355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олександр Лукін » Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса » Текст книги (страница 34)
Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 02:17

Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"


Автор книги: Олександр Лукін


Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 37 страниц)

НАРАДА В НЕРУБАЙСЬКОМУ

Наближався день приїзду Максимова, а отже, незабаром мала завершитися операція.

Підготовка до неї велась у цілковитій таємниці. Якщо не брати до уваги зовсім засекречених розвідників, посвячені в неї були тільки п'ять чоловік: Немцов, Олов'яников, Інокентьєв, Кулешов і начальник оперативного відділу губчека Демидов – гроза одеських бандитів, про якого вони співали в своїх піснях:


 
Нас Демидов витягає
І ставить до стінки…
 

Крім цих п'яти чоловік, жоден співробітник губчека навіть не підозрював про операцію, яка готувалася. Люди були зайняті повсякденною оперативною роботою, що поглинала в них весь час і всі сили.

Шаворський також готувався до прийому Максимова. Все в нього йшло як по маслу. На запрошення зібратися отамани відповіли згодою. Утримався поки що один Заболотний, але Шаворський був певен, що й він приїде. В ці дні «хазяїн» уперше в розмові з Олексієм заговорив про свою агентуру в губчека. Було це так.

На авіаційному заводі «Анатра» чекісти арештували за саботаж кількох інженерів. Один з них був членом організації Шаворського, діяв у складі п'ятірки.

Увечері того ж дня на квартирі у вдови якогось видавця, де іноді Шаворський ночував, він сказав Олексієві:

– Уся справа в системі. Вона проста й логічна. Це – ланцюг, міцний, як залізо, й еластичний, мов гума. Більшовики вже обплутані ним з ніг до голови, але поки що не відчувають цього. Відчують, як затягнеться в них на шиї!

Розмова велася у великій кімнаті з ліпними карнизами, портретами на стінах і розкішними меблями кольору «пташине око». Шаворський був у стьобаній блузі з галунами і в хатніх туфлях покійного видавця. Від нього знову несло спиртом. Час від часу в кімнату заглядала хазяйка дому, плоска блондинка з восковим обличчям і неприродно білим носом.

– Тобі нічого не треба, Вікі? – питала вона фальцетом, гордовито обминаючи поглядом Олексія.

– Дякую, нічого, – холодно відповідав Шаворський.

Коли жінка зникала, він мерзлякувато пересмикував плечима, зітхав, ніби шукаючи співчуття.

– Ось вона, головна незручність конспірації!.. – і повертався до перерваної розмови. – Розірвати цей ланцюг більшовики не зможуть. За прикладами далеко ходити не треба. Сьогодні Чека заграбастала одного нашого. Ну й що ж? Чого вони добилися? П'ятірка, в якій він був, не потерпить. Порішать одного, на тому й облизнуться.

– Чому одного? А де решта?

– Решти їм не знайти: члени п'ятірок знають тільки свого керівника, а того ще за добу попередили про арешт.

В Олексія пересохло в роті. Він спитав байдуже:

– Як це так?

Шаворський поблажливо опустив повіки. Він дістав з кишені коробку цигарок – таких самих, які були в Микоші («Сальве», десять штук, тютюнової фабрики братів Попових), закурив і, вицідивши дим крізь зуби, неголосно сказав:

– Невже ви, Сивий, гадаєте, що ми могли б триматися стільки часу, не маючи джерела інформації в самісінькій чекістській утробі? Гм… Принаймні вже два чи три рази Чека могла стерти нас на порошок. Давно б ми з вами гнили десь у яру з кулею в потилиці. А, як бачите, живемо. Більше того, зараз для нас навіть не дуже страшні агенти, яких засилає Немцов. Та от хоч би й з елеватором: адже хтось пронюхав про підпал і стукнув у Чека… Так, так, був донос! І що ж? Всевидющий Немцов дізнався про нього тільки через добу. А ми тим часом встигли ліквідувати єдиного свідка, що міг навести чекістів на слід! Ось як треба працювати, шановний!.. – Він зробив кілька затяжок, устромив цигарку в рожеву морську раковину і покликав хазяйку. – Сивий тут переночує, – сказав він їй, – споруди йому ложе. – І Олексієві: – Завтра зустрічати цього «щирого» хохла Нечипоренка…


