Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 37 страниц)

НА ЕЛЕВАТОРІ

В урвищі на морському березі була вузька щілина, що заросла реп'яхами. Протискуватися в неї треба було боком, а далі хід розширювався і поступово переходив у низьку печеру. Тут і побачив Олексій «гвардію Шаворського», яка мала сьогодні «забезпечити» пожежу на елеваторі.

Це було строкате збіговисько, чоловік двадцять. Переважна більшість – звичайні карні злочинці, ті, що в нічний час наводять жах на одеських обивателів. Серед інших Олексій розгледів людей з військовою виправкою, помітну, незважаючи навіть на заяложений, з чужого плеча одяг, в який вони були вбрані. Втретє він тут зустрів відомого «представника гужового транспорту» Хому Костильчука. Хома теж пізнав Олексія і по-приятельськи підморгнув йому.

Розпоряджався в печері дебелий чоловік з випуклими грудьми й інтелігентською гострою борідкою. Його низький рокітливий голос здався знайомим. Олексій підійшов ближче, прислухався. І згадав: сходи, площадка, вітражі у віконних прорізах, мідна дощечка на дверях… Баташов!..

Це було важливе відкриття, але за ним зараз же сталися нові.

Як і Шаворського, Олексій давно знав цього чоловіка. На фотографії, принесеній Інокентьєвим, він був зображений у морській формі з погонами капітана другого рангу. І прізвище в нього було інше: Сієвич. Один з організаторів торішньої змови в Одесі…

Троє втекли в двадцятому році від ЧК: Шаворський, Сієвич і Краснов. Краснова було вбито. Щодо Сієвича, то гадали, що він утік за кордон. Ба ні, тут голубчик!

На відміну од Шаворського, який збрив бороду, колишній кавторанг відростив еспаньйолку. Але бородою не закрити великого горбатого носа і в'ялих складок шкіри, що напливають на повіки. От, виявляється, хто цей таємничий Баташов, який підіслав до Олексія дідка в рединготі!..

І ще один чоловік непокоїв Олексія. Непокоїв тому, що розгледіти його як слід не вдалося, а Олексій не міг позбутися почуття, що з цим суб'єктом він уже десь зустрічався. Зростом парубок скидався на покійного Булигу, але виглядав ще більш неповоротким і незграбним. Козирок насунутої на вуха кепки затінював його обличчя. Ноги він ставив клишоного, носками всередину, руки тримав у кишенях широченного кльошу. Стояв він у товаристві Хоми Костильчука і ще якихось кримінальних типів.

Олексій намагався не потрапляти йому на очі, але випадок усе ж звів їх докупи.

Переговоривши сам на сам з Баташовим-Сієвичем, Микоша підійшов до Хоми, щось сказав йому, і вся компанія рушила до виходу. Хома ніс ліхтар, Микоша – великий поржавілий бідон, від якого тхнуло гасом.

– Гайда! – сказав Микоша Олексієві.

У проході він зупинив своїх людей і почав їм давати вказівки.

– Спалахне о другій ночі. Слухайте всі: поводитися тихо! Шпалерами не шуміти, тільки в особливому випадку. Хомко, бери хлопчиків і катай вперед, зробиш пожежні крани, щоб ні краплини води! Втямив? Іди!

Костильчук підняв ліхтар і оглянув своїх, вибираючи помічників. Жовте мерехтливе світло осяяло обличчя. Олексій здригнувся.

Мигаючи від світла, мов осліплена сова, перед ним стояв не хто інший, як Петько Цяця, сусід Павки Синєсвитенка…

– Ти, – сказав Хома Цяці, – і ти, – він тицьнув пальцем у кістлявого, сутулого чоловіка в брезентовій рибальській накидці.

Вони вийшли першими.

Виждавши трохи, Микоша звелів рушати. По одному вилізли із катакомби і попрямували в місто. Йшли через центр, витягнувшись ланцюгом.

