Текст книги "Пан Володийовський"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Зарубежная классика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 35 страниц)
– Славне місто і досить велике, – промовила Ева.
– Бо татари під час селянської війни його не спалили – тут козацьке військо зимувало, а ляхів тут майже не було.
– А хто у ньому живе?
– Татари. Вони мають тут свій дерев’яний мінаретик, бо у Речі Посполитій кожному дозволено свою віру сповідувати. Ще волохи тут живуть, вірмени і греки.
– Греків я раз у Кам’янці бачила, – сказала Бася. – Вони, торгуючи, всюди проникають, хоч і живуть доволі далеко звідси.
– Поставлене місто теж незвично, – озвався Аз’я. – Сюди безліч людей приходить торгувати. Он те поселення на узбіччі, яке ми здалеку бачили, зветься Сербами.
– Уже в’їздимо, – мовила Бася.
Вони в’їхали у місто. Дивний запах шкур і кислоти вдарив їм у ніздрі. То був запах сап’яну, над вичинкою якого трудилися потроху всі жителі Могилева, особливо вірмени. Аз’я слушно казав – місто відрізняється од інших. Вікна будинків, збудованих на азіатський манер, мали густі дерев’яні решітки. У багатьох із них вікна взагалі не виходили на вулицю, зате з подвір’їв линув догори сніп вогнів. Вулиці не були забруковані, хоч каміння довкола вистачало. Подекуди височіли дивної форми будівлі з решітчастими, прозорими стінами. То були сушарні, де свіжий виноград перетворювався на родзинки. Запах сап’яну наповнював ціле місто.
Пан Гоженський, командувач піхоти, попереджений черемисами про прибуття дружини хрептівського коменданта, виїхав верхи їй назустріч. Це був чоловік уже немолодий, який заїкався і шепелявив, бо обличчя його прошила яничарська куля. Коли він, безперестану заїкаючись, заговорив про зірку, «що зійшла на небеса могилевські», Бася мало не пирснула. Але прийняв він її як умів найгостинніше. У фортеці на них чекала вечеря і на диво зручний нічліг: свіжі й чисті пухові постелі, взяті в секвестр у багатих вірмен. Пан Гоженський, заїкаючись, розповів їм за вечерею, вже пізно ввечері, такі цікаві речі, що їх варто було послухати.
За його словами, якимсь неспокійним вітром повіяло несподівано із степів. Промайнула чутка, ніби потужний чамбул кримської орди, що стояв у Дороша, зненацька рушив до Гайсина і вгору від нього. До чамбулу пристало декілька тисяч козацьких кіннотників. Крім того, невідомо звідки прийшло чимало інших тривожних чуток, проте пан Гоженський не надто у них вірив.
– Зима надворі, – сказав він, – а відтоді як Господь Бог сотворив цей край, татари завше навесні починають ворушитися, позаяк обозів вони не мають і фуражу для коней вони з собою брати не можуть. Ми добре знаємо: турків тільки мороз на налигачі тримає, тож із першою травою жди гостей, але щоб узимку – ніколи у це не повірю.
Бася довго терпляче чекала, поки пан Гоженський усе виповість, а він затинався і ворушив губами, наче щось безупинно жував.
– А як же ви, ваша милость, розумієте просування орди до Гайсина? – нарешті запитала вона.
– А так розумію, що там, де стояли орди, коні всю траву з-під снігу вискубли, от і хочуть вони в іншому місці кіш закласти. І ще можливо, що орда, біля Дорошевого війська розташувавшись, не ладить із ним – це звична річ... Хоч і союзники вони, і воюють спільно, та варто жовнірам їхнім поряд опинитися – що на пасовиську, що на базарі,– і сутички не минути.
– Це правда, – підтвердив Аз’я.
– І ось іще що, – вів далі пан Гоженський, – вісті ці не directe******** від наїзників прийшли, а від селян, та й тутешні татари раптом заговорили про це. Три дні тому пан Якубович язиків зі степу привіз, вони вісті ці підтвердили. Тому вся кіннота враз і виступила.
– То ваша милость тільки з піхотою тут залишився? – запитав Аз’я.
– І не кажіть! Сорок душ! Ледве вистачить для охорони фортеці, і якби лиш самі могилевські татари піднялися, та й то не знаю, як би я впорався.
– Але вони ж хоч не піднімуться? – запитала Бася.
