Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 37 страниц)

МИХАЛЬОВ

Про все це Олексій дізнався набагато пізніше.

Тепер він тільки відчував легкі уколи професіональної заздрості: в роботі з бандитами Галина була набагато активнішою, ніж він, і виходило в неї здорово.

З Шаворським вона поводилася, мов розпещена чиновницька донька, трохи капризна, наївно-самовпевнена, в свідомості якої з давнього часу засіло, що їй усе простять. І це діяло. Стріляний вовк, материй контррозвідник Шаворський простив їй навіть порушення конспірації, що, звичайно, не минулося б нікому іншому з його поплічників.

Дядьком Боровим вона командувала впевнено, наче він був її підлеглим по службі.

Бандитам зуміла вселити таку повагу до себе, що вони величали її – дівчисько – не інакше як по імені й по батькові. Один тільки Нечипоренко дозволяв собі із старечою фамільярністю називати її Галинкою.

Про Цигалькова нема чого й казати: той і зовсім був у неї в руках.

Нарешті, Микола Саричев…

Про Миколу Галина розповіла от що.

Микола справді раніше був червоноармійцем і дезертирував.

Кавалерійський полк, в якому він служив, якось проходив недалеко від його рідного села. Микола відпросився на дводенну побивку і потрапив саме на похорон батька і рідного брата, що померли одночасно від черевного тифу. З горя Микола запиячив і в свою частину в призначений термін не з'явився. Полк виступив без нього. А трохи згодом по нього приїхав сам районний воєнком. Під п'яну руку Микола набешкетував, поліз бити воєнкому пику за те, що той назвав його дезертиром. Скінчилося тим, що йому скрутили руки і посадили в холодну. Прочумавшись, отямившись, він став просити, щоб його відпустили в частину, але воєнком затявся на своєму: «За дезертирство плюс зневажання влади, зокрема в моїй особі, підеш під трибунал». Микола ще більше розпалився і при свідках обізвав воєнкома нецензурними словами, за це той вирішив учинити над ним суд показовий і викрити Миколу перед усім селом як «цілком закінчену контру».

Упевнений в тому, що йому тепер не буде прощення від Радянської влади, Микола з тиждень ховався в дністровських плавнях, а опісля знайшлися «знаючі» люди, вказали доріжку до Нечипоренка. Його прийняли охоче: Микола був великим знавцем коней, а Нечипоренко мав намір завести кінну розвідку.

Галина відразу виділила Саричева серед прибічників отамана. Він був не схожий на інших бандитів. Галина бачила, що хлопця пригнічує становище, в яке він попав, що Микола злоститься, що на серці в нього камінь. Дізнавшись про Миколину історію, вона зважилась поговорити з ним відверто. І не помилилася. Щоб спокутувати свою промину, Микола готовий був на все. Від нього Галина дізнавалася про плани Нечипоренка, які той не вважав за потрібне приховувати від свого майбутнього начальника кінної розвідки. Микола добув дівчині дані і про Паркани…

Продиктовані Олексієві прізвища десяти чоловік, якими нібито вичерпувався склад парканської організації, Галина вигадала на ходу. Обстановка в Парканах була набагато складнішою. В цьому тихому затишному містечку, що мирно дрімало далеко від залізниць, скупчилися понад три десятки денікінських, врангелівських і петлюрівських офіцерів. У селах поблизу Парканів офіцери завербували серед куркулів так звану «дністровську бригаду». Банда Нечипоренка була поки що єдиним діючим підрозділом цієї «бригади». Змовникам не вистачало зброї, але її з дня на день мали переправити з Румунії. Можливо, навіть уже переправили; це стане відомо, коли приїде Саричев, якого Галина чекала не пізніше завтрашнього ранку: він обіцяв заїхати в Тирасполь, повертаючись із Парканів.

– Бички далеко звідси? – спитав Олексій.

– Ні, близенько.

– Отже, ми встигнемо?

– Ми? Хіба ви лишаєтесь?

– Зрозуміло, лишаюсь, зустрінемо Цигалькова, тоді й поїду.

– Оце добре! – сказала задоволена Галина. – І мені з шифруванням не морочитись!

