Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 37 страниц)

СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА

І ось вони йдуть утрьох уздовж безлюдної Ганнібалівської вулиці: високий на зріст, широкоплечий фронтовик і два хлопчаки – довгов'язий білочубий Альошка в гімназичній шинелі з револьвером на поясі і кремезний, міцний Пантюшка, який повісив драгунку на плече стволом униз, що вважалося особливим шиком.

Весна, нарешті, вступила в свої права. Місто було залите надвечірнім сонцем. Тихий вітер приносив, аромати смоли, набубнявілих бруньок, видував з дворів запах вологої землі і прілого листя. Веселі горобці кублилися в пилюці на бруківці. І тільки безлюддя та гуркіт недалекої канонади нагадували про грізну воєнну долю обложеного Херсона.

Силін поводився дивно. Мовчки пройшовши кілька кварталів, він раптом озирнувся навколо і звернув в один з дворів. Тут було порожньо. В кутку двора, під голими деревами, стояли вкопані в землю круглий стіл і навколо нього – низенькі лавочки. Силін вказав на них хлопцям:

– Сідайте.

Сам сів навпроти.

– Ну, хлопці, наставляйте вуха, слухайте, що говоритиму!..

Очі його дивилися суворо, і Альошка відчув холодок між лопатками від передчуття, – що розмова буде справді серйозна і важлива…

– Справи, значить, такі… – почав Силін. – Тільки дивіться, хлопці, язики!.. – він підніс до рота стиснутий кулак.

– Ясно.

– Не маленькі, – вставив Пантюшка. Йому дуже хотілося сподобатися Силіну.

– Ну, це я так, про всяк випадок. Так ось, слухайте… Становище у нас зараз важке, людей мало. Німців разів у три більше. Набоїв невистачає. Погано! А повинні ми протриматися, поки допомога прийде. Але от яка почала спостерігатися штуковина: ледве в нас десь слабина – німці тут як тут! Ось, наприклад, Костюков з людьми… Йшли вони на чисте місце, німцями там і не пахло, а прийшли в засаду. Думаєте, спроста це? Неспроста! Хтось німцям дорогу вказує! А хто?.. Тут вона і є заковика. – Він помовчав, ворухнув кошлатими бровами і говорив далі, немов розмірковуючи вголос: – У штабі в нас буза, ходять всякі, кому не ліньки. Тут тобі й есери, і самостійники, одного бачив – так я точно знаю: колишній офіцер, монархіст, сволота! Днями попа спіймали, з німцями зв'язок підтримував. Самому мені ніколи зайнятися порядком, от і ходять… Коротше, хлопці, так. – Силін поклав кулаки на шерехаті дошки столу. – Треба того шпигуна зловити, який нас німцям видає. І ось тут потрібна мені ваша допомога! – Навалюючись грудьми на стіл, він твердо і пильно подивився на хлопців. – Слухайте: поки ви будете при штабі, треба вам придивлятися, хто приходить, з ким розмовляє, в якій справі. Якщо помітите щось підозріле – зразу до мене. Буває прийде людина, нічого в ній особливого, ходить ляси точить, а сама слухає, примічає й мотає на вус. Це – раз. А то, може, у неї зв'язок з кимось із штабних. За цим особливо стежити треба. Ворог у штабі – це останнє діло. Розумієте тепер, що від вас вимагається?

– Зрозуміло, товаришу Силін, – відповів Пантюшка.

– Далі. Діяти треба з розумом, щоб нікому й на думку не спало, чим ви зайняті. Зв'язок триматимете зі мною, ну ще з Поповим – він у курсі справи. Іншим – ні пари з уст. Коли що неясно, кажіть зразу, розтлумачу.

– Усе ясно, – знов запевнив Пантюшка.

Альошка промовчав. Він був розчарований. Значить, все-таки знову сидіти в штабі, а інші хай б'ються… Він стиснув зуби, подумав: «Втечу!»

