Текст книги "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Автор книги: Олександр Лукін

Соавторы: Дмитро Поляновський
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 37 страниц)

ДАВНІ ЗНАЙОМІ

Воронько з його групою більше не з'являвся. Очевидно, в ЧК вони повернулись іншим шляхом.

Коли Олексій знову взявся до роботи, день уже згасав. Гострішими стали запахи в повітрі, помітнішою тиша. Врангелівська артилерія сьогодні мовчала. Мабуть, вороги не хотіли марно витрачати снарядів. Це був перший відчутний результат вчорашньої операції. На якийсь час зв'язок між шпигунами і лівим берегом був перерваний.

Олексій завзято стукав сокирою. В сусідньому дворі господарювала зігнута, одягнута по-вдовиному старуха із злим, скарлюченим носом. Від Ганни Олексій дізнався, що це мати Надії Дунаєвої. Сама Надія майже не з'являлася на подвір'ї.

Олексій роздумував. Неясні підозри, які виникли в нього щодо цієї жінки, підтвердились. Дунаєва була вдовою денікінця, розстріляного ЧК. Це багато про що говорило. По-друге, вона зв'язана з якимись таємничим людьми, що ходять до неї ночами. Якщо ці люди не створені палкою уявою Олексійової хазяйки, то хто вони такі? Щасливі суперники Філіппова? Чи, може, це ті самі, що підсунули йому наказ про виліт у Миколаїв?..

Обмірковуючи все це, Олексій ще раз по-справжньому оцінив той щасливий випадок, який привів його сюди, на горище старого сарая, до гостинної і довірливої Ганни Усаченко. Тут він, здається, про все дізнається..

Олексій працював, поки стемніло.

У сутінках до будинку Дунаєвої, гуркочучи на всі вулицю, під'їхала візницька прольотка. З неї зіскочив Філіппов. Махнувши рукою візникові, він зайшов у ворота. Прольотка від'їхала.

Назустріч Філіппову вибігла Дунаєва. Він цмокнув її в щоку і, обнявши, повів у дім. Проходячи повз кульгаву старуху, голосно сказав:

– Здорова будь, Михеївно!

Та одвернулася від нього і щось злобно забурмотіла, трясучи головою.

– Ходімо, ходімо, – покликала Дунаєва, беручи льотчика за плече.

Філіппов засміявся і піднявся на ґанок. Біля Олексія негайно з'явилась Ганна.

– Приїхав! – повідомила вона. – Це полюбовник її, найголовніший льотчик у червоних – Філіппов. Може, чув? Стара бачити його не може: зятя любила дуже. А самій Надьці аби хто. Зараз вони загуляють!

– Ну й нехай собі! – Олексій зневажливо сплюнув. – Подивись краще, як я тут дах припасував. Тепер він до другого пришестя вистоїть.

Повечерявши тим, що лишилося від обіду, Олексій, пославшись на втому, попросив дозволу лягти спати. Хазяйка хотіла постелити йому в світлиці, але Олексій сказав, що після хвороби не зносить задухи, взяв для підстилки стару, армійського сукна куртку, яку вона йому дала, і забрався на свій спостережний пункт.

Швидко впала ніч. Засвітилися зірки над Херсоном. У густій чорнильній темряві затихли звуки.

У сусідньому будинку «гуляв» льотчик. Час від часу на подвір'я виходила стара, і, коли відчинялись двері, чути було, як деренчали струни гітари і співала Дунаєва. Голос у неї був грудний, сумний. З ним переплітався надірваний басок Філіппова.

Потім вони замовкли. Жовте світло, що пробивалося з-під віконниць, погасло. М'яка, зовсім не воєнна тиша запанувала навколо.

Олексій лежав на горищі сарая, вслухаючись у кожен звук, що доносився з-за тину. Він мало спав за останні дві доби, і поступово його починала знемагати дрімота. Щоб не піддатися їй, Олексій навмисне ліг дуже незручно: повернувся на живіт, уткнув підборіддя в покладені один на один кулаки. Але сон ніби напливав звідкілясь згори, плутав думки, владно і наполегливо стуляв повіки. Все навколо стало примарним, невиразним…

І раптом щось сталося. Олексія мовби штовхнули в спину. Він стрепенувся і підвів голову.

