Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 37 страниц)

Синюков не дав йому доказати:

– Клади зброю, бандитська потворо! Лічу до трьох! Іменем революції, раз!..

Япончик оглянувся. Ті, що стояли позаду нього, розступились. Дружки, правильно оцінивши становище, уже квапливо скидали пояси з підвішеними до них гранатами, через голови стягували перев'язи пістолетів.

– Два!..

Здатися означало: військовий трибунал і – смерть, неминучу ганебну – смерть… Ні, тільки не здаватись!.. Тільки б вирватися звідси! Тільки б вирватися!..

Повільно, намагаючись виграти час, Япончик відстебнув палаш, кинув його під ноги. Взявся за пасок. І раптом, пригнувшись, рвонувся до дверей у сусіднє купе.

Тут і догнала його куля. Він вереснув, розметав руки й ниць упав на підлогу…

Звістка про смерть Япончика викликала паніку серед його приятелів. Одразу поповзла чутка, ніби червоні війська близько, що від Колосівки підійшла кавалерійська бригада і вже оточує Вознесенськ. Бандити почали розбігатися хто куди. У паніці нікому з них і на думку не спало помститися за свого ватажка.

Війська з Одеси прибули тільки наступного ранку. Червоноармійці виловлювали бандитів по дворах, знімали з горищ, витягали навіть з ям для покидьків…

Безславна історія Мишки Япончика закінчилась. Проте проблему бандитизму ще не було розв'язано.

Давно вже не існувало Япончика та його «армії», але, як і раніше, ночами Одесу лихоманило від засилля кримінальників. Як тільки наставала темрява, місто злякано завмирало. Жителі наглухо замикалися в будинках І, тремтячи від шурхоту, вслухалися в нічну тишу. Час від часу на вулицях лунало квапливе човгання ніг, десь жалібно скреготіли замки, десь зловісно клацав револьверний постріл або раптом, наче горох по бляшаному листу, розсипалася стрілянина. Всю ніч у місті точилася невидима боротьба: чекісти полювали на нальотчиків, нальотчики – на чекістів.

Тривожно було в голодній Одесі, коли кінчилась нарешті вимушена бездіяльність Олексія Михальова.

ПОЧАТОК

Це сталося незабаром після того, як Синесвитенко поїхав у Роздільну з робітничим продуктовим загоном. На прощання Синесвитенко зробив Олексієві подарунок. Колись йому пощастило роздобути на базарі дві однакові фігурки китайських болванчиків. Фігурки були з міцної сталі, порожні всередині, і Синесвитенко змайстрував з них запальнички. Якщо натиснути пружинку на спині болванчика, верхня частина його голови трохи відкидалась і з рота ви рипався тоненький язичок полум'я. Ще раз натиснеш рот закривався, проковтнутий вогник. Таких запальничок Олексієві ще не доводилося бачити. У Синєсвитенка були золоті руки.

– Візьми на згадку, – сказав Синесвитенко. – Хто знає, чи побачимося ще, а так може й згадаєш… За Павкою наглядай, – попросив він. – Адже я ненадовго. Якщо добре піде, через тиждень повернуся.

– На мене надія погана, – сказав йому Олексій, – не сьогодні-завтра можу полетіти.

– Ну, поки що тут… Він хлопчик тямущий, проживе й сам.

Через два дні після його від'їзду, пізно ввечері, коли Олексій і Павка знічев'я грали перед сном у підкидного дурня, у двері постукали. Джека, що спав на табуреті, зіскочив на підлогу й загавкав. Олексій відклав прийняті карти (а наприймав він багато: Павка грав добре і до того ще й шахраював) і пішов відчиняти.

За дверима стояв невисокий чоловік у цивільному пальті.

– Здрастуйте, – сказав він, – привіт вам привіз із Херсона.

– Від Сергія Васильовича?

– Від Василя Сергійовича. Вас чекають, просили швидше.

І здавалося, з приходом цієї людини життя одразу набуло звичного тривожного ритму, ніби й не було десятиденної передишки. Олексій квапливо загорнув онучі, всунув ноги в чоботи і нашвидкуруч зв'язав у клуночок нехитре своє майно – запасну пару спідньої білизни та стосик паперу для писання.

Одягнувшись, підійшов до Павки:

– Бувай здоровий, іду.

– Надовго? – спитав Павка, що з тривогою спостерігав, як збирався Олексій.

