Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц)

ПОМІЧНИКИ

Було зовсім темно. Піднявся вітер. Він ніс із степу дрібні піщинки і запах нагрітого полину. Опинившись на вулиці, Олексій з несподіваним полегшенням вдихнув цей гіркий дикуватий запах степового простору.

Йдучи до штабу, він намагався розібратися в подіях сьогоднішнього вечора, його втягують у підпільну організацію! Тепер, якщо йому вдасться завоювати довір'я тих, для кого старається Діна, він найближчим часом знатиме всіх змовників, його, звичайно, випробовуватимуть. Як?..

А Марков? Яку роль він відіграє в цій справі? Очевидно, немалу. «Цікава людина»… Ого, до чого ж цікава!..

Насторожене здивування і ще якесь складне почуття, в якому було важко розібратися, викликала в Михальова сама Діна. Дивувала швидкість, з якою вона наважилася «вплинути» на нього.

«Одчайдушна, – думав Олексій. – І вже, напевно, знає собі ціну…»

Тут думка обірвалась, і перед очима випливала дівчина в білій сукні, з косами навколо голови і крутими, наче навмисно зламаними посередині бровами. Як вона глянула на прощання! Ох, бестія!..

Олексій труснув головою, промовив уголос:

– Не вийде! – І з якимось навіть співчуттям подумав про Солових – про нещасного телеграфіста, якому, звичайно, не під силу було витримати такий натиск…

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Завтра до третьої години Діна повинна з кимось зустрітися і одержати інструкцію. Може, попередити Іларіонова: хай поставить біля пошти людей? Ні, найменша необережність – і все загине. Треба чекати…

Через місто, центральною вулицею, йшла кавалерія. Гучно цокали копита по бруківці, постукуючи котились тачанки. Пропливали вогники цигарок, спалахами вириваючи з темряви вусаті обличчя вершників у гостроверхих будьонівках. Скориставшись прогалиною в кінському потоці, Олексій перебіг через вулицю до штабу. Біля штабу були розкладені багаття. Коли Олексій проходив мимо, його гукнули. Маленька дівоча постать опинилася поруч.

– Маруся? – чомусь раптом зрадів Олексій.

– Де ти бродиш? – сердито сказала Маруся. – Півгодини чекаю. Ходімо швидше.

– Куди?

– До мене. Там Іларіонов і ще якийсь із Херсона приїхав. Звеліли привести.

– На біса я їм здався? Сказано ж: не зустрічатися.

– Нічого, в мене можна.

Вони швидко пішли від штабу.

– Що там трапилося? – спитав Олексій,

– Трьох чоловік убили.

– Коли?..

– Сьогодні ввечері. Один вістовий з пакетом, пакет взяли; а двоє просто червоноармійці.

Так… Значить, поки він був у Діни, її спільники «не сиділи склавши руки». Хто це зробив? Марков?..

Думка про Маркова примусила Олексія озирнутися.

Десь тут в одному з будиночків містечка, яке засинало, переховується цей звір. І не просто переховується. Діє… Ну, нічого, тепер уже недовго. Важливо, що він тут!.. Пройшовши трохи, Маруся спитала:

– Дінку бачив?

– Бачив.

– Розмовляв?

– Розмовляв.

– Ну, як вона?

– Як? Нормально… Зажди, для тебе гостинець є. Держи.

І поклав розсипчасте печиво з маком у жорсткі Марусині долоні.

– Ой, де ти взяв?

– Їж і все! Смачно?

– Солодше за цукор!

– Отож!

Маруся спитала підозріливо:

– Ти що, дома в неї був?

– Ага.

– І печиво звідти?

– Звідти.

Помовчавши з хвилину, вона сказала:

– Гляди, обкрутить тебе Дінка. В неї й не такі бували…

– Побачимо, – Олексій самовпевнено підморгнув Марусі. – Таких вона ще не обкручувала!

В низенькій Марусиній хатинці, що пахла травами, чекали Іларіонов і прибулий з Херсона Володя Храмзов, якого Величко послав на допомогу Олексієві.