Силін, помітивши жовна на Альошчиних щоках, сказав:

– Ти чого, Олексію? Не подобається? А я ж вам справжнє діло пропоную. Ти сам подумай: поки шпигуни ходять серед нас, ми перед німцями наче голі, з усіх боків нас видно. Через них Костюкова вбили, Пахрю, дружка твого, й інших… А скільки ще може загинути – думаєш про те? Ми їх на завдання посилаємо, а німці вже все наперед знають. І каюк, гинуть люди! Ось воно як…

Він потягнувся через стіл, міцно взяв Альошку за плече:

– Ти вдумайся, яка це важлива справа! Німці до нас розвідку засилають, а ми їм впоперек свою, щоб їх плани поламати. Я чому тебе вибрав та ось його? Ви хлопці молоді, на вас ніхто уваги не звертає. А саме це й потрібно. Хлопець ти грамотний, розумом бог не зобидив, тут ти зараз більше користі принесеш, ніж на передовій. Усій нашій справі допоможеш. Зрозумів, Олексію, га? – він поторсав Альошку за плече.

– Зрозумів, – сказав Альошка, – згоден…

– Справа ця небезпечна, – говорив Силін. – Шпигуни – народ відчайдушний, можливо, й битись доведеться. Щоб їх спіймати, сміливість потрібна, і тут теж треба мати, – він показав на голову. – Ясно тобі?

І, побачивши по очах хлопця, що той зрозумів, повірив, відпустив його плече, випрямився і заговорив по-діловому:

– Я зараз до лікарні Тропіних, побачити треба тих двох, що врятувалися, потім на передову. Ви повертайтесь назад у штаб… Тільки, хлопці, язик за зубами і щоб непомітно було, як і що!.

Він підвівся.

Пантюшка, який вже давно поривався щось сказати, зупинив його.

– Товаришу Силін, у мене є одна підозра з приводу шпигунів, я сьогодні в штабі побачив…

– Швидко, – посміхнувся Силін. – Не встиг прийти, а вже шпигуна розглядів. Ну, кого ж ти побачив?

Пантюшка почервонів.

– Ви не смійтесь, я правду кажу! Жінка у вас там сидить, білява така…

– Друкарка, чи що?

– От-от. Так я її знаю: це фон-Гревеніц, баронеса.

– Хто-о?!

– Фон-Гревеніц, кажу, губернаторська дочка!..

– Ти що, очманів, хлопче?

– Правда, товаришу Силін! Я її давно знаю.

Силін глянув на Альошку, наче питаючи, чи не здурів його друг. Але той розгублено дивився на Пантюшку.

… Не таке вже велике місто Херсон, і Альошці, його шістнадцятирічному старожилові, давно здавалося, що він знає в обличчя всіх людей, які його населяють. Ось чому, побачивши в штабі жовтоволосу жінку в темній сукні, яка спочатку теж здалася йому знайомою, він не замислювався над тим, де зустрічав її. Звичайно, десь у Херсоні.

Слова Пантюшки дали несподіваний поштовх пам'яті.

Якось – було це давно, коли Альошка вчився ще в четвертому класі, – спільний бал чоловічої і жіночої гімназій, влаштований «з нагоди дня ангела улюбленого монарха», відвідав херсонський губернатор барон фон-Гревеніц. Разом з ним приїхали п'ять офіцерів і молода дама – сухорлява, з блідою нездоровою шкірою, пухкими губами і пишним волоссям. На шиї і на руках у неї сяяли коштовності.

Офіцери, поблажливо усміхаючись, танцювали з онімілими від щастя і зніяковіння гімназистками. Даму запросив грізний інспектор міських училищ Льовушкін.

Вони зробили кілька кіл по залу. На плечах у дами розвівалася біла, з найтоншого газу накидка. Голову вона тримала нерухомо, трохи відкинувши назад, ніби розглядаючи вугрі на вгодованому обличчі інспектора. Після танцю дама підійшла до офіцерів, які стояли групкою, щось сказала їм, бридливо усміхаючись. Вони голосно зареготали і почали по черзі цілувати їй руку…

Незабаром усі вони поїхали.

Сухорлява дама була дочкою губернатора. Її звали Еліза фон-Гревеніц.

І ось, пригадавши штабну друкарку, Альошка вже не сумнівався, що вона і дочка губернатора – одна й та ж людина, хоч тепер ця жінка носила скромну сукню, а волосся зачісувала гладенько, як черниця.