Олексій простував слідом за Микошею і думав про Петька Цяцю.

Упізнав він його чи не впізнав? Бачилися вони всього один раз, у день приїзду Олексія в Одесу, Цяця тоді наче не дуже приглядався. До того ж Олексій уже з тиждень не голився і дуже заріс щетиною.

А якщо все ж упізнав? Тоді біда. Родинні зв'язки з колишнім червоноармійцем Синєсвитенком не могли прикрасити Олексія в очах бандитів. Якщо ж Цяця почне плескати язиком і це докотиться до Шаворського, провал неминучий: у «хазяїна» зовсім інші дані про біографію Олексія.

Олексій намагався згадати, який був вираз обличчя у Цяці, коли той побачив його. Наче байдужий. А втім, спробуй розберись: пика у Цяці, немов окіст, нічого не відбиває!..

Вони спустилися до порту. Поблизу Потьомкінських сходів Микоша зупинився і почекав приятелів.

Коли всі підійшли, він звелів Олексієві залишитися з ним, а решті йти до елеватора в обхід, зайняти зручні місця і чекати. Коли спалахне і збіжиться натовп, зчинити паніку. Головне ж, заважати гасити.

– Загориться дужче, тоді змивайтеся, – хрипким голосом напучував він. – Якщо наскочать чекісти, можна й постріляти. Одначе не дуже! Ей, Гоша, чуєш ти мене? Не дуже бешкетуй! Нехай Одеса думає, що ми тут ні при чому.

– Не вчи вченого… – відказав Гоша, мабуть, великий любитель постріляти.

– На нас з тобою найбільш відповідальний факт, – заявив Микоша, коли вони з Олексієм лишилися самі. – Хома заб'є пожежний кран. Такий собі добрячий дубовий клинчик!.. Хлопчики попрацюють у натовпі. А ми у відповідальний момент підпалимо в іншому місці.

– А навіщо?

– Не втямиш? Та щоб вони побігали туди й сюди! Втямив?

– Ага…

– Тримай! – Микоша сунув у руки Олексієві бідон. – І почапали швиденько.

… Вони пробиралися якимись одному Микоші відомими переходами. Звертали в провулки, перелазили через паркани, обходили склади і покинуті майстерні, йшли шпалами портових залізничних колій. Скоро Олексій перестав орієнтуватися, де вони перебувають, і намагався тільки не втратити з очей Микошу.

Поминули якийсь пустир, і дорогу перетнув кам'яний мур, укріплений товстими контрфорсами. За ним виникла тінь величезної будівлі. Елеватор.

В одному місці мур було зруйновано. Темнів широкий пролом з гострими зубчастими краями. Микоша зупинив Олексія.

– Тут, – шепнув він. – Підходяще: все побачимо, як у театрі…

Олексій поставив бідон і оглянувся.

За пустирем скупчилися житлові будинки. В них де-не-де ще світилися вікна.

Зліва, одразу за огорожею елеватора, починалася простора територія вантажної пристані. Чути було, як далеко-далеко за молом шумлять хвилі. Свіжий нічний вітер гуляв по пустирю, ворушив сміття…

Тепер треба було запастися терпінням і чекати стільки, скільки треба Микоші, щоб усвідомити провал задуманого бандитами підпалу.

Вони сіли на землю біля пролому. Микоша присунувся до Олексія.

– А вітерець же добрячий, га? – зашепотів він голосно, навіть не дбаючи про обережність, – Роздмухає хіба ж так! Ох, і погріються нині комісари!

– Послухай, – сказав Олексій, – ти мені скажи: на елеваторі свої люди, чи що?

– А то ж як! – охоче відгукнувся Микоша. – Головний комірник. Хазяїн йому англійськими фунтами заплатив, можеш собі уявити? Інакше ні за що не згоджувався.

– Але згодився ж?

– Згодився… Дві третини наперед, решту – потім.

– А як він усе це облагодив?