Храмзов, як і Олексій, недавно почав працювати в херсонському ЧК, але вже встиг завоювати репутацію надійного оперативника. Була у Володиній біографії одна деталь, яка відразу виділяла його серед інших співробітників, хоч сам він ніколи про неї не говорив: у Москві, звідки він приїхав, Володя деякий час був в особистій охороні товариша Леніна. Проте витягти з нього хоч що-небудь про цей період життя було неможливо: Володя відзначався неабиякою замкнутістю, слова цідив, за висловом Воронька, «як міцний самогон, по три краплини на годину». Досить високий на зріст, кирпатий, з непримітною зовнішністю звичайного сільського хлопця, він з десяти кроків пробивав з нагана срібний гривеник, а силою поступався хіба тільки Микиті Боденку. В перші ж дні роботи в херсонському ЧК Володя потрапив у бандитську засаду. Власне, засада призначалася не для нього, нового і ще не відомого тоді співробітника, а для уповноваженого Адамчука, біля квартири якого її і влаштували. Володя потрапив у засаду випадково, йдучи до Адамчука з якимсь дорученням. Бандитам, як кажуть, добряче не пощастило: Володя пристрелив двох, а третього скрутив і привів до Адамчука на квартиру. Там затриманому влаштували допит, і бандит з переляку виказав велику «малину» на Сухарному (наступної ночі під час облави на ту «малину» було поранено Брокмана). Про цей епізод довідались від Адамчука: сам Володя не сказав про нього жодного слова.

Стало відомо, що, приїхавши в Херсон, Володя закохався в діловода опервідділу Соню Агінську, моторну дівицю, яка приймала залицяння багатьох його товаришів. Та незабаром Володя віднадив усіх її залицяльників, а найнахабнішого – Шурку Коробкова, зазнайку і серцеїда, який зробив непристойне зауваження на адресу Соні, – так притиснув у гуртожитку, що назавжди відбив у нього бажання говорити про свої любовні перемоги.

Такий був Володя Храмзов. І хоч його приїзд означав, що Величко сумнівається в здатності Олексія самостійно справитися з дорученим йому завданням, усе ж хлопець був задоволений: Володя не підведе, на такого можна покластися.

От про Іларіонова цього не можна було сказати.

Чоловік він був показний, блідий, з хвацьким кучерявим чубом жовтуватого кольору, палкими маленькими очима, посадженими глибоко і якось вгору, від чого завжди здавалось, що дивиться він спідлоба. Висловлюватись Іларіонов любив учено, пишними, багатослівними фразами, мав маузер з срібною насічкою і навіть під час операції не випускав з рота прямої люльки з золотим обідком. Людина, безперечно, смілива, але різка і самовпевнена. Іларіонов вносив у роботу непотрібну нервозність, був схильний до скороспілих і не завжди виправданих рішень. У роботі він любив розмах, шум, широку гласність кожної проведеної операції. «Щоб знали, – говорив він, – не дрімає ЧК!..» Декому з товаришів це подобалось. Але Олексій чомусь не довіряв начальникові групи, і не тому, що мав сумнів відносно його чесності, а швидше через власну природжену стриманість. Іларіонов теж недолюблював Олексія: як і всі люди такого характеру, він тонко відчував ставлення до нього оточуючих.

Не без єхидства повідомивши, що за вказівкою Величка Володя Храмзов повинен допомогти Олексієві своєю перевіреною на серйозних справах досвідченістю, Іларіонов зажадав звіту: чим Олексій займався три дні?

– Дещо зробив, – ухильно відповів Олексій. Поки що обстановка була не зовсім ясна, і тому він не хотів розповідати Іларіонову історію з Діною.

– Дещо – мало! – заявив Іларіонов і постукав чубуком люльки по столу. – Мені потрібно не «дещо», а шпигунський центр! Три дні сидимо тут, досить байдики бити! Ось яку я задумав комбінацію. Біля церкви живе колишній учитель місцевої гімназії Дугін, есер. Коли мене не зраджує професіональне чуття, а я не пам'ятаю випадку, щоб воно мене зрадило, цей тип з кимось зв'язаний. Тебе тут ніхто не знає. Влаштуємо до нього на квартиру. Будеш стежити і тримати мене в курсі справи, що відбувається в його домі.

– І все? – спитав Олексій.

– Поки все.

