355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олександр Лукін » Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса » Текст книги (страница 28)
Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 02:17

Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"


Автор книги: Олександр Лукін


Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 37 страниц)

У ВАГОНІ

Золотаренка, не було вдома. Олексій устиг написати докладний рапорт і десятки разів переміряти кроками, кухню, поки той нарешті прийшов. Олексій звелів, не гаючи ні хвилини, доставити рапорт у ЧК.

За годину Золотаренко приніс йому нашвидку надряпану записку від Інокентьєва:


«За Київ спасибі. В Тирасполі свій у трактирі «Дністер» біля вокзалу о 3 г. дня, білий пакет навхрест синьою ниткою. П. дайте олівець адресу записати, В. пишіть вуглинкою. Кр. випадок – УЧК Недригайло, привіт від Максима. Тримай в курсі В. І.».

Розуміти це треба було так: їдь, розбирайся і вирішуй на місці, що робити, бо зустрітися не вдасться. Про Нечипоренка вже відомо. В Тирасполь відряджено нашого розвідника, якого о третій годині дня можна зустріти у привокзальному трактирі. При собі він матиме паперовий пакет, навхрест перев'язаний синьою ниткою. «Дайте олівець» і «Пишіть вуглинкою» – це пароль для нього і відповідь. На випадок крайньої необхідності звернутись по допомогу до голови повітової ЧК товариша Недригайла, передавши йому «привіт від Максима».

– Чому він сам не прийшов? – запитав роздосадуваний Олексій.

– Ні хвилини часу не було. Там чекісти зібралися, поїхали кудись за місто: бандити знову чогось накоїли. А начальник (так Золотаренко звав Олов'яникова) ще не повернувся. Сьогодні тільки чекають.

– Звідки вони знають про Нечипоренка?

– Дивак! Гадаєш, ти в них один?..

Отже, їхати доводилося без попередньої розробки. План міг бути лише такий: виманити Нечипоренка на побачення з Шаворським в село Нерубайське, що за дванадцять-п'ятнадцять верст від Одеси, а там уже вирішувати, що робити далі.

О десятій годині вечора Олексій повернувся до Різничука. В саду він йогом до носа зіткнувся з Микошею. Освітивши Олексія ліхтариком, Микоша сказав:

– Гайда швидше, на поїзд запізнитесь.

Усе вже було готове до від'їзду. Дівчина, одягнута по-дорожньому, в білій ситцевій косинці та чистенькій сільській свитці, сиділа в кімнаті за столом, слухаючи останні напучення Шаворського. На скрині стояв великий «Ундервуд». Це була старовинна машина, без футляра, з окремими комплектами заголовних і простих літер. Її загорнули в ряднину, щоб не випирали гострі деталі, і поклали в мішок. Шаворський вивів Олексія в сусідню кімнату і ще раз нагадав, куди та до кого треба запросити Нечипоренка.

Олексій з Галиною вирушили на вокзал. Микоша провів їх до Канатної. Далі вони пішли удвох, Галина трохи попереду, з маленьким клуночком у руці, Олексій позаду, з важким «Ундервудом» за плечима.

На перон їм пощастило потрапити задовго до посадки, але там уже було повно людей. Біженці з голодних районів, багатосімейні молдавани у високих хутряних кучмах, демобілізовані червоноармійці. Натовп різномовно гомонів, лаявся; плакали діти. Де-не-де ліхтарі осявали їх скупим тьмяним світлом.

Коли подали поїзд на Тирасполь, одразу ж виникла тіснява. Люди ринули до вагонів. У повітрі над головами попливли кошики й скриньки. У пробках, що утворились біля кожних дверей, жалібно закричали придушені діти. А з вокзального приміщення прибували все нові групи бажаючих попасти на поїзд.

Підхоплений людським потоком, Олексій незабаром опинився біля дверей одного вагона, але тут помітив, що Галини біля нього нема. Він завертівся на місці, відшукуючи її. На нього натискали, брутально лаяли, відштовхували вбік і, врешті, зовсім випхнули з натовпу.

