Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 37 страниц)

ТРАКТИР «ДНІСТЕР»

Коли під'їжджали до Тирасполя, сходило сонце. Над Дністром танув легкий, ніжний серпанок. Від трави війнуло росистою свіжістю.

Зіскочивши з фургона поблизу Кріпосної Слобідки, Олексій був певен, що більше ніколи не побачить ні Галини, ні її фурмана. Та зустрілися вони того ж самого дня.

План в Олексія був такий: о третій годині дня відшукати «свого» в трактирі «Дністер», доручити йому з'їздити в Бички і за всяку ціну з'ясувати, що сповістить Галині Цигальков, головне ж – термін заколоту. Після цього дати можливість осавулові поїхати до Нечипоренка, а дівицю одразу ж знешкодити.

Щодо Парканів, то ними займеться повітова ЧК, де Олексій вирішив побувати ввечері, перед від'їздом, коли там буде трохи менше народу…

Щоб даремно не тинятися по місту, він пішов до Дністра і в прибережних кущах проспав до години дня. Прокинувся знесилений, із дзвоном в ушах: затінку майже не лишилося, він лежав на самісінькому осонні. Навколо було тихо, жодної живої душі. Тільки невтомні коники точили щось у траві та ріка хлюпала на обмілині. Олексій виправ онучі, сорочку і, поки вони сохли, розвішані на кущах, сам поліз у воду.

Легко, бадьоро простував він у Тирасполь. Містечко геть розімліло від спеки. Ледь-ледь жевріло життя на його вулицях. На ґаночках сиділи бабусі. Зрідка ліниво проповзали вози, в які було впряжено волів. Обковані колеса глухо вистукували на вибоїнах дороги, і курява подовгу висіла в гарячому повітрі, покриваючи бляшані вивіски кравецьких, шевських і годинникових майстерень.

Поблизу вокзалу назустріч повалив натовп: прибув поїзд із Одеси. На базарчику йшла жвава торгівля. Хитроокі спекулянтки напихали лантухи лахміттям, яке вони вимінювали на картоплю і кукурудзяні коржики. Заїжджі з навколишніх сіл селяни підшукували пасажирів. Стояв гомін, десь поряд, за кам'яною будівлею вокзалу, сердито і потужно дихав паровоз.

Трактир «Дністер» містився в низькому склепистому півпідвалі. На його дверях був намальований вусатий прикажчик з проділом посеред голови: в одній руці він тримав окіст, а в другій – пивний кухоль, над яким клубочилася купчаста хмаринка шумовиння. В глибині трактиру за прилавком, де, закриваючи всю стіну, височів дубовий буфет, господарював благообразний старик у клейончастому фартусі. На дощаному помості мордатий парубок у брудній сатиновій сорочці фальшиво награвав щось на гармонії. Відвідувачів обслуговував горбатий половий і худеньке, неохайно одягнене хлоп'я в калошах на босу ногу, що нагадало Олексієві Павку Синєсвитенка. Гроші брали наперед.

Олексій сів під стіною, біля входу. Хлопчик приніс йому поїсти. Ні окістом, ні пивом тут не пахло. Сухої риби з мамалигою давали тільки по одній порції. Зате підсолодженого сахарином чаю можна було пити скільки влізе – до двох кухлів давали корж із кукурудзяного борошна, прісний і несмачний.

Сьорбаючи окріп, Олексій розглядав відвідувачів, які сиділи за столиками. Це були переважно приїжджі. Стомлені, зголоднілі, вони жадібно накидалися на їжу. Очевидно, кістлява риба і рідка мамалига були для них ознакою достатку, що панував у цих краях. Вони замовляли по десять кухлів чаю, ховаючи про запас тверді, наче з цементу, коржі.

За широким столом біля помосту сиділа компанія постійних відвідувачів: три підозрілих молодики, матрос з підбитим оком і дні жінки в циганських шалях. За столом панував веселий настрій. Очевидно, для цих клієнтів трактирник знайшов дещо міцніше, ніж чай. Гармоніст перегинав через коліно обтріпані міхи гармошки і, безголосо напружуючи горлянку, співав «Лимончики» – пісеньку карних нетрів Молдаванки:

 
Я умію молотить,
Вмію загрібати,
Вмію кулечки крутить,
Кишені вивертати.
 

Компанія врозбрід підхопила приспів:

 
Ех, лимони, ви мої лимончики!..
 