Альошка був приголомшений. Пишна, блискуча, насмішкувата, вся немовби з іншого світу Еліза фон-Гревеніц і раптом – друкарка в штабі повсталих фронтовиків!..

Бачачи, яке враження справили на Альошку слова його приятеля, Силін насупився і знову сів на лаву.

– Ану, розповідай, що знаєш! – наказав він.

Історія Пантюшчиного великосвітського знайомства була нескладна.

Напроти другої чоловічої гімназії містився так званий спортінг-клуб. Колись на тому місці був велодром з дощаним, овальної форми треком, але оскільки любителів велосипедного спорту в Херсоні виявилося мало, господар велодрому трек розібрав, і на його місці поробили майданчики і натягнули сітки для лаун-теніса. Пантюшка ходив сюди, зрозуміло, не для того, щоб вправлятись у шикарній англійській грі. В спортінг-клуб його пускав знайомий сторож. Тут, подаючи м'ячі тенісистам, можна було заробити кілька п'ятаків, що було неабиякою підтримкою Пантюшчиного бюджету. В спортінг-клубі він бачив кілька разів молоду фон-Гревеніц. В короткій білій спідниці, худорлява, з голими ногами, вона грала в теніс з офіцерами місцевого гарнізону і з іноземцем віце-консулом паном Бодуеном, акредитованим у Херсоні, дуже високим на зріст, сухорлявим чоловіком з гладеньким, без зморщок, вузьким обличчям, сивими скронями і такими тонкими губами, наче їх зовсім не було. Зігравши кілька партій, пан Бодуен подовгу розмовляв з фон-Гревеніц не по-російськи і частував її англійськими цигарками…

Все це хлопці як могли розповіли Силіну.

– Оце так історія! – Силін міцно потер пальцями неголене підборіддя.

Він почав пригадувати.

– Її нам управитель готелю підсунув… Сказав, що вдова, раніше теж у нього працювала. Фон-Гревеніц? І прізвище якесь німецьке. Ну й справи!.. А смілива жінка! Адже її, напевне, знають у місті?

– Хтозна! – заперечив Пантюшка. – Жила ж вона не тут, тільки на літо приїздила. А коли приїде, частіше дома сидить, у спортінг-клуб тільки й ходила. Та й хіба такою вона була! Бачили: чорну халамиду натягла, очей не підводить… Я й то не відразу пізнав.

– Та-ак… – Силін, замислившись, кілька секунд дивився на збуджене Пантюшчине обличчя з синяком під оком. – Ось що, хлопці, – сказав він, – тут абияк не можна вирішувати. Перевірити треба. Якщо це шпигунка, значить вона з кимсь тримає зв'язок. Ви поки що і взнаки не давайте, але стежте пильно. Адже вона, здається, при готелі живе?

– При готелі, – підтвердив Альошка,

– Ходить куди-небудь, не помічав?

– Не знаю. Ні до чого було.

– А тепер треба дивитись. Тебе, Олексію, вона вже примітила, а Пантелеймон людина нова, так що хай на очі їй поки що не показується. Якщо прийде до неї хтось, галасу не здіймайте, а тишком-нишком за тією людиною простежте, куди піде, з ким зустрінеться. Зрозуміло?

Він підвівся і по-чоловічому міцно потиснув їм обом руки.

– Ну, хлопці, на вас уся надія. Велику користь принести можете!

– Товаришу Силін, а якщо вона втече? – спитав Пантюшка.

– Поки що не втече, думаю. Як сиділа, так і сидітиме. А я ввечері повернусь, тоді поміркуємо, що робити далі…

Він глянув на зачинені вікна будинку, що виходили на подвір'я, поправив ремінь на шинелі,

Я перший вийду, а ви хвилин через п'ять. Бувайте, хлопці, бажаю успіху.

Силін пішов до воріт. Перш ніж вийти на вулицю, він ще раз підбадьорливо підморгнув хлопцям.

Друзі перезирнулися. Пантюшка зітхнув:

– Ох, діла-а!

– Дивись, Пантелеймоне, якщо язик де-небудь розпустиш, уб'ю! – пообіцяв Альошка. – Я тебе до Силіна привів, я за тебе й відповідаю.

– За собою краще дивись! – відкопиливши губу, буркнув Пантюшка. – Щоб самому часом не влетіло.

