355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олександр Лукін » Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса » Текст книги (страница 21)
Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 02:17

Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"


Автор книги: Олександр Лукін


Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)

МАРУСИНЕ ВЕСІЛЛЯ

Спинившись біля села, чекісти оточили школу, не потривоживши навіть сільських собак. Але це було зайвою обережністю. Смагіни цього разу виявили не властиву їм безтурботність. Можливо, вони й виставили дозори, але вартувати під заливним дощем в той час, як інші п'ють, нікому не хотілося. І вартові приєдналися до бенкетуючих. Коли бійці Філімонова впритул підійшли до школи, вони побачили лише одного смагінця: він блював, стоячи під дощем біля ґанку. Бандит умер від руки Філімонова, так і не збагнувши, звідки прийшла до нього смерть.

Більшість смагінців були п'яні як ніч. Ті з них, хто ще міг щось втямити, дуже швидко зрозуміли безвихідність свого становища. Двоє чи троє бандитів спробували вискочити з вікна, але тут же звели свої рахунки з життям…

– Сюди! – кричав Федя. – Сюди, Альошо!..

Через класну кімнату, де серед перекинутих столів чекісти в'язали бандитів, Федя з Альошею кинулись до Марусиної комірки. Розчинили двері.

Маруся лежала на підлозі, підпливаючи у власній крові. Страшна була її рана, заподіяна з розмаху гострою, як бритва, бандитською шаблею.

Поперек ліжка, без чобіт і тужурки, валявся, розкинувшись, Григорій Смагін. Він був теж мертвий.

І ще хтось, третій, живий, нерухомо сидів у кутку…

Ось що побачив Олексій.

Решту він зрозумів пізніше.

… Маруся зволікала до останньої миті. Знесла вона і короткий, поспіхом відслужений весільний обряд, і слиняві поцілунки свого «нареченого», і похабні жарти перепилих бандитів. Чекала, сподівалась, що порятунок усе-таки прийде.

Коли ж надії більше не лишилося, коли розпалений горілкою Григорій Смагін під брудний регіт друзів по чарці затягнув її в комірчину, наважилась на останнє…

Запропонувала Смагіну ще трохи випити: для хоробрості… Він погодився, приніс горілки. Поки він ходи Маруся витрусила в кухоль порошок із свого пакетика. Він нічого сп'яну не помітив…

Чи встиг він щось крикнути перед смертю, чи брат його сам щось запідозрив і вломився у «весільний покій», невідомо, але це вирішило долю Марусі, Смагін-старший зарубав її.

Василь Смагін не чинив ніякого опору. Скидалося на те, що він зовсім не чув шуму в сусідньому приміщенні і не розумів, що за люди перед ним. Безумним і страшним було його обличчя, коли почали в'язати йому руки. І лише коли бандита виводили з комірчини, він уперся в одвірок і, повернувшись до брата, вирячивши водянисті, мов холодець, очі, закричав:

– Гриш-ка-а!.. Гришень-ка-а!..

Григорія винесли.

Марусю поклали на ліжко, накрили широким, з облямівкою простиралом.

І довго стояв над нею Олексій. Думок не було. Був біль, гострий, майже фізичний біль. Він заполонив серце і лишився там рваним, розпеченим осколком…

Філімонов поклав руку йому на плече:

– Ходімо, Михальов…

Олексій міцно потер лоба. Щось треба було зробити… Щось лишалося незакінченим. Що?..

Згадав. Вийшов у класну кімнату.

Всі бандити вже були зв'язані. До стіни тулилися перелякані, розпатлані жінки, священик і двоє-троє селян. Маркова серед них не було! Втік! Знову втік!..

Олексій оглянув арештованих.

– Де Кручений?

І тут з легкого руху серед бандитів зрозумів, що Марков десь тут, поруч, близько.

– Я питаю, де Кручений? – повторив він.

Арештовані мовчали.

– Обіцяю полегкість тому, хто викаже!

Знову рух серед бандитів. Деякі перезирнулися між собою…

– Я скажу! – швидко промовив бандит з чорною пов'язкою на оці. – Албатенко я, Микола Албатенко, запам'ятай, начальнику…

Але йому не дали купити життя. Відразу кілька голосів закричали:

– У старости він, он у того!..

– Хто староста?

– Я… – пробурмотів Матуленко. – Є в мене один поранений… Тільки не той, що говорите, не Кручений… Марков його прізвище…

– Веди! – наказав Олексій.