– Хто його знає. Чекати мене не треба.

У Павки затремтіли губи.

– Назовсім, чи що?

– Ну, так уже й назовсім! Прийду, напевне. А якщо ні, сам господарюй. Їжі тобі днів на п'ять повинно вистачити, постарайся обернутись, поки батька нема. На риболовлю ходи… – Олексій говорив удавано бадьоро і при цьому намагався не дивитися в засмучені очі Павки, щоб і самому не розчулитися (звик усе-таки до хлопчака). – Словом, усе має бути гаразд. Коли завтра не повернуся, скажи у дворі, що, мовляв, влаштувався працювати до німців в економію. Зрозумів?

Павка не відповів. Повіки його підозріло набрякли.

– Ну, прощавай. – Олексій потріпав його по жорсткому волоссю, що злиплось від солоної морської води, і рушив до дверей. – Ходімо, – кинув зв'язковому.

Вони вийшли на вулицю.

– Звідси за квартал – фаетон, – півголосом сказав зв'язковий.

Вони звернули за ріг, і Олексій побачив віддалеки жовтий світлячок цигарки. Зв'язковий голосно кашлянув. Вогник прокреслив у темряві криву і, впавши на землю, розсипався червонуватими іскрами, що одразу погасли. Застукали копита, фаетон під'їхав.

– Покурюєш! – невдоволено промовив зв'язковий. – Знайшов заняття.

– Ви б іще довше возились! – озвався візник. Голос у нього був молодий і сердитий. – Сідайте вже…

Олексій сів поряд зв'язкового на шкіряну подушку сидіння, хльоснули віжки по кінській спині, і фаетон рушив, колихаючись на м'яких ресорах.

Вони їхали досить довго. Спершу невимощеною, в глибоких вибоях дорогою, потім по твердому настилу брущатки, що дзвінко цокала під копитами, і, врешті, по м'яких дерев'яних торцях у центрі міста. Зупинилися поблизу якогось сквера.

– Чекай тут, – наказав зв'язковий візникові. – І з куривом поменше! Рушаймо, товаришу, – він злегка підштовхнув Олексія і скочив на землю.

Обминувши сквер, вони перетнули вулицю, ввійшли в темний під'їзд великого будинку і піднялися на другий поверх. Зв'язковий смикнув за ручку дзвоника. За оббитими повстю дверима дзенькнув дзвоник, і майже в ту ж мить їм відчинили. Літня ланка в домашньому халаті провела їх у кінець довгого коридора, відчинила двері.

У кімнаті з завішаними вікнами, обставленій важкими дубовими меблями, сиділи за столом Олов'яников та Інокентьєв. У кутку Олексій побачив ще одного чоловіка – сивого, кремезного, в потертому піджаку, з вигляду робітника.

– Дякую, – сказав Олов'яников зв'язковому, – можете йти. – Коли зв'язковий і жінка вийшли, він глянув на Олексія, привітно мружачись із-за окулярів. – Як справи, херсонцю?

– Які справи? – похмуро сказав Олексій. – Заради таких справ нічого було з Херсона виїздити: там теж риболовля гарна.

Олов'яников усміхнувся:

– Нічого не вдієш, доводилося вичікувати. – Він показав на стілець. – Сідай. Як почуваєш себе? Нашому братові відпочинок не йде на користь, це вже доведено. Звикаєш до неспішного існування, і щось у тобі слабшає, розм'якає, а після все наче нове. Помітив?

– Ні. Досвіду не було, – сухо відповів Олексій.

– Зрозуміло, – засміявся Олов'яников. – Ти, бачу, зовсім на нас розгнівався. Ну нічого, дорогий товаришу, тепер роботи вистачить, можеш бути спокійний. Давай, Василю Сергійовичу, розповідай.

– Ти все пам'ятаєш, що я тобі казав у Синєсвитенка? – спитав Інокентьєв.

– Пам'ятаю.

– Щодо агента, якого ми чекали з-за кордону, і все інше?

– Так.

– Так от, агент прибув. Другий день тут.

– Другий день? А чому…

– Не поспішай запитувати, зараз про все дізнаєшся. Раніш ми думали агента перехопити й послати тебе замість нього. Але в останню мить виявилося, що він приїздить удруге. Виходить, підміняти не можна: провал напевно. Словом, обставини змінилися… – Інокентьєв обернувся до чоловіка, який сидів у кутку. – Підсувайся ближче, Валер'яне, – кинув Олов'яников йому, – розкажи все з початку.

