Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц)

Величко замисленим поглядом водив по їх збуджених обличчях, м'яв пальцями нижню губу. Нарешті, ляснувши долонею по столу, встановив тишу.

– Розкудкудакалися, досить! У тебе, Іларіонов, одна турбота: свого фасону дотримати, а в ділі фасон забувати треба, не на користь це. Повідомляв тебе Михальов, що зроблено? Повідомляв. Знав ти, в яку він кашу вліз? Знав. Чого тобі ще? Йому допомагати треба було, а не контролювати. Щоб людина впевненість почувала. Не перебивай! Мені копатися у вашій сварці ніколи. В Херсоні буде час – розберемося… До кінця операції лишилися лічені дні. На цей час всю групу беру на себе. Завтра побачимо, кого ти нахапав, Іларіонов, половину, мабуть, випустити доведеться, знаємо твої манери! Стеження за Федосовою припинимо. Храмзов як ходив за Михальовим, так нехай і ходить. Він при нагоді і за Федосовою наглядатиме. Тепер головне – спокій, наче ми і не підозрюємо нічого…

Величко зробив ще кілька розпоряджень і звелів розходитися. Проводжати Олексія до хвіртки вийшли Маруся і Воронько. На подвір'ї Воронько сказав:

– Скучив я за тобою, хлопче! Поговорити навіть до пуття не довелося. Ти як, здоровий?

– Як бачите, Іване Петровичу!

– Бачу, молодець! Гляди не зірвись!

– Ні, він не зірветься, – сказала раптом Маруся з такою палкою впевненістю, що Воронько здивовано гмикнув.

ПОСИЛКА ВІД МАРКОВА

Біла ганчірка на вікні пошти з'явилася через день, уранці.

– Ну, Альошо, починається! – сказала Діна, коли вони лишились самі в службовій кімнаті за поштовим залом. – Усе відбудеться сьогодні! Як ви себе почуваєте?

– Нормально.

– Сьогодні сюди доставлять ту річ, про яку вам говорив Марков. Вона матиме вигляд поштової посилки. Ви прийдете наприкінці дня і одержите її в поштовому залі. Це нікому не здасться дивним. Потім віднесете в штаб… Механізм буде поставлено на десяту годину вечора, запам'ятайте. О дев'ятій Марков звелів вам обійти людей за такими адресами. Ні, не записуйте, це небезпечно… – Вона сказала три адреси, які Олексій кілька разів повторив. При цьому він помітив, що адреси заїжджого двору, де він був з Севою, Діна не назвала.

– Пароль скрізь один і той самий. Вас спитають: «Що треба?». Відповідайте: «Шукаю, де переспати до дев'ятої години». Вам скажуть: «Приймаємо тільки на добу». І все. Коли зробите це, приходьте до мене додому.

– А потім, Діно?

– Решту я вам скажу ввечері.

– Чому не зараз?

– Я й сама ще не все знаю, – вона досадливо насупилась. – Марков не сказав. Не бійтесь! Я рискую більшим: в мене мати, батько, будинок… Я, я сама відповідаю і за вас, і за себе! В крайньому разі у нас є де сховатися. Коротше кажучи, як тільки побуваєте по всіх адресах, відразу до мене. А там – моє діло.

– Але де буде Марков?

– Повторюю вам, Альошо: вас це зараз не обходить! Буде там, де потрібно! Та не тривожтесь ви! – Діна посміхнулась і, наче заспокоюючи примхливу дитину, провела долонею по Альошиній щоці. – Ну, добре, добре, скажу: він буде в мене. Ви задоволені? Тільки не хвилюйтесь. Від вас залежить успіх усієї нашої справи. Ви вдумайтесь, Альошо, яка незвичайна місія вас чекає! – Діна перейшла на піднесений тон. – Виконаєте її, і тоді… – Вона не договорила, вважаючи, що решту повинні сказати її очі.

І вони справді говорили багато про що. Вони виражали якраз те, що, мабуть, згубило колись душу місцевого телеграфіста. І Олексій ще раз змушений був визнати, що у Солових є, якщо не пом'якшуючі, то в усякому разі пояснюючі його провину обставини.

