Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 37 страниц)

ХТО ЗРАДНИК?

Сигнальника допитували наступного ранку.

Сподіваючись купити собі життя, він виказував усе, що знав, і, як згодом з'ясувалося, говорив загалом правду. Однак знав він, на жаль, мало…

… Його звали Владислав Солових. Він був телеграфістом з Олешок. Там у власному будиночку і тепер проживали його старша сестра з чоловіком. Жили Солових тихо, скромно, в політику не втручалися. Шуміли під Олешками революційні бурі, хвилі громадянської війни приносили в містечко то одну владу, то іншу і так само легко несли їх геть. А життя Владислава Солових минало спокійно, наскільки це було можливо в ті часи.

Ніяких таких особливих переконань, заради яких варто було б рискувати собою, він не мав. Найбільш на світі він вірив у те, що під лежачий камінь вода не тече. Аби тільки швидше вгамувалася вся ця буря, а там, що б не було, він не пропаде! Чекаючи цього благословенного часу, він стукав ключем свого апарата і для білих, і для червоних, і для зелених. Хто б не захоплював Олешки, телеграфіст потрібний був усім. І життя його нагадувало безперервну телеграфну стрічку, незмінно байдужу до того, що означають її крапки й тире.

Цілком імовірно, що він. дочекався б, кінець кінцем, мирного часу, якби не доля…

Згубило його почуття біліші давнє, ніж обережність: Солових закохався. І, як це часто трапляється, обраницею його спокійного і розсудливого серця виявилась особа темпераментна, запальна і сповнена найромантичніших мрій. Її захоплювала ідея монархії, яку пишномовно ще називали «білою ідеєю». Обраниця відразу ж оголосила Солових, що не мислить покохати людину, нездатну до подвигів заради цієї великої мети…

Проте телеграфіст подобався їй. Вона говорила, що колір його волосся свідчить про належність до північної раси, яка створила вікінгів. І хоч Солових не знав, хто такі вікінги, він, проте, виявив у себе в душі, так би мовити, потяг до героїчного.

Була ще одна обставина, яка також сприяла пробудженню в ньому героїчних настроїв: три суперники в особі бравих врангелівських офіцерів. Солових мимоволі почував себе в їх присутності нікчемним, цивільним шпаком, особливо коли офіцери розповідали про бої з «червонолапотною сволотою за велику неділиму Росію». Знітивши серце, він спостерігав, з якими палаючими очима слухає офіцерів предмет його зітхань… У такі хвилини він готовий був на все… І от якось один з офіцерів, – він працював у контррозвідці, мав чин поручика, прізвище його було Кароєв, – сказав, що Солових при бажанні міг би зробити білій армії неоціниму послугу. Адже азбуку Морзе, незрівнянним знавцем якої він є, можна передавати на велику відстань не тільки за допомогою телеграфного ключа, але й звичайного ліхтаря. Якщо Солових справді хоче послужити батьківщині, то він, Кароєв, знає, як це здійснити.

Усі присутні виявили великий інтерес до пропозиції контррозвідника, і закоханому телеграфістові не лишалося нічого іншого, як зробити те саме.

Поручик запропонував таке. Солових таємно переправлять на правий берег, у Херсон. Там його зустрінуть вірні люди. Завдання Солових полягатиме в тому, щоб ночами, в умовлений час, передавати світловою морзянкою все, що повідомлять йому ті люди. А тут, на лівому березі, знайдеться людина, яка прийме сигнали… Солових ні про що не доведеться турбуватись. Про все подумають ті, до кого він поїде. Вони приготують для нього безпечний притулок і самі добиратимуть місця для сигналізації, його справа миготіти ліхтариком. От і все. Тільки миготіти! Триватиме це чотири-п'ять днів, не більше. Потім його переправлять назад…

Якби ця розмова відбулася в інший час і в іншому місці, все, звичайно, було б інакше. Солових, напевне, знайшов би серйозні причини для того, щоб не прийняти приємну пропозицію контррозвідника: стан здоров'я в нього поганий, та й тут він потрібний, на своєму відповідальному посту…

