Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 37 страниц)

ЩЕ ОДНА РОЗМОВА

– … Пароплави стоять під парами, війська лише чекають команди, – говорив Рахуба. – Хоч завтра вони готові сісти на кораблі й виступити. Але вони цього, на жаль, не зроблять, Вікентію Михайловичу! Становище зараз зовсім не те, що рік чи два тому. Більшовикам вдалося добитись деякої стабілізації в своєму міжнародному становищі. Тепер для наступу країнам Антанти потрібен серйозний привід…

– В англійських чи, скажімо, французьких підприємців немає приводу для виступу? – з роздратуванням і гіркотою промовив Шаворський. – А націоналізація їхніх підприємств?..

– Кажу вам, цього тепер не досить! Майте на увазі, більшовицька зараза причеплива. І англійці, і німці, і особливо французи пам'ятають сумний досвід вісімнадцятого й дев'ятнадцятого років. Тоді вони разом з експедиційними військами вивезли в свої країни чималу порцію цієї зарази. І, можете бути певні, вона зробила своє діло!

Вони розмовляли в комірці віч-на-віч, щільно зачинивши двері в кухню, де в товаристві Микоші та Золотаренка (Битюга лишили в під'їзді «на сторожі») сидів Олексій, знемагаючи від того, що ця розмова лишиться йому невідома. Спочатку до нього ще долинали окремі слова, а далі він і зовсім нічого не чув: Рахуба і Шаворський перейшли на шепіт.

– Тепер і Англія, і Польща, і Франція, і Німеччина – всі з гнилизною, – вів далі Рахуба. – Повторюю: вони готові виступити хоч завтра, але потрібен привід. Поважний, обгрунтований привід! А привід може бути тільки один: вибух усередині країни! Щоб здійснити його, треба в найкоротший термін об'єднати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їх політичного забарвлення. Настає час конкретних дій, дорогий Вікентію Михайловичу! Треба протягом найближчих півтора – двох місяців завершити організаційну підготовку, щоб виступити ще задовго до зимових холодів. Інакше все відсунеться ще нарік, до майбутньої весни, а зайвий рік для більшовиків – це зайва палиця нам у колеса. Ми повинні знати: встигнете ви виоратися з підготовкою повстання до серпня чи ні?

Шаворський покусав верхню губу.

– Щодо Одеси, – сказав він задумливо, – то ми, гадаю, могли б почати вже на тому тижні, якщо нас у достатній кількості забезпечать зброєю. Майже все готове. В катакомбах села Нерубайського зібрано близько тисячі чоловік, налагоджено зв'язок з повстанськими загонами в районах Балти та Бірзули. У самому місті досить густа мережа наших людей. Коротше кажучи, ще трохи – і ми зможемо захопити місто. Але цього, якщо я вас правильно зрозумів, недостатньо для союзників?

– Зовсім недостатньо! – ствердив Рахуба. – Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.

– Але це від нас не залежить.

– Від кого ж?

Шаворський гидливо скривився.

– Від наших теперішніх внутрішніх спільників, – сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, – від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів – гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.

– Але загони в них є?

– Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.

– Важливо, щоб почалося, – сказав Рахуба. – І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.

Шаворський промовив злобиво:

– Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!

– Ви певні?

– На жаль, певен.

– Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? – запитав Рахуба.

– Можна спробувати.

– У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.

– Ви пришлете когось? – запитав Шаворський.

– Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.

Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:

– Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?

– Ні. Це небіж мого господаря.

– Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?

– Недавно, – усміхнувся Рахуба.

– Вибачте, – сказав Шаворський, випростуючись. – Ви що, залучили його в цей приїзд?

– Еге ж.

– Он як… – Шаворський відкинувся до стіни.

Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.

– Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?

– Колишній денікінець, – сказав Рахуба. – Справжнє прізвище – Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.

– А на підпільній роботі давно?

– Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.

– Недавно… – повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. – Дивно, дуже дивно…

– Що вам здалося дивним?

– На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.

– У чому це проявилося?

– Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.

– Він сам це сказав?

– Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…

Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.

– Отож-бо, – промовив він, – коли б ви знали, що він звичайний посередник, та ще й недавно завербований, то влаштували б йому таку перевірочну – не дай боже! А мені кожна хвилина була дорога. Ні, парубок спритний! І для цього не треба бути професіоналом, досить голову на плечах мати… А втім, – додав Рахуба, бачачи, що доводи його не вплинули і щось усе ще бентежить колишнього контррозвідника, – випробувати й зараз не пізно. Я і сам вважаю, що зайва перевірка не зашкодить.

– Так і доведеться зробити, – холодно сказав Шаворський. – Оптимізму вашого, пане полковнику, не поділяю. У нас надто важкий досвід спілкування з Чека: три провали за один лише останній тиждень.

– Будь ласка, – погодився Рахуба, – не заперечую.

Коли через півгодини Шаворський вийшов з комірки, Олексій, Микоша й Золотаренко мирно розмовляли, сидячи за кухонним столом. Микоша скаржився на біль у печінці, що з'явився «через те, що він трохи перепив», і з цікавістю вислухував поради Золотаренка та Олексія. Він уже встиг повернути Олексієві браунінг і пройнятись повагою до його обізнаності в галузі медицини.

– Ходімо, – сказав йому Шаворський, – скоро світатиме. – І по-дружньому всміхнувся Олексієві. – До завтра.

За дверима Микоша промовив неголосно, але, певно, розраховуючи на те, щоб Олексій почув:

– А парубок нічого, простий…

Шаворський йому не відповів.

ПЕРЕВІРКА

Весь наступний день Рахуба був чимось стурбований. Здавалося, він чогось чекав. Золотаренку й Олексієві було наказано нікуди з дому не виходити.

Рахубі помітно полегшало, він уже міг сам ходити по кухні. Дружині Золотаренка він дав гроші і послав на ринок, наказавши купити «чогось їстівного». Вона принесла низку скумбрії, три плитки макухи і тонкий шматочок сала.

– Довели Росію комісари, – гмукнувши, сказав Рахуба, – скоро власні лікті кусатимуть!..

Обідали разом на кухні. Рахуба причіпливо розпитував Олексія про його перебування в банді братів Смагіних.

Олексій відповів без запинки: історію банди він знав добре. Навіть дуже…

Півтора року тому він сам розробляв план її знищення і сам же провів на цю операцію тоненьку дівчину з суворими очима – єдину дівчину, яку любив. Марусю Корольову, дев'ятнадцятирічну чекістку, зарубали бандити в селі Біла Криниця на Херсонщині. Там і поховали Марусю на степовому пагорку, і смерть її болючою гіркотою втрати виділяла в пам'яті Олексія цю операцію серед десятків інших, в яких йому довелося брати участь…

Після обіду Рахуба забрався в комірку і не вилазив до вечора. Коли стемніло, покликав Олексія.

– Щось недобре, – сказав він. – Шаворський іще вдень мав прийти або прислати кого-небудь.

Він помовчав, пожував губами і невпевнено, ніби чекаючи поради, промовив:

– Не знаю, що й думати. Чи не трапилося чого?..

– Може, сходить розвідати? – запропонував Олексій, відчуваючи, що саме цього й чекає від нього Рахуба.

– Куди ти підеш?

– Куди скажете…

Рахуба потер вертикальну складку на лобі, скоса глянув на Олексія і, насупивши брови, погасив гострий допитливий блиск в очах.

– Чорт його душу відає! З одного боку… Хоч сидіти тут і чекати біля моря погоди теж не дуже розумно. Мабуть, і правда, сходи з'ясуй, що там таке.

– Куди?

– На Новобазариу, куди ж іще… Тільки дивись, щоб хвіст не причепився. Чекай, – зупинив він Олексія, що рушив до дверей, – не затримуйся там. Узнаєш – зразу назад. Скільки тобі часу потрібно?

– За годину обернусь.

Рахуба дістав годинника.

– Без чверті десять, – сказав він. – Ждатиму дві години. Потім піду…

– Гаразд.