Галина стояла під ліхтарем і сердито дивилася на людський потік, що кишів перед нею. Олексій мало не задихнувся від злості.

– Чого стали?! – загорлав він. – Думаєте ви їхати чи ні?!

– Не кричіть! – сказала вона запально. – Не бачите, що робиться? Нехай трохи схлине.

– Діждетесь, як же! Уперше, чи що?..

А сам подумав: «Ач буржуйка, подавай їй окремий вагон!»

– Ходімте! – Він схопив її за рукав і потягнув уздовж поїзда.

Про те, щоб знову пробитись до дверей, годі було й думати. Коли б Олексій був сам, він чудово доїхав би на даху вагона, так їздив багато хто. З Галиною про це нічого було й думати. Куди їй! Неміч кисейна!..

У вікні одного вагона Олексій помітив молодого хлопчину в будьонівці. Той уже влаштувався в купе і тепер, звісившись з горішньої полиці, зацікавлено витріщився на вируючий біля вагона натовп. Олексій почав жестами пояснювати йому, щоб той одчинив вікно, а він, мовляв, підсадить до нього дівчину. Хлопець зрозумів, весело закивав і, зіскочивши з полиці, опустив скло:

– Давай її сюди!

Олексій поклав мішок на землю і наказав Галині:

– Лізьте!

– Ви з глузду з'їхали!..

– Лізьте, вам кажуть!

Не слухаючи заперечень, він підхопив свою супутницю за талію і підняв до вікна. Там її прийняв хлопець у будьонівці. Галинині ноги безпомічно майнули в повітрі і зникли у вагоні.

– Візьми багаж!

– Oro! Добре придане! – сказав хлопець, беручи в нього мішок. – Тепленьке… Стривай, а ти куди?..

Олексій підстрибнув і, підтягнувшись на руках, ліг животом на віконну раму. Знизу хтось ухопив його за ноги, він відштовхнув і вліз у купе.

– Спасибі, друже, – сказав червоноармійцеві, – все гаразд!

– Е-е, – розчаровано протягом сказав той, – де там гаразд, я думав, вона одна!

– Нічого, хлопче, сватайся, я не перешкоджу, – заспокоїв його Олексій. – Можеш навіть полицею їй поступитись!

– А ти, бачу, дійшлий! – промовив хлопець і поліз на своє місце.

Галина вже сиділа в кутку біля вікна. Навіть у сутінках вагона видно було, яке в неї зле, розчервоніле обличчя. Олексій запхав мішок під лавку і втиснувся навпроти неї між стіною і літнім селянином у постолах та солдатській гімнастьорці.

– Тепер їдемо! – сказав він, задоволений, що все так щасливо обійшлося.

Вагон швидко став повнісінький. У проходах виросли гори всякого скарбу. Люди сиділи на підлозі, на речах, стояли в тамбурі. Гуркотів дах: там теж вмощувалися пасажири.

Повільно, ніби над силу, оброслий людьми, поїзд рушив з місця. У вагоні знялася метушня, лайка, в проходах робили з кошиків лежаки.

– Нічого, умнемося, – промовив хлопець у будьонівці, – якщо кісточка до кісточки, то ще стільки ж вміститься. Гей, тітко, – сказав він жінці-селянці, що їхала з двома дітьми, – давай сюди твоїх пуцьверінків, нехай з вигодами їдуть.

І справді, ум'ялись. Дітлахів розсовали по полицях, речі запхнули під лавки. Стало трохи просторіше. Тим, хто їхав на даху, було куди гірше: їх обдувало димом, обсипало іскрами з паровозної труби. Пасажири, що тіснились у вагонах, справедливо вважали, що їм ще дуже пощастило.

