Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"
Автор книги: Олександр Лукін
Соавторы: Дмитро Поляновський
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 37 страниц)
Удень одинадцятого липня Брокман поїхав на автомобілі до Миколаєва в губчека. Наступного ранку він повернувся, викликав до себе всіх співробітників відділу військових справ та боротьби з шпигунством і наказав доповісти обстановку. Доповідав Величко.
За добу відсутності Брокмана сталася надзвичайна подія, в якій знову був замішаний начальник авіаційного загону Філіппов.
Льотчики одержали наказ розвідати і засікти вогневі точки противника, оскільки стало відомо, що до білих підійшло підкріплення. Виконати наказ з ряду причин можна було тільки під час артилерійської перестрілки.
Весь день літаки авіазагону стояли напоготові. Наша артилерія наполегливо довбала лівий берег, намагаючись викликати вогонь у відповідь, однак противник не відповів жодним пострілом. Уже почало смеркати, і Філіппов вирішив, що сьогодні обійдеться без польотів. Льотчиків він відпустив по квартирах, а сам з якимись дружками напився до нестями. Саме в цей час білі відкрили такий вогонь, якого не було ні разу, відколи врангелівський фронт наблизився до Херсона. Вони вели точний прицільний вогонь по нових позиціях нашої артилерії, яка тільки за день до того була передислокована.
В результаті їм вдалося накрити нашу плавучу батарею, що стояла на річці Кошовій, і вона затонула з усіма своїми стотридцятиміліметровими гарматами.
Коли Філіппов, проспавшись, дізнався, що сталося, він, ні з ким не погоджуючи своїх дій, підняв весь загін у повітря і довго запекло бомбардував скупчення човнів, приготовлених врангелівцями для переправи.
– Філіппов арештований? – спитав Брокман.
– Ні.
Брокман сказав Курліну:
– Їдь, достав його сюди на авто негайно.
Коли Курлін вийшов, Величко продовжував доповідати.
– Минулої ночі на березі знову була помічена світлова сигналізація. Вперше її побачили з тиждень тому в районі Забалки. Відтоді сигналізація кілька разів повторювалась. Засади і облави досі нічого не дали.
– Де вчора сигналили? – спитав Брокман, підходячи до карти Херсона, яка висіла на стіні.
Величко показав. Брокман обвів це місце колом і поставив усередині цифру «5». Чотири таких самих кола з номерами вже стояли вздовж дніпровського берега.
– О якій годині?
– Як і раніше, між дванадцятою і першою годиною.
– А що передають, вияснили?
– Дані про розташування нашої артилерії, – сухо покашлюючи, відповів худорлявий, окатий Табачников. – Білі завжди чудово поінформовані про всі зміни в наших позиціях… Об'єктивно перевага в артилерії на нашому боці, а користі ми маємо від неї набагато менше, ніж вороги, через особливість позицій… Їх батареї сховані в плавнях, а наші стоять майже на міських вулицях. Ми стріляємо, по суті, наугад, а вони засилають сюди одного шпигуна – і місто перед ними мов на долоні…
– Одного шпигуна? – перепитав Брокман.
– Цілком очевидно… Від нього вони і одержують орієнтири для стрільби.
– Але чи все робить один шпигун? Боюсь, що їх тут ціла зграя. Ось що я хотів сказати вам… – Брокман підійшов до стола і дістав з шухляди списаний на машинці аркуш паперу. – Кілька днів тому Філіппов одержав наказ з Миколаєва з усім загоном вилетіти в тил на нову базу. Я цей наказ скасував, як такий, що не відповідає генеральному плану воєнних дій, скасував самовільно і думав: буде галасу. Минає день, другий, тиждень, а галасу нема. І взагалі в документах з Миколаєва про той наказ ні слова. Незрозуміло… В Миколаїв я поїхав спеціально, щоб з'ясувати, в чому справа. І з'ясував… – Брокман переклав з місця на місце прес-пап'є, з силою засунув напіввідчинену шухляду стола. – Ніякого наказу Філіппову не булої Так, так, зовсім не було! Наказ фіктивний, підпис підроблено і тільки печатка справжня. Ось він.
Папірець пішов по руках. «Наказ» був оформлений на совість: вихідний номер, підпис начальника штабу і навіть якась неясна, але переконлива на вигляд помітка червоним олівцем у верхньому кутку навскоси.