Нечипоренко прибув до нерубайського попа Никодима в точно визначений термін, переодягнутий в селянський одяг – сіряк, вицвілий синій картуз і вимазані дьогтем чоботи з укороченими халявами, на яких шаром лежала брунатна дорожня пилюка. Супроводжував його здоровенний бородатий галичанин, одягнений в скуфію і чернецьку рясу.

Галичанин був надзвичайно мовчазний. За весь вечір він вимовив не більше трьох слів. Та зате його маленькі, глибоко заховані очиці невідступно, по-собачому ловили кожен рух отамана.

Охороняти будинок Дяглов виділив двох бандитів, командувати якими доручили Олексієві.

Для обробки отамана зібралася вся «трійка».

Нечипоренка провели в чисту горницю, де пахло лампадним маслом, як дорогого гостя посадили під іконами. Розкішно вдягнена пишнотіла попадя поставила на стіл «що бог послав». А послано нерубайському попові було чимало: самогон-первак, наваристу юшку з риби, піджарку з свинини, оладки, пшеничний хліб, яйця, редьку в сметані, – все це в кількох верстах від змученої голодом Одеси…

Після трапези панотець з дружиною покинули горницю, і Шаворський відкрив нараду. Він урочисто привітав Нечипоренка як «одного з перших вождів українського національного руху, що усвідомили необхідність об'єднання з російськими антибільшовицькими силами…»

– За півверсти звідси, – сказав він, – пан полковник може в тому сьогодні пересвідчитися, – розташовано в катакомбах близько тисячі переконаних противників більшовизму, готових у будь-яку хвилину пліч-о-пліч виступити із своїми українськими однодумцями. І це головне! Перед фактом такого палкого прагнення єдності будь-які спірні питання здаються легко розв'язними…

Отаман щось промимрив у відповідь, що тепер, мовляв, не до суперечок, «більшовиків треба знищити». З цим усі згодилися. Потім Нечипоренко розповів про парканську організацію, про те, скільки в нього людей у загоні зараз і скільки приєднається опісля, коли почнеться повстання. Нічого нового до того, що вже знав Олексій, – він не сказав.

Перейшли до обговорення плану спільних дій. І тут розмова точилася не так гладко. Суперечка виникла по питанню, кому раніше починати. Нечипоренко вимагав, щоб в Одесі піднялися принаймні за два дні до того, як він з загоном, сформованим у Бендерах, перейде кордон. Це, мовляв, приверне увагу червоних і дасть йому можливість у короткий строк захопити весь Тираспольський повіт.

Йому відповідав Дяглов – спеціаліст у військових справах.

– Дивні у вас міркування, пане полковнику, – рипучим голосом прошипів він, вирячивши на Нечипоренка каламутні випуклі очі, – може, ви вважаєте, що Тирасполь важливіший від Одеси? Та я не віддам її за сорок таких повітів, як ваш! Це ж порт, морські ворота…

– А там – кордон з Румунією, – заперечив Нечипоренко.

– Кордон є і з Польщею, а допомогло це вашим землякам? Доки пан Петлюра лагодився в похід, у Києві ліквідували «Всеукраїнський повстанком»! Ви того ж хочете? Щоб нас тут стукнули, а потім за вас узялися?..

Мабуть, чутки про розгром «Всеукраїнського повстанкому» ще не дійшли до Нечипоренка. В отамана витягнулося обличчя.

– Звідки ви взяли, добродію, про «Всеукраїнський повстанком»?