Він пробурмотів:

– Я готовий…

Пролунав голос старого Федосова:

– Ді-но!

– Зараз! – озвалася вона. – Йдіть, Альошо, нічого не забудьте! О пів на шосту – за посилкою. Якщо буде мало людей, я випущу вас через пошту.

Вона підійшла до дверей, виглянула в зал і повернулася до Олексія.

– Йдіть через двір. Він уже тут.

– Хто?

– Чоловік з «посилкою». Вам не треба зустрічатися.

Легенько відсторонивши її, Олексій визирнув у прочинені двері і раптом відсахнувся.

– Що таке? – стривожено спитала Діна.

– Нічого… Так я піду.

– Стривайте. Чому ви так зблідли?

– Я?.. Хіба?

– На вас лиця немає! Що трапилось? Ви знаєте цю людину?

– Вперше бачу. Просто… – Олексій криво посміхнувся і розвів руками, немов кажучи: «Самі розумієте, момент відповідальний, можна трохи й похвилюватись».

– Ну, йдіть. Я вас не проводжатиму. Значить, о пів на шосту…

Біля самої пошти стояла лінійка з запряженим у неї ситим буланим конем, прив'язаним віжками до стояка ґанку. Вітер гнав по вулиці пісок і опале листя. Прохожі спльовували піщаний порох, що набивався в рот. Кінь до землі опускав морду, перебирав тонкими ногами.

Недалеко від пошти кульгавий старик-селянин скріплював вірьовкою поламане ярмо волячої упряжки. Поруч, покурюючи, стояв Храмзов і давав поради.

Олексій пройшов мимо, коротко кинув:

– Йди за мною.

За тополями, що росли при дорозі в кінці вулиці, він почекав Володю. Храмзов зупинився за два кроки від нього і, нахилившись, почав поправляти халяви своїх коричньових чобіт, зшитих з тієї ж шкіри, що й чоботи Олексія.

– Бачив, хто на лінійці, приїхав? – спитав Олексій.

– Товстун в кацавейці, хуторянин…

– Арештуй і достав до Величка. Тільки не тут, трохи далі. Дивись не проґав! Хай Величко допитає: цей суб'єкт пекельну машину привіз. Один впораєшся?

– Угу.

– Швидше, він зараз вийде!

Володя ще раз підтягнув халяви і пішов назад. Олексій, стоячи за тополями, стежив за ним.

З пошти вийшов приїжджий. Глянувши на всі боки, він зійшов з ґанку, одв'язав віжки і важко зліз на передок. Кінь рушив, нахиляючись уперед і підставляючи вітрові лобасту голову.

Олексій бачив, як Храмзов наздогнав лінійку і пішов поруч, щось говорячи приїжджому.

«Просить підвезти», догадався Олексій.

Володя домовився і скочив на лінійку.

Лінійка зникла за поворотом.

О пів на шосту, перед самим закриттям пошти, Олексій одержав від Діни перев'язаний мотузкою ящик. Він був невеликий, але дуже важкий.

Олексій збирався покласти ящик у мішок, який узявз собою.

– Не треба! – сказала Діна. – Так краще…

Вона була бліда, як смерть. Обличчя загострилося, руки тремтіли. Передаючи «посилку», Діна шепнула:

– Щасти вам, Альошо, благослови бог! Чекаю… Несіть обережно…

… Ящик поставили на стіл у кабінеті начальника штабу. Зібралося чоловік дев'ять: сам Саковнін, Туляковський, троє з особливого відділу; з чекістів – Олексій, Величко, Іларіонов і Воронько.

Ящик розкривав комендант штабу, сапер старої служби, похмурий бородань у морській формі. Складним ножем він розколупав деревину, підчепивши нігтями за головки, витяг кілька цвяхів і обережно підняв крайню дошку. Лоб його, немов присипаний скляним пилом, дрібно заблищав від поту. Присутні мовчали. Тріск відокремлюваної дошки здався пронизливим. Під дошкою лежав товстий обгортковий папір.