– Не піднімуться, ні до чого їм. Більшість постійно у Речі Посполитій живе із дружинами й дітьми – це наші люди. Ну, а чужі – ті торгувати сюди прибули, не воювати. Це народ мирний.
– Я вашій милості п’ятдесят своїх липеків залишу, – запропонував Аз’я.
– Бог вам відборгує! Вельми ви мені цим допоможете, ваша милость, буде кого до нашої кінноти по вісті посилати. А й справді можете залишити?
– Можу. До Рашкова прибудуть загони тих ротмістрів, які колись до султана перейшли, а тепер забажали повернутися на службу Речі Посполитій. Кричинський, той без сумніву прийде з трьомастами коней. Може статися, й Адурович, решта надійде згодом. Гетьман велів мені над ними взяти командування, і до весни, дай Боже, ціла дивізія збереться.
Пан Гоженський уклонився Аз’ї. Знав він його давно, але не надто цінував, як чоловіка сумнівного походження. Тепер, одначе, він знав, що Аз’я син Тугай-бея, звістку цю приніс перший караван, у якому нвірак їхав. Тому пан Гоженський пошанував зараз молодого татарина і за те, що в ньому тече кров великого, хоч і ворожого, войовника, і як офіцера, котрому гетьман доручив таке важливе діло.
Аз’я вийшов, щоб віддати накази, викликав до себе сотника Давида і сказав йому так:
– Давиде, сину Іскандера, ти з півсотнею коней у Могилеві залишишся, і нехай очі твої бачать, а вуха чують, що довкола коїться. А якщо Маленький Сокіл послання яке із Хрептова мені навздогін пошле, ти гінця затримаєш, листа відбереш і через вірного чоловіка мені відішлеш. Тут залишишся, аж поки я наказ надішлю, щоб повертався, а тоді, коли гонець мій скаже, що ніч стоїть, ти тихо місто покинеш, а коли скаже він, що день наближається, ти місто підпалиш, а сам на молдавський берег переправишся і підеш, куди буде наказано...
– Нехай буде так, як ти сказав, пане! – відповів Давид. – Очима дивитися буду, вухами слухати. Гінців від Маленького Сокола затримаю і, листи у них відібравши, тобі через вірного чоловіка передам. Залишуся тут, аж доки наказ твій одержу, а тоді, коли гонець твій скаже, що ніч стоїть, – спокійно місто покину, а коли скаже він, що день наближається, – я місто підпалю, сам же на молдавський берег переправлюся і піду, куди буде наказано.
Наступного дня, ледь засіріло, загін, зменшений на п’ятдесят коней, пустився знову в дорогу. Пан Гоженський провів Басю за могилівську ущелину, виголосив, заїкаючись, прощальну промову і повернувся до Могилева, а подорожні поквапилися до Ямполя.
Аз’я був надзвичайно веселий і так підганяв людей, що Бася аж здивувалася.
– Чого це ти, милостивий пане, так квапишся? – запитала вона.
А він їй відповів:
– Всякий до щастя свого квапиться, а на мене воно у Рашкові очікує.
Ева, сприйнявши, що це сказано для неї, усміхнулася ніжно і, набравшися сміливості, промовила:
– Тільки-от батько мій...
– Пан Нововейський ні в чому завадити мені не зможе, – відповів татарин.
І зловісна блискавиця промайнула у його погляді.
У Ямполі вони майже не застали війська – піхоти там ніколи й не було, а кіннота вся покинула місто: не більш як двадцять осіб залишилося у маленькому замку, радше у його руїнах... Ночівля їм була приготовлена, але спала Бася кепсько, звістки почали тривожити її. Передусім вона подумала, як схвилюється Міхал, коли виявиться, що чамбул Дорошенка й справді знявся з місця. Бадьорила її тільки думка, що таке навряд чи можливе. Спадало в голову, що ліпше б вернутися, взявши для безпеки частину жовнірів Аз’ї, але мучили різні сумніви. Адже Аз’я, покликаний посилити Рашківський гарнізон, міг дати їй лише невелику охорону, яка у разі справжньої небезпеки виявилася б недостатньою. До того ж дві третини шляху були вже пройдені, а в Рашкові на них чекав знайомий офіцер і сильний гарнізон. Зміцнений командою молодого Тугай-бея й загонами татарських ротмістрів, він міг вирости у значну могуть. І, зваживши усе це, Бася вирішила їхати далі.