– Ну, дуже просто. Найняв Хомку і ще двох биндюжників з наших зерно возити. Вони йому й завезли під мішками ні багато, ні мало – тридцять сулій гасу.

– Тридцять сулій? – недовірливо повторив Олексій. – Майстер же ти на вигадки!

– А на біса мені! – щиро здивувався Микоша. – Правду кажу. Потерпи трошечки, побачиш, як спалахне.

Помовчавши трохи, Олексій спитав:

– Комірник сам і підпалить?

– Тю! Дуже йому треба!.. Комірник, гад, ниньки дома сидить, грошики лічить…

Микоша раптом осікся.

По двору хтось ходив. Олексій затамував подих: це могли бути чекісти.

У темряві за стіною жеврів вогник цигарки. Троє чоловіків пройшли повз пролом. Один сказав:

– Поспати треба. Вранці два пульмани розвантажувати…

Мабуть, це були робітники з елеватора. Як тільки їхні кроки затихли далеко, Микоша іронічно просичав:

– Ти чуєш, він ще турбується, що треба розвантажувати! Завтра він шукатиме полицю, куди зуби покласти!..

Олексій подумав, що так би воно, певно, і було, якби бандитам пощастило підпалити елеватор. Тисячі робітничих сімей не одержали б хлібної пайки. Тисячі людей, дітлахів!.. Їх завтрашній день – у тій будівлі, що темніє попереду, в хлібних засіках, куди бандити завезли тридцять сулій гасу… Олексій відчув, як до горла клубком підступає ненависть…

«Спокійно! – наказав він собі. – Спокійно. Не розпускати нерви. Всі дістануть сповна, почекай-но!..»

Більше вони не розмовляли.

Минуло ще з півгодини, стало прохолодно. Вітер то стихав, то здіймався знову.

Раптом Микоша піднявся на ліктях і потягнув носом.

– Чуєш?

Олексій понюхав повітря і відчув тільки кислий запах давно не митого тіла, що йшов від Микоші.

– Ні біса немає, – сказав він, – приснилося тобі.

Микоша ще посопів, унюхуючись, і ліг. Але через хвилину знову підвівся.

– Та що тобі, заклало? Тхне!..

І тут Олексій справді відчув тонкий, ледве вловимий запах горілого.

У нього похололо всередині. Він оглянувся на пустир, чи не горить там щось. Може, від житла принесло?

Але на пустирі було чорно. В будинках погасли останні вогники.

А запах ставав усе виразніший, усе густіший. І раптом притихлий було вітер кинув в обличчя теплу задушливу гіркість диму…

– Тепер чуєш? – збуджено прохрипів Микоша. – Почалося!..

Олексій схопився, кинувся до пролому.

З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…

Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…

Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..

Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?

Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.

Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.

– Час! – Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. – Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!

– Постривай!.. – вимовив Олексій.

Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…

– Чого чекати? Саме час! Де цебрик?

Він знайшов бідон, схопив його і наказав:

– Гайда за мною! Живо!

– Та почекай же ти!..

Микоша тільки рукою махнув.

Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.

Плутаючись у подертій підкладці, Олексій відшукав браунінг у боковій кишені.

У голові промайнуло: «Не можна, адже знають, що ми разом, здогадаються». Але роздумувати було ніколи: Микошу треба було зупинити за всяку ціну!

Посеред пустиря, ковзаючись на дрібній щебінці, Олексій наздогнав його і схопив за плече.

– Стій!

– Швидше! – Микоша змахнув бідоном. – Поки не сполошились…

– Стій, тобі кажуть!

– Тихо! Очманів, чи що!

– Кинь бідон!

Важко сказати, навіщо він це робив: треба було стріляти, не гаючи часу.

– Ти що, хлопче?!

Микоша рвонувся, вивільнив плече, та Олексій в ту ж мить знову схопив його. Крикнув, задихаючись:

– Кидай по-хорошому, бандитська мордо, уб'ю!..