Але зараз навколо сиділи відважні офіцери, що я рівного прийняли його, простого телеграфіста, в своє коло і навіть погодилися терпіти в ньому суперника. А в погляді його дами було стільки віри в нього, далекого нащадка вікінгів, і стільки томливої, солодкої обіцянки, що в Солових не повернувся язик сказати «ні»…

Прямо з вечірки поручик Кароєв повів Солових у контррозвідку, де з ним розмовляли ще два офіцери і де йому звеліли підписати якісь папери. Офіцери сказали, що в Херсоні він перебуватиме в розпорядженні людини, яка носить конспіративне ім'я Кручений. Повідомили пароль: «Човен тече, чи нема клоччя дірку заткнути?» І відповідь: «За клоччям далеко ходити не треба». Домовились, в який час давати сигнали: з половини першої до години ночі. Звеліли сказати Крученому, що сигнали повинні бути видні на ділянці номер п'ять і шість – він, мовляв, знає. Потім телеграфістові дали ліхтар і тут же, в саду контррозвідки, влаштували пробну сигналізацію.

Додому Солових більше не відпустили. Дозволили тільки написати сестрі записку, що його несподівано посилають у Великі Копані перевірити телеграфну лінію, хай не турбується, йому, очевидно, доведеться пробути там кілька днів…

Так мирний олешківський телеграфіст Владислав Солових став зв'язковим врангелівської контррозвідки.

За добу вночі переодягнутий офіцер перевіз його через Дніпро і висадив на околиці Херсона, недалеко від того місця, де його потім спіймали. На березі телеграфіста зустрів Кручений і одвів на Забалку. Там, у підвалі одного з будинків, було приготовлене сховище, в якому Кручений залишив телеграфіста до наступної ночі. Надалі цей Кручений з'являвся лише тоді, коли треба було йти на сигналізацію. Солових зустрічався з ним тільки в темряві. За весь час він не зумів навіть як, слід розглядіти свого начальника. Одного разу Солових мигцем у світлі ліхтаря побачив його обличчя, але воно було настільки спотворене тінями, що телеграфіст устиг помітити лише гострі вилиці, та випнуте підборіддя. Голос у Крученого був сиплуватий, наче надірваний криком. Розмовляв він мало, і все, що говорив, було схоже на наказ. Поручик не обдурив: Кручений усе робив сам. Він знаходив місця для сигналізації, складав світлограми і охороняв телеграфіста під час «роботи». Солових лишалось тільки зазубрити і передавати напам'ять те, що він йому велів. Так минуло кілька діб. Уночі Солових «працював», а вдень відсиджувався в підвалі. Якась баба, мабуть хазяйка будинку, приносила йому їжу.

Усе складалося благополучно: вчора, перед виходом на сигналізацію, Кручений сказав, що через два дні Солових зможе повернутися в Олешки.

Ось як він повернувся.

– Називав Кручений при вас які-небудь прізвища або імена? – спитав Брокман.

– Ні.

– Він сам збирав шпигунські відомості чи йому хтось допомагав?

Цього Солових не знав. Він не знав або говорив, що не знає, куди зникав і що робив Кручений удень, з ким був зв'язаний. Від Солових усе приховували. Бандити розуміли, що він зовсім не такий, як вони, адже його обманом втягли в цю історію! Йому й зброї не дали, це може підтвердити і командир, який арештував його. Він, Солових, був іграшкою в руках контррозвідників. Він був обдурений! Він – жертва, а не лиходій!..

Голос телеграфіста уривався, сизі, наче пилом припорошені губи тремтіли.

Солових пригадав усі світлограми, які передавав. Це були в основному дані для артилерії. Але траплялись і такі фрази: «Вчора вечеря смачна», «Густіше по тім'ю», «Крило промокає», «Привіт від тата»…

І нарешті:

«Матроси вісімсот ідуть вісім пункт три…»

Ці слова всіх насторожили. Про яких матросів йшла мова? Невже про тих, що восьмого числа форсували Дніпро?

