Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)
Ксьондз підканцлер на мить задумався і, піднісши очі до неба, продовжував:
– Шляхи Господні незбагненні. Ніхто не знає, якою буде воля Всевишнього. Ніхто! Ось і я щоразу, як тільки згадаю про вас, милостивий пане, і про те, що все наше рицарство ладне за вами йти, я з подивом відчуваю, як душа моя сповнюється надією. Скажіть мені, ваша милость, як на сповіді, чи було щось коли-небудь для вас неможливим?
– Не було нічого й ніколи! – переконливо відповів пан Заглоба.
– Однак відразу, прямо, називати імені князя не слід. Треба, щоб вуха до нього потроху звикли, та й у недругів ваших воно не повинне викликати побоювання. Нехай ліпше пожартують та посміються, аніж кувати лихо... А може, Бог дасть, коли партії ворогувати втомляться, на ньому й зійдуться... Торуйте, ваша милость, йому потроху дорогу і не втомлюйтеся трудитись, бо це ваш кандидат, він вашого розуму і досвіду гідний. Нехай благословить вас Бог у ваших намірах...
– Чи смію я припускати,– запитав пан Заглоба,– що й ви, святий отче, на князя Міхала робитимете ставку?
Ксьондз підканцлер дістав із-за рукава маленьку книжку, на якій чорніла надрукована масними літерами назва Censura candidatorum, і відповів:
– Читайте, ваша милость, нехай книжечка ця сама про все розповість.
Тут ксьондз підканцлер зібрався був іти, але пан Заглоба зупинив його і промовив:
– Е ні, святий отче, я ще не все сказав. Насамперед хотів би подякувати Всевишньому за те, що каблучка з печаткою тепер у таких руках, які людські серця роблять м’якшими за віск.
– Про що ви, милостивий пане? – здивовано запитав підканцлер.
– А ще я хочу, аби ви знали, святий отче, що князь Міхал мені вельми до серця припав, бо я батька його знав і любив і під його орудою бився укупі з приятелями моїми, котрі теж дуже зрадіють, що мають нагоду віддати синові всю ту любов, яку до батька його виявляли. Ось тому я й ладен голосувати за цього кандидата обіруч і ще сьогодні погомоню про це з паном підкоморієм Кшицьким24, чоловіком знатним і давнім моїм приятелем, котрого вся шляхта шанує, та й важко було б його не любити. Тож обидва робитимемо все, що нам до снаги, і Бог нам віддячить за наші труди.
– Нехай янголи Господні будуть вашими провідниками, милостивий пане, – відповів ксьондз підканцлер, – якщо так, то нічого більше й не треба.
– Опріч благословіння вашого, святий отче. І ще одненького мені хотілося: щоби ви, святий отче, не подумали про мене так: «Свої desiderata в уста я йому вклав, що це він, мовляв, сам кандидатуру князя Міхала invenit********, інакше кажучи, пошився у дурні...» Святий отче! Я за князя Міхала стою тому, що він мені до вподоби, ось у чім річ! І вам, як я бачу, теж... Оце й усе! Я за нього – заради княгині-вдови, заради моїх приятелів, заради віри у такий бистрий розум, котрий явив нам зараз справжнісіньку Мінерву.
Тут пан Заглоба злегенька вклонився підканцлерові й провадив далі:
– Але аж ніяк не тому, що, як мала дитина, дав себе вмовити, ніби це власне моє бажання, і не тому, зрештою, що я останній бовдур, а тому, що, коли хто мудрий мені мудре слово скаже, старий пан Заглоба завше відповість: «Я згоден. Нехай так і буде!»
Старий шляхтич уклонився ще раз і замовк. Ксьондз підканцлер спочатку був дуже збентежився, але, побачивши гарний настрій шляхтича і те, що все так добре обернулося, розсміявся від душі і, схопившись за голову, заходився повторювати:
– Улісс та й годі, нічого не скажеш, справжнісінький Улісс! Пане брате, якщо хочеш добре діло зробити, дотримуватися етикету треба, та з вами, як я гляну, ліпше відразу перейти до суті. До чого ж ви мені до душі припали!
– Точнісінько як мені князь Міхал припав!
– Нехай же пошле вам Господь Бог здоров’я! Гай-гай! Дали ви мені урок, милостивий пане, але я радий! Вас, як старого горобця, на полові не зловиш... А той перстеник, що його я вам подарував, нехай на згадку про нашу colloguium******** буде.
