Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 37 страниц)

КУСОЧОК «СТРОКАТОЇ» ІСТОРІЇ

Бездіяльність ставала нарешті тягарем. Місто Олексій уже знав, фотографії, залишені Інокентьєвим, було вивчено до останньої рисочки, риболовля набридла, і якщо юнак тепер і ходив з Павкою в порт вудити рибу, то лише для того, щоб скоротати час і поповнити їхній більш ніж убогий раціон. Від Синєсвитенка Олексій довідався, що Олов'яников давно приїхав. Але це не внесло в його життя ніяких змін.

Синєсвитенко приходив додому пізно. Він очолював групу активістів, які збирали серед робітників речі для обміну на продукти. На заводі сільськогосподарських машин готувались поїхати в хлібні місця.

Синєсвитенко ледве тягав ноги. На вилицях плямами пашів рум'янець. Ночами він надсадно кашляв і спльовував у ганчірку. Їв мало, неохоче, ніби через силу.

– Згориш, Петре, – сказав йому якось Олексій, – не можна так.

– Не згорю, – відмахнувся Синєсвитенко. – Від мене самі кістки лишились, а кістки не горять, тільки тліють… Завод треба відбудовувати, а в людей руки не піднімаються. Ось продуктів добудемо – повеселішають… Загін зібрали, – розказував він, сьорбаючи сочевичний суп. – Махнемо кудись у напрямку Роздільної з куркульнею торгуватися. В губкомі обіцяли обоз. Ще розмова була про охорону заводу. А я вважаю, не завод треба охороняти, а робітників. Блатні шастають по місту, як у власній малині. Чи довго так буде?

– Недовго, – впевнено сказав Олексій, згадавши мітинг в Оперному театрі, – за них міцно взялися.

– Пора! Коли б моя воля, то я б видав закон – стріляти їх, де зустрінеш, без мороки, як собак скажених… Не знаєш ти, Олексію, що коїлося в місті при Мишці Япончику!..

Дещо Олексієві було відомо. Про Мишку Япончика та його банду ходило багато чуток.

Низькі кособокі будиночки, двори, пропахлі смородом стаєнь і стічних рівчаків, невимощені вулиці, задушливо курні влітку, а восени затоплені невилазною грязюкою – такою була до революції Молдаванка, район одеської бідноти, убогих халуп, нічліжних будинків, роздрібних крамниць і державних «монопольок». Населяли її багатодітні сім'ї візників, ремісників, портових робітників. Тут осідав різний прийшлий люд, найчастіше голота нещадима, яку тягнули в Одесу тепле сонце і надія прохарчуватися біля порту. Вбогі, безпросвітні злидні панували на Молдаванці, і в них процвітала кримінальщина.

Молдаванка створила свій особливий вид нальотчика, що діяв у діловій змові з крамарями, баришниками, власниками візницького промислу та постоялих дворів. Наліт, пограбування, купівлю і продаж контрабанди вони підносили на високий рівень ремесла. Багато хто з нальотчиків пізніше відкривав власне «діло» – крамницю, візницьке господарство чи розважальний заклад.

Молдаванські дітлахи грали на пустирях «у нальоти». Бандити хвилювали їхню уяву. Нальотчики жили розкішно вдягалися строкато, з крикливим провінціальним шиком, і роз'їжджали на лихачах. Це були люди, що зуміли вирватись із навколишніх злиднів і піднестися над ними.

Їхнім ватажком і проводирем був син биндюжника з Госпітальної вулиці Михайло Вінницький, прозваний Япончиком за вилицювате обличчя і чорні розкосі очі. Чутки приписували йому незвичайні по сміливості й зухвальству нальоти. Видно, серед таких, як сам, Япончик і справді був незвичайною фігурою. Хитрий, вольовий, зухвалий, він зумів згуртувати зграю з найзапекліших молдаванських бандитів. Поступово весь кримінальний світ Одеси визнав його своїм ватажком. Поліція була в Япончика на відкупі, закон соромливо обходив його стороною, оскільки з політикою він не мав нічого спільного, і дорога йому була заказана лише в ті квартали, де проживала одеська знать. Але хіба і без цих кварталів мала Одеса?

