Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 37 страниц)

Місто готувалося до оборони.

На допомогу повсталому Херсону прибув із Севастополя військовий корабель із загоном революційних матросів. Їх зустрічали по-святковому.

Альошка прибіг у порт, коли вже там зібрався величезний натовп городян. Люди заповнили пристанські сходні, хлопчаки обліпили паркани і дахи портових споруд.

Широкий, присадкуватий військово-морський загороджувач «Ксенія» повільно й урочисто розвернувся і, загнавши під пристанські палі скаламучену хвилю, пришвартувався. Оперезані навхрест кулеметними стрічками, кремезні матроси зійшли на берег. На їх поясах погрозливо брязкали гранати. Схожі один на одного, немов морські брати, моряки вишикувались біля пірса, красуючись виправкою і зброєю.

Хтось гукнув:

– Хай живуть чорноморці!

І натовп, вибухнувши вітальним ревом, кинувся до матросів. Поламавши стрій, їх обіймали, плескали по плечах. Командира загону, кремезного здоров'яка в широких брезентових штанях, заходились качати. Він злетів над натовпом, однією рукою притримуючи гранати і маузер, другою намагаючись ухопитися за когось з людей, які його качали.

– Стій! – сипло кричав він. – Стій, кажу, вашу мать!.. Дай слово сказати!..

Нарешті, йому вдалося вхопитися за високого вадонівського металіста. Тримаючись за його могутню шию, матрос зірвав з голови безкозирку, повиту двоколірною георгіївською стрічкою, і вигукнув:

– Привіт геройському Херсону! Дамо німцеві жару, уррра!..

– Уррр-а! – підхопив натовп.

У повітря полетіли шапки.

Матрос відпустив металіста і відкинувся на спину:

– Качай далі!..

І знову злетіли над головами його керзові солдатські чоботи, замелькала на тонкому ремінці дерев'яна кобура маузера.

Після короткого мітингу матроси вишикувались і просто з порту вирушили займати оборону туди, де в ковильному прихерсонському степу пролягли лінії окопів. Натовп проводжав їх через усе місто.

В той же день у Херсоні з'явились обірвані люди з гвинтівками, густо вкриті пилюкою. Деяких вели під руки, а то й несли на носилках, споруджених із жердин і шинелей. На запорошених бинтах чорніли плями крові. Це були миколаївські повстанці, яким вдалося пробитися до Херсона крізь кільце німецьких військ…

А наступного ранку на підступах до Херсона прозвучав перший гарматний постріл – підійшли німці!

Почалася нерівна боротьба за місто.

НА ВАРТІ

Силін покликав Альошку:

– Ось що, хлопче, мені з тобою розмовляти ніколи, тому без заперечень… Людей у пас мало, кожна людина на обліку, а штаб теж треба охороняти, правда? Так ось, із зв'язкових я тебе списую, і будеш ти вважатися в караульній команді. Ясно тобі?

Альошці було ясно: про те, щоб потрапити на передову, нічого й думати.

– Як же, товаришу Силін… – почав він.

Але той перебив його. Притиснувши долонею якісь папірці на столі, Силін сказав неголосно і рішуче:

– Питання ясне. Іди до Ващенка, начальника караульної команди, і доповіси йому. Все! – Глянувши на почервонілого від образи Альошку, він додав м'якше: – Не поспішай ти, друже Альошка, на той світ! Слово честі, не поспішай. Справ попереду – ой-ой!..

Сперечатись було марно.

– Єсть! – сказав Альошка, стиснувши зуби, і попрямував у караульну кімнату.

… Це було просторе приміщення на першому поверсі, де поряд з дощаними тапчанами з солом'яними матрацами стояли розкішні нікельовані ліжка, – перенесені сюди з готельних номерів. Посеред кімнати були поставлені в козли гвинтівки. На столах валялись солдатські котелки і різні недоїдки. Троє вільних від варти фронтовиків одягнені спали на ліжках.