… Півекіпаж з Миколаєва прибув 7 червня в середині дня. Матросів було вісімсот чоловік, йшли вони з вокзалу під грім власного оркестру. Молодецький марш «Бій під Ляояном» святковим вітром вривався у розчинені вікна, і херсонці вже наперед тішилися довгими веселими днями матроського постою в місті.

Але наступного ранку, ледве розвиднілося, загін на трьох баржах перекинули на острів Потьомкінський. Потай готувався несподіваний удар по врангелівцях, і матроси рушили до Олешок.

Та пройшли вони недалеко. В болотах, що вкривали, острів, загін потрапив у засаду.

Не багатьом вдалося врятуватись. Загинув командир загону, колишній флотський старшина Сімага. На утлій душогубці двоє уцілілих матросів переправили в Херсон смертельно пораненого комісара…

– Коли ви передавали повідомлення про матросів? – спитав Брокман.

– Точно боюсь сказати, не пам'ятаю…

– Ану, пригадайте! Може, вчора чи позавчора?

– Ні, раніше.

– Приблизно в ніч на восьме?

– Можливо.

– Та-ак… А що це значить?..

Телеграфіст благально притиснув руки до грудей.

– Прошу вас, повірте мені. Я нічого не знаю! Він не говорив, а я й не питав. Я сидів у цьому проклятому підвалі і не міг собі простити, що поїхав. Я ні про що не питав. Я не хотів знати про їх брудні справи, повірте мені!..

Брокман ударив по столу кісточками пальців.

– Дурнем прикидаєтесь, Солових! Невинність з себе корчите! Пізно ви згадали про «брудні справи»! Виведіть арештованого!..

– Я думаю, цей тип і справді нічого не знає, – говорив Брокман, пихкаючи люлькою. – Дурнями б вони були, якби довіряли йому. Слизняк, падло!.. Але де про що ми все ж дізналися. Донесення про матросів треба розуміти так: загін складається з восьмисот чоловік, переправляється восьмого. Пункт переправи намічений за їх поділом… Зверніть увагу на таку обставину: матроси прибули в Херсон сьомого вдень, об одинадцятій вечора було вирішено, що на світанку вони вирушать в Олешки, – я був на військовій раді, прекрасно все пам'ятаю. Рішення прийняли всього за кілька годин до початку наступу, і все ж Солових устиг одержати і передати інформацію. Як-то кажуть, з ходу. Вам зрозуміло, що це значить? Це значить, – говорив він, – що джерело інформації перебуває в штабі, що шпигун, може той самий Кручений, має. доступ до зовсім таємних документів!

– Я те саме хотів тобі сказати, товаришу Брокман, – підтримав голову Величко. – Мене давно дивує, як швидко в них це виходить. Командуючий не дає артилеристам спокою: мало не через день батареї тягають з місця на місце. Не встигнемо ми переставити артилерію, як білим уже все відомо. Та навіть тоді, коли б шпигун мав найпремудрішу голову, мав ще трьох помічників – він усе одно не встиг би устежити за всіма перестановками. Не інакше, хтось у штабі зрадник. Питання – хто?

– Справді, питання – хто?.. – повторив Брокман, потираючи чоло.

– А ви пам'ятаєте, хто був на військовій раді? – спитав Олексій.

Брокман присунув папір і написав у стовпчик:

1. Ісаков – начальник військдільниці.

2. Іванов – комісар.

3. Кудрейко – начальник штабу.

4. Панкратов – ад'ютант командуючого.

5. Крамов – начальник берегової артилерії.

6. Парков – начальник плавучої артилерії.

7. Шалига – начальник особливого відділу.

8. Сімага – командир матроського загону.

9. Горелик – комісар матроського загону.

10. Штабний секретар…

– Щавінський Яків, – підказав Воронько. Він знав усіх штабних.

– Дивіться, ось всі, хто тоді був, – сказав Брокман. – Ще я та два писарі. Ну, Ісаков з комісаром зразу відпадають. – Він викреслив перші два прізвища. – Кудрейко?.. – Олівець повис у повітрі. – Кудрейко? Колишній агроном, з інтелігентів…

– Викреслюй, викреслюй, – сказав Величко. – За Кудрейка я головою ручуся: більшовик з п'ятого року…

– Ну, дивись. Далі. Панкратов, ад'ютант…

Вони найретельніше перебрали всіх поіменованих у списку людей.

