! Тут і малій дитині ясно, що і як… Ти не дивись, що в мене одне око забинтоване. Я й без ока контрреволюцію розберу!

Поранені співчутливо засміялися.

– Скільки було м'яса спочатку? – спитав Воронько хмурячись.

– Свіжого? Трохи більше ніж сімдесят чотири фунти, – упевнено відповів червоноармієць. – А як зварилось, точно п'ятдесят. Двадцять чотири фунти – як не було.

Воронько почухав голову, зсунув набік кашкет і звернувся до комісії.

– Тепер треба другу сторону послухати… Нехай кухаря приведуть. Тільки дивіться, без дурниць! Якщо хто займе його хоч пальцем, з тим я окремо поговорю! Михальов, сходи по нього, постеж за порядком!

Привели кухаря. Неповороткий, хворобливо товстий, він дріботів ногами і, як слимак, втягував голову в плечі при кожному окрику.

Його поставили перед Вороньком.

– Розповідай, кок, крав м'ясо чи не крав? – наказав той.

Кухар заплакав. Тремтячи обвислими щоками, він почав присягатися, що за тридцять років роботи не взяв казенного ні на копійку, що м'ясо уварилося, що в нього дружина стара, а дочка на останніх днях від червоного командира…

– Не дайте безвинно постраждати, голубчики! – задихаючись, говорив він. – Чесно працював, бачить бог!..

– Знаємо вашу чесність! – крикнув рудий.

Але його ніхто не підтримав. Поранені вже заспокоїлись, вигляд жалюгідного, плачучого старого чоловіка вплинув на всіх гнітюче.

– Відповідай, кок, – сказав Воронько, смикаючи себе за вуса, – скільки буває уварки?

– По-різному, голубчики, – схлипнув кухар. – Яке м'ясо… Іншим разом і третина від усього може піти.

Навколо загомоніли.

– Тихше, громадяни! – підвищив голос Воронько. – Треба перевірити, бреше він чи ні. Свіже м'ясо є ще, кок?

– В підвалі, на вечерю лишилось.

– Давайте його сюди!

Коли м'ясо витягли нагору, Воронько сказав кухареві:

– Ріж рівно три фунти. Але, гляди, щоб було точно.

Всі уважно стежили, як кухар важив відрубаний од тушки соковитий шматок філе.

– Став чавунок на вогонь! – розпорядився Воронько. – Зараз, товариші, зваримо цей шматок і подивимось, скільки залишиться, і тоді побачимо, винен старий чи ні.

Хтось незадоволено сказав:

– До-овга історія!..

– Людину розстріляти, звичайно, швидше, – нахмурився Воронько. – Нічого, почекаєш.

– Правильно! – загомоніли поранені. – Це він до діла придумав!..

… М'ясо варилося більше години. І весь цей час члени комісії і поранені, не відриваючись, стежили за киплячим чавунцем. По кухні розпливалася пара. Запахло жирним м'ясним бульйоном.

– Ох, і їсти охота! Без обіду ж сидимо! – почулися голоси.

– Якби не затівали бучу, давно б уже пообідали!..

Коли м'ясо зварилося, його зважили. В ньому невистачало одного фунта і трьох золотників!..

Арифметикою займалися всі. Олівці, що були у Воронька і Олексія, розломили на шість огризків, кожному членові комісії Воронько видав по аркушику паперу.

Коли всі підрахували, виявилось, що на загальну кількість м'яса, призначеного на обід, уварка в двадцять чотири фунти була ще й невелика, могло уваритися більше.

– Ну? – спитав Воронько. – Що ви скажете, товариші громадяни?

Члени комісії перезиралися, чухали потилиці.

– Кого ж тепер будемо судити? – говорив Воронько. – Чи, може, все-таки розстріляємо старика? Що нам?

– Ти не жартуй! – зніяковіло пробурмотів чорнявий червоноармієць, розглядаючи покреслений незграбними розрахунками папірець. – Всяке могло бути…

– Воно й видно, що всяке! – знущався Воронько. – Коли черепок не працює, всього дочекаєшся! Перебили б людей, а потім шукай винних! А де він, головний свідок? Іди, йди-но сюди!.. Розкажи ще раз, як ти контрреволюцію розглядів?..

– Браточки! – злякано забурмотів той. – Помилочка вийшла!..

Воронько згріб його за сорочку.

– Я б за такі помилки стріляв на місці! – люто роздуваючи вуса, пробасив він.

– Звідки ж я знав! – виправдовувався червоноармієць. – Та я зроду-звіку стільки м'яса не варив! Хто ж його, чортяку, знав, що воно таке уваристе!..

– А що, – звернувся Воронько до поранених, – може навчимо його куховарити, щоб удруге не помилявся? Запхнемо його в чавунець і подивимось, скільки від нього лишиться?..

Вибухнув регіт.

– От сказав!

– Оце так чекіст!

– Відпусти його: він кістлявий – навару не буде!…

Сміялись всі – і члени комісії, і поранені, що обліпили вікна, і чекісти – сміялися весело, від душі, охоплені одним почуттям радісного полегшення. Кухаря плескали по круглих плечах, і він теж посміхався, витираючи фартухом дрябле обличчя, до якого повернувся його природний багровий відтінок.

Згадали про інших арештованих. Натовп посунув до підвалу. Лікарів урочисто витягли на світло і, розгублених, нічого не розуміючих, обступивши з усіх боків, повели через подвір'я в будинок госпіталю…

– Ходімо, Михальов, – сказав Воронько, глянувши на кишеньковий годинник. – Стільки часу згаяли!..

Біля воріт їх наздогнав рудий козак.

– Ей, заждіть!

– Чого тобі?

Рудий підійшов і, винувато заглядаючи в очі, попросив:

– Ти прости, брат, збрехав тоді, не подумавши…

– Йди вже, голово! – сказав Воронько благодушно. – За дурість тільки й прощаю… Я ж відразу зрозумів, що повар не винен, – говорив він, коли вийшли за ворота. – Сам колись у підручних був у корабельного кока, знаю це діло…

Олексій посміхався. На душі в нього було свято, а від чого, він і сам не. міг пояснити. Нікого вони не викрили, нікого не арештували, не розкрили ніякої змови… І все-таки те, що вони зробили, було справжнім чекістським ділом, і людина, яка йшла поруч з ним, була справжньою людиною…