Люди Япончика проникали всюди. Вони наводили жах на одеських скотопромисловців, власників магазинів, купців середньої руки, і ті покірно платили Мишці щедру данину, відкупляючись од нальотів на свої контори та лабази.

Скандальна популярність Япончика була велика. Цей кремезний вузькоокий дженджик у яскраво-кремовому костюмі і жовтому солом'яному капелюсі канотьє, з галстуком-бабочкою «киць-киць» і букетиком квітів у петлиці гуляв по Дерибасівській у супроводі двох охоронців з найвідчайдушніших громил. Городовики вдавали, що не помічають його. Перехожі поштиво давали йому дорогу. Недбало помахуючи тростинкою, Япончик вирушав на Єкатерининську вулицю. Там, у прославленому кафе Фанконі, де збиралися одеські ділки, справи яких ішли добре, у нього був постійний столик. Мишка почував себе тут рівним серед рівних.

Япончик був честолюбний. На Молдаванці він час від часу обкладав контрибуцією місцевих крамарів і вчиняв гучні банкети. Столи вгиналися від дарової їжі, горілку подавали відрами, і на знак подяки за безплатну випивку молдаванська голота назвала Мишку «королем Молдаванки».

Але справжньої сили Япончик набув під час громадянської війни.

То були неспокійні тяжкі роки. Протягом порівняно короткого часу в Одесі змінилося багато влад. Хто тільки не топтав її прямі, вимощені сіціліанською брущаткою вулиці! Австрійці й німці, польські легіонери, гайдамаки Скоропадського, Петлюри і Центральної ради. Були тут війська Антанти – французи, італійці, греки, англійці. Займали місто генерал Денікін і отаман Григор'єв.

Під ударами Червоної Армії всі вони рано чи пізно кинули Одесу, але, йдучи, залишили в ній численне охвістя, шлях у якого був один – до Мишки.

Банда Япончика зростала. В розпал громадянської війни під його рукою було кілька тисяч озброєних до зубів головорізів. Вони добре знали місто, мали на околицях багато потайних «опорних» пунктів, а про запас, на самий крайній випадок, – таку вірну схованку, як катакомби[9]9
  Одеські катакомби – це складне переплетіння підземних тунелів, що проходять під самим містом. Деякі з них мають виходи далеко за межами Одеси. Загальна їх протяжність понад 100 кілометрів.


[Закрыть] – одеське пекло.

А втім, крайніх випадків майже не було. І за Денікіна, і за Антанти бандити почували себе чудово. В минуле відійшли часи, коли Мишка Япончик «обскубував» купців та власників магазинів. Тепер він не гребував і простими обивателями. Вдень у місті лютували білі, вночі воно попадало до рук нальотчиків…

Денікінський генерал Шіллінг, головноначальствуючий Одеського військового округу, не розібравшись в обстановці, наказав своїй контррозвідці ліквідувати Япончика. Він не бажав поділяти владу з якимсь молдаванським бандитом.

Мишку схопили, коли він сам, без охоронців виходив з кафе Фанконі.

Три офіцери-контррозвідники підійшли до нього з револьверами в руках і об'явили, що його арештовано.

– Мене! – дуже здивувався Мишка. – Тут, мабуть, якась помилка. Я так думаю, що ви дуже переплутали, просто навіть неприємно за вас. Я ж Япончик!

– Тебе й треба! Підніми руки, та швидше!

– Навіщо така поспішність? – промовив Япончик, оглядаючись і відступаючи до стіни, щоб не вистрілили в спину. – Давайте розберемося, ми ж свої люди…

– Я тобі покажу «свої люди»! – гаркнув один контррозвідник. – Руки вгору, бандитська мордо!

Япончик з докором похитав головою:

– Ай-яй-яй, погляньте на нього: такий інтелігентний, а які негарні слова!.. – Але руки підняв.