Ад'ютант Панкратов раніше працював у ЧК. Він ні в кого не викликав підозри.

Поза підозрою був також начальник особливого відділу Шалига. Командир матроського загону Сімага загинув. Комісар Горелик лежав у госпіталі з простреленими грудьми.

Величко зв'язався з особливим відділом шостої армії і довідався, що собою являють штабні писарі і секретар військової ради Щавінський. Йому відповіли, що це перевірені люди, призначені за їх рекомендаціями.

Залишилось два прізвища: Парков і Крамов. Обидва колишні офіцери.

Крамов мав колись чин поручика і на німецькому фронті командував батареєю. До Червоної Армії він вступив у дев'ятнадцятому році і як військпнсар працював у різних армійських штабах. Місяців два тому його перевели в Херсон на посаду начальника артилерії Херсонської військової дільниці.

Паркова відкомандирував до Херсона штаб коморси[6]6
  Коморси – так в ті часи скорочено називали командуючого морськими силами.


[Закрыть]. Він прибув лише кілька днів тому, але оперативний Величко вже встиг зібрати про нього деякі відомості. Парков – кадровий військовий моряк, до революції служив на Балтиці і дослужився до чина лейтенанта. Після революції деякий час був в анархістах. Він мав крутий характер, був незговірливий, на військових радах старався відмовчуватись, а в бою намагався діяти по-своєму.

Проти цих прізвищ Брокман поставив товстий знак запитання. Замислено промовив:

– Хто з них?..

«ПОДАРУНКИ» ФЕЛЬЦЕРА

Воронько з Олексієм оглянули берег у тому місці, де контррозвідники висадили Солових, і знайшли невеликий добре просмолений човен. Він був ретельно схований у комишах. На кормі лежав згорнутий плащ – квадратний шматок брезенту з вірьовочною петлею на одному – кутку і деревинкою замість ґудзика – на другому. Такі плащі носили дніпровські рибалки, плотогони і баржові матроси. Проте на дні човна валявся недокурок довгої дорогої цигарки.

Міцні залізні кочети, густо змащені машинним маслом, щоб не скрипіли; весла опущені за борт, щоб не гаяти часу при відчалюванні, плащ, не по-хазяйськи залишений без догляду, і недокурок – усе свідчило про те, що човен шпигунський.

Олексій залишився на березі, а Воронько сходив у ЧК і через півгодини привів молодого хлопчину – чопівця. Для нього влаштували зручне гніздо в комишах недалеко від човна і пояснили, що треба робити.

Воронько на прощання сказав:

– Старайся живого взяти, а побачиш, що не виходить, тоді стріляй, не сумнівайся!.. Як стемніє, приведу когось на зміну…

Блідий від хвилювання хлопчина, – це було його перше бойове завдання, – стиснув щелепи і вп'явся очима в човен…

Олексій і Воронько пішли в ЧК.

Недалеко від берега взвод червоноармійців розбирав якісь руїни. Коли Олексій і Воронько проходили повз них, один з червоноармійців гукнув:

– Ей, чого вештаєтесь тут?

Інший осадив його:

– Та це ж чекісти, хіба не бачиш?

Воронько критично оглянув Олексія.

– Не розумію, – сказав він, – чому від нас чекою тхне за версту? Нічого на нас особливого нема, а де не пройдеш, відразу слід: чека ходило. Це не на користь… Не завадило б на якусь цивільну одежину розжитися.

Олексій думав про те саме: адже він мав стежити за Дунаєвою.

– Не завадило б, звичайно.

– Фельцера потрусимо, – після короткого роздуму вирішив Воронько.

Прийшовши в ЧК, вони відразу попрямували до начгоспа.