Над містом висіли хмари. Повітря було душне, стиснене, просякнуте пахощами бузку і квітучих каштанів. Коли Олексій підходив до Новобазарної, почав сіятись дрібний дощик. Прісний запах зволоженої пилюки заглушив усі інші запахи, і вулиці сповнило шелестіння дощу в настороженій тиші.

… Олексій постукав у віконну раму. Ніхто не озвався. Вікна мадам Галкіної були зсередини зачинені віконницями. Олексій почекав і стукнув ще раз, гучніше. І знову ні звуку у відповідь.

«Може, вони в каптьорці?» – подумав він.

Намацуючи ногами сходинки, спустився з ґанку, підійшов до воріт. Вони були замкнені. Міцні дубові стулки щільно пригнані до підворіття – ні згори, ні знизу не пролізти. А стукати не можна: ще сусідів розбудиш.

Він спробував пригадати, який цей двір. Наскільки пощастило роздивитись учора вночі, між флігелями був якийсь паркан. Отже, має бути підхід із сусідньої вулиці, через суміжні двори.

Він відійшов од воріт і рушив до перехрестя. Поминув будинок номер шість, ще будинок і несподівано завмер на місці: на розі, перегороджуючи тротуар, чорніли дві чоловічі постаті. У темряві Олексій помітив їх надто пізно, коли до невідомих лишалося всього п'ять-шість метрів.

– Стій! – наказали йому. – Ні з місця! Хто такий?

На одному з чоловіків була шкірянка: тьмяний блиск лиснів на його рукаві, ламаючись біля ліктевого згину, і в першу мить Олексій подумав: «Наші! Чекісти!..»

Одразу ж думки вихором закрутились у нього в голові: чому вони тут?.. Що трапилося?.. Невже Олов'яников ще якимсь шляхом розкрив явку мадам Галкіної і вже ліквідував її? Навіщо?! Тепер усе, що з такими зусиллями пощастило зробити: втертися в довір'я до Рахуби, знайти явки, приліпитись до Шаворського, стояти на самому порозі великого контрреволюційного підпілля, – все летить до дідька! От тобі й Олов'яников – «легендарний оперативник»! Та й засідка якась нерозумна: чому на вулиці, чому не в квартирі?..

– Хто такий, я питаю? – повторив чоловік у шкірянці.

– Та ви самі хто такі? – похмуро озвався Олексій.

– Чека, попрошу документи!

Сліпучий промінь електричного ліхтарика уперся в обличчя Олексія, він мимоволі прикрився долонею.

– Еге, – промовив один із людей, що стояли перед ним, – та я його вже бачив! Це ж наш! Чого ти тут ходиш, хлопче?..

Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не було промовлено цих слів. Олексій, можливо, назвав би себе: все в ньому кипіло від досади на Олов'яникова. Тепер же його немов ударило: «Провокація!»

В Одесі його знали тільки три чекісти: Інокентьєв, Олов'яников і той, що якось приїздив до Синєсвитенка, – Царьов. Нікого з них тут не було.

«Липа!..» – майнуло в голові.

За одну мить він пригадав і злодійкуватий погляд Рахуби, і солоденьку прощальну посмішечку Шаворського, і стало зрозуміло, чому такий глухий і непривітний будинок мадам Галкіної: зустріч на розі була навмисне підстроєна!

«А, гади! Ну, я ж вам!..»

Ще в Херсоні разом зі своїм найкращим приятелем Федею Фоміним під керівництвом слідчого карного розшуку Петра Костянтиновича Буркашина, в минулому матроса й циркового борця, Олексій опановував хитрі премудрості відомої японської боротьби «джіу-джитсу».

У складних перипетіях чекістської роботи в нього було достатньо випадків перевірити й відшліфувати на практиці засвоєні від Буркашина прийоми.

Брязнувши склом, ліхтар врізався в стіну, рука, що тримала його, безвільно повисла, а бандит, утробно ікнувши, упав, збитий дужим ударом під груди, на тротуар.

