Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 37 страниц)

ПЛАНИ

Звітував Олексій на конспіративній квартирі, куди разом з Олов'яниковим та Інокентьєвим прийшов сам голова губчека Немцов, а також міцно збитий чоловік років під п'ятдесят, у цивільному одязі й армійських чоботях. Інокентьєв устиг шепнути Олексієві, що це – Кулешов, член колегії губчека і губернського комітету партії.

Найбільш примітними на грубувато витесаному обличчі Кулешова були брови. Вони росли трьома косматими скуйовдженими кущами: два над очима, а третій – посередині, майже на самому переніссі. Під цими страхітливими бровами ховалися добрі, проникливі і немовби аж журливі очі. Він мало говорив, запитань майже не задавав, палив безперервно. Примостившись у кінці довгого столу, він скрутив одразу чотири цигарки. Одну взяв у рот, решту поклав перед собою.

Немцов слухав Олексія насупившись, ніби вирішував у думці: варто йому вірити чи ні. Як і в більшості рудих людей, шкіра на його обличчі була надто біла, загар до неї не приставав, і тим помітнішими були тіні, що лежали у зморшках на щоках. Ці глибоко врізані зморшки і твердо окреслене ними підборіддя свідчили про те, що чутка про залізну волю голови Одеської губчека – не вигадка.

Олов'яников нервував. Він зовсім засмикав квадратні вусики і, доки Олексій говорив, кілька разів знімав і без потреби протирав окуляри пеленою гімнастьорки. Олексій уже знав від Інокентьєва, що Олов'яников незадоволений його несподіваним від'їздом у Тирасполь, бо через це Шаворський лишився «без нагляду». Два дні тому змовники підпалили млин на Пересипу, а цьому, можливо, пощастило б запобігти, коли б Олексій був тут…

Доповідати довелося з самого початку, тобто з дня зустрічі з Рахубою.

Олексій був спокійний, провини за собою не відчував. Не їхати в Тирасполь, ухилитись від виконання завдання Шаворського, свого, можна сказати, «безпосереднього начальника» він не міг. А привезені ним дані, хоч добула їх, по суті, Галина, були надзвичайно важливі. Справді, вони варті млина, який, до речі, все ж устигли врятувати…

Доповідаючи про свій рейд, він бачив, що товариші розуміють його. Кулешов слухав доброзичливо. З обличчя голови ОГЧК зійшов недовірливий вираз, він навіть кілька разів схвально кивнув головою. І Олов'яников дав спокій своїм вусам.

Непорозуміння, що виникло спочатку між Галиною і Олексієм (добре, хоч щасливо обійшлося!), настроїло всіх на веселий лад. І вже зовсім розвеселила історія з друкарською машинкою, яку вони, не змовляючись, псували кожен з власної ініціативи…

Потім Олексій розповів про Нечипоренка, Цигалькова, про парканську «компанію» і, нарешті, про депешу від Рахуби, в якій полковник повідомляв, що в Люстдорф прибуде фелюга із зброєю для одеського підпілля, вказував час, розпізнавальні знаки і пароль. Закінчив він розповіддю про загибель робітничого продзагону.

Настала мовчанка. Немцов, задумливо хмурячись, розглядав свої кулаки.

– Так… – сказав він, наче підбиваючи підсумок почутому, і запитливо подивився на Олов'яникова.

Начальник розвідки розгладив долонею папірець, на котрому робив якісь помітки, і неголосно заговорив. Він коротко охарактеризував обстановку, яка вимальовувалася за даними агентурної мережі, і з його повідомлення Олексій дізнався, що в катакомбах села Нерубайського виявлено зграю бандитів (отже, його догадка була правильною). Більшість з них – колишні врангелівці, частина – дезертири, решта – кримінальщина. Чекають на зброю, мабуть, ту саму, яку надішле Рахуба. У катакомби проникли наші люди і діють успішно.

