Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

ДІАНА

– … Дінка Федосова? – здивувалась Маруся. – Та її в Олешках усі знають!

– Хто вона така?

– Дочка тутешнього поштмейстера.

– Що ти про неї можеш сказати?

– Нічого особливого, В гімназії вчилась, освічена…

– Яка з себе?

– Вродлива…

– Це не прикмета, – сказав Олексій. – Ти теж вродлива…

Маруся сердито надула губи, а щоки все-таки почервоніли від задоволення.

– Порівняв гуску з куркою, – сказала вона сухо. – Дінка в любительських спектаклях грала різних дам та цариць… Почекай, побачиш її…

– Де вона живе?

– На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.

– А при білих як поводилась?

– Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.

– Ну от, а кажеш «нічого особливого»!

– Та чи мало тут таких, яким білий – свій брат! Ну, а Дінка…

– Де вона живе, кажеш?

– На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.

Олексій побачив Федосову зразу, як тільки зайшов у брудне, захаращене приміщення поштамту, де серед довгих столів валялися на підлозі недокурки й паперові обривки, біля входу стояв жерстяний бак з питною водою і кухлем, який теліпався на мотузці. А на стінах висіли плакати: «Доб'ємо Врангеля!» «Білому барону – кілок, а не корону!» В плакатах були обірвані ріжки: на цигарки. Приміщення перегороджувала стойка, над якою до самої стелі піднімалася дротяна сітка з напівкруглими отворами-віконцями.

За стойкою сиділа Федосова.

Тепер Олексій зрозумів, звідки бралася впертість її колишнього поклонника, коли він відмовлявся говорити про неї.

Федосова була вродлива. Більше того: дуже вродлива. Обличчя в неї було смугляве, трохи продовгувате, окреслене тонко і ніжно, а очі сині, з вологим блиском у темних зіницях; вії, злітаючи, торкалися довгих і наче надломлених посередині брів. Волосся, розчесане на прямий проділ і заплетене в тугу косу, перекинуту через плече на груди, і тільки біля скронь залишені пушисті каштанові кучерики.

На неї, як на диво, не мигаючи, дивився молоденький білявий червоноармієць. Він, очевидно, щойно привіз і здав пошту, а тепер без потреби щось м'яв у глибокому полотняному мішку і дивився на дівчину заворожено, з подивом, якого і не намагався приховати.

Було тут ще двоє: чубатий кіннотник, нахабний і веселий, у козачому чекмені і сірих цивільних штанях, до яких були пришиті шовкові червоні стрічки замість лампасів, і його приятель, теж кавалерист, великий цибатий хлопець, тупуватий і самовдоволений, з червоним бантом на портупеї. Їх коні стояли на вулиці, біля ґанку.

Чубатий поплескав нагаєм по піхвах уланського палаша і щось неголосно казав, нахилившись до стойки, – залицявся. Федосова слухала його поблажливо, з явною нудьгою.

– Як ми є розвідники, – говорив чубатий, – то, звичайно, око в нас набите. Їдемо ми мимо на бойових конях, я у віконце глянув і кажу напарникові: Афонько, кажу (це його таке ім'я – Афоній), стрибай на землю, діло буде, повір моєму бойовому досвідові. Сказав я так, Афоне?

– Точно! – Афоня голосно зареготав і поправив бант на портупеї.

– І ще кажу: здається, бойовий товаришу, наступає цілковитий збіг долі для червоної розвідки і…

Він обірвав себе на півслові і оглянувся, незадоволений, що його перебили.

Олексій зробив крок до стойки і сказав перше, що прийшло в голову:

– У вас не знайдеться аркуша паперу, листа написати?..

– Ах, вам аркуш паперу! – замість Федосової озвався чубатий і багатозначно підморгнув приятелеві.

Його зухвалі очі обмацували Олексія. Він явно запідозрив, що цього високого, підтягнутого хлопця привела сюди зовсім не потреба в папері, а ті ж причини, що і його самого.