Матрос на ложках дрібно відбивав такт. Решта відвідувачів з острахом і цікавістю прислухалися до їх занадто розв'язних веселощів.

Минула третя година. «Свій» не з'являвся. Хоч як пильно розглядав Олексій столики, він ніде не бачив паперового пакета, обмотаного кольоровою ниткою.

Коли годинник показав три години і двадцять хвилин, він вирішив, що «свій» уже не прийде. Це дуже ускладнювало становище. Тепер не лишалось нічого іншого, як, не відкладаючи до вечора, йти в повітову ЧК і просити допомоги.

Поклавши недоїдений корж у кишеню, Олексій вийшов з трактиру.

На розпеченій привокзальній площі було безлюдно, натовп розбрівся, тільки під деревами, в затінку, сиділи жебраки та коло базарних рундуків блукали жінки з кошелями. Олексій попрямував до них, щоб спитати про адресу ЧК, і тут побачив Галину.

Вона вийшла з-за цегляного будинку вокзалу і швидко перетинала площу. Схоже було, що додому вона ще не заходила: при ній був її дорожній вузлик, піддьовка перекинута через руку.

Тільки дійшовши до середини площі, вона помітила Олексія, і йому здалося, що першим її рухом було звернути вбік. Та коли він підійшов ближче, вона сказала спокійно і неприязно, як звичайно розмовляла з ним:

– Розгулюєте? Казала вам, що поїзд увечері.

– Це я й без вас знав. Куди ви зібралися?

– У харчевню. Вдома ані крихти їстівного.

– А це нащо? – він показав на її вузлик.

Вона швидко оглянула площу.

– За півгодини від'їжджаю.

– Куди?

– В Паркани, трапилася оказія. Передайте Шаворському, що звідти приїду в Одесу. Сподіваюсь, не з порожніми руками.

– Є щось нове?

– Поки що немає. Прощавайте, тут не місце для розмов…

Коли дівчина зникла за дверима трактиру, Олексій ще якусь мить постояв роздумуючи і… пішов за нею.

Тепер шукати повітову ЧК не було рації. Доки розшукаєш її, поясниш, що до чого, і повернешся, від Галини і сліду не буде. Він прийняв, як йому здавалося, єдине правильне рішення: їхати з Галиною в Паркани. Справу потрібно довести до кінця. Заартачиться – примусити: як довірена особа Шаворського, він мав на це право…

Біля входу в трактир Олексій за звичкою оглянувся і побачив червоноармійський патруль, що виходив з вокзалу. Чи не від нього поспішала заховатися Галина?..

Тепер він не знав, радіти йому чи шкодувати через те, що «свій» не прийшов. Якби той з'явився вчасно, він передав би йому Галину з рук у руки. Та з іншого боку, її несподіваний прихід у трактир під час їхнього побачення міг би все зіпсувати: вона напевне запідозрила б, що тут щось негаразд…

Веселощі в «Дністрі» йшли повним ходом. Біля помосту розсунули столи. Матрос і один його товариш по чарці, поклавши руки один одному на плечі, завзято молотили підлогу каблуками.

Галина сиділа біля входу на тому самому місці, яке нещодавно залишив Олексій.

Коли він став на порозі, вона різко підвела голову.

Переляк, злість, розгубленість, досада – все це одночасно відбилося на її обличчі.

– Ви? В чому справа?..

Не відповідаючи, Олексій глянув на її столик. Поряд з глиняною мискою, в якій парувала мамалига, лежав невеликий пакет із цупкого обгорткового паперу, навхрест перев'язаний синьою шерстяною ниткою…

Невиразна догадка, народившись у мішанині суперечливих думок, поволі пронизала мозок, але Олексій в ту ж мить відкинув її. Галина?! Галина має якесь відношення до ЧК?.. Ні, це неможливо!..

Він так звик вважати її завзятою контрою, так пройнявся впевненістю, що вона геть із шкіри пнеться, аби вислужитися перед Шаворським, що сама ця думка здалася йому в першу мить найбільшою нісенітницею.

Але факт лишався фактом: ось він, трактир «Дністер», ось пакет, перев'язаний синьою ниткою, – знак, за яким Олексій мав упізнати «свого», і поряд сидить Галина, одна, і пакет, певне, тільки-но вийняла з свого дорожнього вузлика. Не сниться ж йому все це!

Перехопивши його погляд, Галина подалася вперед і прикрила пакет ліктем.

І тоді Олексій, відчувши, що тремтить від напруження, переступив кілька сходинок.