А пан Заглоба йому на це:
– Нехай той перстеник залишається на місці...
– Зробіть це задля мене...
– І не подумаю! Хіба що іншим разом... згодом... після обрання...
Ксьондз підканцлер зрозумів його слова, тому більше не наполягав і з прояснілим обличчям вийшов.
Пан Заглоба провів його аж до брами і поворітьма бурмотів:
– Хе! Добре я його провчив! Ти розумний, але і я не в тім’я битий!.. Проте честь мені виявлено, і немалу! Відтепер у цей двір сановники помчать наввипередки... Цікаво мені знати, що про це наше жіноцтво думає?
Жінки й справді не могли опам’ятатися від подиву, і пан Заглоба у їхніх очах виріс мало не до стелі, особливо в очах пані Маковецької.
– Ну й мудрець же ви, ваша милость, – із запалом вигукнула вона, щойно він з’явився у дверях. – Мудрістю перевершили самого Соломона!
А він, усміхаючись, відповів:
– Кого ти кажеш, милостива пані, я перевершив? Зачекай лишень трохи, побачиш тут і гетьманів, і єпископів, і сенаторів. Ще й відмахуватися од них будеш, хіба що за портьєру сховаєшся...
Подальшу розмову перервала поява Кетлінга.
– А тобі, Кетлінгу, потрібна протекція? – заволав пан Заглоба, насолоджуючись і далі власною персоною.
– Ні! – відповів засмучений рицар.– Протекція мені не потрібна, я знову їду, і надовго.
Пан Заглоба глянув на нього уважніше.
– А чого вигляд маєш такий, ніби тебе щойно з хреста зняли?
– Тому що їхати треба.
– Далеко?
– Дістав я листа із Шотландії від давніх приятелів батькових і моїх. Справи потребують моєї негайної присутності, можливо, надовго... Жаль мені з вами, приятелі любі, розлучатися, але нема ради!
Пан Заглоба вийшов на середину кімнати, глянув на пані Маковецьку, а відтак по черзі на панянок і запитав:
– Чули? В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь!
******** Оцінка кандидатів (лат.).
******** Громадській думці (лат.).
******** У принципі (лат.).
******** Подав (лат.).
******** Розмову (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХVІ
Почувши звістку про від’їзд Кетлінга, пан Заглоба хоч і здивувався, але попервах не запідозрив нічого лихого: легко було повірити, що Карл ІІ, пригадавши послуги, виявлені родиною Кетлінга трону під час недавніх заворушень, вирішив тепер щедро винагородити останнього нащадка знатного роду. Така версія здавалася цілком правдоподібною. Кетлінг до того ж показав панові Заглобі заморські листи, чим остаточно його переконав.
Але від’їзд цей руйнував усі плани старого шляхтича, і він із тривогою думав про майбутнє.
Пан Володийовський, судячи з листа, от-от мав повернутися, розмірковував пан Заглоба, а там у степу вільні вітри його журбу давно розігнали. Повернеться він моторним парубком і відразу ж освідчиться панні Кшисі, до якої він, як на лихо, мав неабиякий потяг. А потім?.. Потім Кшися, ясна річ, дасть згоду – як же такому кавалерові та ще й братові пані Маковецької відмовити, а бідолашний коханий гайдучок залишиться на мілині.
Із упертістю, притаманною старим людям, пан Заглоба вирішив наполягти на своєму і поєднати Басю з маленьким рицарем.
Хоч як умовляв його пан Скшетуський, хоч як намагався він сам себе часом урезонити, ніщо не допомогло. Щоправда, іноді він давав собі слово ні у що не втручатися, та згодом іще завзятіше повертався до думки заручити їх. Цілісінькими днями міркував він про те, як би все спритно влаштувати: укладав плани, вигадував хитромудрі фортелі. І так цим переймався, що коли, як йому здавалося, справу вже зроблено, він гучно вигукував:
– Нехай же благословить вас Бог, діти мої!
Але тепер він бачив, що мрії його ніяк не збуваються. Отож, махнувши на все рукою, пан Заглоба вирішив покластися на волю Божу, змирившись із тим, що Кетлінг до від’їзду навряд чи наважиться зробити рішучий крок і порозумітися з Кшисею. І тільки з жалю й цікавості надумав наостанок розпитати молодого рицаря, коли він збирається їхати і що ще хотів би зробити перед тим, як покине Річ Посполиту.