І ще в повідомленні Олов'яникова була одна новина для Олексія: поки він їздив у Тирасполь, тут ліквідували мниму ЧК. Кілька бандитів, які видавали себе за чекістів, попалися під час пожежі на млині, інших (усього дев'ять чоловік) застукали тієї ж ночі на Новобазарній. Явка мадам Галкіної закінчила своє існування.

– Підготовку можна вважати завершеною, – сказав Олов'яников. – Єдине, що лишилося невирішеним, – з'ясувати особу агента Шаворського, що затесався в наші органи. Для Михальова саме це і має бути першочерговим завданням, але… – Олов'яников похмуро глянув на Олексія, – мабуть, вище голови не стрибнеш. Шпигун як сидів у ЧК, так і сидить. Заключну операцію доведеться провадити в якнайсуворішій таємниці, ніхто, крім присутніх тут, про неї не повинен знати.

– Легко сказати, – пробуркотів Немцов.

– Сказати, звичайно, легше, ніж зробити, – згодився Олов'яников, – але іншого виходу не бачу.

– Як же це ти собі уявляєш?

– А так. Опергрупи знатимуть тільки своє завдання: зробити ось те і те. І все. Таким чином, простежити загальну схему операції буде практично неможливо.

– М-м. – Немцов подумав і спитав: – А схему ти підготував?

– Само собою! – ніби дивуючись, що таке питання могло виникнути, сказав Олов'яников.

Начальник розвідки недарма славився тим, що кожну операцію вирішував, як шахову задачу. Його проект був зразковою логічною побудовою, сукупністю великих і малих заходів, які протягом доби мали зітерти на порох змову Шаворського. Основне місце в проекті займала ліквідація бандитів, які засіли в нерубайських катакомбах. Треба було виманити їх із підземних нір і змусити прийняти бій. І це головне завдання було вже майже вирішено. В катакомби пробрався розвідник Олов'яникова. Начальник ОГЧК сказав про нього:

– Таких у мене ще не було: золотий хлопець! Між іншим, це він скалічив Рахубу на Грецькому базарі…

Розвідник (його умовно називали Сашком) уже все підготував: переважна більшість бандитських ватажків рветься напасти на місто. Стримує їх сам Шаворський, пояснюючи свою обережність нехваткою зброї. За задумом Олов'яникова, Олексій Михальов мав передати Шаворському листа, одержаного буцімто від «Союзу звільнення Росії» з вимогою негайно почати активні дії. До моменту виступу бандитів у Нерубайське буде стягнуто війська. Одночасно чекісти розгромлять усі явки заколотників.

В Олексія був свій план, який він обміркував, повертаючись з Тирасполя. Але Олов'яников просто приголомшив його залізною логікою своїх замислів. Він усе зважив, передбачив і вже призначив для виконання конкретних співробітників. Він навіть передбачив можливі провали і забезпечив страховку. Це був справжній майстер своєї справи.

Власний план почав здаватися Олексієві надто громіздким і важко здійснимим.

– Нічого, – мовив Немцов, коли Олов'яников скінчив, – солідно придумано. – Він поглянув на Кулешова. – Як тобі?

Кулешов вийняв з рота зжовану цигарку.

– Чого ж, Геннадій діло знає… – Він помовчав, здмухнув із скатертини грудочку попелу, що впала. – Тільки, розумієш, завузько виходить.

Олов'яников похмурнів.

– Це ж чому?

– Зараз поясню. Бачиш, яка петрушка… Коли б справа була в одному Шаворському і його зграї, тоді, звичайно, не підкопаєшся, все в тебе гладко. Але от біда: ти якось відокремлюєш Шаворського від Заболотного, Палія та інших бандитів. Так ніби Шаворський сам по собі, а ті самі по собі. А воно ж не так! Вони зв'язані. Міцненько зв'язані!..

Олексій нашорошив вуха: Кулешов говорив про те, про що він і сам думав.

– А рубати ж треба не тільки одеську контру, але й балтську, і придністровську. Бачив, як Нечипоренко активізувався? Та ще прихопити Подолію і Ольгопілля. Не можна зараз обмежуватися ліквідацією одного Шаворського, не можна!

