Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 37 страниц)

ОСТАННІ НАСТАНОВИ

Олов'яников і Інокентьєв чекали Олексія там же, де й минулого разу.

– Для початку непогано, – сказав Олов'яников, вислухавши його детальну розповідь.

Наслідки зустрічі з Рахубою були підбадьорливі: шпигун дав явку і два паролі. Один спільний: «Продам два плюшевих килимки», відповідь: «Беремо за будь-яку ціну». Другий для безпосереднього зв'язку з керівниками організації, за якими розпізнавали спеціальних агентів «Союзу визволення Росії»: «Феоктистов шукає родичів», відповідь: «Родичі всі зібралися».

Рахуба доручив Олексієві особисто зв'язати його з організацією.

– Оцього якраз робити й не можна, – сказав Інокентьєв. – У нас інше завдання: створити навколо Рахуби порожнечу. Тоді він змушений буде зробити Михальова своїм довіреним у справах.

– Що ж ти пропонуєш? – спитав Олов'яников.

– Михальов повинен вернутися до Рахуби й сказати, що на явці був, але в будинок не зайшов. Здалося, мовляв, щось підозрілим. Рахуба дасть іншу явку: ця, мабуть, у нього не єдина.

– Ну, а далі що? Друга явка теж здасться підозрілою? І третя? І так далі?

– Багато не треба буде, – сказав Інокентьєв. – Не забувай, що через три дні Рахуба збирається забиратися звідси. Якщо поставити його у безвихідь, він перед від'їздом віддасть не лише всі явки, але й ті документи, які привіз.

– Чи віддасть?.. – Олов'яников з сумнівом відкопилив губу.

– Не віддасть – самі візьмемо!

– Самі – це ми давно могли зробити. Важливо, щоб саме Михальов їх передав або хоч би через нього. Якщо Рахуба не довірить йому папери, виходить, вся наша затія лопнула: своєї людини ми в організацію не введемо. Діяти треба дуже обережно. І так уже надто багато невдач у цього Рахуби: скалічена нога – раз, провал Краснова – Миронова – два, тепер провал запасних явок. Коли б не наполохати його, адже він теж, треба думати, не ликом шитий. Завваж, що, коли Михальов не виправдає його довір'я, під сумнів попаде й Золотаренко.

– А якщо налагодити Рахубі зв'язок з підпіллям, Михальов і зовсім опиниться збоку, – заперечив Інокентьєв. – Його послуги можуть не знадобитися.

– Припустімо, щодо цього я спокійний, – сказав Олов'яников. – Людьми вони не розкидаються, не так уже в них густо. Михальов для них просто знахідка: махровий денікінець, був у гайдамаках на Херсонщині, комбідівця убив – це тобі жарти, чи що! Зараз, навпаки, треба, щоб у Михальова все йшло гладенько, нехай Рахуба повірить йому цілком. Ти як вважаєш, Михальов?

– По-моєму, правильно, – сказав Олексій. – Якщо пощастить звести його з кимось із підпілля, я в цьому підпіллі стану фігурою: як-не-як, довірена особа самого полковника Рахуби!

– Рекомендація хоч куди! – усміхнувся Олов'яников. – Подумай, Василю Сергійовичу.

Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:

– З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.

– Ясно.

– Запитань більше нема?

– Нема.

– Коли підеш на явку?

– Прямо зараз.

– Гаразд.

Олексій підвівся.

– Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…

Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.

– Я думаю, вчити тебе нічого, – чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. – Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш – уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…

– Зроблю, – сказав Олексій і надів кашкет. – Можна йти?

– Ступай. Бажаю удачі.

Інокентьєв вийшов провести Олексія.

На площадці сходів він скоса, як при першому їхньому знайомстві у Синєсвитенка, уважно заглянув йому в очі:

– Ну, хлопче, в добрий час!

І в погляді старого чекіста Олексій раптом вловив просту людську тривогу за нього. Це було так само несподівано, як суворість на обличчі Олов’яникова.

Тепліючи під вдячності, Олексій сказав зворушено:

– Обійдеться, Василю Сергійовичу.