На сусідньому подвір'ї був якийсь рух. Крізь ніч неясно проступали білі стіни, і Олексієві здалося, що в тому місці, де до будинку прилягає сарай, темрява ворушиться. Спросоння в нього ще шуміло у вухах, але він усе-таки виразно почув шарудіння, наче хтось переступав з ноги на ногу. А через кілька секунд уже без особливого напруження побачив і зрозумів, що там відбувається.

Двері на задньому ґанку прочинились, і жінка – це була молода Дунаєва – прошепотіла:

– Зараз…

До неї так само пошепки обізвався чоловік:

– Заснув?

– Так. Ідіть у сарай, я зараз…

– Ключ?

– Та ось же він, де завжди!..

Жінка зникла. Велика тінь поповзла по подвір'ю. Стало чутно, як цокає ключ у замку, потім зарипіли двері. Чоловік тихенько свиснув.

З боку городу до нього наблизилася друга тінь.

«Еге, та вас двоє!» подумав Олексій.

Коли двері сарая зачинились, Олексій стрибнув з горища, навшпиньках підійшов до тину, переліз через нього і в ту ж мить крижем упав на землю: з будинку вийшла Дунаєва.

Прошльопавши босими ногами повз Олексія, вона зникла за дверима сарая. Там засвітили ліхтар. Намацуючи браунінг у кишені піджака, Олексій пробрався до стіни, знайшов щілину і заглянув у неї.

Чоловіки ховали в сіні, що навалом лежало в глибині сарая, важкий довгий ящик, який вони принесли з собою. Жінка світила їм «Летючою мишею». Вони зрідка обмінювалися короткими фразами. Упоравшись, всі троє повернулись до дверей.

Тепер Олексій розглядів, що один з прибулих у військовій формі і затягнутий ременями командирської портупеї. Другий – одягнений в селянську свитку, на голові в нього крислатий солом'яний бриль. Витираючись рукавом, військовий уривчасто кинув Дунаєвій – Давайте!

З-під хустки, в яку вона куталась, жінка дістала темний квадратний предмет. Це був… великий льотний планшет Філіппова.

Коли досі в Олексія ще лишались якісь сумніви, коли серед інших думок, що роїлись в голові, було припущення: Дунаєва – звичайна спекулянтка, аферистка, яка переховує крадене, то тепер стало ясно – перед ним шпигунка.

Військовий розкрив планшет і зробив Дунаєвій знак піднести ліхтар. Світло впало на його одутле обличчя, і Олексій відразу пізнав: це був той самий чоловік, якого вони з Фоміним бачили в товаристві льотчика в день приїзду Олексія…

Видно було, що військовий не вперше оглядає планшет. Багато паперів він, очевидно, знав, бо навіть не виймав їх. Інші нашвидкуруч проглядав і обережно клав на місце, не порушуючи їх звичайного порядку. Нарешті, він знайшов те, що шукав.

– Ось останній наказ, – сказав військовий півголосом, прочитавши папір. – Завтра Філіппов полетить на Сірогози розвідувати кінноту генерала Барабовича. На ніч повернеться не сюди, а в Берислав, щоб післязавтра летіти ще далі – на Веселе. Повинен вас засмутити, Надіє Василівно, завтра він не ночуватиме…

– Знаю, вже повідомив! – відповіла жінка, бридливо пересмикнувши плечима.

Військовий посміхнувся. Звертаючись до людини в брилі, він сказав, що треба скористатися відсутністю льотчика, щоб «зібрати і проінструктувати людей».

– Іншої такої нагоди може й не буде, – говорив він. – Необхідно сьогодні ж усіх сповістити. Завтра вночі я чекатиму їх тут з дванадцятої до пів на другу. Самі приходьте обов'язково… Можливо, я знайду засіб переправити вас туди, до наших. Зібралося багато новин.

– Майте на увазі, – сиплуватим, наче від простуди голосом промовив чоловік у брилі, – чека сьогодні нишпорила в будинку, де переховувався наш злополучний телеграфісток, а це ж всього-на-всього за квартал звідси.

«Кручений! – промайнуло в голові Олексія. – Це Кручений!..»

– Я знаю, – сказав військовий, – і все-таки тут безпечніше, ніж будь-де в іншому місці. Будинок, куди ходить льотчик Філіппов, для них поза підозрою. Ідіть і попередьте всіх. На всякий випадок хай ідуть не через Маркасівський, а городами. Пароль… ну, скажімо: «Розплата». Ви зрозуміли мене?

– Так.

– До речі, як з човном? Остаточно пропав?

– Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

– Ну, що ж, – військовий підвівся, – це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

ОБЛАВА

Наступний день здався Олексієві найдовшим у його житті, йому не давала спокою думка: коли якась непередбачена обставина перешкодить ворогам зібратися або вони помітять щось підозріле, – тоді все пропало! Він один буде винен у тому, що два материх шпигуни залишаться на волі. І тоді нема для нього виправдання!..

А втім, щодо одного з них Олексій тривожився менше. Федя, звичайно, пригадає, з ким вони бачили п'яного Філіппова. Він і тоді назвав його прізвище, непростимо пропущене Олексієм повз вуха. Але Марков… Віктор Марков, есерівський прихвостень, причетний до розгрому фронтовиків німцями… Марков утече! А тимчасом всього кілька годин тому Олексій міг затримати його. Треба було тільки простягнути руку і засунути засув на дверях сарая. Тільки простягнути руку! Шпигуни були б спіймані на гарячому, бо цілком очевидно, що в ящику, який вони принесли, – зброя. Він уже зумів би затримати їх до ранку! До того ж поблизу був Філіппов, як-не-як своя людина…

Олексій заспокоював себе тим, що для побоювань нема серйозних підстав. Зранку, причепурившись, Дунаєва кілька разів виходила з дому, млявою, вихляючою ходою прогулювалась по подвір'ю, ліниво лаялась із старою.

Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.

І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…

На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу – Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…

Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку – там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні – не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…

Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.

Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.

– Пароль «Розплата», – нагадав він.

Боденко пірнув у темряву.

Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».

Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:

– Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..

Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.

– Ну…

Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.

– Руки вгору!..

Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…

Перше, що холодіючи відмітив Олексій: Маркова не було.

– Руки вгору! – повторив Величко.

Заціпеніння минуло. Повільно піднялися руки. Шестеро стояли навколо стола. Один, одутлий, продовжував сидіти, відкинувшись на спинку стільця.

Величко наставив на нього дуло револьвера.

– Кому сказано! Живо!

Той важко підвівся і, дивлячись спідлоба, глухо, немов борючись з задухою, промовив:

– У чому справа?.. Чого вдираєтесь?..

– Не стройте, Крамов, комедію! Не подобається – поскаржтеся в ЧК. Востаннє кажу: підніміть руки!..

Ось хто це був: Крамов – начальник артилерії всієї Херсонської дільниці!

Він неначе через силу підняв руки.

– Виходити по одному. Ви!

Чорнобородий чоловік у піджаку поверх військової гімнастьорки, розгублено озирнувшись на Крамова, пішов до дверей. В сінях його прийняли Боденко і Храмзов.

– Хто там далі…

Олексій не впізнавав свого начальника. Від його звичайної добродушності і млявості не лишилося й сліду. Трохи розставивши ноги, він стояв перед ворогами, рябий, головатий, увесь зібраний, тримаючи револьвер у зігнутій руці, і, здавалося, бачив усіх зразу.

В ту мить, коли чорнобородий вийшов у сіни, один із змовників (це був довгий землистосмуглявий паруб'яга з закрученими вусами) схопив бутель з самогоном і замахнувся ним, збираючись, як видно, розбити лампу. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, Величко вистрілив, і паруб'яга впав обличчям на стіл. Потім сповз на підлогу. Ті, що стояли поруч, посторонилися…

Загриміли розбиті віконниці, бризнули шибки, і у вікна просунулись дула гвинтівок.

– Більше нема бажаючих? – побілілими губами спитав Величко. – Тоді швидко!.. – І, мимохідь глянувши на Крамова, додав: – Михальов, обшукай сарай. В сіні там пошукай, може знайдеш щось…

КРАМОВ І КРУЧЕНИЙ

Солових, якому влаштували очну ставку з арештованими, не пізнав серед них Крученого. Для Олексія це було зайвим доказом того, що Кручений – це Марков. І Марков вислизнув! Можливо, він запізнився на явку, можливо, Крамов устиг переправити його до «своїх», як обіцяв. Що б там не було, хитре шпигунське щастя цього разу йому всміхнулося. Він зник, а Олексій втратив спокій.

Олексій прийшов у революцію зеленим юнаком. Не було в його душі ні великої любові, ні великої ненависті, тільки сліпа хлоп'яча віра у справедливість батьківської справи. Потрібні були час і загибель товаришів, пропахлі потом воєнні дороги, розмови з однополчанами біля похідних вогнищ і довгі роздуми сам на сам з собою, щоб батьківська справа стала своєю, кровною, єдиною справою. І Олексій навчився ненавидіти все, що стояло на шляху, що чіплялося за ноги людей, які поділяли з ним злигодні громадянської війни.

Але Марков назавжди лишився для нього живим втіленням того темного світу, який відкрився перед ним однієї квітневої ночі вісімнадцятого року. Олексій завжди вірив, що обов'язково знайде Маркова і примусить його відповісти за все.

Треба ж було так трапитися, що він справді знайшов його, майже тримав у руках і сам же випустив…

Під час обшуку в колишнього начальника артилерії знайшли пачку документів, зашитих у спідній білизні. За документами він був Стецевським Станіславом Володимировичем, штаб-ротмістром гвардії його імператорської величності. Але найкраще про нього розповів невеликий трикутник, вирізаний з візитної карточки. Для голови херсонського ЧК цей шматочок цупкого паперу, на якому стояли тільки дві літери ОК, справді був візитною карточкою спійманого шпигуна.

У 1918 році в Ярославлі спалахнув антирадянський заколот. Очолили його есери під керівництвом полковника Перхаурова – ставленика запеклого ворога Радянської влади, терориста і резидента іноземної розвідки Бориса Савінкова. Брокман, який в той час працював у ВЧК, брав участь у придушенні цього заколоту – одного з найкривавіших білогвардійських виступів. Він добре знав, що означає скромний паперовий трикутник, помічений літерами ОК. Це був пароль для зв'язку. Такий трикутник видавався тільки найдовіренішим особам підпілля Савінкова.

Коли Крамов-Стецевський зрозумів, що безглуздо відпиратися і видавати вчорашнє зборище за звичайну п'янку, він розповів, як йому вдалося проникнути в Червону Армію,

Після розгрому ярославського заколоту він з групою уцілілих офіцерів намагався пробратися до Денікіна. В дорозі вони потрапили в облаву. Рятуючись від неї, Стецевський розгубив усіх своїх супутників. З великими труднощами він добрався до Харкова. Тут йому вдалося влаштуватись в ешелоні біженців, який ішов на південь. У Кам'янець-Подільському у вагон сів літній військовий, що здався йому знайомим. Розговорилися. З'ясувалось, що їм не раз доводилося зустрічатись у Москві ще до війни, в будинку якоїсь пані Крамової, яка була рідною сестрою нового попутника. В довгі години дорожнього безділля Крамов розповів Стецевському про себе. За освітою він був інженер-будівельник і все життя додержувався ліберальних поглядів. У чотирнадцятому році його призвали в армію, і в чині артилерійського поручика він провоював з німцями до самої революції. На фронті інженер переглянув свої переконання. На думку Стецевського, він злочинно і непоправно «хитнувся вліво». Крамов був з тих російських інтелігентів, які без особливих вагань прийняли революцію. І ось зараз він їхав в армію Антонова-Овсєєнка, направлений туди як військовий спеціаліст.

Ця зустріч змінила плани Стецевського.

Ешелон часто зупинявся. Вночі в степу Стецевський вийшов з теплушки разом з Крамовим. У придорожніх кущах він оглушив свого попутника і добив його рукояткою револьвера.