– А Володя? Його теж на квартиру? Він же допомагати мені повинен.

– Для Храмзова тимчасово знайдеться інше діло. Надалі, коли тобі вдасться щось виявити у Дугіна, діятимете разом.

– Тобі Величко говорив, що у нас не такий план? – . з неприхованим роздратуванням спитав Олексій.

– Це з приводу якоїсь баби, коханки того сигнальника? Говорив! – Іларіонов зітхнув, показуючи цим, що йому нудно пояснювати відомі речі. – Михальов, не будь дитиною! Відучись по-учнівському додержуватися того, що тобі звеліли старші. Величко вказав на одну з багатьох можливостей оперативного підходу до завдання, приблизну, якщо так можна висловитись, оп-ти-мальну, гм… можливість. Але він не знав місцевої ситуації. А я знаю. І я кажу: розшуки тієї дівиці заберуть дорогоцінний час, а користі не принесуть. Доведеться тобі працювати в одному напрямку з нами.

– Доведеться… – Олексій, хмурячись, дістав кисет, потримав його в руках і, не закуривши, поклав знову в кишеню. – А коли я тобі скажу, що вже знайшов ту «дівицю» і що годину тому мене завербували в шпигуни?

– Тебе?

– Так, саме мене.

Маруся загриміла чавунцем, який ставила в піч, і вода, шиплячи, плеснула на вугілля. Храмзов відкрив рота. Іларіонов пильно глянув на Олексія: чи не бреше? – і, переконавшись, що не бреше, уривчасто наказав:

– Розповідай!

Олексій розповів усе, починаючи з зустрічі з Вандою та її чоловіком і кінчаючи побаченням з Діною в неї на квартирі.

Іларіонов схопився. Почав швидко ходити від стіни до стіни, волочачи за собою кучеряві хмарки диму. На щоках його заграли жовна.

– Так! – сказав він, зупиняючись посеред хати. – За Федосовою негайно встановити стеження. Перехопимо тих, хто до неї прийде. Завтра, замість тебе, я сам піду до неї з людьми. Щождо родичів сигнальника, то їх візьмемо цієї ночі!

Тепер схопився Олексій.

– Ти розумієш, що говориш? – мало не закричав він. – Угробити все хочеш? Та ні… Слухай, Іларіонов. операція тільки починається! Якщо ти мені не перешкоджатимеш, я за три-чотири дні дам тобі повний список всього підпілля!

– Чотири дні! – Іларіонов кинувся до стола. – Завтра! Вже завтра ввечері знатиму. Дівка всіх видасть!

– Не видасть! Не зразу в усякому разі!

– Видасть!

– А я кажу – ні! Поки ти будеш її допитувати, вони всі повтікають!

– Погано ти мене знаєш! – Іларіонов вихопив люльку з рота, мундштуком ткнув себе в груди. – За один вечір усіх переловлю. Жодна гадина не втече! Словом, чого розмазувати: сказано – і кінець!

Від усвідомлення зробленої помилки Олексій ладен був відкусити собі язика. І не хотів же говорити, так ні – бовкнув! Цей Іларіонов умить все погубить…

Начальник опергрупи вже надівав кавалерійського кашкета з підтягнутим назад верхом і коротким круглим козирком.

– Зажди, Іларіонов, послухай, як я хочу…

– Не треба. Все ясно!.. Збирайся, покажеш будинок них… Соловйових, чи як їх?

– Солових? А їх за що?

Про це, очевидно, Іларіонов не думав. Він промовив це так упевнено:

– Як, за що? – Але відразу ж, не даючи збити себе і пантелику, закричав: – Не розумієш? Контру на волі лишати?!

– Гаразд, начальнику, – сказав Олексій, – роби, як хочеш… Тільки я з тобою не піду, а зараз сяду і напишу рапорт Брокману, і Маруся доставить його в Херсон ще до ранку. Опишу становище і свій план, який ти навіть слухати не бажаєш, хлопці підтвердять! А там шуруй на цілковиту свою відповідальність!

Погроза залучити як суддю голову ЧК вплинула на Іларіонова. До того ж Володя, який мовчав протягом усієї розмови, миролюбно пробасив:

– Чого ти гарячкуєш! Дай людині сказати.

