Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 37 страниц)

ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Олексій рвучко зіскочив з ліжка. В кімнаті за столом сиділи Синєсвитенко і незнайомий сивий чоловік у матроському бушлаті. Вікна були щільно зачинені віконницями. На столі горіла гасова лампа.

Павка стовбичив у тіні біля дверей.

– Я, дядю, не винен, – швидко сказав він, – я хотів розбудити, а вони не дали.

– Нічого, – промовив чоловік у бушлаті, – можна було не поспішати. Ну, давай знайомитись. Інокентьєв.

– Михальов. – Олексій потиснув простягнуту йому важку й жорстку долоню і сів на табурет до столу.

З хвилину вони розглядали один одного. Синєсвитенко і Павка вийшли. Інокентьєв скручував цигарку. Широке обличчя його здавалося бронзовим від тьмяного світла лампи, білі брови звисали на очі. Помовчавши, він спитав:

– Олов'яников нічого мені не передавав?

– Передав. – З кишеньки в штанях для годинника Олексій дістав складений учетверо аркуш наперу.

Інокентьєв уважно прочитав записку, потім скрутив трубочкою і потримав над лампою, поки папір спалахнув. Припаливши від вогника, він кинув палаючий папір у глиняний черепок, що правив за попільничку.

– Олов'яников казав, для чого ти потрібен тут?

– Казав, що для розвідки.

– І більше нічого?

– Нічого. Решту, мовляв, на місці.

– Так.

Папір догорів. Вогник потьмянів і погас під купкою попелу. Інокентьєв розтер попіл, щиглем обтрусив пальці й заговорив неголосно, уривчасто, ніби виштовхував із себе слова:

– Справа, значить, така… В Одесі погано. Голод, розруха, сам міг бачити.

Олексій кивнув.

– До того ж на Молдаванці і на Пересипу до чорта бандитів і блатних. Та це ще нічого. Гірше – змови. Не встигнемо з однією справитись – друга… У двадцятому році, коли в Криму сидів Врангель, тут діяла його організація. Керували Макаревич-Спасаревський, Краснов, Сієвич і Шаворський – усі колишні офіцери. Діло ставили широко. Тоді ж, у двадцятому, їх і прикінчили. Макаревича-Спасаревського розстріляли. А Краснов, Сієвич і Шаворський втекли… – Інокентьєв засунув руку у внутрішню кишеню бушлата і дістав конверт з чорного непроникного паперу. З конверта він витягнув три фотокартки. – Ось вони. У пенсне – Краснов. Другий – Шаворський, з борідкою… Третій – Сієвич. Карточки я тобі поки що залишу. Придивись… Так от. Більше року про цих людей нічого не було чути. А недавно вони знову випливли. І знаєш, у якій компанії? З петлюрівцями! Монархісти, біла кістка, галасували за єдину, неподільну Росію і – на тобі – з українськими самостійниками знюхалися! Це, дорогий товаришу, неспроста. Раніше, сам знаєш, як вони гризлись: не могли Росію і Україну поділити. А тепер їм не до дрібниць. Тепер у них спільний ворог – ми… Перші відомості стали надходити ще в лютому. Почали спостерігати. З'ясувати пощастило ось що: організація у них велика, зв'язані з закордоном, за нашими даними, з білогвардійським центром і, можливо, з петлюрівським штабом. Структура організації така: всі учасники розбиті на групи по п'ять чоловік. Є серед них старший – керівник, який об'єднує їх і тримає зв'язок з іншими групами. Утворюється такий ланцюжок з окремих ланок. Припустімо, провал, одна якась п'ятірка попалась. У центрі роблять перестановку, і ланцюжок не рветься. Хитро?

Так от… В одній з цих п'ятірок є наша людина. Він, бачиш, «з минулим»: колишній лівий есер. На цьому вони його й піймали, підкоряйся, мовляв, інакше Радянська влада узнає, хто ти такий. Словом, як звичайно. І знаєш, хто його завербував? Оцей! – Інокентьєв показав пальцем на фотографію товстого врангелівського офіцера в пенсне на кирпатому носі. – Краснов! Цей Краснов тепер старший у його п'ятірці і зветься Мироновим. А де Краснов, там і ті два можуть бути.

– Краснова можна взяти? – спитав Олексій.