– Між іншим, тут не крамниця, папером не торгують. Помилились адресою! – він по-блазенському випнув щелепу.

Афоня радісно заіржав і знову поправив свій шикарний бант.

– А тобі що? – Олексій, прищулившись, глянув на нього. – Більше за інших треба?

– Ні, це я так, між іншим.

– Ах, «між іншим»… Ну й тримай язик за зубами, не сунь носа, куди не треба!

– Ого-го! – протягом сказав кіннотник, який, мабуть, не чекав такої рішучої відсічі. – Ти, бачу, сміливий!

– А кого боятися, тебе, чи що?

– Може, й мене. Дивись, коли б на мозоль не наступив.

– Оступишся.

– Не оступлюсь! – чубатий починав злитися. – Не таких душили! – Навалившись спиною на стойку, він уперся в неї ліктями, загородивши віконце.

Сутичка з ним на очах у Федосової була зовсім не до речі, але відступати було пізно. Дівчина дивилася на них насмішкувато і очікувально.

– Ану, пусти!

– А то що? – вкрадливо спитав чубатий.

– Побачиш.

– А може, мені дивитись неохота? Може, мені бажано, щоб ти вшився звідси і дверці підпер, бо задуває?..

– Ще раз кажу: відійди!

– А то?

– А то пообдираю з штанів стрічки і дівчатам віддам у коси заплітати…

Чубатий побагровів.

– Що-о? – він спустив лікті із стойки і заворушив пальцями на держаку нагая.

Зліва на Олексія горою насунувся Афоня. Становище ставало загрозливим.

– Перестаньте, будь ласка! – За стойкою підвелася Федосова. – Коли треба, йдіть на вулицю, тут не місце…

– Чого причепилися до чоловіка? – до Олексія підійшов і став поруч білявий червоноармієць. – Якого дідька чіпляєтесь? Прийшов чоловік тихо-мирно, лист написати…

– О, ще один! – здивовано промовив чубатий. – А ти звідки взявся? Тобі хто межу переорав?

– Ти, хлопче, не лізь, – сказав червоноармієць. – Не то, дивись, погано буде!

– Ого-го!

– Буде тобі і «ого-го».

– Перестаньте ж! Ось вам папір! – Федосова через плече кавалериста простягнула Олексієві білий аркуш паперу. – Перестаньте…

Олексій взяв папір і торкнув червоноармійця за рукав:

– Не зв'язуйся, ну їх!

– Ідіть, ідіть! – сказав чубатий. – А то повисмикуємо ходилки, повзти доведеться!.. – Він повернувся до Федосової. – Просимо пробачення за турботу. Неохота вашу самочуствію псувати, а то б ми йому язика вкоротили…

Він ще щось таке казав, бажаючи якомога дужче зачепити Олексія. Афоня гудів йому в лад. Але Олексій уже взяв себе в руки, мовчав.

– Ну, поки що до побачення, – сказав, нарешті, чубатий. – Якось заїдемо ще.

– Заходьте, заходьте, – привітно запрошувала Федосова.

– Заїдемо! – пообіцяв чубатий. – Теперечки нас не віднадиш. Розвідники – народ вірний. Дозвольте ручку потиснути…

Вони попрощались і пішли до виходу. Проходячи повз Олексія, Афоня зачепив стіл, за яким той сидів, а чубатий просичав собі під ніс:

– Я тебе ще зустріну, язикатого!

– Давай, давай, розвіднику!

Коли за ними захлопнулися двері, Федосова дзвінко розсміялась:

– Як ви його за живе зачепили цими лампасами! Убивчо!

Олексій посміхнувся і махнув рукою.

– Пустомеля! – жваво зауважив червоноармієць. – Обозники вони. Фронтові хлопці так не виламуються.

– Але ви все-таки діяли необачно, – сказала Федосова. – Вони могли з вами розправитися, щоб показати свою хоробрість.

– У такі хвилини не думаєш, – відповів Олексій. – Не завжди, знаєте, можна стриматися.

Він нахилився над папером, але встиг помітити, як уважно глянула на нього Федосова.