Іларіонов зірвав кашкета, з серцем хляпнув об стіл, сів на лаву. З хвилину дивився в куток – худий кадик стрибав у нього на шиї – потім заговорив несподівано спокійним голосом:

– Попрацюєш тут! Теж мені оперативники, по смерть з вами ходити! Послухаємо, що ти надумав!..

– Ніяких арештів і ніяких стежень поки не влаштовувати, – сказав Олексій.

Кадик на шиї стрибнув сильніше, але Іларіонов стримався.

– Я ввійду в організацію, – говорив Олексій, – заслужу довір'я. Багато часу це не займе: вони й самі, напевне, квапляться. Мене, звичайно, випробовуватимуть, як – не знаю, але тут уже разом щось придумаємо. Якщо вийде, візьмемо всю зграю разом та ще й довідаємося про їх зв'язки. Арештувати Федосову завжди встигнемо. Що б там не було, я й без допиту дізнаюсь, хто на них працює.

– Базікання, – гарячкував Іларіонов. – З такими варіантами ще тиждень прововтузимося! А коли шльопнуть тебе?

– Ти про мене турбуєшся?

– Що, коли тебе знищать до того, як ми одержимо відомості?

– Тоді роби по-своєму. А зараз треба скористатися з нагоди – іншої такої не буде. Я вважаю так: хай Храмзов стежить за мною. Не за Федосовою, а за мною, розумієш? Він зуміє непомітно.

– Для охорони, чи що? – презирливо підіймаючи брову, спитав Іларіонов.

– Щоб бути в курсі і допомогти, якщо виникне така потреба, – сказав Олексій.

Іларіонов кинув руки на коліна, хотів заперечити, але його перебив Храмзов.

– Михальов діло пропонує, – сказав він неголосно. – Краще все одно не придумаєш.

Зрозумівши, що співвідношення сил не на його користь, Іларіонов змінив тактику.

– Диваки ви, люди! – сказав він. – Наче я гірше хочу… Будь ласка. План Михальова, за розвідувальною термінологією, гм… називається «подвійною грою». В мене своя точка зору на методи розвідки, але я не наполягаю, будь ласка. Все це можна було б перевірити швидше, але… – Іларіонов підняв плечі і зробив рукою жест, який означав: було б з ким.

– Значить, ніякого стеження не встановлюватимеш? – ще раз спитав Олексій.

– Будь ласка, не буду.

– Ой, як добре! – вигукнула Маруся. Вона з хвилюванням слухала їх суперечку. – От і домовились.

– Але рапорт я все-таки пошлю, – попередив Олексій. – І напишу, що ти погодився з моїм планом.

– Пиши, зроби ласку…

– Зможеш доставити сьогодні ж? – спитав Олексій в Марусі.

– Я дядька Селемчука пошлю, до ранку встигне! – відповіла дівчина, дивлячись на Олексія так, наче вперше бачила його.

– До речі, Іларіонов, сьогодні вбили вістового з пакетом?

– Вбили.

– А що в пакеті?

– Нічого особливого: повідомлення в штаб фронту, що одержана оперативна карта… Врахуй, Михальов, я мушу знати про всі твої дії!

– Цілком зрозуміло! – сказав Олексій.

Потім вони вже зовсім мирно домовилися про всі дрібниці. Іларіонов став таким, яким був раніше, – говорив солідно й енергійно смоктав люльку. Потім він пішов, а Володя з Олексієм лишились: один – ночувати на Марусиному сіннику, другий – писати рапорт.

ЗУСТРІЧ НА ОСТРОВІ

На пошті були люди. Олексій сів на лаву біля дверей і почав чекати, поки вони підуть. Діна зустріла його збентеженим поглядом і ледве помітно кивнула.

Розхитані двері раз у раз грюкали, впускаючи і випускаючи відвідувачів. Вибравши момент, коли на пошті лишилися тільки вихрястий підліток у гімназичній сорочці і жінка, під диктовку якої він щось писав, Діна покашляла, привертаючи увагу Олексія, і олівцем вказала через своє плече на вхід у сусідню кімнату.

Він пройшов туди через відкидні дверці поштової стойки.