Покликавши Кетлінга на розмову, пан Заглоба звернувся до нього із зажуреним обличчям:
– Нічого не врадиш! Кожен живе за своїми планами, тому не стану я тебе відмовляти, скажи лишень, коли до наших країв повернешся...
– Хіба я можу знати, що на мене там чекає – які справи і які пригоди? – відповів Кетлінг. – Повернуся, коли зможу, залишуся назавше, якщо доведеться...
– Побачиш, усе одно тебе до нас потягне.
– Дай Боже, аби й могила моя була тут, на цій землі, яка дала мені все, що могла дати.
– От бачиш! В інших краях чужоземець довіку пасинком лишається, а наша земля-матінка руки до нього тягне і на грудях своїх зігріти готова.
– Правда, щира правда! Та, певно, не судилося. У колишній вітчизні моїй усе я можу знайти, усе, окрім щастя.
– Отож-бо! А чи не казав я тобі: залишся з нами, одружися, та не послухав ти мене. Був би одружений, то, хоч би й виїхав, усе одно б до нас повернувся, хіба що дружину через водні стихії переправити б відважився, чого я тобі не раджу. Казав же я тобі! Але ти не послухав старого шляхтича!
Сказавши це, пан Заглоба почав уважніше вдивлятися у Кетлінга, чекаючи від нього якихось пояснень, одначе той сидів мовчки, понуривши голову і дивлячись у землю.
– Ну і що ти скажеш на це, га? – запитав після короткої паузи пан Заглоба.
– Не було для цього жодного приводу, – поволі відповів молодий рицар.
Пан Заглоба заходив кімнатою, потім зупинився перед Кетлінгом, заклав руки назад і промовив:
– А я кажу, був! А якщо ні, то відсьогодні не перепоясати мені більше оцим поясом свого черева. Кшися гідна уваги, і ти їй любий.
– Дай Боже, аби й надалі так було, навіть якщо і моря нас розділять.
– Ти щось іще сказати хотів?
– Більш нічого! Більш нічого!
– А з нею ти розмовляв?
– Милостивий пане, дай мені спокій! А то й так від’їздити тяжко!
– Кетлінгу, хочеш, я за тебе поговорю, доки не пізно?
Кетлінг, пам’ятаючи, як благала його Кшися тримати їхні почуття у таємниці, подумав, що, можливо, вона буде рада, коли він, маючи нагоду, вголос од них відмовиться.
– Запевняю, ваша милость, – сказав він, – це нічого не дасть. Я переконаний у цьому і тому зробив усе, щоб викинути з голови марні мрії, а втім, питай, коли сподіваєшся на диво!
– Он як! Якщо ти сам викинув її з голови, – промовив трохи з гіркотою пан Заглоба, – тут уже ніхто не допоможе. Тільки, коли правду казати, я гадав, що ти кавалер хоробріший...
Кетлінг підвівся і, піднісши руки до неба, із несподіваною для самого себе запальністю відповів:
– Який сенс мріяти про прекрасну зірку у високості? Ні я до неї злетіти не можу, ні вона до мене спуститися. Лихо тому, хто взагалі за золотим місяцем зітхає!
Почувши таке, пан Заглоба засопів від гніву. У нього аж дух перехопило, і він довго не міг здобутися на слово. Нарешті, трохи заспокоївшись, уривчастим голосом відказав:
– Голубе мій, не май мене за телепня і, якщо істиною почастувати хочеш, знай, що даєш її чоловікові, котрий харчується не чорною блекотою, а хлібом і м’ясом... Якби я зараз з’їхав із глузду й сказав тобі, що шапка моя – це місяць, до якого рукою не дотягтися, доведеться мені з голою макітрою містом розгулювати, і мороз, як злий пес, мене за вуха хапатиме. Я таких істин не визнаю, бо знаю, що дівка ця зараз тут, через три кімнати сидить, вона їсть і п’є, як усі люди, а коли ходить, ноги переставляє. На морозі у неї ніс червоніє, у спеку їй душно, коли комар укусить, їй почухатись хочеться, а на місяць вона тільки тим схожа, що без бороди. А коли на твій лад міркувати, то всяка ріпа – астролог. Що ж до Кшисі, то гляди: якщо ти тільки залицявся, нічого їй не обіцяв – це одне, але якщо ти голову дівці заморочив, а тепер кажеш «місяцю ясний» і хочеш п’ятами накивати, тоді ти честь свою, так само як і розум, будь-якою стравою нагодувати можеш. Ось у чому річ!