Воронько, бажаючи розрядити напружену тишу, сказав:

– Упаковка надійна!

Ніхто йому не відповів.

Комендант зняв верхні дошки, акуратно відгорнув папір. Під ним виявилася парусинова прокладка. Комендант нахилився до ящика.

– Стукає, – промовив він.

Було так тихо, що всі почули постукування годинникового маятника.

– Фланеллю обгорнули, щоб заглушити, – зауважив Іларіонов.

Комендант розпоров тканину, оголилася сіра шершава поверхня міни. Хвилин десять він оглядав і обмацував її, ледве торкаючись пальцями, і, нарешті, відгвинтив збоку невеличкий металевий кожушок. Відкрився круглий, наче блюдце, білий циферблат з трьома стрілками. Всі присунулися до стола. Стукіт маятника був схожий на деренчання погано натягнутої струни. Розмірено і невблаганно він відстукував короткі секунди. Комендант, примружившись, намагався розібрати напис на циферблаті. Написано було це по-російському. Воронько, який знав латинський шрифт, по складах прочитав:

– Бла-се-мер-гохн, енг-ланд…

– Блесмергон, Інгланд, – виправив його Іларіонов. – Англійського походження. Відома фірма.

– Розрядити зумієш? – спитав Саковнін коменданта.

– Не знаю. Небезпечна штука, будова незнайома.

– Що ж робити?

– Може, зупинити годинник? – запропонував молодий співробітник особливого відділу. – Придержати стрілку – і все зупиниться.

– Не можна, – заперечив комендант. – Звідки я знаю, який запальник! Затримаєш стрілку – а вона тут і спрацює. Найкраще віднести в степ, хай там і вибухає.

– Стривай. Пусти-но. – Величко, відсторонивши коменданта, сів до стола.

Оглянувши міну і циферблат, спитав:

– А що це за стрілка, третя?

– Регулятор, – пояснив комендант. – Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.

– Михальов, іди-но сюди, – покликав Величко.

Олексій підійшов.

– Дивись, на який час поставлено…

Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення,

Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…

– Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? – неголосно спитав у коменданта Величко.

Комендант замислився.

– Хвилин так без двадцяти вісім.

Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.

– Чому ж ти говорив, о десятій? – вирвалося в Іларіонова.

– Тихо! – осадив його Величко. – А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?

– Хто ж його знає, – сказав комендант, присуваючись до стола. – Спробую…

– Е, ні, – зупинив його Саковнін. – Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.

Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.

– Усе ясно, – сказав Величко. – Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб – і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?

– А адреси? – нагадав Олексій.

– Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце – це де ти бачив Смагіна. Підуть туди Іларіонов і Воронько. Товаришу Саковнін, виділи їм бійців для облави. Людей з особливого відділу прошу в моє розпорядження: оточимо базар… Друга адреса – сама Федосова. Михальов, бери наших хлопців і йдіть туди негайно, швидко!

Саковнін почав крутити ручку польового телефону.

БАНДИТИ

Сонце сідало, коли Олексій з групою добіг до Портової вулиці.

– Розстав людей, – наказав Олексій Храмзову. – Займи сусідні двори. Двох-трьох пошли до річки,

– Ти сам підеш? – спитав Володя.

– Поки що сам. Коли що – вистрелю або свисну. До того часу з місця не рушай.

– Давай.

Олексій пішов до будинку Федосових.

План у нього був такий: сказати Маркову, що все зроблено, машина надійно пристроєна, а по явках не пішов, бо за ним, здається, почали стежити. З великими труднощами, мовляв, вдалося непомітно вислизнути з штабу і зразу сюди: попередити… Що далі – буде видно. Головне добратися до Маркова, тримати його на мушці, а там…

Ворота і хвіртка були зачинені. Олексій переліз через паркан. У саду Федосових було, як завжди, тихо. Вітер стих надвечір. Під ногами тонко хрустіло опале листя. Біля будинку ні шелесту, ні звуку.

«Причаїлися, – подумав Олексій, – чекають».

Він піднявся на задній ґанок. Двері були замкнені на висячий замок. Олексій зіскочив з ґанку і, задравши голову, подивився на Дінине вікно. Воно було щільно закрите віконницями. І тут він помітив, що в будинку зачинені всі віконниці. Не розуміючи, що це значить, Олексій подивився на всі боки і побачив зачинений курник, пудовий замок на дверях сарая, а на кришці круглого викладеного цеглою колодязя – залізну клямку, прикручену товстим дротом. Що за чортівня!..

Олексій затарабанив кулаками у віконницю. Тиша…

«Льох! – майнуло в голові. – Сховалися в льоху!» Крізь кущі напролом, похолодівши від тривоги, він кинувся до малинника позаду альтанки.

Двері льоху були розчинені навстіж. Біля порога підсихали виплеснуті на землю залишки бобового супу, валялись якісь ганчірки.

Олексій гукнув:

– Ей, хто тут?

Ніхто не озвався. Голос потонув у глухій чорноті підземелля.

Олексій збіг униз по сходах, намацав у кишені сірники і засвітив.

У льоху нікого не було, і тільки голі тапчани, кинутий на підлогу кожух та розбитий бутель нагадували про Маркова, що жив тут.

Олексій оглянув усі кутки, для чогось навіть зсунув з місця діжку з солоними огірками, і лише тоді до нього дійшло, яка велика невдача спіткала його. Втекли! Всі втекли – Марков, і Діна, і навіть батьків її забрали! Чому? Що сталося? Узнали правду про нього? Але як, від кого?.. Де їх тепер шукати? Все, здавалося, було так ретельно продумано, підготовлено – і от тобі маєш!..

Олексій сів на край діжки, ошелешено провів рукою по обличчю. Що тепер робити?..

Світло, яке лилося згори з розчинених дверей, раптом померкло. Хтось зупинився біля входу, Олексій подумав, що це Володя Храмзов, не дочекавшись сигналу, вже зайняв подвір'я, і хотів був озватися до нього, але тут пролунав знайомий пискливий голос:

– Ану, вилазь!

Стрибаючи через два східці, Олексій кинувся нагору.

Мабуть, ні в кого і ніколи ще вигляд товстого і безбородого Севиного обличчя з широким, наче картоплина, носом і чорними від вугрів ніздрями не викликав такої радості, як в Олексія. В одну мить у нього знову з'явилася надія: коли Сева тут, значить, і інші теж поблизу!

Сева стояв напроти входу, тримаючи в руці великий багатозарядний кольт.

– А я думаю: ти чи не ти? – промовив він, насторожено розглядаючи Олексія своїми маленькими очицями з-під червонуватих повік.

– Де Марков? – крикнув Олексій.

– Марков? – ніби навіть здивувався Сева. – А на якого дідька тобі Марков?

– На якого, на якого! Потім питатимеш! Де він?

– Де треба, там і є.

– Не крути, сволото! Веди до нього швидко!

– Та що сталося? Стривай! Ти ж повинен був… Чому ти тут?

Не можна було давати Севі часу на розмірковування. Стиснувши кулаки, Олексій закричав:

– Та говори ж ти, бісова душа! Все можемо завалити! Де він?

– Та звідки ж я знаю… – здивовано промовив Сева. – Він ще вночі на Висілки подався.

– Куди?!

– На Висілки. Верст дванадцять звідси. А зараз уже ближче десь. Як рвоне штаб, так він із Смагіним буде тут…

Он воно що! Значить, вибух повинен стати сигналом для нападу бандитів на Олешки! Хитро придумано: війська стягнуті на передову, бо передбачався контрнаступ білих, і в місті тільки один резервний батальйон. Але Маркова ще можна спіймати, якщо вдасться ліквідувати банду!..

– Якою дорогою вони підуть? – спитав Олексій з таким виглядом, ніби від Севиної відповіді залежав успіх всієї справи.

– Здається, через ліс, – розгублено відповів Сева.

– А де Діна? – продовжував запитувати Олексій, не даючи йому опам'ятатися.