– Взяти? Навіщо? Ні, брат, це дешево. Якщо Краснова поставили на таку незначну роботу, виходить, він у них невелика цяця. Ні, дорогий товаришу, однієї п'ятірки нам мало. Нам треба до кінця всього цього ланцюжка добратися, до самого центра. Нехай Краснов – Миронов поки що гуляє…

Інокентьєв докурив цигарку, ввіткнув її в попільничку й одразу ж заходився скручувати другу.

– Справа в тому, що вони когось чекають із-за кордону. Ось де можна зачепитись. Слухай тепер уважно, Михальов. Тих, що прибувають звідти, вони проводять через три-чотири етапи. План Олов'яникова такий: коли «гість» приїде, перехопити його, з'ясувати, що привіз, і узнати всі паролі. Якщо виявиться, що його тут не знають, тоді… введемо в діло тебе. Підеш замість «гостя». – Він випростався і якусь мить дивився на Олексія, намагаючись, видно, зрозуміти, яке враження справили його слова.

– Он як… – промовив Олексій.

– Як тобі все це здається? Справишся?

Олексій відповів не одразу. Насупивши брови, він дивився на роздвоєний вогник лампи. У прозорій глибині його зіниць жеврів холодний жовтуватий відсвіт. І, дивлячись у ці очі, Інокентьєв подумав, що, хоч людина, яка сидить перед ним, і молода, Олов'яников, мабуть, не помилився у виборі.

– То як же? – поквапив він.

Олексій спроквола промовив:

– Хто його знає. Треба справитись.

– Дуже треба! – сказав Інокентьєв. – Судячи зі всього, це найбільша змова за останній час. До того ж є одна особливість… Питається, чому нам знадобився чекіст з іншого міста? Думаєш, у нас своїх не досить? Досить! І дехто вже проник в організацію. Але зв'язувати тебе з ними ми не будемо. Чому? Скажу тобі відверто, Михальов: схоже на те, що якась контра пролізла в Чека. З'ясувати, хто саме, – теж твоє завдання. Тому й потрібна людина, якої в Одесі не знають ні свої, ні чужі.

– Зрозуміло. – Олексій теж дістав кисет і заходився мовчки скручувати козячу ніжку.

Інокентьєв пильно стежив за його обличчям, шукаючи на ньому ознак сумніву чи нерішучості. Але обличчя у юнака було спокійне, малорухоме, і при всій своїй досвідченості Інокентьєв не міг зрозуміти, які думки бродять у його голові.

«Міцний, здається», – подумав Інокентьєв. Але про всяк випадок сказав:

– Давай по щирості. Тебе Олов'яников вибрав… Він, звичайно, на цьому розбирається. Але ж я тебе не знаю… Діло тобі пропонують важке. Небезпечне діло. Якщо вагаєшся або не певний у собі, краще зразу скажи. Така нагода, як зараз, навряд чи ще випаде, і діяти треба напевне. Отже, і людина потрібна така, яка на все готова. Одному доведеться працювати. Незначна помилка – і загинув.

– Це правда! – сказав Олексій. Він помовчав і несподівано сміхотливо розтягнув губи: – Чого доброго, ще злякаєте мене, товаришу Інокентьєв. Доведеться додому повертатись. А діло ж не небезпечніше за інші. Давайте вже не передумувати.

– Ну, коли так, передумувати не будемо, – одразу погодився Інокентьєв. Юнак дедалі більше подобався йому. – Тоді треба домовитись…

Домовилися вони про те, що Олексій до початку операції поживе у Синєсвитенка. Господар – колишній червоноармієць і особистий приятель Інокентьєва. Хлопчина в нього тямущий і вміє тримати язик за зубами. Олексієві не завадить скористатися з вільного часу і ознайомитися з містом. Що ж до зв'язку, то його здійснюватиме Синєсвитенко. А коли що непередбачене, то ось адреса ще однієї конспіративної квартири, куди Олексій може перейти, але тільки в крайньому випадку. Пароль той самий.

– Коли приїде Олов'яников, я тебе сповіщу, – сказав Інокентьєв, підводячись.

Вони потиснули один одному руки. Інокентьєв насунув на лоба вигорілий кашкет-мічманку, на всі ґудзики застебнув бушлат, щоб не було видно армійської гімнастьорки, і пішов.

Олексій повернувся до столу, присунув лампу і взяв у руки фотографії.

«ТИХА» ОДЕСА

Настали дні, які Олексій Михальов прожив тихо й безтурботно, як не випадало йому ні разу протягом останніх чотирьох років.

