Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 37 страниц)

ЛІКВІДАЦІЯ

Інокентьєв помер у лікарні саме в той день і в ту годину, коли завершувалась ця нелегка операція.

Саме завершення її виявилося найменш складною справою, хоча підготовка завдала немало хвилювання і чекістам, і… Шаворському, причому хвилювалися вони з однієї і тієї ж причини: зберуться чи не зберуться на нараду отамани.

Отамани зібралися – п'ятеро із шести запрошених. Не приїхав тільки Заболотний. «У лісового звіра» було і справді звірине чуття…

З-під Бірзули прибув отаман Гулій, колишній сподвижник самого пана Петлюри. Серед бандитів українського націоналістичного напряму він вважався одним із найзапекліших.

Помітною фігурою серед самостійників був і гість із Подолії отаман Палій, який служив колись в армії гетьмана Скоропадського. В Одесу він приїхав залізницею з документами повітового землеміра.

Взагалі треба відзначити, документи в усіх, хто приїхав, були добротні, справжні документи, не «липа» якась: на справжніх бланках, з печатками. Постачав документи Лежин, і це було останнє, що він устиг зробити для Шаворського…

Поряд з двома «стовпами українського націоналізму» більш скромний вигляд мали Солтис з Ольгопілля, червонощокий, низьколобий бородань, і чепуристий, порівняно ще молодий Панас Киршуло, банда якого тинялась у Придністровських степах. Намагаючись здобути популярність серед населення, обидва галасували за самостійну Україну, але насправді ніяких таких особливих переконань не мали.

За Солтисом чомусь закріпилося прізвисько Хабарник, а Панас Киршуло був відомий головним чином тим, що мав жінок майже в кожному селі, яке відвідував. Час від часу котрась із жінок ходила до іншої в гості, била шибки в хаті суперниці, і, видерши одна в одної по пасму волосся, вони розставалися, так і не поділивши велелюбного отамана. А чутки про ці баталії потім ще довго гуляли по окрузі, потішаючи місцевих жителів.

Нарешті, п'ятим був Гуляй-Біда. Цього влаштовувала будь-яка влада: за роки громадянської війни він умудрився побувати в армії Петлюри, в бандах Махна і Григорьєва і в денікінських добровольцях. Його, сифілітика і п'яницю, зневажали навіть самі отамани.

Усіх цих людей об'єднувало одно: люта, непримиренна ненависть до Рад.

От яка компанія зібралась одного дня у тихому флігельку Ялисея Різничука.

А за день до з'їзду на тому самому дубку, на якому минулої ночі було доставлено зброю, в Одесу приїхав спеціальний представник «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Шаворський поїхав особисто зустрічати його на чотирнадцяту станцію Великого Фонтану.

Усе повторилося з початку: спалахнули ліхтарі на березі, їм відповів вогник у морі, потім з дубка, що підплив до берега, спитали про «скумбрію і камбалу» – і Максимов зійшов на землю. Це був високий на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, сивий, з короткими, певно, недавно відпущеними вусами. Його широкі, дуже густі брови майже зрослися на переніссі і були трохи підстрижені…

Доставили його на квартиру Баташова-Сієвича, де він і пробув до наступного вечора, радячись із керівною трійкою.

Спеціальний представник у першу чергу вимагав, щоб одночасно із з'їздом отаманів озброєні сили підпілля зробили вилазку в районі села Нерубайського. На зауваження Дяглова щодо нехватки боєприпасів Максимов відповів: поблизу кордону стоять наготові кілька шаланд із зброєю, які будуть доставлені сюди напередодні вирішального виступу. Мимохідь він натякнув, що саме йому й доручено перевірити, чи досить великі сили у Шаворського і чи варто ризикувати такою кількістю зброї, адже кошти, на які її закуплено, було не так-то просто витягнути із західних союзників. Тепер і вирішується, кому зброю віддати, – одеському білому підпіллю чи українським націоналістам…

– Простіше спуститись у катакомби і подивитися, скільки у нас народу, – запропонував Шаворський.