– А-а! Все-таки прийшов, – промовив той, побачивши Олексія. – А я тебе згадував: невже в людини совісті нема, щоб хоч чоботи показати! Коли на світі революція, так вже не треба подяки? Всі ось так: Фельцер дай те, Фельцер дай це, а щоб згадати, що Фельцер теж людина, так ні! От коли щось потрібно, тоді, звичайно, біжать до Фельцера… Може, ти теж по щось прийшов?

– Ні, ні! – за Олексія відповів Воронько, правильно оцінивши обстановку. – Він мене вже днів два як тягне до вас: зайдімо до начгоспа і зайдімо! Я думав: звідки така любов?

– Чи ба! – з сумнівом сказав Фельцер.

– Провалитися мені! – Воронько ясними очима дивився на начгоспа.

– Хочеш перехрещусь?

– Він перехреститься! Думаєш, велике діло перереститися цьому безвірникові! Ану, покажи чоботи! – Фельцер потяг Олексія до світла. – Ай-яй-яй, оце товар! Оце багатство!

І справді, нові чоботи Олексія були просто навдивовижу – гостроносі, на подовжених підборах, з халявами, робленими «по-генеральському»: вони передавали форму ноги і мали косий зріз зверху.

Намилувавшись чобітьми і неодноразово нагадавши, що коли б не він, так до віку Олексієві не носити такого царського взуття, начгосп спитав:

– Ну, тепер кажіть чесно, що вам від мене треба?

– Цивільний одяг, – прямо сказав Воронько, вирішивши, що дипломатична частина переговорів закінчена.

Він коротко пояснив ситуацію.

Фельцер вислухав його з виглядом філософа, якого вже не можна здивувати людською недосконалістю, зітхнув і розкрив свою скарбницю.

Треба прямо сказати: скарбів там не було. Два-три поношених піджаки, кілька латаних-перелатаних штанців, трохи брудної білизни та селянська сірячина, від якої задушливо тхнуло кислятиною, – оце і все, що Фельцер міг запропонувати.

– Нежирно!.. – зауважив Воронько.

– Дивіться, він ще незадоволений! – обурився начгосп. – Беріть, що є, або дайте спокій, у мене й без вас вистачає роботи!..

Кінець кінцем, Олексій вибрав чорний піджак і жовту в горошок сорочку. Воронько – широчезний сюртук з відірваною полою, смугасті штани і чорний кашкет прикажчика. Розписавшись у тому, що речі одержано, і, подякувавши Фельцеру, вони пішли.

Воронько збирався оглянути будинок, де Кручений переховував Солових. Телеграфіст адреси не знав і навіть не міг до пуття пояснити, де цей будинок розташований, бо Кручений приводив його туди тільки вночі. Воронько вирішив вивести Солових у місто: хай пригадує дорогу…

Олексій пішов додому. Там він переодягся. Замість діагональового галіфе і нових чобіт надів свої старі солдатські штани і благенькі шкарбани. Сорочка була на нього малувата, але піджак прийшовся якраз. Потім Олексій надів вилинялий, з поношеним козирком кашкет, який колись належав покійному Федчиному батькові, на спину підвісив порожній речовий мішок. Тепер він був схожий на кого завгодно, тільки не на чекіста. У внутрішню кишеню піджака Олексій поклав браунінг.

Люська, Федина сестра, побачивши його, сплеснула руками.

– Альошо, ти що це?! Ой матінко, і не впізнати зовсім!..

Він приклав палець до губів і підморгнув дівчині, задоволений справленим враженням.

БУДИНОЧОК У МАРКАСІВСЬКОМУ

Наближалася четверта година дня. Було душно, і місто, немов до білого розжарене сонцем, сонно притихло.

З безлюдних у цю спекоту центральних вулиць Олексій потрапив на ще тихші вулички міської околиці. Ледве волочачи ноги, наче без певної мети, він ішов Маркасівським провулком, поглядаючи на номери будинків. Будинки тут були маленькі, одноповерхові, оточені садами й городами. Козеня щипало траву попід вікнами. Почорнілі соняшники звісили голови за невисокими парканами. Горобці копирсалися в сухих кізяках. Знайома картина. Все тут було пройнято безтурботним провінціальним спокоєм, який, здавалося, неспроможні порушити ніякі революції!..