Микоша відсахнувся. Було вже зовсім світло. Він побачив браунінг і – все зрозумів.

– Ти? – хрипко видушив він. – Ти?!

Він випустив бідон, присів і раптом щосили вдарив Олексія по руці. Хапаючись за кишеню, кинувся вбік.

– Стій! – ще раз крикнув Олексій.

У ту ж мить Микоша вистрілив.

Вихопилося полум'я. Гуркіт на кілька секунд оглушив Олексія. І він двічі натиснув спуск, майже не почувши своїх пострілів…

РІЗНІ КЛОПОТИ

Елеватор палав. Полум'я бурхало, з чотирьох боків охопивши будову. Олексій зрозумів, що там йому робити нічого.

Микоша лежав на спині, закинувши над головою кулак з револьвером. Присівши навпочіпки, Олексій нашвидку обшарив його кишені. Знайшов коробку цигарок «Сальве», трохи грошей, срібний годинник-цибулину і два конвертики з кокаїном. Усе це він залишив при Микоші. Револьвера теж не взяв. Бідон з гасом про всяк випадок перекинув.

Покружлявши в лабіринті провулків і тупиків, він вибрався до Потьомкінських сходів.

Назустріч бігли люди. Щоб не викликати підозри, Олексій, не поспішаючи, піднявся на Миколаївський. Раптом відчув, що в нього, наче від удару, пече в передпліччі. Він зупинився, помацав. Рукав був розірваний і мокрий.

«Еге, та мене поранено!» – подумав він.

Микошина куля ковзнула трохи вище ліктя і неглибоко розпорола шкіру. Ранка була невелика, але вона одразу змінила плани Олексія… Він звернув на Пушкінську, потім на Успенську і чимдуж припустив до Різничука.

Змучений, задиханий став він перед Шаворським.

– Микошу вбили!

Усупереч сподіванням, це повідомлення не справило на Шаворського великого враження.

– Спокійно! – сказав він. – Де вбили? Хто?

Ледве зводячи подих, Олексій розповів, що все трапилося саме в той момент, коли вони з Микошею хотіли підпалити будинки поблизу елеватора. Він так, мовляв, і не розібрав, на кого вони напоролися: чи то на міліцію, чи то на чекістів. Олексій ледве втік, а Микошу одразу на смерть.

Шаворський сплюнув:

– Влип, матері його чорт! Туди й дорога!..

Проти цього Олексій нічого не міг заперечити, його тільки здивувало, що Шаворський так легко змирився з долею свого найвірнішого охоронця.

– Добре, що на смерть, – кинув Шаворський, – у Чека він би всіх виказав. А сам ти цілий? – спитав він грубо, вперше звертаючись до Олексія на «ти».

– Теж трохи зачепило…

– Ану, покажи!

Різничук підкрутив лампу, добавивши світла. Олексія уважно оглянули.

– Он де шкрябнула, – сказав Різничук. – Рядком пройшла, якби трохи лівіше – то й амба!

Він приніс марлю і допоміг Олексієві забинтувати руку.

– Давай, Сивий, обмиєм удачу, – сказав Шаворський.

Тільки тепер Олексій помітив, що Шаворський п'яний.

Очі його гарячково поблискували, рухи були розмашисті і неточні. Він дістав з комори сулію, розхлюпуючи, налив спирт у кухлі, один присунув Олексієві.

– Пий! Чистий медичний з особистої пивниці… Пом'янемо раба божого Микошу, що з дуже давніх часів мав християнське ім'я Микола!.. – Випивши, він з хрипом видушив повітря з обпеченої глотки і, не закусуючи, хитнув головою. – Вбили, виходить?.. Та-ак… Що ж, у битвах втрати неминучі… Але бій виграно!.. – загорланив він.

– Обережніше, Вікентію Михайловичу! – попросив Різничук, боязко оглядаючись на двері.

Шаворський грюкнув об стіл.

– Не повчай мене, лакузо! – І несподівано наказав: – Гаси світло!