Поволі зав'язувалися дорожні розмови. Хлопець у будьонівці пригостив Олексія махоркою і розповів, що їде після демобілізації додому, в Паркани. Він був веселий і балакучий – один такий на все купе: в кінці дороги його чекала зустріч з матір'ю та рідними місцями, яких він не бачив добрих три роки. Старий молдаванин з родиною з п'яти душ повертався на батьківщину, в Карагаш. Вісім років він батракував у німецькій економії поблизу Одеси. Під час контрреволюційного заколоту німців-колоністів убили його старшого сина і спалили хату… Літній селянин, Олексіїв сусіда, виявився головою комбіду з якогось села на Дністрі. Він їздив до Одеси ховати померлу від тифу сестру. Жінка-селянка була біженкою з голодаючого Поволжя. Вона розказувала Галині, яка сиділа з нею поряд:

– … Картопля вродила як горох, овес геть весь висох, просо – сама полова. Жолуді їли, липову кору товкли… Двох дітей поховала. Як ці лишились живі, один господь знає… Сама ледве ходила… – І вона показувала товсті, розпухлі в литках ноги.

– А чоловік твій де? – запитав хлопець у будьонівці.

– Ще минулого року вбили. В обозі поїхав по хлібець з іншими чоловіками, налетіла банда, хліб забрали, а самих порубали… сумним, виплаканим голосом відповіла жінка.

Олексій вглядався в темряву кутка, де сиділа Галина, і намагався зрозуміти, про що вона думає, слухаючи ці страшні розповіді? Кого звинувачує в тому неперебутному лихові, що зірвало людей з насиджених місць, погнало в тяжку гірку дорогу? Невже не розуміє, що в усьому винні ті, кому вона служить?..

Галина мовчала. Він не бачив її обличчя. Схоже було, що вона спить.

Поступово розмови вщухли. Вагон засинав. На частих зупинках (поїзд більше стояв, ніж їхав) звідусюди чулося бурмотіння, стогін, сухий надривний кашель. Потім їх знову заглушував уривчастий перестук коліс…

Уранці попливли за вікнами голі, прибиті спекою поля. На них ламко похитувалися рідкі стеблинки пшениці. До вагона заносило паровозну кіптяву; коли вітер змінювався, пахло терпкою гіркотою землі, що перетворювалась на порох.

За Роздільною побачили вдалині високу хмару диму. Чорні клубки похило здіймалися в небо, схожі на хижо вигнуте членисте тіло лубочного дракона.

– Посуха, – зітхнув хлопець у будьонівці. – Хліба горять.

– То бандити, – вглядаючись удалину, заперечив комбідівець. – Сукчарку підпалили. Косогір бачиш? Сукчарка саме за ним. Гуляють лайдаки. Прикінчить їх коли-небудь Радянська влада?..

На якусь мить втративши контроль над собою, Олексій мимоволі поглянув на Галину і відразу ж одвів очі, наткнувшись на її бистрий, похмуро напружений погляд.

Уночі вона, мабуть, не спала. Щоки позападали, жовтувата тінь лягла під очима. Обличчя її попаганіло від утоми, міцно стиснутий рот надавав йому твердого вичікувального виразу. Зараз вона зовсім була не схожа на ту свавільно примхливу дівчину, яка вчора розмовляла з Шаворським. І Олексій уже не подумав про неї: «Дивна». Тепер він розумів: це ворог…

Йому вже доводилося зустрічати таких дівчат. Він пригадав, як півтора року тому Херсонська повітова ЧК розгромила врангелівське підпілля в Олешках – невеликому придніпровському місті. Серед змовників була дівчина, яка чимось нагадувала Галину: така ж нервова, з красивим обличчям, колишня гімназистка. Батько її був дрібним поштовим чиновником. Наляканий революцією, він тихенько відсиджувався в своєму кутку, мріючи лише якось пережити тяжкі часи. А дочка його різала наш зв'язок, переховувала в себе врангелівських шпигунів і готувала вибух у штабі нашої армії, що стояла тоді в Олешках. Коли виконували вирок військового трибуналу, вона, розірвавши на собі плаття, істерично викрикувала прокляття «червонолапотним мужикам».

Старий чекіст Лосєв, більшовик, який половину життя просидів у царських тюрмах, казав потім Олексієві:

– Дивна річ, ніяк не збагну! Папаші копійчане жалування одержували, все життя троячки в куховарок стріляли, а, дивись, дочки в контрреволюцію полізли! Що вони захищають? Гадаєш, своє міщанське щастячко, що перепало їм колись? Ні-ні, кожна уявляє себе Шарлоттою Корде! Романтика навпаки, хай вони пропадуть! І знаєш, це рубець, який не розгладиться!..