ЯК ЗМІНЮВАЛИСЬ ОБСТАВИНИ

Якийсь один, на ім'я Григорій Павлович Рахуба, прибув до Одеси морем. Висадили його в районі чотирнадцятої станції Великого Фонтана[11]11
  Малий, Середній, Великий Фонтани – дачні передмістя Одеси, їх зв'язує трамвайна лінія, що має 16 станцій.


[Закрыть], і день він відсиджувався в колючих заростях на березі. Вночі Рахуба пробрався в місто на явочну квартиру. Господар явки, за професією наборщик, Валер'ян Золотаренко переховував його в себе весь наступний день, а як стемніло, повів на нову явку.

І ось дорогою з ними трапилася неприємність, яка загрожувала в ті роки кожному, хто насмілювався робити нічні прогулянки по Одесі.

На темній вуличці біля Грецького базару, куди за наперед наміченим планом Золотаренко провів Рахубу, їх оточили якісь люди. Один з цих людей, у насунутій до брів кепці, освітив їх ліхтариком.

– Хто такі? – спитав він здивовано. – Куди ви зібралися, шановні? Чого вам дома не сидиться?

Він поводився як блатний, цей чоловік. Золотаренко відтиснув Рахубу плечем.

– Добрі громадяни! – сказав він проникливо. – Відпустіть з миром, лікаря веду до жінки, помирає зовсім…

– Лікаря?

Присвічуючи ліхтариком, чоловік у кепці оглянув добротні чоботи Рахуби, його синю куртку військового крою, у відлогах якої виднілась пом'ята українська сорочка, і широкі, трохи обвислі плечі.

– Що ти мені баки забиваєш? – промовив він. – Який же це лікар? Хіба я лікарів не бачив?

– Слово честі, лікар! – почав запевняти його Золотаренко. – Жіночих справ спеціаліст.

– Я справді лікар, – сказав Рахуба, – недавно з армії.

– Чи ж так? – Чоловік у кепці недовірливо похитав головою. – А що у вас в кишенях, громадянине лікар? Може, щось варте уваги? То краще віддайте мені, бо вас неодмінно пограбують: Одеса – це таке місто!..

– Є трохи грошей, – сказав Рахуба. – Візьміть, якщо треба.

Він дістав з кишені кілька «лимонів»[12]12
  «Лимонами» – звали паперові гроші, що ходили тоді, вартістю 1 000 000 карбованців. На один «лимон» можна було купити кілька коробок сірників.


[Закрыть]. Не глянувши на гроші, чоловік у кепці ступив ближче і несподівано провів долонями по грудях Рахуби.

– А це що таке? – спитав він, намацавши під сукном куртки щось тверде.

– Пусти, це інструмент, – відповів Рахуба.

– Ану, покажи! – зажадав той.

І тоді, різко відштовхнувши чоловіка, який стояв перед ним, Рахуба кинувся вбік. Далі все відбувалося швидко і в цілковитій тиші. Хтось устиг підставити Рахубі ногу, він простягнувся на землі; коли підвівся, на нього накинулись одразу троє.

Рахуба відбивався завзято: це був неабиякої сили чоловік, і битися він умів. У темряві чулися хрипле уривчасте дихання і тупі удари.

У самий розпал бійки хтось крикнув:

– Облава!..

І вслід за тим на сусідній вулиці пронизливо заверещав міліцейський свисток.

В одну мить вулиця спустіла: нападники наче крізь землю провалились.

Золотаренко підскочив до Рахуби:

– Біжімо! Швидше!..

Рахуба сидів на мостовій, тримався за коліно. Він спробував підвестись, але одразу ж, охнувши, знову опустився на землю.

– Нога…

Свистки наближались. Підхопивши Рахубу під пахви, Золотаренко відтягнув його в найближче підворіття. Повз них, важко дихаючи, пробігли міліціонери. Коли їхні кроки затихли в напрямку Грецького базару, Золотаренко запитав:

– Що з вами?

– Ніби ногу вивихнув…

– Узяли що-небудь?

– Не встигли…

Золотаренко стривожено оглянувся:

– Коли б міліція не повернулась! Чи ви зможете йти?

– Далеко ще?

– Далеко! До Пересипського моста.

Рахуба крекчучи розтер коліно. Відкинувшись на спину, він уперся ліктями в землю і наказав:

– Ану, смикни!