Боячись промахнутись у мороці, Олексій тільки відштовхнув другого бандита плечем і кинувся тікати вулицею.

– Стій! – закричали позаду. – Стріляю!..

Олексій біг пригнувшись, різко змінюючи напрям, чекав пострілів. Відчуваючи, що одірвався від переслідувачів, він вихопив браунінг і тричі пальнув назад, беручи приціл трохи вище, ніж треба було: десь у глибині душі в нього все ще ворушився сумнів – а що коли помилився, що коли це справді свої?..

Але у відповідь пострілів не було, і це зайвий раз ствердило вірність його здогадки: чекісти неодмінно стріляли б.

Одбігши ще трохи, він притиснувся до стіни, перевів подих і прислухався. Ніхто його не переслідував. Сполохана пострілами тиша стала, здавалося, ще глибшою.

Лише дощ чіткіше затарабанив по риштаках.

Передихнувши, Олексій пішов до Нового базару. Його ще трохи трясло від хвилювання.

«Комедію влаштували, – думав він. – Добре, що не назвав себе, наука буде на другий раз!.. Ну що ж, перевірили…»

Він задоволено згадав, як ікнув, наче хрокнув, збитий ним бандит. Вдало вийшло, Буркашин був би задоволений!..

На його гарячковий стук відчинив Золотаренко.

– Ти чого?.. – злякано спитав він.

Розтріпаний, мокрий до нитки, Олексій, не відповідаючи, прошмигнув у кухню.

Рахуба сидів за столом одягнений, ніби збирався йти на вулицю, але в одному чоботі.

Олексій промовив, ледве переводячи подих:

– Збирайтеся! Треба йти звідси: на Новобазарній засідка.

Рахуба, бліднучи, підвівся з стільця, стрельнув очима на завішене вікно.

– Не горлань! Сядь!

Олексій опустився на табурет.

– Приходжу на Новобазарну, у Галкіної замкнуто, ніхто не озивається… Ворота на замку… Хотів через сусідній двір пролізти, на розі стоять двоє: «Документи, Чека!..»

– Ну і що?

– Що! Насилу одбився! Думав, ноги не винесу! Збирайтесь, ходімо звідси, треба шукати іншого місця!

– Чекай!..

Задерши підборіддя, Рахуба до чогось прислухався.

– Вони!..

З парадного входу стукали. Олексій підхопився:

– Тихо! – обірвав його Рахуба. – Слухай…

З хвилину вони, затамувавши подих, чекали, що постукають іще. Блідий, нічого не розуміючи, Золотаренко м'яв пальцями комір сорочки.

Постукали знову. Стук був умовний: чотири удари.

– Відчини! – наказав Рахуба Золотаренкові.

Той глянув скоса на Олексія, потім застебнув на всі ґудзики комір і пішов одчиняти. Чути було, як він зняв засуви, потім пролунали притишені голоси, і в кухню ввійшов Шаворський. За ним – вусатий темнолиций чоловік у коричневій шкірянці. Вслід, за ними – Золотаренко.

– Добрий вечір, – сказав Шаворський, усміхаючись і оглядаючи присутніх. – Ви чого такі наїжені? Здрастуй, герою! – повернувся він до Олексія. – Ти, кажуть, з чекістами пострілявся?

– А ви звідки знаєте?!

– Та вже знаю! Таку стрілянину зняв – лихо!

– Навіть стрільба була? – спитав Рахуба, усмішливо поглядаючи на Олексія.

– Ще й яка! Все місто сполошив! Добре, що нікого не угробив.

– Що ж доброго! – промовив Олексій. – Зараз вони сюди з'являться.

– Уже з'явились! – весело сказав Шаворський. – Можеш познайомитись, – він вказав на вусатого чоловіка, що спідлоба розглядав Олексія. – Варфоломій Гиря, головний «чекіст»! А другого таки уклав! Засадив йому, розумієте, кулаком у пузо, – пояснив Шаворський Рахубі, – він і зараз, мабуть, віддихатись не може!