– Злапали ваш повстанком, – кинув Сієвич, смикаючи борідку. – Самостійно хотіли більшовиків здолати! Вояки…

Шаворський поклав руку на плече Нечипоренка.

– На жаль, це справді так, Степане Онисимовичу. Ми всіма силами намагались об'єднатися з ними, діяти спільно. Приїжджав їхній представник. Я вже його і так і сяк уламував, доводив – нічого не вийшло. І от наслідок! У Києві Чека захопила майже всю організацію, в тому числі Шпака, Гайового і Лозовика – найвидніших керівників руху.

Він сказав це таким тоном, що можна було зробити висновок: невдача підстерегла київський повстанком тільки тому, що петлюрівці відкинули його, Шаворського, участь і керівництво.

– Лозовика взяли? – промимрив Нечипоренко.

Його лисина вкрилася потом.

– Усіх! Сподіваюсь, ви розумієте, що безглуздо повторювати їхні помилки? Саме тому ми й прагнемо об'єднати повстанський рух, створити могутній кулак, який вдарить нищівно по більшовиках. Ми зв'язалися з усіма отаманами, що діють у губернії. Через кілька днів вони зберуться в Одесі, приїдуть Палій, Гуляй-Біда, Заболотний…

– Заболотний приїде? – усумнився Нечипоренко.

– В усякому разі, він не відмовився.

Нечипоренко посмикав вуса і буркотливо спитав:

– А на якого біса здався вам Гуляй-Біда? Хіба він людина? То ж бродяга: і Григор'єву і Махнові служив. Наволоч збираєте!

– Особисті стосунки доведеться на деякий час відкинути, Степане Онисимовичу. Тепер важливий кожен, хто підтримує нас.

– У Гуляй-Біди три сотні шабель, а це не хвіст собачий! – зауважив Дяглов.

З виразу обличчя Нечипоренка було видно, що компанія Гуляй-Біди йому не до вподоби, але від суперечки він і на цей раз утримався.

Шаворський вів далі:

– На нараду по координації наших дій приїде з-за кордону представник вищого командування. Ми хочемо запропонувати такий план. Отамани почнуть активні дії одночасно, того самого дня, коли ви поведете через кордон полк, сформований у Бендерах. – Бажаючи, мабуть, полестити Нечипоренку, Шаворський підкреслив слово «полк». – А вслід за цим ми захопимо Одесу зсередини…

– Е-е, добродію! – перебив його Нечипоренко. – Що ж виходить? Значить, перший удар усе-таки по нас? Де ж тут одночасність?

– Та зрозумійте ж ви, дорогий, – терпляче, як колись умовляв Поросенка, став доводити Шаворський, – усі справді почнуть одночасно: ви – на Тираспольщині, Заболотний – на Балтщині, Палій – на Ольгопільщині і так далі. Сили червоних розосередяться по всій губернії, і отоді ми виступимо тут, в Одесі. Розумієте: удар по всьому фронту і – вибух у більшовицькому тилу! Цей план на сто процентів гарантує успіх…

Для обробки Нечипоренка підключилися Дяглов і Сієвич. Кінець кінцем, він махнув рукою:

– А… мабуть, і справді, так краще!

Він був поступливий, не такий, як Поросенко. Задоволений Шаворський Заговорив як про справу вирішену:

– Тепер визначимо термін. Отамани зберуться двадцять першого. Довго ми їх не затримаємо, після наради їм потрібно буде дві доби, щоб повернутися у свої загони. Ще два дні на підготовку… Яке це буде число? Двадцять п'яте? Отже, домовляємось остаточно: двадцять п'яте – день загального повстання!

Дяглов розлив у склянки спирт. Сієвич сказав:

– Нехай цей день буде щасливим для Росії!

Олексієві теж налили. Він випив, розміркувавши, що тост, по суті, непоганий: інша справа – як його розуміти…

Попередню розмову він чув уривками. Доводилось удавати з себе ревного начальника охорони і раз у раз перевіряти пости.