– Повертаючись назад, я всю дорогу думав: для чого вони це затіяли? Припустімо, що Філіппов не показав би мені той наказ і полетів у Миколаїв… А там, до речі, сказано прибути четвертого липня о шостій годині нуль-нуль хвилин, тобто на світанку… Через годину, найбільше через дві підробку викрили б, і загін повернувся б у Херсон. Усе це вони, звичайно, розуміли. Значить, їм треба було вивести загін з Херсона на три-чотири години. Навіщо?.. Потім згадав: якраз четвертого на світанку білі робили спробу перейти Дніпро, пам'ятаєте?
– Правильно, четвертого.
– Ось і відповідь: хотіли позбутися нашої авіації на час переправи. Це перша причина. Але можлива і друга: я думаю, що самому Філіппову з його льотчиками на новому місці готувалась тепла зустріч. Могли б не повернутися назад.
– А Філіппова ви не запідозрюєте? – спитав Табачников.
Брокман відповів не зразу.
– Я особисто думаю, що Філіппов не зрадник. Міркуйте самі. По-перше, він міг не показувати мені наказу або, показавши, все-таки полетіти. По-друге, в бою він орел – нічого не скажеш. А по-третє, зрадник сів би на свою машину, махнув хвостом, і лови його в хмарах!.. З другого боку, звичайно, є підстави для недовір'я: багато став пити. Зазнався, Почуває, що замінити ніким. Ну, гаразд, усе це ми перевіримо. Який висновок можна зробити зараз? У Херсоні діє шпигунська група, в якої є агентура в штабі тилу. Губчека в Миколаєві вже зайнявся нею. Тепер тут… Часу в нас мало. Незабаром почнеться наступ, так що треба поспішати. Ось вам слід: сигнальник. Ганьба! Під самісіньким носом шпигун подає відомості про нас противникові! Знайти його, за всяку ціну! Ясно тобі, Величко? Кому доручиш виконання?
Величко, очевидно, вже думав про це.
– Вороньку і Михальову, – відповів він. – Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.
– Добре, – сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. – Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.
– Зробимо, – пробасив Воронько.
Олексій нахилив голову.
Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.
Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..
Повернувся Курлін.
– Привіз, – коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.
ДОПИТ ФІЛІППОВА
Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:
– Бажаємо здоров'я!
Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:
– На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.
Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.
Брокман вказав Філіппову на табурет.
– Сядь.
Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.
– Кілька запитань до тебе, Філіппов, – сказав Брокман. – Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?
– Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.
– Де ти одержав цей наказ?
– Як це де? В штабі, звичайно.
– В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?
– Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…
– Хто? Ординарець, кур'єр?
– Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?
– Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..
Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.
Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.
Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.
– Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?
Філіппов потер чоло.
– Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.
– Просто до цієї знайомої?
– Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.
– Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?
– Давно не давно, а тижнів два є.
– Як її звати?
– Дунаєва Надія.
– Де живе?
– Та для чого тобі, скажи на милість? – розвів руками Філіппов. – Чи відбити хочеш? Не вийде!
– Я питаю: де вона живе? – повторив Брокман. – Мені з тобою жартувати ніколи!
– Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.
Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.
– Поясни мені таку річ, – сказав Брокман. – Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?
– Що ти від мене хочеш, товаришу голова? – запально сказав льотчик. – Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…
– П'яний, чи що?
– Ну, п'яний!
– Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?
– Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. – Філіппов роблено посміхнувся, – Адже я тоді не один пив, сам розумієш…
– Ро-озумію! – промовив Брокман. – Тепер розумію.
Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.
Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:
– Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?
– Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?
Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.
– Ти хоч слова вибирай, – сказав він. – Досі білякам моя допомога боком виходила…
– І ще розкажи, – говорив Брокман, мовби не чуючи його, – як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?
– Боягузтвом мені дорікаєш?..
– Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?
Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:
– Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..
– Ну, ну, Брокман, ти легше!..
– Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?
– Що пив – моя провина, сказав Філіппов. – Тільки дурнем я ні для кого не був…
– Я з тебе провини не знімаю, – карбуючи кожне слово, сказав Брокман, – за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть – це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був зрадницький?
– Чув уже!
– Не те ти чув! У штабі і не думали перекидати твій загін у тил!
– Як так?
– А ось так!
І Брокман в кількох словах розповів про свою поїздку в Миколаїв і про те, що він там з'ясував.
Філіппов слухав, поклавши на коліна важкі руки. Він був вражений.
– Забув, у який час живемо? – говорив Брокман. – Скрізь вороги, за кожним кроком стежать, тільки й чекають, що хто-небудь спіткнеться. Їм наша авіація, як кістка в горлянці: руками її не дістанеш, кулею не зіб'єш… Та ось – знайшли засіб: самогонка!.. Коли вони затівали цю штуку з наказом, розрахунок у них був правильний. По-перше, Філіппов п'яниця. З п'яних очей не розбере, звідки вітер віє. По-друге, зазнався, начальство має за ніщо. Знахідка, а не людина! Життя ведеш розбещене, шляєшся по бабах. Іншого на твоєму місці, можливо, вони і вбити спробували б, а тебе – ні. Навіщо тебе вбивати? Адже тоді іншого призначать, стійкішого. А ти їм якраз підходиш. Ніби і є у червоних авіація, і немає її: в потрібну мить командир п'яний як ніч. І підсунути йому можна що завгодно…
– Досить! – глухо промовив Філіппов. Його засмагле обличчя стало землистим. – Досить, Брокман!..
– Ні, не досить, шановний! Доведеться тобі все вислухати! Довго з тобою панькались: орел, бачиш! Птах, а не людина, йому більше дозволено… Птах, та не той. Півень, а не орел! Ну, що мені з тобою робити? Під революційний трибунал віддати, чи що?..
Філіппов тільки пересмикнув плечима.
– Чого ж мовчиш? Нічим крити?
– Що тобі сказати, голово… – крізь зуби промовив льотчик. – Хочеш – віддавай до трибуналу. Заслужив… На цей раз заслужив, сам знаю… Але тільки я нічогісінько… Правда! Що ти так дивишся на мене? – раптом вигукнув він. – Не віриш?
– Не кричи, – тихо сказав Брокман, – від крику переконливіше не буде. З ким ти пиячив востаннє?
Філіппов назвав кілька прізвищ. Це були в основному відомі чекістам штабні працівники.
– А випадкових товаришів по чарці не було?
– Ні.
– Брешеш!
– Правда, не було…
– Так… Ще запитання, – сказав Брокман. – Ти розписувався в одержанні наказу?
Філіппов кілька секунд напружено дивився в одну точку. Ворушив губами, потім безнадійно похитав головою.
– Ні, не пам'ятаю…
– А Дунаєва не могла підсунути тобі, п'яному, той наказ?
– Куди їй! – відмахнувся Філіппов. – Вона жінка добра і дурна.
– А може, все-таки?..
– Ні, ні, не думаю.
– Хто тебе з нею познайомив?
І цього Філіппов пригадати не міг. Влаштували якось випивку по-домашньому, запросили знайомих жінок, прийшла і Дунаєва… З ким? Не до того було…
– Ну, досить, – мружачи від диму одне око, Брокман, немов прицілюючись, деякий час дивився на льотчика… – Вийди в коридор, посидь, викличемо, коли будеш потрібний…
Думки розійшлись. Воронько гримів:
– Судити сучого сина! Зовсім розперезався, думає, управи на нього нема!..
Величко вважав, що Філіппов – людина хоч і розбещена, але чесна, і що його слід не судити, а пробрати по партійній лінії.
Олексій погоджувався з Величком. Карати військову людину за дисциплінарні проступки – справа командування, а не ЧК.
– Я про інше думаю, – замислено промовив Брокман. – «Наказ» Філіппов одержав другого ввечері. Розписувався за нього чи ні – не пам'ятає; напевне, ні, а людини, яка приносила пакет, він найімовірніше взагалі не бачив. Пакет, очевидно, прийняла хазяйка. Треба б її допитати, може, хоч прикмети опише..
– Допитати недовго, – зауважив Воронько.
Величко, замислившись, дивився у вікно на зелену гілку акації, яка, хитаючись, звисала майже на підвіконня. Олексій, насупившись, почуваючи себе ніяково під допитливим вивчаючим поглядом голови, сказав:
– Я б цю жінку поки що не чіпав.
– Чому?
– За нею треба непомітно постежити. Того вечора вона була одна з Філіпповим… І я думаю: чи не навмисне вона його споювала? Ось і у вас, товаришу Брокман, був сумнів, що це вона підсунула пакет…
– Поки стежитимемо, багато часу мине, – заперечив Воронько. – А коли б знати прикмети, так я б того типа за день, за два зловив.
– Що – прикмети! – сказав Олексій, підбадьорений мовчазною увагою Брокмана і Величка. – Прикмети можна змінити, а коли Дунаєва шпигунка, вона все одно правди не скаже.
– Михальов має рацію, – заговорив Брокман. – У цій справі зачіпок мало: сигналізація на березі та історія з Філіпповим, і ставитися до них треба обережно. Якщо Дунаєва ні при чому, ціна її показань невелика: що вона запам'ятала з п'яних очей! Коли ж вона не така проста, як здається Філіппову, тоді її допит насторожить усю зграю, і з нею порвуть зв'язок. Я дотримуюсь такої думки: Філіппова ми зараз відпустимо.
Його арешт також може викликати підозру. Я подзвоню в штаб, скажу, що політичної підкладки в його діях нема, і хай вони роблять з ним, що хочуть. А ти, Величко, попередь його, щоб не базікав про нашу розмову. Коли питатимуть, хай говорить, що пісочили за п'янку, таке вже бувало не раз… А втім, я сам поговорю з ним. Тепер відносно Дунаєвої. – Він подивився на Олексія. – Раз надумав, сам і займись. Тільки пам'ятай: їй і приснитися нічого не повинно.
– Зрозуміло.
– Але все це справа другорядна. Ви мені сигнальника зловіть!
НІЧНІ СИГНАЛИ
План спіймання сигнальника був простий і, по суті справи, єдино можливий. Для кращого невистачало людей. Вороньку і так насилу вдалося зібрати тільки сім чоловік: Микиту Боденка, Федю Фоміна і п'ятьох хлопців з ЧОПу[5]5
ЧОП – частина особливого призначення при ЧК.
[Закрыть], бойових, але малодосвідчених.
Чопівців ще вдень посадили в засаду поблизу тих місць, де раніше були помічені сигнали. Решта повинні були з настанням темряви патрулювати вздовж берега. Розділилися попарно: Воронько з Боденком, Фомін з Олексієм.
Кола на карті голови, що відмічали місця сигналізації, тягнулися вздовж берега нерівним переривчастим рядком. Найгустіше вони стояли поблизу вадонівських верфей. Пусто було в околичному районі берега – на Військовому Форштадті – всього два кола. Тут, в найбільшому проміжку між колами, намітили першу ділянку патрулювання. Її доручили Олексієві і Фоміну.
Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному,
Воронько і Боденко взяли на себе велику ділянку: вадонівські верфі, Воронцовський спуск до порту і самий порт, а також базарний пустир на березі річки Кошової, яка широким рукавом підходить до Дніпра. Ці місця шпигун ще ні разу не використав, як і багато інших. Тимчасом тут, особливо на базарі, височіли руїни, які, на думку Воронька, були найзручніші для сигналізації…
Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному, зритому снарядами берегу, а вранці поверталися в ЧК, уникаючи зустрічі з Брокманом. За цей час на карті голови з'явилося ще два кола з цифрами 6 і 7.
– Може змінити місце? – запропонував Олексій.
– І не думай! – урезонював його Воронько. – Підождемо ще. Рано чи пізно, а він напореться!..
Четверта ніч випала беззоряна і тиха. Олексій з Федею Фоміним три години блукали вздовж Дніпра. Місце було пустинне, військами не охоронялось. Артилерія постріляла перед вечором і затихла. Повискували випадкові кулі, що залітали з-за ріки.
Прибережне, селище було дуже зруйноване артилерією, і жителі давно покинули його, перебравшись у більш спокійні райони, ближче до міського центра. Вітерець, насторожуючи, шелестів чимось на широких, завалених уламками пустирях. Пахло горілим. За пустирями скупчилися міські будинки, темні, немов заткані щільною, непроникною тканиною. Найменший вогник на їх фоні було видно здалека.
Чекісти йшли повільно, часто зупинялися і подовгу стояли нерухомо, стримуючи подих, немов бажаючи розчинитися в ночі, в її чорноті і тиші. Наприкінці третьої години обидва вже не вірили в те, що шпигун виявить себе сьогодні: його улюблений час, за розрахунками Олексія, давно минув. І все-таки, коли під ногами Феді Фоміна заскрипіла галька, Олексій так нагадав йому про серйозність моменту, що той потім довго тер бік… Як виявилось, це була не зайва обережність…
На одному з пустирів стояв низький, критий соломою дерев'яний амбар, що незрозуміло як зберігся серед суцільних руїн. Він стояв на горбку, обернений до Дніпра пустим трикутним провалом горища. Тут, на горищі, прикритий з боків солом'яною покрівлею, і влаштувався шпигун…
Першим виявив його присутність Федя Фомін, який ішов трохи попереду Олексія. Він ахнув від несподіванки, і Олексій, ще не зрозумівши, в чому справа, сердито зашипів:
– Тихше, ти, ходити не вмієш!..
І раптом звідкись збоку його неначе вдарив по очах короткий світловий спалах.
Олексій схопив Фоміна за плече і пригнув до землі…
Минуло кілька секунд і знову спалахнуло раз, удруге, втретє… Потім, після невеликої паузи, спалахи – то коротші, то довші – замиготіли безперервно. Тепер можна було розглядіти, що їх джерело – зовсім близько: до нього не було й півтораста метрів, і що це ліхтар, звичайний залізничний ліхтар з чотирикутним склом і огарком свічки, який коптив усередині. Ліхтар, очевидно, прикривали шапкою. Темрява плавно змикалася і розмикалася, пропускаючи акуратно відміряні порції неяскравого світла…
Олексій разом з Фоміним кинулись до амбара навпростець через пустир, не розбираючи дороги. Бігли великими стрибками, намагаючись не робити шуму, але це було неможливо. Під ноги раз у раз потрапляли уламки якихось дощок, чоботи в'язли в купах піску і щебеню…
Коли до амбара лишалося не більше п'ятдесяти кроків, пронизливий свист розрізав ніч – сигнальник був не один. Хтось стояв на варті. І майже одночасно тричі підряд хльоснули постріли. На горищі погасло світло. В тиші, що раптово настала, було чути тупіт, який швидко віддалявся.
Не зупиняючись і не відповідаючи на постріли, Олексій закричав:
– За ним, Федько, за ним!.. – І почув, як осипався щебінь під ногами Фоміна, що рвонувся в темряву.
Олексій підскочив до амбара. Він наспів вчасно: з горища стрибнув чоловік. Важко і незграбно, впавши на руки, він приземлився на купу гнилої соломи біля стіни і не встиг підвестись, як Олексій ткнув йому наганом у спину.
– Руки вгору!
Невідомий голосно, немов з переляку, ойкнув і рачки поповз убік.
– Руки вгору! – крикнув Олексій. – Стріляю! Той швидко підняв руки.
– Смирно стояти! – попередив Олексій. – Тільки що – вб'ю на місці!..
Переклавши наган у ліву руку, він обшукав затриманого і, на свій подив, не знайшов зброї. Нічого, крім якихось паперів. Олексій дбайливо сховав їх у нагрудну кишеню. Затриманий був середній на зріст і не дуже міцний. Без зброї він був цілком безпечний.
Олексій наказав:
– Йди вперед! Руки можеш опустити, але гляди!.. Стрілятиму одразу!
Той вимовив тремтячим, несподівано тонким голосом:
– Прошу пробачення… Ви проткнете мені спину…
І Олексій, який чекав опору, готувався до боротьби, відчув якесь дивне розчарування: зовсім не так він уявляв собі зустріч з шпигуном!..
– Уперед! – наказав він. – Без розмов!..
За пустирем вони зупинились. Олексій прислухався, чи не йде Фомін. Але того не було. Вдалині гримнули два револьверних постріли…
Через деякий час Олексій зустрів групу з п'яти чоловік, озброєних гвинтівками – червоноармійців із частини, що стояла на Військовому Форштадті, послали дізнатись, хто стріляв на пустирі…
… Тільки завівши арештованого в освітлений вестибюль ЧК, Олексій, нарешті, розглядів його. Це був веснянкуватий блондин років тридцяти, в цивільному одязі і у форменому кашкеті з технічним значком на оксамитовому околиші, які носили студенти й службовці будівельних відомств. Давно неголений, блідий до того, що на скронях і на горбочку тонкого довгого носа проступала синява, він злякано моргав водянистими очима. Дивлячись на нього, не вірилося, що це той самий шпигун, який з дивовижною спритністю і нахабністю під боком у ЧК подавав сигнали білим і через якого загинула плавуча батарея на Кошовій…
Величко й Курлін поїхали на Сухарне з оперативною групою.
Брокман був у своєму кабінеті, але до нього Олексія не пустив завжди скудовчений і галасливий шофер і ординарець голови Мишка Ганикін. Він лежав горілиць на широкій лаві, яка загороджувала двері в кабінет, і спав, накривши обличчя шкіряним шоферським кашкетом. Розбуджений Олексієм, він рішуче заявив, що до голови не пустить навіть самого члена реввійськради, що Брокман теж не залізний і треба дати людині виспатись хоч один раз. Те, що Олексій привів спійманого шпигуна, не справило на нього ніякого враження.
– Мало що! – заявив він. – Не скисне твій шпигун до ранку. Здай його Нікішину під розписку.
Після цього він ліг, накрився кашкетом і вже більше не озивався на докори Олексія.
Олексій відвів затриманого до коменданта, а сам побіг на річковий базар шукати Воронька.
На ґанку він зіткнувся із захеканим і схвильованим Федею Фоміним: другий шпигун утік від нього…