– За тиждень не одблюється, – похмуро зронив Варфоломій Гиря. – У Стасюка нутро слабке.

Здавалось, тільки тепер Олексій починав розуміти справжній стан речей.

– Виходить, це ви мені таке підстроїли? – хмурячись, промовив він.

– Ми, – підтвердив Шаворський і ляснув його по спині. – Хотіли подивитись, на що ти здатний. І ображатися нічого, нових людей ми ще й не так перевіряємо!

Олексій сердито сплюнув у куток і сказав зло й цілком щиро:

– Жаль, що не укокошив ні одного! Запам'яталась би вам ця перевірочка!..

Шаворський глянув на Рахубу, який сміявся, і ледь помітно знизав плечима, ніби кажучи: «Ваша взяла».

І Олексій зрозумів, що тепер усе гаразд: «небіж» Золотаренка витримав останній іспит.

ВІД'ЇЗД РАХУБИ

Рахуба перебрався в комірку. Розмова, що відбулася потім між ним і Шаворським, точилася вже в присутності Олексія, і він був повністю винагороджений за довготерпіння.

Передусім він дізнався, що Шаворський призначив побачення комусь із «Всеукраїнського повстанкому». Побачення має відбутися у неділю вранці, тобто через три дні.

Про те, що одеські білогвардійці прагнуть блокування з петлюрівцями, Олексій уже знав від Інокентьєва. Але про який «Всеукраїнський повстанком» ішла мова?..

З осені минулого року, після розгрому Петлюри, коли голова лихопомної Директорії з рештками своєї жовто-блакитної армії утік до Польщі, на Україні настало затишшя. Цілу зиму не чути було ні про які повстанкоми. Виступи дрібних банд, розпорошених по республіці, легко придушували загони ЧОНу. І вже дехто в ЧК був схильний розцінювати це як доказ цілковитого банкротства петлюрівського бандитизму. Але люди досвідченіші не поспішали з висновками. Весна покаже, говорили вони. Зима з її завірюхами, ожеледдю та безхарчів'ям для коней – не підхожий час для бандитів.

І весна показала… Як тільки зійшов сніг, проклюнулись перші «жовто-блакитні» паростки, і отруйний цей бур'ян почав швидко розростатись у чорних куркульських районах, де Радянська влада не встигла ще твердо стати на ноги. Знову загриміли по перелісках бандитські обрізи, на свіжій ріллі відбилися сліди невідомих кінних загонів, і в степових долинах, хуторах, на дорогах селяни почали знаходити розтерзані трупи комбідівців та демобілізованих червоноармійців. Там пограбували споживчу крамницю, там обстріляли продзагін, там вирізали сім'ю голови ревкому, а самого повісили за ноги на вербі за околицею…

Загони ЧОНу не мали тепер ні дня спокою. Вони винищували невеликі зграї, розсіювали банди більші. Та розсіяні банди знову перетворювались на зграї, а зграї зливалися в банди. Це була дрібна, копітка війна, без відчутних перемог і відчутних поразок, однаково виснажлива для обох сторін. З кожним днем вона ставала все важчою й жорстокішою.

Спалахували вогнища бандитизму і в небезпечній близькості під Одеси. За Балтою лютував отаман Заболотний, у Бірзулинському районі піднявся отаман Гулій, на сусідньому Поділлі зовсім розгулявся отаман Палій.

ОГЧК уже мала дані про те, що хтось із них налагоджує зв'язок із закордонним петлюрівським штабом, але про створення єдиного центру відомостей поки що не було.

Зрозуміло, чому так насторожився Олексій на згадку про «Всеукраїнський повстанком».

Що за повстанком? Де він? Хто ним керує? Чи давно він існує?.. Це були дуже важливі питання, від яких, можливо, залежало, бути новій війні чи ні…

– Шкода, що я не знатиму про наслідки ваших переговорів, – сказав Рахуба. – Треба було призначити побачення хоч би на завтра.

– На жаль, повстанкомівець буде тут лише через два дні. Може, вам варто затриматись?