Треба було вирішити, що робити з Парканами. Галина вважала, що треба, не мудруючи, негайно ж розпочати операцію силами повітової ЧК: паралізувати і знешкодити білогвардійців, які засіли в Парканах. Олексій не згоджувався. По-перше, сказав він, справа не тільки в офіцерах. Ніхто не знає, скільки куркульні завербували вони в «дністровську бригаду». Почни хапати цих, інші розбіжаться, жодного не впіймаєш. По-друге, ніхто їм цієї операції не доручав. Їхнє завдання – розвідка. Коли з'ясується термін заколоту, коли ті, що вступили в «бригаду», скинуть з себе селянську личину і зберуться для виступу, отоді можна буде подумати, що робити.

Галину він не переконав.

– Навпаки, – сказала вона. – Якщо ліквідувати центр у Парканах, куркулі злякаються, що їх викажуть, і самі втечуть до Нечипоренка. А з ними покінчать прикордонники. До того ж це відтягне початок заколоту.

– А навіщо його відтягувати? Чим скоріше, тим краще, швидше покінчимо! Нехай готуються. Адже ми теж не сидимо склавши руки. І ще не забувайте, що все це пов'язано з ліквідацією Шаворського… – Він кількома словами розповів їй про роботу, проведену в Одесі, про зв'язки заколотників з «Союзом звільнення Росії», про Рахубу. – Тепер ви розумієте, що поспішливість ні до чого? Не бліх ловимо… Адже зовсім невідомо, як Шаворський взаємодіятиме з Нечипоренком. Треба дати їм зустрітися в Нерубайському, послухати, про що змовляться.

– Одне одному не перешкодить…

– Може перешкодити.

Поміркувавши, вона сказала:

– Надто вже ви дбаєте про їхній спокій. Покінчити із зграєю в Парканах, от би їх і залихоманило!

Олексій засміявся:

– Полихоманить ще! Все буде! Потерпіть трохи.

З трактиру вони пішли до Галини.

Жара спадала. Біле, вже ледь потьмяніле сонце спустилося майже на дахи. Галина й Олексій ішли повільно, відпочиваючи, зрідка обмінюючись обережними фразами.

– Ви самі з Одеси? – спитала Галина.

– Ні. А ви?

– З Харкова.

– Давно у нас?

– Рік. А ви?

– Два з гаком…

Це було все, що вони могли сказати одне одному, не порушуючи неписаної етики розвідників.

– Важко, – сказала Галина, помовчавши.

Олексій скоса поглянув на неї. Набігавшись за день, після безсонної ночі в тряскому фургоні вона мала дуже стомлений вигляд. Пилюка лежала на крильцях носа, запорошила западини очей, і обличчя від цього стало більш витонченим, рельєфним. В опущеній руці мляво погойдувалась зібгана піддьовка і вузлик у темній хустинці.

І такою маленькою й тендітною здалася вона Олексієві, що він навіть зіщулився від незвичного гострого почуття, ніби чимось завинив перед нею.

– Давайте понесу, – запропонував він, простягаючи руку до її ноші.

– Пусте, – сказала Галина, – я не про це. Взагалі важко…

– А…

Це він теж міг зрозуміти. За два з половиною роки він ще й сам не зовсім звик до роботи в ЧК. Хоч його і вважали цінним співробітником, проте він не думав присвячувати цій роботі усе своє життя. Він мріяв про інше. Його батько був суднобудівником – майстром-такелажником на корабельнях Вадона у Херсоні. Суднобудівниками були його дід і прадід: професія в їхній сім'ї передавалася по спадковості. Сім'ї доводилося нелегко, але його вчили: батько мріяв, щоб він став інженером, для того і в гімназію віддав. На відміну од більшості своїх однолітків, Олексій ще в юні роки знав, ким він хоче бути і ким неодмінно стане.

Батька він дуже любив. Шанував, вважав найсправедливішим серед людей. Намагався наслідувати його. Революція теж була батьковою справою. Задля неї батько в чотирнадцятому році пішов на фронт – повіз в окопи більшовицьку правду, а через шість років загинув на колчаківському фронті, де командував дивізійною артилерією в Червоній Армії. Ідучи на фронт, він устиг заронити в душу сина тільки зерна своєї полум'яної віри в революцію, але саме ці зерна проросли, визначили і характер Олексія, і його долю.