– Не солодко, а гірко у мене в роті від тієї страви, якою харчуюся, – відповів йому Кетлінг. – Їду я тому, що мушу, а не питаю тому, що нема про що. Але ви, милостивий пане, криво про мене думаєте... Бачить Бог, ще й як криво!
– Кетлінгу! Ти чоловік порядний, я це знаю, тільки-от ваших манер я збагнути не можу. За наших часів хлопець ішов до дівчини і казав їй просто у вічі: «Хочеш – будь мені дружиною, а не хочеш – бувай здорова!» І все було чітко і ясно. А той, хто недорікою був, посилав замість себе когось красномовного. Я свої послуги тобі пропонував і тепер пропоную. Піду, спитаю, відповідь тобі доповім, а ти вирішуй – їхати тобі чи залишатися...
– Поїду! Інакше бути не може і не буде!
– Поїдеш – повернешся.
– Ні! Милостивий пане, зроби ласку, не говори більше нічого про це. Якщо хочеш задовольнити свою цікавість, запитай, але мене не вплутуй...
– О Господи! Невже ти запитував?
– Не треба більше про це! Благаю тебе!
– Гаразд, поговорімо про погоду... Хай би вас грім побив укупі з вашими манерами! Ти маєш їхати, а я тут усе проклинати!
– Прощавайте, ваша милость, мені час!
– Постривай! Постривай! Дай відсапнути трохи! Любий Кетлінгу, ти так і не сказав мені, коли їдеш?..
– Щойно владнаю справи. Хотів би з Курляндії своєї чверті від оренди дочекатися, а маєток, у якому ми жили, я продав би, якщо покупець знайдеться...
– Нехай пан Маковецький купить або пан Міхал! Боже правий! Невже ти так і поїдеш, не попрощавшись із паном Міхалом?
– Радий був би з ним попрощатися!
– Він ось-ось приїде! З години на годину! Може, він вас із Кшисею зведе...
Тут пан Заглоба замовк, зненацька охоплений якоюсь тривогою.
«Прислужитись я Міхалові у доброму ділі хотів, – подумав він, – та, мабуть, лихий мене попутав, бо і він супроти цього діла, тож коли б у Кетлінга з Міхалом discordia******** не сталася, нехай собі ліпше шотландець їде...»
За мить пан Заглоба, чухаючи лисину, промовив:
– Гомонів я з тобою про те, про се, бо добра щиро тобі бажаю. Полюбив я тебе, от і намагаюся будь-що утримати, навіть Кшисею, як мишу шматочком сальця, приманював... Але все це із прихильності сердечної. Що мені старому до ваших справ? Тож насправді це тільки доброзичливість, та й годі... А в свати не набиваюся, бо якби хотів когось засватати, то почав би з себе... Поцілуймося на прощання, Кетлінгу, і не гнівайся, якщо скривдив...
Кетлінг обійняв пана Заглобу, котрий розчулився і звелів подати дзбанок вина, примовляючи:
– Тепер із нагоди твого від’їзду щодня такий випиватимемо.
І випили, після чого Кетлінг попрощався й пішов. А вино тим часом збадьорило дух пана Заглоби, він знову почав розмірковувати про Басю, про Кшисю, про пана Володийовського і Кетлінга; поєднував їх у пари, благословляв і, нарешті, занудьгувавши за своїми пестухами, сказав собі:
– Піду-но я гляну, що там поробляють мої кізоньки...
Панянки сиділи собі у кімнаті по другий бік сіней і шили. Пан Заглоба привітався до них і заходився снувати кімнатою, ледве переставляючи ноги, які, після випитого дзбанка, не дуже добре його слухалися. Ходячи, він поглядав на панянок. Вони сиділи одна біля одної, і світла голівка Басі торкалася чорнявої Кшисиної голови. Бася водила за ним очима, а Кшися вишивала так швидко, що ледве можна було встигнути поглядом за рухом її голки.
– Гм! – озвався пан Заглоба.
– Гм! – повторила Бася.
– Не передражнюй мене, бо я сердитий!
– Ой, не дай мені Боже голови позбутися! – з удаваним переляком вигукнула Бася.
– Калат, калат, калатало! Прикуси свого язичка!