Та спати вона не могла. Уперше за час подорожі її огорнула така тривога, ніби над нею нависла невідома небезпека. Можливо, тривога посилилася через ночівлю в Ямполі – місто було страшне, криваве. Бася знала про це з розповідей чоловіка і пана Заглоби. Тут за часів Хмельницького стояли під командою Бурляя головні сили подільських різунів; сюди зганяли полонених і переправляли їх на східні базари або умертвляли страшною смертю; нарешті, сюди навесні 1651 року48, під час багатолюдного ярмарку, ввірвався пан Станіслав Ланцкоронський, воєвода брацлавський, і вчинив страшну різанину, згадка про яку свіжа була у всьому Придністров’ї.
І тому криваві спогади витали над цілим поселенням, тут і там чорніли ще попелища, а зі стін маленького напівзруйнованого замку, здавалося, дивились убиті козаки й поляки з білими обличчями. Бася була відважна, але духів боялася, а подейкували, що в самому Ямполі, у гирлі Шумилівки й на поближніх Дністровських порогах щодня опівночі чути великий плач і стогнання, а вода у місячному сяйві стає червоною, немовби забарвлена кров’ю. На думку про це прикрою тривогою бралося Басине серце. Вона мимоволі вслухалася у нічну тишу, чи не долинають крізь шум порогів плачі й стогони. Та чути було тільки протяжне жовнірське «Чу-ва-ай!». І пригадалася Басі тиха хрептівська світлиця, чоловік, пан Заглоба, привітні обличчя пана Ненашинця, пана Мушальського, пана Мотовила, пана Снітка й інших, і вперше відчула Бася, як далеко вона від них, ой, далеко, у чужому краї, і така взяла її журба за Хрептевом, що захотілося плакати.
Заснула вона аж над ранок, і снилися їй дивні сни. Бурляй, різуни, татари, криваві картини різанини мелькали у сонному її мозку, і в цих картинах вона увесь час бачила обличчя Аз’ї, але то був ніби зовсім і не Аз’я, а козак, або дикий татарин, або сам Тугай-бей.
Уранці вона встала, радіючи, що ніч із її жахливими видіннями вже позаду. Решту дороги Бася вирішила їхати на джанеті: і розім’ятися, і дати можливість Аз’ї поговорити з Евою наодинці, адже Рашків був уже близько, і їм треба було вкупі подумати, як оголосити про все старому Нововейському і дістати від нього благословення. Аз’я, подавши їй власною рукою стремено, сам не підсів, одначе, у сани до Еви. Спершу він понісся вперед, у голову загону, потім наблизився до Басі.
Вона, враз помітивши, що загін став іще меншим після Ямполя, звернулась до молодого татарина:
– Я бачу, милостивий пане, ти і в Ямполі частину своїх людей залишив?
– П’ятдесят коней, так само, як і в Могилеві, – відповів Аз’я.
– Навіщо ж?
Він дивно усміхнувся – губа трохи піднялася, як у злого, вищиреного пса, – і аж за хвилю відповів:
– Бо хочу мати в запасі цих жовнірів, щоб убезпечити дорогу назад вашій милості.
– Коли військо зі степів повернеться, його й так достатньо буде.
– Військо так швидко не повернеться.
– Звідкіля ти це знаєш, милостивий пане?
– Вони мусять добре впевнитися, що діється у Дороша, а на це їм знадобиться три, а то й чотири тижні.
– Ну, якщо так, тоді ти слушно зробив, милостивий пане, що залишив своїх людей.
Якийсь час вони їхали мовчки. Аз’я щомиті поглядав на рожеве личко Басі, наполовину прикрите піднятим коміром делії і каптуром, і за кожним разом заплющував очі, немовби намагаючись закарбувати у пам’яті її розкішний образ.
– Тобі, милостивий пане, конче треба поговорити з Евою, – знову почала Бася. – І взагалі, ти мало з нею говориш, їй часом навіть дивно це. Адже ви невдовзі перед обличчям пана Нововейського постанете... Мені й самій неспокійно... Вам би порадитися, з чого почати.
– Я спершу з вашою милостю хотів би поговорити, – дивним голосом відповів Аз’я.
– То чом же ти, милостивий пане, не починаєш?
– Бо чекаю на посланця з Рашкова. Я сподівався уже в Ямполі його застати. Ось і виглядаю.
– А до чого тут гонець?