Довгий, худорлявий добродушний начальник караулу Ващенко, побачивши Альошку, засміявся…

– Ага, засадили горобця за залізні грати, а йому б літати та літати… Нічого, ординарцю, звикай до дисципліни, така солдатська доля. Ну, сідай ї слухай, яка в тебе буде служба…

За годину Альошка вже стояв вартовим біля входу в готель.

Здалеку з заходу котився гарматний гуркіт. Там, на підступах до Херсона, було справжнє діло. Там бились на смерть чорноморські матроси, там боролися Костюков і Пахря, з якими Альошка встиг здружитися за цей час…

У місті було пусто, безлюдно. Вітер ніс пилюку і пісок по затихлих вулицях. Рідко з'являлися перехожі. Вони йшли квапливо, притискаючись до будинків, щоразу перелякано озираючись, коли від важкого артилерійського удару здригалася земля…

За той час, коли Альошка стояв на варті, якщо не брати до уваги запорошених ординарців, що ледве трималися на ногах від утоми, до штабу підійшло усього кілька чоловік.

Двоє селян – один бородач у зимовій шапці, другий, молодший, білявий, веснянкуватий і вислогубий, – спитали:

– Де тут більшовики, які керують усім ділом?

Виявилося, що вони приїхали на баркасах з Олешок, привезли продовольство і, повертаючись назад, можуть взяти поранених.

Альошка направив їх у канцелярію штабу.

Заплакана стара жінка прийшла дізнатися про долю своїх синів. Схлипуючи, прикриваючи хусткою зморшкуватий рот, вона скаржилась Альошці: «Пішли мої шибайголови, не сказавши й слова, а тепер невідомо, повернуться чи ні. Де тут начальство, яке знає?..»

Альошка сказав, що з начальства зараз нікого нема, всі пішли на передову, а сини жінки у свій час повернуться, хай не плаче.

Жінка спитала:

– А ти хто, синку, будеш?

– Вартовий я, – відповів Альошка, – штаб охороняю.

– Ось і моїх би поставили, – зітхнула жінка, – вони одчайдушні.

– Ідіть, матусю, додому, – сказав Альошка. – Чуєте? Стріляють.

І вона пішла.

Потім з-за рогу, з Успенського провулка, з'явився кремезний хлопець у довгій гімназичній шинелі і кашкеті, заломленому, як у старшокласників, на манір безкозирки. Він мимохідь глянув на Альошку і перейшов на другий бік вулиці. Альошка впізнав його: це був Віктор Марков, який вчився з ним в одній гімназії на клас вище.

«Чого вештається? – подумав Альошка, проводжаючи його очима. – Революціонер лабазний…»

У гімназії Марков вважався силачем і завжди був першим у бійках. Батько його мав млин за Дніпром і річкову баржу. Після революції справи Маркова-старшого зовсім погіршали, і він кудись зник з міста, а Віктор лишився у Херсоні з матір'ю. Альошка іноді зустрічав його на мітингах. Віктор носив чорну косоворотку і, траплялося, навіть виступав з промовами від партії соціалістів-революціонерів. Язик у нього був добре підвішений: він умів сипати красивими словами про врятування революції від анархії і більшовиків.

Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.

– Здоров! – сказав він, підходячи і широко посміхаючись. – Давній знайомий!

– Здоров, – буркнув Альошка.

– Ач який став! – сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру. – Не людина – арсенал!

Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:

– Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?

– Вартую.

– Що ж, справа потрібна. Закурюй. – Він дістав з кишені шкіряний портсигар.

– Не курю.

– Шкода. З цигаркою стояти веселіше. – Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись – Як це ти у червоні солдати потрапив?

– А що ж мені, з німцями, чи що? – похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? – подумав Альошка. – Чого пристав?..»

– Я не кажу… – Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму. – Але ж і тут безнадійна справа.

– Що?

– А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?

Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко.

– Ось що, – сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки, – іди собі. Тут стояти не можна.

Марков звів брови:

– Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас…

– Навіщо?

– Є дільце.

– Яке дільце?

За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.

– Так, дурниці, – відповів Марков, – з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.

– Прощай.

Марков кивнув Альошці головою і відійшов.