Відсутність пасажира ні в кого у вагоні не викликала здивування. В дорозі відставало багато людей. А наступного ранку під час перевірки документів на якомусь роз'їзді Стецевський пред'явив папери вбитого.

Так він став Крамовим. Нові документи відкрили йому дорогу до командних постів у червоних.

Складними шляхами, кочуючи з армії в армію, Крамов-Стецевський потрапив до Миколаєва. Про перехід до білих він тепер і не думав: для нього знайшлося досить справ і по цей бік.

У Миколаєві Крамов-Стецевський несподівано зустрів свого давнього соратника по Ярославлю, що так само, як і він, працював у червоних військспецом. Вони швидко знайшли спільну мову…

У Херсоні новий начальник артилерії близько зійшовся з Філіпповим. Це було не важко: вони робили «спільну справу» – один командував артилерією, другий здійснював її розвідку. Однак про те, щоб «спокусити» льотчика, нічого було й думати. Крамов незабаром зрозумів, що Філіппов з «твердокамінних», і навіть не робив спроб домовитися з ним. Але в «твердокамінного» льотчика знайшлася червоточина: він любив пошану, був ласий до жінок і не дурень випити. Крамов звів його з Дунаєвою. Зробити це вдалося так спритно, що Філіппов навіть не запідозрив, кому він зобов'язаний своїм знайомством з цією жінкою.

Крамов розраховував убити відразу двох зайців: по-перше, зв'язок Дунаєвої з льотчиком, на його думку, ставив її дім поза підозрою, а по-друге, це давало можливість впливати на льотчика непомітно, що й підтвердилося у випадку з підробленим наказом.

Щоб по можливості зміцнити свою базу і не викликати у Філіппова підозри, Крамов ні разу не приходив до Дунаєвої разом з ним і взагалі не показувався у неї вдень. Але ночами в сараї Дунаєвої він зустрічався з Крученим.

Кручений (Крамов не цікавився його справжнім прізвищем) був уроджений херсонець. Він прекрасно знав місто і підтримував зв'язок з великою кількістю людей, з яких вони потім створили ядро підпільної організації. Це був сміливий чоловік. Його запекла ненависть до червоних іноді викликала подив навіть у такого матерого вовка, як Крамов, тим більше, що за віком Кручений годився йому в сини. Без нього начальникові артилерії довелося б скрутно. Кручений робив усю «чорну» роботу. Невідомо, де він спав і в кого переховувався вдень, але завжди точно в призначений час приходив на побачення з Крайовим, одягнений то в селянську свитку, то в червоноармійську шинелю, то в лахміття портового босяка, і незмінно доповідав, що всі доручені йому завдання виконані.

Найголовнішим обов'язком Крученого був зв'язок з лівим берегом, і до спіймання телеграфіста Крамову ні разу не доводилось турбуватися про це. В нього ще ніколи не було надійнішого помічника, і Крамов радів, що Крученому вдалося вислизнути з рук ЧК…

Брокман, проте, був задоволений результатами облави. У Дунаєвої захопили майже всіх керівників крамовської організації. Крамов збирався приурочити виступ своєї групи до того моменту, коли червоні почнуть форсувати Дніпро. В нього був сміливий план: у розпал воєнних дій несподівано розгромити штаб і залишити червоні війська без керівництва. В сараї Дунаєвої чекісти знайшли кілька ящиків з гвинтівками і ручними гранатами, а в одного з арештованих відібрали список членів організації. Почались арешти.

Революційний трибунал засідав майже безперервно.

У ці дні не можна було впізнати коменданта ЧК Сергія Нікішина. В наглухо застебнутій косоворотці, в насунутій на лоба кепці, він з'являвся на людях рідко, здригався, коли до нього звертались, відповідав невлад, дивився невидющими очима.

За ним тінню ходив Федя Фомін, спеціально приставлений Брокманом. Зустрівшись у коридорі з Олексієм, Федя пошепки повідомляв:

– Запити може людина! Психологічний розлад у нього… – І, зітхнувши якось по-дівочому, жалісливо додавав: – Звичайно, нелегко…