– Неможливо. Шаланда прибуде завтра вночі. Ви зможете приховати її на дві доби?

– Дуже важко.

– От бачите. – Рахуба заклопотано поглянув на Олексія, подумав і сказав: – Доведеться зробити так: на побачення візьміть з собою Михайленка. Відрекомендуйте його як нашого зв'язкового. Протягом тижня ми постараємось когось прислати. Михайленко передасть йому зміст вашої розмови і все, що ви вважатимете за потрібне, сповістить нам…

Олексій з хвилюванням чекав, що відповість Шаворський. Той різко пересмикнув плечем:

– Нехай так, вам видніше.

– Треба кличку йому придумати. – Рахуба оцінююче поглянув на його світло-жовте, вигоріле на сонці волосся. – Припустімо, Сивий. Підходить?

– Сивий то Сивий, – сказав Олексій.

Стати зв'язковим Рахуби, передаточною ланкою між «Союзом визволення Росії» і одеськими змовниками – та про краще він і мріяти не міг!..

Потім домовились про подробиці завтрашнього від'їзду Рахуби, і Шаворський пішов, попередивши Олексія, що чекатиме його в неділю вранці на Новобазарній.

Рахуба звелів зачинити двері щільніше й сісти ближче.

– Ти розумієш, яку роль я тобі приготував? Через тебе проходитиме «лінія на закордон»! Слухай, введу трохи в курс справи. Майже всі європейські держави готують вторгнення в Росію. Наше завдання підготувати їм успіх, зад більшовикам підпалити. Хто, по-твоєму, здатний на це тут, на Україні?

– Петлюрівці, чи що?

– Саме так, петлюрівці. Через те ми прагнемо примусити їх діяти за нашою вказівкою…

Олексій з сумнівом похитав головою:

– Нелегка справа! Перебачив я їх на своєму віку. Адже вони «щирі», за самостійну Україну. Ми для них теж москалі.

– А нам на їхні симпатії… – Рахуба додав брудне слово. – Дай строк, пропишемо їм таку самостійність – втомляться чухатись! Але, поки дійде до діла, їх треба використати, хочуть вони того чи ні!

– Та яка з них користь? – сказав Олексій, щоб навести розмову на згаданий Шаворським повстанком. – Розповзлись, як мурахи, і покусує кожен сам собі.

– Помиляєшся! Є вже в усякому разі дві великі петлюрівські організації, і з представником однієї з них ви саме повинні зустрітись у неділю. Зветься вона «Всеукраїнський повстанком», запам'ятай. Постарайся налагодити з ними постійний зв'язок і домовитися про взаємодію. Якщо це пощастить, успіх забезпечено! Головне зараз – посилити повстанський рух. І тоді більшовикам кінець! Радянська влада сама себе зживе. Господарського досвіду в більшовиків нема. Вони і в мирній обстановці не можуть нічого організувати, а при ускладненнях внутрішнього характеру й поготів спасують! Вони опустять руки! Тільки не дать погаснути вогню! Вони не витримають!.. – Він хапав Олексія за рукав, гаряче дихав йому в обличчя гнилим запахом з рота.

І цю людину Олексій мав завтра сам переправити за кордон!..

– Ти на шифруванні розумієшся?

– Ні, не доводилось.

– Зараз почнемо. Візьми в Золотаренка папір і чорнило…

Коли Рахуба заснув, Олексій у кімнаті Золотаренка написав Інокентьєву записку:

«Дядько сьогодні їде з Великого Фонтана. Вважаю, нехай їде. Повідомте, де зустрінемося: багато новин».

Уранці Золотаренко, йдучи на базар (дружина його вдала з себе хвору), доставив записку за адресою. Відповідь приніс на словах.

«Нехай їде». Зустрінемося післязавтра вранці, де завжди».

До вечора Олексій уже вправно шифрував будь-які тексти, що їх придумував для нього Рахуба. Його кмітливість і чудова пам'ять ще більше зміцнили в Рахуби думку, що, завербувавши цього парубка, він зробив велике надбання для «Союзу визволення Росії».