– Хто ж каже – обмежуватися! – розвів руками Олов'яников. – Хіба ж про те мова? Мова йде про першу початкову операцію в ланці інших операцій, які підуть за нею. Покінчимо з Шаворським, настане черга для решти. До речі, з Нечипоренком справа вирішується взагалі просто. Банду його розгромимо одночасно з бендерською групою, як тільки та перейде кордон, а самого Нечипоренка можна взяти в Нерубайському після побачення з Шаворським.

– Тоді його брати не можна, – зауважив Олексій. – Не забувайте, що він сам має вести групу із Бендер. Візьмемо його – вилазка зірветься, а там гадай, коли вони ще надумають нову.

– Правильно, – сказав Немцов. – Банда з Бендер рано чи пізно все одно перейде кордон, тож треба скористатися моментом, раз уже ми точно знаємо час переходу.

– Ну, припустімо. Можна й не брати його зараз. – Олов'яников знову заходився смикати свої вуса. – Все одно, сьогодні чи завтра, Нечипоренко від нас не втече. Що ж до Заболотного, то ви гадаєте, я даремно їздив у Балту? В мене вже дещо приготовлено для «лісового звіра»[15]15
  Бандита Заболотного, що ховався в балтських лісах, називали «лісовим звіром».


[Закрыть], будьте певні!

– А Палій, Солтис, Гуляй-Біда? – нагадав Інокентьєв, який мовчки сидів протягом усієї розмови.

І по тому, як роздратовано глянув на нього Олов'яников, стало зрозуміло, що розмовляють вони про цих бандитів не вперше.

– Та що ви все в одну купу валите! – побагровівши, крикнув Олов'яников. – Усьому свій час! Дайте, нарешті, з Шаворським покінчити!..

– Чекай, Геннадію, не гарячкуй! – зупинив його Кулешов. – Дай відповідь на одне питання: чи не можна якось ув'язати всі ці операції?

– Ні! Знаєш, що буває, коли за двома зайцями ганяються? А тут зайців не два і не три…

– А от мені здається… – промовив Олексій, і до нього одразу повернули всі голови. – Дозвольте?

– Ну, ну, давай!

Він разом із стільцем присунувся до столу.

– Я тут дещо прикинув… Можна спробувати таку штуку…

Усе, що він придумав у поїзді в клубах тютюнового диму на багажній полиці під стелею вагона, було розглянуто до найдрібніших деталей.

І начальник розвідвідділу ОГЧК, вдаривши по столу кулаком, відверто заявив:

– Чудова робота! Слово честі, краще не придумаєш!

План, запропонований Олексієм, був прийнятий одноголосно. Більше того, запалившись новою ідеєю, Олов'яников тут же запропонував свій варіант завершувальної операції, в якій неабияка роль відводилася самому Кулешову…

ЗНОВУ В ОДЕСІ

Спустившись до моря за Французьким бульваром, Олексій пляжем пробрався до пасма скель, звідки виднівся голубий церковний купол жіночого монастиря. Тут він звернув і по обриву дістався до будинку Різничука.

У будяках під муром, викладеним з вапняку, стояв Микоша. Він поманив Олексія пальцем.

– Приїхав?

– Приїхав.

– Живий?

– Атож!

– Довго ж ти тинявся! Хазяїн уже думав, що злапали. – Хазяїном Микоша називав Шаворського.

– Чого ти тут стоїш? – поцікавився Олексій.

– Так, для порядку. – Микоша витягнув шию і поверх кущів оглянув берег. – Тут таке було, – сказав він довірливо. – Ти ж Битюга знав?

– Ну?

– Так нема вже Битюга! На Новобазарну нагрянула Чека, і п'ять чоловік як корова язиком! – Микоша плюнув на мур. – Битюг – це ж був мій перший кориш! А Сільвочку ти знав?

– Яку Сільвочку?

– Мадам Галкіну?

– Ну-ну?

– І її накрили! Всіх! Хтось виказав, це вже факт! От коли б знати хто!

– Кошмар, – скрушно мовив Олексій.

Усе відбулося за час його відсутності. Дві відомі йому явки – у Різничука і Баташова – ще не були розгромлені. З відвертості Микоші можна було зробити висновок, що його, Олексія, ні в чому по підозрюють.

– Кошмар, – згодився Микоша. – Вони ще заплатять за Битюга, я тебе запевняю!

– А що?

Микоша знову оглянув берег і, наблизивши до Олексія мавпяче обличчя, зашепотів:

– Сьогодні вони матимуть хорошого півня, і щоб я здох, коли їм це сподобається.

– Де?

– На елеваторі, в порту! Маєш бажання піти?

Олексій махнув рукою.

– Мені б твої турботи!

– Нехай більшовикам будуть мої турботи! Щоб їм так жилось, як я зараз живу! Щоб так дихалось!.. Не хочеш іти? Даремно. Збирається пристойна компанія. Фейєрверк зробимо на всю Одесу.

– Там видно буде, – сказав Олексій. – Та годі вже теревені правити. Сам тут?

– Тут.

– Ану, підсади мене…

Микоша підставив плече. Олексій видряпався на мур, переліз через нього і пішов до будинку Різничука.

«Елеватор… – думав він. – Я вам покажу елеватор!..»

Шаворський зустрів його на порозі, втягнув у кімнату, посадив на оббитий синім штофом диванчик, який Різничук, мабуть, «позичив» у графському будинку.

– Ну що, як з'їздили?

– Нормально, – сказав Олексій. – У Нечипоренка був, про все домовився.

– Він приїде?

– Тринадцятого буде в Нерубайському. Пароль назвав старий: мотузка на поясі і шевські головки.

– Довелося уламувати?

– Ні, легко згодився.

– Я ж казав! – Шаворський задоволено потер руки. – З цим клопоту не буде. Машинку довезли?

– Довіз. Подяка вам. А клопіт усе-таки буде, – зауважив Олексій.

Він заходився стягувати чобіт. Дістав вкладений під устілку папір.

– Що це?

– Від полковника Рахуби!

– Від Рахуби?! – Шаворський узяв папір, обережно розгорнув злиплі аркуші. – Як він до вас потрапив? Коли одержали?

Олексій розповів про поїздку Цигалькова в Бендери, про зустріч з ним у Бичках.

– Майте на увазі, – попередив він, – Нечипоренко нічого про те не знає.

– Чому?

– Це ваша зв'язкова Галина налагодила з Цигальковим відносини за спиною отамана.

– Навіщо?

Стримуючи посмішку, Олексій сказав:

– Осавул, ви розумієте, закохався в неї по вуха, і вона, не будучи дурною, викачала з нього найдетальніші дані про Нечипоренка і про офіцерське підпілля в Парканах, про яке я вам ще доповім. Ну, а Цигальков чомусь не захотів, щоб Нечипоренко знав про його зв'язки з Галиною…

– Розумію… – Шаворський здивовано відкопилив губу. – Ну й дівиця, скажу вам! Ніяк не можу примусити себе ставитися до неї серйозно. А варто ж! Слово честі, варто!

– Ого, – вигукнув Олексій. – Характер, та ще й який!

Шаворський засміявся:

– На собі перевірили? Так… Справді, мабуть, ще краще, коли ми знатимемо про Нечипоренка більше, ніж він думає. Здібне, здібне дівчисько!.. Так що ж пише Рахуба?

На одному з принесених Олексієм аркушів був шифрований текст, на другому – «переклад». Депеша була адресована йому особисто.

«Двадцятого цього місяця в Одесу прибуде особливий уповноважений «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Зустріти вночі у зазначене число на Великому фонтані. Треба до приїзду Максимова зібрати керівників повстанських загонів, які діють на території губернії і поблизу неї. Керівництво «Союзу» покладає виконання на В. М. Ш. Завдання: розробити стратегічний план захоплення губернії у зв'язку з наступом зведеної групи з Румунії. Готовність прийняти Максимова негайно підтвердити по такому ж каналу зв'язку. Підкреслюю особливу важливість викладеного. Рахуба».

Шаворський аж підскочив.

– Та вони там що, блекоти об'їлися! – пополотнівши, закричав він. – Легко сказати: всіх отаманів! Та коли ж я встигну це зробити? Чорти б їх усіх взяли! Їм там гарно плани будувати під румунським крильцем! А про зброю вони подумали?

– До речі, – ніби тільки зараз згадавши, сказав Олексій, – Цигальков передав усно, що зброю для нас підготували.

– Справді? Так чого ж ви мовчали? Скільки зброї? Коли переправлять?

– Чого не знаю, того не знаю. Сказано тільки, приготовлено, а скільки і коли – про те мови не було. – І, помітивши, що в Шаворського знову похмурніло обличчя, додав: – Може, її з Максимовим доставлять? На тій самій фелюзі…

– Може, може, – роздратовано скривився Шаворський. – Може так, а може й ні! Організатори!.. Але що ж усе-таки робити? Отаманів доведеться збирати…

Він довго ходив по кімнаті, кусав губу, крутив носом і нарешті сказав:

– Завдали ж робітку! Гадаєте, легко умовити їх кинути насиджені місця і зібратися? Чом не так! І до кожного потрібен особливий підхід, вони з капризами…

– З'їдуться! – зауважив Олексій. – Справа ж спільна.

– Спільна… – Шаворський посилено тямкував. – Гаразд, чорт з ними, зберу! Нехай пани за кордоном пересвідчаться, що ми і в наших умовах здатні робити більше, ніж вони, що в нас тут не балаканина, а діло…

– Що ж передати Рахубі?

– Як ви передаватимете?

– Пошлю Золотаренка в Тирасполь до Галини. Там Цигальков відрядить когось із своїх людей.

– Пишіть так: Максимова зустрінемо, керівників повстанських загонів зберемо. І нагадайте про гроші та зброю.

– Гаразд, – сказав Олексій. – Між іншим, я, коли йшов сюди, Микошу зустрів. Він кликав на діло, елеватор якийсь…

Шаворський насупився:

– Правда?

– Так я подумав: навіщо зараз чекістів дражнити? Вони гармидер зчинять на всю Одесу, винних шукатимуть, а ми на Максимова чекаємо. Щоб не нашкодити!

Шаворський зле скривив рота:

– А як ви гадаєте, вони зараз нас не шукають? Не догадуються, що ми існуємо на цім світі?.. До речі, попереджаю: на Новобазарну ходити не можна.

– Чому?

– Явка провалилась!..

Було схоже, що Олексія це повідомлення приголомшило.

– Отож-то й воно! – стрепенувся Шаворський. – Вони про нас знають, нікуди під цього не втечеш. Тож нехай же думають, що наша діяльність обмежується окремими диверсіями, ну і… експропріаціями. Якщо ми не підпалимо сьогодні елеватор, наші відносини з більшовиками не поліпшаться, а на тім елеваторі зібрана добра половина всіх міських припасів хліба! Ви розумієте, що це означає? За нехватку продовольства в Одесі судитимуть більшовиків, а не нас. Громадська думка – річ безглузда, а вже поголос ми пустимо!..

Шаворський бігав по кімнаті. Обличчя йому зсудомило. Сплетені за спиною пальці побіліли. Він зупинився перед Олексієм.

– А чому вам справді не взяти участі?

– Що треба робити?

– Загалом, не така вже й складна справа. Там усе підготовлено. Пожежа розпочнеться без вашої допомоги, треба тільки не дати її погасити.

Олексій почухав голову під картузом.

– Чого ж, я не проти…

– Тоді доповідайте, що ви дізналися про Нечипоренка, і сідайте за шифровку Рахубі. Микоша по вас зайде…

Увечері Олексій мав намір побувати у Павки Синєсвитенка. Хотілося глянути, як живе хлопчина, подумати, як влаштувати свого маленького осиротілого друга до від'їзду в Херсон. Він уже твердо вирішив, що забере Павку з собою…

Не заставши дома Золотаренка, Олексій помчав шукати телефон.

Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.

Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.

Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:

– Немає, немає.

– Чого немає?

– Хіба я не знаю, що вам треба! – І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.

– Та я не по те, – Олексій перехилився через стіл і спитав пошепки: – Телефон у вас є?

Аптекар зсунув одну пару окулярів на кінчик носа, другу підняв на лоба.

– Телефон? Навіщо вам телефон?

Олексій зрозумів: зараз не такий час, щоб з доброго дива пускати в дім незнайому людину.

– Я з Чека, – сказав він.

– Чого він хоче? – крикнула жінка з каси.

– Людині треба подзвонити по телефону, – відповів аптекар, метушливо зсуваючи окуляри на перенісся.

– І що з того? Нехай іде на поштамт!

– Навіщо йому йти на поштамт, якщо він може подзвонити звідси? – невпевнено заперечив аптекар.

– Я колись помру від розриву серця, – заволала жінка. – Ти ладен пустити в дім першого стрічного. Тут же не телефонна станція! Тут торгують ліками!

– Вона мене вчитиме, чим тут торгують, а чим не торгують! – пробурчав аптекар і відчинив дверцята стойки. – Ідіть же!

Дерев'яний, що за формою скидався на домашню аптечку, апарат висів на стіні у великій напівтемній кімнаті, де пахло ефіром, валер'яною і карболкою, а на столах безладно стояли фарфорові кухлі і штангласи з синього товстого скла.

Олексій покрутив ручку телефону. Аптекар потупцював біля стола і, переконавшись, що відвідувач справді викликав ЧК, вийшов з кімнати.

Голос чергового було ледве чути. Він насилу пробивався через тріск і шкварчання мембрани.

Олексій втискував губи в мідний ріжок мікрофона, закритий тонкою дротяною сіткою:

– Передайте Інокентьєву або Олов'яникову: в порту, на елеваторі, зрада! Нехай вживуть заходів! Сьогодні вночі його збираються підпалити… Ви зрозуміли мене? Пожежа, кажу! Пожежа!.. Так, так! Сьогодні вночі! Там хтось орудує. Нехай як слід обшарять увесь елеватор… Елеватор нехай обшарять, кажу! І треба посилити охорону! Все зрозуміли?… Охорону посилити!..

– Хто передає? – донеслося здалеку.

– Скажіть, херсонець.

– Хто?

– Херсонець. Так і передайте, вони зрозуміють.

– Буде зроблено… – прохрипіло здалеку.

Олексій повісив трубку на важіль. Прислухався. Потім ступив до дверей і ривком відчинив їх. За дверима стояв аптекар. Вигляд у нього був сконфужений.

Олексій поманив його пальцем.

– Мушу попередити, – неголосно сказав він, причиняючи двері, – те, про що я зараз говорив, крім нас з вами, не знає жодна стороння людина. Якщо почнуться розмови… Все розумієте?

У провізора обличчя стало таким, як колір його халата.

– Що ви, що ви, товаришу комісар! – замахав він руками. – Я ж зовсім не мав на увазі… Просто, знаєте, незнайома людина, так я трохи боявся. Ай-яй-яй, який жах, який жах!..

– Я вас, здається, попередив? – насупився Олексій.

– Ради бога, не турбуйтесь! Усе помре в цій кімнаті!

– І дружині своїй скажіть, якщо вона чула…

– Нічого вона не чула! А в мене скоріше язик відсохне, ніж я довірю жінці таку справу! Ай-яй-яй!..

– Отож-то! За телефон спасибі.

– Про що мова! – закричав провізор. – Яке тут може бути спасибі! Заходьте ще, коли треба! Приходьте запросто! Я завжди з великим задоволенням!..

Він провів Олексія до виходу повз здивовану дружину і довго кланявся, стоячи на порозі.

Олексій поспішив звернути за ріг.