Коли його обшукували, Япончик сказав офіцерові, що стояв перед ним:

– Можу я попросити вас опустити шпалер? А то, не дай боже, ви ще випадково вистрілите і наживете собі великих неприємностей!

У нього відібрали револьвер, що висів під пахвою, і через усе місто повели у контррозвідку.

Але не встигли доставити Япончика за місцем призначення, як чутки про його арешт облетіла Одесу і дійшла до Молдаванки.

За півгодини до будинку контррозвідки підкотила валка фаетонів і візницьких прольоток. На них сиділи бандити. У кожного в руках була в'язка гранат.

На очах у денікінської охорони бандити перегородили фаетонами вулицю і, перекинувши кілька возів, що проїздили мимо, спорудили барикаду. Потім один з них, у панцирі з кулеметних стрічок, підійшов до збентежених, наляканих цими приготуваннями вартових.

– Ти, – сказав він офіцерові, який вибіг на гамір, – іди передай Мишці Япончику, що ми по нього приїхали. І ще скажи своїм панам, що ми чекаємо п'ятнадцять хвилин, а потім хай вони не ображаються…

Більше він нічого не сказав і повернувся до товаришів.

Офіцер побіг у будинок. Незабаром звідти вискочив червоний від люті сам начальник контррозвідки.

– Що за бедлам! – загорлав він. – З глузду з'їхали?! Негайно очистити вулицю! – І рішуче попрямував до барикади, певно, бажаючи настрахати бандитів своїм грізним виглядом.

За ним рушили інші офіцери.

З-за возів неголосно, але переконливо попередили:

– Не підходити!

Начальник контррозвідки зупинився напівдорозі, дриґнув худою ногою у шевровому чоботі, повернувся і так само рішуче пішов назад, супроводжуваний усім своїм почтом.

Деякий час у приміщенні контррозвідки чути було якусь метушню. А потім на ґанку з'явився Мишка Япончик.

Вигляд у нього був пом'ятий, але він ввічливо вклонився вартовим і, крутячи пальцями елегантну тростинку, неквапливо спустився з ґанку. Бандити галасливо привітали його. Мишка сів на прольотку і поїхав, помахавши контррозвідникам рукою в палевій рукавичці.

Денікінці страшенно обурювалися зухвалістю молдаванського биндюжника, таврували його ганьбою в одеських газетах. Та й тільки. На більше вони не насмілились, вирішивши до пори до часу не зв'язуватися з бандитами. А Мишка після цього випадку уявив себе революціонером. Програму він вибрав таку, що найбільш підходила йому, – анархізм.

Сьомого лютого двадцятого року в Одесу прийшла Червона Армія. Місто назавжди стало радянським. І уже через три дні чекісти разом з червоноармійцями влаштували першу велику облаву на бандитів. Япончик одразу відчув, що цього разу в Одесу прийшла справжня влада, з якою йому не впоратись. Її підтримував народ, в тому числі бідняцьке населення Молдаванки…

У ці дні до Япончика несподівано з'явились представники матроського революційного комітету. Вони коротко виклали свої вимоги. Післязавтра комітет влаштовує благодійний вечір з концертом і танцями в Матроському клубі. Увесь збір надійде на користь сиріт одеських матросів, які загинули в боях за революцію. Але при теперішньому становищі в Одесі вечір може зірватися: жителі не наважуються виходити з будинків, як тільки смеркне. Коли концерт, в якому виступлять відомі артисти, відбудеться в порожньому залі, в тому буде вина Япончика, і комітет доведе це до відома всіх революційних матросів.

Загроза була неабияка, але Япончик все ж відчував задоволення: як-не-як, це було визнання його сили.

– Що ти, мені доказуєш! – обурився він, – Чи я ворог бідним сиротам? У мене серце розривається, коли слухаю такі дурниці! Передай комітету, хай покладуться на мене!

Того ж дня на вулицях було розклеєно оголошення, надруковані великим шрифтом. У них говорилося:

«У Матроському клубі відбудеться цікавий вечір з артистами!