Закусивши шматком шинки, він знову вийшов на вулицю. Вже за дверима почув, як Нечипоренко сказав:

– Ну добре, панове. А як там мій дружок поживає, Лежин?

Незнайоме прізвище примусило Олексія зупинитись.

– Живе не тужить, – відповів Шаворський. – Лежин молодчага! Незамінна для нас людина!

«Ще один незамінний!» – подумав Олексій. Він напружив слух.

– Без нього нам довелося б скрутно, – говорив Шаворський.

Нечипоренко зареготав:

– Хлопець правильний! Сусіда мій, полтавський… Батько його великі угіддя мав за Полтавою, будинок з колонами – палац! Хитрун: капітал ще в шістнадцятому році перевів чи то у Францію, чи то в Голландію. Почув, мабуть, чим пахне! І сини в нього пішли! Старший у самого барона Врангеля ад'ютантом, а цей тут, виїхати не схотів… Побачитися з ним ніяк не можна?

– Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.

– Ну, бог з ним! При нагоді – поклон від мене і оце – на пам'ять…

За дверима усі одразу заговорили. Потім вирізнився голос Шаворського:

– … Завтра ж. Ви коли збираєтесь їхати?

– Та от закінчимо – і поїду.

– Звідси прямо в Бендери?

– Туди.

– А хто із загоном?

– Осавул Цигальков, козак. Та ви його знаєте…

Олексій тихенько вийшов з будинку. «Лежин… – думав він, – Чи не він це часом у Чека?..»


У КАТАКОМБАХ

Після наради Нечипоренко зажадав на власні очі побачити «переконаних противників більшовизму», про яких говорив Шаворський.

– Під землю доведеться лізти, – перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.

– І поліземо, якщо треба.

– Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.

– Ото й побачимо! – вперто стояв на своєму Нечипоренко.

Суперечити не доводилося.

– Я з ними сходжу, – сказав Олексій Шаворському. – Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.

Шаворський не заперечував.

Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:

– Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…

Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».

– Ну, можна йти, – сказав Дяглов.

Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.

У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.

Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.

Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:

– Хто йде? – З темряви виступили троє з гвинтівками.

– Тула, – сказав Дяглов. – Відзив?

– Тесак. Це ви, пане половнику?

– Я. Вогонь у вас є?

Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.

– Сюди, тут сходи, – покликав Дяглов.

Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним – Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.

У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір – тунель…

Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.

Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.

Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.

Незабаром вони побачили першу печеру. Тут було щось на зразок форпоста. З низької стелі звисала шахтарська лампа, стояв станковий кулемет без бронещитка, і п'ять чи шість чоловік у шинелях сиділи на землі, приставивши гвинтівки до стіни. Один з них, бородатий, схожий на цигана, з унтер-офіцерськими личками на зім'ятих погонах, підвівся і козирнув Дяглову.

За печерою тунель стрімко повертав ліворуч і розгалужувався. Починалися жилі приміщення.

Треба одразу сказати, на житло це не було схоже. В тісних печерах було задушно і сморідно, сирість проймала до кісток. Навіть приблизно, на око, не можна було визначити, скільки тут людей. В мізерному плямистому світлі каганців ворушилося місиво з голів, скуйовджених борід, босих ніг, зелених, як цвіль, облич…

Найзапекліша контра зібралася тут: вішателі, карателі, відчайдушні душогуби. Земля од них відцуралася. Підземні нори – це все, що лишалося їм від просторої Росії.

«А незабаром і цього не буде, – думав Олексій, пробираючись із печери в печеру слідом за огрядним Нечипоренком. – Не буде!..»

Чутка про те, що в катакомби прибув отаман Нечипоренко, випередила їх. Позаду потяглись якісь тіні, сичав багатозначний шепіт.

Дяглов привів їх у штабну печеру. Вона була трохи вища від інших і краще освітлена. Під горбатою стелею горіло одразу п'ять ліхтарів. У дальньому кутку виднілася глибока ніша, де стояв споруджений з ящиків стіл і дві лави, там теж горіла лампа.

Уздовж стін тяглися нари. З них підіймались якісь люди в шинелях, у деяких були офіцерські погони. Дяглов представив їм Нечипоренка, якого назвав «керівником повстанського руху всього Придністров'я». Офіцери виструнчилися. Кожен з них, звичайно, знав, що таких керівників, як Нечипоренко, на Україні розвелося немов собак порізаних. Величали ще й не такими титулами – «народних вождів», а то й «глав урядів». Усім їм була одна ціна. Але ті, хто ховався в катакомбах, чіплялись за все, що давало їм хоч якусь надію, вірили в чудо, яке тільки й могло змінити їхню долю. А хто знає: може, цей доморослий «керівник» і є те саме чудо?..

Поручики, осавули, капітани, ротмістри – офіцери всіх мастей і відтінків витягувалися перед колишнім петлюрівським полковником, «жовтоблакитником», якому колись взагалі відмовили б у праві називатися офіцером.

Дяглов і бридкий, з щоками бульдога поручик, на прізвище Вакульський, відрекомендований як начальник штабу, повели Нечипоренка у дальню нішу. Галичанин посунув за ними. Олексій не пішов, сів на нари. Він хотів придивитися до тих, хто населяв катакомби. І це була перша помилка, яку він припустив за весь час операції. Вона ледве не обійшлася йому дуже дорого…

Серед бандитів, які стовпилися в штабній печері, було чимало тих, що бачили його перед пожежею на елеваторі. Він почув, як хтось сказав:

– … тутешній. При хазяїні перебуває. Пам'ятаєш, з Микошею ходив?

Але це не насторожило його. Він подумав: «Бачили, то й добре…»

Його обступили з усіх боків:

– Ну, як там нагорі?

– Чека міцно сполохалась після елеватора?

– Либонь, ремінці затягнули?..

Відповідаючи, Олексій поволі стежив за бандитами. На одних були шинелі, на інших – найнеймовірніше ганчір'я. Поблизу крутився якийсь білявий парубок з парабелумом за поясом, одягнений краще за інших: у гімнастьорці і козачих шароварах. Двоє стояло з гвинтівками, причому в одного була російська трилінійка, у другого – однозарядний японський карабін «арисакі».

І раптом Олексій побачив Петька Цяцю.

Він побачив його так близько від себе, що ледве не відсахнувся. Присівши навпочіпки біля нар, Цяця дивився на нього знизу вверх, роззяпивши великого губатого рота. На його товстому обличчі застигло здивування.

– Ей, – сказав він і тильним боком долоні торкнув Олексія за коліно, – я ж тебе знаю! – Голос у Петька був гугнявий і хрипкий, як і в усіх жителів катакомб. – Ти на М'ясоїдівській жив?

Олексієві здалося, що повітря в печері ще більше згустіло і пробкою стало в горлі. Він скоса глянув на Цяцю і знизав плечима:

– На М'ясоїдівській? Не доводилося.

У ту ж мить, помітивши, як поповзли вгору Петькові брови, він зрозумів, що припустив помилку. Треба було спокійно відповісти: так, мовляв, жив, визнати в Цяці сусіда, можливо, навіть зрадіти: кінець кінцем, те, що він родич Синєсвитенку, ще ні про що не говорить, хоча в їхньому будинку всі знали, що Синєсвитенко – більшовик і колишній червоноармієць. Сусіди вважали Олексія братом його покійної дружини. А що, хіба як шурин, то вже обов'язково й однодумець?

Але правильне рішення запізнилося рівно на одну секунду. Тепер доводилося наполягати на тому, що сказано.

Вузький Петьків лоб зібрався в гармошку:

– Як ні? Ти ж токареві Синєсвитенку рідня?