МАРКОВ

Під враженням розмови з Силіним Альошка був готовий до найрішучіших і негайних дій. Але ні він, ні Пантюшка не думали, що починати свою нову діяльність їм доведеться так скоро.

Коли вони пішли з двору і попрямували до штабу, Альошка раптом побачив плечистого хлопця у гімназичній шинелі, який ішов попереду них, і впізнав Маркова. Альошка здригнувся. Несподіваний здогад промайнув у нього в голові. Напевне, Марков, цей купецький синок, недаремно вештається біля штабу. Альошка згадав свою зустріч з ним три дні тому, дивну розмову про німців, слова Ващенка про те, що Марков не вперше приходить сюди… Потім пригадав, що Марков хотів зайти в штаб, але чомусь передумав. Невже?!

Альошка мимохіть пішов швидше.

Проте Марков, минувши готель, повернув в одну з бокових вулиць, і Альошка заспокоївся.

Коли хлопці прийшли в штаб, Альошка завів приятеля в караульне приміщення, де в цей час нікого не було, а сам побіг нагору, в канцелярію, йому кортіло перевірити, чи справді друкарка – фон-Гревеніц.

Перед дверима він зупинився і постарався набрати заклопотаного вигляду. Друкарка сиділа на своєму місці біля кімнати Ради. Одного погляду на неї Альошці було досить, щоб переконатися: вона! Помилки бути не могло. Як він відразу не пізнав це бліде обличчя з ліловими мов від недосипання тінями під очима і бридливо опущеними куточками губ!.. Пані фон-Гревеніц на старій друкарській машинці, що страшенно торохтіла, друкувала бойові декрети Ради п'яти!

Альошка пройшов повз неї, промурмотів мовби сам до себе:

– А Силіна нема?.. – і, повернувшись, вийшов у коридор.

На площадці сходів він зустрівся… з Марковим.

У першу хвилину Альошка розгубився. Не знаючи, як поводитися, він хотів уже пройти мимо, але Марков сам зупинив його.

– Здрастуй! – сказав він, посміхаючись на весь рот. – Ти що, не впізнаєш?

– А… здоров, – промовив Альошка і покашляв, прочищаючи горло від раптової хрипоти.

– Добре, що я тебе зустрів! – бадьоро сказав Марков. – Я, признатися, навіть шукати тебе хотів! – він простягнув Альошці руку.

Той майже машинально потиснув її. Марков, здавалося, щиро радів їхній зустрічі.

– Слухай, у мене до тебе є справа. Ти не зайнятий?

– Ні. Яка справа?..

Марков узяв його за ґудзик шинелі і відвів убік.

– Справа ось яка, – таємниче заговорив він. – Я тобі все розповім. Ти тут своя людина, може порадиш, що робити… Розумієш: конфіскували батькове майно… Це загальне явище, я не заперечую. Я ж, тобі, напевне, відомо, сам революціонер… Але ми з матір'ю зараз дуже бідуємо, а мені сказали, що Рада п'яти видає якусь грошову компенсацію за конфісковані речі. Ти нічого не чув про це?

– Ні, не чув.

Марков з жалем зітхнув.

– Шкода. Коли брешуть відносно компенсації, то я просто не знаю, що й робити! Становище у нас катастрофічне, повір мені, в житті такого не було!.. Ну, добре, хай навіть не компенсують, але я розраховую виклопотати хоча б наш моторний човен. За законом, його взагалі не повинні були забирати… – Він почав гаряче доводити, що моторний човен для прогулянок не є знаряддям виробництва і тому не підлягає конфіскації…

Альошка дивився в його сірі шкодливі очиці, і в голові в нього вертілася думка: «Бреше… бреше… Що робити?.. Що робити?»

– Може ти порадиш, до кого звернутися? – спитав Марков.

– От що, – намагаючись говорити якомога спокійніше, сказав Альошка, – тобі треба прямо до кого-небудь з п'ятірки, такі справи тільки вони вирішують. Зараз нікого нема, хочеш – почекай.

– А це довго?

– Хтозна, точно сказати не можу. Іди в канцелярію і посидь там.