У кімнаті з заґратованими вікнами, шафами та безліччю квадратних відділень для листів і чавунним штампом на столі сидів чоловік – сивий старик, з довгим, небритим обличчям, порізаним вертикальними зморшками. Він похмуро покосився на Олексія поверх окулярів у металевій оправі.

– Тату, – сказала Діна, входячи вслід за Олексієм, – посидь за мене в залі.

Ні слова не кажучи, старий обійшов Олексія, немов боявся обпектись, і попрямував до дверей.

Діна причинила двері і притулилась до них спиною.

– Ну, що скажете?

– Ось… прийшов.

– Ви думали над нашою вчорашньою розмовою?

– Думав.

– І як?

– Я вже вирішив, Діно…

– Ви впевнені?

– В мене іншого шляху нема! – тихо промовив Олексій. Всі ці слова він приготував заздалегідь.

Відштовхнувшись од дверей, Діна зробила кілька кроків до нього.

– Ви розумієте, як це серйозно?

– Я все обміркував…

– Дуже рада, коли так, – сказала вона, дивлячись на нього з недовір'ям, якого вчора не було. – Я розповіла про вас… моїм друзям. І мушу признатись, вони обвинуватили мене в легковажності.

Олексій нахмурився. Неприємний холодок – передчуття невдачі – підступив до горла.

– Але мені все-таки вдалось їх умовити, – говорила Діна. – Вони погодилися зустрітися з вами.

– Звісно, – промовив Олексій, – я нічим не можу довести, що я… що мені можна довіряти… але вони самі побачать…

Діна підійшла впритул, поклала долоню на верхню кишеню його френча.

– Я вам вірю, Альошо! Я знаю, я відчуваю, що ви наш! Ми їм разом доведемо – правда? – і, здавалося, сама себе переконавши таким чином, повеселішала, пожвавішала і заговорила швидко, півголосом, оглядаючись на вікна. – Ввечері прийдете до мене годині о дев'ятій, як вчора; я вас відведу… До речі, ви не можете дістати човен?

– Човен?

– Хоча, де вам узяти?

– А надовго?

– Години на дві.

– Можливо й зможу, – сказав Олексій. Він згадав про Марусиного дядька Селемчука. – Я з одним рибалкою познайомився. Попрошу в нього, може, дасть.

– Попросіть. Не дістанете – приходьте так, я сама щось роздобуду, а дістанете, тим краще. Свиснете мені тихенько, я вийду. Коли все буде гаразд, я засвічу лампу в малій кімнаті, а завіски закрию. Якщо лампа горітиме, а завіски будуть розкриті – тоді почекайте. І будьте обережні, Альошо, дивіться, щоб за вами хтось не ув'язався.

– Ясно!

Через півгодини Олексій разом з Марусею побували в дядька Селемчука. Той ще не повернувся з Херсона, але його дружина, сухенька діловита бабуся, яку Маруся звала тіткою Любою, сама відвела їх на берег, де стояв похилений курінь і на кілках висіли рибальські сіті. В дядька Селемчука було два човни. На одному, кращому, з парусом, він поїхав сам, другий був зачалений в мілкому і вузькому затоні – плоскодонний, трохи більший за душогубку. Цей човник тітка Люба дозволила взяти. Його вивели з затону і сховали в комишах.

Потім, зайшовши до Марусі, Олексій поговорив з Храмзовим, який з учорашнього вечора розкошував на її сіннику, і пішов до штабу виконувати до кінця дня обов'язки писаря.

… Олексій виїхав, коли зовсім стемніло. Ніч була ясна, вітрець здув туман з ріки; вода рябіла і від місячного світла здавалася студеною.

Олексій спустився за течією до самої пароплавної пристані, в темряві не помітивши саду Федосових. Довелося повертатися. Він повів човен уздовж берега і незабаром побачив купальню. Вона ледве сіріла в темряві, зливаючись з якимись кущами. За нею, на березі, досить високому звідси, мерехтів крізь дерева голубуватий вогник – вікно в кімнаті Діни.

Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.

В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.

На завіски лягла тінь.

– Чую! Світло погасло.

За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.

– Це ви, Альошо?

– Я.

– Човен не дістали?