Збір на користь сиріт!

Усі на концерт!

Порядок забезпечено! Пограбувань у місті не буде до другої години ночі!»

І стояв підпис:

«Михайло Вінницький».

Уперше за багато років одесити безпечно гуляли ввечері. Люди Япончика патрулювали по місту, охороняючи порядок.

Та рівно о другій годині ті ж самі патрулі почали роздягати запізнілих городян.

– Уже дві години, де дисципліна?! – обурювались вони, витрушуючи з пальта якогось легковажного гультяя.

ЧК і Особливий відділ Червоної Армії опублікували спільну постанову: надалі нальотчики, що їх застали на місці злочину, будуть розстріляні без суду й слідства. Ніякої пощади бандитам, що тероризують мирне населення Одеси!..

Облави на Слобідці та Молдаванці переконали Япончика в тому, що вільне бандитське життя кінчилось. Радянська влада виявилася таким горішком, який був йому явно не по зубах.

І Япончик вирішив з Радянською владою не сваритися.

Якось у кабінеті начальника Особливого відділу Червоної Армії Фоміна задзвонив телефон. Черговий доповів, що два якихось непевних типи вимагають, щоб їх пропустили до вищого начальства. Один назвав себе Михайлом Япончиком.

– Озброєні? – спитав Фомін.

– Здається, так.

– Відберіть зброю і пропустіть.

Япончик прийшов з охоронцем – здоровилом саженного зросту. Ватажок молдаванських бандитів був одягнений дуже скромно: у вишиту українську сорочку, в синє галіфе з жандармської діагоналі й хромові чоботи.

– Привіт! – розв'язно сказав він, піднімаючи руку. – Як поживаєте?

Не чекаючи запрошення, він сів на табурет перед столом начальника й оглянув скромну обстановку кабінету.

– Фі! – сказав він і скривив своє плоске обличчя з коротким і ніби розплющеним носом. – Хіба не знайшлося в Одесі пари гарних крісел та пристойного дивана для такого поважного місця? – Він похитав головою і з цікавістю втупився в начальника Особливого відділу. – Ви і є Фомін? – запитав він.

– Я і є.

– А мене ви знаєте?

– Не маю приємності.

– Я – Вінницький. Іноді мене ще звуть Япончиком. Може, чули? А це мій ад'ютант… – Япончик зам'явся. – Звіть його Жора Дуб, він не образиться.

Фомін вичікувально мовчав, розглядаючи відвідувачів і стукаючи олівцем по стосу паперів. Обличчя в нього теж було вилицювате, тверде, монгольського типу, з рідкою щетинкою на підборідді.

– Так от, – вів далі Япончик, трохи збитий з пантелику тим, що його ім'я, здавалось, не справило на Фоміна ніякого враження, – я маю до вас серйозну розмову. Останнім часом ви стали дуже брутально поводитися з моїми людьми.

– З якими це «моїми людьми»? – примружився Фомін.

Япончик досадливо насупився:

– Товаришу Фомін, ми не діти! Ви знаєте, хто я, я знаю, хто ви.

– Ну, припустімо, – погодився Фомін. – Далі що?

– Ось я й кажу: ви дуже брутально поводитеся з моїми людьми і коцаєте[10]10
  Розстрілюєте (жаргон).


[Закрыть] їх де прийдеться.

– Ми розстрілюємо бандитів, – сказав Фомін. – Поки що мало, недостатньо. Надалі будемо розстрілювати більше.

– Правильно! – Япончик ляснув долонею по столу. – Цілком правильно робите, товаришу Фомін! Це кажу вам я, Михайло Вінницький! Деякі дурні люди думають, що я такий самий, як вони. Безсоромна брехня! Спитайте кого хочете, і вам скажуть: Вінницький ніколи не кривдив бідняків! Вінницький завжди був за робітничий клас і підданий був страшним тортурам у денікінській контррозвідці! І я сказав своїм людям: одне діло – грабувати при білих і зовсім інше діло – грабувати при червоних. Це дві великих різниці! Я не бандит, щоб ви знали! Я екс-про-пріа-тор! – затнувшись на важкому слові, повідомив Япончик. – Революція для мене рідна мати! І якщо тепер хтось візьметься за старе, тому я найлютіший ворог, і нехай їх б'є в саму душу Чека і Особливий відділ! Даю на те свою згоду!