– Он, здається, їде! – відповів, уникаючи відповіді, молодий татарин.
І поскакав уперед, але відразу ж і повернувся.
– Ні, це не він! – сказав Аз’я.
В усій його постаті, у словах, у погляді, у голосі було щось таке тривожне й гарячкове, що тривога ця передалася й Басі. Проте до того часу ані найменшої підозри не закралося їй у душу. Неспокій Аз’ї легко пояснювався близькістю Рашкова і грізного Евиного батька, але в Басі чогось було так тяжко на душі, ніби вирішувалася її власна доля.
Під’їхавши до саней, вона декілька годин поспіль трималася біля Еви і розмовляла з нею про Рашків, про батька й сина Нововейських, про Зосю Боску, нарешті, про околиці, що ставали дедалі дикішими і страхітливо пустельними. Правда, пустельними вони стали відразу за Хрептовом, але там принаймні від часу до часу на видноколі вився димок, що означав якесь людське поселення, можливо, хутір. Тут же не було жодних слідів людини, і, якби Бася не знала, що їде до Рашкова, де живуть люди і стоїть польський гарнізон, вона могла б подумати, що її везуть кудись у невідомі пустелі, у чужі землі, на край світу.
Розглядаючись довкола, Бася мимоволі притримала коня і незабаром відстала од саней і загону. За хвилину до неї пристав Аз’я. Чудово знаючи тутешні місця, він заходився показувати їх і називати.
Але тривало це недовго, бо земля зненацька запарувала. Напевно, зима у цій південній стороні була менш сувора, аніж у лісистому Хрептові. Подекуди у ярах, розпадинах, на гірських виступах і на північних схилах гір лежав, щоправда, сніг, проте земля не всуціль була нам укрита, вона чорніла заростями чагарника або поблискувала вологою пожухлою травою.
Саме від цієї трави підіймалася тепер летюча біляста імла і пливла низько над землею, тому здалеку здавалося, немовби велика вода повністю заповнила долини й широко розлилася всією рівниною місцевості. Відтак імла почала здійматися дедалі вище, заступаючи сонячне світло і змінюючи погожу днину на імлисту й похмуру.
– Завтра дощ буде, – сказав Аз’я.
– Тільки б не сьогодні. Чи далеко ще до Рашкова?
Тугай-беєвич окинув поглядом ледве помітні в тумані околиці й відповів:
– Звідси вже ближче до Рашкова, аніж назад до Ямполя.
І глибоко зітхнув, ніби великий тягар упав у нього з плечей.
Цієї миті з боку загону почувся кінський тупіт, і в тумані замаячив вершник.
– Халім! Це він!– заволав Аз’я.
Це й справді був Халім: порівнявшись з Аз’єю і Басею, він зіскочив із бахмата і почав бити чолом у стремено молодого татарина.
– Із Рашкова? – спитав Аз’я.
– Із Рашкова, пане мій! – відповів Халім.
– Що там чути?
Старий підняв до Басі бридке, висохле від важких трудів обличчя, немов питаючи поглядом, чи можна говорити при ній.
– Говори сміливо! – сказав Тугай-беєвич. – Війська вийшли?
– Так, пане! Жменя лишилася.
– Хто їх повів?
– Пан Нововейський.
– А Піотровичі виїхали до Криму?
– Давно вже. Залишилися тільки дві жінки і старий пан Нововейський із ними.
– Де Кричинський?
– На тому березі. Чекає!
– Хто там із ним?
– Адурович зі своїм загоном. Обидва б’ють тобі чолом, сину Тугай-бея, і віддаються під владу твою – і вони, і ті, хто не встиг іще підійти.
– Добре! – сказав Аз’я, і очі в нього загорілися. – Негайно мчи до Кричинського і накажи йому Рашків захопити.
– Воля твоя, пане!
Халім за мить скочив на коня і щез, як привид, у тумані...
Страшним і зловісним вогнем палало обличчя Аз’ї. Вирішальна, довгоочікувана хвилина, хвилина найвищого його щастя настала... Проте серце в нього билося так сильно, що йому забракло дихання... Якийсь час він мовчки їхав поруч із Басею і, аж коли відчув, що голос його не підведе, звернув до неї незглибимі ясні очі й промовив:
– Тепер мені треба поговорити з вами відверто, ваша милость...
– Слухаю, – відповіла Бася, пильно вдивляючись у нього, неначе сподіваючись прочитати щось у зміненому його обличчі.
******** Безпосередньо (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХVІІІ
Аз’я на своєму бахматі впритул, стремено до стремена, наблизився до Басиного джанета і ще зо два десятки кроків їхав мовчки. Увесь цей час він намагався заспокоїтись і не міг збагнути, чому це так важко йому, якщо вже Бася у нього в руках і ніхто в цілому світі не зможе тепер її відібрати. Та він і сам того не знав, що в душі його, всупереч усякій очевидності, жевріла іскорка надії на те, що жадана жінка відповість йому взаємністю. Надія була слабка, але жадав він цього так сильно, що його трясло як у лихоманці. Ні, не простягне йому рук жадана, не впаде в його обійми, не скаже слів, про які він мріяв цілісінькими ночами: «Аз’я, я твоя!» – не припаде вустами до його вуст, він знав це... Але як сприйме вона його слова? Що скаже? Чи знепритомніє, як голуб у пазурах яструба, і дозволить узяти себе, як той самий безсилий голуб? Чи у сльозах стане благати про пощаду, чи криком жаху наповнить пустельні місця? Чи на краще усе це, чи на гірше? Такі запитання роїлися в голові у татарина. А тим часом настала пора відкинути всяке удавання, зняти личину і відкрити їй справжнє, страшне своє обличчя... Страх! Тривога! Ще, ще хвилина – і все здійсниться!
Зрештою задушливий неспокій, як це буває у диких звірів, переходив у лють... І він почав розпалювати її в собі.
«Хоч би як там було, – думав він, – вона моя, моєю зараз буде і завтра буде моєю, а потім – їй уже не повернутися до чоловіка, тільки й лишиться, що за мною іти...»
На цю думку дика радість спалахнула у ньому, і він заговорив раптом голосом, який йому самому видався чужим:
– Ви, ваша милость, досі не знали мене!..
– У цьому тумані вельми голос у тебе змінився, – з певним хвилюванням відповіла Бася, – і справді ніби хтось інший говорить.
– У Могилеві військ нема, і в Ямполі нема, і в Рашкові нема! Я один тут над усіма пан!.. Кричинський, Адурович та інші – раби мої, бо я князя, влодаря, син, я їм візир, я їм мурза найвищий, я вождь їм, як Тугай-бей був вождь, я їм хан, я один маю силу, і все тут мені підвладне...
– Чому ти, милостивий пане, кажеш мені це?
– Ви, ваша милость, досі не знали мене... Рашків уже близько... Я хотів стати гетьманом татарським, Речі Посполитій служити, але пан Собеський не дозволив... Відтепер не польський я татарин і нікому не підвладний, я сам великі чамбули поведу, на Дороша або на Річ Посполиту, це вже як ви, ваша милость, забажаєте, як ви мені накажете!
– Як я накажу?.. Аз’я, що з тобою?
– А те зі мною, що всі тут мої раби, а я – твій раб! Що мені гетьман! Дозволив чи не дозволив! Слово, ваша милость, скажи, і я Акерман тобі до ніг покладу, і Добруджу теж, і ті орди, що в улусах тут живуть, і ті, що у Дикому полі кочують, і ті, що у зимівниках, усі твоїми рабами стануть, як я – твій раб... Накажеш, я хана кримського не послухаюсь, і султана не послухаюсь і з мечем супроти них піду, допомогу подам Речі Посполитій, і нову орду у краї цьому створю, і буду ханом у ній, а ти одна повелівати мною будеш, тобі одній я битиму чолом і про прихильність, про милість благатиму!
Він перегнувся у сідлі, і, обійнявши за талію спантеличену і немовби оглушену його словами жінку, вів далі уривчасто й хрипко:
– Невже не знала ти, що я одну тебе кохаю!.. А натерпівся ж як... Я й так тебе візьму!.. Ти моя вже і будеш моєю!.. Ніхто не вирве тебе у мене з рук! Ти моя! Ти моя! Ти моя!
– Боже праведний! Мати Божа!
Він так стискав її в обіймах, ніби хотів задушити... Коротке дихання виривалося з його губ, очі взялися пеленою, нарешті він витяг її зі стремен, із сідла й посадив просто перед собою, притискаючи груддю до своїх грудей, і сині його губи, жадібно розкрившись, ніби паща рибини, шукали її губ.
Вона навіть не скрикнула, але з несподіваною силою стала опиратися. Між ними зав’язалася боротьба, чулося тільки шумне дихання обох. Різкість його рухів і близькість обличчя повернули її до тями. Дар ясновидіння зійшов на неї, як сходить на потопельників. У одну мить вона якнайчіткіше усвідомила ситуацію. Передусім, що земля розійшлася у неї під ногами, відкривши бездонну яругу, куди він нестримно тягнув її. Вона побачила його пристрасть, його зраду, свою страшну долю, свою неміч і безпорадність, відчула тривогу, безмірний біль і печаль, але водночас полум’я лютого гніву спалахнуло в ній, і оскаженілість, і жага помсти.
Така душевна сила була у цієї рицарської дитини, у коханої дружини найвідважнішого жовніра Речі Посполитої, що тієї страшної хвилини першою її думкою було: «Помститися!», після вже:«Врятуватися!» Розум її напружився до межі, і ясність мислення стала як у потопельників. Руки її почали намацувати зброю і нарешті наткнулися на костяне дуло його східного пістолета. Проте водночас Бася збагнула: якщо навіть пістолет заряджений і вона встигне звести курок, то перше, ніж стисне долоню, приставить дуло до його голови, він неминуче схопить її за руку і позбавить останньої можливості врятуватися.
І тому Бася вирішила діяти інакше.
Усе сталося на млі ока. Він і справді вгадав її намір і блискавично викинув руку вперед, але руки їхні розминулися, і Бася з усією силою молодості, мужності й відчаю шмагонула його костяною рукояттю пістолета поміж очей.
Удар був такий страшний, що Аз’я, навіть не скрикнувши, упав навзнак, як підкошений, потягши її за собою.
Бася мерщій підвелася і, скочивши на свого джанета, вихором помчала геть від Дністра у глиб степу. Завіса туману закрилася за нею.
Кінь, притиснувши вуха, сліпма мчав серед скель, ущелин, ярів, вирв. Будь-якої миті міг він упасти з кручі, будь-якої хвилини міг розбитися укупі з вершницею об скелясті виступи, та Басі все вже було байдуже. Не було для неї страшнішої небезпеки, ніж татари і Аз’я... І дивна річ! Тепер, коли вона вирвалась із рук хижака і він, скоріш за все мертвий, лежав серед каміння, над усіма її почуттями переважала тривога. Притиснувшись обличчям до кінської гриви, скачачи в тумані, як сарна, переслідувана вовками, вона боялася тепер Аз’ї незрівнянно більше, аніж тоді, коли була в його обіймах. Страх і безсилля пойняли її, вона відчувала себе кволою, заблудлою, самотньою і покинутою напризволяще дитиною. Якісь плачливі голоси озвалися у неї в серці й почали кликати, жалібно стогнучи: «Міхале, врятуй! Міхале, врятуй!»
А джанет мчав далі й далі. Гнаний чудовим інстинктом, він перескакував через виломи у скелях, спритно обходячи гострі виступи, аж поки нарешті скельний ґрунт перестав дзвеніти у нього під копитами – напевно, вирвався на рівну луговину, які простягалися тут поміж ярами.
Кінь увесь був змилений, він шумно дихав, роздуваючи ніздрі, одначе мчав і мчав.
«Куди втікати?» – подумала Бася.
І відразу ж сама відповіла:
«До Хрептова!»
Але нова тривога стиснула їй серце на думку про те, який далекий шлях на неї чекає через страшну, безкраю пустелю. І ще їй згадалося, що Аз’я позалишав загони татар у Могилеві та Ямполі. Без сумніву, всі татари у змові, всі вони служать Аз’ї, тому, зловивши, неодмінно доправлять її до Рашкова. І Бася вирішила чимглибше піти у степ, і тільки потім повернути на північ, минаючи придністровські поселення.
Це мало сенс іще й тому, що погоня, якщо така буде, безперечно попрямує вздовж берега. До того ж у степу може зустрітися польський загін, який повертатиметься до фортеці.
Джанет поступово сповільнював біг. Бася, будучи досвідченою наїзницею, відразу зрозуміла, що треба дати йому перепочити, аби не занапастити. Ясно було й те, що залишитися їй серед цих неозорих степів без коня рівнозначно загибелі.
Бася стримала біг джанета і якийсь час їхала ступою. Імла розсіювалася, від бідолашного коня валила гаряча пара.
Бася почала молитися.
Зненацька у тумані, за декілька сотень метрів за нею, почулося кінське іржання.
Волосся у неї на голові наїжачилося.
– Свого зажену, але й тих теж! – промовила вона голосно.
І припустила джанета.
Якийсь час скакун летів наче голуб, переслідуваний рарогом********. Мчав він так досить довго, з останніх уже сил, та вдалині й досі чулося іржання. І було в цьому іржанні, що долинало з туману, щось до болю сумне і грізне. Після першої тривоги Басі, одначе, спало на думку, що якби на коні, який її переслідував, сидів хтось, кінь би не іржав: вершник, аби не виказати себе, примусив би його мовчати.
«Не інакше як бахмат Аз’ї біжить за моїм», – подумала Бася.
Вона дістала з кобури при сідлі обидва пістолети, але обережність виявилася зайвою. За хвилину щось зачорніло у поріділій імлі й з’явився бахмат Аз’ї. Побачивши Басиного коня, він вистрибцем підбіг до нього, роздуваючи ніздрі й коротко, уривчасто форкаючи. Скакун одразу відповів йому.
– Кось, кось! – покликала Бася.
Бахмат, що звик до людських рук, підійшов до неї і дозволив узяти себе під вуздечку. Бася піднесла очі до неба й промовила:
– Хвала тобі, Господи!
Справді, те, що у неї опинився кінь Аз’ї, було для Басі обставиною надзвичайно сприятливою.
По-перше, два найкращих у загоні коня були у неї в руках; по-друге, тепер вона могла міняти коней і, нарешті, по-третє, те що кінь Аз’ї прийшов сюди, означало: погоня вийде не скоро. Якби бахмат пішов за загоном, татари, стривожившись, без сумніву, негайно б повернулися шукати свого вождя. Тепер же, можливо, їм і на думку не спаде, що з Аз’єю щось трапилось, і на пошуки вони вирушать, тільки схвилювавшись надто довгою його відсутністю.
«А я на той час буду вже далеко», – подумала Бася.
Тут їй удруге пригадалося, що в Ямполі й у Могилеві стоять загони Аз’ї.
«Щоб їх обминути, треба чимглибше у степ піти, а до річки наблизитися хіба що в околицях Хрептова. Хитро розставив пастки цей страшний чоловік, але Бог убереже мене від них!»
Подумавши так, вона зміцнилася духом і почала готуватися до подальшої дороги.
При дерев’яному сідлі Аз’євого коня Бася знайшла мушкет, ріг із порохом, торбинку з кулями і торбинку з конопляним сім’ям, яке татарин мав звичку гризти. Підтягнувши стремена бахмата по своїй нозі, вона подумала, що буде, як птаха, всеньку дорогу харчуватися цим сім’ям, і ретельно приховала торбинку.
Бася вирішила обминати людей і хутори, бо в такому безлюдді від людини можна чекати радше зла, аніж добра. Серце її стискалося на думку, чим годувати коней. Вони можуть, звісно, вискубувати траву з-під снігу, мох зі скелястих розколин, ну а якщо все-таки здохнуть від поганого корму і важких переходів? А щадити їх їй не можна...
Страшно було й заблукати у цій пустелі. Добре б триматися дністровського берега, але такий шлях не для неї. Що буде, коли вона заглибиться у похмурі лісові хащі, неозорі, без доріг? Як дізнається, чи на північ вона рухається, якщо настануть туманні днини без сонця і ночі без зірок? Те, що ліси кишать дикими звірами, не вельми її турбувало: вона мала відважне серце і зброю. Вовчі зграї були, щоправда, небезпечними, та вона більше боялася людей, аніж звірів, а найбільше боялася заблукати.
– Бог покаже мені дорогу і дозволить повернутися до Міхала, – гучно сказала вона.
Перехрестившись, Бася втерла рукавом своє змарніле обличчя – вологе, воно мерзло, – відтак зірко оглянула околиці й пустила коней чвалом.
******** Р а р і г – птах породи яструбиних.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХХІХ
Тугай-беєвича ніхто й не думав шукати, і він лежав у пустельному місці, аж поки прийшов до тями.
Отямившись, він сів і, силкуючись збагнути, що з ним сталося, почав озиратися довкола.
Проте бачив він усе немовби в напівмороку і невдовзі усвідомив, що бачить тільки одним оком, та й то кепсько. Друге було вибите або залите кров’ю.
Аз’я підніс руки до обличчя. Пальці його намацали закипілу кров на вусах. У роті теж було повно крові, він давився, кашляв, плював нею. Страшний біль пронизав обличчя, він обмацав його вище від вусів, проте відразу ж зі стогоном відсмикнув пальці.
Своїм ударом Бася роздробила йому перенісся.
Хвилину він сидів непорушно, потім розгледівся одним своїм оком, котре якось іще бачило світло, помітив у розколині трохи снігу, підповз туди і, набравши його повну пригорщ, приклав до розбитого обличчя.
Йому відразу стало набагато легше. Коли сніг танув, рожевими струменями стікаючи йому на вуса, він знову набирав його у жменю і знову прикладав. А потім узявся жадібно їсти сніг, це теж давало полегшення. Через певний час він перестав відчувати страшенну важкість у голові й згадав, що з ним трапилося. Але першої миті не відчув ані люті, ані гніву, ані відчаю. Тілесний біль заглушив у ньому решту почуттів, залишивши одне-однісіньке бажання – врятуватися будь-що.
Проковтнувши ще кілька пригорщей снігу, Аз’я почав видивлятися свого коня: коня не було. Тоді він зрозумів: якщо не хоче чекати, поки липеки його хопляться, мусить іти пішки.
Він спробував підвестися, спершись на руки, та аж завив від болю і знову сів.
Просидівши з годину, він знову зробив зусилля підвестися. Цього разу йому це вдалося, він підвівся і, обіпершись спиною об скелю, зумів утриматися на ногах. Але як подумав про те, що доведеться одірватися від опори і ступити крок у простір, а за ним другий і третій, почуття такого безсилля і страху охопило його, що він ледве знову не сів.
Проте все-таки переборов себе, витяг шаблю і, спираючись на неї, рушив уперед. Вийшло. Ступивши декілька кроків, Аз’я відчув, що ноги й тіло у нього сильні, що він чудово володіє ними, от тільки голова наче не своя, як важенна гиря, тягне то праворуч, то ліворуч, то назад, то вперед. Цю надто важку голову доводилося нести надзвичайно обережно – так страшно було впустити її і розбити об камінь.
Часом голова паморочилася, здавалося, що він ходить по колу, темніло в однісінькому здоровому оці, і тоді він обіруч спирався на шаблю.
Поволі запаморочення меншало, натомість сильнішав біль і так свердлив у лобі, в очах, у всій голові, що Аз’я аж вив.
Це виття відлунювало у скелях, і так він ішов серед пустелі скривавлений, страшний, схожий більше на упиря, ніж на людину.
Смеркалося вже, коли він почув попереду кінський тупіт.
Це був татарський десятник, який приїздив по накази.
Того вечора в Аз’ї ще вистачило сил вислати погоню, після чого він упав на шкури і три наступних дні нікого не хотів бачити, окрім грека-цирульника, котрий бинтував йому рани, і Халіма, який цирульникові допомагав. Аж на четвертий день до Аз’ї повернулася мова, а з нею й усвідомлення того, що трапилося.
І відразу ж гарячкова його думка помчала слідом за Басею. То він бачив, як вона біжить серед скель, у безкрайому степу, то птахою, що відлітала назавжди, бачив її у Хрептові, в обіймах чоловіка, і видовище це викликало у нього біль, пекучіший, ніж біль від рани, а з ним печаль, а з печаллю відчуття сорому.
– Втекла! Втекла! – повторював він без упину, і лють душила його. Часом здавалося, що він знову непритомніє.
– Горе мені! – відповідав він Халімові, коли той намагався його заспокоїти і запевняв, що Басі не втекти від погоні, і відкидав ногами шкури, якими старий татарин укривав його, і погрожував ножем йому і грекові, і вив диким звіром, і схоплювався з місця, щоби мчати, наздогнати її, а потім у гніві й дикій пристрасті задушити власними руками.
Іноді він марив у гарячці. Якось покликав Халіма і звелів негайно принести йому голову маленького рицаря, а дружину його, зв’язавши, замкнути у коморі. Бувало, він розмовляв із нею, благав, погрожував, а то й простягав руки, щоб обійняти її. Нарешті впадав у глибокий сон і спав цілу добу. Натомість, коли прокинувся, гарячка зовсім відпустила його і він зміг прийняти Кричинського й Адуровича.




