– Чого ви ходите за мною?.. – свистячим шепотом вимовила дівчина. – Провалити хочете? Навколо шпигуни!..

– Тихо, – сказав Олексій, – діло є. – Він підсунув стілець і сів навпроти неї. – Слухайте, я знайшов одного потрібного чоловіка. Дайте олівця адресу записати…

Його слова не одразу дійшли до свідомості Галини. Вона все ще сиділа нерухомо, привалившись грудьми до столу, і, як досі, судорожно прикривала ліктем паперовий пакет. Потім щось розслабилося в ній, дівчина розгублено закліпала очима, на обличчі в неї з'явився такий вираз, який буває у дитини, що побачила, як у руках фокусника зненацька спалахнув огонь.

– Що? – перепитала вона. – Олівець? Вам?!

– Так, мені.

– Олівця немає, пишіть вугликом, – майже беззвучно прошепотіла вона і труснула головою, ніби відганяючи ману. – Ні… Не може бути!

– Може, – вже цілком упевнено сказав Олексій. – Може, як бачите!

Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.

– Чекайте, – сказала вона, – чекайте, – і потерла пальцями скроню. – А чия це адреса?

Їй потрібні були ще якісь докази.

– Василя Сергійовича, – сказав Олексій. – Прізвище відоме?

– Інокентьєв…

– Саме так.

– А кого ви ще знаєте?

– Ну, Олов'яникова.

– Як його звуть?

– Геннадій Михайлович.

– Хіба він не попередив вас про мене?

– Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем – трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано – «свій», я гадав – чоловік…

Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.

– Оце справа! – Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. – А я ж вас ліквідувати збирався.

Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.

– Ви – мене? – ледве не закричала вона. – Та чи знаєте ви?.. – Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: – Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!

Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.

– Жартуєте!

– Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. – Раптом вона насупилася: – До речі, ніхто до вас не підходив?

– Коли?

– Та от зараз на площі?

– Ні, – сказав Олексій.

Галина сплеснула руками:

– Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!

Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.

Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…

Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» – підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина – «своя»! Оце штука!..

Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…

– Усе гаразд, – сказала Галина, повернувшись. – Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?

– Олексієм. А вас?

– Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?

– А то чий же?

– Оце історія! Це щось неймовірне!

– А я що кажу? – мовив Олексій. – Просто навіть нісенітниця якась!

Раптом його осяяла несподівана думка:

– Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…

– А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?

Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.

– Ой, не можу! – залилася тихим сміхом Галина. – Ой, не можу! – Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: – Я ж тільки повернула там щось, а вона – тарах… і розсипалась!.. – І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.

Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…

ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО

Галина була харків'янкою.

Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина – в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…

Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.

У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».

Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.

Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:

– Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.

Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна – такою була вона ще в ранній юності.

Майже рік після початку революції Юрій десь пропадав, від нього не було ніяких вістей. Коли він згодом об'явився в Харкові, його не впізнали: кубанка, портупея, наган. Батько спитав:

– Можу я нарешті знати, якої політичної орієнтації дотримується мій син?

– Я, тату, більшовик, – сказав Юрій.

Батько схопився за голову.

– Ти з глузду з'їхав! Хіба мало є інших партій: соціалісти-революціонери, конституційні демократи… Ти не міг обрати щось більш пристойне для людини з освітою?

– Пристойнішого не знайшов, – усміхнувся Юрій.

– А ти шукав? Здуріти можна: мій син – більшовик! Мені ж тепер люди руки не подадуть!

– Дивлячись які люди.

– Інтелігентні! Пан Шпак, доктор Коробов!

– А, ці, – можливо…

Незабаром Юрія призначили політкомісаром району. І дивна річ: люди, як і раніше, подавали руку старому Литвиненку. Доктор Коробов навіть заявив йому:

– Якщо більшовики, Сергію Федоровичу, схожі на вашого Юрія, то це ще не так погано!

Одна ця фраза вчинила переворот у душі колишнього чиновника міської управи. Син набагато виріс в його очах, а партія, до якої він належав, дістала право на існування. Навіть дізнавшись, що під впливом брата Галина вступила у створений у місті осередок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, він не став заперечувати і тільки пробурчав:

– І дівчиська звели з доброї путі. Божевільний час!