– Дістав. Там, біля купальні…

– Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! – вона стиснула його руку біля кисті. – Ходімо скоріше: нас уже чекають.

Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.

– Тепер куди?

– За течією. Я покажу…

Зарипіли кочети.

– Тихше! – злякалась Діна. – Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.

Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.

… Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.

– Ради бога, обережніше! – шепнула Діна. – Ближче до берега…

Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий – проїжджий, по якому ходили судна, – завертав праворуч.

– Ближче до берега! – пошепки командувала Діна.

Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів. Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.

Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:

– Тепер до острова!

Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.

Діна вистрибнула перша.

– Приїхали! – полегшено зітхнула вона.

Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.

Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло…

«Гм… заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.

– Ходімо, що ж ви! – квапила Діна.

Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за рукав. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти… Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник – очі бережіть», – і вела все далі, в глиб острова.

Раптом їх окликнули:

– Хто?

– Свої, – відповіла Діна. – Хто, я питаю?

– Вірні обов'язку! – Це, очевидно, був пароль.

– Досю, ви?

– Я.

Спалахнув сірник, хтось, нахилившись, засвічував ліхтар. Потім людина наблизилась і освітила їх обличчя.

– Привели?

– Привела, як бачите.

– Чому так довго? – невдоволено промовив той. – Жди вас у такій вогкості.

– Боїтесь простудитися? – насмішкувато сказала Діна. – Він тут?

– Давно вже…

Чоловік зсутулившись, пішов попереду. Він був у шинелі і насунутій на вуха кепці. В світлі ліхтаря виникали кущі, чорна, просочена водою стежка, трухляві пні. Тьмяні бліки стрибали по вологому від роси листю.

Стежка піднялась на пагорок. Стало сухіше. Попереду Олексій розглядів тоненьку жовтіючу смужку – щілину дверей, а потім вже й саму будівлю – низьку, без вікон, халупу незрозумілого призначення.

Їх провідник прочинив двері, впустив Діну, потім Олексія і ввійшов сам.

На земляній підлозі, посередині хатини, лежала коротка, кругла колода, на якій стояла «Летюча миша».

Поруч, повернувшись до дверей, заклавши руку з кишеню піджака, стояв Марков…

Спочатку Олексій не впізнав його. Лампа стояла низько, і обличчя Маркова було в тіні. Але ось він зробив рух, трохи нахилився, і Олексій побачив знайомі гострі вилиці, випнуте підборіддя, вузькі очі…

– Довго ж ви добиралися, – сиплувато сказав Марков, вдивляючись у прибулих. – Ніхто вас не бачив?

– Ніхто, не турбуйся! – відповіла Діна. – Ось людина, про яку я говорила.

– Ага… – Марков підняв лампу, посвітив на Олексія і розтягнув губи в посмішку. – Так, так, при-га-ду-ю, щось таке знайоме. Ми ж, здається, вчилися разом у першій гімназії?

– Вчилися, – Олексій теж примусив себе посміхнутися. – І після зустрічались.

– Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було, по-моєму, ще при німцях, правильно? Як, забув, твоє прізвище?

– Михальов.

Марков примружився, ніби намагаючись щось пригадати.

– Ага, тепер усе пригадав! Ти мене якось у штаб провів, щось таке пояснював… Так? Було?

– Щось таке було…

– А ти, брат, змужнів, важко впізнати. Ну, здоров був, радий бачити.

Він поставив лампу на колоду, простягнув руку, і Олексій потиснув її.

– Сідай, – запросив Марков.

– Вітю, ти мені потрібний на два слова, – сказала Діна.

«Вітя», відмітив у думці Олексій.

– Зараз, – Марков багатозначно подивився на чоловіка, що їх зустрічав.

Той став біля дверей.

– Почекай хвилинку, – попросив Марков Олексія і разом з Діною відійшов у куток.

Олексій сів на колоді і, зчепивши руки на колінах, стиснув пальці. Ось він і зустрівся з Марковим віч-на-віч… Тільки б не помилитися тепер! Тільки б не виказати себе!