– Мене цікавить не кількість людей, а їх боєздатність, – заявив Максимов. – І сперечатися з цього приводу безглуздо: така неодмінна умова, поставлена закордоном.

Дяглов обережно спитав:

– Ви самі візьмете участь у вилазці?

– Запитання мені здається недоречним, панове! – відрубав Максимов. – Скажу відверто: якби ми були впевнені у ваших можливостях, то зброя вже давно була б тут. Треба довести, що ви її заслуговуєте. Проведіть вилазку – побачимо, на що ви здатні! До того ж прошу мати на увазі, що, крім усього іншого, це відверне увагу Чека від наради отаманів, на якій я маю бути присутній, до речі, разом з вами, полковнику Шаворський, – додав він багатозначно.

Члени трійки переглянулися між собою. Стало зрозуміло, що спеціального представника найбільше турбує власна безпека.

Однак суперечити справді не доводилося. Було вирішено, що завтра рівно о сьомій вечора Дяглов виведе із катакомб усіх повстанців, які мають зброю, захопить Нерубайське, постарається удержати його протягом півтори-двох годин і вже з настанням темряви з боєм відступить назад, у катакомби.

– Цього, я гадаю, досить, – сказав Максимов.

Наступного ранку один, чекіст, проходячи повз квартиру Баташова, побачив на вікні приліплений до шибки зсередини малюсінький обривок паперу. І до Нерубайського було таємно підтягнуто війська…

Задум Олов'яникова цілком виправдав себе: Шаворський з якихось джерел дізнався, що Арканов поїхав у відрядження, і це його ніскільки не стурбувало: таке вже бувало.

Удень він повідомив по явках, де до пори, до часу переховувалися отамани, що обстановка для наради сприятлива, і звелів зібратися у Різничука між дев'ятою і половиною десятої вечора, розраховуючи, що саме в цей час у ЧК почнеться переполох із-за провокації в Нерубайському.

Отамани і цього разу виявили виняткову дисциплінованість: усі прийшли точно в призначений термін. Тепер лишалося тільки зачинити мишоловку.

В анналах історії Одеської губернської надзвичайної комісії багато є більш складних і важко здійснимих операцій, проте жодна з них, мабуть, не була такою результативною, як ця. П'ять відомих отаманів, два головних керівники одеського білогвардійського підпілля і вісім більш-менш значних бандитів – таким був урожай, який зібрали того вечора одеські чекісти.

Їх завдання особливо спростилося, тому що охорону наради Шаворський доручив своєму випробуваному помічникові… Сивому. Всі вісім бандитів, які приїхали з отаманами як охоронці, були передані в його розпорядження.

Олексій розставив їх на досить значній відстані один від одного: одного біля воріт, трьох понад муром, що оточував графську садибу, ще трьох розіпхав по садку і тільки одного, дрібнішого, відвів до муру, що виходив на Ланжерон.

Шаворський особисто оглянув пости.

– Чому від моря тільки один чоловік? – спитав він. – Тут найнебезпечніше.

– Я сам тут буду, – заспокоїв його Олексій.

Шаворський пішов у флігель. Нарада отаманів почалась…

Чекісти акуратно зняли вартових. Одного за одним Олексій підводив бандитів до огорожі і казав:

– Спускайся вниз, за берегом слідкуватимеш. Тут невисоко, метрів зо два…

Ледве бандит злізав по муру в кущі, як там починалася коротка одчайдушна боротьба, і знову наставала безмовна тиша, тільки хвилі розмірено шуміли на Ланжероні.

Заминка вийшла тільки тоді, коли із флігеля несподівано вийшов Різничук. Олексій саме йшов по останнього вартового, що пильнував біля воріт. Різничук, який взагалі весь день поводився неспокійно (мабуть, передчував щось), ув'язався за ним. Олексієві довелося пристукнути його в кущах – нічого іншого йому не лишалося.

Через кілька хвилин графську присадибну ділянку оточили чонівці. Чекісти заполонили поляну перед флігелем, стали біля вікон. У саду з'явилися Олов'яников, Демидов і сам голова губчека Немцов.