Сказавши це, пан Заглоба наблизився до панянок упритул і, взявшись руками в боки, без зайвих слів запитав:
– Підеш за Кетлінга? Засилати сватів?
– Аж п’ятьох! – не втрималась Бася.
– Тихо ти, мухо, не про тебе річ! Кшисю, до тебе звертаюся! Підеш за Кетлінга?
Кшися трохи зблідла, хоч спершу теж подумала, що пан Заглоба не її, а Басю запитує. Відірвавши погляд од вишивання, вона глянула на старого шляхтича своїми прекрасними темно-блакитними очима.
– Ні! – відповіла вона спокійно.
– Ну що ж, принаймні коротко! І за це дякую! І чого ж це, милостива панно, ти не хочеш за нього?
– Бо я ні за кого не хочу!
– Кшисю! Розкажи про це комусь іншому! – втрутилась у розмову Бася.
– А чому це у нашого жіноцтва така огида до шлюбу, – розпитував далі пан Заглоба.
– Це не огида, просто я маю бажання до кляштору піти, – відповіла Кшися.
І така журба й рішучість були у неї в голосі, що ані Бася, ані пан Заглоба ні на мить не засумнівалися у її намірі. Їх ошелешило почуте, і вони здивовано дивилися то одне на одного, то на Кшисю.
– Гм! – першим оговтався пан Заглоба.
– Маю бажання до кляштору піти! – з насолодою повторила Кшися.
Бася глянула на неї раз, потім другий, і раптом руки її обвилися довкола Кшисиної шиї, а рум’яні губи притулилися до Кшисиної щоки.
– Кшисю! – швидко заторохтіла вона. – Скажи, скажи, що це ти говорила на вітер, що все вигадала! А то зараз зареву, бігме, зареву!
******** Сварка (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХVІІ
Після побачення з паном Заглобою Кетлінг зайшов іще до пані Маковецької і пояснив їй, що через пильні справи має залишитися у місті, а можливо, перед головною подорожжю, заїхати ще на кілька тижнів до Курляндії, і тому не зможе далі особисто приймати пані стольникової у своїй сільській садибі. Він благав, щоб вона, як і досі, вважала його дім своїм і мешкала в ньому, очікуючи чоловіка і пана Міхала, тим паче, що ось-ось і вибори. Не бажаючи, щоб оселя стояла пусткою і нікому не приносила пожитку, пані Маковецька згодилася.
Після цієї розмови Кетлінг зник і не показувався більше ані в садибі, куди невдовзі знову переїхала пані Маковецька з панночками, ані в околицях Мокотова. Та одна тільки Кшися відчувала його відсутність: у пана Заглоби вибори були на думці, а Бася з пані стольниковою так близько перейнялися Кшисиним наміром піти до кляштора, що ні про що інше не могли думати.
Проте пані Маковецька навіть не пробувала відмовляти Кшисі від такого важливого кроку, не маючи сумніву, що й чоловік не робитиме цього: за тих часів уважалося, що чинити спротив таким намірам гріх і образа Бога.
Тільки пан Заглоба при всій своїй побожності міг би, мабуть, наважитися сказати щось наперекір, якби його це бодай трішечки обходило, але його це зовсім не обходило, і він нишком вичікував, тішачись у душі, що все на краще і Кшися тепер не стоятиме на дорозі у його улюбленого гайдучка. Тепер пан Заглоба був упевнений, що його найпотаємніші плани здійсняться, і з усією пристрастю віддався виборам. Він об’їздив шляхту, що прибула до столиці, або ж проводив час у розмовах із ксьондзом Ольшовським, котрого врешті-решт полюбив, ставши його фамільярним спільником.
Після кожної розмови з ним він повертався додому дедалі пристраснішим прихильником Пяста і дедалі запеклішим супротивником чужоземців. Пам’ятаючи настанови ксьондза підканцлера, він діяв тихо, але не минало дня, щоб йому не вдалося схилити когось на бік свого кандидата, і сталося так, як воно зазвичай буває: пан Заглоба до того запалився, що забув про все на світі, окрім, звісно, бажання поєднати Басю з паном Володийовським.
А тим часом вибори короля наближалися.
Весна вже звільнила від криги річки, повіяли теплі дужі вітри, від подиху яких розпукуються на деревах бруньки, а ластівки, якщо вірити народним прикметам, розсипаються ланцюжками, щоб згодом будь-якої миті випірнути на яскраве сонячне світло з холодної безодні. Тож укупі з ластівками й іншим мандрівним птаством поквапилися на урочистості й гості.