Синєсвитенко зникав із дому на світанку: у нього були справи на заводі сільськогосподарських машин. Вечорами дорогою додому він десь зустрічався з Інокентьєвим, одержував від нього пайку для Олексія і незмінне розпорядження: чекати.

Ранками, перекусивши пайковою воблою і чаєм із сахарином, Олексій з Павкою вирушали в місто. Босоніж (чоботи, щоб зберегти, Олексій лишав удома) вони обійшли всю Одесу, побували в Лузанівці і на Ближніх Мельницях, перевірили занедбані особняки Французького бульвару, купалися на міському пляжі – Ланжероні, вудили рибу з бурих каменів Великого Фонтана.

Павка завжди носив у кишені саморобну волосінь, звиту з кінського волосу, і набір справжніх риболовних гачків – неоціненний на ті часи дар Інокентьєва. У жерстяній коробочці з-під монпансьє у нього ніколи не виводився запас дощових черв'яків. Траплялось, на вечерю вони приносили важкеньку в'язку бичків, а іноді улову вистачало навіть для «комерційних операцій» на ринку: бичків щастило вимінювати на крупи й макуху, з яких Синєсвитенко умів готувати смачні коржики на пахучому «нутряному» жиру з пайки Олексія.

За ці дні Олексій виходив Одесу вздовж і впоперек, вивчив не гірше першого-ліпшого старожила. Йому дедалі більше подобалось це чудове місто, на спекотних вулицях якого цвіли каштани, в тінистих садах панувала сонна тиша, і кожен будинок, особливо в центрі, хотілося розглядати окремо. І жителі Одеси теж подобалися йому. Він придивлявся до лузанівських рибалок, до робітників з Пересииу та Ближніх Мельниць, до балакучих господарок, що торгувались на ринку, і дедалі більше пересвідчувався в тому, що, незважаючи на всі труднощі, хвороби й нестачу продовольства, одесити не втратили жодної з тих якостей, якими вони завжди славилися: ні жвавості своєї, ні гуморку, ні твердої впевненості в тому, що рано чи пізно Одеса неодмінно діждеться кращих часів.

Він побачив й іншу Одесу – смердючі слобідки за Пересипом, таємні і явні притопи на Молдаванці. Там аж кишів кримінальний набрід. З настанням темряви притони вихлюпували його на вулиці. Але і вдень у місті було неспокійно…

Якось Олексій з Павкою ішли із порту, де того дня вудили рибу. У кожного було по в'язці бичків, і шлях їхній лежав на Привоз – галасливий і шахраюватий одеський ринок.

Було дві години, спека. На Пушкінській лише кілька перехожих в'яло чвалали в затінку платанів, що росли вздовж тротуарів. У підворітті наріжного будинку, біля Малої Арнаутської, прихилившись на лавці, спав у холодку літній двірник. Од вокзалу долинав стукіт коліс по торцевій мостовій: хтось їхав возом…

Крики пролунали несподівано й одразу ж зруйнували облудне враження, ніби в місті тиша й благодать. Перехожі пришвидшили ходу, поспішаючи далі відійти од небезпечного місця. Двірник прокинувсь і, крекчучи, поплентався глянути, що там скоїлося.

– Грабують когось! – сказав Павка, і очі в нього заблищали. – Гайда, дядьку Олекса, подивимося!

Як справжній одесит, він любив різні пригоди.

– Стій, – насупився Олексій. – Нічого лізти, адже у справі йдемо.

Павка вже давно помітив, що дядько Олекса не любить встрявати у вуличні історії, хоч нагод для цього було вдосталь: і на ринку, і в порту, і в слобідках за Пересипом.

Із-за рогу вийшов цибатий парубок у прим'ятій, косо насунутій на самі брови кепочці. На грудях у нього крізь сітчасту майку синім візерунком просвічувалась татуїровка. Він ніс на плечі великий вузол, з якого звисали край оранжевої скатерки і чорний рукав зимового пальта.

За парубком бігла напівроздягнена розпатлана жінка. Чіпляючись за вузол, вона кричала високим пронизливим голосом:

– Рятуйте, люди! Грабують!.. Чого ж ви дивитесь, люди!.. Рятуйте-е!..

Нальотчик відштовхував жінку вільною рукою і похмуро позирав на всі боки. Перехожі злякано відводили очі, удаючи, що все це їх цілком не обходить.

Олексій ткнув Павці свої бички:

– Ану потримай!..