Діна щось гаряче шепотіла Маркову на вухо. Він мовчки слухав, іноді похитуючи головою. Він був у короткому драному піджаку поверх вишитої української сорочки, підперезаної мотузкою, і в полотняних штанях, заправлених у грубі чоботи. На голові бриль. Селянин, та й годі… До чого ж змінився цей колись випещений купецький синок! Був він старший за Олексія на рік, ну, на два, а на вигляд здавався років тридцяти. Шкіра на щоках у нього задубіла, очі стали ще вужчими і запали; він став ширший в плечах, а голову тримав низько, витягуючи коричньову жилаву шию. «Наче вовк якийсь…» згадав Олексій слова снігурівського дячка.

Слухаючи Діну, Марков скоса позирав на нього, вивчаючи. Олексій одвернувся і почав розглядати замшілі стіни халупки. Було помітно, що відвідували її рідко. Мабуть, Марков навмисне обрав це місце для зустрічі з невідомою людиною. Над комишевою стелею – стоячи, Олексій торкався її кашкетом – шаруділо листя, десь поруч спліскувала річка, і раптом басовито й сипло заревів гудок, примусивши здригнутися всіх присутніх: ішов пароплав з Херсона. Потім гудок обірвався, і почулися часті удари лопатей по воді.

– Добре, зараз розберемося! – голосно вимовив Марков.

Він підійшов, сів на колоду біля Олексія. Діна лишилась у тіні.

– Викладай, однокашнику, яким вітром тебе занесло сюди, – сказав Марков.

Він посміхався, показуючи ясна. Куточки губ наморщувалися, ще більше надаючи йому схожості з вовком, який люто вищирився.

– Що там викладати… – сказав Олексій похмуро. – Діна вже, мабуть, усе розповіла.

– Діна Діною, а я від тебе хочу почути. Ти розумієш, на що йдеш?

– Не дитина, розумію.

– Бачу, що не дитина, надто великий. Тим більше неясно… Поясни мені, що сталося? Служив ти, служив у червоних і раптом на тобі – передумав! Чому б це?

– Значить, є причина.

– Яка? Ти не бійся, викладай все напрямки!

Олексій, немов вагаючись, озирнувся на Діну. Вона підбадьорливо кивнула.

– Говоріть, Альошо.

Олексій стиснув кулак.

– Я давно шукаю такої нагоди… – сказав він крізь зуби. – А служити можна по-різному… Он де в мене ця служба! – І він провів рукою по горлу.

– Що ж, скривдили тебе? В начальство не вийшов?

– Я чинів не добивався! Коли б схотів – вийшов…

– Значить, не схотів? А чому?

– Слухай, Марков! – Олексій подався вперед до ліхтаря, дивлячись прямо в сірі очі шпигуна. – Дідька лисого, я тобі щось скажу! Коли ви ті, що я думаю, так випробуйте мене – самі побачите, а ні – я інших знайду, не тільки світла, що у вікні!

– Ач який! – Марков відсахнувся, кілька секунд вдивлявся в Олексія, немов хотів проникнути в найпотаємніші його думки. Потім повільно промовив: – Що ж… Причини, кінець кінцем, всякі можуть бути. Добре, випробуємо… Але поки не доведеш, що готовий заради нашої справи на все, довір'я не чекай. А зрадиш… Повинен тебе попередити, Михальов: Дося тебе знайшла, вона одна і відповідає. Але коли з нею щось станеться – живим тобі не бути. Знайдемо хоч на краю світу. І тоді нарікай сам на себе!..

На мить промайнула в Олексія думка плюнути на все і вихопити наган. Але він одразу ж відігнав її. За спиною, простуджено сопучи носом, стояв другий бандит.

– Лякати мене нічого, – промовив Олексій, – діло кажи.

– Зараз і діло… Ти писар? У штабі працюєш?

– Так…

– Якщо хочеш, щоб ми тобі повірили, зроби таку штуку… Вчора в штабі одержали нову оперативну карту фронту…

– Так…

– Ти щось знаєш про це? – швидко спитав Марков.

– Ні, ні, слухаю.

– Ось цю карту треба роздобути.

– Викрасти, чи що?

– Ну, викрасти. Зможеш?

Олексій, піднявши кашкета, почухав нігтем їжачок свого підростаючого волосся, перевів погляд з Маркова на ліхтар і знову на Маркова. Він «думав». Потім сказав:

– Важко.

– Що тут важкого? Знаєш, де вона висить?

– Та знати я знаю…

– А якщо знаєш, невже не зможеш знайти момент і зняти? Як-небудь вночі…

– Може, щось інше?..

– Нам карта потрібна!

До Олексія підійшла Діна.

– Ви зробите це, Альошо! – вона поклала на його потилицю свою теплу вологу долоню. – Я певна, ви зробите! Пам'ятайте, я поручилася за вас!

– А якщо помітять?

– А ти обережно, – сказав Марков. – А влипнеш – теж не біда: ми тебе так заховаємо, що жоден собака не знайде! Бачиш: нас теж ловлять, а спіймати не можуть. У крайньому разі, переправимо в Крим. І вже повір, ми послуг не забуваємо!

– Вирішуйте, Альошо! – Діна нетерпляче поторсала його за шию.

– Гаразд, – сказав Олексій, – спробую… Але тільки, відверто кажучи, не розумію, на якого дідька вам ця карта?

– Ти що, дурний? – здивувався Марков.

– Не я дурний, а ви дурні! Ну, викраду я карту… припустімо. А її в той же день замінять іншою. Ти думаєш, вони дурніші за тебе?

– Он ти про що! – посміхнувся Марков. – Хай замінюють. Тим краще. Укріплення за два дні не переробиш, а війська вже розміщені. Їх переставляти, треба. Скільки на це часу піде? Га? Зміркував?

– А карту куди?

– Це тебе не обходить! Доставимо, куди слід. Коротше: зможеш її добути чи ні?

Олексій надів кашкета, насунув його до брів.

– Даремно базікати не буду. Постараюсь!

Діна задоволено перезирнулася з Марковим.

– Два дні тобі вистачить? – спитав той.

– Не знаю. Думаю, вистачить.

– Карту принесеш Досі, – вже начальницьким топом сказав Марков. – Постарайся не викликати підозри, нам ще ти будеш потрібен у штабі. Якщо ж трапиться якась халепа, тоді тікай негайно, сховайся де-небудь і дай знати теж Досі. Прямо до неї не йди, зрозумів?

– Зрозумів.

– І запам'ятай, що я тобі сказав про зраду!

– Добре! – Олексій махнув рукою.

– Тоді давайте розходитись… Ти, Михальов, повертайся сам, Досю ми доставимо іншим шляхом. До речі, поки не дістанеш карти, до неї не навідуйся, ще наслідиш. Сева, проведи його.

– Айда, – сказав Сева.

Олексій розглядів, що в цього другого шпигуна жіночі, безбороді щоки, брудні й вугруваті, наче він ніколи не вмивався.

Діна вийшла разом з ними. В темряві за дверима вона поклала руки Олексієві на плечі.

– Альошо, ви зробите те, що сказали! – зашепотіла вона. – Адже ви не підведете мене, я певна!

– Що зможу, зроблю, – відповів Олексій.

Діна притиснулась лобом до його підборіддя, потім, відштовхнула хлопця і побігла в хатину…

Олексій з Севою спустилися з пагорка до річки. Сева допоміг відштовхнути човен і постояв на березі, поки Олексій зник.

Олексій вставив в кочети весла, переплив через річку і, загнавши човен у комиші, почекав: від пристані з хвилини на хвилину повинен був одійти пароплав у зворотний рейс. Олексій не хотів, щоб його помітили, затримали і приставали з розпитуваннями.

Чекати довелось досить довго. Струмувала вода, обтікаючи комиші. Небо вкривали хмари, гасячи зірки. Із плавиш несло солодкуватим запахом прілі.

І раптом почувся виразний плескіт, такий самий, який Олексій чув по дорозі на острів. Але тепер стало ясно – це не риба: плескіт був рівномірний і весь час наближався… Хтось уплав перетинав річку, прямуючи саме сюди, до комишів, де ховався Олексій. Ось уже почулося, як пирхає плавець і спльовує затікаючу в рот воду…

Він з'явився метрів за п'ять від човна. Ухопився за комиш і, важко витягуючи ноги з прибережного мулу, вибрався на берег. Плавець був у самих підштанках, що біліли в темряві, та в капелюсі чи якомусь чотирикутному ковпаці.