Ось і будинок номер п'ять. Такий же, як і інші, біленький, акуратний. Вікна прикриті від сонця голубими віконницями. Одна віконниця була трохи відчинена, і Олексій побачив чисто промиті шибки й білу мереживну завіску. За будинком тягнувся великий двір…

Зупинятися й розглядати все докладніше було рисковано, і чекіст повільно пройшов далі. Ніякого певного плану дії він не мав. Якби з будинку хтось вийшов, можна було б спробувати зав'язати розмову, наприклад, спитати, чи нема роботи. Але оскільки цього не сталося, затримуватись тут було не слід. Він, можливо, так і пішов би ні з чим, коли б не випадок…

Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.

Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.

– Фу, ти! – зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. – Спасибі!

– На здоров'я. Далі що?

– Нічого не треба, я сама!

– Далі що, питаю?

– Та от, навісити хотіла…

Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.

– Навісити хотіла! – насмішкувато сказав він. – Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?

– Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…

Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.

– Полагодила, – похитав він головою. – Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…

На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:

– Звички нема. Нелегке все-таки діло…

Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.

Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.

Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.

– От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці.. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.

– Змащу, спасибі за допомогу; це вже я сама!

Олексій глянув навколо.

– Може, ще яка робота є, хазяйко?

– Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що…

– Це нічого! – сказав Олексій. – Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.

– Та ти сам хто будеш? – спитала жінка.

– Я з Одеси, – відповів Олексій.

Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися…

– Погодувати, звичайно, можна, – сказала жінка. – Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.

– Що не жирно, не біда, – весело вимовив Олексій. – Головне – вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!

– Ну, ходімо, – посміхнулася жінка.

Олексій явно припав їй до душі…

Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.

З горища Олексій побачив дивовижну групу людей, що йшла по Маркасівському провулку. Вона складалася з трьох чоловік. Один з них, одягнутий в мішкуватий сюртук з відірваною полою, мав великі пишні вуса. То був не хто інший, як сам Воронько, його супутника, чоловіка богатирського на зріст і в плечах, теж ні з ким не можна було сплутати: Микита Боденко. А між ними, ввібравши голову в плечі, плентався Владислав Солових. От цього впізнати було нелегко. На нього наділи шинелю і гостроверхий червоноармійський шолом, одне око зав'язали косинкою, з-під якої жалюгідно стирчав тонкий синюватий ніс. Солових вів чекістів у своє сховище…

Усі троє швидко наближались.

«Куди вони йдуть? – подумав Олексій. – Невже до Дунаєвої?..»

Але група пройшла мимо.

«Дивно, – міркував Олексій. – Солоних привів чекістів саме сюди, в Маркасівський провулок. Отже, переховувався він десь поблизу. Випадково це чи ні?»

За кілька хвилин Олексій побачив, нарешті, і ту, через кого, власне, і підрядився в теслярі.

Він робив біля сарая козли для розпилювання жердин, коли на задній ґанок сусіднього будинку вийшла жінка у вишитій українській сорочці, синій шовковій спідниці і чепурних чобітках на високих підборах. Широка голуба стрічка скріплювала на її голові товсту косу, укладену короною. Поставна, крутотіла, по-котячому лінива в рухах, вона неквапливо розправила руки, витягаючи їх перед собою, і солодко позіхнула, від чого під сорочкою стиснено напружилися груди. На підрум'яненому обличчі її з тонкими смужками брів був вираз нудьги й чекання.

Олексій зрозумів, що це і є Дунаєва.

Стоячи за кущами акації, які росли вздовж тину, він міг добре розглянути її.

Жінка поволі обвела поглядом кущі, город, надвечірнє небо, потім спустилася з ґанку і, похитуючи стегнами, пройшла по подвір'ю.

– Ач попливла! – пролунало позаду Олексія.

Він озирнувся. Поруч стояла хазяйка.

– Чого задивився? – вона осудливо стиснула губи. – Гляди очі вилізуть.

Хазяйка причепурилася. Замість заношеної халамиди на ній була охайна спідниця і біла сорочка з широкими рукавами. Волосся покривала чиста ситцьова хустка. Тепер стало помітно, що в неї миловидне личко.

– Аякже, задивився, – зневажливо промовив Олексій. – На вулиці день, а вона вирядилась, немов на прогулянку, от і дивлюсь…

– Так і є, – зашепотіла жінка. – В неї що день, що ніч – усе одно. Інших справ нема, як причепуритися та погуляти. Одні чоловіки на думці.

– Чоловіки?

– Жах скільки! – жінка зробила великі очі. – Ні сорому, ні совісті в жіночки! Тільки ж в минулому році чоловіка поховала! Чоловік її у Денікіна служив. Його червоні поранили, він і лишився в Херсоні таємно, коли білі відступили. Думав за її спідницею відсидітися, а ЧК його тут і прибрало.

– Он як…

– Вона і півроку не прождала після його смерті, затріпала пеленою. Тепер з одним червоним льотчиком сплуталася, дивитись гидко! Та хіба він один!

Жінка сплюнула з серцем і, поправивши сорочку на грудях, промовила вже зовсім іншим тоном:

– Ходім, пообідаємо, я борщу наварила…

– Не треба, хазяєчко, не заробив поки що…

– Ще заробиш. На голодний живіт яка від тебе користь.

Йдучи обідати, Олексій, ще раз глянув на сусіднє подвір'я. Хазяйка перехопила його погляд. Ревниво сказала:

– Що ви за люди, чоловіки! Нюх у вас, чи що, такий на легку жінку! Диви! Тільки побачив, а вже очей не може відвести. І що в ній такого!.. Ти до неї сходи, вона добра, не відштовхне.

– Облиш, хазяйко! – з робленою ніяковілістю відмахнувся Олексій. – Спересердя ти на неї наговорюєш…

Він влучив точно. Жінка посатаніла.

– Не така? Та я її як облуплену!.. Та я, може, половини не скажу, що знаю! У неї тепер льотчик за постійного ночує, а крім нього, ще штуки три просто так ходять. Вночі подивись: ледве цей засне, вона шасть у город, а там уже чекають!..

– Хто чекає?

– Хто, хто! Такі ж, мабуть, як і ти, любителі!

– Ну, мені це ні до чого! – суворо вимовив Олексій. – Я таких жінок не поважаю. Від них одна морока і неподобство. Я цього не люблю!..

Він поспішив перевести розмову на інше, щоб відвернути увагу хазяйки. В думці Олексій вже вирішив будь-що лишитися тут на ніч і перевірити, чи правду говорить хазяйка.

В хаті він сів коло вікна, щоб ні на мить не спускати з очей вулицю. Біля стола разом з ними примостилась горбата бабуся з каламутними, немов пліснявою покритими, очима. Хазяйський синок дивився на Олексія з цікавістю, забувши про обслинений палець, який тримав у роті. Хазяйка метушилася, накриваючи на стіл. Відчувалось, що її хвилює присутність мужчини. Вона швидко рухалась по кімнаті, легко оберталась, обдаючи Олексія свіжим запахом хліба і домашнього мила, і без угаву розповідала про своє колишнє життя-буття, про чоловіка, про батьків, до яких вона думає перебратись, коли «фронт піде далі», бо самій «дуже сумно»…

Вибравши хвилинку, Олексій попросив:

– Хазяєчко, може, дозволиш на твоєму дворі заночувати? Зате вже завтра прямо з сонечком за роботу.

– Що ти все – хазяєчко та хазяєчко! – ображено сказала вона, – Либонь у мене християнське ім'я є. Зови Ганна. А прізвище моє Усаченко. Це по чоловіку. А від роду я Свиридова. Батько мій з-під Твері – це в Росії, біля самої майже Москви…

– То як же, дозволиш переночувати? – нагадав Олексій.

– Ночуй, – червоніючи і не дивлячись на нього, відповіла вона. – Місця вистачить.

– А мені багато не треба. Я на горищі пересплю – хіба погано? Там сіно, я бачив.

– Як хочеш…