Марков був поранений у сутичці з продзагоном. Куля навиліт прошила м'якуш правого стегна…

Два місяці він гасав із Смагіним по степу. Спочатку була надія, що Григорію Смагіну, який, відмовившись од своєї колишньої есерівської програми, підняв жовто-блакитний прапор і оголосив себе українським націоналістом, вдасться організувати повстання на всій Херсонщині. Але від цієї надії незабаром довелося відмовитись. Після розгрому у Воскресенську Смагіни так і не оправились. З того часу тільки й думали вони, як би утекти від Філімонова. Банда ріділа. Замість повстання почали дрібний розбій – вбивали районних міліціонерів, переслідували демобілізованих червоноармійців, грабували споживчі крамниці. Марков вирішив перечекати деякий час, поки затихне галас, зчинений навколо олешківської справи, і про нього трохи забудуть, а потім податись у Херсон. Ні, надовго затримуватись у Херсоні він не збирався: надто рисковано. Шляхів було багато: ще гуляє по Україні Махно, ще вирують заколоти на Дону, ще можна чекати нового приходу союзників. У крайньому разі, є закордон: Польща, Німеччина… Але в Херсон він усе-таки заїде!..

Тиняючись із Смагіним, Марков випадково зустрів колишнього крамовця, якому пощастило втекти з ЧК. Крамовець був одним з тих, кого захопив Олексій під час серпневого рейду… Від вірних людей Марков знав, що відбулося в Олешках. Пригадуючи події дворічної давності, він почав розуміти, що Олексій Михальов і тоді вже був причетний до несподіваного викриття фон-Гревеніц і її страти напередодні німецького наступу.

Бажання поквитатися з цим чекістом за Діну, за Крамова, за Гревеніц, за його, Маркова, ганьбу було в ньому сильніше від обережності. Ні, в Херсоні він неодмінно побуває!..

Але для цього треба набратись терпіння і протриматися ще хоча б кілька місяців. Робити це із Смагіним ставало дедалі важче. Від Філімонова можна втекти, поводити за ніс червоних ще довгий час, але від селян не втечеш! Смагіни втратили популярність серед місцевого населення. Про це свідчила засада в селі, яке вважалося цілком надійним. Тепер під ними загориться земля!..

Вітер навалювався на хату. Дощ шумів у солом'яній покрівлі. Марков лежав у темній кімнаті на широкому сімейному ліжку, яким поступився йому гостинний Матуленко, і пригадував тайники, де можна сховатися. Він згадав якусь добру офіцерську вдову, що тримала крамничку в Бобровому Куті, згадав ветеринарного фельдшера, який живе у Снігурівці, пригадав ще декого, хто, можливо, не відмовить йому в притулку, коли виникне потреба…

За стіною кректала і охала хвора на ревматизм теща Матуленка. Сам староста з дружиною і дочкою – товстою некрасивою дівкою з прищавими щоками – пішов бенкетувати до Смагіна. Марков радів цьому: хоч з розмовами не пристають – що буде, та чи скоро скінчиться, та як обернеться…

Вдалині гримнули постріли. Марков прислухався. Розгулялись! Без стрілянини не минає жодна п'янка Григорія Смагіна. Хоч би сьогодні утримався: село лякає. І так люди вовками дивляться!..

Постріли незабаром припинилися. Марков довго лежав із заплющеними очима, поки не почав дрімати. Він прокинувся від того, що хтось увійшов у хату.

– Це ти, Прохоровичу? – спитав він. – Я… – відповів Матуленко.

Він був не сам. З ним, мабуть, прийшов хтось із смагінців: Марков почув стукіт підкованих каблуків по земляній долівці.

– Хто там з тобою?

– Свої… – сказав Матуленко після невеликої паузи. – Григорій Володимирович до тебе прислав…

– Хай ідуть сюди.

Увійшли троє. Матуленко вніс за ними лампу. Коли світло впало на того, хто стояв найближче до ліжка, Марков скрикнув і засунув руку під подушку. Перед ним був Олексій Михальов.

– Підніми руки, – глухо сказав він. – Не шукай нагана, вб'ю на місці!..

Марков підняв руки.

– Відійди од ліжка.

– Не можу. Нога…

– Зможеш. Відійди!

Марков підвівся і, хапаючись за стіну, відійшов од ліжка.

Олексій дістав з-під подушки маузер і передав його Феді Фоміну. Ногою відсунув табурет, на якому лежали гранати і шабля.

– Одягайся! – наказав він і кинув Маркову одяг, струснувши його, щоб переконатися, чи немає зброї.