– В добрий час, – повторив Інокентьєв.

Він стояв на площадці, поки Олексій спускався сходами. Уже внизу, перед виходом на вулицю, Олексій почув, як на другому поверсі м'яко зачинились оббиті повстю двері.

Збоку все виглядало дуже буденно. Йшов вулицею парубок. Ішов ні швидко, ні поволі, як ходять люди, котрим поспішати нікуди, а гуляти без діла не звикли. І нікому, звичайно, і на думку не спало б, що шлях цього парубка пролягає в невідомість, у похмурий, сповнений небезпек світ, про існування якого не кожен і догадається.

І вхід у той світ виглядав теж досить звичайно.

Невеликий парадний під'їзд. Над під'їздом – навіс, прикрашений підзором із кованого заліза.

Усередині – широкі сходи. Багатокольорові вітражі у віконних отворах.

Високий перший поверх – десять сходинок угору, і двері праворуч. На дверях потемніла від часу мідна дощечка. Олексій ледве розібрав на ній прізвище господаря квартири:

«БАТАШОВ А. Е.»

Олексій тричі натиснув ґудзик електричного дзвоника.

Дуже довго в квартирі не було чути ні найменшого шелесту. А потім відразу, ніби людина причаївшись увесь час стояла по той бік дверей, пролунав низький рокотливий чоловічий голос:

– Хто там?

– Баташова можна бачити?

– Навіщо вам Баташов?

– У справі.

– Нема Баташова. Поїхав.

Знову настала пауза. Олексій і той, за дверима, з хвилину мовчали, прислухаючись.

Наблизивши губи до дощечки з прізвищем, Олексій промовив:

– Прошу передати Баташову, справа важлива.

Людина за дверима нерішуче покашляла. Та ось загуркотіли засуви. Дверна стулка, взята на ланцюжок, ледь прочинилась.

За дверима було темно. В щілину, що утворилася, хтось, невидимий Олексієві, розглядав його. Невдоволено спитав:

– Яка ще там справа?

– Відносно плюшевих килимків. Можу поступитися парою.

Його співрозмовник прочистив горло.

– Зайдіть через півтори години, – сказав він, – я дізнаюсь…

Двері зачинились.

Олексій поглянув на свій залізний кишеньковий годинник. Було близько четвертої. Вище поверхом клацнув замок, і почулися голоси. Олексій спустився сходами, вийшов на вулицю і попрямував від будинку, шукаючи, де б перебути до призначеного часу.

Назустріч траплялися заклопотані домогосподарки. Кілька дітлахів, зібравшись біля рекламної тумби, не по-дитячому серйозно й тихо розмовляли. На перехресті стояв двоколісний ручний візок; босий, обдертий візник дрімав, сидячи на бровці тротуару, звично і, певно, безнадійно чекаючи роботи. Пройшовши кілька кварталів, Олексій побачив за рогом тінистий скверик, обнесений решітчастою огорожею, і звернув у нього.

Біля входу сиділи дві дівчини.

Олексій пройшов повз них у кінець вузької алейки і сів на лавку під густим навісом бузкового куща. Дзвінкі голоси лунали по всьому скверу: дівчата ділилися враженнями про якогось Фільку. Обидві бачили, як Філька гуляв по Дерибасівській з рудою Катькою, і на Катьці була та сама «цапка з голубим камінцем», що її тільки минулого тижня носила Марта з Рішельєвської вулиці. Погодившись на тому, що Філька – це такий негідник, яких ще світ не бачив, і що йому треба влаштувати «зелене життя», дівчата пішли, рішуче стукаючи дерев'яними підошвами. У скверику стало тихо.

Трохи згодом на їхнє місце причвалав високий дідок у солом'яному капелюсі і чорному довгополому рединготі. Він дістав з кишені газету, насадив на носа пружинне пенсне на шовковій тасьмі й заглибився в читання.

Час тягнувся повільно. Олексій відкинувся на спинку лавки, простягнув натомлені ноги і не помітив, як задрімав.