Далеко від батька проходив він важку школу революції. Зовсім хлопчаком потрапив до партизанів, потім став ординарцем командира піхотного полку Червоної Армії, потім – слідчим Особливого відділу і, нарешті, був направлений на роботу в ЧК. І тут, у ЧК, він теж відстоював справу революції, спадкову, кровну, батьківську справу. Робота була важкою, не всякий міг витримати тривале, неослабне напруження всіх душевних і фізичних сил, яких вона вимагала від людини. Олексій був з тих, хто витримував. Але в ньому, як і в багатьох його товаришах, жила впевненість, що неодмінно настане час, коли можна буде повернутися до того, що він вважав своїм головним покликанням.

У громадянську війну здавалося, що цей час уже близько: от покінчимо з біляками, тоді… Але бої відгриміли, фронти згорнулись, а для чекістів війна не закінчилася. І кінця їй не було видно, цій триклятій війні, що з кожним днем відповзала все далі від людських очей, але лишалася такою ж непримиренною і жорстокою, як і раніше…

Щоправда, вже й тепер була можливість відпроситися на навчання: країна переживала гостру потребу в спеціалістах. Проте Олексій і уявити не міг, що зубритиме формули, житиме без тривог, одержуватиме студентські пайки в той час, коли товариші кожного ранку чиститимуть від порохового нагару стволи револьверів, рискуватимуть життям у сутичках з не винищеною ще контрою. Відійти у мирне життя, коли ця контра ходить по землі, вбиває з-за рогу, підточує основи революції? Ні, це не підійде: надто схоже на дезертирство!

І все далі відсувалася мрія про мирне життя, про суднобудівельні верфі, що пахнуть фарбою і машинним маслом, про скромний затишок студентських гуртожитків, про все таке звичайне і доступне для тисяч інших людей!..

Відчувши нагальну потребу сказати дівчині щось потаємне, своє, таке, що не має відношення до служби, він промовив:

– Я от раніше мріяв піти по суднобудівельній лінії. Батько був корабельником і дід… У нас це родинне… Збирався поступити на інженерний у Києві.

– А я – на Бестужевські курси! – жваво відгукнулася Галина. Її, здавалося, зовсім не здивував несподіваний хід його думок. – Хотіла їхати в Петроград. У мене там тітка по материній лінії.

– А тепер не хочете?

– І тепер хочу. Та що з того? Хочеш не хочеш…

– Чому? – сказав Олексій. – Тепер відпускають на навчання. У нас уже троє поїхали.

– Ні, – сказала Галина. – Ні, зараз не можна… – І, помовчавши, додала, зібравши зморщечки на чистому, рожевому від загару лобі: – Рано ще!

І знову Олексій відчув радісне хвилювання від того, що йому зрозумілий хід її думок. Воно здивувало його своєю новизною, і він, насилу добираючи слова, щоб висловити те, про що не раз думав наодинці з собою, сказав:

– Це точно: рано… Ми зараз неначе баласт на судні.

– Баласт? – перепитала Галина, і брови в неї зсунулися. – Це ж чому?

– Баласт – це не те, що ви уявляєте. Коли будують корабель, то кладуть у трюм вагу для рівноваги. Щоб його хвилі не перекинули чи, скажімо, вітер. Цю вагу й називають баластом. От ми зараз, я собі так уявляю, наче та вага, розумієте?

– А-а… – Дівчина глянула на нього здивовано і раптом засміялася: – Баласт – таке вигадали! Навіть образливо якось.

– Нічого образливого. Дивлячись як розуміти…

Сонце припікало їм у спину, і попереду рухалися тіні: довга, широка – Олексієва і поряд, майже вдвічі коротша, – Галинина. Тіні ламалися на нерівностях дороги, розтягувалися, химерно змінювали обриси або й зовсім зникали в траві біля огорожі.

У БИЧКАХ

Одинока кульгава бабуся, в якої Галина наймала кімнату, дозволила Олексієві переночувати в старій лазні, що стояла позаду хати. Тут пахло димком, віниками, полином. Олексій не роздягаючись (тільки чоботи стягнув) завалився на приполок і наче вбитий проспав до восьмої ранку.

Він не чув, як удосвіта Галина біля самої лазні розмовляла з Саричевим, який саме приїхав, і прокинувся тільки тоді, коли дівчина поторсала його за плече.