– На острові відсиджується. Марков звелів відвезти її туди із старими, щоб там сиділи й чекали, а вона мене… Та скажи ж ти, бога ради, що скоїлося?

– Скоїлося, скоїлося! – передражнив його Олексій, гарячково обдумуючи, що тепер робити. Севу треба було знешкодити. Найпростіше вибрати момент і пристрелити. Але він знає явки… І раптом придумав…

– Все загинуло, от що скоїлося! – випалив він.

У Севи одвисла губа.

– Я-як загинуло?..

– Отак-от!.. Іди сюди, побачиш!..

Олексій підскочив до льоху, махнув Севі рукою, щоб він ішов за ним, і пірнув униз.

Сева нерішуче затримався біля входу.

– Чого став! Йди швидше! – квапив його Олексій. – У тебе сірники є?

– Є…

– Світи!

Сева запалив сірника, для чого йому довелося затиснути кольт під пахвою, і спустився на кілька східців… – Бачиш тепер?

– Ні-і… – промовив Сева, боязко вдивляючись у темряву льоху.

– Сліпак! – вилаявся Олексій. – Дивись краще!

Він пропустив Севу вперед і, коли той опинився одним східцем нижче за нього, схопившись руками за стіни, щосили копнув ногою нижче спини.

Сева загримів вниз по східцях.

Вибравшись з льоху, Олексій зачинив двері і клацнув засувом.

В льоху несамовито кричав Сева, який зрозумів свою фатальну помилку. Олексій засунув пальці в рот і свиснув, присідаючи від натуги.

Сева гамселив кулаками в дубові двері.

– Відчини, гад! – репетував він, брутально лаючись. – Відчини, матері твоїй біс!.. Уб'ю, сволото!..

– Посидь трохи! – важко дихаючи, відповів Олексій. – Скоро випустимо.

Йому довелося відскочити набік. Сева вистрілив у двері. Куля, бризнувши дрібною тріскою, пробила дошку і просвистіла десь поруч. Сева вистрілив ще раз.

– Стріляй, стріляй! – сказав Олексій. – Нічого…

Але постріли в закритому підземеллі, очевидно, оглушили бандита: Сева притих і спустився вниз; було чути, як він загупотів по східцях.

– Сюди! – гукнув Олексій.

До нього бігли чекісти.

Ліквідація явочної квартири на заїжджому дворі надовго принесла Іларіонову славу найкращого оперативника.

Біля воріт заїжджого двору по містку, перекинутому через канаву, походжав молодий чубатий парубок у просторій кацавейці, що підозріло випиналася на грудях.

Зняв його Воронько. Проходячи повз парубка, він попросив вогника прикурити. Парубок адресував його до покійної матері.

– Чого ти лаєшся! – з докором сказав Воронько, зупиняючись на містку. – Ти ж, здається, молодший за мене.

– Йди, батю, своєю дорогою, – порадив хлопець, – а то, дивись, не дійдеш.

Воронько скрушно промовив:

– Неввічливий ти якийсь… – І боцманським своїм кулаком затопив парубка в морду.

Не встиг той отямитись, як його скрутили, відібрали схований за пазухою обріз, і червоноармійці в цілковитій тиші зайняли подвір'я.

Парубок виявився просто скарбом. Зрозумівши, з ким має справу, він перелякався до ікавки. Досить було кількох слів Іларіонова, і парубок погодився на все, аби тільки зберегти своє життя. Підштовхнувши його наганом у спину, Іларіонов сам привів парубка на ґанок і звелів спокійненько викликати хазяїна. Коли хазяїн вийшов, його стукнули рукояткою револьвера по тім'ю, затиснули рота і сховали відлежуватись у відхоже місце. Потім колишній вартовий викликав ще двох бандитів, які, за свідченням парубка, були набагато «сурйозніші» від попереднього, їх відправили туди ж, куди й хазяїна. Далі все відбулося просто і не без ефекту, на який Іларіонов був мастак.

Біля вікна стали червоноармійці. Воронько заблокував двері, що виходили на задвірок. Іларіонов з чотирма бійцями ввійшов у будинок.