Марков швидко глянув на нього, відвів очі і, наче в роздумі, промовив:

– Мабуть, варто почекати…

Альошка сам одвів його в канцелярію і відчинив двері. Друкарка підвела і опустила голову…

– Ось тут і посидь, – сказав Альошка, – скоро хтось прийде.

– Спасибі тобі! – гаряче подякував Марков. – Я почекаю…

– Нема за що, – сказав Альошка. – Піду, діло є.

– Добре, добре, тепер я вже сам.

Альошка вийшов з канцелярії.

… По сходах він летів стрімголов, вихором увірвався в караульне приміщення.

– Пантюшко, швидше!

– Що таке? Що трапилось?

– Прийшов до неї один!.. Ти Вітьку Маркова знаєш? У якого моторка була!

– Ні!

– Зараз побачиш… Гімназист, зі мною вчився… Швидше, тобі кажу!

– Чого там швидше?

– Біжи на ріг, сховайся. Як побачиш, що він вийшов, іди за ним, а я слідом за тобою! Мене він знає…

Пантюшка сполошився, скочив на ноги, схопив драгунку.

– Швидше! – квапив Альошка. – Стій! Гвинтівку залиш, надто помітно…

– Та як же я без зброї?

– На біса вона тобі?

– Без зброї не піду! – вперто заявив Пантюшка.

– Тьху, дурень!.. – На столі валявся німецький ножовий багнет, яким різали хліб. Альошка ткнув його Пантюшці. – На, сховай під куртку. Та скоріше ж, чорт!

Він кинув драгунку на тапчан і виштовхнув Пантюшку з кімнати…

Що б не думав Альошка про Маркова, з яким би презирством не дивився на його буржуйське походження, він усе-таки відразу не міг повірити, що Марков працює на німців. Саме щоб перевірити гімназиста, відвів його до фон-Гревеніц. Друкарка тільки одну мить дивилася на Маркова, коли він увійшов, але Альошка встиг помітити, як холодне обличчя жінки раптом немов здригнулося і напружилось. І Альошчині підозри перетворилися на певність. Певність у тому, що фон-Гревеніц – шпигунка.

В Альошчиній уяві на таку зраду могла піти тільки людина, яка смертельно ненавидить революцію в усіх її проявах. А Марков називав себе есером і на мітингах виголошував революційні лозунги!..

Було від чого розгубитися!

Себе Альошка вважав більшовиком. По-перше, більшовиком був його батько, найвизначніша для нього людина на землі. По-друге, чомусь саме серед більшовиків траплялися люди, які викликали в ньому найбільше довір'я, – такі, наприклад, як Силін, – і те, що вони говорили про революцію, здавалося найпереконливішим з усього того, що йому доводилось чути на численних мітингах. Це була революція для нього, для Пантюшки, для Пантюшчиного батька, і разом з тим вона не підходила для Глущенка, що також говорило на її користь. У цієї революції був запаморочливий розмах. Весь світ повинен був запалати від неї. І Альошка з усією пристрастю молодої душі вірив у світову більшовицьку революцію.

В ті часи у Херсоні подвизалося багато різних партій, члени яких ладні були горло перегризти одне одному, доводячи, що саме вони і є єдині справжні революціонери.

Багато хлопчаків у Херсоні вважали себе есерами. Кожному лестило називатися революціонером, та ще й соціалістом. Альошка не дуже розбирався у партійних програмах. Він негативно ставився до есерів головним чином тому, що так до них ставилися дорослі більшовики. Але в глибині душі Альошка і есерам не міг відмовити в революційності: надто вже бучно виступали вони на мітингах.

І от виявилось, що есерівський прихвостень Марков працює на німців.

Слід було б добре подумати, порадитися із знаючими людьми… Але зараз Альошка твердо знав одне: ким би не був Марков, він – ворог, він зраджує людей, які проливають кров за революцію. І цього не можна допустити!

Коли хвилин через п'ятнадцять після зустрічі на сходах Марков вийшов із штабу, Альошка сидів на кам'яній тумбі біля воріт і складаним ножем стругав палицю. Він був без гвинтівки, револьвер висів у нього під шинелею.

– Ти тут? – сказав Марков. – Знаєш, я вирішив не чекати. Начальство, кажуть, не скоро прийде. Краще зайти ще раз. Тобі, звичайно, щиро дякую. Тепер я принаймні знаю, до кого звертатися…

Він заходився палко дякувати Альошці за співчуття, почав базікати про те, що колишні гімназичні товариші повинні допомагати один одному, особливо в такий важкий час… В очах у нього Альошка розглядів колючі насмішкуваті іскорки,

– Так я пізніше зайду… А можливо, завтра.

Альошка байдуже знизав плечима.

– Ну, бувай, спасибі тобі! Хороший ти хлопець!

– Будь ласка, – сказав Альошка.

Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.

«Задоволений, – подумав Альошка, – обдурив мене!..»

Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.

ЧОЛОВІК У ШИНЕЛІ

Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.

Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один – гімназист-старшокласник, другий – з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.

– Дивись сюди! – закричав гімназист. – Орел чи решка?

Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.

Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:

– Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?

– Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…

– Де ти його бачив?

Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.

– Бий мене сила божа, забув.

– Біжи за Марковим, – наказав Альошка. – Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…

І вони розійшлися.

… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.

Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний двір. Пробігши через нього, можна було зрізати кут. Альошка так і зробив. Він переліз через паркан, поминув якісь комори і вибрався до воріт. Ставши за ними, Альошка припав до вузької щілини над іржавою чавунною завісою.

Минуло з півхвилини, і він знову побачив чоловіка в шинелі. Той швидко йшов по протилежному боці тротуару. Порівнявшись з воротами, за якими причаївся Альошка, він раптом зробив крок убік і притиснувся до стіни за виступом одного з будинків.

«Що таке?» подумав Альошка, здивований і наляканий незрозумілими діями незнайомого.

Тепер він добре міг розглядіти його гладеньке, довгобразе обличчя, на якому найпримітнішим був рот – прямий і безгубий.

Почекавши хвилину, другу, незнайомий вийшов з свого укриття і оглянувся. Побоюючись, що за ним стежать, він явно хотів перехитрити свого можливого переслідувача. Якби Альошка йшов за ним, вони зараз обов'язково зустрілися б лице в лице. Спритно!..

Наука пішла Альошці на користь. Незнайомий ще кілька разів повторював свій маневр. Іноді він заходив у підворіття і подовгу затримувався там, Альошка терпляче чекав, стоячи в якомусь під'їзді. Знаючи, що поблизу більше нема прохідних дворів, він не боявся, що незнайомий зникне. Він почував себе мисливцем, який переслідує звіра. Це було схоже на гру, і чим більше хитрував незнайомий, тим глибше Альошка проймався свідомістю важливості того, що відбувається…

Попетлявши провулками, чоловік у шинелі вийшов на Потьомкінський бульвар і затримався біля пам'ятника Потьомкіну. Він обійшов його навколо, оглядаючи бульвар. Альошка сховався за дерев'яною крамничкою, що стояла на перехресті. Коли він виглянув, чоловік був уже в кінці вулиці. Очевидно, впевнений у своїй безпеці, він спокійно вийшов на Лютеранську і зник за чавунними ворітьми багатого білого особняка, який належав іноземному консульству.

Тепер можна було повертатися в штаб, але, поміркувавши, Альошка вирішив цього не робити. Марков щось передав іноземцеві, безперечно, шпигунські відомості. А для чого вони тому? Для німців? Тоді, значить, він або сам понесе їх, або пошле когось. Найправильніше було б нікуди не йти і подивитися, що буде далі!..

З другого боку, вештатись тут одному теж не годилося… День уже кінчався. Сизі димчаті сутінки обволокли місто. Вітер стих, і навколо стояла цілковита тиша, що не порушувалась навіть звичним гарматним гуркотом: німці вночі не воювали.

Альошка обережно обійшов особняк. Що робити? Де примоститися?

В особняку було два під'їзди: парадний – на Лютеранській, і чорний, який виходив у невеликий сад. Альошка вирішив спостерігати за тим під'їздом, який позаду будинку, і місце тут відлюдне та й незнайомий, здається, звернув саме сюди.

Поки Альошка вагаючись ходив біля особняка, в нього виникла думка, яка ще більше зміцнила його намір нікуди звідси не йти: коли відомості, одержані Марковим, потраплять до німців, у тому буде і його, Альошчина, провина. Адже це він сам, бажаючи переконатися, що Марков – зрадник, допоміг йому зустрітися з фон-Гревеніц! А відомості, напевне, важливі. Недарма цей іноземець ними зацікавився.

Позаду консульства, між деревами, стояла напівзгнила сторожова будка. Альошка зручно влаштувався в ній і через кругле віконце почав стежити за особняком.

Він чекав довго, може з півгодини, а може й з годину. Сутінки згустилися. Коли стало зовсім темно, Альошка помітив, що вікна особняка ледь-ледь червоніють: за щільними шторами горіло світло.

Втомившись чекати, хлопець вирішив глянути на парадний під'їзд. На всяк випадок він переклав револьвер з кобури в кишеню шинелі і, ховаючись за голими кущами акації, пробрався на Лютеранську. Парадний під'їзд був замкнений. Альошка вже зібрався повернутись на попереднє місце, коли від будинку на протилежному боці вулиці відокремилась темна постать з гвинтівкою і попрямувала просто до нього. Альошка стрибнув убік, не знаючи: тікати чи захищатися…

– Це ти, Альошко? – спитала постать Пантюшчиним голосом.

Альошка мало не скрикнув від радості.

– Я, я!

– Куди ти запропастився? Я вже годину тут блукаю!

– Ша! Йди за мною! – сказав Альошка.

Він привів друга до сторожової будки і зажадав докладно розповісти, як той опинився на Лютеранській.

Пантюшка йшов слідом за Марковим до Віттовської вулиці, всю дорогу не перестаючи думати про те, де він уже бачив цього підозрілого незнайомця у фронтовій шинелі.

Думав, думав і, кінець кінцем, пригадав. Спортінг-клуб, тенісні корти, фон-Гревеніц з голими ногами і її партнера – вузьколицього, стриманого в рухах іноземця, перед яким запобігала навіть така всемогутня в Пантюшчиній уяві людина, як хазяїн спортінг-клубу.

Віце-консул Бодуен – ось хто був недавній співбесідник Маркова!

Яким би несподіваним і неправдоподібним не здавалося це відкриття, Пантюшка все-таки ні на мить не сумнівався в тому, що він не помилився. До того ж після зустрічі з дочкою губернатора в штабі фронтовиків Пантюшка вирішив ні з чого на світі більш не дивуватися… Дійшовши до Віттовської вулиці, Марков зайшов у будинок номер п'ять.

– Він там живе, я знаю, – перервав його Альошка.

Потім Пантюшка повернувся в штаб. Альошки не було. Силін ще не приїздив з передової, фон-Гревеніц, як і раніше, сиділа на своєму місці: Пантюшка бачив її крізь замкову щілину. Тинятися по штабу без діла не хотілося, і Пантюшка пішов до віце-консульства шукати друга. Він не мав сумніву, що людина, за якою стежив Альошка, – Бодуен.

– Я вже думав, чи не прибив він тебе.

Альошка пояснив йому, чому вирішив лишитися тут.

– Іди до того під'їзду, – сказав він, – і добре пильнуй. Коли що, біжи до мене, щось придумаємо.

Пантюшці йти не хотілося.

– На біса, – сказав він, – час марнувати. Краще вже цю фон-Гревеніц стерегти…

– Іди, кажуть тобі! – розсердився Альошка. – Не розумієш, чи що? Марков йому якісь відомості передав! Коли проґавимо, Силін по голівці не погладить!

Пантюшка пробурчав щось собі під ніс, почекав і вислизнув з будки.

Майже в ту ж мить він увірвався знову і хрипко прошепотів:

– Там хтось ходить, Альошко!

Вони завмерли, прислухаючись.

Було тихо, як у льоху. І ось Альошка почув обережні кроки по вологій землі. Кроки віддалились, стихли, потім почулися знову.

Просто перед будкою, під деревом, зупинився чоловік. У темряві можна було побачити тільки, що він невисокий на зріст і кремезний. Чоловік повільно обвів поглядом усе навколо і, відділившись од дерева, попрямував до будинку. До хлопців донісся уривчастий стук, двері відчинились, і знову все стихло.

– Бачив? – промовив Пантюшка.

– Слухай, – зашепотів Альошка, – біжи в штаб! Може, Силін уже там… Якщо нема його, розкажи все Попову або кому хочеш. Хай ідуть сюди, тільки швидше… Я тут почекаю. Тільки мерщій, Паню, любий!..

Пантюшка більше не заперечував…

Лишившись один, Альошка дістав револьвер і для певності звів курок. Потім він вибрався з будки і став за кущами акації на такій відстані від будинку, щоб можна було бачити двері. Серце його гарячково відстукувало секунди, а вони тяглись, тяглись нескінченно, і він загубив їм лік. Зараз він мріяв про одне: тільки б Пантюшка встиг когось привести, перш ніж людина з'явиться знову!..

Сталося однак інакше.

… Прошурхотів засув, двері відчинились, випустивши вже знайому низьку постать, і зразу ж зачинились. Чоловік швидко пішов через сад. Коли він порівнявся з Альошкою, той вискочив з-за куща і крикнув високим зривистим голосом:

– Стій! Руки вгору!..

Чоловік присів від несподіванки і чорним клубком кинувся до дерев, які стояли купою.

– Стій! – закричав Альошка. – Стій, стрілятиму!

В ту ж мить попереду блиснуло: куля, просвистівши, обламала гілочку куща. Тоді Альошка почав стріляти в темряву, туди, де зник шпигун. Він тричі натиснув на тугий спуск. Пострілів у відповідь не було. Альошка почекав трохи (адже могло трапитися, що він влучив) і рушив уперед…

За деревами він побачив пролом в огорожі, через який втік ворог. Альошка вискочив на вулицю. Далеко, в кінці кварталу, він помітив ніби якийсь рух, вистрілив навмання, крикнув: «Стій!» – і в цю ж мить почув ззаду, в саду, тупіт:

– Альошко! – задзвенів голос Пантюшки. – Альошко, де ти?

– Сюди! – покликав Альошка. – Сюди, до мене!

У проломі показався Пантюшка, за ним – Силін, потім полізли фронтовики – тут було чоловік вісім. Серед них Альошка пізнав Попова в цивільному одязі.

– Де він? – насилу віддихавшись, спитав Силін.

– Не знаю… Сюди вискочив! – мало не плачучи, відповів Альошка.

– Здається, он там…

Вони кинулися бігти вздовж вулиці. На перехресті Силін наказав:

– Ващенко, Зуєв, Макаричев і ти, – він показав на Альошку, – праворуч. Решта за мною!..

Вони пробігли вулицю до кінця і нікого не побачили. Повертаючись, заходили в усі двори, обшарювали кожен куточок. Альошка до крові закусив губу. Дурень! Безмозкий дурень! Проґавив шпигуна. Чому не стріляв відразу, з-за кущів! Розуму невистачило?..

Біля консульства їх уже чекали.

– Нема? – спитав Силін.

– Нема, – відповів Ващенко. – Втік, собака!

Силін смачно вилаявся. Альошка зараз волів бути вбитим. Він почував себе винним за все…

Попов одвів Силіна вбік, і вони почали півголосом радитися. Потім покликали Альошку і докладно розпитали, як він вистежив незнайомого і який той з себе. Альошка як міг змалював його зовнішність.

– Точно, – сказав Попов, – сам пан Бодуен власною персоною! Ну, що будемо робити, Петре?

– Що робити? – похмуро пробасив Силін. – Як сказав, так і зробимо…

Біля обох під'їздів консульства Силін поставив по вартовому. Решті звелів іти за ним.

Вони піднялись на парадний ґанок особняка і постукали. Довго ніхто не озивався.

– Ламати, чи що? – невпевнено промовив Силін.

– Почекай! – Попов сильно вдарив у двері рукояткою нагана.

Нарешті в будинку залунали кроки, чоловічий голос спитав:

– Хто там?

– Революційна влада Херсона! – відповів Попов. – Відчиніть!

– Що вам потрібно?

– Обслідування…

– Приходьте вдень. Зараз усі сплять.

– Негайно відчиняйте! Інакше змушений буду застосувати силу!

З-за дверей донеслося шарудіння, бурмотіння. Заскрипів засув.