Марков, нахилившись, повільно натягнув штани. Він боявся підвести обличчя, боявся зустрітися поглядом з чекістами і прочитати в їх очах підтвердження того, що раптом виразно уявилось йому: зараз вони вийдуть із цієї чистої і теплої хати, і там, під дощем, де-небудь посеред дороги, що потопає в грязюці, пролунає за спиною постріл… Чи почує він його?..

– Я йти не можу… – сухим, уривчастим голосом промовив він. – Не дійду я…

– Нічого, тут близько, – відповів Олексій.

Це був вирок, кінець…

– Не можу я! – повторив Марков. – Не треба…

Олексій зрозумів, що робиться в душі цієї людини.

– Не бійся! – сказав він. – У Херсон поїдеш, судитимуть.

Марков швидко підвів голову.

– Правда? Значить, ще не зараз?.. – Він з надією подивився на чекіста, що стояв перед ним.

Це був той самий Олексій Михальов, скромний «писар», якого так «вдало» завербувала колись Діна Федосова. Маркову здалося, що він лише тепер бачить його по-справжньому.

Він ніколи раніше не помічав у цій людині напруженої суворої зібраності і пильного невблаганного блиску в зіницях, немов у їх прозорій глибині мерехтіли холодні лусочки слюди…


Вранці ховали Марусю.

Місце вибрали за селом, на пагорку, під високою акацією, щоб повесні розпускала вона над Марусею свій білий цвіт.

Було видно з пагорка степ, широку родючу українську землю.

Розстріляли по обоймі під час прощальних залпів.

А через годину потягнувся з села довгий обоз. На возах сиділи зв'язані смагінці.

Олексій далеко випередив своїх. Їхав сам, думав. Думки були сумні і урочисті. Нема Паитюшки, Воронька… І Марусі нема. І багато ще в степу безіменних могил… Чи збережуться вони, чи коли-небудь їх зорють під хліба?.. Не в могилах справа. В пам'яті людей лишаться ті, хто похований в них, хто віддав себе за цю землю, за хліба, що виростуть на ній, за нове життя. Вони лишаться назавжди!.. Треба тільки до кінця довести справу, заради якої не шкодували вони ні життя свого, ні молодості, якій беззавітно віддали все, що мали…


«ТИХА» ОДЕСА


Переклад а російської Г. Т. Ткаченко та В. Б. Рибки



ебелий, нижчий ніж середнього зросту, з круглим і лагідним обличчям – такий був начальник розвідвідділу Одеської губчека Геннадій Михайлович Олов'яников. Глибокі залисини прорізали його негусту шевелюрку, загрожуючи в недалекому майбутньому зімкнутися на тімені.

Крізь окуляри з скельцями для далекозорих уважно і в цілому доброзичливо дивилися дуже збільшені голубі очі. Квадратні вусики над губою начальник розвідвідділу час під часу торкав пальцем, ніби перевіряв, чи на місці поїш. Така зовнішність, здавалося б, цілком підійшла лікареві або, скажімо, вчителю, але зовсім не відповідала бойовій репутації Олов'яникова.

А репутацію він мав гучну, відому далеко за межами Одеси. Прізвище начальника розвідвідділу стало навіть прозивним. В особливо важких випадках, наприклад, виправдувалися тим, що, мовляв, «тут навіть Олов'яников спіткнеться». І вважалося похвалою, коли говорили: «Оце по-олов'яниковськи».

І от несподівано Олов'яников прибув до Херсона. Одразу ж, як приїхав, він довго розмовляв з головою Херсонської повітової ЧК, після чого в того помітно зіпсувався настрій. Про що вони розмовляли, лишалось таємницею, зате настрій начальства незабаром відчув на собі уповноважений по кадрах Завадько, якому було наказано принести у кабінет голови всі особові справи чекістів. Завадько вийшов з кабінету спітнілий, сказав, відсапуючись: «Гроза!..» – але пояснити ще щось рішуче відмовився.

У наступні дні поведінка Олов'яникова породила багато різних чуток. Він заходив то до одного, то до другого уповноваженого, цікавився справами слідства, іноді був присутній на допитах, але ні в що не втручався, лише сидів у кутку і мовчки поблискував звідти скельцями окулярів. У вільний час він розмовляв із співробітниками про се, про те, поступово випитував про роботу, сім'ю і навіть про стан здоров'я.