Олов'яников звелів Олексієві викликати Шаворського.

– Можливо, компанію доведеться глушити, а цей мені потрібен живий і неушкоджений, – пояснив він.

У кімнаті з зачиненими і щільно завішаними вікнами було нічим дихати. Упрілі від жари отамани слухали «закордонного делегата». У гладкого Гуляй-Біди сонно злипалися повіки. Солтис колупав пальцем у бороді, а чорновусий самовдоволений Панас Киршуло розхитувався на стільці і скептично кривив рота.

Стоячи спиною до дверей, Максимов говорив, помахуючи кулаком:

– …. Назріла пекуча потреба до кінця знищити усі ворожі нам сили і створити умови для побудови міцної держави, з якою змушені будуть рахуватися західні країни. Така наша найближча мета. В майбутньому ми ставимо перед собою ще більш високі завдання…

Олексій навіть подумав: «Здорово викладає, по суті!» На обережний рип дверей усі підвели голови. Шаворський, який сидів рядом з Максимовим, стурбовано спитав:

– Що там?

Олексій знаком показав: усе, мовляв, гаразд, – і поманив його пальцем.

– Говоріть далі, – кинув Шаворський Максимову, – я на хвилинку. Ну, в чому справа? – спитав він, вийшовши в сіни.

– Із Нерубайського чоловік! Щось спішне…

– Де?

– Тут, у садку.

Шаворський швидко пішов до дверей.

Ледве він ступив на поріг, як чиїсь руки, обхопивши ззаду, затиснули йому рота, підняли, понесли. І незабаром, зв'язаний за руки й ноги, з кляпом у роті, він звивався в кущах, штовхаючи черевиками Різничука, що не прийшов ще до пам'яті.

До одного вікна чекісти підтягли кулемет.

– Приступаємо, – скомандував Немцов.

Тримаючи за пазухою «лимонку», Олексій знову зайшов у кімнату і сказав Кулешову (як неважко здогадатися, це був саме він):

– Готово!

Кулешов-Максимов ледве помітно кивнув головою і повернувся до отаманів.

– От, власне кажучи, і все, – промовив він. – Загальна картина зрозуміла, решту зрозумієте потім. Часу у вас для цього буде досить… А тепер, панове отамани, пропоную без шуму підняти руки: ви арештовані, будинок оточений.

Якби навіть розірвалась посеред стола бомба, то й це, певне, менше б приголомшило отаманів, ніж слова «спеціального представника», сказані неголосно, спокійним тоном.

Пальці заплуталися у Солтиса в бороді. Киршуло, втративши рівновагу, мало не впав на підлогу. У неповороткого Палія мимовільно розкрився рот. І тільки Гуляй-Біда, прокинувшись, безтямно кліпав очима, ще нічого не розуміючи.

Перший скочив з місця Гулій, величезний на зріст вусатий чолов'яга в сіряку. Мов бик, перекидаючи стільці, стрибнув до стіни, рукою він сліпо шарив на поясі, за звичкою намацуючи там револьвер, потім рука ковзнула вниз, у кишеню.

– Руку! – крикнув Олексій, піднімаючи гранату і підбором розчиняючи двері в сіни.

Напроти Гулія дзенькнула шибка, впала зірвана кимось важка портьєра, і у вікно просунулось гостроносе рильце «максима». Посипалися шибки і в двох інших вікнах флігелька. Всюди були чекісти.

В кімнату з браунінгом у руці зайшов Немцов.

– Іменем революції, – сказав він, – ви арештовані. Я голова Одеської губернської надзвичайної комісії Нємцові

Не було зроблено жодного пострілу.

Зате поблизу Нерубайського стрілянини було досить.

Те, що там відбулося, навіть боєм не назвеш.

Рівно о сьомій вечора Дяглов вивів із катакомб озброєних бандитів. Йшли вони весело. Вилазка здавалася їм майже безпечною прогулянкою, невеликою розвагою, що скрасить їхнє безпросвітне, вкрай остогидле життя в катакомбах.