Для Галини настали дивовижні дні, можливо, найкращі в її житті. Вона влаштувалась працювати в друкарню на посаду коректорського підчитувача. Гімназію кинула, та й приватна жіноча гімназія незабаром закрилася. Нові друзі по осередку не мали нічого спільного з її колишнім оточенням. Вони мріяли про світову революцію, про світлі міста, зведені для всіх, про «царство соціалізму», і мрії ці були реальними, тому що люди, які тепер працювали поруч з Галиною, були людьми простими, без викрутасів, до того ж такими, що знали, почім фунт лиха. Тут вона не мала залицяльників, тут були товариші. Вони не патякали про «жертовність в ім'я свободи». Ніхто не думав «жертвувати», всі чогось прагнули в житті, пред'являли до нього прості й високі вимоги. І кожен ладен був відстоювати ці вимоги, не думаючи про смерть, хоч щомиті був готовий до неї. Галина жила наче в хорошому сні, жадібно проймаючись новизною цих стосунків і палкою вірою в революцію. Було багато мітингів, були безсонні ночі в дружині самозахисту, була агітаційна бригада, в якій Галину шанували як читця-декламатора і виконавицю українських пісень під гітару…

А потім усе це обірвалося грубо й зненацька.

Місто зайняли петлюрівці.

Юрій пішов з Червоною Армією. Батьки виїхати не змогли: у матері почався тяжкий серцевий приступ. Галина не зважилась залишити їх…

Гайдамаків привів ковбасник, на прізвище Малушко. Місяць тому він був заарештований районним політкомісаром Литвиненком за злісну спекуляцію. Червоні не встигли вчасно розстріляти його. Тепер Малушко зводив рахунки.

Це був звіриної сили чоловік з багровим одутлуватим обличчям і вицвілими водянистими очима алкоголіка.

Гайдамаками командував бородатий одноокий хорунжий, від якого тхнуло сивушним перегаром і кінським потом.

– Твій виродок – комісар? – спитав він у батька.

І тут старий чиновник, який все життя торопів перед начальством, проявив зовсім немислиму для нього сміливість.

– Обережніше з словами, – сказав він. – Мій син не виродок! Мій син – порядна освічена людина!

– А в комісарах він через порядність був? У більшовиках – теж через порядність?..

– Це його справа! Я поважаю переконання інших…

– Ач як розмовляє! – здивувався хорунжий. – Ти, виходить, більшовиків поважаєш? Ах ти ж шкапа!..

Матері пощастило: вона втратила свідомість. Але Галина бачила все. Як від удару хорунжого впав батько, як танцювали на ньому гайдамаки, добиваючи чобітьми, і кров окропила стіни, підлогу, чисту пікейну скатертину на столі…

Малушко держав дівчину, заломивши руки за спину, горланив на вухо:

– Що, не подобається? А-а!.. Не подобається!.. – Потім він сказав: – А дівку – з собою?

– Навіщо з собою? – відповів хорунжий, переводячи подих і єдиним оком оглядаючи дівчину. – Тут можна, по-домашньому…

Галину врятувало чудо. На вулиці несподівано забахкали постріли. Гайдамаки кинули її, не дотягнувши до сусідньої кімнати, і вискочили з квартири. Вона так і не дізналася, що там відбулось, але більше вони не приходили.

Наступного дня сусіди поховали батька і матір – вона померла тієї ж ночі. Галини на похоронах не було: її звалила гарячка.

Коли через десять днів вона опритомніла, в місті знову були червоні. Повернувся Юрій, повернулися товариші. Все поступово повернулося. Не було тільки тієї захопленої дівчинки, яку вони знали раніше.

Вона видужувала повільно. Поступово звільнялася від кошмару, що переслідував її наяву й уві сні: вбитий батько, його кров на стінах, на підлозі, божевільні очі матері, яка задихнулася від серцевого припадку, грубі руки на своєму тілі… І здавалось їй, ніби сама вона, Галина, якою завжди знала себе, лишилася по той бій хвороби, ніби до життя повернулася інша людина.

Гайдамацькі чоботи розтоптали все, що ще зв'язувало її з минулим – з легким бездумним життям, з середовищем солоденьких подружок і заумних юнаків. І Галина відкинула це непотрібне минуле, як своє старе гімназичне плаття, розідране безсоромними лапами гайдамаків.

Очунявши, вона почала працювати в райкомі комсомолу. Просилася на фронт – не пустили. Сказали: квола, гвинтівки не вдержиш…

Вона й зовні змінилася. Перешила на себе стару братову гімнастьорку, натягнула «пролетарські» нитяні панчохи, вирізала косинку з кумачу. Тільки косу пожаліла – залишила.

Через півроку райком направив її серед найкращих десяти комсомольців у ЧК. Передбачалося, що Галина, грамотна й енергійна дівчина, знадобиться на якійсь допоміжній посаді. Так і було спочатку. Кілька місяців вона просиділа в канцелярії, вела листування, працювала шифрувальницею, потім її призначили секретарем відділу у військових справах і шпигунстві.

Вона багато чого дізналася за ці місяці. Як і всі інші молоді співробітники, прагнучи потрапити на оперативну роботу, вона мимоволі готувалася до неї. Приглядалася до розвідників, навіть книжки деякі читала з тих, що вбереглися в Юрія із студентських років. Але цього їй здавалося замало…

Працював у Харківській губчека помічником уповноваженого Шурко Грошев, білявий, веселий і сміливий до хвацькості хлопець. Тільки-но Галина з'явилася в губчека, Грошев почав виявляти до неї особливу увагу. У вільний час він годинами просиджував у кімнаті, де стояв її стіл, правлячи теревені і розповідаючи такі історії з своєї біографії, що навіть бувалі чекісти дивувалися. А проте Шуркові вірили. Багато з того, що він розповідав, підтверджувалося наказами по ЧК, в яких Шуркові постійно оголошувалися подяки і заохочення.

Про його надзвичайне везіння ходили анекдоти.

Розповідали, наприклад, що якось на вокзалі Шурко зайшов у вбиральню, зайняв кабіну, револьвер для зручності вийняв з кишені і тримав у руці. В цю мить у вбиральню заскочив якийсь вокзальний злодій з великим чемоданом, тільки-но поцупленим у пасажира, що заґавився. Бажаючи познайомитися з тим, що в чемодані, злодій поткнувся в кабінку, де сидів Грошев, розчинив двері і побачив спрямований на нього револьвер. Якби злодій спокійно причинив двері і відійшов, так би все й закінчилося. Але в нього були слабкі нерви. Не роздумуючи, він кинув чемодан і підняв руки.

Шуркові лишилося тільки опорядитися і доставити невдалого злодюгу в карний розшук.

І таких пригод траплялося безліч. Важко сказати, що в них було правдою, а що вигадкою, – сам Шурко ні від чого не відмагався.

Популярність серед співробітників ніскільки не псувала його. За це Шурка любили. Незважаючи на баляндраси, він був по-своєму скромний і не пнувся в начальство, хоч за заслугами вже давно міг стати уповноваженим губчека.

– Я в начальство не гожий, – казав він, – через легковажний і веселий характер. От постарію або, приміром, одружуся, тоді інша справа!

Але до старості було далеко, а з одруженням Грошев не поспішав. Що ж до успіху її жінок, то й тут він був не останній, хоча ніс мав кирпатий, а обличчя веснянкувате: брак вроди цілком покривала бойова слава.

До Галини Грошев спочатку теж підкотився із спритністю хвацького кавалера, впевнений, що й вона, нова в губчека людина, не встоїть перед чарами його службової репутації. Однак Галину не пройняло навіть наочне свідчення його успіхів – маузер з золотою пластинкою на рукоятці, до було вигравірувано напис: «Олександрові Терентійовичу Грошеву за беззавітну відвагу». Була в дівчині якась незрозуміла Шуркові зосереджена цілеспрямованість, непохитна, майже чернеча суворість. Шурко так і охрестив її в думці – «черниця». Коли вона пильно дивилася на нього темними і, як здавалося Шуркові, загадковими очима, він чомусь ніяковів і навіть про найбільш щасливі пригоди розповідав без потрібного блиску.

Якось вона сказала йому:

– Ніж вихвалятися, навчив би ліпше чогось корисного.

– Чого? – здивувався Шурко.

– А хоч би стріляти.

Шурко з радістю погодився. Він вирішив, що прохання Галини – всього-на-всього привід, що його старання таки не пропали марно.

Для стрільбища Грошев облюбував відлюдний пустир на околиці Харкова. На першому ж занятті він спробував було обняти дівчину. І тут же прикро пошкодував. Галина навідліг ударила його кулаком в обличчя.

– Ти що?.. – остовпів він.

– М-мерзотник! – Галина так пополотніла, що Шурко злякався. – Який мерзотник… – і побігла з пустиря.

Як і багато хто з співробітників Галини, Шурко знав її історію. Він догнав дівчину, довго мовчки йшов поряд, потім тихенько попросив:

– Галю, вибач… Гад я, вбити мене мало!..

Галина нічого йому не відповіла. Вся вона наче скам'яніла, на очах були сльози. І Грошев, спотикаючись, плентався за нею, втративши всю свою впевненість і відчуваючи себе останньою наволоччю на землі.

Кілька днів потому він підстеріг дівчину в коридорі.

– Або бий мене в пику, і ми квити, або мені все життя ходити в гадах! – заявив він. – Не будь злою: вдар!

І такий покірливий вигляд був у хитрого Шурка, що в Галини всю злість наче рукою зняло.

– От іще, руки бруднити! – сказала вона. І мир було відновлено.

Грошей навчив її стріляти і їздити верхи. Про залицяння він уже не помишляв.

Її перевірили як розвідницю в операції, що дістала назву «Справа військспеців».

Почалася вона з того, що в школі червоних курсантів несподівано покінчив з собою начальник-комдив – червонопрапорник Микола Устименко. Розслідування нічого не дало, причина самогубства лишилася нез'ясованою, проте в ході розслідування у чекістів виникла підозра, що з викладацьким складом у школі не все гаразд.

Галину направили працювати в бібліотеку школи. У гарненької бібліотекарки дуже швидко з'явилося багато залицяльників, серед яких був і військспец із колишніх кадрових військових Гурій Спиридонович Сайгатов. Він захоплювався поезією і сам писав вірші в стилі Ігоря Северяніна. Галина дозволяла йому проводжати себе додому, виявила неабияку ерудицію (от коли згодився досвід читця-декламатора) і незабаром зовсім закрутила голову поетично настроєному військспецові. Він вважав її дівчиною з інтелігентної сім'ї, що втратила батьків під час епідемії холери, яка спалахнула в Харкові напередодні революції.

Якось під час розмови він натякнув їй, що життя його поділене на «видиме й невидиме». Галина не стала розпитувати, що це за «невидимий» бік його життя. Чуття підказало їй, що спокій і байдужість зроблять більше, ніж відверта цікавість.

Так воно й трапилося. Через якийсь час Сайгатов прямо сказав їй, що незабаром у Харкові відбудуться значні події, які, можливо, змінять не тільки його, але і її життя… А через кілька днів, проводжаючи Галину додому, подивився дівчині в очі і сказав багатозначно й урочисто:

– Переміна гряде, Галино Сергіївно! Сьогодні багато що вирішиться…

Галина переждала в під'їзді, доки він зверне за ріг, і пішла слідом.

Вона йшла за Сайгатовим до самої віддаленої околиці Харкова і потім до глибокої ночі не спускала очей з невеличкого будиночка, в якому зник військспец. У будинок по одному зійшлися чоловік п'ятнадцять, і серед них – два військових спеціалісти із школи червоних курсантів…

На тому, по суті, і закінчилась її участь в операції. Решту довершили товариші. За будиночком на околиці було встановлено нагляд, викрито осіб, що відвідували його, і через п'ять днів усіх їх було застукано напередодні великого заколоту, що затівався в Харківському гарнізоні.

Попутно з'ясувалися причини самогубства Устименка. Військові специ зловили його на якомусь компрометуючому вчинку і намагались схилити до участі в своїй авантюрі. Устименко визнав за краще застрілитися…

З легкої руки Шурика Грошева трохи насмішкувате і все ж поважливе прізвисько Черниця закріпилося за Галиною і навіть стало її конспіративною кличкою.

Багато кого дивувало, як це вона умудряється навіть із найнеймовірніших халеп виходити такою самою, як і була, – суворою, незайманою; ніби вся та гидота, яку доводилося розкопувати чекістам, неспроможна була залишити на ній щонайменшої плямочки. І мало хто міг зрозуміти, що душа цієї дивної дівчини нагадує тигель, в якому пережите і наново знайдене сплавилися воєдино. І в цьому сплаві було все: і ненависть, і сумний досвід людини, якій довелося спізнати немало паскудного в людях, і – здавалося б, усупереч усьому – несхитна юнацька віра в людей…

І все ж знайшлася людина, яка зрозуміла це: Геннадій Михайлович Олов'яников.

Повторилась та сама історія, що й у Херсоні: коли Олов'яников відібрав для задуманої операції Галину Литвиненко і Олександра Грошева, голова Харківської ЧК вважав, що в нього забрали найкращих працівників.