Ще й зараз було не пізно виправити становище: прикинутися, що одразу не зрозумів…

Але Олексій розгубився. Вже усвідомивши першу помилку, він на якусь мить втратив упевненість у собі, а коли знову знайшов її, було вже пізно: слово вирвалося – назад його не вернеш.

– Плутаєш ти щось, – сказав він. – Зроду таких родичів не мав.

– Це ж як?

– А так. Не мав, і все. А тобі він ким доводиться, братом-сватом?

– Кінчай брехати, – промовив Цяця, випрямляючись. – Що я, сліпий? Чи психований?

– А я звідки знаю?..

Несподівано на допомогу прийшов білявий бандит, що був у козачих шароварах.

– Ні, – сказав він, підморгнувши приятелям, – ти, Цяця, не психований, а так, трохи чокнутий.

Мабуть, він вважався тут завзятим дотепником. Навколо зареготали. Посипалися глузливі зауваження:

– Цяця знову рідню шукає!

– Диви, знайшов: їхні собаки з одних ночов хльобали!

– Ша! Та не мій він родич… – почав було Цяця.

– А не твій, то і в куми не латайсь, – осадили його.

– Почекай, Петько, згодом розберешся. Ти краще скажи (це вже до Олексія), довго ще нам тут гнити, не знаєш?

– Недовго, – сказав Олексій, – незабаром вдаримо. Нечипоренко хіба даремно приїхав? Це, брат, сила!..

Цяця намагався ще щось пояснювати, але його вже не слухали. Всі присунулися до Олексія. Він узявся розписувати Нечипоренка: в нього, мовляв, ціла дивізія на Тираспольщині, однієї кінноти трохи не півтисячі табель, а на хуторах поблизу Парканів заховано цілу батарею польових гармат… Він говорив усе, що спадало на думку, аби відволікти увагу бандитів.

Коли через кілька хвилин він глянув туди, де стояв Цяця, Петька вже не було. Разом з ним зник бандит у козачих шароварах…

І тоді Олексій зрозумів, що помилка, припущена ним, непоправна. Хіба багато треба, щоб зчинити паніку серед бандитів! У катакомбах у Цяці, звичайно, немало приятелів, які йому довіряють. Досить Петьку сказати, що Олексій йому підозрілий, і вся зграя прийде сюди з'ясовувати, хто він такий. А коли при цьому згадають, що під час пожежі на елеваторі Олексій був з Микошею, якого тоді вбили при досить загадкових обставинах, то викрутитися вже буде неможливо! А згадають же, неодмінно згадають!..

Він говорив і говорив, вигадуючи все нові подробиці «бойової могутності» Нечипоренка, а серце важко калатало в грудях, і кожен його стук віддавався в голові: «Усе… кінець… усе…»

Потім думки попливли рівніше. Якщо вирватися з цієї печери, то ще є надія втекти, шмигнути в якийсь боковий тунель. Не солодко буде потім у кромішній темряві шукати виходу з катакомб, але це вже дрібниця…

До нього підійшов галичанин.

– Іди до батьків, кличуть, – сказав він.

«Ось воно… – подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. – Цяця вже доповів!..»

Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»

Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні – провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»

У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.

– Ти більше не потрібен, – сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. – Полковника ми самі відправимо.

– Єсть… – хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: – Побажаю доброго здоров'я.

Нечипоренко подав йому руку:

– До побачення!

Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки – його тут називали комендантом.

Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.

Комендант, згорбившись, ішов попереду.

Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.

Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…

Цяці ніде не було.

Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.

Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.

В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.

– Хто-небудь є зовні? – спитав той.

– Так точно, Івашкін і Яроха.

– Виведи цього і скажи, щоб пропустили.

– Слухаю, вашблродь.

Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.

– Гайда якнайшвидше, – сказав Олексій унтерові. – Ніколи мені!

Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..

Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:

– Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?

– Нехай іде, – обізвався з кар'єру невидимий Яроха.

Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!

І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.

Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:

– Сивий?

Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.

Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.

«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»

– Я питаю: Сивий, чи що? – повторив голос.

Олексій обережно промовив:

– Ну, а коли Сивий, то що? – і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.

– То йди ж сюди!

– Куди це «сюди»? – і знову крок убік.

– Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…

Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»

– Та йди ж ти скоріше! – підганяли з темряви.

І Олексій пішов.

– Ліворуч бери, – командували йому. – Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.

Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.

Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.

– Лізь сюди, – сказав він, – тут неглибоко.

Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.

– Ну, здоров, – сказав чоловік, який стояв перед ним.

– Ти хто? – спитав Олексій.

Палець його занімів на спускові браунінга.

– Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!

– Та хто ж ти, чорт забирай?!

– Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…

«Сашко! – згадав Олексій. – Розвідник, про якого говорив Олов'яников».

– Он воно що! – сказав він. – Чув…

– І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, – може, впізнаєш…

Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.

– Ти?

– Я. А що, не подобаюсь?

– Ні, нічого… А Цяця де?

– Он твій Цяця. Почив у бозі.

Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.

– Це ти його… так?

– А то хто ж, ти, чи що? – з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. – Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?

Вони скрутили по цигарці. Сіли на камені. Жадібно й глибоко затягуючись, Сашко говорив пошепки:

– Тебе я одразу впізнав: Інокентьєв, не шкодуючи фарб, розмалював – такий, мовляв, та отакий… на випадок, значить, як доведеться зустрітися. А тут чую: Сивий… Ну, почав приглядатися, як би чого не трапилось. Коли Цяця почав до тебе чіплятися, я його відшив, пам'ятаєш?

– Ага…

– Потім бачу, він задком, задком – і вбік. Ну, думаю, погані справи: зараз гармидер зчинить. Я догнав його та й питаю: «Ти що, справді цього чоловіка знаєш?» – «Знаю, – каже. – Це більшовик, провалитися мені на цьому самому місці! Він у моєму дворі в іншого більшовика жив, свого родича, якого наші в продзагоні прикінчили…» Так?

– Так, – підтвердив Олексій. – Мене до нього Інокентьєв поставив.

– Ну от, Цяця й каже: «Зараз ми його прощупаємо. Я йому покажу, як баки забивати!» А я йому: «Не треба галасу зчиняти. Якщо це лягавий, то його треба порішити тихо й мирно, без шуму. Підстережемо, кажу, коли назад піде, і рішимо в степу». Ледве умовив, він усе поривався своїх підняти. Ну, от і все… Дуже тобі поталанило, юначе! І самому б каюк, і всій справі завал.

– Так… – Олексій зіщулився, уявивши собі, що могло вийти. – Вчасно ти. Спасибі!

– Спасибі в кишеню не покладеш. Без відра горілки не відступлю.

– Дивись, утопишся…

Обидва засміялись і штовхнули один одного ліктями.

– Ну, давай шквар звідси, – сказав Сашко. – Мені час.

– А як же Цяця?

– Цяцю я сховаю. Він часто в місто ходив, днів п'ять про нього й не згадають.

– Більше й не треба.

– Знаю…

Пересвідчившись, що навколо все спокійно, Сашко допоміг Олексієві вибратися з ями і показав куди йти.

– Додому передати не треба нічого? – спитав Олексій, нахилившись до нього.

– Ні, все передано. Хіба що привіт.

– Ну, прощавай!

– Щасливо!..

Вони міцно потиснули один одному долоні і розсталися.

Ступивши три кроки, Олексій обернувся і не побачив Сашка.

І більше не бачив його ніколи. Тільки через кілька тижнів, читаючи пам'ятний перелік чекістів, які загинули під час ліквідації банди в Нерубайських катакомбах, узнав його справжнє прізвище – Грошев…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю