Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)

ТИХИЙ ХУТОРОК

Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно – невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.

– Степіно, – сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. – Тут і пішки – рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!

– Далі й не треба, – Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. – А тобі я скажу, дядьку Огій, – напророчив він Кучеренку, – помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.

– Так я ж не військовий, – виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.

– Добре, довіз – за те спасибі. Прощай.

Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.

– Сховай гармату, – сказав Воронько Олексієві. – Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.

Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.

Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.

Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.

Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.

З того місця, де вони перебували, хутір було видно з кінця в кінець. Білі хати, схожі одна на одну, – в більшості п'ятистінні, з прибудовами, – стояли рядком уздовж дороги, повернувшись вікнами до Дніпра. Ліс розмашистим півколом відокремлював од іншого світу багату хутірську ділянку з городами і хлібними полями з одного боку і крутим схилом до річки – з другого.

Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

– Чого топлять, чого топлять? – бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. – Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

– Що робитимемо, Іване Петровичу? – спитав він. – Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

– Дідько його знає… – Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. – Лежи поки, відпочивай. – Він дістав годинника. – Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. – і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені хто як: в шинелі, бекеші, матроські бушлати, в галіфе різних відтінків, у цивільні піджаки і військові френчі; на головах – кашкети, папахи, безкозирки, гайдамацькі шапки із звисаючим червоним верхом. Один з вершників був одягнений зовсім не по сезону – в кожусі, другий – у чумарці, зшитій з попівської ризи, що сліпуче сяяла на сонці.

Це була банда братів Смагіних. А ось і вони самі, попереду загону: давній знайомий Олексія, – Григорій, – в бурці і студентському кашкеті, поруч – його брат у повній офіцерській формі, але без погонів, і третій – Марков… Олексій впізнав його, ще навіть не розглядівши обличчя, по кремезній постаті з опущеними прямими плечима, по якійсь особливій, одному Маркову притаманній звіруватій манері. При появі цієї людини в нього на мить завмерло серце і раптом застукало квапливо і сильно, мовби розгойдуючись на всю широчінь грудей…

Воронько ніколи не бачив Маркова, але він теж догадався, хто цей третій, що їхав попереду загону. Повернувши голову, спитав беззвучно:

– Він?..

Олексій мовчки кивнув.

Поблизу горба від строю відокремився один в бушлаті і кавказькій кудлатій шапці і, пришпоривши коня першим влетів у хутір, кричачи і розмахуючи нагаєм.

Хутір ожив, жінки у дворах забігали хутчіше, звідкілясь з'явилась юрба хлопчаків і з радісним вереском помчала назустріч вершникам.

Бандити проїхали так близько біля чекістів, що від знятої ними куряви почало дерти в горлі і в ніс ударив змішаний запах дьогтю, кінського поту і махри.

Прогула копитами земля, прокотилися тачанки, на одній з них серед купи мануфактури блиснув мідним боком самовар, і вся ватага в'їхала в хутір. Зразу стало зрозуміло, для кого старалися степінські господарки. Тини за кілька хвилин перетворилися на конов'язі, на кінських мордах повисли торби з вівсом, частину коней відвели на берег до розкладеного валками сіна, а бандити з'юрмилися в дворах, ближче до кухонь.

Ех, одну б роту сюди, тільки одну роту! Поставити кулемети на горбі, розкинути цеп за городами, відрізати лісову дорогу – і кінець Смагіним, жоден бандит не втік би від червоноармійської кулі!..

Але зараз про це можна було тільки мріяти і, лежачи на вершині горба, ціпеніючи від досади й безсилля, дивитись, як упевнені у своїй цілковитій безпеці бандити жеруть, чистять обмундирування, змащують колеса тачанок. Десь навіть заграла гармонія, але відразу ж обірвала: бандитам було не до веселощів.

Марков і Смагіни пішли в крайню, найближчу до лісу хату і не з'являлися. Олексій припускав, що для зустрічі з Діною Марков може приїхати з охороною, але що його супроводжуватиме вся банда в повному складі – йому і на думку не спадало. Що ж робити? Сиди тут хоч добу, хоч дві – все одно нічого не висидиш!..

А втім, з усього було видно: бандити не збираються довго прохолоджуватися на одному місці. Коней вони не розсідлували, тачанок не розвантажували. Чоловік п'ятнадцять спустилися на берег і щось робили біля шаланд.

Приблизно через півгодини з хати, в якій перебували отамани, вийшов обвитий кулеметними стрічками чоловік з чорною пов'язкою на оці і щось голосно гаркнув, змахнувши трійчастим нагаєм. Бандити хутко висипали з дворів, почали одв'язувати коней і зводити їх по схилу до річки. До самого берега вже був підтягнутий пором, на якому босий хуторянин укріплював довгі, як голоблі, просмолені весла. На пором вкотили тачанки, по одному завели коней. Коли пором був весь заповнений, його відштовхнули жердинами. Бандити на шаландах заїхали вперед і взяли його на буксир.

Нахабно, серед білого дня, банда братів Смагіних почала переправлятися на правий берег Дніпра, туди, де були розташовані її основні «інтендантські» бази. Мало не плачучи від досади і злості, Олексій думав про те, що Марков учетверте вислизає з його рук. Тепер шукай вітра в полі. Спробуй знайти його в куркульській глушині Великої Олександрівки! Ось він стоїть на березі поруч з Григорієм Смагіним, заклавши руки за поясний ремінь, щось втовкмачує йому. Весь він на виду, коли б гвинтівка – нічого не варто було б зняти, а з нагана хіба дістанеш!..

Наче вгадавши, про що Олексій думає, Воронько прошепотів:

– А твій не втече, згадаєш моє слово! Дивись, як він Смагіну настанови дає! Побий мене грім, якщо він не лишиться Федосову чекати!..

Виникали такі думки і в Олексія, але він з марновірства відганяв їх, щоб не наврочити…

Переправлялися бандити довго.

Пором тричі повертався, щоб знову взяти коней і людей. Нарешті, коли він відходив востаннє, на нього зійшов тільки Смагін. Воронько сказав правду.

З Марковим лишилося чоловік двадцять. Стемніло. Коли пором зник з очей, прямуючи до сигнального вогнища, яке палахкотіло на тому боці річки, бандити розійшлися по хатах…

Та радість Олексія від того, що Марков не поїхав, була дуже короткочасною. Нічого, власне, не змінилося. Двадцять озброєних головорізів охороняли його, і хоч всього лише двісті метрів відділяли чекістів од хати, де Марков влаштувався на ночівлю, був він, як і раніше, недосяжний.

Не гаючи часу, треба було щось придумати, а думки лізли в голову безглузді і фантастичні. Нарешті, Олексій запропонував такий план: він сам, не ховаючись, піде до Маркова і скаже, що Сева загинув і що його прислала Діна. Він допоміг їй втекти з міста, але вона чомусь застряла в селі поблизу Олешок (треба вигадати причину): ні на чому їхати, втомилася, захворіла або ще щось таке. Про себе можна сказати, що уцілів зовсім випадково: тільки приладнав міну в штабі, як його послали з якимось дорученням…

Воронько цей план забракував повністю. Коли з Олешок пощастило втекти хоч одному з поплічників Маркова, то бандитам відомо і про облаву на заїжджому дворі, і про арешт Федосової, і про провал усіх явок Крученого, і про те, що пекельна машина замість штабу червоних здійняла в повітря величезні хмари піску за містом. Хто міг це зробити, крім Олексія? Ніхто.

– Про Федосову він ще не знає, – заперечив Олексій. – Навіщо б він тоді лишався тут? Чекає ж її.

Воронько замислився.

– Ну, припустімо, не знає, – промовив він, чухаючи потилицю, – припустімо, він тобі навіть повірить. Поїдете ви по Федосову, не знайдете її, – і кінець. Ти станеш найкращим подарунком для бандитів. Вони на тобі за все відіграються.

– Нехай! – уперто сказав Олексій. – Нехай відіграються. Я все-таки встигну цю сволоту пристрелити. Хоч Марков не втече!..

– Ну й дурень! – без усякої поваги до товариша сказав Воронько. – Ач напланував! Віддати себе бандитам на потіху! Та вони ж не зразу вб'ють, ні-і, вони побавляться. Зірочок з спини наріжуть, п'яти підсмажать, а то й ще щось гірше… Не те, Альошо, не те! Якщо не візьмемо Крученого живим, так уже прикінчити ми його прикінчимо… Не додумалися ми з тобою гранатами запастись. Зараз би накидали в хату – і будь здоровий!.. А знаєш, гранати ми добудемо, їй-богу!

– Де?

– А ось у нього, глянь!

Білі мазанки, поблискуючи освітленими вікнами, проступали крізь темряву невиразними місячними плямами.

Тиша оповила хутір, і чорна імла наповнила двори. На дорозі було трохи світліше, і біля найближчої хати Олексій розглядів людину з гвинтівкою. Це був вартовий – за розмовою Олексій не помітив, як він тут з'явився.

– Тихше! – попередив Воронько. – Зажди трохи, хай поснуть.

Ще близько години лежали вони нерухомо, поки в хуторі одне за одним не погасли всі вікна. Вартовий спочатку ходив, потім сів на землю. Непомітний у темряві, він лише вгадувався на голому пагорку біля дороги.

– Рушай, Михальов, – прошепотів Воронько. – Будемо починати потроху. Через шлях перебирайся плазом. Я звідси зайду. Як доповзеш, глуши без розмов і, дивись, не зчиняй шуму!

Вони розповзлися в різні боки.

Олексій спустився по прямовисному зрізу горба і обережно пішов уперед.

Майже до самого хутора вздовж дороги росли кущі. За їх шелестінням не чутно було кроків. У тому місці, де юрб зрівнювався з полем, Олексій ліг на землю і поповз.

Лікті вгрузали в липкий грунт, френч наскрізь промок від роси, жорстка трава різала руки. Олексій повз довго, зупинявся, підводив голову, шукаючи поглядом вартового і Воронька, але не бачив ні того, ні другого. Та ось горб лишився позаду. Звідси було видно Дніпро, темний, ледве посріблений зірками. Олексій просунувся ще метрів на двадцять – двадцять п'ять і завмер, розпластавшись на землі. Десь зовсім рядом він почув рівне хриплувате дихання.

Переконавшись, що його не помітили, юнак підвів голову і побачив вартового. Олексій підповз до нього так близько, що тепер їх розділяло всього три-чотири кроки. Вартовий сидів на пагорку, підібгавши ноги, обійнявши затиснену між коліньми гвинтівку. Він спав.

Олексій підвівся на весь зріст, зробив ще крок і в ту мить, коли стрепенувся потривожений шарудінням вартовий, з усієї сили вдарив по його плоскій кубанці рукояткою револьвера.

Гикнувши, наче в нього перехопило дух, вартовий упав на бік. Олексій навалився зверху, затиснув йому рота.

– Готовий? – спитав, з'явившись з темряви Воронько.

– Здається, готовий…

– Поспішаєш ти, Альошо! – повчально сказав Воронько. – Преш, як оглашенний, мало не розбудив передчасно!

– Не помітив я його, – переводячи дух, винувато відповів Олексій.

Бандит був обвішаний зброєю: самих тільки пістолетів різних систем чотири – на ремінці через плече, за пазухою і в обох халявах чобіт, крім того – мисливський ніж, шабля, гвинтівка і чотири гранати. Весь цей арсенал чекісти не чіпали, зняли тільки гранати. Кожен узяв по дві.

Повільно, щоб не накликати на себе дворових собак, чекісти пішли на край хутора, де стояла хата, яку займав Марков.

Вони підходили до хати, коли трапилось те, в чому однаковою мірою були винні обидва – і Воронько, і Олексій. У них не піднялась рука добити приголомшеного бандита, і це була фатальна непоправна помилка.

Вартовий, здоровенний паруб'яга, полежавши на мокрій траві, опритомнів. Кубанка, очевидно, значно пом'якшила удар, завданий йому Олексієм. Отямившись, зрозумівши, що з ним сталося, він закричав не своїм голосом і заходився палити в повітря одразу з двох пістолетів.

Луснула, розірвалася над хутором тиша. Дружно завалували собаки. Загрюкали двері, подекуди посипалося скло. За хвилину з дворів уже виводили коней – їх не розсідлували навіть на ніч. По вулиці заметушилися сполохані тіні.

Воронько штовхнув Олексія до тину в колючі зарості бур'янів. Ніхто не звернув на них уваги. Бандити вирішили, мабуть, що хутір оточений червоними. Деякі кинулися на берег, до шаланд…

У такій метушні легко було добратися до лісу через городи, тим більше, що задум Воронька провалився – це було цілком очевидно. Але тут Воронько припустив другу помилку.

– Відсидимося! – твердо сказав він, коли Олексій потягнув його у ворота найближчого двора. – Зараз вони затихнуть. Це навіть на краще: побачать, що тривога марна, спокійніші будуть… А хочеш, іди, я сам упораюсь. Правда, йди, Олексію, навіщо двом рискувати!

– Заткни пельку! – грубо відповів Олексій.

Паніка уляглася досить швидко. Бандитам неважко було переконатися, що ніяких червоних біля хутора нема. З свого сховища під тином чекісти чули, як вони робили допит вартовому. Той нічого до пуття не міг пояснити. Що він бачив? Якусь неясну тінь, що несподівано виникла перед ним. Та й цей спогад Олексій вибив з нього.

– Спав, сучий син, на варті спав! – кричав хтось, мабуть головний, і картав вартового добірною брудною лайкою.

– Та ні, не спав я, їй-богу!.. – виправдовувався той. – Поглянь, яку вони мені гулю насадили!..

– От я зараз покажу тобі гулю!.. – І лунали удари.

Вартовий кректав і намагався щось довести.

– Почекай!.. – Олексій пізнав голос Маркова. – Пусти його. Потім поквитаємося. А ви… – це стосувалось бандитів, які з'юрмилися навколо, – хутко по дворах. Обшукайте кожен куток!..

Не змовляючись, Воронько і Олексій позадкували до розчинених воріт, заповзли у двір і, підвівшись на ноги, побігли до тину, який відділяв городи.

Усе могло обійтись благополучно, якби їм вдалося непоміченими перестрибнути через тин. Але на подвір'ї Олексій перекинув свиняче корито, посковзнувся у розлитому пійлі і впав, а коли підводився, на нього накинувся, давлячись від озвірілого гавкання, собака. Олексій відкинув його, але той знову вчепився за штани. Волочачи його за собою, Олексій дістався до тину. Але час був уже прогаяний.

На воротах з'явилися бандити.

Воронько був уже в городі. Він закричав:

– Стрибай!

І коли Олексій перевалився через тин, жбурнув у двір гранату, а слідом за нею другу…

Потім вони бігли по грядках, по жорсткій стерні хлібного поля…

Кулі свистіли навколо. Позаду, галасуючи, бігли бандити…

Чагарник на галявині впивався в обличчя, в руки, в одяг твердими жалами колючок. Чекісти пробралися крізь нього, і ліс прийняв їх у свою рятівну темряву…

ЗВОРОТНА ПУТЬ

– Мене, здається, зачепило… – сказав Воронько.

Вони швидко йшли, кваплячись вибратися з лісу до світанку. Ліс був невеликий. Вранці кінні бандити оточать його, і тоді втекти буде важко.

По дну того самого ярка, по якому вони вдень обходили хутір, чекісти дісталися до шляху на Олешки, але тільки наблизилися до нього, як почули кінський тупіт і звернули вбік. Ліс швидко скінчився. Деякий час вони йшли полем, перетнули сухий яр, знову йшли полем і, нарешті, заглибилися в якийсь невеликий гайок. Тут можна було вважати себе в безпеці.

– А мене зачепило, чуєш, Олексію… – повторив Воронько.

Останню третину шляху він ішов, важко ступаючи, згорбившись, піднявши плече, і якось незграбно, лівою рукою, притискаючи до тіла правий лікоть. Олексієві бандитська куля трошки подряпала шию. Ранка боліла, і хлопець мовчав, сердячись на Воронька за те, що трапилось. Якби той не надумав відсиджуватись у бур'яні, можливо, їм усе-таки., вдалося б прикінчити Маркова…

Воронько сказав утретє:

– Зачепило мене… – Помовчавши, додав: – Сядьмо, Олексію, подивитися б треба… Щось не зрозумію… – і раптом похитнувся, схопився за дерево і, з сухим хрускотом лущачи долонями кору, сів на землю.

Олексій злякався. Тільки тепер він збагнув, що така людина, як Воронько, не скаржитиметься та ще тричі не повторюватиме своєї скарги без дуже серйозних на те підстав.

– Що з вами, Іване Петровичу? – спитав Олексій, нахиляючись до нього.

Воронько, притулившись лобом до дерева, дихав з хрипом, і здавалося, ніби кожний віддих коштує йому величезних зусиль.

– Іване Петровичу!..

Воронько промовив, відпочиваючи після кожного слова:

– Подивись-но, Олексію… що… в мене… тут… – він указав на своє праве плече. – Сірники є?.. В мене візьми… в кишені…

Розгорнувши комір гімнастьорки, Олексій побачив при світлі сірника, що тільник Воронька чорний від крові. Він спробував стягти гімнастьорку.

– Ріж! – сказав Воронько. – Руки не підніму… Плювати…

Складаним ножем Олексій розрізав гімнастьорку і тільник до пояса. Шарячи пальцями по опуклих, липких від крові грудях товариша, він намацав трохи нижче ключиці рваний край рани.

Розірвавши сорочку, Олексій туго забинтував нею плече товаришеві. Потім сяк-так натягнув розрізану гімнастьорку.

– Йти зможеш? – спитав Олексій.

– Зможу, чого там…

Підвівшись на ноги з допомогою Олексія, він таки пройшов ще метрів двісті по м'якому схилу, сам спустився в яр і тільки тут, почувши десь поблизу дзюрчання струмка, винувато сказав:

– Альошо… водички б мені!

Коли Олексій, по дзюрчанню знайшовши струмок, приніс у кашкеті води, Воронько лежав на боці, зігнувши коліна і притиснувшись щокою до трави. Воду він випив жадібно, мокрим кашкетом втер обличчя й шию і знову ліг.

Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.

– Туго, Іване Петровичу? – здригаючись від гострого жалю до товариша, спитав Олексій. – Може послабити?

– Нічого… Чуєш, Олексію… – Воронько знайшов його руку, злегка притягнув до себе. – Йди в Олешки сам… Повернешся з підводою… А я тут почекаю…

– Куди! До Олешок двадцять верст!..

– До ранку дійдеш…

– Не залишу я тебе тут! – сердито сказав Олексій. – Біс його знає, що там в Олешках. Наші виїхали. Може там білі!

– Йди, Альошо… Йди, кажу!..

Олексій сів на траву, кулаками стиснув скроні.

В таке скрутне становище він ще ніколи не потрапляв. Ніч, поранений товариш, до Олешок мало не двадцять верст, а навколо ворожі куркульські хутори, поблизу Марков з бандитами. Нема сумніву, на світанку вони неодмінно почнуть шарити навколо, шукати їх. А якщо Марков догадається, хто тоді наполохав його, – облави не уникнути!..

Що робити? Йти в Олешки, як пропонує Воронько? Пішки по незнайомій дорозі, з обходами та поворотами раніше ніж до полудня не доберешся. А що в Олешках? Чекісти виїхали, війська на передовій, навіть Марусі – і тієї нема. Підводи теж не дістати. Кучеренко злякається, не поїде. Дядько Селемчук… А що він? Дядько Селемчук і так уже зробив усе, що міг… Ну, добре, припустімо, підводу він якось дістане – все одно раніше, ніж завтра вночі, сюди не повернеться. А що за цей час станеться з Вороньком?..

Єдина можливість: пробратися до Дніпра, в якомусь селі випросити або викрасти човен і спуститися за течією до самого Херсона – іншого виходу нема.

Олексій підвівся.

– Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу… Іване Петровичу!..

Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? – Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.

Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кромішньої темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.

Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.

… Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.

Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.

Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.

Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.

Воронько вмирав. Він вмирав важко. Життя міцно сиділо в ньому. Олексій не розумівся на медицині, але йому було ясно, що врятувати товариша може тільки швидка допомога. Все ж, що міг зробити для нього Олексій, це принести в кашкеті води, якщо вона трапляється на шляху, і тягти, тягти його на собі із згасаючою надією добратися вчасно, поки життя ще не зовсім залишило сильне і тепер таке немічне тіло товариша…

Обличчя Воронька вкрилося синюватою жовтизною. Вуса обвисли і здавались особливо чорними. Коли до нього поверталася свідомість, він просив залишити його, не займати, дати відпочити, а коли знову непритомнів, стогнав…

П'яти липли до землі, затерпли стегна, під коліньми з'явився гострий біль.

Олексій ступав налитими болем ногами, вдихаючи запах крові і просякнутої потом гімнастьорки Воронька. Кожний наступний крок здавався останнім, але він робив цей крок, за ним – другий, третій… десятий… сотий…

Проповзла, коливаючись під ногами, верста, друга… І Олексій втратив їм лік, боячись зупинитися, бо знав, що варто скинути Воронька і впасти на землю, щоб невистачило ні сил, ні, особливо, волі підвестися.

Наприкінці дня в глибоких сутінках він підійшов до якогось придніпровського села.