Біля самої царини села із придорожніх кущів вийшов чоловік у червоноармійській формі. Він став посеред дороги і підняв руку.

Був він невисокого зросту. На світлій гімнастьорці палала червона розетка бойового ордена. Розставлені ноги міцно впиралися в землю.

І такою несподіваною була його поява, так впевнено і безстрашно чекав він на бандитів, що банда зупинилася в тривожному подиві.

– Хто такий?! – гукнув Дяглов. – Чого треба?

Недоречно і дивно прозвучало його запитання, звернене до самітного чоловіка, що перегородив дорогу величезній банді.

– Слухайте мене уважно! – наказав чоловік, навіть не вважаючи за потрібне особливо підвищувати голос. – Район оточений Червоною Армією. Я, воєнком полку п'ятдесят першої Перекопської дивізії, наказую вам скласти зброю і здатися! Тільки тоді ви матимете надію зберегти життя: беззастережна негайна здача…

Різко, ніби щось розкришилося, тріснув голос Дятлова:

– Упе-р-е-ед!

І, наче звільнившись від мани, бандити кинулися до комісара.

Воєнком долілиць упав на землю. Падаючи, крикнув:

– Вогонь!

Із палісадників, із канав, із-за парканів, з дистанції п'ятдесят кроків прямо в лоб банді вдарив суцільний гвинтівковий залп. За ним одразу другий і третій…

Найпершими були вбиті Дяглов і начальник штабу поручик Вакульський, які йшли на чолі колони: червоноармійці цілилися в них особливо старанно.

І все одразу вирішилося…

Бандити, що вже давно втратили бойові навички, без командування за кілька хвилин перетворилися в дику, знавіснілу юрбу, що безладно кидалася на всі боки. Навіть не думаючи про опір, вони одразу ж повернули назад. Але позаду них, одрізаючи дорогу до каменоломні, вже били жорстким фланіруючим вогнем червоноармійські кулемети. Бандити кинулися в єдиному напрямку, який залишили їм червоноармійці, – у відкритий степ. І тоді з-за села вилетіла кінна засада. Запрацювали клинки…

Усе було скінчено ще до того, як на розтривожений степ спустилася ніч. Білогвардійської зарази більше не існувало в Нерубайських катакомбах.

У цьому бою і загинув відважний комсомолець Олександр Грошев, веселий харківський друг Галини Литвиненко.

Під час вилазки він ні на крок не відходив од Дяглова, щоб у потрібну мить обезглавити бандитське військо. В перестрілці він був убитий…

БЕНДЕРСЬКА АВАНТЮРА

На похоронах Інокентьєва Олексій побачив, нарешті, Павку Синєсвитенка. Хлопчина йшов за домовиною, рябенький, змарнілий, з прилизаними вихрами, одягнений у чисту сатинову косоворотку. Дружини Інокентьєва, Віри Хомівни, не було: заслабла серцем.

Просту, оббиту кумачем труну чекісти на руках пронесли через усе місто.

Ішли за труною чонівці з гвинтівками, йшли робітники з заводів «Гана», «Анатра», «Рошета», йшли комсомольці в запраних сорочках і залізничники – колишні товариші Інокентьєва по роботі. Щільною групою трималися чекісти. На древках прапорів тріпотіли чорні метелики траурних бантів, і люди пристосовували кроки до розмірених звуків прощального маршу, що заполонив вулиці урочистою скорботою:

 
Ви жертвою пали в борні роковій…
 

Скупі, суворі промови були сказані над розкритою могилою, і трохи збоку від багатьох мармурових пам'ятників старого Преображенського кладовища виріс свіжий горбик і затонув під зеленою хвилею вінків, з яких струмочками збігали ясно-червоні стрічки: «… вірному синові партії…»

Олексій зачекав Павку біля кладовищенських воріт. Хлопчина поминув його, не впізнавши. Був він якийсь тихий, приголомшений, очі червоні. І гарячий, пронизливий жаль до цього маленького горюна, що за один місяць одразу втратив двох близьких людей, уколов Олексія.

– Павко!

Павка обернувся, подивився на високого незнайомого чекіста, що покликав його.

Потім на обличчі його, змінюючи одне одного, промайнули подив, недовіра, радість…

Він ступив крок уперед, спитав невпевнено:

– Дядько Олекса?

– Я. Здоров!

Олексій взяв хлопчика за плечі, ласкаво труснув. Павка дивився круглими захопленими очима. Таким він ще ніколи не бачив Олексія: нова гімнастьорка, туга наплічна перев'язь, галіфе, військовий кашкет з коротким козирком, майже біля коліна у відкритій ремінній кобурі – низько підвішений маузер. Оце чекіст!

Вони пішли поряд: Олексій – по бруківці, Павка – по бровці тротуару. Вважаючи, певно, що Олексій десь був і нічого про нього не знає, Павка нудним, безбарвним голосом розповів, що тата куркулі вбили за Роздільною, що дядько Вася (Інокентьєв) узяв його «замість сина», казав: «Чекіста з тебе зроблю», так і його теж вбили… Дуже не пощастило Павці в цьому житті!

– Знаєш що, Павле, – промовив Олексій, – давай разом жити!

Він узявся розписувати, як здорово вони заживуть: усе, що є, – пополам. Павка в школу ходитиме. У вільний час рибалитимуть. У Херсоні щуки – мов крокодили!..

Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:

– А тьотя Віра ж як?

– Яка тьотя Віра?

– Ну, дядька Васі дружина?

– А що, хіба тьотя Віра маленька?

– Ні, – сказав Павка, подумавши, – не маленька… Але як же вона без мене?

Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.

– Тьотю Віру не можна кидати, – солідно мовив Павка, – з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.

– Так не поїде ж вона, не захоче з Одеси виїхати…

– Куди не поїде?

– У Херсон, кажу ж тобі!

Павка злякано спитав:

– Виїжджаєте?

У його очах відбився переляк: Павку стомили втрати. Олексій зрозумів це і сказав:

– Невідомо ще. Але, можливо, доведеться. А тьотя Віра до нас у гості навідуватиметься. Це ж недалеко, Херсон. – Він обняв Павку. – Ну як, домовлено?

Павло довго йшов, утупившись очима в землю, похмуро відповів:

– Не можна її кидати, стара вона… Без мене тепер зовсім буде одна. Ви б не їхали, дядьку Олекса, жили б у нас, місця вистачить! – і з надією глянув на Олексія.

Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.

– Гаразд, – сказав Олексій, – побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.

В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.

За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.

Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…

Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.

Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…

Похмурого ранку, ледве розвиднілося, банду погнали до Дністра. Саме погнали, пильно стежачи за тим, щоб вона не розбіглася ще на румунській території.

Складалася банда з різних дезертирів і карних злочинців родом з Галичини, Буковини, Трансільванії, Бессарабії. Строкатий за національним складом (траплялися тут росіяни, українці, німці-колоністи, цигани, поляки) набрід понад місяць тримали в Бендерах: годували, поїли, а потім, озброївши до зубів, кинули на Україну ліквідовувати Радянську владу! Бандити охоче годувалися на французьку золоту валюту, але бойовим духом так і не пройнялися. Щоб довести їх до кордону, треба було добре пильнувати. Офіцери гасали верхи, розмахували пістолетами, на всі заставки лаяли непристойними словами тих, що відстали, і, кінець кінцем, усе ж доставили банду на кордон у повному складі.

На човнах і вбрід вона переправилася через Дністер напроти халупи поронника Мартина Солухо і тут же здобула першу і єдину перемогу.

На кордоні було тихо. Щоб не сполохати бандитів, знаючи, що в придністровських селах вони мають багато спостерігачів, прикордонники до певного часу навмисно не посилювали охорону. За їх розрахунком, попереду було ще дві доби.

Поблизу Бичків була невеличка прикордонна застава, що налічувала всього одинадцять бійців, якими командував молодий начальник застави Микита Лук'янов. Коли бандити почали переправу, він послав одного бійця по підмогу і з десятьма бійцями прийняв бій.