Саричев привіз невтішні вісті. Парканські змовники одержали з-за Дністра частину зброї, на яку чекали.

Тепер у них мали зброю понад двісті чоловік. «Бригада» готова до виступу, чекає тільки команди з Румунії.

– Недригайла треба все ж попередити, – сказала Галина, – щоб його не захопили зненацька.

– Треба то треба… – задумливо мовив Олексій, підгинаючи босі ноги під низький приполок. – А з ним легко домовитись?

– Про що?

Олексій пояснив, що його турбувало. Голови повітових ЧК звикли до самостійності. Невеликі змови в своїх районах вони звичайно ліквідовують самостійно, не звертаючись по допомогу до губернських ЧК. Вважається навіть справою честі обійтися власними силами. Чи впевнена Галина, що Недригайло послухає їх і не візьметься за ліквідацію «парканської компанії» ще до того, як буде розроблено загальний план по всій Одещині? Змову в Парканах, звичайно, не можна вважати дрібною, але й Тираспольська повітова ЧК теж міцніша за інші: як не є, в неї добрий резерв – прикордонники.

Галина завагалась.

– Не повідомити Недригайла ми не маємо права, – сказала вона. – А ви підіть до нього, самі побачите, що можна говорити, а чого не можна. Справді, підіть! А я тим часом подбаю про транспорт…

Доки Олексій бігав умиватися на річку, вона хазяйновито приготувала сніданок: дістала десь глечик козиного молока і вареної пшінки. Вони поснідали разом, і Олексій вирушив у повітову ЧК.

Головою Тираспольської повітової ЧК був гарний чорновусий чоловік років тридцяти п'яти, в минулому матрос. Як тільки Олексій виклав йому суть справи, він сказав:

– Відносно Нечипоренка маю вказівки з Одеси. Заважати не будемо! Тільки домовимося: як повернетесь, зайдіть до мене. Повинен же я знати, що в мене діється!

Олексій пообіцяв усе передати через Галину.

– Як вона там? – спитав Недригайло, і його бронзове, наче з металу викарбуване обличчя, дивно пом'якшало. – Не потребує чого?

– Наче не жалілась.

– Ну і добре. Привіт їй передай. Ходімо, оформлю вам перепустки для поїзда, а то прикордонники затримають…

Перепустки дуже згодилися. Поблизу Тирасполя їх тричі зупиняли прикордонні роз'їзди.

Візник їм трапився жвавий, говіркий. Він чомусь вирішив, що Олексій і Галина співробітники райземвідділу, що їхали в райцентр у службових справах, і всю дорогу скаржився на свого голову сільради, який нібито неправильно розподілив орну землю, а найбільшу ділянку відрізав якомусь Попенченку.

– Батька Нечипоренка злякався, – пояснив візник. – Попенченко з тим батьком – кориші…

Між іншим, він вибовкав немало корисних даних про тих, хто в селі співчуває бандитам. Пройнявшись дружніми почуттями до Олексія, який охоче підтримував з ним розмову, селянин запропонував довезти їх до самих Бичків. Олексій відповів, що він не від того, аби трохи розім'яти ноги.

– А от назад нас не одвезеш? – спитав він.

– Коли?

– Та завтра зранку.

Селянин сказав, що з їхнього села кожного ранку хтось їде в Тирасполі, до поїздів. Звелів прийти вдосвіта в село Голий Яр, що за три версти від Бичків, і спитати Оникія Сівчука.

– Це я і є, – пояснив він.

О шостій вечора вони підійшли до Бичків. Велике село просторо розкинулося на дністровському березі. Посеред села стояла кам'яна церква з потемнілим, пошарпаним степовими вітрами куполом. Уздовж царини тягнулася огорожа громадської обори. Далі земля була покраяна на смуги городами, на яких маячили кілька зігнутих жіночих постатей.

Річку напроти села звужувала жовта піщана обмілина. Вище за обмілиною лежав витягнений на берег з обідраним настилом порон, який розсохся й почорнів. Видно, він лежав тут давно, відтоді, як Дністер став прикордонною смугою. Житло поронника слід було шукати десь поблизу нього.

Галина показала пальцем на крайню мазанку, придавлену високим дахом, яка здалеку скидалася на стіг прілої соломи. Біля мазанки валялися старі бакени і стримів маяковий стовп з розбитим ліхтарем угорі.

– Як ми з вами умовимося? – спитала Галина.

Олексій оглянув берег.

– Бачите обривчик лівіше від порона, де кущі? Я буду там.

– Добре. Поки що до побачення.

– Коли що трапиться, дайте сигнал. Зброя ж у вас є?

– Нема, звичайно.

– От тобі й на! Як же це? – захвилювався Олексій.

– Нічого, – сказала Галина, – не вперше.

– Заждіть! – Він витягнув з кишені браунінг. – Візьміть про всякий випадок.

– Не треба, кажу ж вам!

– Візьміть!

Дівчина махнула рукою і, не оглянувшись, пішла до села.

Стоячи в придорожніх кущах, Олексій бачив, як вона звернула з дороги і, легко ступаючи по м'якому схилу, навпростець подалася до мазанки біля маякового стовпа. Підійшовши, стукнула у вікно. З'явився широкоплечий чоловік у розстебнутому жилеті поверх заправленої у сірі штани сорочки. Галина щось сказала йому, і чоловік повів її в хату. Очевидно, це й був Мартин Солухо.

Не виходячи на берег, щоб не помітили з того берега річки, Олексій густим верболозом дістався до обривчика. Звідси було добре видно мазанку поронника, село і хутір за річкою, де на узгір'ї сумно витягнулися в небо крила вітряка.

Поповзли тягучі години чекання. В село пригнали корів. Зарипіли, кланяючись до землі, колодязні журавлі. Повз село проїхали прикордонники – п'ять чоловік на різномасних конях – і зникли вдалині, де ріка робила поворот. Солухо кілька разів виходив із мазанки і щось робив у дворі. Галина не з'являлася.

Поволі догорав вечір. Над Дністром уперто не хотіла згасати тонка, як паперова стрічка, хмаринка. Її червонуватий відблиск підрум'янював гладеньку маслянисту поверхню ріки. Але ось хмаринка згасла. В мазанці поронника засвітилося віконце і теж згасло: завісили.

Дочекавшись цілковитої темряви, Олексій перебрався ближче до мазанки і заховався в кущах біля порона…

За його підрахунком, уже було за північ, коли поронник, нарешті, вийшов з хати. Подлубавшись у коморі, він важко протупотів за три кроки від Олексія, несучи щось на плечі.

Через кілька хвилин Олексій почув шурхіт очерету: Солухо виводив захований там човен.

Було на молодику. Темрява згущалася біля самих очей, але в цілковитому безвітрі навіть обережні звуки, викликані Солухо, виразно виділялися. Ось грюкнули кочети, плеснула під веслами вода, і тихий цей плескіт почав повільно віддалятись і поступово завмер.

Протягом наступних півтори години за рікою не блиснув жоден вогник. Олексія стомило очікування, коли плескіт почувся знову. Було незрозуміло, як орієнтується Солухо в такій непроглядній темряві, але човен причалив якраз напроти порона.

На берег вийшов якийсь чоловік. Чутно було, як поскрипує пісок під його чобітьми. Зійшовши на берег, цей чоловік (видимо, Цигальков) мовчки стояв за кілька метрів від Олексія, доки Солухо ховав човен.

Потім вони пішли в мазанку.

Олексій заспокоївся: все йшло як по писаному. Цигальков, мабуть, постарається ще до світанку виїхати з села, бо його час від часу відвідують прикордонники. Отже, лишається чекати недовго: годину-дві, не більше…

У Михальова була велика спокуса пробратися до вікна і послухати, що там відбувається. Але він стримався: надто полохливою була тиша…

Час стікав по краплині, нестерпно повільно. Хвилин через п'ятнадцять двері мазанки відчинилися, вихлюпнувши на двір трохи світла. По силуету, що вималювався на порозі, Олексій впізнав Галину. В ту ж мить вона розтанула в нічній темряві, а на порозі стала інша постать у туго затягнутім чекмені – Цигальков.

Зовсім близько від Олексія прошелестіли кроки. І раптом Галина неголосно покликала:

– Сивий!

Олексій прикусив губу: хіба вона не бачить, що Цигальков поряд!

– Сивий! – покликала Галина голосніше. – Та де ж ви?

Олексій стиха кашлянув: тепер уже не було рації ховатися – Цигальков однаково усе чув.

– Ви тут? – сказала Галина, підходячи. – Ходімо в хату.

– Що трапилося?

Вона в темряві знайшла його руку і міцно стиснула, ніби кажучи: «Спокійно. Зараз усе зрозумієте».

Вони підійшли до мазанки.

– Ось він, Сивий, – сказала Галина Цигалькову.

– Прошу!

Цигальков пропустив їх у хату і засунув засув.

Половину хати займала піч. Солухо, згорбившись, сидів на лежанці, спустивши босі ноги, насторожено глянув на Олексія. Обличчя його до самих очей заросло сірою, наче мох, щетиною.

Обстановка в хаті холостяцька, незатишна: стіл і дві лави, ікона в дальньому кутку. Біля стіни кинуті рибальські снасті, весла і надтріснутий румпель од шлюпки. Ліхтар, знятий, повно, з бакена, був підвішений до стелі, освітлюючи голі, давно не білені стіни.

Олексій стояв посеред хати, чекав, що буде далі.

Замкнувши двері, Цигальков підійшов до нього, посміхаючись простягнув руку:

– Радий привітати! От не сподівався побачити! Вельми вдало, що ви тут! Я маю до вас особисте доручення.

– До мене?

– Саме до вас. Від полковника Рахуби.

– Ви бачили Рахубу?

– Саме так?! Учора в Бендерах, у штабі генерала Гулова.

Олексій чекав чого завгодно, тільки не цього.

– Оце так штука! – сказав він здивовано (що було неважко) і зраділо (що було набагато складніше). – Як же це? Полковник видужав?

– Ви маєте на увазі його ногу? З ногою краще. Шкутильгає ще трохи, але ж полковник не з тих, хто може спокійно сидіти на місці напередодні таких подій…

– Яких подій?

– Зараз. Усе по порядку. По-перше, я маю передати вам депешу. Уявляєте, якби вас не було, мені довелося б вишукувати засоби, щоб доставити її вам в Одесу… Однак спочатку давайте все ж додержимо формальності…

Олексій зупинив його, вказавши рухом брів на поронника.

– Мартине, піди повартуй! – наказав Цигальков.

Солухо мовчки скочив з печі і, шльопаючи п'ятами по долівці, вийшов з хати.

Після цього вони обмінялися паролями, і Цигальков передав Олексієві в кілька разів складений аркуш дуже тонкого паперу, поцяткований цифровим шифром.

– Добре, – сказав Олексій, – розберу потім. Розповідайте…

Усі троє сіли до столу. Олексій спитав:

– Як ви завели з Рахубою розмову про мене?

– Дуже просто. Нам часто доводиться виконувати функції зв'язкових. Полковник вручив мені цього листа з завданням переправити в Одесу якомусь Сивому. Я сказав, що це ім'я мені знайоме. Так і домовилися. Треба сказати, він дуже цікавився вами. Я доповів, за яких обставин мав приємність познайомитися, не забув, звичайно, і про Галину Сергіївну…

– Про мене?.. Навіщо?

– Мушу зізнатися, що я передав генералові і полковникові Рахубі зміст нашої з вами бесіди.

– Про що? – швидко перепитала Галина.

Косо позираючи на двері, Цигальков сказав пошепки:

– Щодо взаємодії з одеським підпіллям і… перестановок у командуванні загоном.

– Про заміну Нечипоренка вами?

– Атож…

– І як вони ставляться до цього?

– Уявіть, більш ніж прихильно! Сказали, однак, що зробити це треба дуже обережно, враховуючи націоналістичний характер місцевого руху.

– Бачите, я вам те саме говорила!

– Так… здається. Більше того: вони підказали, як це зробити. Я вам уже доповідав, що в Бендерах створено ударну групу, яка до моменту повстання переправиться через Дністер і захопить Тирасполь…

«Он навіть як – Тирасполь!..» – подумав Олексій.

– Я везу Нечипоренку наказ: після переговорів з Шаворським у Нерубайському він має прибути в Бендери, щоб особисто вести цю групу. Там він перебуватиме під контролем російських офіцерів із «Союзу визволення Росії». Таким чином, командувати тутешнім загоном залишусь я!

– Чудово придумано! – захоплено вигукнула Галина. – Отже, бендерську групу поведе Нечипоренко?

– Так принаймні це виглядатиме: треба, щоб Заболотний, Палій, Солтис та інші були впевнені, що саме він, і не хто інший, очолює військові дії в районі Дністра. Йому вони довіряють. Насправді ж…

– Зрозуміло, – перебив Олексій. – Коли намічено виступ?

Запитання він поставив різко, вимогливо, і Цигальков, на якого, очевидно, справило велике враження близьке знайомство Олексія з Рахубою, відповідав йому швидко і навіть трохи улесливо.

– Терміни буде погоджено з Шаворським.

– Де переправиться бендерський загін?

– І це ще остаточно не визначено. Вирішить Нечипоренко: він знає кілька підходящих бродів. Десь поблизу Тирасполя. Місце переправи мені назвуть перед початком повстання.

– Так, – промовив Олексій, – а яку роль має відіграти парканська… організація? – Він мало не сказав «компанія».

– Захопить Паркани і з усіма мобілізованими людьми підтримає наступ. Крім того, їй доручено висадити в повітря дністровську водонапірну станцію, яка постачає воду Одесі.

– Нарешті! – сказала Галина. – Нарешті ми переходимо від слів до діла! Опанасе Петровичу, а де буде ваш загін?

– Поки що важко сказати, Галино Сергіївно. Певно, в селі Плосках, верст за двадцять від Тирасполя.

– Я хочу знати точно. Сподіваюсь, ви не заперечите, якщо я приєднаюсь до вас під час цих подій.

– Буду щасливий! – засяяв Цигальков. – Не сумнівайтеся: ви знатимете про кожен мій крок.

– Ви приїдете в Нерубайське з Нечипоренком? – спитав Олексій.

– Мабуть, ні, доведеться залишитися з загоном, усім їхати не можна. Але, сподіваюсь, ви й самі передасте Шаворському, що він може цілком покластися на мене?

– Неодмінно передам.

Цигальков підвівся.

– На жаль, я мушу залишити вас: треба ще, поки ніч, забратися звідси. А як ви поїдете?

– Домовилися з одним дядьком з Голого Яру…

Цигальков підійшов до дверей і покликав Солухо.

– Тихо? – спитав він.

– Так.

– Сідлай.

За кілька хвилин поронник підвів до мазанки коня, якого ховав, мабуть, у коморі.

– Ну, побажаємо одне одному удачі! – Цигальков потиснув їм руки, ще раз запевнив дівчину, що триматиме її в курсі всіх новин, і, насунувши кубанку, вийшов.

Вони чули, як він сідав на коня, напівголосно говорив щось хазяїнові, потім, віддаляючись, простукотіли копита.

– Поздоровляю, – сказав Олексій, – тепер ваша кар'єра забезпечена. Дивись, Гулов ще й орден відвалить!

– А що, мені личитиме! – сказала Галина.

Коли Солухо зайшов у мазанку, «міські», як він охрестив їх у думці, сиділи за столом і, усміхаючись, дивились одне на одного.

На другий день Недригайло, попереджений Галиною, посилив охорону водонапірної станції.

Увечері дівчина провела Олексія на вокзал. До самого відходу поїзда вони простояли осторонь від перонної штовханини, в затінку багажного складу. Коли все було сказано, стояли мовчки. Нарешті, Галина промовила:

– Ідіть уже, місця не буде.

Олексій махнув рукою:

– Нічого, це не з Одеси від'їжджати… Коли ж тепер побачимося?

– Хтозна! Може, швидко, може, ніколи…

Подавали паровоз. Великий і чорний, з освітленим від топки черевом, він повільно проповз мимо них, викидаючи на шпали золотисті вуглинки. З-під тьмяно освітленої кабіни точився тоненький, як із чайника, струмінь пари.

– Ну, Сивий, прощавайте, – сказала Галина і всміхнулася, – тобто товаришу Олексо. Не забувайте!

– Я не забуду, – мовив Олексій, і від упевненості, що прозвучала в його голосі, їм обом раптом стало незручно. – Ви теж згадуйте інколи…

Долоня в неї була вузька і легка, а на тильній стороні шкіра порепалась і зашкарубла. І ще він помітив, що очі її в сутінках відсвічують голубим…

Галина лишилася біля пакгауза, а він пішов до состава, скочив на приступку вагона і стояв рядом з провідником, аж поки станція зникла з очей.