– Уклінно дякуємо! – посміхнувся Фомін. Він усе ще не міг збагнути, до чого хилить Япончик. – Обійшлось би і так якось.

Япончик пропустив це зауваження повз увагу.

– І ось я маю до вас ділову пропозицію! – вів далі він. – Досі я боровся, сидячи в Одесі. Тепер я хочу вийти на простір! Ви, напевно, знаєте, що під моїм командуванням (він так і сказав – «під моїм командуванням») тисячі чоловік. Якщо хочете, я можу зробити з них регулярне військо за Радянську владу! Що для цього треба? Та нічогісінько, пару дрібниць! Один папірець, що я є червоний командир! Решту я беру на себе. Ви матимете бойовий полк з відбірних сміливців! Зброя у мене є, одяг у мене є, авторитет у мене теж є. Дайте папірець, і через тиждень я виступлю на фронт громити білополяків! – Япончик припечатав кулак до столу і відкинувся на табуреті, переможно дивлячись на Фоміна.

– Та-ак… – спроквола сказав Фомін. – Зрозу-мі-ло…

Неквапливо стукаючи олівцем по паперу, він гарячково перебирав у думці всі «за» і «проти» пропозиції Мишки.

Становище в Одесі дуже розрядиться, якщо Япончик виведе з неї бандитів. Та чи вдасться йому це? Чи воюватимуть вони? Люди непевні…

До того ж видати Япончику жаданий мандат означатиме взяти на себе відповідальність за всі його дії. Нелегке завдання!

Чи все-таки рискнути? Яка це щаслива нагода прибрати бандитів до рук!..

– Я сам таких питань не вирішую, – промовив нарешті Фомін. – Треба погодити з Реввійськрадою фронту.

– Правильно! – сказав Япончик. – Хіба я не розумію? Все повинно бути солідно! Скажіть Реввійськраді, вони не прорахуються!

– Ти певен, що збереш людей? – запитав Фомін.

– Товаришу начальник, – поблажливо промовив Япончик, – ви тут нова людина, і вам простимо задавати такі наївні запитання. Мені просто смішно! Вінницького трохи знають в Одесі, і його слово чогось таки варте! Якщо я кажу…

– Гаразд, – перебив Фомін, – усе ясно. Завтра одержиш відповідь.

– Оце розмова! – сказав Япончик, підводячись. – Люблю ділових людей! Тоді не буду вас більше затримувати, дозвольте попрощатись… І скажіть, щоб нас випустили звідси.

Фомін покликав чергового і наказав провести відвідувачів.

Того ж дня Реввійськрада вирішила видати Япончику мандат на формування бойового полка. Риск, врешті, був невеликий. Можливо, деяка частина бандитів справді візьметься за розум, – яких тільки чудес не робила революція! Якщо ж нічого не вийде, то роззброїти бандитів, зібраних докупи, буде легше, ніж зараз, коли вони ховаються по темних кутках. Та головне – випадала реальна можливість очистити місто від бандитів.

Япончик узявся за діло.

Не менше двох тисяч злодіїв і нальотчиків виявили готовність вступити в його військо. Новосельська вулиця, де розмістився штаб Япончика, перетворилась на військовий табір…

І ось одного чудового дня – це був справді чудовий день для жителів Одеси! – бандити виступили на передові позиції.

Япончик зробив усе, щоб ця подія надовго лишилася в пам'яті одеситів.

Попереду йшли музиканти. Люди Япончика збирали їх по всьому місту. Трубачі і флейтисти з Оперного театру, жебрущі скрипалі, що просили по дворах, гармоністи з слобідських пивничок – усі вони сьогодні крокували поряд, граючи похідні марші і блатні молдаванські мелодії.