В цей час з-за відчинених дверей в глибині приміщення хтось покликав: «Досю!» Дівчина зібрала з конторки розкладені листи і вийшла, легко і часто постукуючи каблучками. Білявий червоноармієць глянув їй услід і, повернувши до Олексія захоплене обличчя, витягнув губи, ніби кажучи: «Ух ти, мамо рідна!» Він ще пововтузився з своїм мішком, попросив в Олексія тютюнцю, закурив, потім довго читав плакати на стіні. Йому не хотілося йти. Нарешті, розчаровано зітхнувши, взяв мішок під пахву і теж пішов.

Олексій знайшов на столі обгризену ручку, очистив перо від чорнильної гущі, що налипла на нього, і замислився. Кому писати? Силіну? Може, Вороньку? Ні, не все не те. Дівиця працює на пошті, що як лист потрапить їй до рук?..

Він почухав потилицю і написав таке:

«Здрастуй, Сергію!

Пишу тобі втретє, а відповіді все нема. Тепер я не в Херсоні, а в Олешках. Рідних не знайшов. Катя з чоловіком кудись поїхала. Від батька немає вістей. В госпіталі, де я лежав, зі мною мало не трапилась біда…»

Олексій описав «м'ясний бунт» і свою вигадану участь у ньому.

«Зараз я – писар в штабі. Робота нудна, та мені іншої і не треба. Сподіваюсь на зміни в житті, про які ти знаєш, але поки що немає нагоди…»

Слово «зміни» Олексій двічі підкреслив. Хай Федосова вгадує, що він хотів сказати!

Наприкінці листа він передав вітання якимось неіснуючим Глібові й Олегові…

Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.

Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.

– Написали?

Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.

– Та от… написав. Дякую за папір…

– Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.

– Будь ласка…

Вона взяла листа, глянула на адресу.

– У Харків? У вас там рідні?

– Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.

– Виходить, ми земляки.

– Ви теж з Херсона?

– Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, – вона засміялась. – А в Харкові я також жила – у дядька, на Сумській вулиці, знаєте таку?

– Чув…

– Соколов, Соколов, – повторювала вона, наче пригадуючи, – знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?

– Ні, він, адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.

– Значить, не той. – Вона відклала лист. – У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш – адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? – спитала вона.

– Та я, власне, там не був, – сказав Олексій. Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. – Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.

– А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?

– Він… він працював у Вадона, – відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.

Вона байдуже спитала:

– Він і тепер там працює?

– Зараз я нічого не знаю про нього.

– А… Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів… Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?

Олексій, посміхаючись, розвів руками.

– От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай! – Вона ображено надула красиві яскраві губи.

– Хто ж вам відповість! – засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. – Я працюю в штабі, – Федосова підняла брови, – і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання,

– Це правда! – зітхнула вона.

Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах – всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.

Якось само собою вийшло, що Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник – ні слуху ні духу… Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з. Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло… Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на побивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію…

Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили…»

Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!

– У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, – говорила вона, зітхаючи. – Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?

На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства… А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху… Та що там говорити!

– Ви ще довго пробудете в Олешках? – спитала Діна.

– Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.

– Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо…

– Дякую. Обов'язково прийду.

– Додому заходьте, – сказала вона просто. – Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?

– Тепер уже напевно звільнюсь!

– Тоді годині о дев'ятій, добре? У вас, напевно, як у штабіста, є нічна перепустка?

– Це є, чого-чого!

– Ну й добре, я вас зустріну.

Вона посміхнулася йому ласкаво, як давньому знайомому, і простягла руку.

… Дійшовши до рогу, Олексій повернув назад. Він знову пройшов повз пошту і зазирнув у вікно.

Діна розгортала щойно написаний ним лист.

«СВОЯ ЛЮДИНА»

О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.

Дівчина чекала його біля хвіртки.

– Ви точні, – сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч, – А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.

На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена на голові двома товстими кільцями. В сірих сутінках теплого осіннього вечора Діна здавалася зовсім невагомою. Підхопи таку на руки – і не відчуєш ваги…

– Заходьте, – сказала вона, відчиняючи хвіртку. – Я дуже рада, що ви прийшли…

Будинок під залізним дахом стояв на пологому березі Конки. Мав він шість вікон по фасаду і великий двосторонній мезонін. Як і всі заможні будинки в Олешках, його оточував сад. Яблуні, черешні і вишні росли впереміжку з старими акаціями і кущами бузку.

– Хочете, погуляємо? – запропонувала Діна. – Вечір теплий…

Повз альтанку, з якої звисав зів'ялий плющ, вона привела Олексія до низенької дерев'яної огорожі в глибині саду. За огорожею текла Конка, а далі простяглися заплавні луки. Біля самої води виднілася купальня – кладки і дощана будка з односхилим дахом. Вона ледве рожевіла, відбиваючи непомеркле ще небо. За річкою піднімалися темні вербові кущі річкових плавнів. Повітря було тихе і нерухоме. Звідкись долинали перебори гармонії.

Діна легко підскочила і сіла на огорожі.

– Отут ми живемо, – сказала вона. – Вам подобається?

– Дуже подобається.

– Я люблю наш сад – тиша, нікого нема. Тато хотів розчистити його від кущів, прокласти стежки, він називає це «навести порядок». Але я не. дала, так краще, правда?

– Можливо…

– Добре, що все уціліло, – говорила Діна. – Нам просто пощастило. Колись я дуже журилася, що ми живемо не на головній вулиці, а тепер це щастя. Нас жодного разу не «ущільнювали» ніякими військовими постоями. До того ж ми з татом працюємо на пошті, ми трудівники, а не буржуї! – Вона весело засміялася, закидаючи голову. – Ось і уцілів сад. Я люблю приходити сюди одна…

«І з офіцериками!» подумав Олексій. Він з усіх сил намагався не піддатись тривожній чарівності цієї дівчини, і вечора, і саду…

– Весною тут просто чудово! – щебетала Діна, гойдаючись. – Знаєте, коли цвітуть верби, здається, наче повітря зовсім нема, сам аромат. Ви бували в Олешках весною?

– Бував.

На обличчі в Діни з'явилася кисла гримаса:

– Що це ви все «бував», «можливо», ніби інших слів нема? Вранці ви були балакучішим!

Олексій зніяковіло почухав потилицю.

– Бачте… я… мені так давно не доводилося розмовляти з людьми, такими, як ви, що… Я боюсь що-небудь таке бовкнути… не до ладу.

– Який ви дурненький!.. – Діна сплеснула руками і відразу ж знову схопилася за огорожу, щоб не впасти. – Пробачте мені! Та говоріть, будь ласка, що завгодно! Ви вже, мабуть, думаєте про мене: от балакуха невгамовна! А я ж серйозна, Олексію, це тільки так здається!.. Олексій… Можна, я вас зватиму Альошею? Можна? Альоша. Альошка в Олешках – дуже смішно. – І вона знову голосно зареготала. – Холодно стає. Ходімо, я вас чаєм почастую!

Діна ковзнула на землю і, схопивши Олексія за руку, потягла до будинку.

У вікнах було темно.

– Мої вже сплять, – попередила Діна, – вони рано лягають. Зараз підемо нагору, там моя обитель.

По темних сходах Діна провела Олексія в мезонін. Тут було дві кімнати: менша – спальня, більша – для гостей. У цій другій кімнаті Діна розсунула завіски на вікнах, засвітила пузату гасову лампу під абажуром, що стояла на круглому столику, і присунула його до низької, оббитої товстим зеленим плюшем кушетки.

– Сідайте ось сюди, Альошо, до вогника, – запросила вона. – І, будь ласка, не церемоньтесь, почувайте себе як вдома. Сідайте, звикайте і чекайте мене. Я зараз…

Вона випурхнула з кімнати і застукала каблучками по сходах, залишивши Олексія дивуватись з обстановки, в яку він потрапив. А обстановка була справді незвичайна. В кімнату Діни знесли, видно, все найцінніше в домі: великий, як шафа, годинник з мідними гирями, схожими на снарядні стакани, кушетку, килими, два глибоких крісла, фісгармонію, на якій лежали ноти і товсті томи «Читця-декламатора». Над фісгармонією висіла гітара з червоним бантом на грифі, поряд з нею – портрет Діни: очі мрійливо спрямовані в простір, пальці задумливо перебирають кінчик коси.

Олексій підвівся з кушетки і почав уважно вдивлятися у фотографію. Хто вона, ця дівчина? Невже ворог?.. Щось південне, не російське в обличчі. Смуглява, нервові ніздрі… Так, Солових попався недарма!.. До речі, вона ні разу не згадала про нього. Припустімо, це ще можна зрозуміти. А офіцери? Може, її відносини з ними і справді не заходили далі ніж просте знайомство, залицяння і таке інше?.. А його «лист», який вона розпечатала і прочитала?..

На сходах застукали каблучки, Діна ввійшла з двома тарілками в руках. Олексій сидів на кушетці, де вона його лишила.

– Знаєте, – засмучено сказала Діна, – самовар уже холодний. Але зате я принесла маминого печива і яблук з нашого саду, найсмачніших.

– Це ви даремно! Мені навіть ніяково, – промовив Олексій.

– Дурниці! – Діна поставила тарілки на столик. – Їжте, ви такого печива ще не куштували. Ну, беріть же!

Вона всунула йому в руки рум'яний, розсипчастий пряник з маковими візерунками, взяла з тарілки яблуко і стрибнула в крісло.

– Ну, як, освоїлися трохи? – спитала вона. – Правда, в мене непогано?

– Навіть дуже… Я б сказав, зовсім як раніше. Начебто все на світі добре.

Дійсно, в цій затишній кімнаті з завісками, гітарою і зручними меблями і справді можна було забути, що йде війна і тільки вчора за десять верст від Олешок була перехоплена кавалерійська розвідка білих, що через містечко безперервно рухаються війська, стягуючись для удару по Врангелю. Десь далеко за межами тихого мезоніна залишилось ЧК, товариші, Брокман, Маруся, яка зберігає в плічку сарафана пакетик із страшною отрутою – захист від дівочої ганьби… Перед Олексієм сиділа дівчина, така несхожа на Марусю, що здавалася людиною з зовсім іншого світу, томно дивилася загадковими синіми очима, і щось тривожило в ній, щось одночасно притягало і змушувало постійно бути насторожі.

– Цікаво ви сказали: «Як раніше»! – говорила вона. – Мені й самій так здається. Прийдеш ввечері з пошти і наче відсуваєшся на три роки назад. Тут мовби на острові: навколо вирує, реве, а в мене тихо. Яка не є – а ілюзія нормального життя. – Вона зітхнула. – А працювати доводиться… До речі, побачивши вас, я подумала: таке інтелігентне обличчя – і червоний солдат, навіть не командир! А втім, треба сказати, ви прекрасно освоїлися серед таких, як ці залицяльники з чубами та бантами. Як ви його осадили! Просто чудово! А ви знаєте, вони могли що-небудь таке зробити з вами, у мене навіть в серці похололо! Ви сміливий!

– Таке вигадали!..

– Ні, правда, ви дуже сміливий! Їх двоє, а ви один! Ви ж не могли знати, що той солдатик заступиться!

– В крайньому разі і нас двоє, – сказав Олексій, вказуючи на револьвер.

– Ні, ні, не кажіть, це було безрозсудно! – Діна замахала руками. – А коли ви сказали, що не завжди вдається стриматися – пам'ятаєте, ви так сказали? – я зрозуміла, що ви собою являєте.

– Що ж?

Діна жартівливо насупилась.

– Альошо, ви примушуєте мене говорити вам приємні речі! Але я не скажу, і не розраховуйте! Ось візьміть це печиво і будьте задоволені!.. – Вона нахилилась, схопила з тарілки пряник і кинула його на коліна Олексієві. Потім відкинулась у кріслі, поклала голову на спинку. – Та-ак, от ви кажете: «Як раніше»… А ви пам'ятаєте, що то було за життя? Театри, вечори поезії, Ігор Северянін…

А бали в дворянських зібраннях? Ви, гімназисти, правда, там не бували. А я була! Двічі! Цього забути не можна, Альошо! На все життя!.. А пам'ятаєте, які актори приїздили? Харламов – чудовий трагік.

– Звичайно, пам'ятаю! – сказав Олексій.

Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.

– Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу… Це було якраз, коли освячували нові верфі.

– А… з фейєрверком? Мене батько водив…

– Так. Чудово!..

Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»… Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими…

– До речі, – сказала Діна, – ви вчились у першій гімназії?

– У першій.

– Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? Його звуть, здається, Віктор.

Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:

– А прізвище?

– Прізвища не пам'ятаю, – Діна дивилась йому просто в очі.

– Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик, – повільно сказав Олексій. – Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.

– Ні, – посміхнулася Діна. – В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков…

– Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.

– Точно не пам'ятаю, – сказала Діна, – але щось подібне. А який з себе ваш Марков?

– Який? – Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. – Міцний… Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед…

– Той самий. Ви його добре знали?

– Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже…

В Олексія так стукнуло серце, що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков… Тут… Тепер уже точно! Діна знає його… розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає… Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти…

– Оскільки мені відомо, – сказала Діна, – цей Марков цікава людина… – Олексій знизав плечима. – Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?

– А чого ж, можна…

Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.

Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.

– Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.

– Про мене?

– Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! – На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. – Ви для мене загадка. Так, так, загадка! Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви, – а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, – як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем?

Олексій насторожився.

– Альошо, зрозумійте мене правильно, – м'яко говорила Діна. – Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви – з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, з якій нас виховували в любові до бога і… до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! – Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки. – Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!

Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:

– Ні, Діно…

І вона говорила далі:

– Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти… Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, – розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..

Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.

– Я так і знала! – Діна радісно підскочила в кріслі. – Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій – всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?

Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:

– Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз… важко вам відповісти… Я…

– І не треба! – Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. – Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, – Діна стиснула його пальці, – чому ви не шукаєте шляхів виправити зло?

– Я шукаю… – промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.

– Це правда?

– Правда!

– В такому разі я можу вам допомогти.

– Ви?

– Я! – вона випустила його руку і випрямилась. – Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки – вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, – вона гордо підвела голову, – я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, – мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!

І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.

– Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?

Підробляючись під її тон, Олексій сказав:

– Так, хочу.

Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.

– Я іншого й не чекала… Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?

– Розумію.

– Добре… Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то… Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?

– Ні, Діно.

– Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?

– Звільнюсь.

– Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?

– Так.

– Чудово! – Вона труснула косою, відразу стаючи знову веселою і кокетливою. – Я така рада, Альошо, ви не можете собі уявити! Я відчуваю себе первохристиянкою. Це все одно, що навернути заблудну душу. Я певна, що не помилилась. – Здавалося, вона сама себе намагається в цьому переконати. – Правда, Альошо?

Він розвів руками.

– Ні, ні, звичайно, це неможливо! І потім, знаєте, я десь читала, що такі «навернення» ніколи не минають безслідно. Пам'ятаєте «Камо грядеші» Сєнкевича? Там теж… Ну, досить, уже пізно, вам пора.

Олексій підвівся, взяв кашкет.

– Який ви великий! – сказала Діна, відступаючи на крок і оглядаючи його. – Великий і сильний. Я в порівнянні з вами, наче пігмей поруч з циклопом!

– Ну, що ви!..

– Правда! Стривайте!.. – Вона зібрала з тарілки печиво, що лишилось, і поклала в кишеню його френча.

– Навіщо, не треба!

– Мовчіть! Будете їсти і згадувати мене.

– Я й так…

– Ну, ну, йдіть! – Вона легенько підштовхнула його до дверей. – Я дуже чекатиму вас завтра. Не запізнюйтесь!