Такою, певно, була й Галина. Ким же вона уявляє себе? Борцем за справедливість? Месницею за розстріляного батька?..

А врешті, яке це має значення! Ворог – і думати більше ні про що! Так навіть легше. Коли б вона була просто навіженою гімназисткою, все було б набагато складніше. Життя часто переучувало таких, грубо, але напевно вправляло їм мозок. Проте були й затяті, невиправні… І от саме впертий, затверділий вираз підмітив Олексій в обличчі Галини. Що ж, з ворогом – по-ворожому! Це значно простіше, ніж томливий сумнів: а що коли ще не все втрачено, що коли ще можна повернути, врятувати людину? Ні так ні – із цим питанням усе!..

Зупинки ставали частіші й коротші. Пасажири почали ув'язувати свої речі. Під'їздили до Дністра – нового кордону з боярською Румунією.


СТЕПОВА НОЧІВЛЯ

Як і в більшості повітових міст, центральна вулиця Тирасполя, що починалася від вокзалу, була ніби стержнем, на який нанизувалось усе місто – біле, зелене й курне. На привокзальній площі, де, між іншим, Олексій помітив згаданий у записці Інокентьєва трактир «Дністер», розмістився невеликий базарчик. Олексій купив вареної картоплі, кукурудзяних коржиків і глечик молока. Сівши в затінку порожньої сторожової будки, вони з Галиною поїли. Те, що лишилось, Галина зав'язала у клуночок.

– Знадобиться в дорозі, – сказала вона. – Є тут один селянин, він нас довезе. Дядько Боровий.

Іти довелося на край міста. Мішок з «Ундервудом» добре намуляв Олексієві плече. Галина помахувала клуночком і йшла легко, наче й не було безсонної ночі.

Дядько Боровий, лисий рихлий селянин з круглими, як у жінки, плечима, почав було збивати їх:

– Уночі в стену застрянемо, дітки, краще, як розвидниться. Вже завтра…

– Сьогодні поїдемо, – твердо сказала Галина. – Переночуємо на хуторі, я знаю де.

Боровий позітхав, побурчав, але все-таки погодився. Галина підійшла до Олексія:

– Я сходжу додому переодягнусь. Хвилин через сорок виїдемо.

Це було дуже доречно. З відсутності дівчини треба було скористатися ще для однієї немаловажної справи…

Помітивши осторонь конюшні нужник, Олексій зайшов у нього, дістав з мішка «Ундервуд», перевернув догори дном і поклав на коліно. Складна конструкція з коліщат і тонких металевих планок збентежила його. Що тут можна відгвинтити так, щоб усе вмить не розпалось? Одразу, мабуть, не розбереш! Перемацавши пальцями тоненькі колінчасті з'єднання планок, він рішуче виломив і кинув у вигрібну яму якийсь стерженьок, що здався йому досить «відповідальним». Дідько з ним! Не вистачало ще своїми руками доставити Нечипоренку машину для агітації проти Радянської влади!..

Галина повернулася раніше, ніж обіцяла.

– Хазяйка десь гуляє, додому не попала, – пояснила вона. – Ви готові?

Попрощавшись з дружиною і з цілим виводком дітей, Боровий відчинив ворота, і вони виїхали.

Лишилась позаду зелена околиця Тирасполя – Кріпосна Слобідка. Дорога деякий час ішла понад Дністром. Широка безлюдна річка була всипана сонячним блиском. За річкою виднілися подекуди затишні хутірці, лелеки на солом'яних стріхах. Там лежала захоплена боярською Румунією Бессарабія. По гребеню довгого пагорба рухався ланцюжок вершників з карабінами за плечима.

– Сигуранца, – зауважив Боровий, вказуючи на них пужалном.

– Козаки, – заперечив Олексій.

На вершниках він розглядів кашкети з червоними околичками і штани з лампасами.