Стрілянини майже не було. Тільки один напівп'яний дідуган з проваленим носом випалив в Іларіонова з браунінга, подряпавши йому кулею щоку. Дідугана знешкодили. Решта вісім озброєних бандитів без опору підняли руки.

Іларіонову забинтували голову, і він тут же, за обіднім столом, допитав колишнього вартового. Парубок без затримки повідомив, що виступити вони повинні були відразу після вибуху, що в той же самий час у місто мали вдертися смагінці (звідки – він не знав) і що з усіх арештованих тільки хазяїн, Хвиля, знає, здається, міські явки Крученого. Але допит Хвилі довелося тимчасово відкласти, як сказав Воронько, «за станом здоров'я». Зв'язаних бандитів повели в штаб…

Уся операція була проведена при сонячному світлі, зайняла менше години і закінчилася ще до того, як повітря струснув вибух.

Так, вибух усе-таки стався. Комендант, розміркувавши, вирішив не випробовувати долю і не колупатися в небезпечному механізмі міни. Він одніс міну за місто, і вона вибухнула о дев'ятнадцятій годині тридцять п'ять хвилин. Такого гуркоту тут ще не чули. В найвіддаленіших кварталах Олешок задеренчали віконні шибки.

А трохи згодом зачастили, захлинаючись і перебиваючи одна одну, кулеметні черги…

… Брати Смагіни мчали на Олешки, впевнені, що захоплять червоних зненацька, що в місті паніка й безладдя після вибуху в штабі, що нема зараз в Олешках такої сили, яка могла б протистояти їх молодечому озвірілому нальоту.

У Саковніна не було часу продумати і організував засаду так, щоб у цей вересневий вечір банда братів Смагіних закінчила своє існування. Пізно попереджений Олексієм, він встиг тільки вислати назустріч їй дві стрілецькі роти, що були в його розпорядженні, і виставити кулеметний заслон.

Натрапивши на них біля міської застави, банда не прийняла бою. Ледве заговорили кулемети і з палісадників гримнули залпи червоноармійських гвинтівок, ледве перекинулися через кінські шиї перші вершники, як смагінці повернули коней і почали відходити. Курява коричньовою хмарою здійнялася над шляхом, і з неї бризнули неприцільні постріли у відповідь. А коли курява розсіялась, на шляху валялося більше десятка трупів, і в канаві сторчма на боці лежала тачанка, у якої під час розвороту відлетіло колесо. Поруч конав кінь з переламаними ногами. На двох інших конях, обрізавши посторонки, тікали їздові. За ними шкутильгаючи біг спішений бандит, у якого вирвався переляканий кінь. Він стріляв у повітря і слізно благав «братіків» не покидати його. Переконавшись, що допомоги чекати марно, бандит заліг на пагорку і довго одчайдушно відстрілювався, вбивши двох червоноармійців і тяжко поранивши командира взводу…

… Нічого цього Олексій не бачив.

Доручивши Храмзову обшукати будинок Федосових і взяти Севу з льоху, він стрімголов помчав у штаб, щоб попередити Саковніна про те, що має відбутися наліт. Начальник штабу послав його до Величка на базар з наказом відправити людей до міської застави. Після цього Олексій мав негайно повернутися в штаб.

Коли Олексій доповів про сумні наслідки облави у Федосової і попросив дозволу разом з працівниками особливого відділу вирушити на боротьбу з бандою, Величко дав йому доброго прочухана.

– Без тебе обійдуться! Крученого проґавив, тепер і дівку хочеш? Марш по Федосову! Без неї не повертайся!..

Олексій повернувся на Портову. Сева все ще сидів в льоху і в переговори з чекістами не вступав: очевидно, чекав приходу своїх. Володя показав Олексієві знайдені а підвалі будинку Федосових толові шашки, обривки телефонного дроту: хтось із Діниних друзів систематично рвав наш зв'язок.

Звелівши продовжувати обшук, Олексій спустився до купальні. Біля неї погойдувався на воді великий рибальський дубок, на якому прибув Сева.

Олексій одв'язав човен і вирушив на острів…