Їх було одинадцять, усього одинадцять молодих хлопців, і на кожного припадало понад двадцять озвірілих білобандитів!..

У перестрілці було вбито п'ять чоловік, решта, розстрілявши всі патрони, витративши останню гранату, піднялися в атаку і, скошені кулеметним вогнем, усі як один наклали головами на пологому березі Дністра.

У Бичках бандити захопили члена волосного виконкому більшовика Жежка і голову комітету бідноти демобілізованого червоноармійця Толчева. Їх повісили на акації, зірвали одяг і поглумилися над ними страшно і мерзенно…

Банда розділилася. Частина її на чолі з Пшонником рушила у Паркани, щоб з'єднатися з тамтешнім підпіллям, друга, менша частина, очолювана Нечипоренком, пішла в село Плоски, де її чекав Цигальков із своєю братією.

Але в Плосках Цигалькова вже не було. Банду його було знищено буквально за годину до прибуття Нечипоренка. Відбулося це таким чином.

Попереджені заздалегідь Галиною Литвиненко, прикордонники підтягнули до Плосок два ескадрони з кулеметними тачанками. Додержуючи єдиного плану, вони не збиралися зав'язувати бій з бандитами до умовленого часу, але трапилося так, що поблизу села сама банда напоролася на них. Чи то з п'яних очей, чи сподіваючись протриматися до приходу Нечипоренка, Цигальков виявив несподівану хвацькість і обстріляв прикордонників. Троє бійців були поранені. Однак ескадрони почали відходити.

Цигальков вирішив, мабуть, що здобув перемогу, і, натхнений успіхом, кинувся переслідувати прикордонників.

– Ех, що буде, те й буде! – сказав командир загону. – Ще цього бракувало, щоб від бандитів тікати! – і скомандував атаку.

Протягом двадцяти хвилин порівняно нечисленну банду було знищено до останнього чоловіка.

То було грубе порушення наказу, що загрожувало надто гарячому командирові загону великими неприємностями. Але доля цього разу була за нього. Тільки-но закінчилася січа, прискакав зв'язковий з донесенням про події в Бичках і з наказом іти назустріч групі Нечипоренка і ліквідувати її.

Ескадрони виступили негайно. З новою бандою вони зійшлися верст за п'ять від Плосок. Розгорнувши стрій, прикордонники зім'яли і розігнали її по степу. Тільки Нечипоренку, а з ним ще кільком кінним бандитам, пощастило відірватися од переслідувачів і поскакати в напрямі Тирасполя, де події набували більш складного характеру.

У Парканах група Пшонника одержала велике підкріплення. В містечку спалахнув заколот, який давно готувався білобандитами, до якого приєдналися куркулі з навколишніх сіл. Коли бандити підійшли до Тирасполя, їх вже було близько семисот чоловік. Вони з боєм зайняли передмістя Тирасполя, але тут і захрясли, зупинені загоном чекістів і робітничим комуністичним батальйоном.

На тісних вулицях Кріпосної Слобідки розривалися гранати, кулеметні черги продірявлювали паркани, нерівними пунктирами обколупували білі стіни хат, і вже в кількох місцях безбарвним на сонці полум'ям горіли солом'яні покрівлі, коли підійшли нарешті частини п'ятдесят першої дивізії.

Ешелон зупинився в степу, не доїжджаючи до Тирасполя: попереду була зірвана залізнична колія. Кидком, подолавши відстань майже в десять верст, червоноармійці з маршу вступили в бій.

Притиснуті до Дністра, бандити хотіли було врятуватися плавом. Їх накрили щільним кулеметним огнем, і на румунський берег вибралися не більше трьох десятків чоловік. Серед тих, що врятувались, офіцерів не було. Гукалова захопили живим, решта полягли на нашому березі, і тільки Нечипоренко, спійманий кулею вже на середині ріки, назавжди заспокоївся на мулкому дні неширокого тихого Дністра…