Прокинувся від того, що хтось, покректуючи, сів поряд на ланку. Він почув хриплувате дихання й шелестіння паперу.

Трохи розплющивши очі, Олексій скосив погляд на непроханого сусіда. Спочатку він побачив стоптані штиблети, з яких стирчали вушка, потім смугасті штани, гостре коліно, і, врешті, полу чорного сюртука. Поряд сидів той самий дідок у рединготі, який читав газету біля входу.

«Якого чорта? – насторожився Олексій. – Чого йому там не сиділось?..»

Дідок позітхав, вмощуючись зручніше, і знову розгорнув газету.

«У затінок перебрався, – подумав Олексій. – Іншої лавки не знайшов старий чорт!..»

Він вирішив почекати трохи і піти.

Минуло кілька годин. Олексій не ворушився. Старий шелестів папером. Сусідньою алейкою протупотіли і стихли, віддаляючись, чиїсь кроки. Тоді Олексій зробив рух, ніби прокидався, і тієї ж миті дідок заговорив.

– Одну хвилиночку, – промовив він півголосом, – посидьте ще трохи, треба сказати кілька слів. Тільки, ради бога, не змінюйте пози. Вдайте, що спите…

Олексій завмер від несподіванки.

Нахилившись, ніби вчитуючись у щось, надруковане внизу газетного аркуша, дідок у рединготі проговорив, не ворушачи губами:

– Ви тільки що заходили до Баташова…

«Он як! За мною, виявляється, стежили!..»

– Більше туди не ходіть. Баташов килимки не прийме. У вас є ще явки?

Олексій процідив крізь зуби:

– Нема.

– Скільки килимків?

– Два.

– Де другий?

– Тимчасово приховали.

Дідок дістав хустку і, крутячи головою, довго витирав піт із жилавої, обсипаної ластовинням шиї.

– Треба діждатися темряви, – поквапливо забубонів він. – Потім ідіть на Новобазарну вулицю, будинок шість. Постукайте у вікно, ліворуч від парадних дверей. Чотири удари… Мадам Галкіна… Скажіть, що від Баташова, її попередять. Від неї дізнаєтесь, що робити далі… Неодмінно дочекайтесь темряви. Запам'ятали?

– Так.

– Тепер сидіть, – сказав дідок. – Підете після мене…

Він згорнув газету, важко підвівся і, човгаючи, поплентався до виходу. Збоку він виглядав мирним одеським обивателем, що навіть у такі важкі часи не змінив старої звички «посидіти на повітрі» в післяобідні години…

«КАПТЬОРКА» МАДАМ ГАЛКІНОЇ

Пересвідчившись, що ніхто за ним більше не стежить, Олексій ще завидна побував на Новобазарній і оглянув будинок номер шість.

Будинок був третій скраю, старий, двоповерховий. До парадних дверей вів чавунний ґаночок, з нього легко було дотягнутися до лівого вікна. Коли Олексій проходив мимо, вікно було відчинене, на підвіконні стояли глиняні горщики з геранню та столітником.

Поряд будинку містився якийсь склад. Глухий паркан тягнувся аж до рогу вулиці.

Не знайшовши поблизу хоч скільки-небудь придатного закапелка, щоб непомітно поспостерігати за будинком, Олексій не став затримуватись тут: навкруги тинялось багато людей. Проте перш ніж піти звідси, він усе-таки обійшов найближчі вулиці, щоб потім легше було розібратись у темряві.

До вечора лишалось ще кілька годин. Іти до Золотаренка не було чого: обережний Рахуба наказав без особливої потреби не муляти очей сусідам.

Решту дня Олексій скоротав на Ланжероні. Кілька разів він ходив сюди купатися з Павкою Синєсвитенком і ще тоді нагледів на березі кілька затишних куточків.

Високий берег спускався до моря широкими уступами, наче велетенські сходи. Тут було безліч улоговин і западин, прихованих густими заростями бур'яну та реп'яхів. В одній з них і вмостився Олексій.

Унизу голубіло море. Сонце сідало за лілові хмарини. На вузькій смужці пляжу біля самої води чорніли поодинокі постаті рибалок, що прийшли на вечірню зорю. Щоб не марнувати часу, Олексій ліг зручніше, прикрив кашкетом обличчя і заснув одразу й міцно.

Прокинувся він од роси: на ніч похолодало. Густа тінь сповзала по обривах. Вона вже накрила пляж, розпростерлась над морем, і лише в тому місці, де сховалося сонце, ще багряніла запалена кромка обрію. Олексій вибрався з свого сховку, обтрусив пилюку з одягу і рушив до притихлого бічного міста.

Близько одинадцятої години він дістався на Новобазарну.

Будинок номер шість був темний і тихий, як усі інші будинки в Одесі. Намагаючись не грюкати чобітьми, Олексій піднявся чавунними сходами і чотири рази стукнув пальцем у віконну раму.

Шибка тихенько забряжчала: хтось відчиняв тугу кватирку.

Жіночий голос запитав:

– Хто там?

– Я від Баташова…

За хвилину він почув скрегіт засува у дверях, і жінка промовила зовсім поряд:

– Заходьте.

Він протиснувся в парадне. Жінка довго налагоджувала засуви та защіпки, потім відшукала руку Олексія і потягнула за собою.

Минули ще одні двері. Запахло житлом. Жінка повозилась у темряві й засвітила свічку. Жовтий кіптявий вогник освітив заставлену скринями прихожу й саму господиню – розтріпану товстуху років сорока в квітчастому домашньому халаті.

– Мадам Галкіна? – запитав Олексій.

– Я.

– Мені веліли…

Вона змахнула рукою:

– Знаю, знаю! Вас уже довгенько ждуть! Почекайте тут хвилиночку.

Вона поставила свічку на скриню, кивнула Олексієві й пішла до кімнати. За тонкою стіною приглушено загули голоси. Олексій напружив слух.

– … Один, – казала жінка. – Років двадцяти п'яти, дужий…

– Відведи його поки що вниз, – озвався хтось басом, – треба вулицю оглянути.

– Куди вниз? – заперечила жінка. – Там же…

– Сказано роби!

– Ой, Микошо! Дограєшся ти!..

– Іди! – погрозливо повторив чоловік.

Господиня вийшла в прихожу.

– Ходімте, – сказала вона, беручи свічку зі скрині.

Олексій мовчки рушив за нею.

Парадний під'їзд мам наскрізний вихід у двір. Недалеко від заднього ґаночка, трохи осторонь від нього, були двері в підвал. Жінка пошкрябала ключем, відсунула важкі двері й пірнула кудись униз, у темряву, звідки на Олексія війнуло застояним запахом вологи, прілі й пацюків. Вогник свічки померехтів у глибині й раптом, заповнюючи дверний отвір, розлився тьмяним мигаючим світлом: жінка засвітила лампу.

– Виходьте, – покликала вона.

Олексій спустився хисткими сходами. Жінка підкрутила гніт у лампі, сказала почекати й пішла, по-качиному перевалюючись на коротких ніжках. Олексій оглядівся.

Велике низьке приміщення з цегляними неоштукатуреними стінами і єдиним забитим дошками вікном у глибокій ніші було тісно заставлене якимись ящиками, мішками та іржавими бідонами… Біля стіни навалом лежали старі кожухи, поношені, але ще цілком придатні чоботи, сорочки, штани армійського зразка. В кутку Олексій помітив дерев'яне ліжко з солом'яним сінником, а на столі, біля лампи, дві немиті бляшані миски з запліснілими рештками їжі. Кілька кривоногих віденських стільців стояло круг столу.

«Еге, та тут каптьорка!» – подумав Олексій з полегшенням: стало зрозуміло, чому жінка не хотіла вести його сюди.

Він переклав браунінг із штанів до кишені піджака, сів так, щоб обличчя було в тіні, і почав чекати.

Згори не долинало жодного звуку. Глуха підвальна тиша закладала вуха, і лише в кутку під підлогою час від часу вовтузились пацюки.

Хвилин через десять двері заскрипіли. Увійшли двоє.

Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.

Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.

Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.

– Доброго здоров'я, – пробасив він. – Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?

– Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, – сказав Олексій.

– Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?

– Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.

Микоша присунувся ближче:

– А не можна дізнатися від кого?

– Від Феоктистова…

З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.

– Від самого Феоктистова? – Микоша підійшов ще на крок. – А чого ж він хоче?

Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…

– Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.

– Ні-і, так не можна, – промовив Микоша, хитаючи головою. – У нас, знаєте, порядок…

– Слухайте, ви! – Олексій стукнув по столу кісточками пальців. – Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!

– А я що-небудь кажу проти? – здивувався Микоша. – Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?

– Знаю, можеш бути спокійний!

– Тоді, будьте ласкаві, скажіть.

– Кому треба скажу.

– А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. – У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.

Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник – усього лише пішаками у великій грі.

Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…

Змірявши Микошу поглядом, він сказав:

– Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! – Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.

Микоша відсахнувся.

– Ну, ну!.. – зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.

Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.

Олексій поклав браунінг на стіл.

– На, візьми, – сказав він зневажливо, – сміливіший будеш.

– Весела картинка… – прохрипів Микоша.

Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.

– Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?

– Можеш обшукати.

– Ну, ну, хіба я не бачу!.. – поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.

Він явно розгубився.

Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:

– Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?

Микоша пробурмотів:

– Одну хвилиночку…

Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.

Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»

Микоша повернувся до столу.

– Мабуть, приведу кого-небудь, – сказав він, – хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.

– Довго це?

– Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.

Олексій досадливо знизав плечима.

– Хай сидить. Давай тільки швидше!

– Я миттю, не встигнете занудьгувати…

І Микоша пішов.

Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.

Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.

Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:

– Заходьте.

Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:

– Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.

Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:

– Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».

– Саме так, – сказав він. – Є доручення: Феоктистов шукає родичів.

– Родичі всі зібралися! – Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. – Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?

Він жестом запросив Олексія сідати, сіп сам і зняв кепку.

– Давайте знайомитись. З ким маю честь?

– Михайленко, – сказав Олексій.

– Дуже радий, Шаворський…

Він міг би й не говорити цього тепер, коли зняв кепку. Олексій, можна сказати, напам'ять знав і цей високий, стиснений на скронях лоб, і пригладжене волосся, розчесане на косий проділ, і запалі очі, близько зсунуті до хрящуватого носа. Тільки на фотографії, одержаній колись від Інокентьєва, все це прикрашала випещена округла борідка «а ля Микола II», яку відпускали монархічно настроєні офіцери. Тепер борідки не було, тому Олексій і не пізнав його одразу.

«Шаворський Вікентій Михайлович, підполковник царськ. сл., 1883 р. народж., заст. нач-ка денікінської к/розв., в 20 р. один з керівників врангел. підпілля (справа Макаревича-Спасаревського)» – так було написано на зворотному боці фотографії розгонистим почерком Олов'яникова, а нижче стояла двічі підкреслена помітка червоним олівцем: «Розшук».

Привітно усміхаючись, зчепивши над столом худі нервові пальці, перед Олексієм сидів материй звірюка!..

Старанно добираючи кожне слово, Олексій доповів йому про приїзд Рахуби та про те, що того поранено під час сутички з блатними.

Два місяці тому Рахуба уже приїздив до Одеси, Шаворський добре знав його.

– Квартира, де зараз полковник, надійна? – запитав він, заклопотано покусуючи верхню губу. – Може, підшукати іншу?

– Не варто турбуватися, – запевнив Олексій. – Господар – мій родич, був раніше в групі Миронова. Крім того, цими днями прийде шаланда з Румунії, полковник поїде. До того часу краще його не тривожити.

– Куди прийде шаланда?

Цього Олексій не знав. Він бовкнув навмання:

– В Лузанівку… чи на Фонтани. Точне місце знає тільки Рахуба.

Шаворський встав:

– Ходімте, не будемо гаяти часу. До він переховується?

– На Карантинній.

– Ви знайдете дорогу в темряві?

– Сюди ж знайшов…

Шаворський наказав Микоші:

– Вийди подивись…

Микоша затупав по сходах.