Першими злетілися купці, яким таке скопище обіцяло чималі зиски, бо люду, якщо рахувати вельмож із їхнім почтом, шляхту, слуг і військо, зібралося десь близько півмільйона. Були тут і англійці, й голландці, і німці, й москалі, притяглися й татари, турки, вірмени і навіть перси, привізши з собою сукна, полотно, дамаські тканини, парчу, хутра, коштовності, парфуми й усілякі солодощі. На вулицях і за містом поставили ятки, порозкладали крам. Свої базари організували й у приміських селах, адже відомо було, що Варшава не вмістить і десятої частини усіх виборців і цілі їх юрби зупиняться за міськими мурами, як, зрештою, і бувало під час обрання та коронації.
З усіх усюд почала з’їжджатися і шляхта, ще й так дружно, такими незліченними полчищами, що якби вона завжди так біля рубежів Речі Посполитої у години небезпеки стояла, ніколи б ворожій нозі їх не переступити.
Ширилися чутки, що на виборах буде неспокійно, бо пристрасті вирували довкола трьох головних кандидатів: Конде, князя Нейбурзького і князя Лотаринзького. Подейкували, що кожна партія битиметься за свого претендента.
Тривога огорнула серця, дух суперництва розпалювався дедалі дужче. Дехто пророкував громадянську війну, чутки ці пускали великі військові дружини, які мав кожен магнат. Вони з’їжджалися завчасу, готові до всіляких сутичок.
Коли Річ Посполита опинялася в біді, коли ворог заносив у неї над головою меч, не міг король, не могли гетьмани супроти нього навіть жменьку війська зібрати, а зараз Радзивілли самі прийшли та ще й наперекір закону і постановам армію у кільканадцять тисяч привели. Чимале військо зібрали й Паци; могутні Потоцькі теж були напоготові; трохи менше вояків мали інші вельможі – польські, литовські, руські. «Куди ж попливеш ти, розбитий кораблю Вітчизни моєї?» – дедалі частіше повторював ксьондз Ольшовський, але й сам він теж був корисливий. Про себе і власну могутність думали ці нікчемні честолюбці, жадібні й розпусні, ладні будь-якої миті розпалити вогонь міжусобної війни.
Юрби шляхти прибували з кожним днем, і було зрозуміло, що коли після сейму почнуться вибори, проти такого збориська не встоїть навіть наймогутніший магнат. Але й ця сила-силенна нездатна була щасливо вивести корабель Речі Посполитої на тихі води, бо голови цих людей поринули в морок і курище, а душі – розбещені.
Усе свідчило, що вибори будуть жахливими, та ніхто не знав, що вони виявляться усього-на-всього жалюгідними, адже, окрім пана Заглоби, майже всі, хто трудився в ім’я Пяста, навіть не здогадувалися про те, що через тупість шляхти й війни між магнатами посадити князя Міхала на трон буде дуже легко. Тільки пан Заглоба почувався як риба у воді. Щойно почався сейм, він перебрався до міста і лише зрідка навідувався до маєтку Кетлінга провідати свого гайдучка. Але відтоді, як Кшися зібралася до кляштору, Бася занепала духом, і старий часом забирав її до Варшави походити базарами і трохи розважитися.
Виїздили вони на світанку, а привозив її пан Заглоба аж пізно ввечері. Дорогою і в самому місті все тішило зір дівчини: і люди, і рідкісний крам, і строкатість юрби, і пишність вишколених військ.
Басині очі світилися мов дві вуглини, вона без кінця крутила головою навсібіч, немовби на шарнірах, не в змозі надивитися й намилуватися, і весь час засипала пана Заглобу запитаннями, а він був радий зайвий раз продемонструвати свою вченість і житейську мудрість. Часто-густо їхню коляску супроводжував цілий ескорт. Рицарі вельми захоплювалися красою дівчини, її бистрим розумом, а пан Заглоба розповідав їм історію про качине полювання і підстреленого з дробовика татарина, чим викликав у них неабияке захоплення.
Якось вони поверталися додому дуже пізно, бо всенький день дивилися на почет і військо пана Фелікса Потоцького. Ніч була ясна й тепла, над лугами висів густий білий туман. Пан Заглоба завше любив повторювати, що на великій дорозі, де сила-силенна жовнірів і челядників, треба остерігатися розбійників, та цього разу він міцно заснув. Дрімав і візник, тільки Бася, розбурхана уява якої ніяк не могла вгамуватися, не спала.
Зненацька до слуху її долинув кінський тупіт.
Потягши пана Заглобу за рукав, Бася сказала:
– Якісь вершники шкварять за нами!
– Що, як, хто? – запитав спросоння пан Заглоба.
– Вершники якісь шкварять за нами!
Пан Заглоба прокинувся остаточно.
– Хе! Чого це зразу шкварять? Чути тупіт, ну й що, може, це просто хтось їде собі цією самою дорогою...
– А я впевнена, що це розбійники!
Бася говорила з такою переконаністю, бо їй страшенно хотілося пригод, зустрічі з розбійниками. Вона давно чекала нагоди показати свою відвагу, і тому, коли пан Заглоба, сопучи й бурмочучи собі під ніс, заходився витягати з сидіння пістолети, які завше з собою возив «про всяк випадок», почала упрохувати його, щоб один із них він дав їй.
– У першого, хто наблизиться, я не схиблю. Тітка з мушкета стріляє кепсько, але вона вночі не бачить. Присягаю вам, це розбійники! Ой Боже! Хоч би вони нас зачепили! Дайте обріз, милостивий пане, та хутчій!
– Добре! – відповів пан Заглоба. – Але ти мені дай слово, що без моєї команди не вистрелиш. Тобі тільки дай зброю у руки, і ти ладна, не спитавши «стій, хто йде!», пальнути у першого-ліпшого, а потім з’ясовуй!
– То я спершу спитаю: «Стій, хто йде?»
– Ба, а якщо це пияки якісь проїздитимуть і дівчині щось не зовсім тактовне скажуть?
– Пальну тоді межи очі! Гаразд?
– Ах ти, паливода! От і бери тебе після цього до столиці! Сказано – без команди не стріляти!
– Добре. Я спитаю: «Стій, хто йде?», але таким басом, що ніхто не впізнає.
– Згода. Ой! Вони вже зовсім близько. Будь певна, це якісь статечні люди, бо грабіжники вискочили б зненацька із яру.
Та позаяк розбійників на дорогах вистачало і розповідей про всілякі випадки теж, пан Заглоба наказав візникові-челяднику зупинитися у добре освітленому місці, за декілька кроків від дерев, що чорніли попереду.
Тим часом четверо вершників були вже за кільканадцять кроків. Тоді Бася, відважившись, запитала грізним басом, що йому, як їй здавалося, міг позаздрити будь-який драгун:
– Стій, хто йде?
– А ви чого стовбичите на дорозі? – відповів один із вершників, котрий вирішив, що у них щось негаразд з упряжжю чи возом.
Почувши цей голос, Бася враз опустила обріз і крикнула панові Заглобі:
– Лелечко! Та це ж дядько!
– Який дядько?
– Маковецький...
– Гей ви там! – гукнув пан Заглоба. – Чи це часом не пан Маковецький із паном Володийовським їдуть?
– Пан Заглоба? – озвався маленький рицар.
– Міхале!
Тут пан Заглоба заходився мерщій злазити з брички. Та ледве він перекинув одну ногу, як пан Володийовський зіскочив із коня й на млі ока опинився біля нього. Впізнавши при місячному сяйві Басю, він ухопив її за обидві руки і вигукнув:
– Вітаю вас сердечно, милостива панно! А де панна Кшися? Сестра? Усі здорові?
– Хвалити Бога, здорові! Нарешті ви, милостивий пане, приїхали! – промовила Бася, здригаючись від хвилювання. – І дядько тут! Дядьку!
Сказавши це, вона кинулась на шию панові Маковецькому, що саме підійшов до брички, а пан Заглоба тим часом обійняв пана Володийовського. Після довгих привітань почалася церемонія знайомства пана стольника з паном Заглобою, і обидва вершники, віддавши коней челядникам, пересіли у бричку: Маковецький із Заглобою на почесне заднє сидіння, Бася з Володийовським – на переднє.
Усі почали одне одного розпитувати, як зазвичай буває, коли люди довго не бачилися.
Пан Маковецький питав про дружину, а пан Володийовський ще раз поцікавився здоров’ям панни Кшисі. Він, здавалося, був здивований раптовим від’їздом Кетлінга, та не привертав до цього уваги, бо мав хутчій розповісти про те, як йому велося на далекій прикордонній заставі, як він там на ординців полював, як було у глухому краю сумовито, хоч і корисно – давнього життя спізнати.
– Отакечки, – оповідав він, – спершу видалося мені, немовби давні лубенські часи повернулися, і ми – Скшетуський, Кушель, Вершул і я – знову на Полтавщині вкупі... І тільки, коли мені рано-вранці принесли вмитися відро води, глянув я на себе – а волосся на скронях сиве, ні, думаю, не той я, що був колись, а втім, іноді здається: поки бажання ті самі, то й чоловік той самий.
– О, це ти як в око вліпив! – згодився пан Заглоба. – Либонь, там, на свіжих травах та на роздоллі й розум твій сил набрався, бо ніколи ще таким бистрим не був. Як то кажуть, охота гірш неволі! Немає ліпших ліків проти меланхолії.
– Що правда, то правда, – додав пан Маковецький. – Там у Міхала сила-силенна колодязів зі студеною водою, бо джерел поблизу нема. І от скажу я вам, милостиві панове, як вийдуть на світанні жовніри до колодязів, як заскриплять журавлями, прокидаєшся і встаєш із такою охотою, що хочеться дякувати Господеві Богу вже тільки за те, що на світі живеш.
– Хе! От би мені туди бодай на днину! – вигукнула Бася.
– Для цього тільки один засіб, – зауважив пан Заглоба, – вийти за пана ротмістра заміж.
– Рано чи пізно пан Нововейський ротмістром стане, – втрутився у розмову маленький рицар.
– Ще б пак! – спересердя заволала Бася, – я, здається, не просила вас, милостивий пане, замість гостинця пана Нововейського везти.
– А я і так милій панянці не його привіз, а солодощі й горішки. Панні Басі тут солодко буде, а йому там, сіромасі, гірко.
– От і віддайте йому все, нехай їсть, аж поки вуса виростуть.
– Як вам це подобається, милостивий пане, – сказав панові Маковецькому пан Заглоба, – отак вони між собою завжди! Одна лише втіха, що proverbium******** говорить: «Хто кого любить, той того й чубить».
Бася промовчала, а пан Володийовський, ніби очікуючи відповіді, весело глянув на її маленьке, освітлене ясним сяйвом обличчя, яке видалося йому таким гарним, що він мимоволі подумав: «Ну й кралечка, аж очі вбирає!..»
А втім, ще якась думка промайнула у нього в голові, бо він ураз обернувся до візника і крикнув:
– Ну ж бо, полічи коням ребра батогом і їдь хутко!
Бричка після цих слів покотилася так швидко, що певний час усі сиділи мовчки, і аж тоді, як колеса заскрипіли по піску, пан Володийовський промовив:
– У мене від’їзд Кетлінга увесь час стоїть на думці! Чого це перед самісіньким моїм приїздом, перед виборами йому замандюрилося поїхати?..
– Англійцям стільки ж діла до наших виборів, скільки до твого приїзду, – відповів пан Заглоба. – Кетлінг і сам місця собі не знаходив, що змушений був поїхати і нас покинути...
У Басі вже крутилося на язиці: «Не нас, а Кшисю», проте щось раптом утримало її, і вона не сказала ані слова ні про це, ні про Кшисин намір оселитися у кляшторі. Жіночим чуттям вона відчула, що обидві звістки можуть завдати панові Міхалу болю, змусити його страждати. Цей біль відгукнувся у неї в душі, і вона, попри свою поривчастість, замовкла.
«Про Кшисині наміри він і так довідається, – подумала Бася, – та коли пан Заглоба не зронив ні словечка, то й мені ліпше помовчати».
Тим часом пан Володийовський підганяв візника.
– Їдь хутчіш! – наказав він.
– Коней і всю поклажу ми на Празі залишили, – говорив пан Маковецький панові Заглобі, – а самі вирушили вчотирьох, хоч і проти ночі, бо на місці нам не сиділося.
– Вірю, – відповів пан Заглоба, – бачили, мабуть, ваша милость, скільки люду з’їхалося до столиці? За заставами обози й базари стоять – ні пройти, ні проїхати. Дивні речі розповідають люди про майбутні вибори, якось удома вам, милостивий пане, при нагоді, розкажу...




