– Хто такий? – спитав, проходячи мимо, Ващенко.

– Так, один… У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав…

– Я його вдруге примічаю, – сказав Ващенко, – вештається тут! Ну, як служба йде?

– Яка це служба!..

Ващенко добродушно посміхнувся:

– Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.

Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.

Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись. Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінні кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.

Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.

– Ви тут, пане…

– Тихше! – спинив його чоловік. – Панів нема з минулого року, – сказав він повільно, чітко вимовляючи кожний склад. – Ви бачили нашу знайому?

– Ні, не вдалося.

– Чому?

– Зовсім не передбачений випадок: на варті біля входу стоїть хлопчисько, з яким ми вчилися в гімназії. Я не рискнув.

– Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?

– Я й сам не знаю. Треба почекати…

Чоловік у шинелі відкотив трохи рукав. На його зап'ясті, під сірим шинельним сукном, заблищав дорогий годинник на масивному золотому браслеті.

– Побачити нашу знайому необхідно в найближчі дві-три години максимум, – сказав він. – Не відходьте далеко. Виберіть момент, коли там буде більше людей і коли змінять цього вашого хлопчиська. Пам'ятайте: тільки дві-три години! – Він загасив цигарку об стіну будинку і хотів кинути, але, подумавши, поклав недокурок у кишеню. – Я надіюся на вас. Вас звуть Віктором… Вікторія – значить перемога. – Він посміхнувся тонкими, запалими губами.

– Я постараюсь… – відповів Віктор.

– Бажаю удачі. Ви знаєте, де мене розшукувати?

– Звичайно.

– Добре, я чекаю.

Не повертаючи голови, чоловік обвів очима вулицю, засунув одну руку за борт шинелі і, не прощаючись, неквапливо пішов тротуаром.

Тепер він здавався пораненим фронтовиком.

ПАНТЮШКА ДИМОВ

Альошка був незадоволений життям. За ті три дні, що хлопець ніс нудну і, як йому здавалося, нікому не потрібну службу в караулі, в нього притупилось відчуття того, що сам він бере участь у бойовій і славній справі оборони міста. Події двадцятого березня, перший бій біля поштамту, розгром збройового магазина – все це здавалося йому тепер далеким, туманним, як сон, наче в усіх цих подіях брав участь не він, а якась інша людина.

Тимчасом становище в Херсоні ставало загрозливим. Покінчивши з Миколаєвом, німці кинули на Херсон дві дивізії чисельністю понад 20 тисяч багнетів. Це майже втроє переважало сили захисників міста. Фронт поступово наближався до міських околиць. З кожним днем все виразніше чулася гарматна канонада.

Кілька разів над Херсоном з'являвся німецький літак і скидав листівки. Командуючий німецькими військами генерал фон-Мец обіцяв через кілька днів захопити Херсон і наказував припинити опір.

Бої точилися запеклі. Станції і села на підступах до Херсона – Снігурівка, Станіслав, Бобровий Кут, Олександрівка – переходили з рук у руки. Ряди захисників Херсона рідшали, а німці ставали все зухвалішими. Несподіваним рейдом біля станції Копані вони захопили великий обоз з фуражем, провіантом і боєприпасами. В місті говорили про зраду.

Про все це Альошка дізнався тільки із слів, кинутих на ходу ординарцями, які завжди поспішали, та з уривків випадково почутих розмов між штабними працівниками. Він почував себе чужим, непотрібним, і в ньому, разом з образою на Силіна, який одсторонив його від справжнього діла, назрівало бажання плюнути на все і втекти до Костюкова. Отам би він показав себе!..

Несподівано все змінилось, і Альошка опинився в гущі таких подій, про які він і не помишляв.

Почалося з того, що до Альошки в штаб якось прийшов його давній друг Пантюшка Димов.