Дехто вирішив: шукає когось. Інші сходилися на думці, що Олов'яникову доручено негласно перевірити кадри. А були й такі, які вважали, що він добирає людей для Одеської губчека. Ця версія особливо зацікавила: Одеса не Херсон, є де розвернутись!

А втім, розмови скоро вщухли. Навіщо, врешті, вгадувати? Треба буде – скажуть. Тут і свого клопоту хоч одбавляй!..

І коли через десять днів Олов'яников поїхав, його від'їзду майже не помітили.

Правда, протягом цих десяти днів відбув у відрядження один співробітник. Поїхав він несподівано, ні з ким не встигши попрощатись. Але відрядження були звичною справою, і ніхто не пов'язував від'їзд товариша з перебуванням Олов'яникова в Херсоні.

А тим часом зв'язок був.

Мали рацію ті, хто думав, що Олов'яников добирає людей для Одеси. Саме це й зіпсувало настрій голові повітової ЧК. Людей у нього не вистачало. Кожен співробітник був на обліку. А Олов'яников поклав на стіл голові ЧК категоричний наказ згори: «Цілком таємно виділити в розпорядження начальника розвідвідділу ОГЧК одного співробітника на його розсуд. Не створювати ніяких перешкод…» і таке інше.

Після тривалих суперечок голова сказав:

– Сам вибирай, я тобі не помічник!

– Виберу! – запевнив його Олов'яников. – Можеш бути спокійний!

Але саме тому, що голова в цьому не мав сумніву, він спокійним і не був.

І Олов'яников справді вибрав якраз ту людину, втрата якої була для голови повітової ЧК дуже відчутною.


БУДИНОК НА МОЛДАВАНЦІ

Рибалки з Миколаєва висадили в Одеському порту довгов'язого парубка з худим обличчям, обпаленим за дорогу морським сонцем. З вигляду він однаково був схожий і на селянина, і на майстрового, який приїхав в Одесу на заробітки. Старий, поношений піджак сидів на ньому мішкувато. На голові настовбурчився зім'ятий кашкет. У руках – скромний дорожній клуночок.

Попрощавшись з рибалками, парубок, широко ступаючи, попростував через портовий двір, задоволено відчуваючи тверду землю під ногами, взутими у важкі юхтові чоботи. Такі чоботи вважалися в ті часи великою розкішшю.

Одеський порт лежав у руїнах. Вітер здував жовтий пил з розбитих пакгаузів. Між уламками шмигали пацюки.

Біля зруйнованих естакад покинуто чорніли мертві пароплави. Єдине живе судно в порту – низький буксирний катер – огинав маяк, що височів на стрілці півкруглого молу. Вода закипала біля його шершавих бортів, укритих лускою латок, з труби валив густий, дігтярно-масний дим.

Палі обгорілих причалів, облизані спочатку вогнем, потім хвилями, блищали, ніби полаковані. На них вмостилися кілька рнбалок-одинаків. Із прозорої, відстояної в гавані води вони виуджували головатих бичків.

Поминувши ряди порожніх лабазів, прибулий вийшов з порту. Біля виходу, впоперек залізничної колії, лежав на боці маневровий паровоз із зяючим прокіптюженим котлом. Поряд стояв іржавий каркас вантажного вагона. Все дерев'яне було обідране з нього, певно, на паливо.

Широкі, білі, що звужувалися догори, Потьомкінські сходи вивели приїжджого на Миколаївський бульвар. Тут починалася інша Одеса – красиве, сонячне місто. На фасадах його будинків красувалися ліпні фігури каріатид і атлантів, що підпирали високі бал коїш з витими решітками. За бульваром спекотно сяяло море. Білим і рожевим квітом зацвітали акації, кидаючи на землю тонку сітчасту тінь.

Але якою зайвою, безрадісною була вся ця краса!

Ідучи гулким плиточним тротуаром, прибулий бачив каламутні потоки нечистот, що витікали з підворіть, гнилі рештки торішнього листопаду на бруківці, позабивані вітрини магазинів. Він скоса вглядався в обличчя перехожих і, суплячи прямі короткі брови, одвертався, зустрічаючись поглядом з їхніми похмурими голодними очима. Часто попадалися скорботні постаті селян, які сиділи де-небудь на осонні. То були біженці з районів, що потерпіли від посухи.

Була колись Одеса багатим містом. Але багатство давав їй порт, а не земля, що оточувала її, – сухий безводний степ. Інтервенти спалили порт і забрали всі хоч трохи придатні кораблі, і голод повноправно запанував у місті.