Але втрутитись йому не довелося й цього разу. З підворіття великого сірого будинку в кінці вулиці виїхав на коні якийсь чекіст. Пізніше Олексій зміг добре роздивитися його. Це був кремезний, немолодий уже чоловік у розстебнутій шкірянці, під якою, б'ючи коня по боку, висіла дерев'яна кобура маузера. Кашкет він зсунув на потилицю, відкриваючи опуклий мокрий від поту лоб. Чекіст, видно, з першого погляду розібрався в обстановці і пустив коня риссю.

Почувши тупіт, парубок у сітчастій майці оглянувся. До чекіста було менше ніж квартал. Не роздумуючи, нальотчик кинув вузол і майнув до тротуару. Проте не встиг він ступити і трьох кроків, як на ньому, несамовито голосячи, повисла пограбована жінка. Він ледве одірвав її від себе і навідліг ударив кулаком в обличчя. Жінка, охнувши, упала на мостову, затискаючи долонями рота. Нальотчик побіг.

– Стій! – крикнув чекіст, ловлячи на ходу кобуру пістолета, що теліпалася. – Стій, стрілятиму!

Але бандит випередив його. Він шмигнув у двір наріжного будинку, біля воріт обернувся, і по Пушкінській шмагонув лункий револьверний постріл. Було чути, як з виском і дзвоном зрикошетувала куля від чавунного ліхтарного стовпа.

Чекіст неквапливо під'їхав до будинку, зіскочив з коня і широкою ходою ввійшов у підворіття.

Біля воріт – де тільки люди взялися? – миттю утворився натовп. Павка щодуху побіг туди, і Олексій, не втримавшись, подався за ним. Вони встигли якраз вчасно, щоб побачити завершення цієї події.

Стоячи у підворітті, поклавши маузер на зігнутий лікоть, чекіст вистрілив тричі, не поцілив.

Довгий і вузький двір кінчався кам'яним муром у зріст людини. Поряд був смітник. Нальотчик устиг скочити на нього і перемахнути через мур.

Чекіст сплюнув спересердя, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь стрій глядачів, що розступилися, сів на жеребця, що смирно стояв біля тротуару, і поїхав.

– Ех, мазило! – зневажливо гмукнув Павка. – З такої гармати промазав! Та я б!..

– Сиди, стрілець! Багато ти тямиш! – сказав Олексій. – Гадаєш, легко поцілити, коли людина біжить?..

І потім вони всю дорогу обмірковували всякі способи стрільби з різних систем револьверів – дядько Олекса на цьому добре знався.

МІТИНГ «МІСТРАНУ»[7]7
  Профспілка «Містран» («Місцевий транспорт») об'єднувала одеських транспортних робітників.


[Закрыть]

Через два дні йшли вони Рішельєвською вулицею і побачили біля Оперного театру скупчення підвід, візницьких прольоток і ручних візків усіх систем і розмірів. Двері театру були відчинені, в під'їзді товпився народ.

Павка, якого Олексій послав дізнатися, що там таке, повідомив:

– «Містран» мітингує. Ох, і крику!..

Олексій вирішив зайти поглянути.

Павка вже не раз бував у театрі на мітингах і знав у ньому всі ходи й виходи. Він упевнено провів Олексія на балкон другого ярусу. Вони вмостилися в порожній ложі збоку від сцени.

Театр був красивий. Витієваті ліпні орнаменти покривали бар'єри його півкруглих ярусів. Виблискувала старовинна бронза канделябрів. Портьєри і оббивка крісел були із справжнього темно-червоного оксамиту, і здавалось дивним, що учасники численних мітингів, які відбувались тут за останні роки, не обідрали їх на онучі.

У партері тісно набились містранівці. Вони принесли сюди міцний запах махорки, дьогтю, сириці і кінського поту. Тютюновий дим клубками здіймався до високої стелі, розписаної пурхаючими німфами і голими бороданями, що зручно розмістилися на рожевих хмаринках. Крізь дим упіврозжарення світили електричні лампочки.

Сцена була добре освітлена. В глибині її висіло величезне декоративне полотнище. Воно зображало африканський пейзаж. За столом, вкритим оксамитовою портьєрою, на фоні дикоростучих пальм і єгипетських пірамід сиділа президія: п'ятеро здоровенних дядьків у прикажчицьких картузах з високими околичками.

До самої рампи було висунуто квадратний диригентський постамент з пюпітром замість трибуни.