Позаду оркестру їхав на білому жеребці сам Япончик у шкіряному кашкеті, «як у Котовського», в офіцерському френчі і червоному галіфе з золотими позументами. Два маузери і прямий уланський палаш у сяючих нікельованих піхвах із зазубреним коліщатком на кінці були на його озброєнні.

Поряд несли величезний прапор з важкого малинового бархату. На ньому була вишита повна назва полку:

«Перший непереможний революційний інтернаціональний одеський залізний полк. Смерть буржуям!»

Біля прапора їхав полковий комісар, призначений Реввійськрадою, – смаглявий чорноволосий юнак у студентській тужурці.

А вслід за ними нестройними рядами рухалося воїнство Мишки. Його прикрашали мундири всіх європейських армій, що побували в Одесі. Рябіло в очах від голубих французьких шинелей, англійських хакі, синіх жупанів і грецьких курток. Особливо розмаїтими були головні убори. Крім звичайних кашкетів та кубанок, тут можна було побачити гайдамацькі папахи з довгими шликами, польські конфедератки, берети французьких піхотинців і навіть німецькі каски з високими гострими шишаками. Кокарди було відірвано, замість них прикріплено червоноармійські зірочки.

Аж шибки у вікнах дрижали, гримів оркестр, розвівався малиновий прапор, і бандити повільно крокували вулицями, упріваючи під тягарем навішаної на них зброї – гвинтівок, пістолетів, гранат і кулеметних стрічок, що їх а лишком вистачило б, щоб озброїти цілу дивізію.

Поглянути на таке небувале видовище висипали тисячі зівак. Темпераментні одеські обивателі, охочі до всього яскравого і незвичайного, з дивовижною легкістю повірили в те, що бандити «виправилися». Вони навіть ладні були пишатися «своїми» бандитами: де ви ще бачили таке місто, щоб у ньому навіть нальотчики («Ви чуєте, навіть нальотчики!») йшли воювати за Радянську владу! Бони махали хусточками, вигукували побажання щасливої дороги та перемоги, забувши, що ще зовсім недавно ці самі люди перетворювали їхнє життя у суцільний жах, який не припинявся ні вдень ні вночі…

Тільки-но ешелон з молдаванським воїнством залишив Одесу, як стало цілком ясно, що Мишка переоцінив свої сили. Ні малиновий прапор, ні зірочки на головних уборах не могли змінити його людей: бандитами вони були, бандитами й лишилися.

У вагоні Япончика йшло безпробудне пияцтво. Бриньчали гітари, чути було дрібний тупіт танцюючих, тхнуло сивухою, верещали прихоплені з Одеси жінки.

Вуркагани не відставали од свого ватажка. На якомусь полустанку вони розстріляли цистерну, що стояла на запасній колії, вирішивши, що в ній спирт. Цистерну розірвало на друзки: в ній був гас. Селян, які виносили до поїзда молоко та варену картоплю, бандити грабували начисто, не платячи ні копійки.

Плоть від плоті молдаванської голоти, Япончик не вбачав у цьому нічого незвичайного.

– Подумаєш – діло! – сказав він комісарові, коли той зажадав негайно припинити грабіж. – Може, в них така звичка боротися з спекуляцією. І взагалі ти їх не чіпай: люди на смерть їдуть!

Переконати його, що це плямує всю Червону Армію, було неможливо. Комісар вжив своїх заходів. Він попередив по телефону залізничників, і ті виставили на кожній станції озброєні патрулі. Базари спорожніли. Грабувати стало нікого. Бойовий дух «відібраних сміливців» одразу ж підупав.

І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного – окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну – і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…

За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.

Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.

– Чому зупинились?

– Що це таке? – замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.

– А ти не знаєш? – сказав комісар. – Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.

– Так?.. – непевно пробурмотів Япончик. – Подумати тільки, скільки там галасу!..

З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.

– Накажи їхати далі! – зажадав комісар.

– Чекай, – сказав Япончик. – Куди нам поспішати?..

Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.

Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.

– Думає! – сказали йому.

Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.

Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…

Комісара викликали в штабний вагон.

– Ми тут усе обмізкували, – об'явив йому Япончик. – Це не наше діло – сидіти в окопах!

– Тобто як це?!

– Дуже просто! Завертаємо додому!

– Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!

– Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?

– А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!

– Військовому обов'язку… – передражнив Япончик. – Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!

Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:

– Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, – зрада!

Япончик непокірно задер підборіддя:

– Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили – і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..

Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.

… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ – велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.

Він загнав коня, ішов пішки, під'їжджав на попутних підводах і, мабуть, спізнився б усе-таки попередити вознесенських комуністів про зраду Япончика, коли б несподівані обставини не затримали того на станції Вапнярка.

Коли ешелон з бандитами повернувся до Вапнярки, на станцію прибув голова місцевого ревкому, колишній студент, більшовик Зонін, зовсім іще молодий двадцятидвохрічний юнак, хворий на сухоти, з блідим тонким обличчям мрійника й аскета. Тільки вчора він з почестями проводжав цей ешелон на фронт…

Залишивши коня на привокзальній площі, Зонін вискочив на платформу. Гомін, крики, матірщина лунали на станції. Бандити тягнули у вагони все, що тільки можна було потягнути: половики, відра, якийсь нікудишній залізничний інвентар і навіть зірвані із стін кумачеві плакати. У сум'ятті ніхто не звернув на Зоніна уваги.

Він побіг уздовж ешелона, шукаючи Япончика. Назустріч трапився розкуйовджений низькорослий бандит, який тягнув для чогось довгу дводюймову дошку. Зонін схопив його за рукав:

– Де Вінницький?

– Відчепись! – рвонувся бандит.

– Де Вінницький, питаю!

– У вокзалі. Душу виймає з якогось начальника, щоб паровоз давав…

Уже на порозі пасажирського залу Зонін почув розлючений голос Япончика. Те, що він побачив, пробившись крізь натовп бандитів, одразу дало зрозуміти йому, що сталося.

А сталося от що. Як тільки нальотчики захопили станцію, то, рятуючись від них, розбіглися всі станційні службовці. Це було б іще півбіди, та разом із службовцями зникла й паровозна бригада. Піймали тільки начальника станції. Із нього Япончик і «виймав душу».

Начальник станції був сухорлявий дідок із зляканими блякло-голубими очима й сивою еспаньйолкою. Япончик тряс його, згрібши за лацкани синьої форменої тужурки.

– Де машиніст, старий пацюк? – горлав він. – Де твої паровозники, наволоч? Відповідай по-хорошому, добром прошу!..

Від «доброти» молдаванського бандита у начальника станції безвільно, мов на шарнірах, метлялася голова. Кашкет з червоним околишем злетів на підлогу, оголивши легке, як павутинка, волосся. Заїкаючись і схлипуючи, начальник кволо змахував руками і намагався пояснити, що у Вапнярці працює недавно, що сам він з Умані і тут майже нікого не знає. Він усією душею радий допомогти «товаришеві командиру», та що він може зробити один, коли всі розбіглись і кинули його напризволяще?..

– Брешеш! – посатанів Япончик. – Навмисне резину тягнеш! Кажи, де вони, або самого примушу поїзд вести! Не поведеш – повішу на водокачці, як паршивого собаку! Востаннє питаю, куди машиністів подів?

– П-повірте, т-товаришу командир, життям вам присягаюсь, н-не знаю! – заплакав начальник станції.

– У-у! – Япончик різко і боляче тицьнув йому кулаком в обличчя.

Старий охнув. Кров із розбитого носа закривавила його акуратно підстрижені вуса, потекла на тремтячий клинчик борідки.

– Стій, Вінницький! – закричав Зонін. – Вимагаю припинити неподобство!

Япончик обернувся:

– А тобі що? Ти хто такий?

– Я голова Вапнярського ревкому Зонін. Відпусти людину! Машиністів однак не буде! Без наказу командування звідси не виїде ніхто!

Япончик відштовхнув начальника станції і ступив назустріч голові ревкому. Перекривлене обличчя його стало жовтаво-блідим. Вузькі очі косили від люті. Дерев'яні коробки маузерів плутались у нього в ногах, і кінець довгого палаша брязкаючи волочився по кахляній підлозі.

– Затримати хочеш? Певно, вже й підмогу викликав?..

– Слухайте всі! – Зонін скочив на лаву посеред залу й зірвав з голови кашкета. – Бійці першого одеського полку! Я звертаюся до вас від імені Військової революційної ради! Ви добровільно стали під червоний прапор Радянської влади, а тепер вас підбивають не виконувати наказів червоного командування, штовхають на шлях зради революції! Владою, що дана мені Республікою, я звільняю колишнього командира полку і беру командування на себе! Я знаю, серед вас знайдуться вірні революції, які зімкнуть свої ряди в боротьбі за щастя народу!..

Ні, не цими словами можна було пройняти людей, що стояли перед Зоніним! Та й чи існували взагалі слова, які могли б вплинути на цей різномасний одеський набрід, зібраний Япончиком у горезвісний «молдаванський полк»?! Злобні нахабні обличчя оточували Зоніна, порожні очі…

– Через кілька годин сюди прибудуть червоні війська! – вів далі Зонін. – Зрадники й провокатори будуть розстріляні. Пропоную не чекати приходу Червоної Армії і своїми силами знешкодити тих, хто підбиває вас на зраду!..

– Га-ад! – заверещав Япончик. – Війська викликав! Не слухайте його, братва! Це ж провокатор! Бий його!

Оце було зрозуміло!

– Би-ий! Лягавий! – загорлали в натовпі.

– Души гада!

Зонін змахнув рукою:

– Стійте!.. – але голос його потонув у лютому, несамовитому ревінні.

Хтось штовхнув його в спину, хтось висмикнув лавку з-під ніг. І коли він, незграбно змахнувши руками, упав на підлогу, його захлюпнула чорна ревуча лавина бандитів.

Голову вапнярського ревкому били чобітьми, прикладами, рукоятками револьверів. Били по-бандитському, до смерті. В уже мертве, розплатане на брудній підлозі тіло Япончик випустив три кулі з маузера…

Після довгих пошуків бандитам усе ж пощастило знайти машиніста, який заховався в станційних складах. Його теж по-звірячому побили і примусили вести поїзд в Одесу.

На світанку наступного дня вони прибули у Вознесенськ.

Але комісар устиг випередити їх на кілька годин і підняти на ноги всю міську партійну організацію. Япончику підготували достойну зустріч.

Поїзд загнали в тупик, що був на пустирі, прозваному Мар'їним лугом на честь відвідання Вознесенська вдовою-імператрицею. В кущах поставили кулемети. Місцеві комсомольці розкопали на звалищі стару зіпсовану польову гармату, з якої не можна було зробити жодного пострілу. Її витягнули на найвидніше місце. Для більшого враження навели на «штабний» вагон. І грізний вигляд покаліченого артилерійського ветерана вплинув більше, ніж усі інші приготування. Коли ешелон зупинився, з нього не вийшов ніхто, лише двері й віконця теплушок наїжачилися стволами гвинтівок.

Члени ревкому на чолі з головою Синюковим і комісаром у цілковитій тиші піднялись у «штабний» вагон, де Япончик чекав їх із своїми найближчими дружками.

– Ти арештований, клади зброю! – сказав Синюков. Очко його нагана впритул намацувало груди Япончика.

Досвідчений бандит одразу зрозумів, що справи його погані. Про захист нічого було й думати. Лишався останній засіб: зухвалість. І Япончик пустив її в хід.

– Так ось як ви зустрічаєте командира першого полку молдаванського пролетаріату! – промовив він, насупивши розметані до скронь брови. – Це ж як треба розуміти? Зра…