Прибулий ні в кого не питав дороги. На перехрестях він читав назви вулиць, упевнено звертав і йшов усе далі й далі, поки не опинився в безлюдних кварталах міської околиці.


Двоповерховий приземкуватий будинок стояв у тихому невимощеному тупику. Нижні вікна його були врівні з землею. На стінах, де відстала штукатурка, просвічував черепашник – «одеський» камінь, з якого споруджували всі будинки в місті, і найбагатші, і найбідніші.

Прибулий зайшов у двір. Гамірний і брудний, яких багато було на одеських околицях, він, здавалося, ввібрав у себе все вуличне життя. По боках тягнулися схожі на бараки флігелі з безліччю дверей. Біля кожних дверей зеленів маленький палісадник. Над палісадниками нависала відкрита галерея, на якій метушилися галасливі господарки. Між стойками метлялася на вірьовках мокра білизна.

Приїжджий, розглядаючись, лише на мить затримався біля підворіття, але його одразу ж гукнули.

На лапці біля воріт сиділи двоє: дідок із зморщеним жовто-смаглявим обличчям, одягнутий у чорний сюртук і тьмяний від старості котелок, і міцний мордатий парубок у широченному кльоші і голубій шовковій сорочці, забризканій на грудях жиром.

– Дозвольте узнати, хто вам тут потрібен? – спитав дідок.

Кілька секунд приїжджий, здавалось, вагався, відповідати чи ні, потім рішуче сказав:

– Синєсвитенко Петро. Тут він живе?

– Синєсвитенко, – повторив дідок байдуже. – Йому потрібен Синєсвитенко, ти чуєш, Петю?.. Синєсвитенко став важною персоною: щодня до нього хтось приходить. Як тобі це подобається?

Петя щось нерозбірливо буркнув. Витягнувши товсті губи, він чвиркнув довгим струменем слини на кота, що пробігав.

– Цікаво узнати, – вів далі дідок, – для яких таких виключно важливих справ вам потрібен Синєсвитенко? У вас з ним акціонерне товариство? Чи ви разом робили Радянську владу?

– Родичі ми, – насупившись, відповів прибулий. Жінці його, небіжчиці, братом доводжуся, з села приїхав.

– З села… – знову повторив дідок. – Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!

Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.

Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.

– Де ж Синєсвитенко? – нагадав той.

– Чого ти до мене причепився! – несподівано обурився дідок. – Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!

Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:

– Ви до нас, дядю?

– Синєсвитенко ти?

– Я.

– Тоді до вас.

Павка кинув хлопцям битку і підійшов.

– Ач виріс, – усміхаючись промовив прибулий, – просто не впізнати!

– Красунчик, як намальований! – докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.

– Батя вдома? – спитав приїжджий.

– Удома. Ходімте, дядю, проведу.

Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге – біле.

Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.

Павка, відчинивши двері, сказав:

– Татуню, до нас прийшли.

Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.

Приїжджий скинув кашкета:

– Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.

– Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.

– Од Василя Сергійовича, – поправив гість.

– Правильно, – усміхнувся господар, – від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.

Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.

Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.

– Вигоди в нас, самі бачите, які, – сказав Синєсвитенко, – неважні вигоди.

– Мені вистачить, – махнув рукою гість. – А вам я не заважатиму?

– Яке там заважатимете? – заперечив Синєсвитенко. – Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.

– Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.

– Ні, дядю, там добре, – жваво сказав Павка, – сінник є.

– Як вас звати-величати? – спитав господар.

– Звуть Олексієм, а величатися не будемо, – відповів приїжджий і, одразу перейшовши на «ти», нагадав: – Ми ж свояки, не забув?

– Ні, не забув. Олексій то й Олексій. А я, значить, Петро і син Петрів. Це так, для пам'яті. Дружину Оксаною звали. Тоді, Олексію, влаштовуйся, а я побіжу: просили одразу сповістити, як приїдеш. Павка тобі дасть поїсти. Чуєш, Павко?

– Чую.

Синєсвитенко натягнув куртку, перешиту з червоноармійської шинелі, зняв з цвяха кепку і, нагадавши синові, де що лежить з їжі, квапливо вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, прибулий, що назвався Олексієм, запитав:

– Павле, хто ті двоє, що зі мною розмовляли у дворі?

– Живуть тут. Старого прізвище Писецький, – почав пояснювати Павка. – Він, дядю, знаєте хто? Він із злодіями водиться, вони до нього крадене носять. А другий – це Петя Цяця. Його тут усі бояться. Він, дядю, запросто зарізати може.