– Може й козаки, – байдуже погодився Боровий. – Люди кажуть, генерал Гулов сидить у Кишиневі, і військо в нього все з наших, російських. Їм румунський король дав повну волю.

Олексій міг на власні очі переконатись, що це справді так. За якихось півверсти від нього їхали ті самі козаки, з якими він боровся колись під Каховкою і Верхнім Токмаком, їхали спокійно, не поспішаючи, як по своїй землі…

На першій же розвилці доріг Боровий звернув убік від Дністра.

– Берегом краще було б, однак тут багато червоних прикордонників, – пояснив він.

Тепер вони їхали гарячим, порослим ковилою степом серед сухих ярів та обпалених сонцем косогорів. Міцні низькорослі коненята Борового тягнули жваво, фургон страшенно трясло, і було не до розмов.

Вечоріло, коли вони побачили з пагорка село, де Галина розраховувала переночувати.

Боровий натягнув віжки.

– Бачите!..

Маленька річечка, майже непомітна в голих плоских берегах, виводила в степу химерні узори. Село, що приліпилося до неї, схоже було на зелений степовий острівець. Береги річки густо поросли чагарником, хати потопали в зелені. Старі верби з підмитим корінням низько схилилися до води і, здавалось, ледве утримували навису зігнуті вузлуваті стовбури. Збігаючи з пагорка, дорога проходила через село й губилася вдалині серед степових підвищень і долин.

З-за річки до села рухались якісь люди. Їх було чоловік п'ятдесят. П'ятеро їхали верхи, решта темною ламаною смугою розтягнулися по дорозі. Позаду сунули підводи.

Олексій одразу зрозумів, хто це. Про всяк випадок сказав:

– Прикордонники, чи що?

– Може, так, а може, ні… – ухильно озвався Боровий і поглянув на Галину.

Ставши на коліна на дно фургона, вона через його голову розглядала людей, що їхали степовою дорогою.

– Повертайте назад! – сказала вона Боровому. – Швидше, нас помітять!

– Дівчинко, та то ж…

– Повертайте!

Боровий повернув коней. Коли невідомі люди сховалися з очей, він промовив, ні до кого не звертаючись:

– Здається мені, то…

– Мало що вам «здається»! – обірвала його Галина. – А якщо ні?

Боровий, подумавши, ледь розвів руками, ніби кажучи: «Воно то, звичайно, так…»

Порадившись, вирішили ночувати в степу, а вранці з'ясувати, що за людей вони бачили.

Боровий бурчав:

– Попереджав же, що не треба їхати, ночуй тепер у степу, наче вовк якийсь…

Вони звернули з путівця у неглибокий ярок. Боровий розпріг і стриножив коней. Галина дістала клуночок з їжею.

– Вогонь запалити? – спитав Боровий.

– Не треба, ще помітять. Навіщо тоді в степу лишались?

– Мені що, то для вас, молодих…

– За нас не турбуйтесь, дядьку Боровий, – роздратовано сказала Галина, – не ваш клопіт.

Повечерявши, полягали спати. Галина – на фургоні, Боровий вмостився під фургоном на м'якій повстяній попоні, Олексій ліг осторонь, підстеливши оберемок сіна.

Ніч настала одразу, наче впала на землю. Спалахнули зорі, колихаючись у височині, немов підвішані на нитках. У теплому повітрі духмянів чебрець.

Олексій довго не спав. Із мороку напливав неугавний тривожний шурхіт ковили. Потім від фургона долинув якийсь металевий брязкіт. Олексій прислухався. Галина поралася з «Ундервудом» – мабуть, пересувала його в узголів'я. Почувся стукіт, щось хруснуло й осипалося.

«Кінець машинці!» – задоволено подумав Олексій.

Певно, дорожня тряска і цей останній поштовх довершили почате ним, але тепер уся відповідальність падала на Галину.

– Дядьку Боровий… – тихенько покликала Галина.

Боровий розмірено хропів під фургоном.

Галина лягла, покрутилась з хвилину й затихла.


Уранці про нічний епізод не було промовлено ні слова. Боровий пішки пішов у село. Через годину він повернувся.