Золотаренко сильно потягнув його за чобіт. Рахуба закричав від болю…

Відпочивши, він з допомогою Золотаренка підвівся й ступив кілька кроків.

– М-м, чортівня!.. Ні, не дійду…

– Куди ж тепер? Що робити? – злякано зашепотів Золотаренко. – Мені ось теж руку розсадили, піджак весь в клоччя!..

– Дай плече зіпертись, – промовив Рахуба, – назад підемо! – І він непристойно вилаявся крізь зуби, кленучи одеських нальотчиків і власне невезіння.

Так з самого початку свого рейду емісар білогвардійського «Союзу визволення Росії» змушений був міцно осісти на квартирі наборщика Валер'яна Золотаренка.

Нога в нього набрякла й нестерпно боліла.

– Мабуть, тріщина у вас у кістці, – висловив припущення Золотаренко. – Хочете, лікаря покличу? Є один по сусідству. Скажемо – родич приїхав…

Рахуба відмовився. Біль його лякав менше, ніж викриття.

Він сидів у тісній кухонній комірці, прикладаючи до ноги холодні компреси. Розтріпаний, зарослий чорною щетиною, Рахуба дуже скидався на звіра, що попав до пастки…

Увечері він звелів Золотаренкові сходити до керівника його п'ятірки і, якщо буде можливість, привести його сюди.

Золотаренко пішов і за дві години ввалився в комірку блідий, з скривленим обличчям, не сів – упав на тапчан. Опам'ятавшись, розказав таке.

Три дні тому до керівника його п'ятірки – Миронова – прийшов хтось із центру. Миронов залишив його ночувати, і тієї ж ночі явку накрила Чека. Коли чекісти оточили будинок, Миронов та його гість стали відходити по дахах. Чекісти відкрили вогонь і прикінчили обох. У дворі й досі засада. Золотаренкові пощастило: за квартал від будинку він зустрів миронівського двірника – свою людину, і той попередив його.

– Що будемо робити? – тремтячи й косо позираючи на двері, шепотів Золотаренко. – Тепер вони підряд почнуть чистити!..

– Тихо! – прикрикнув Рахуба. – Миронов живий?

– Убито Миронова! І того, другого, теж! Двірник сам допомагав їх на візника вкладати. Каже, прямо в скроню…

– З ким у тебе ще зв'язок?

– Ні з ким. Тільки з Мироновим.

– А зараз за тобою не стежили?

– Ні. Я більше години по місту кружляв.

Рахуба полегшено зітхнув.

– А час іде! – нагадав Золотаренко.

– Не трясись, – із злом промовив Рахуба, – розвалишся! Якщо Миронова вбито, до тебе ще не скоро доберуться, мертвий не викаже… – Він відкинувся на купу м'якого ганчір'я, складеного за спиною, з хвилину мовчав, роздумуючи, – на лобі в нього утворилася товста вертикальна складка, – і раптом процідив крізь зуби брудну лайку: —… Одно до другого, як на зло!..

Становище справді було кепське. Через три дні по Рахубу мала прийти шаланда з Румунії: затримуватися в Одесі він не міг. Але й поїхати, не виконавши жодного з доручених йому завдань, теж було неможливо. Все було б просто зробити з допомогою Миронова, який мав постійний зв'язок з центром. Тепер доводилося шукати інших шляхів. У Рахуби були ще явки, але для того, щоб петляти по них, потрібен час. На крайній випадок можна було б послати Золотаренка, та Рахуба не хотів лишатися сам: з хворою ногою без помічника з Одеси не виберешся.

Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.

– Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? – запитав Рахуба.

Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.

Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один – двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного дядька. Ось уже третій місяць живе на пташиних правах в Одесі, на Ближніх Мельницях. Давно б його треба пристроїти до «справжнього діла», та все якось не випадало.

– Упевнений ти в ньому? – спитав Рахуба.

– Як у собі. Хлопчина бувалий.

– А переконання в нього які?

Золотаренко знизав плечима:

– Які переконання! Червоних ненавидить – оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.

– Не завтра – зараз! – твердо сказав Рахуба. – Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!

– Далеко це… – вперся було Золотаренко.

Рахуба нетерпляче скривився:

– Розмови ці ні до чого! Хвилини не можна гаяти. Стривай! Як звати його, твого небожа?

– За новими документами – Олексій Миколайович Михайленко…

ЗОЛОТАРЕНКІВ «НЕБІЖ»

Лампа стояла на стільці. Його висока спинка відгороджувала Рахубу од світла, і, ввійшовши в комірку, Олексій побачив лише велику, закутану в стару ковдру ногу, витягнуту на тапчані. Із ковдри стирчала біла п'ята з твердими розплющеними краями.

– Оце він і є, плем'яш мій, – сказав Золотаренко, входячи слідом за Олексієм і зачиняючи за собою двері.

Насупивши брови, «плем'яш» намагався розглядіти Рахубу. Високий, з прямими кістлявими плечима, він стояв, тримаючи руки по швах, ледь розвівши лікті, і цю військову виправку, яку не міг приховати навіть чужий мішкуватий піджак, насамперед відзначив Рахуба. Видно, служба в Денікіна не пройшла марно для Золотаренкового небожа.

– Як звати? – спитав Рахуба.

– Михайленко Олексій, – чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.

– Я запитую справжнє ім'я.

– Що за справжнє?.. – «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.

– Кажи, кажи, – підбадьорив той, – усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!

– Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.

– Сідай, Олексію Миколайовичу.

Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.

Олексій сів, склав на колінах великі руки.

– Розкажи, що ти за людина? – запропонував Рахуба.

– Людина я звичайна, – сказав Олексій простувато. – Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.

– Що за хвороба?

– Жовтуха. Захворювання печінки.

– І документ є?

– Є.

Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:

– А якщо хазяїн знайдеться?

– Який хазяїн?

– Не придурюйся! Хазяїн документів.

Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:

– Не знайдеться!..

– Ясно! – Рахуба присунувся до нього. – А як доведеш, що ти є Василенко?

– Кому доводити?

– Хоч би мені.

Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.

– Довести неважко, – поволі промовив він. – Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!

«І справді, бувалий!»… – подумав Рахуба.

Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.

Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.

– Ну гаразд, – сказав Рахуба, – коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?

– Доводилося…

– Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.

Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»

Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.

– Тепер давай по щирості! – сказав він. – Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…

Олексій схилив голову: мовляв, знаю.

– Він, – Рахуба показав на Золотаренка, – радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?

– Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…

– Зви на прізвище, без чинів.

– Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.

Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.

– Добре, – кивнув Рахуба, – документи покажи.

Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.

– Це мої, справжні.

З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».

Рахуба пильно проглянув документи.

– Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. – Він обернувся до Золотаренка: – Ану, принеси папір і чорнило.

Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:

– Ти українець?

– По батькові, мати росіянка.

– Українську мову знаєш добре?

– Як російську.

Повернувся Золотаренко. Рахуба сказав, посміхаючись самими губами:

– Перевіримо твою грамотність, пане колишній гімназист. Ану, пиши!..

Олексій примостив папір на стільці біля лампи.

– Я, Василенко Олексій Миколайович, – почав повільно диктувати Рахуба, – проживаю нині… написав?.. по документах убитого мною червоноармійця.

Олексій кинув перо.

– Ви що?!

Рахуба втупився в нього темними свердлячими очима:

– А ти як думав, шановний? Ти, може, думаєш, що ми в бирюльки граємо? Вирішив іти з нами, так не оглядайся! І знай: якщо виправдаєш довір'я, цей документ після нашої перемоги зробить тобі кар'єру. А ні… – Рахуба, помовчавши, розтягнув губи, вдаючи усмішку. – Ми тебе не шукатимемо: Чека знайде. Зрозумів?.. Ну що, писатимеш?

Якусь мить у комірці стояла тиша. Олексій напружено думав, втупившись у білий аркуш із зошита, і взяв перо.

– Давайте! Однаково вже!.. – і написав усе, що йому продиктував Рахуба:

«… убитого мною червоноармійця Михайленка, який через випадковий збіг виявився моїм цілковитим тезкою, даю підписку в тому, що добровільно вступаю в «Союз визволення Росії». Всі накази та розпорядження Союзу віднині стають для мене незаперечним законом. Клянуся, не шкодуючи життя, боротися, щоб викоріняти більшовицький режим на всій землі Російської держави».

Потім на його вимогу Олексій вимазав великий палець чорнилом і приклав його до паперу.

Рахуба взяв аркуш, помахав ним у повітрі й, акуратно згорнувши, заховав до внутрішньої кишені куртки. Задоволено промовив:

– Ну от, тепер поговоримо…