– Та ну?

– Правда! Ви про Мишку Япончика чули?

– Чув.

– Так Петько йому був перший друг!

– Так… – З хвилину Олексій щось думав, розглядаючи кирпатий Павчин ніс, подекуди побитий ряботинням. – Ось що, Павко, про мене ти не дуже базікай у дворі. Питатимуть, кажи: мамчин брат, приїхав із села роботу шукати. Зви дядьком Олексою. Розумієш?

– Розумію! – кивнув Павка.

Павці було відомо про гостя найголовніше: він знав, що дядько Олекса чекіст. Але тим і обмежувалися його відомості про новоявленого дядька, і багато чого здавалося йому незрозумілим і таємничим. Навіщо, наприклад, чекістові ховатися в Одесі, де давно вже міцно стоїть Радянська влада? Чекістові годиться ходити по місту в шкіряній куртці й шкіряному кашкеті з зірочкою, а ночами ловити білогвардійців та контрабандистів. Крім того, Павка уявляв, що чекісти – суворі літні люди, а дядько Олекса був зовсім молодий, років двадцяти двох, не більше. Це стало особливо помітно, коли він умився над відром і сів їсти пісний суп з сочевиці, який Павка розігрів для нього на плиті. Після того, як дядько Олекса вмився, лице його ніби розгладилось, яскравіше запалало свіжим загаром, мокре волосся стирчало вихрами, і їв він швидко, весело, як їдять тільки молоді.

Словом, було з чого дивуватись. Але саме таємниця, що оточувала гостя, найбільше вабила до нього Павчине серце. Молодий, а, дивись, скільки в батька клопоту через його приїзд! Серйозна, видно, людина!.. Он який рот у нього – наче стамескою прорубаний, на лобі зморшки, як у літнього, а очі бистрі, пильні й зовсім світлі, ніби протерті скельця. Та й дужий, видно. Високий. Руки великі. У зап'ясті Павці одною рукою нізащо не обхопити. Мабуть, він і з Цяцею упорався б…

Поки дядько Олекса їв, Павка встиг багато чого розповісти йому.

Гість дізнався, що Павчина мати померла давно від чорної віспи. Павка теж хворів, але не помер, тільки віспини лишились. Довго жив у бабусі в селі, за підпаска був, через те що батько з самого початку громадянської війни пішов воювати. На фронті батькові простріляли груди. Привезли його до бабусі зовсім слабого. Думали, не встане. Але він устав, однак після поранення так і не може видужати. Кров'ю харкає, сухоти до нього прикинулись. Йому б харчування, може і видужав би. А де взяти? Кажуть, собаче сало від сухот допомагає. Та які тепер в Одесі собаки? Сама шкіра та кістки. Роздобув Павка цуценя, думав вигодувати батькові на ліки. А цуценя таке потішне попалося, розумненьке та ласкаве. Батько й слухати не хоче, щоб його на сало перевести. Он він уже який великий, усе розуміє!..

Цуценя біля дверей хлебтало з бляшаної миски свою порцію супу. Наче й справді розуміючи, що мова йде про нього, воно підняло морду, махнуло рудим колечком хвоста і знову заходилося їсти.

– Джекою назвали, – сказав Павка. – Воно, дядю, благородне. Я його в одної бариньки потягнув з Дерибасівської вулиці.

Олексій вилив у ложку останні краплини супу з котелка, ложку облизав, загорнув у ганчірочку і засунув до кишені (ложка в нього була платна).

– Знаєш, Павле, – сказав він, поглядаючи на ліжко, – зараз би дуже доречно поспати, як ти гадаєш?

– Лягайте, дядю.

– Розбуди мене, коли батько прийде.

– Гаразд, розбуджу.

Олексій стягнув чоботи, онучі розвісив на халявах, із внутрішньої кишені піджака дістав браунінг і сховав під подушку. Піджак він кинув на табурет і простягнувся поверх тонкої ковдри, просунувши босі ноги крізь прути надто короткого для нього ліжка.

– Добре, – промовляв він, задоволено втискуючи голову в подушку. – Так, значить, розбудиш?

– Розбуджу, розбуджу, спіть спокійно, – запевнив Павка.

Олексій глянув на нього зовсім уже сонними очима й пробурмотів:

– Гарна ти, по-моєму, людина, Павле. Га?..

Спав він тихо, ледь розкривши рота, і уві сні, здавалося, до чогось прислухався.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю