Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 35 страниц)
Повітові й генеральні сеймики вже завершилися, ксьондз примас Пражмовський призначив конвокаційний сейм на п’яте листопада.4
Пристрасті вирували, суперництво між партіями розгорялося, і хоч усі суперечки могло вирішити тільки саме обрання, сейм також викликав неабияке пожвавлення.
Депутати їхали до Варшави у каретах і верхи, з челядниками й пахолками, їхали й сенатори, кожен зі своїм чудовим двором. На дорогах було завізно, у готелях теж, знайти нічліг ставало дедалі важче. Проте панові Заглобі з огляду на його вік кожен намагався дати місце, хоч не раз його незмірна слава ставала й завадою у дорозі.
Бувало, заїде він до якоїсь корчми, де й пальця вже нема де встромити, але вельможа, котрий розташувався там зі своєю челяддю, неодмінно вийде поцікавитися, кого це Бог послав, а побачивши старця з білими як молоко вусами і бородою, люб’язно скаже:
– Ласкаво просимо вашу милость до нашого скромного столу.
Пан Заглоба, як чемний чоловік, почувши таке запрошення, нікому відмовити не міг, гадаючи, що завжди буде жаданим гостем. І коли господар, пропустивши його через поріг, запитав: «Із ким маю честь?», взявшись у боки й заздалегідь тішачись ефекту, відповів двома словами:
– Заглоба sum!
І ніколи не сталося, щоби після цих двох слів його не взяли у міцні обійми й не вигукнули: «День цей запам’ятаю навіки!..» Господар відразу ж скликав приятелів і придворних і казав їм: «Погляньте лишень, ось він, доблесний воїн, gloria et decus******** славного рицарства Речі Посполитої!». Люди обступали пана Заглобу зусібіч, а молоді цілували поли його дорожнього жупана. Після цього з возів подавали бочівки й анкерки******** з вином, і наставало gaudium********, яке тривало часом і декілька днів.
Зазвичай вважали, що Заглоба їде депутатом на сейм, а коли він казав, що ні, слова його викликали щире здивування.
Він посилався на те, що поступився своїм мандатом панові Домашевському, мовляв, нехай молоді спільній справі послужать. Одним він називав справжню причину, від інших, коли йому набридали розпитуваннями, відбувався такими словами:
– Я до воєн змалечку звик, ось і захотілося мені на старості трішки Дорошенка полоскотати.
Після цих слів він викликав іще більше захоплення. Не програвав він, на думку довколишніх, і коли сказав, що не обраний на сейм депутатом, усі знали: бувають арбітри5, двох депутатів варті. Та й будь-який, навіть найзнаменитіший, сенатор пам’ятав про те, що за кілька місяців настане час виборів і тоді кожне слово такого славного рицаря на вагу золота буде.
Низько вклонялися Заглобі й обіймалися з ним і знатні вельможі. Один підляський пан поїв його три дні. Паци, яких Заглоба у Калужині здибав, на руках його носили.
Тишком-нишком робили старому й неабиякі подарунки. У своєму возі він часто-густо знаходив вино, горілку, скриньки в коштовній оправі, шаблі й пістолети.
Челядникам пана Заглоби теж перепадало, а сам він, усупереч своїм намірам і обітниці, їхав так поволі, що на третій тиждень ледве дістався Мінська6.
Проте у Мінську Заглоба пробув недовго. В’їхавши на майдан, він побачив перед собою таке багате й розкішне подвір’я, якого досі дорогою не зустрічав: придворні у парадному вбранні, піхоти мало не полк, щоправда неозброєної, бо на сейм із військом їхати заборонялося, але вояки такі добірні й у таких строях, що пишніших і король шведський не мав. Довкола позолочені карети, повози з гобеленами й килимами – у готелях на стіни чіпляти, вози з кухонним начинням і провізією, прислуга самі чужоземці, ні від кого не почуєш зрозумілої мови.
Побачивши нарешті якогось придворного у польському вбранні, пан Заглоба, передчуваючи добру гулянку, наказав зупинитися і, знявши одну ногу з повоза, запитав:
– А чий це двір, такий розкішний, що й королівському не поступиться?
– Чий же ще, – відповів придворний, – як не нашого господаря, князя конюшого литовського?
– Кого? – перепитав Заглоба.
– Та ви що, ваша милость, глухі? Князя нашого Богуслава Радзивілла, котрий на сейм послом їде, а після виборів, Бог дасть, і королем нашим стане!
Пан Заглоба швидко запхав ногу назад.
– Їдь! – крикнув він візникові. – Нам тут робити нема чого!
І поїхав, трясучись від обурення.
«Боже великий! – вигукнув він. – Шляхи твої незбагненні, і, якщо не вб’єш ти цього зрадника ударом блискавки в шию, то є в тебе якісь приховані від нас, невтаємничених, наміри, хоч, коли розмірковувати чисто по-людському, цього негідника слід було б добряче відшмагати. Проте, напевно, нема порядку в цій стражденній Речі Посполитій, якщо такі запроданці, без сорому й сумління, не лише кари не зазнають, а й спокійнісінько собі роз’їжджають із таким почтом! Чи ба! Вони ще й справи державні вершать! Ні, либонь, настав нам кінець, бо де, у якій іншій країні таке можливе? Добрий був король Joannes Casimirus, та добрий аж занадто, бо здирників геть розбалував, до безкарності привчив. А втім, винуватий не він один. Як бачимо, у народі нашому пропало і сумління громадянське, і почуття справедливості. Тьху, тьху! Він – і раптом депутат! У його підлі руки громадяни цілісність і безпеку Вітчизни передають, у ті самі руки, якими він Вітчизну роздирав і у шведські ланцюги заковував! Загинемо ми, достеменно загинемо! Його ще й на короля ладять... А що?! Мабуть, у нас усе можливе. Він – депутат! О Боже, адже в законі чітко сказано, що не може бути депутатом той, хто в чужих державах посади обіймає. А він же у прусському князівстві у свого дядька7 паскудного генерал-губернатор! Ну, постривай, я тебе за руку схоплю! А перевірка повноважень навіщо? Нехай я бараном стану, а мій візник різником, якщо сам я не проберуся в залу і як простий арбітр цієї матерії не зачеплю. Серед депутатів знайдуться такі, що мене підтримають. Не знаю, чи зможу я тебе, зрадника і такого магната, здолати й повноважень позбавити, але до обрання не дійде діло, у цьому я впевнений. Бідоласі Міхалу доведеться зачекати, бо я тут pro publico bonо******** клопочуся».
Так розмірковуючи, пан Заглоба поклав собі взятися до перевірки повноважень і для цього перетягти на свій бік декого з депутатів. Тому він із Мінська до Варшави їхав квапливо, щоб устигнути до початку сейму.
А втім, дістався він заздалегідь. Проте депутатів і людей сторонніх було стільки, що житла ані у самій Варшаві, ані на Празі, ані в інших передмістях годі було знайти ні за які гроші. Важко було й напроситися до кого-небудь, бо в одній комірчині тіснилося по декілька осіб. Першу ніч пан Заглоба спокійнісінько переночував у Фукера в крамничці, але на другий день, протверезівши й опинившись знову у своєму возі, не знав, що йому робити.
– Боже! Боже! – вигукував він спересердя, проїжджаючи Краківським передмістям і розглядаючись навсібіч, – ось костьол бернардинів, а он руїни палацу Казановських! О, невдячне місто! Власною кров’ю й зусиллями я виривав тебе з рук ворога, а тепер ти мені старому, що дожив до сивини, шкодуєш куточка, де голову прихилити.
Зрештою, місто аж ніяк не шкодувало для шановного старого куточка, але, на жаль, воно його не мало.
І все-таки люди недарма казали, що пан Заглоба народився під щасливою зіркою, бо не встиг він доїхати до палацу Конецпольських, як чийсь голос збоку окликнув візника:
– Стій!
Челядник притримав коней, і до воза з веселою усмішкою підбіг незнайомий шляхтич.
– Пане Заглобо! Невже не впізнаєте мене, ваша милость? – вигукнув він.
Перед Заглобою стояв чоловік років на тридцять із гачком, у рисячій шапці з пером, що відразу виказувало в ньому приналежність до війська, у червоному жупані й темно-червоному кунтуші, підперезаний витканим золотом поясом. Обличчя незнайомець мав надзвичайно вродливе. Він був блідий, степові вітри лише трішки позолотили його щоки, блакитні очі дивилися задумливо й журливо, правильність рис здавалася, як для чоловіка, навіть дещо нарочитою. Він був одягнений у польське вбрання, але волосся мав довге, а борідку коротко підстрижену на чужоземний манір. Зупинившись біля воза, незнайомець уже широко відкрив руки для обіймів, а пан Заглоба, й досі не згадавши, хто це, перегнувся й обняв його за шию.
Вони довго стискали один одного, але Заглоба час від часу хотів відхилитися, щоб ліпше розгледіти незнайомця, і нарешті, не витримавши, сказав:
– Вибач, добродію, ніяк не згадаю, з ким маю честь...
– Гаслінг-Кетлінг!
– Ой лелечко! Бачу, обличчя знайоме, але в цьому одязі тебе не впізнати, раніше, пригадую, ти носив рейтарський колет. Тепер же вбрання на тобі польське?
Бо я Річ Посполиту, що мене, скитальця, замолоду обігріла й нагодувала, матір’ю своєю вважаю, про іншу й не мрію. Ти, ваша милость, іще не знаєш, що після війни я і громадянство польське отримав?
– Ти мені повідомив приємну новину. Так тобі добре пощастило!
– І не лише в цьому, бо я у Курляндії8, на самісінькому кордоні зі Жмуддю, зустрів однофамільця, котрий мене прийняв за сина, гербом своїм обдарував і спадок передав. Живе він у Свентей, у Курляндії, але й тут має невеликий маєток, Шкуди, який він на мене записав.
– Нехай Бог тобі допомагає! То ти, либонь, і воювати покинув?
– Якщо тільки знадобиться, я хоч зараз готовий. Вже й сільце в оренду передав, а тут нагоди чекаю.
– Ну ти й зух! Чисто як я замолоду, хоч ще й сьогодні бадьорість у тілі відчуваю. Що у Варшаві поробляєш?
– Приїхав депутатом на сейм.
– Матір Божа! Та ти, я бачу, вже справжнісінький поляк!
Молодий рицар усміхнувся.
– Душею я поляк, а це, мабуть, найважливіше.
– Одружився?
Кетлінг зітхнув.
– Поки що ні.
– А треба було б. Та постривай! Може, ти й досі за Оленькою Білевич зітхаєш?
– Якщо тобі й про це, ваша милость, відомо, хоч я гадав, що це тільки моя таємниця, то знай, не маю я поки що іншого предмета для зітхань...
– Заспокойся, голубе! Вона ось-ось маленького Кмитиця світу подарує. Дай собі спокій! Невдячне це діло зітхати за тією, котра давно вже у мирі й злагоді з іншим живе. Скажу тобі правду, це смішно...
Кетлінг підніс журливі очі до неба.
– Я тільки сказав, що поки щo іншого предмета не маю!
– Не бійся, матимеш! Оженимо ми тебе! З власного досвіду знаю, що в коханні зайва вірність тільки прикрощів додає. Я теж свого часу був вірний, як Троїл9, а вже стільки натерпівся, стільки добрих партій пропустив!
Дай Боже кожному такої бадьорості, як у вашої милості в такі поважні роки!
– Жив завше скромно, тому жодна кісточка у мене не болить! Де ти зупинився, чи знайшов собі помешкання?
– Садибка у мене в Мокотові, добра й зручна, я після війни її поставив.
– От щасливчик! А я відучора по всенькому місту гасаю, і марно.
– Отакої! Добродію, зроби мені ласку, їдьмо до мене! У дворі, окрім будинку, є флігель і стайня. Знайдеться місце і для челяді, і для коней.
– Мабуть, небо мені тебе послало, не інакше.
Кетлінг сів у воза, і вони поїхали.
Дорогою Заглоба розповідав йому про біду, що сталася з паном Володийовським, а Кетлінг, уперше почувши про це, у відчаї ламав руки.
– Твоя новина і для мене ніж гострий, – нарешті вимовив він. – Можливо, ти й не знаєш, ваша милость, як ми з ним останнім часом приятелювали. У Пруссії разом фортеці брали, шведські гарнізони викурювали. З паном Любомирським воювали і в Україну ходили, вже після смерті князя руського воєводи, під орудою коронного маршала Собеського. Одна кульбака нам за подушку правила, з однієї миски їли, Кастором і Полуксом нас називали. І аж тоді, коли Міхал по панну Борзобогату на Жмудь поїхав, час separationis******** настав, але хто міг подумати, що сподівання його, як стріла на вітрі, такими швидкоплинними будуть.
– Нема нічого постійного у цій юдолі смутку, – відповів пан Заглоба.
– Нічого, опріч справжньої приязні.... Добре було б розвідати, де він тепер. Може, коронний маршал щось підкаже, він Міхала як рідного сина любить. А якщо ні, то сюди виборці з усіх усюд поприїздили. Бути не може, щоб ніхто нічого про такого славного рицаря не чув. Я вам, добродію, чим зможу допоможу. І для брата рідного не зробив би більше.
Отак, бесідуючи, дісталися вони й Кетлінгової садиби, у якій стояв добротний будинок. Там було і багате оздоблення, і чимало коштовних речей – і куплених, і трофеїв усіляких. А вже зброї – добірна колекція. Пан Заглоба, побачивши її, аж розчулився і сказав:
– Ого! Та ти, мосьпане, можеш і двадцять осіб помістити. Як же мені пощастило тебе зустріти! Я міг би і в пана Антонія Храповицького10 зупинитися, він мій давній знайомий і приятель. І Паци11 мене до себе запрошували, вони супроти Радзивіллів людей збирають, але я тобі перевагу віддав.
– Чув я від виборців литовських, – мовив Кетлінг, – що саме тепер, коли до Литви черга дійшла, головою сейму хочуть пана Храповицького призначити.
– І слушно. Чоловік він чесний, судить тверезо, може, трохи занадто. Для нього згода найважливіша. Так і дивиться, як би когось із кимось помирити. А це річ марна. І все-таки, скажи мені щиро, що ти думаєш про Богуслава Радзивілла.
– Відтоді, як татари Кмитиця мене під Варшавою у полон захопили, чути про князя не хочу. Службу свою я покинув і більше про неї клопотати не стану – сила у князя велика, проте людина він зла й підступна. Надивився я на нього вдосталь, коли він у Таурогах на чесноту цього янгола, цього небесного створіння замірявся.
– Якого небесного? Чоловіче, що ти кажеш! Вона з тієї самої глини, що й решта, виліплена і, як будь-яка інша фаянсова посудина, розбитись може. А втім, мені до неї байдуже, не про неї йдеться!
Заглоба враз побагровів і витріщився від гніву.
– Подумати тільки, ця шельма – депутат!
– Про кого ти? – здивовано запитав Кетлінг, у якого Оленька досі була на думці.
– Та про Богуслава Радзивілла! Але ж перевірка повноважень навіщо? Послухай, ти ж і сам депутат, можеш цю матерію зачепити, а вже я завторую тобі зверху, не бійся! На нашому боці закон, а вони його обійти хочуть, ну що ж, можна й серед арбітрів смуту влаштувати, ще й таку, що кров проллється.
– Не починай смути, ваша милость, Христом-Богом благаю. Матерію цю я зачеплю, це слушно, але боронь Боже на сеймі посіяти смуту.
– Я і до Храповицького піду, хоч він мазун, лемішка, а жаль. Від нього, як від майбутнього голови сейму, багато що залежить. Я і Паців на князя нацькую. Про всі його шахрайства розкажу привселюдно. Адже чув я дорогою, що цей пройдисвіт у королі мітить!
– До повного занепаду має дійти народ, та й не заслуговує на інше, якщо обере собі такого короля, – відповів Кетлінг. – А тепер, мосьпане, відпочинь добре, а згодом якогось дня навідаємося до пана коронного маршала, – може, щось про Міхала дізнаємось.
******** Краса й гордість (лат.).
******** А н к е р о к – дерев’яне барильце місткістю від 16 до 50 літрів.
******** Гуляння (лат.).
******** Для спільного добра (лат.).
******** Розлуки (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ІV
За кілька днів відкрився сейм, скликаний у період безкоролів’я, на якому, як і передбачав Кетлінг, жезл голови був вручений панові Храповицькому, тодішньому підкоморію смоленському, що згодом став воєводою вітебським. Ішлося про визначення дня виборів і призначення найвищої ради. Інтриги різних сторін у подібних справах означали не вельми багато, і тому здавалося, що сейм відбудеться мирно. Проте від самого початку спокій був порушений перевіркою виборчих повноважень. Коли депутат Кетлінг засумнівався у виборчих повноваженнях пана бельського писаря і його приятеля князя Богуслава Радзивілла, із натовпу арбітрів відразу ж пролунав потужний бас: «Зрадник! Чужим панам служить!» Цей голос був підхоплений іншими, їхній приклад наслідував дехто із депутатів, і несподівано сейм розпався на дві ворожі партії: одна хотіла позбавити бельських депутатів виборчих повноважень, друга ревно їх захищала. Довелось удатися до суду, який залагодив справу, визнавши повноваження Радзивілла законними.
І все-таки для князя конюшого це був тяжкий удар: одне те, що хтось посмів засумніватися у його повноваженнях, coram publico******** заявив про його зраду і віроломство під час останньої війни зі шведами, зганьбивши перед усією Річчю Посполитою, вибило у честолюбця ґрунт із-під ніг.
Правду кажучи, він сподівався на те, що, коли прибічники Конде12 схопляться з прихильниками Нейбурга й Лотарингії, не беручи до уваги всякої дрібноти, вибір депутатів упаде на свого співвітчизника.
Пиха й підлабузники нашіптували йому, що таким співвітчизником може бути тільки він, великий розумник, що має могутній і високий рід, доблесний рицар, інакше кажучи, він і ніхто інший.
Тримаючи діла свої у глибокій таємниці, князь давно вже розкинув сіті у Литві, а тепер закинув їх і у Варшаві, і ось халепа, сіть ураз прорвали, ще й так сильно, що могла вийти вся риба. На суді, який розглядав справу, князь скреготів зубами від злості, але Кетлінг, як депутат, був йому не підвладний, і тоді Радзивілл пообіцяв серед своїх придворних нагороду тому, хто покаже на арбітра, котрий слідом за Кетлінгом прокричав на всю залу: «Зрадник і запроданець!»
Пан Заглоба був надто відомий, щоб його прізвище довго могло залишатися в таємниці. Та він і не ховався. А князь конюший, довідавшись, із ким має справу, хоч і розлютився, проте побоявся виступити супроти такої знаної персони.
Старий жовнір знав собі ціну, тому, почувши про погрози князя, на одному великому шляхетському зібранні сказав:
– Якщо у мене з голови впаде хоч волосина, декому гірко буде. Коронація вже невдовзі, а ще й, коли зібрати братніх шабель тисяч зі сто, недалеко й до різанини...
Слова ці дійшли до князя, він закусив губу в зневажливій посмішці, але в душі визнав, що Заглоба мав слушність.
Наступного дня він, напевно, змінив свою думку, бо, коли на бенкеті у князя кравчого хтось заговорив про Заглобу, Богуслав сказав:
– Чував я, цей шляхтич ставиться до мене неприхильно, але я так старих рицарів шаную, що, хоч він і далі буде недоброзичливий до мене, шанувати його не перестану.
А через тиждень на прийомі у пана гетьмана Собеського він повторив ці слова самому панові Заглобі.
Побачивши князя, пан Заглоба й бровою не повів, обличчя його було на диво спокійне, і все-таки серце його трохи здригнулося, усі знали, що князь людожер і руки в нього довгі, його всі бояться. А князь тим часом звернувся до нього з другого кінця столу і сказав:
– Милостивий пане добродію Заглобо, дійшло до мене, що ви, ваша милость, не будучи депутатом, задумали мене невинного моїх повноважень позбавити, але я по-християнському вам прощаю, а як треба, можу й протекцію скласти.
– Я дотримувався тільки конституції, – відповів пан Заглоба, – що вважаю обов’язком кожного шляхтича, guod attinet******** протекції, то у мої роки її мені може скласти тільки Бог, бо я маю вже під дев’яносто.
– Шанований вік, якщо життя ваше було таке ж добре, як і довге, у чому, зрештою, я анітрохи не маю сумніву.
– Служив Вітчизні й своєму панові, про інших панів не думаючи.
Князь трохи скривився.
– Але ж супроти мене замишляли недобре, ваша милость, я чув про це. Та нехай буде поміж нами мир. Усе забуто, навіть те, що ви, добродію, нацьковували contra me******** моїх заздрісників. Із тим своїм переслідувачем я ще поквитаюся, але вам ладен подати руку і запропонувати дружбу.
– Чину я не дійшов, та й зависока це для мене честь. Для такої дружби мені довелося б увесь час підстрибувати або видиратися, а це на схилку літ ой як важко. Якщо ви, ваша князівська могутність, із моїм приятелем Кмитицем рахунки звести прагнете, то від душі вам раджу: облиште цю арифметику.
– Перепрошую, а чому?– поцікавився князь.
– Бо в арифметиці чотири дії. Може, у пана Кмитиця прибуток і непоганий, та в порівнянні з вашими багатствами це дрібка, отже, ділити його він не згодиться; множенням заклопотаний сам; відняти в себе нічого не дозволить; міг би хіба що дещо додати, та не знаю, ваша князівська могутність, чи вам це буде до вподоби.
І хоч князь не раз брав участь у подібній полеміці, чи то спосіб розмірковувати, чи то зухвалість пана Заглоби так його вразили, що він наче язика проковтнув. У гостей животи затряслися від сміху, а пан Собеський, гучно розреготавшись, промовив:
– Впізнаю старого збаражця! Він не лише шаблею, а й язиком добряче махає! Ліпше такого не чіпати.
Князь Богуслав, бачачи, що пан Заглоба непохитний, не пробував більше його переманювати, але під час бенкету мимоволі кидав на старого рицаря злі погляди.
Пан гетьман Собеський, розохотившись, не переставав говорити:
– Великий ви, пане брате, майстер битися на шаблях. Чи є рівний вам у Речі Посполитій?
– Шаблею володіє не гірше за мене пан Володийовський, – відповів задоволений похвалою Заглоба. – Та й Кмитиця я підучив непогано.
Сказавши це, він зиркнув на Радзивілла, але князь удав, що не чує, і спокійнісінько розмовляв із сусідом.
– О так! – погодився гетьман. – Я пана Володийовського не раз у ділі бачив і готовий довіритися йому, навіть якщо мова піде про долю усього християнства. Жаль, що такого жовніра лихо, наче буря, підкосило.
– А що з ним сталося? – запитав пан Сарбевський, цеханівський мечник.
– Наречена його дорогою додому, в Ченстохові, померла, – відповів пан Заглоба. – Але найгірше те, що я ніяк не можу дізнатися, куди він сам подівся.
– О Боже! – відгукнувся на це пан Варшицький, краківський каштелян. – Так я ж зустрів його, їдучи до Варшави, він повідав мені, що, втомившись від мирської марноти, вирішив у Mons regius піти, аби там у постах і молитвах свою земну путь закінчити.
Пан Заглоба схопився за рештки свого чуба.
– Камедулом13 став, як на сповіді вам кажу! – вигукнув він у відчаї.
Звістка пана каштеляна справила на всіх неабияке враження.
Гетьман Собеський, котрий у жовнірах душі не чув і ліпше від інших знав, як потрібні вони Вітчизні, зажурився і по хвилі сказав:
– Людській вільній волі й славі Божій опиратися гріх, але все-таки жаль, не приховуватиму від вас, панове, що велика це втрата. Жовнір він був хоч куди, давнього вишколу, вихований князем Ієремією, такий у будь-якому бою невідпорний, а вже супроти орди й гультяйства всякого надійнішого захисника не знайти. В степах у нас лишень декілька таких наїзників знайдеться: у козаків – пан Пиво, а в нашому війську пан Рущиць, та куди їм до пана Володийовського.
– Щастя ще, що часи нині трохи спокійніші, – зауважив цеханівський мечник, – і що нехристи ці дотримуються підгаєцьких трактатів14, добутих незрівнянним мечем мого добродійника.
Тут пан мечник уклонився гетьманові Собеському, а той, улещений висловленою йому перед усіма похвалою, відповів:
– Передусім Усевишньому треба дякувати за те, що він дозволив мені лягти як вірному псу на порозі Речі Посполитої і ворогів її покусати без жалю. Та ще жовнірикам нашим за вірну службу подякуймо. Хан був би радий дотримувати трактатів, це достеменно мені відомо, але й у самому Криму згоди нема, а вже білгородська орда й зовсім із покори вийшла. Звістка прилетіла, що на молдавських рубежах збираються хмари, ось-ось буря вдарить. Я наказав стежити за дорогами, та тільки жовнірів мало. Носа висунеш – хвіст застряне, а вже старих вояків, тих, що орду з усіма її хитрощами знають, хоч на пальцях полічити, тому я й кажу: кепсько нам без пана Володийовського!
Тут Заглоба, котрий досі тримався за голову, змахнув руками й вигукнув:
– Не буде він камедулом, я не допущу до цього, нехай навіть мені доведеться наліт на Mons regius улаштувати і силою його вивести. Присягаю вам! Завтра зранку по нього їду. Може, він мене послухає, а ні – я до генерала всіх камедулів, до самого ксьондза примаса доберуся, хоч заради цього мені до Риму їхати доведеться. Не хочу я применшувати слави Божої, але який із нього камедул, у нього й волосся на бороді не росте. Його не більше, ніж у мене на кулаці. Бігме, кажу правду! Він і молитов співати не вміє, а якщо й заспіває, то всенькі щури із кляштора повтікають, подумають, кіт занявчав, весілля справляючи. Даруйте, ваші милості, бо я кажу, що мені на язик спаде. Мав би я рідного сина, не любив би його так, як цього молодця. Бог йому суддя! Бережи його Боже! Ну нехай би вже хоч бернардинцем став, а то на тобі – камедул. Ні, допоки я живий, не бувати цьому. Від самісінького ранку до ксьондза примаса піду, щоб дав мені листа до пріора.
– Постригу ще бути не могло, – втрутився пан Варшицький. – Але ти, мосьпане, його не підганяй, а то ще затнеться. Та й на те треба зважати, що, можливо, у цому бажанні воля Божа таїться.
– Воля Божа? Та невже? Воля Божа поспіхом не приходить. А скорий поспіх – людям посміх, каже народне прислів’я. Якби на це була Божа воля, я давно б у ньому покликання відчув, та тільки він не ксьондз, а драгун. Якби він слухав голос розуму і вчиняв за ним, я змирився б, але Божа воля не налітає на людину зненацька, мов яструб на чирянку. Я примушувати його не стану. Перш ніж піду, добре обдумаю, що йому сказати, щоб він одразу не випурхнув у мене з рук. Та на все воля Божа і надія. Завше наш жовнірик моїм судженням більше, аніж власним, вірив, дасть Бог, якщо він бодай трохи на себе схожий, і цього разу так буде.
******** Привселюдно (лат.).
******** Що стосується (лат.).
******** Супроти мене (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ V
Наступного дня, заручившись листом від ксьондза примаса й обговоривши весь план дій із Кетлінгом, пан Заглоба подзвонив у дзвіночок біля кляшторної брами на Mons regius. Із хвилюванням чекав він, як прийме його пан Володийовський. На саму думку про це серце його калатало сильніше. Звісно, він обмислив прийдешню розмову в усіх деталях, і тепер роздумував, із чого почати, розуміючи, що багато що вирішать перші миті. З цією думкою він подзвонив у дзвіночок іще раз, а коли у замку скрипнув ключ і хвіртка трохи прочинилася, рішуче рушив уперед, а сторопілому юному ченцеві сказав:
– Я знаю, щоб сюди зайти, треба мати особливий привід. Та ось у мене лист від ксьондза примаса, зробіть ласку, carissime frater********, передайте його отцю пріору.
– Бажання ваше буде виконане, ваша милость, – відповів ченчик і низько вклонився, побачивши примасову печатку.
Промовивши це, він потяг за прикріплений до язичка дзвіночка ремінь двічі, щоб покликати когось, бо сам відійти од хвіртки не міг.
На сигнал дзвіночка з’явився другий чернець і, забравши листа, мовчки пішов, а пан Заглоба поклав на лавку вузлик, який тримав у руках, і сів тут же, через силу відсапуючись.
– Frater, – сказав він нарешті, – чи давно ти у ченцях ходиш?
– Вже п’ятий рік, – відповів той.
– Подумати тільки, такий юний – і п’ять років! Тепер уже, якби навіть і схотілося вийти, запізно. Либонь, сумуєте іноді за мирським життям, одного військова служба вабить, другого – забави й гуляння, третього молодички...
– Apage!******** – вигукнув ченчик і перехрестився.
– А що? Невже спокуси не діймали? – повторив пан Заглоба.
Але ченчик недовірливо поглянув на цього посланця примаса і відповів:
– Тому, за ким ці двері зачинилися, вороття немає.
– Ну це ми ще побачимо! Як там пан Володийовський поживає? Чи здоровий?
– Тут нема нікого, кого б так називали.
– Брат Міхал, – сказав навмання пан Заглоба. – Колишній драгунський полковник, що недавно до вас прийшов.
– Його ми називаємо брат Єжи, але обітниці він не давав, термін послуху ще не вийшов.
– І не дасть, напевно, бо й ти, frater, не повіриш, який це був бабій! Другого такого женолюбця у жодному кляшто... а нехай тобі всячина, я хотів сказати, у жодному полку не знайдеш, хоч усе військо перебери...
– Такі речі мені й слухати негоже! – відповів ченчик, дивуючись дедалі більше.
– Послухай, frater! Не знаю я, де у вас мода гостей приймати, якщо тут, раджу, як сюди прийде брат Єжи, ліпше вийти, он хоч би у ту келію біля хвіртки, бо у нас тут будуть світські розмови.
– Піду хоч зараз, від гріха чимдалі, – сказав чернець.
Тим часом з’явився Володийовський, інакше кажучи, брат Єжи, але Заглоба не впізнав його, так сильно пан Міхал змінився.
Передусім у білому чернечому вбранні він здавався вищим, ніж у драгунському колеті, по-друге, колись хвацько підкручені вгору, мало не до самих очей, вуса тепер обвисли. Брат Єжи, схоже, намагався запустити й бороду, і вона стирчала русими пасмами не більше ніж на півпальця завдовжки. До того ж він схуд і навіть висох, а найголовніше, очі в нього погасли. Понуривши голову і сховавши на грудях під сутаною руки, сердега йшов, ледве переставляючи ноги.
Пан Заглоба, попервах не впізнавши його, вирішив, що сам пріор вийшов його зустріти. Він підвівся з лави й прочитав перші слова молитви:
– Laudetur...********
Але, придивившись, відкрив обійми й вигукнув:
– Пане Міхале! Пане Міхале!
Брат Єжи дав обійняти себе, щось схоже на ридання струснуло його груди, але очі так само залишалися сухими.
Пан Заглоба довго стискав його і нарешті заговорив:
– Не один ти оплакував своє нещастя. Плакав я, плакали Кмитиці й Скшетуські. На все воля Божа! Змирися з нею, Міхале! Нехай же тебе Отець милосердний винагородить і втішить!.. Мудро ти вчинив, що на цей час оселився у цих мурах. У скорботі думки про Бога – найкраща втіха. Дай мені ще раз притиснути тебе до серця. Майже не бачу тебе, сльози геть очі застилають!
Пан Заглоба, дивлячись на Володийовського, насправді розчулився до сліз. Нарешті, виплакавшись, промовив:
– Даруй, брате, що урвав твої спокійні молитовні роздуми, але не міг я вчинити інакше, та й сам ти з цим погодишся, вислухавши мої докази! Ох, Міхале, Міхале! Скільки ми вкупі пережили і доброго, й лихого! Чи знайшов ти за цією огорожею хоч якусь утіху?
– Знайшов, – відповів пан Міхал, – знайшов у словах, що їх денно і нощно тут чую і тверджу й ладен твердити аж до смерті: memento mori!******** У смерті моя втіха.
– Гм! Смерть куди легше на бранному полі знайти, аніж у кляшторі, де життя день за днем плине так, ніби хтось клубок поволі розмотує...
– Тут немає життя, бо немає справ земних, і душа, ще не розлучившись із тілом, уже в іншому світі перебуває.
– Якщо так, то не стану тобі говорити, що білгородська орда на Річ Посполиту зуби точить, адже тобі тепер до цього байдуже?
Пан Міхал ураз ворухнув вусиками, правиця мимоволі потяглася ліворуч, але, не знайшовши шаблі, знову зникла під сутаною. Він понурив голову й сказав:
– Memento mori!
– Слушно, слушно! – відповів пан Заглоба, з виразним нетерпінням кліпаючи своїм здоровим оком. – Щойно вчора гетьман Собеський сказав: «Нехай би Володийовський ще й цю бурю з нами зустрів, а потім і в який завгодно кляштор пішов. Господь на нього за це не розгнівався б, навпаки, був би чернець хоч куди». Але важко й дивуватися, що власний спокій тобі за спокій Вітчизни дорожчий, як то кажуть, prima caritas ab ego********.




