О сьомій годині вечора Золотаренко впустив з чорного ходу невисокого чоловічка в драній матроській робі, з батогом, перекинутим через плече.

– Хто по рибу? – спитав чоловічок хрипко. – Екіпаж готовий.

Він скинув з голови ширококрису солом'яну панаму, і Олексій побачив брезкле водянисто-рожеве обличчя Хоми Костильчука, того самого «представника гужового транспорту», який галасував за свободу на мітингу в Оперному театрі.

Перед тим, як іти, Рахуба в своїй комірці передав Олексієві товсту пачку грошей.

– Це на особисті витрати, – сказав він, – опісля ще підкину. Не пропий, гроші здадуться.

– Я непитущий.

– Знаємо ми вас!.. – недовірливо пробурчав Рахуба.

Олексій сам натягнув йому чобіт на хвору ногу і допоміг зійти чорним ходом у двір, де в глухому тупичку за сараями стояв віз, навантажений порожніми бочками, Між бочками вклали Рахубу, зверху накинули брезент, Олексій вмостився поряд Костильчука, і два худих битюги потягли воза з двору.

За Куликовим полем їх один-єдиний раз зупинив міліцейський пост.

– Куди їдете?

– По рибу до артільників на Середній Фонтан, – відповів Олексій.

– Для кого риба?

– Помголу.

– Знайшли час: на ніч глядячи! Життя набридло?

– Що ж робити, товаришу начальник! – зітхнув Олексій. – Наказано сьогодні доставити, а то нині, дивись, риба й по сухому попливти може. Либонь, довеземо.

Начальник поста, чорнявий парубчак у солдатських недоносках, озброєний кавалерійською гвинтівкою, побіжно оглянув воза, постукав кулаком по одній бочці і тим обмежився.

– Їдьте.

За містом на воза підсіли Микоша і Варфоломій Гиря, які чекали на трамвайній зупинці.

На чотирнадцяту станцію Великого Фонтана приїхали, коли вже зовсім стемніло. Воза загнали в сад якоїсь закинутої дачі. Повиснувши на плечі в Олексія, Рахуба сам дочвалав до обриву. Крутими східцями до берега його спускали на руках.

Унизу Микоша посвистів тихенько, і з темряви озвався Битюг:

– Є! Тягніть сюди.

Рахубу вмостили у вузькій розщелині берегового зсуву.

Чекали довго. Від води тягнуло вологим теплом. Гладенькі повільні хвилі розмірено й важко спадали на гальку. Проводжаючі розійшлись: Костильчук та Гиря чергували на обриві, Битюг і Микоша стежили за морем – один з тераски, що здіймалася метрів на два над пляжем, другий заліз під скелю і час від часу засвічував там ліхтар.

Рахуба шепотів Олексієві:

– Живи поки що в Золотаренка, на моєму місці, але підшукуй ще квартири. Прибудуть люди від нас – влаштуй.

Олексій впевнено пообіцяв:

– Влаштую!

– На перших порах виконуй доручення Шаворського, – вів далі Рахуба. – Коли оговтаєшся, можеш проявляти ініціативу. Але не квапся! Пам'ятай: обережність і ще раз обережність!..

Він мерзлякувато щулився і час від часу поглядав на море, видно було, що довге чекання гнітить його.

Нарешті, годині о третій ночі в морі заморгав жовтий вогник і погас одразу ж, як тільки Микоша засвітив сигнальний ліхтар.

Рахубу знесли до води.

Незабаром підплив човен. Тримаючись за лінією накату, чоловік, що сидів у ньому, крикнув:

– Чого мигаєте?

Рахуба відповів:

– Ліхтар зіпсувався! А вам чого треба?

– Скумбрію купимо.

– Скумбрії нема. Є камбала…

– Ви, Григорію Паличу?

– Я…

Кількома хвилинами пізніше, переваливши через зустрічну хвилю, човен одійшов від берега. Тінь його з силуетом Рахуби на кормі зникла в темряві, в недосяжності.