Різничук поспіхом загасив лампу. Шаворський зірвав маскіровку з вікна, ривком розчинив раму.

Крізь чорні кущі нездоровим багрянцем просвічувало небо.

– Горить! – Шаворський ліг животом на підвіконня. – Горить!.. – бурмотів він. – Палає… Ось так усю Росію очисним вогнем… для спокутування!..

Досипати ніч Олексія відвели на горище. До ранку він пролежав на жорсткому волосяному матраці. Перед очима гасало обличчя Микоші – куля пройшла над правою бровою.

Потім з'явилися ще обличчя. Люди бігли на пожежу, і серед них Олексій побачив Галину. «Що ви наробили?» – спитала вона жахаючись. – Що ви наробили?!» Він схопив її за руку, хотів пояснити, що не винен, що це зрада. Вона не схотіла слухати, відштовхнула його і легко побігла по м'якому зеленому схилу туди, де бурхало полум'я. Він наздогнав її і крикнув: «Та зрозумійте ж ви!» Але дівчина знову відштовхнула його, і Олексій прокинувся.

Рядом стояв Різничук.

– Іди, – сказав він, – хазяїн кличе. Ревеш ти сонний, наче бик…

Був ранок. У вікні горища синіло спокійне небо. Шаворський, що вже витверезів і поголився, ходив по кімнаті, як завжди, зчепивши руки за спиною.

– Так що у вас вчора вийшло? – спитав він хмурячись.

Від нічного панібратства і сліду не було.

Олексій повторив з початку вигадану історію загибелі Микоші, доповнивши її новими подробицями: він, мовляв, перший помітив якихось озброєних людей і сказав про це Микоші, але той не надав значення його словам. Хотів щоб то не було довести справу до кінця. От і довів…

– Як же недоречно! – Шаворський скривився з досади. – Саме тепер, коли я розіслав людей до отаманів, щоб скликати їх до приїзду Максимова… – Він ще побігав із кутка в куток, кусаючи губу, потім сів на табуретку біля Олексія. – Справ у нас сила, а я сам, як ви розумієте, не можу дуже часто з'являтися в місті. Втрата Микоші зараз особливо буде відчутною. В цілому ряді випадків він був просто незамінний… Але де в чому вам усе ж доведеться його замінити…

– Що ж, давайте.

– Для початку сходите за трьома адресами…

«За чотирма, – подумав Олексій. – Олов'яникова побачити…»

Тепер, здавалося, відшукати зрадника не становитиме великих труднощів: досить з'ясувати, хто прийняв донесення Михальова.

З'ясували: прийняв помічник відповідального чергового по губчека Вайнер. Однак Вайнер не міг дати пояснень…

За дві години до того, як почалася пожежа на елеваторі, в губчека подзвонила якась жінка. Істерично схлипуючи, вона кричала в трубку, що на Пересипські склади вчинено напад, що бандити зв'язали охорону і мішками вивозять продовольство. Вайнер по тривозі підняв чергову оперативну групу чекістів і разом з ними виїхав на Пересип.

Як тільки машина з чекістами прибула на місце події, в неї полетіли бомби: біля продовольчих складів бандити влаштували засаду. Трьох чекістів було вбито, четвертого – уповноваженого Вайнера – тяжко поранено. Через годину він помер, не опритомнівши.

За встановленим в Одеській губернській надзвичайній комісії порядком зведення про одержані від населення сигнали (а їх протягом дня надходила велика кількість) черговий повинен був передати відповідальному черговому або – найбільш важливі – начальникам відділів. Зведення, записані Вайнером, до відповідального чергового не потрапили. Тільки наприкінці другого дня голова губчека Немцов знайшов їх… на власному столі. Їх було покладено під зелене сукно оббивки і зверху прикрито товстою купою ділових паперів. Хто поклав їх туди, кому передав Вайнер зведення: докопатися було неможливо.

Серед відповідальних співробітників губчека робилося багато всіляких припущень. Дехто дотримувався думки, що та сама рука, яка засунула зведення під сукно стола голови, організувала і вбивство Вайнера, щоб заховати кінці у воду. Інші вважали, що це випадковий збіг. Зрада зрадою, а бандитська засідка – сама по собі: не вперше, мовляв, бандити втинають такі штуки, а тут ще їм важливо було відвернути увагу чекістів від пожежі на елеваторі.

Були й такі, що підозрювали вбитого Вайнера. Їх версія мала такий вигляд: Вайнер сам був зв'язаний з бандитами. Зведення він, звичайно, написав, щоб опісля можна було виправдатись: от, мовляв, усе зробив як треба, але засунув у таке місце, щоб одразу не знайшли. Певно, хтось із загиблих товаришів був у кімнаті чергового, коли він приймав донесення про те, що готується підпал елеватора, і Вайнеру треба було здихатися свідка. За його пропозицією бандити влаштували засідку на Пересипу. Вайнер поїхав з чекістами – інакше він зробити не міг – і через необережність сам попав у яму, викопану для іншого…

Коротко кажучи, це було складне мудрування, яке зводилося до того, що Вайнер, мовляв, був хитрий, та й ми не ликом шиті!

І, нарешті, існувала ще одна версія, найпростіша: хтось без злого наміру, через неуважність засунув зведення під папери, звідти все й пішло.

Складний вузлик зав'язався в Одеській губчека. Розв'язали його завдяки випадку, але стався він трохи пізніше. І передували йому неабиякі події.

Олексій усе більше заміняв Шаворському Микошу. Він тепер, не знаючи втоми, гасав по Одесі, зв'язуючи «хазяїна» з керівниками п'ятірок. Багато хто з них вже був відомий чекістам, але з кожним днем список їх збільшувався. Тільки тепер почав окреслюватися справжній розмах змови. Він був величезний. Одеській губчека ще не доводилося мати справу з такою розгалуженою і в той же час чітко централізованою організацією, як це дітище Шаворського. Крім основних сил змовників, зосереджених у нерубайських катакомбах (за агентурними даними, там чекали слушного часу понад шістсот білогвардійців), по всій Одесі були розкидані невеличкі групи «бойовиків», як їх романтично називав Шаворський. Олексій знаходив керівників п'ятірок у злодійських кублах Молдаванки і в розкішних квартирах на Рішельєвській і Дерибасівській, у дрібних кустарних майстернях базарних площ і на великих заводах, які тільки-тільки починали оживати. Майже всі ці керівники, за незначним винятком, в недавньому минулому були офіцерами білогвардійських армій Денікіна, Врангеля, Мамонтова, Шкуро… Дехто жив з чужими документами, працював у радянських установах на скромних канцелярських посадах.

Місто повільно оживало після воєнної розрухи. Де-не-де ремонтувалися будинки. В порту відшвартовувалися перші відновлені пароплави. Ранками все нові димки виникали в одеському небі над фабричними трубами. Одеса жила нелегким трудовим життям, не підозрюючи, що в надрах її визрівають осередки страшної білогвардійської зарази, котра загрожує одним ударом звести нанівець зусилля будівників міста.

Очолювала змову трійка. В неї, крім Шаворського, входили Баташов-Сієвич і якийсь Дяглов. Сієвич керував п'ятірками. Дяглов командував «збройними силами» в Нерубайському. Якось за дорученням Шаворського Олексій зустрівся з ним у ресторані Печеського.

Ресторан цей був у центрі міста і мав два виходи – на Гаванну і в міський сад. З цієї чи іншої причини похмурий заклад із замизканими стінами і дірками від куль у шибках став улюбленим місцем всілякого темного наброду.

У першій половині дня в ньому було напівпорожньо: кілька сонних п'яничок, чистенький панок, який заклопотано гомонів з нахабним парубком у жовтих шоферських крагах, і похмура жінка невизначеного віку в строкатому брудному вбранні.

Як було умовлено, Олексій сидів за третім столиком праворуч від входу і чекав чоловіка, який запропонує йому кілограм лаврового листя.

Кістлявий, у чиновницькій тужурці з зеленими оксамитовими петлицями вусатий чоловік якийсь час приглядався до нього, потім підійшов і сів поряд.

– Цікавитесь лавровим листям? Кілограм знайдеться…

Обличчя в нього від тривалого перебування в катакомбах було землисте, набрякле. Коли Дяглов говорив, здавалося, ніби горло в нього набите піском, який повільно пересипається з кожним звуком.

Олексій сказав відзив:

– Віддаю перевагу супові з кропом.

Він передав Дяглову, що нараду отаманів Шаворський має намір влаштувати не в Нерубайському, як намічалося раніше, а у флігелі Різничука: це, мовляв, зараз найбільш безпечне місце. Крім того, Шаворський наказав відрядити кількох чоловік для зустрічі й охорони Максимова.

– У чиє розпорядження?

– У моє, – сказав Олексій.

Так воно і було. Шаворський вирішив: якщо вже заміняти Микошу, то заміняти до кінця. І оскільки його колишній охоронець очолював при ньому щось на зразок комендантського взводу, то й ці функції перейшли тепер до Олексія.

– Гаразд, – кивнув головою Дяглов, – виділю. – Він обвів поглядом відвідувачів ресторану і, не побачивши нічого підозрілого, прохрипів: – У мене погані новини з Києва: Чека розгромила «Всеукраїнський повстанком».

– Уже?.. – вихопилося в Олексія.

– Чому «вже»? Що означає «вже»? – швидко спитав Дяглов.

– Та всього ж два тижні тому тут був їхній довірений. Ми з хазяїном зустрічали його.

– Два тижні! – повторив Дяглов. – Їх за два дні розгромили, майже ніхто не втік!.. Скажи Вікентію: до прийому Нечипоренка все готове.

– Добре.

Дяглов пішов, а слідом за ним, несподівано протверезившись, поплентав один з п'яничок, що куняли за столиками.

Повідомлення про розгром «Всеукраїнського повстанкому» того ж дня підтвердив Олов'яников; Олексій майже щодня зустрічався з ним на конспіративній квартирі. Чималу роль у ліквідації «повстанкому» відіграла явка, яку він узнав від Поросенка. Скупий на похвалу Олов'яников сказав:

– Тебе в наказі відзначили по Вучека[16]16
  Всеукраїнська надзвичайна комісія.


[Закрыть], поздоровляю! – і руку потиснув.

Олексій доповів йому про зустріч з Дягловим. Прощаючись, попросив:

– У Петра Синєсвитенка синок лишився. Мені все ніколи забігти подивитись, як він там. Може, поцікавитесь, Геннадію Михайловичу? Його хоча б на деякий час влаштувати, а після я його до себе візьму.

– Це Павку, чи що? – спитав Олов'яников, і на цей раз дивуючи Олексія своєю обізнаністю. – Спізнився ти трошки: його Інокентьєв забрав.

– Куди забрав?

– До себе. Каже, виховаю замість Вітьки: в нього сина Вітьку вбили під Перекопом.

– Правда? – здивувався Олексій. – А Павка ж що?

– Що Павка. Хороший хлопчик. Він до Василя всією душею.

Олексій почухав голову під картузом. Оце тобі й маєш, Павка в Інокентьєва! А він же звик вважати хлопчика бідолахою, до якого нікому діла нема.

– Велика сім'я у Василя Сергійовича? – спитав він.

– Тільки дружина лишилася, тиха, ласкава жінка. Не сумнівайся, хлоп'я в хороших руках. Та й сам Василь – душа чоловік, не дивись, що похмурий.

Олексій згадав, як Інокентьєв проводжав його до Баташова, і подумав: «Здається, Павці і справді здорово повезло!..»