Змінившись з чергової варти, Альошка попрямував на готельне подвір'я по обід – там, готуючись їхати на передову, куріла захоплена у німців похідна кухня. Одержавши скибку хліба і пшоняної каші в котелок, Альошка сів на кам'яну тумбу в кутку подвір'я і з'їв усе це без смаку. Кухарі задраїли казан, погасили вогонь і впрягли в кухню рябого коня. Похитуючи довгою трубою з залізним ковпаком зверху, кухня виїхала за ворота. Подвір'я спустіло, Альошка поплентався в караулку.

Перша людина, яку він зустрів, увійшовши в кімнату, був Пантюшка. Він сидів біля столу, тримаючи між коліньми коротку кавалерійську «драгунку».

– Еге, здоров! – радісно вигукнув Альошка.

Пантюшка підвівся назустріч. Альошка відразу помітив у ньому великі зміни. Насамперед Пантюшка був поранений. Лівий рукав його чорної перешитої з матроського бушлата куртки вільно теліпався: рука була підвішена на смугастій косинці. Пантюшка змарнів, під оком у нього темнів великий синець.

– Ти звідки взявся? – спитав Альошка.

– Не питай, – похмуро відповів той. – Скрізь був – цейхгауз брав, на передовій тинявся, ось прийшов…

– Що трапилося?

– Прогнали…

– Через руку, чи що?

Пантюшка не відповів. Мовчав, насупившись, потім сказав:

– Я в справі прийшов.

– Ну?

– Влаштуй мене, Альошко, до вас, хоча б… Ходжу, мов неприкаяний.

– От тобі й на! – здивувався Альошка – Та ти розкажи, що було?

Пантюшка сів на табурет, підозріливо поглянув на двох фронтовиків, що спали в кутку.

– І розказувати нічого… – неохоче почав він. – Як ми з тобою розійшлися, пішов я до батька та й кажу: приймай, кажу, у загін, та й годі. Либонь, кажу, чужих синів тобі не шкода!.. Ти мого батька знаєш. Вишкірився він на мене: я от тобі покажу, каже, кого мені шкода, а кого не шкода!.. А кулаки в нього відомо які – важчі за свинчатку. Ну, я зв'язуватися не схотів, пішов та й думаю: теж мені, революція, коли людині ходу не дають. Без вас обійдусь. Почав тебе шукати – не знайшов. Що робити? Дістав дрин залізний, сам, думаю, буду воювати. Всю ніч по місту вештався, приглядався до німців. Потім бачу: йдуть якісь фронтовики. Я за ними. Вони в засаду сіли біля цейхгауза, і я недалеко присів. На світанку, коли каша заварилася, ті фронтовики давай цейхгауз брати. Стрільба почалася, фронт! Німці тікати. Я за рогом примостився – тільки німець вискочить, я його дрином по касці – рраз! Він носом у землю. Другий вискочить, я й другого… Штук чотири німці уклав!..

– А ти не прибріхуєш? – спитав Альошка.

– Щоб я з місця не зійшов! – вигукнув Пантюшка.

А втім, він не утруднював себе доказами.

– Як взяли цейхгауз, я, зрозуміло, гвинтівку дістав і вже від тих фронтовиків не відставав. Хлопці хороші, командир у них, Павленко на прізвище, і мене не проганяли. Почав я з ними ходити…

– А сюди чому не заглядав? – спитав Альошка. – Не бачив я тебе.

– Сюди не ходив, щоб батька не зустріти. Та й звідки я знав, що ти тут… Ну, от. Потім, значить, пішли ми на передову. Ох, що там було, Альошко! Матроси німців гранатами глушать, як тих карасів! Я там, до речі, про тебе дізнався, що при Силіні перебуваєш, сказав один фронтовичок, молодий такий, зубастий.

– Пахря, мабуть?

– Пахря, вірно! Ми з ним по сусідству були. Ну, от. Учора ввечері, як трохи затихло, сіли вечеряти, раптом, невідомо звідки, йде!

– Хто йде?

– Та батько мій! До нього, розумієш, моя сестричка, Вірка, бігала, їжу з дому приносила: звичайно, плаче дурна і говорить про мене, що, мовляв, пропав, може, навіть убили десь. Батько, звичайно, в розпач. А тут хтось йому й скажи, що бачив мене на передовій у Павленка… Ну, звичайно, бере за груди і давай тут чистити, з душі в душу, це при всіх. Мені б змовчати, а я візьми та й бовкни: несвідома ти, тату, людина! І пре революцію загнув, що, мовляв, не розуміє… Ну, тут він і розійшовся. Он яку красоту під оком посадив, людям соромно показатися!..

– Та-ак, – протягом сказав Альошка, розглядаючи синець. – Приклав міцно.

– Це що! – поморщився Пантюшка. – Синець – ще б нічого, так він давай мене з передової гнати. І Павленку сказав, і іншим командирам, щоб не пускали більше… А там, Альошко, діла-а! Твій от Пахря із своїми пішов уночі на якесь особливе завдання; я б теж міг приєднатися, коли б не батько.

– Куди вони пішли? – з почуттям ревнощів спитав Альошка. Про загін Костюкова він звик думати, як про свій загін.

– Точно не знаю, – відповів Пантюшка, – казали, на якийсь залізничний роз'їзд. Тепер, Альошко, мені іншого виходу нема, як тільки сюди. Ти скажи, можеш влаштувати мене чи ні?

– Спробую. А як же з твоєю рукою? Не завадить?

Пантюшка стрельнув очима в куток і, знизивши голос, сказав:

– Рука – пусте! Дряпнуло трошки ще в перший день. Я її для краси підвісив, бо ж засміють на нашій вулиці, якщо дізнаються. А так кожному видно: поранений. А рука здорова!

Він витяг руку з пов'язки і покрутив нею в повітрі.

Це значно міняло справу. Альошка одразу відчув себе впевненіше: справжня бойова рана ставила Пантюшку в один ряд з бувалими фронтовиками. А тепер вони були в однаковому становищі.

– Хитрий ти, – засміявся Альошка. – Ганчірку свою зніми, Силін побачить, не візьме.

Пантюшка поквапливо, через голову зняв косинку, запхнув її в кишеню, підвівся, начепив гвинтівку.

– Ходімо!..

СУМНІ НОВИНИ

У маленькій канцелярії, де біля вікна сиділи тільки писарі, Пантюшку й Альошку обігнав ординарець. Влетів у штабну кімнату і грюкнув дверима. Альошка метнувся був за ним, але звідти пролунало: «Почекай!»

– Сідай, – сказав Альошка, показуючи на стілець. – Звільниться, тоді зайдемо.

Незабаром двері відчинилися, з кімнати вийшла жінка в чорній сукні, молода, сухорлява, з гладеньким, розчесаним на проділ жовтим волоссям. Мигцем глянувши на хлопців, вона сіла за друкарську машинку, що стояла на канцелярському столі біля дверей. Обличчя у жінки біле, повіки опущені, губи підібрані неприступно й презирливо. Це була друкарка Ради, вона працювала тут відтоді, як штаб переїхав у готель.

Пантюшка, глянувши на жінку, аж рота роззявив. Він смикнув Альошку за рукав:

– Альошко, це хто?

– Підожди! – відмахнувся Альошка.

Двері в штабну кімнату залишилися відчиненими. Звідти виразно долинали голоси:

– Де це трапилось?

– На самому роз'їзді… – важко дихаючи, говорив ординарець. – Хотіли вони оборону зайняти, а німці тимчасом сиділи, поховавшись на городах… Ось тут і почалося.

Альошка не встиг ще зрозуміти, про що говорять, але згадка про роз'їзд, куди, за словами Пантюшки, пішов загін Костюкова, раптом сповнила його тривогою, якимсь неясним передчуттям лиха.

– По порядку доповідай, як було! – сказали за дверима. По густому, з енергійною хрипотою голосу Альошка пізнав Попова – одного з членів Ради п'яти, більшовика.

– Було, значить, так… Пішли вони на роз'їзд, як наказано… Вдень наші ходили туди на розвідку, все навколо обшарили, німців не було…

– Німцям роз'їзд ні до чого, – пробасив хтось.

– Прийшли… Все навколо тихо, нікого не видно. Тільки стали оборону копати, а тут їх кулеметами з усіх боків і почали косити – засада!..

– Костюков живий?

– Де там! Тільки двоє і врятувалися, їх у лікарню Тропіних відправили. Один так уже зовсім конає. Люди кажуть – зрадили їх…

У Альошки аж дух перехопило. Він розгублено озирнувся, немов бажаючи переконатись, що це тільки вчулося йому, що цього не може бути… Пантюшка, блідий, дивився на нього круглими потемнілими очима.

– Чув?

– Чув… Я ж, Альошко, з ними хотів іти…

Альошка, не відповідаючи, провів долонею по щоці…

Вбили Костюкова… Як же це? Альошка згадав його кремезну, міцну постать, велике в зморшках обличчя з рудими. запорозькими вусами. Такого, здавалося, навіть повалити неможливо, не те, що вбити… А Пахря? Невже й він? Галасливий, завжди веселий Пахря з лукавими, ясними, немов краплини голубої води, очима…

Поступово, ніби здалеку, до Альошчиної свідомості почав доходити рішучий голос Попова:

– Зрада це чи ні – розібратися треба. Не це зараз головне. Якщо німці на роз'їзді, обстановка складається зовсім по-новому. Дивіться…

Крізь відчинені двері було видно, як у сірій від тютюнового диму кімнаті кілька чоловік схилилися над картою.

– Роз'їзд ось де… – говорив Попов. – Звідси прямий удар по нашому правому флангу, чому ми й хотіли укріпити його. Розумієте тепер, що загрожує? Коли німці тут натиснуть, до вечора чекайте їх у Херсоні.

Писарі біля вікна тривожно перезирнулися. Друкарка, зігнувшись над столом, розбирала чиїсь квапливі кривулі. За дверима кілька секунд мовчали, потім хтось невпевнено промовив:

– Людей сюди треба б…

– Де ти їх візьмеш, людей? – заперечили йому.

– Перекинути доведеться…

– Звідки?

Деякий час нічого не можна було розібрати: всі говорили разом. Коли настала тиша, почувся тихий голос Силіна:

– Чого кричати? Попов правильно міркує. Фланг не можна залишати відкритим – це факт. Звідки взяти людей? А ось звідки…

Силін запропонував перекинути до роз'їзду загін чорноморських матросів. Це, звичайно, дуже ослабить центр, але німці, як видно, втратили надію пробитись у центрі: ось уже другий день вони посилюють натиск на флангах, а на ділянці чорноморців – затишшя.

– Набили собі гуль, більш у центрі не полізуть, – спокійно, немов міркуючи про домашні справи, говорив Силін! – Залишимо тут заслон з кулеметами, і вистачить поки що. Хай матроси виб'ють німців на флангу, а потім їх знов у центр можна повернути…

Пропозиція обговорювалася довго, галасливо і, нарешті, була прийнята.

З кімнати Ради вийшли Силін, Попов, ще один із штабних – кремезний, похмурий на вигляд фронтовик Киренко і ординарець, який повідомив про загибель костюковців. Рухливий, чорнявий, у цивільному поношеному піджачку, Попов підійшов до друкарки.

– Пишіть.

Вона спокійно, як автомат, заправила в машинку два аркуші паперу, прокладені копіркою, очікувально поклала пальці на клавіші.

– Командирові революційного загону севастопольських матросів товаришеві Мокроусову, – почав диктувати Попов.

Силін, помітивши Альошку, підійшов до нього.

– Ти чого тут? – І, не чекаючи відповіді, сказав: – Буде до тебе справа, Олексію. Підеш зі мною в лікарню Тропіних, по дорозі розповім. Чув, Костюков з загоном у засаду потрапив?

Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.

– Так ось… Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? – Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.

– Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, – відповів Альошка. – Його батько на тютюновій фабриці дружину організував.

– Тимофій Димов?

– Так.

Силін уважно оглянув Пантюшку.

– Добре, хай іде з нами, – сказав він, – може пригодиться.

Пантюшка витер спітнілого лоба. Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..