За роки роботи в ЧК Олексій набув чималого досвіду щодо таких мітингів. Він досить швидко розібрався в обстановці.

Насамперед він помітив, що натовп мітингуючих виразно поділений на дві групи. Перша більша – складалася з вантажних візників, або, як їх звали в Одесі, биндюжників. Це були в основному високі на зріст, мускулясті, гучноголосі люди, одягнуті якщо не гарно, то, в усякому разі, добротно: у брезентові куртки, свитки, матроські роби. Дехто вирядився навіть у сюртуки і сатинові сорочки яскравих кольорів. Биндюжники займали передню, ближчу до сцени частину залу.

Інші «містранівці» – візники, водії трамваїв, вантажники, службовці трамвайного парку – розмістилися позаду.

Неважко було зрозуміти, що жилося їм гірше: обличчя змарнілі, одяг драний. Трималися вони окремо, з биндюжниками не змішувалися.

Нарешті, придивившись, Олексій розрізнив і третю категорію учасників: горлатих, строкато вдягнених молодчиків, що врозсип сиділи поблизу сцени. Ці були такі, як Петя Цяця…

Мітинг проходив бурхливо.

Обговорювалось рішення губкому партії про організацію обозу для боротьби з голодом. Службовці трамвайного парку, візники і водії конок вважали, що губком треба підтримати. Але їх була меншість. Биндюжникам рішення губкому прийшлося не до вподоби. Розставатися з кіньми та підводами, а тим більше іти в обоз їм не хотілося.

На той момент, коли Олексій і Павка з'явилися на мітингу, становище уже визначилось. Тільки-но пішов зі сцени дружно освистаний оратор, який намагався довести, що губком затіяв потрібну справу. Його місце на трибуні зайняв бородатий здоровань у брезентовій куртці.

– Говоритиме Юхим Паперник! – оголосив один з членів президії, що виконував обов'язки голови.

– Скажіть на милість, чого він мене агітує? – неголосно почав Юхим Паперник. – Що він мене агітує, я питаю? – вів далі він трохи голосніше. І раптом тріснув кулаком по пюпітру: – У мене дома п'ять ротів! Я поїду кудись до чорта в зуби, а вони сидітимуть і клацатимуть голодними зубами?! Хто їх пожаліє? Ти їх пожалієш, агітаторе?! Що в тебе є? Твої худі руки й йоги? Так вони не їстимуть твоїх рук і ніг! Їм потрібен шматок хліба, ось що їм потрібно!

Биндюжники співчутливо загомоніли.

– І взагалі, хто такий Сьомка Бриль? – вів далі Паперник. – Що він може розуміти у візництві! Він же тачечник, сам собі кінь! Він наївся, і, виходить, його кінь наївся. У нього голова не болить за сіно, за збрую, за дьоготь, за дідько його знає що? Де це все дістати? Радянська влада дасть? Дулю вона мені дасть! Своє клади, кровне, що я, може, роками наживав. А яка дяка за це? Що я з цього матиму? Знову ж дулю! Якщо в мене колись була нещасна пара битюгів, то я вже для Радянської влади власник і буржуй! – Дедалі більше розпалюючись, Паперник зірвав кашкет з патлатої голови. – А який я буржуй?! Хто мені скрині набивав? Що в мене є – все моє, потом добуте! Коли я для Радянської влади буржуй, то на чорта мені здалася така влада! І щоб я для неї в обоз ішов? На ось! – Паперник виставив залу складений дулею двофунтовий кулак. – Нехай без мене проживуть! – І, плюнувши, пішов зі сцени.

У бурі, що здійнялася потім, особливо старались горлаті молодчики, які нагадали Олексієві Петю Цяцю. Папернику кричали:

– Правильно-о!..

– Геть!..

– Нехай самі вози тягають!..

І значно рідше й тихше пробивалися крики з кінця залу:

– Буржуй ти, ось хто!

– Проживемо, не турбуйся!..

Коли трохи вщухло, головуючий викрикнув, що слово має «представник гужового транспорту» Хома Костильчук.

На сцену видерся верткий чоловічок у короткому піджаку з закругленими полами. З вигляду цей «представник гужового транспорту» не мав нічого спільного з іншими биндюжниками. Обличчя в нього було брезкле, блідо-рожеве від пияцтва, волосся зализане на косий проділ, замість галстука теліпався на шиї пом'ятий заяложений бантик.

– Я хочу сказати про свободу, – почав він хрипло, з надривом, б'ючи себе в груди кінчиками пальців. – Навколо вуха протуркотіли – свобода, свобода! А де вона є, та свобода? Нехай мені хтось пояснить, де вона ховається в Одесі? Давайте міркувати як тямущі люди. Кажуть, царський режим душив нам на горло. Що правда, то правда. Але зате що ми мали? Ми мали в Одесі пароплави з усього світу. В порту було тісно, як на Привозі в базарний день. Банани, персики, турецький табак… – Хома Костильчук загинав пальці на руці. – Маслини хоч завались, про борошно й масло я вже й не кажу!.. Що? Не кожен міг? А я хіба кажу, що кожен міг? Кожен, звичайно, не міг. А биндюжники могли! Що на возу, те й додому везу. Хіба не так? Чи ж важко було приховати пару кіло апельсинчиків, наприклад, якщо їх у тебе на підводі півсотні ящиків? А тепер? Погляньте сюди: що день – давай воза, давай битюга, давай те, давай се… Так де ж, питається, свобода? Коли я хочу жити, як мені подобається, при чому тут Чека? Адже тепер деякі пристойні люди не можуть висунути носа на вулицю: їх одразу ж заметуть!.. – Хома Костильчук дуже хвилюючись дістав з кишеньки хусточку і втер піт з лоба.

Поведінка цього суб'єкта, його бігаючий погляд, злодійські слівця, зализаний проділ – усе виказувало в ньому одного з тих, кого приховували в своїх хижих утробах молдаванські притони. І, незважаючи на це, кожне його слово падало в натовп, як палаюча головешка в сухий хмиз.

– От я й кажу: нехай, кому подобається, іде собі в обоз, а я, вибачаюсь, не божевільний! – Енергійно покрутивши долонею перед носом, «представник гужового транспорту» закінчив свій виступ.

Хто що кричав, зрозуміти було неможливо. Виступати полізло одразу кілька чоловік. Члени президії посхоплювалися з місць, намагаючись встановити порядок на сцені. Головуючий широко роззявляв рота і, через те що не було дзвоника, грюкав кулаком по столу, але ні голосу його, ні стуку не було чути…

«Розгулялась контра… – думав Олексій, стискаючи зуби. – Слабину відчули!.. І наших нікого, чорт знає що таке!..»

– Ходімо, Павле, ну їх до біса! – сказав він, встаючи.

– Ой, зачекайте, дядьку Олекса! – почав благати Павка. – Цікаво ж!

Олексій узяв його за руку з наміром іти і в цю мить побачив чекістів…

Вірніше, спочатку він почув їх.

Двоє молодиків у гімнастьорках і при зброї витягнули з-за лаштунків широкі дощані дверці, зняті, очевидно, з якоїсь театральної комірчини, поставили їх на попа і з розмаху грюкнули об підлогу. Різкий, як постріл, гуркіт перекрив усі звуки, курява хмарою знялася над підмостками. В залі на мить запанувала сторопіла тиша.

Не даючи биндюжникам опам'ятатись, один чекіст – молодий, дужий хлопчина – вискочив на середину сцени:

– Ану, тихо! Чого розходилися? Мітинг у вас тут чи диявольський шабаш?! Галас зчинили на всю Одесу, в Балті, мабуть, чути!..

Отямившись від несподіванки, биндюжники знову здійняли гамір, але тепер шум став якийсь розрізнений, невпевнений.

Побачивши чекістів, першими вгомонилися горлаті «приятелі» Петі Цяці. Дехто з них навіть став пробиратися до виходу, але, зустрівши там якусь перепону, знову змішався з натовпом. Оратори втратили бойовий запал і поквапливо зникли в залі. Гамір почав швидко спадати, як спадає вітрило на безвітрі.

– Очистити прохід! – командував чекіст зі сцени. – Хто там на підлозі усівся? Крісел, чи що, не вистачає? Гей, в кутку, пропоную додержувати революційного порядку! Тихо, вам кажуть!..

Щоб краще бачити, Олексій міцно притиснув Павку до бар'єра, але той навіть не помітив цього.

– Увага! – оголосив чекіст. – Зараз виступатиме голова Одеської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем товариш Нємцов! Ша! Щоб було тихо!

На цей раз попередження було зайвим: прізвище голови ОГЧК, призначеного в Одесу самим Дзержинським, вплинуло сильніше, ніж удар дошкою об підлогу. В проході між кріслами чітко пролунали його кроки.

Нємцов вийшов на сцену. Він зняв з голови сірий кашкет з лакованим козирком і, оглядаючи зал, розгріб пальцями густе рудувате волосся. Витягуючи шиї, биндюжники пильно розглядали цю людину, грізна й гучна слава про яку облетіла всю Одещину. А він стояв на підвищенні, ледь розставивши криві і міцні ноги старого кавалериста. На запалих його щоках темніли тверді зморшки. Волосся уже густо припало інеєм на скронях. Поверх гімнастьорки захисного кольору на тоненькому ремінці висів револьвер.

– Шановні товариші й громадяни! – промовив він спокійним глухуватим баском. – Я тут трохи послухав і мушу відверто сказати: не те говорять. Зовсім не те! Сюди пробралися деякі суб'єкти, які не в ладах з Радянською владою. Вони, певно, вирішили, що в Чека руки не дійдуть до вашого мітингу, контрреволюцію почали городити. Та вони помилились! Чекісти повинні бачити все і все помічати не гірше за «Пате-журпал»[8]8
  «Пате-журнал» – французька кінохроніка. На її рекламних афішах писалось: «Пате-журнал» усе бачить, усе знає».


[Закрыть]. – З-під брів чекіста висковзнула і вмить сховалась усмішка. – І цих панів ми добре знаємо. Ось, наприклад, Хома Костильчук. Відома особа! Прізвисько в нього Гнилий. Гнилий зроду не брав віжок до рук. Папаша його – інша річ. Папаша до революції великий візницький промисел мав, близько двадцяти битюгів. А втім, ви ж самі, товариші, на нього працювали. Хіба не так? Є тут хто-небудь, хто знав папашу Костильчука?

– Я знав! – озвалися з залу.

– Як не знати?! Два роки лямку тягнув! – Почулися ще голоси.

– От бачите! – Нємцов підняв палець. – Тепер запитання: де ваш глузд? Синок старого хапуги розпинається проти Радянської влади, а ви й вуха розвісили. А чому він розпинається? Хто за ним стоїть? Ви про те подумали? А варто подумати і добренько розібратися!

Нємцов заговорив про труднощі, які переживає країна. У містах розруха. Заводи стоять. Величезні простори республіки потерпіли від посухи – ворога, страшнішого за Антанту і білих генералів. А наслідок – голод… З усього цього хоче скористатися світова контрреволюція, щоб задушити народну владу. Тільки в Одесі протягом останніх півтора місяця розкрито три великих білогвардійських змови. З білої Польщі, де зараз прижився сам головний отаман Петлюра, тягнуться через кордон його вірні емісари. Завдання їхнє відоме: організувати на Україні широку мережу політичних банд, щоб за сигналом з-за кордону підняти заколот проти Радянської влади. На кого можуть розраховувати петлюрівці? Народ їх не підтримає. Чесним людям набридло воювати, їх до землі тягне, хліб вирощувати. Лишаються білогвардійське охвістя і кримінальний бандитизм. А, як відомо, в Одесі справа з боротьбою проти бандитизму стоїть гірше, ніж в інших містах. Нальотчиків тут розвелося більше, ніж пацюків у портових лабазах. І, між іншим, вони вже давно цікавляться візництвом. Нічого дивного: візники завжди були зв'язані з найбільш злачним місцем – з торговельним портом. Не випадково, наприклад, відомий Мишка Япончик був сином власника візницького промислу і на перших порах сам промишляв на битюгу…

– А хто такі візники? – вів далі Нємцов. – Такі ж робочі люди, як усі інші! Горювали, сімома потами сходили на хазяїна, до смерті заливали горілкою остогидле життя. Чи, може, я помиляюсь? Може, вам і справді Радянська влада ні до чого? Може, ви скучили за старим Костильчуком?

Містранінці озвалися коротким протестуючим гулом.

Олексій відчував, що в настрої натовпу настає перелом. Панувала така тиша, що, коли Нємцов ненадовго замовкав, чути було чиєсь хрипке дихання за столом президії.

Непомітно й неухильно голова ОГЧК звертав розмову на головне питання мітингу.

– Дивіться, як вам засмітили мозок ці типи. Ви вже перестали бачити, що навкруги робиться. Це ж нечувана річ: в Одесі помирають діти! Не від кору, не від скарлатини або ще якоїсь дитячої хвороби – від голоду помирають! Біженці з голодних районів тягнуть їх з собою в Одесу. Знайшли куди тягнути. Але хай я буду проклятий, якщо я їх не розумію! Вони думають: Одеса – велике місто, в ньому багато робітничого класу, він не дасть померти їхнім дітям! Що ж виходить? Ви, одеський робітничий клас, відмовляєтесь допомогти таким же трудовим людям! Самі ви до цього додумалися чи ні? Ну, от ти скажи! – Він ткнув пальцем у кирпатого молодого биндюжника, що сидів у першому ряду. – Скажи мені, сам ти вирішив одхреститись від обозу чи тобі хто порадив?

Парубок збентежено пробурмотів:

– А я що ж?.. Один, чи що?.. Я – як люди скажуть…

– Як скажуть! – повторив Немцов. – А хто скаже?! Він, чи що? Чи він?.. Ні, брат, вони тобі цього не порадять! Вони такі ж робітники, як і ти! А підбиває вас на саботаж усяка кримінальна погань, така, як Гнилий Хомка! Ось звідки все йде! Колишні багатії, не добиті глитаї, на яких у Петлюри головна ставка, – ось хто вам баки забиває! Не повірю я, щоб робоча людина відмовилась допомогти іншій робочій людині!

– А й справді! – пробасив хтось. – Снують тут усякі!..

– Правильно каже! Чого ж. Ми як барани…

– Я ж із самого початку…

Немцов підвів руку.

– Тихо, я ще не кінчив! Так от, товариші містранівці, щодо обозу вирішуйте самі, як вам совість підкаже! А я мушу заявити… Кримінальників, що затесалися між вас, ми виведемо! Нальотчики і злодії висять на ногах трудового народу. Вони грають на руку світовій контрреволюції і заважають нам будувати світле царство соціалізму! Але чекістів на те й поставлено, щоб цього не допустити! Ми будемо нещадно… – Тут голос Немцова задзвенів глухо й напружено. – … знищувати їх усюди, де вони є! Ми очистимо ваші чесні ряди від бандитського засилля – оце вам останнє більшовицьке слово. Очистимо цілком і остаточно! – І він розітнув повітря ребром долоні, ніби ставлячи крапку. – Тепер вирішуйте, народ вам довіряє!

Ще мить панувала тиша, а потім театр вибухнув криками. На сцену знову полізли бажаючі виступити. Хтось, скочивши на крісло посеред залу, намагався говорити з місця.

Олексій занепокоєно оглядався. Біля всіх виходів з партеру він помітив людей у шкірянках. Схоже було на те, що чекісти не збираються відкладати справу в довгий ящик і вже сьогодні почнуть чистити ряди містранівців. Треба було швидше йти звідси.

– Гайда, Павле, пора.

– Куди ви, дядьку Олекса? Посидьмо, тепер уже недовго!

– Слухай, приятелю, – сказав Олексій суворо, – або роби що наказують, або дружбі кінець, і більше ми з тобою не ходимо.

Павка неохоче поплентався за ним. У порожньому похмурому фойє Олексій запитав:

– Ти знаєш, як вибратися звідси, щоб ніхто не бачив?

Це Павка знав. Вони пішли якимись службовими ходами й вузькими гвинтовими східцями. Спустились у підвал. У курній темряві, натикаючись на сухі нестругані крокви, пройшли під самою сценою, чуючи, як нагорі все ще галасують містранівці, ще трохи покружляли і врешті вилізли назовні позаду театру через виламані двері в погребі.

Вечоріло. В розігрітому повітрі пахло акацією. Вулиці обезлюдніли, і Олексій з Павкою швидко попростували, поспішаючи добратися додому, поки зовсім не стемніло. Павка всю дорогу не розмовляв, ішов надутий. Лише раз, поглинувши на Олексія, він занепокоєно спитав:

– Ви чого?

Олексій, усміхаючись, задумливо дивився собі під ноги, і Павка злякався, що, можливо, пропустив на мітингу щось найцікавіше. Тоді Олексій заспокоїв його:

– Так, пригадав дещо… давнє…

Думав Олексій про Нємцова і про хлопців у захисних гімнастьорках. Усе, що говорили й робили на мітингу чекісти, навіть незвичайний спосіб, з допомогою якого вони навели тишу в залі, здавалося йому справедливим, точним, єдино правильним за даної обстановки. І чи тому, що був він тепер відокремлений од них, чи з якоїсь іншої причини Олексій, як ніколи, гостро відчував свою нерозривну, майже родинну близькість з цими людьми…