– Так і є, Нечипоренко, – повідомив він. – Я його ще вчора пізнав, даремно тільки в степу мучились.

– Теж мученик! – зневажливо сказала Галина. – Спали, як ховрахи. А самого бачили?

– Аякже! Веди, каже, її швидше! І так про вас шанобливо сказав: ясочка! – Боровий улесливо всміхнувся. Очиці його хитро поблискували.

Від такої фамільярності Галина скривилась. На лобі, на щоках, навіть на шиї виступили червоні плями.

– Придержіть язика! – гримнула вона, і в голосі її раптом почулися різкі роздратовані нотки. – Прошу не забуватись!

– Та я що… – злякано забубонів Боровий. – Я ж так, жартую…

– Прибережіть ваші жарти для когось іншого, мені вони не до вподоби! – і, червона, зла, одвернулась від збентеженого візника.

Олексій чув, як вона процідила крізь зуби: «Теж рівню собі знайшов, хам…» Він посміхнувся сам собі й подумав: «Ач як її пройняло, дворяночку!»

Винувато кліпаючи, Боровий узяв віжки, і вони поїхали.

Перед селом, перегороджуючи в'їзд, стояли вози. Коні жували розкладене на них сіно. На землі під возами сиділи й лежали чоловік п'ять з гвинтівками.

Трохи попереду стояв якийсь чоловік у кубанці й синьому козачому чекмені. На поясі в нього висів наган.

– Хто це? – спитав Олексій.

– Осавул Цигальков, – не повертаючи голови, відповіла Галина, – ад'ютант отамана.

Цигальков, чекаючи їх, нетерпеливо хльоскав нагаєм по халяві хромового чобота. Гостроносий, смаглявий, з чорними закрученими вусиками, туго стягнутий у талії вузьким шкіряним ремінцем, він був схожий на кавказця.

– Ласкаво просимо! – привітав він Галину, торкаючись пальцями кубанки. – Щасливий бачити вас, довгождана Галино Сергіївно!

Він допоміг їй зійти з фургона і навіть спробував поцілувати руку. Поводився як бувалий залицяльник. Галина, все ще збуджена сутичкою з Боровим, відняла руку:

– Не треба, Опанасе Петровичу, не люблю!

– Ах, немилосердна! – сказав Цигальков, патетично підвищуючи голос.

Він не глянув на Олексія, але той весь час відчував, що Цигальков ні на мить не випускає його з поля зору.

– З чим прибули? Привезли що-небудь, Галино Сергіївно?

– Привезла. Мішок у фургоні:

– Чудово! Добра машинка?

– Не знаю, я в них нічого не тямлю. Боюсь тільки, що дорога не пішла їй на користь. Нас страшенно трясло. Крім того, на вокзалі під час посадки її, здається, дуже стукнули. Тепер там щось хитається і деренчить, – морщачи носа, сказала Галина.

Цигальков засміявся:

– Нічого, відремонтуємо. Та-ак-с… Ви, здається, приїхали не самі? – Він круто обернувся на каблуках і вперше прямо глянув на Олексія колючими, трохи нахабними очима.

– Це Сивий, – сказала Галява. – Шаворський…

– Я з приводу головок для чобіт, – перебив її Олексій, підходячи ближче.

– Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?

Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.

Цигальков підніс до кубанки руку з нагаєм, що теліпався на ній.

– Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?

– Пристойно, – в тон йому озвався Олексій. – Не скаржаться.

– Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, – сказав він Боровому, – візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.

Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.

У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.

За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.

– Що там таке? – запитала Галина.

– Так… – Цигальков махнув нагаєм. – Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?

– Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, – гидливо скривилась Галина.

Цигальков обернувся до Олексія:

– Може, ви бажаєте? – Він усміхався як гостинний господар.

– Цікаво б поглянути, – промовив Олексій.

– Я стомилась, – сказала Галина примхливо. – Ще надивитесь, була б охота.

– Бажання дами – закон! – Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: – Сюди, будь ласка.

Уже біля самих дверей їх догнав нестямний людський зойк: на майдані почалась екзекуція…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю