Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 37 страниц)

МНИМА ЧК

Рахуба поїхав у четвер, а рівно через добу було вбито нового Олексієвого знайомого – Варфоломія Гирю.

Смерті Гирі передували дуже цікаві обставини.

Приблизно за тиждень до того в катакомбах поблизу Лузанівки міліція знайшла кілька роздягнутих догола трупів, серед яких було опізнано двох колись відомих одеських багатіїв ювелірів. Карний розшук почав слідство, але вже на другий день, як тільки опитали сім'ї убитих, справу передали в ЧК: злочин дуже відгонив політикою.

Ось що пощастило з'ясувати.

Ювеліри мали намір втекти за кордон. Зібравши досить численну групу людей, що не ладили з більшовиками, вони зв'язалися з якимись особами, які за чималу винагороду обіцяли переправити їх за кордон. Групу розділили на дві партії. Доставивши одну з них у Болгарію, контрабандисти мали принести від неї звістку про щасливе прибуття. Обережні ювеліри вирішили йти з «другим ешелоном».

Через тиждень, після того як відбула перша група, контрабандисти передали від неї умовний знак: ідіть, усе гаразд!

І ювеліри пішли, зашивши діаманти в пояси і слізно попрощавшись з дружинами, яких сподівалися пізніше викликати до себе офіціально.

А ще через два дні в одеську квартиру одного ювеліра нагрянули якісь озброєні люди.

Пред'явивши ордер ЧК на обшук, вони сказали дружині ювеліра, що чоловіка її арештовано під час спроби перейти кордон і, якщо вона хоче зберегти йому життя, нехай викладає все, що той приховав від «нашої робітничо-селянської влади».

Перелякана жінка показала їм криївки, де її чоловік зберігав дорогоцінності. Від страху їй і на думку не спало зажадати від цих людей розписку. І вони забрали не тільки решту діамантів, але й усе, що було в квартирі і мало хоч якусь вартість. Ідучи, попередили:

– Якщо не бажаєте лиха собі й своєму чоловікові, менше плещіть язиком!

Жінка насмілилась тільки запитати, чи можна принести чоловікові передачу.

– Ніяких передач! Через п'ять днів самі викличемо, тоді й передасте!..

Ще до світанку ті ж люди побували в домі другого ювеліра. А потім протягом п'яти діб такі обшуки провели у всіх родинах злополучних «емігрантів».

Усе це скидалося б на звичайну кримінальну авантюру, коли б у нічних гостей не було ордерів на формених бланках ЧК з підписами та круглою печаткою, достовірність яких ні в кого не викликала сумніву.

Коли знайшли трупи в лузанівських катакомбах і стало відомо про безчинства удаваних «чекістів», голова Одеської губчека опублікував у газетах звернення до жителів міста. В ньому йшлося про те, що ЧК проводить обшуки та арешти лише в присутності понятих і що відсьогодні введено нові формені ордери. Двірникам тих будинків, куди прибуде чекістська оперативна група, перш ніж дозволити робити обшук, належить по телефону зв'язатися з черговим ЧК і перевірити, чи справді таку групу відряджено.

Звернення не допомогло. Через добу відбувся черговий наліт, до того ж нальотчики пред'явили новий ордер на обшук, а нечисленні телефони, що були поблизу, не працювали.

Врешті нальотчики все ж напоролись на чекістську засідку в будинку одного «емігранта», в родині якого вони ще не встигли побувати. Проте й цього разу бандити поплатились тільки одним убитим. Ним був Варфоломій Гиря…

Про все це Олексій довідався від Інокентьєва, з яким зустрівся на конспіративній квартирі вранці після описаної події.

Інокентьєв був дуже задоволений успіхами Олексія, відомостями й шифром, що їх добув той «з перших рук», а особливо тим, що «налагоджено контакт» з Шаворським, тому настрій у нього був добрий.

– Шаворський, – повторював він, – Вікентій Шаворський… Це, брат, знахідка! Виходить, Гиря працював на нього? А чого ж, могло бути! Шаворський нічим не гребує: потрібні гроші – і наліт стане в пригоді. Ти, Михальов, навіть уявити собі не можеш, яка це небезпечна гадюка! Давно його знаю, ще коли денікінці були в Одесі: я тут у підпіллі лишався. Шаворський обіймав високу посаду при начальникові контррозвідки полковнику Кирпичникову. Вже Кирпичников який звір був – не дай боже, а Шаворський і його перевершив! Коли розкрили нашу комсомольську групу, він особисто допитував хлопців разом зі своїм начальником. Ми й тоді вже за ними полювали. Але Шаворський везучий, гад, дуже везучий! Як ми Кирпичникова прикінчили, не чув? Ні? Одягнули, розумієш, денікінську форму і вночі стали ніби патруль на Лідерівському бульварі, яким він повертався додому. У шикарному, брат, автомобілі їздив, марки «Австродаймлер», один був такий в Одесі! Їде – наче стелеться по мостовій, боки лаковані, блискавки по них бігають, а всередині м'яко, мов на пуховику. Зупинили ми той «Австродаймлер», питаємо документи, щоб не помилитись: ще випадково прикінчиш не того, а він обережніший стане. Шофер накинувся на нас: не бачите, кого везу? Відповідаємо: наказано перевіряти всіх без винятку, отже, просимо вибачити, а документи – будь ласка. Кирпичников каже шоферові: не кричи, мовляв, ці люди виконують свій обов'язок. Саме так, відповідаємо, справді виконуємо свій священний обов'язок! Перевірили документи, встановили, що це сам Кирпичников, помилки немає, і тут же його уколошкали. А шоферові я сказав: повертай свій катафалк, вези його просто в комендатуру і скажи, що за завданням підпільного Одеського ревкому виконано справедливий вирок над катом і вбивцею Кирпичниковим і що те ж саме чекає всіх ворогів революційного народу! Розмов тоді було в Одесі, можеш повірити! – Інокентьєв не без задоволення підморгнув Олексієві. – А Шаворського так і не змогли впіймати ні тоді, ні опісля, коли він шурував тут в компанії з Макаревичем-Спасаревським. Дуже везучий, гад! – повторив Інокентьєв. – Якщо ми його і цього разу випустимо, руки нам треба повідривати! Як на мій смак, то я б його уже завтра взяв, коли ви підете на побачення з самостійником.

– Що ви, Василю Сергійовичу! Все погубимо на пні!

– Знаю! – відмахнувся Інокентьєв. – Це я так, до слова, щоб ти розумів, хто він такий. А ось вигадану Чека треба ліквідувати протягом найближчих днів! З цим зволікати не можна: вони підривають у людей віру в Радянську владу. Постарайся вивідати, де в них база, щоб захопити всіх разом.

– База у Галкіної. Там і каптьорка, і постоялий двір. Треба вибрати момент, коли вони зберуться. А Шаворського не чіпайте. І я теж маю лишитися осторонь.

– Лишишся… Тільки з'ясуй, з ким вони зв'язані в Чека, хто їм ордери дістає. Міцно засіла якась сволота, ніяк не докопаємося!

– Це я добре пам'ятаю, – сказав Олексій.

Потім вони заговорили про майбутню Олексієву зустріч з членом «Всеукраїнського повстанкому». Інокентьєв, як і Олексій, уперше чули про цю організацію.

ФЛІГЕЛЬОК

У галасливому, сум'ятному, голодному натовпі, що і вдень і вночі юрмився на площі перед вокзалом, під фанерним щитом з написом: «Розпис далеких поїздів» – стояв кістлявий чоловік у драній чумарці. В руках він тримав перев'язану гнилим мотузком дерев'яну скриньку з притороченою до неї сірою ковдрою.

Шаворський штовхнув ліктем Олексія:

– Різничук. Стійте тут, дивіться: якщо зроблю отак, ідіть за мною.

Він поштовхався серед мішечників, безпритульних та селян, поки не опинився поряд з чоловіком у чумарці. Помітивши його, чоловік поставив скриньку на плече і почав протискуватись крізь натовп. Шаворський насунув кепку на лоба (знак Олексієві) і рушив за ним.

Часто і злодійкувато оглядаючись, Різничук повів їх спершу Пушкінською, потім Успенською – до Ланжерона. Ланцюжком, здалеку стежачи один за одним, вони обминули жіночий монастир і вийшли до глухого кам'яного муру з масивними одностулковими ворітьми. За ними починалась велика присадибна ділянка.

Пізніше Олексій дізнався, що ця ділянка разом з гарним особняком належала до Жовтневої революції якомусь обрусілому французькому аристократові. Під час громадянської війни граф утік у Францію, в ту саму Францію, звідки понад сто років тому його предки так самісінько втекли в Росію, рятуючись від Великої французької революції.

Різничук служив у графа управителем.

Зайшовши у ворота, він почекав Шаворського, запитав про Олексія, хто такий, і повів далі.

Ділянка була велика. Вона густо заросла високими кущами. Вдалині крізь листя видно було двоповерховий панський будинок. Вузькі доріжки посипані гравієм і утрамбовані, вели до будинку. Така мирна встояна тиша панувала навкруги, що здавалося, ніби злигодні війни пронеслися стороною, не подолавши кам'яного муру, що оточував цей затишний куточок старої Одеси.

Різничук звернув на ледве помітну стежку. Розсуваючи руками гілля, вони метрів за п'ятдесят вийшли на поляну. Тут ділянка закінчувалась. Попереду темнів мур. Ліворуч він з'єднувався з низькою, трохи вищою ніж до колін кам'яною огорожею, за якою видно було яскраве, палаюче синявою море, а праворуч до муру притиснувся невеликий флігельок, укритий бурою черепицею.

Шаворський сказав Олексієві:

– Почекайте хвилинку. – І вони з Різничуком пішли у флігель.

Олексій оглядівся.

Поляна була старанно підметена. В кущах на дерев'яному стовпчику висів рукомийник, в ямці під ним стояла калюжка мильної води. З відчинених дверей флігеля пахло смаженим м'ясом, від чого в Олексія неприємно занило під грудьми.

Він ковтнув набіглу слину, дістав кисет, запалив і, зсунувши кашкета на потилицю, повільно пройшов до огорожі. За огорожею поляна круто обривалась. Двометрову стрімку стіну було викладено вапняковими плитами, щоб вона не осипалася. Внизу, кошлатячись закуреною зеленню бруслини та чортополоху, широко розкинувся нерівносхідчастий спуск до моря. В кінці його прикипіла до берега біла узорчаста смуга припливу, що бив у грановане каміння Ланжерона.

Прикинувши, як добратися сюди від Французького бульвару, Олексій запам'ятав для орієнтування коричневе пасмо скель, що стирчало саме навпроти того місця, де він стояв, і одійшов від огорожі.

У цей час із флігеля вийшла дівчина. На ній була сіренька спідничка з тонкої мішковини, міцні ноги взуті в матерчаті «стукалки», а груди обтягувала легка блузка чи то з кисеї, чи то з марлі. Все це свідчило про те, що дівчина міська і розуміється на моді. Помітивши Олексія, вона рушила до нього. Коли дівчина підійшла ближче, Олексій побачив, що в неї гарне горде обличчя, русяве волосся закручене у вузол на потилиці, а очі карі, насторожені.

– Це ви Сивий? – запитала вона, холодно розглядаючи Олексія.

– Я.

– Ідіть у будинок, вас кличуть.

Олексій ввійшов у флігель. Дівчина лишилася на поляні. Сіла на лаві біля дерева.

… Переговорами з повстанкомівцем (у нього було кумедне прізвище – Поросенко) Шаворський лишився невдоволений. Поросенко був настроєний підозріло, в кожному слові Шаворського вбачав підступ. Це був миршавий чоловік із зморшкуватим обличчям, хитрим і нерозумним, на якому, немов приклеєні, висіли великі випещені вуса. Він повідомив, що повстанком закінчує підготовку до повстання і штаб його тимчасово розмістився в Києві, але до початку повстання, яке передбачається в середині липня, перебереться в інше місце. Куди – рішуче відмовився сказати. Він також не схотів відповісти Шаворському, в яких районах розміщені основні сили повстанкому та хто ними керує.

– Та на якого дідька це вам здалося, добродію? – знизував він плечима. – Сили є, це головне!

– Але ж ми повинні повідомити союзників!

– Не треба, це їм не необхідно…

Він сказав, що тільки-но почнеться повстання, армія «головного отамана» перейде польський кордон, а в петлюрівському штабі добре поінформовані про стан справ. Якщо виникне необхідність, вони все, що потрібно, самі передадуть союзникам.

– Ну гаразд, а як ви уявляєте собі взаємодію з нами? – запитав Шаворський.

– Дуже просто: коли ми почнемо, то й ви починайте!

– Та зрозумійте ви, шановний, – намагався втокмачити йому Шаворський, – ми прагнемо консолідувати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їхнього політичного і національного забарвлення! Зараз як повітря потрібна єдина централізована організація. А як її створити, коли між нами нема навіть простого довір'я?

– Яка там централізована організація! – скривився Поросенко. – У вас, добродію, одна стежка, у нас – інша…

Шаворський кусав губу і терпляче починав усе з початку. Він говорив про те, що Поросенко відстав од життя, що пани Мідюков, Савинков і Петлюра досягли за кордоном повного взаєморозуміння, що будь-які політичні і національні розходження легко розв'яжуться, коли воші переможуть головного ворога більшовиків. Нарешті, треба зважати на міжнародне становище: країни Антанти згодні падати збройну підтримку лише в тому випадку, якщо всередині країни буде створено монолітну воєнну коаліцію…

– Ну й добре! – розводив руками повстанкомівець. – Треба гуртом вдарити на комісарів? Ударимо! А як – це наша справа!

– Та не ваша, а загальна! Розумієте: за-галь-на!

– Звичайно! От і домовимося про строки та й ударимо! – вдаючи наївного, казав Поросенко.

Шаворський спробував з іншого кінця.

– Тоді треба налагодити постійний зв'язок, щоб нас попередили хоч би за два тижні до початку повстання. Давайте обміняємося представниками?

– Треба спитати у штабі.

– Це займе багато часу.

– Та ні, не дуже…

– Гаразд, – зітхнув Шаворський, – як хочете. Але з свого боку я докладу зусиль, щоб ви дістали особисте розпорядження пана Петлюри про повне об'єднання з нами. Дайте явку: як тільки це буде зроблено, ми пришлемо людину.

– Це можна, – погодився Поросенко.

Явку він дав у Києві і, видно, щоб загладити свою незговірливість, багатозначно додав, що явка серйозна. Від неї, мовляв, до штабу повстанкому дуже близько. Потім сказав пароль.

Оце і все, що вдалося добитися Шаворському. Але і це було немало… Принаймні для Київської Чека.

Поросенко почав збиратись: він ще сьогодні хотів устигнути на київський поїзд. Різничук вийшов його провести.

Коли вони обидва пройшла повз вікна і зникли за кущами, Шаворський півголосом брутально вилаявся:

– Бовдура прислали! Я Рахубі казав, що з цими «щирими» хохлами не домовишся! Ладні продатися кому завгодно – німцям, полякам, чорту, дияволу, аби не з нами! Від іноземних союзників вони з часом відкупляться, а від нас ні, жартуєш!.. А! Врешті, нехай його холера вхопить, цей повстанком! Почнуть разом з нами – і за те спасибі, з поганої вівці хоч шерсті жмут. Колись поквитаємось!.. На щастя, світ на них клином не зійшовся. Я ще Нечипоренка приберіг!

Ніби знічев'я Олексій запитав:

– Нечипоренко? А це ще хто?

Знав він це прізвище, добре знав!

Ранньою весною у лісових хащах за містом Балтою об'явився новий претендент в «народні ватажки» – отаман Заболотний, один з найлютіших політичних бандитів, яких будь-коли знала Одещина. За короткий термін криваві сліди його банди покреслили північні райони губернії, часом захоплюючи й сусідні з нею повіти Поділля та Миколаївщини.

Степан Нечипоренко був близьким другом і помічником отамана. Обидва мали колись чин полковника в армії Петлюри, разом згуртовували банду, і для багатьох було несподіванкою, коли облетіла чутка, ніби Нечипоренко залишив свого дружка і кудись зник. Пошуки його, наскільки було відомо Олексієві, не дали наслідків. Але було ясно, що рано чи пізно цей бандюга ще покаже себе.

Гадали тільки, де, в якому степовому глухому закутку об'явиться він з новою бандою?.. Шаворський нагадав:

– Нечипоренко – соратник Заболотного. Допоміг йому стати на ноги, тепер під Тирасполем збиває свою організацію: міцний дядько, злий. З таким можна домовитись. Я ще повчу цих тупоголових «запорожців», як треба працювати!

Заклавши руки за спину, він почав швидко ходити по кімнаті, зупинився біля вікна і кілька хвилин про щось роздумував, люто гризучи верхню губу. Кінчик його хрящуватого носа ворушився, і це надавало йому схожості з хижим звірком, який щось винюхує.

– От що, Сивий, доведеться вам здійснити невелику подорож: поїдете в Тирасполь! – сказав він, обертаючись до Олексія.

Олексій навіть здригнувся: Шаворський ніби відгадав його думки і поспішав на допомогу…

Тільки що він думав про те, якого величезного розмаху набуває змова. На якусь мить навіть «Всеукраїнський повстанком» здався йому далекою і не дуже реальною небезпекою. Небезпека була зовсім поряд, простягни руку – і обпечешся!.. Вся Одещина димилась. На північному сході палали села, підпалені Заболотним, горів степ за Бірзулою, де шастав отаман Гулій, тепер починала тліти західна околиця губернії: Тирасполь, Придністров'я… Поки що це окремі вогнища. Та якщо вони зімкнуться, вогненне кільце відріже Одесу від країни. Саме цього й добивався, звичайно, Шаворський. Треба негайно знищити цю гадину, більше зволікати не можна! Постаратися протягом найближчих одного-двох днів встановити головні «опорні» пункти організації і – як тільки це буде зроблено – Шаворського ліквідувати. Потім взятися за решту…

Але тут поставало запитання: а як же Нечипоренко і Заболотний? Адже розділились вони недаремно! Тепер, коли відомо, що Нечипоренко затіває щось під Тирасполем, план їхній стає зрозумілим: підпалити Одещину з обох кінців і потім об'єднатись. Поспішна ліквідація Шаворського лише наблизить події. Поки що вони спокійні. Заболотний невловимий. У Нечипоренка жодного провалу: досі ніхто не знав навіть, де він переховується. Тепер знайдено слід, та цього ще мало, мало!..

Чи варто говорити, якою вчасною була пропозиція Шаворського!

– Навіщо? – запитав Олексій як тільки міг наївно.

– Мені треба зустрітися з Нечипоренком. Ви знайдете його і домовитесь де і як…

Олексій, ніби вагаючись, потер долонею щоку.

– А Рахуба? А що коли хтось приїде?

– Поїздка займе не більше чотирьох-п'яти днів. До того ж лишається ваш господар, Золотаренко. Словом, треба їхати. У мене зараз всі люди зайняті. Крім вас, послати нікого. До речі, є оказія. Ви бачили дівчину?

– Так.

– Вона живе в Тирасполі, поїдете з нею.

– Це наша людина? – по-діловому поцікавився Олексій.

– Цілком. Донька харківського чиновника, сирота. Батько її, незважаючи на українське походження, брав участь у монархічній організації, і червоні поклали його під ніготь. Дівчина переховувалась у селі біля Харкова, але там лишатися їй було небезпечно. Тижнів три тому приїхала сюди з рекомендаційним листом до покійного Миронова. Йому пощастило пристроїти її вчителькою в Тирасполі. Для оперативної роботи не підходить: надто інтелігентна. Недоторка… Але щодо більшовиків непримирима до фанатизму. Ми повідомили про неї Нечипоренка. Тепер він прислав її з невеликим дорученням: дістати друкарську машинку з українським шрифтом. Роздобув склограф, хоче прокламації випускати «з рук до рук, з хати до хати»[13]13
  Під таким грифом українські націоналісти випускали контрреволюційні листівки.


[Закрыть]. Машинку ми дістанемо, ви її прихопите з собою. Пароль такий: треба підв'язати штани мотузком з вузлом на лівому боці, запитати, чи нема на продаж головок для чобіт. Коли почуєте: «Є. Як понесете?» – показати мотузок. Для зустрічі запропонуйте село Нерубайське, у священика: він наш. Нехай Нечипоренко сам назве пароль. Крім того, перекажіть, що він зможе побачити там таке, що його, безперечно, зацікавить.

– Ясно, – сказав Олексій.

Шаворський устав з стільця і, підійшовши до вікна, неголосно покликав:

– Галино, зайдіть.

Стукаючи дерев'яними підошвами, до кімнати ввійшла дівчина в марлевій блузці.

– Це Сивий, – сказав Шаворський, – ви його вже бачили.

Вона мигцем глянула на Олексія і сіла на скрині, що стояла біля дверей. Голову вона трохи закидала, коса важким вузлом лежала в неї на потилиці.

– Справа ось у чому. Сивий поїде разом з вами, допоможе доставити те, про що ми говорили, це досить важка річ. Ви в свою чергу допоможете йому зустрітися з Нечипоренком. Сивий умовить його приїхати для переговорів в Одесу. – Дівчина здивовано розширила очі, і Шаворський пояснив: – Я все це доручив би вам, та краще, коли поїде спеціальний порученець: отаман любить, щоб до нього виявляли повагу. Зрозуміли мене?

Вона кивнула.

Олексій скоса приглядався до своєї майбутньої супутниці. Вона була по-своєму гарна: очі широко розставлені, прямий ніс, пушок над губою. Псував її рот: невеликий, стиснутий, з опущеними куточками губ. Він надавав її обличчю недоброго, навіть, здавалося, жорстокого виразу.

– «Ундервуд» принесуть сюди о десятій годині, – сказав Шаворський. – Уночі зможете виїхати. Йдіть, Сивий, готуйтесь до від'їзду. Не забудьте про мотузок для пояса.

У вікно видно було, як із кущів виліз господар, що тільки-но повернувся. Шаворський покликав його:

– Усе гаразд?

– Усе. Вас теж провести?

– Я спатиму, – сказав Шаворський, – вночі не довелося. Постели на горищі, де минулого разу… Сивий, у ворота не йдіть, краще берегом…